"Веселие Руси...": Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

«Веселие Руси...»: Пияцтво як суспільний феномен Давньоруської держави

Володимир Ричка

Володимир Ричка доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник, сектор досліджень з історії Київської Русі, Інститут історії України НАН України (Київ, Україна),

Анотація. Досліджується повсякденне життя давньоруських спільнот у таких специфічних його проявах, як хмільні учти та бенкетування. Метою статті є вивчення функцій кодексу застілля в культурі Русі та його ролі у соціальній практиці, осмислення пияцтва як суспільного феномену. Методологічну основу дослідження становить принцип історизму, зорієнтований на пізнання структур повсякденності, соціальної природи пияцтва як явища суспільно-політичного життя. Наукова новизна. Уперше в українській історіографії проведене комплексне соціально-антропологічне дослідження феномену пияцтва в Київській Русі. Робиться спроба стратифікації кодексів застілля як форми соціального спілкування руських спільнот, виявлення змістового наповнення їх соціальних функцій. Висновки. Споживання хмільних напоїв було важливим компонентом повсякденного життя Русі. Без цього не обходилися значущі сімейні події та громадські справи: як народження, так і укладення шлюбу чи поминки за померлими. Утім застілля мали не тільки утилітарно-споживацький характер, але й виконували важливу соціальну функцію. Вони були невід'ємною та дуже важливою складовою системи суспільної комунікації, одним із засобів соціального спілкування та знаряддям порозуміння. «Пири», що їх улаштовували князі з метою леґітимізації й репрезентації своєї влади, набували інституціонального характеру. За посередництва спільного застілля стверджувалася та в наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна єдність суспільних груп, громад і корпорацій. Такі бенкетування являли собою одну з найсуттєвіших форм соціального спілкування, просякнутого емоційними установками учасників спільної трапези. Хмільні учти в Русі були природним та органічним засобом людського спілкування, важливим елементом соціальних зв'язків. Порок побутового пияцтва, характерний для будь-якого суспільства, не став визначальною рисою повсякденного життя Київської держави.

Ключові слова: Київська Русь, повсякденне життя, кодекс застілля, вино, учти, пияцтво, соціальна комунікація.

Volodymyr Rychka Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Chief Research Fellow, Sector of Research on the History of Kyivan Rus, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

"Joyfulness of Rus'...": Drinking as a Social Phenomenon of Ancient Rus' State

Abstract. The article explores the daily life of ancient-Rus' communities in such specific manifestations as hop feasts and banquets. The purpose of the research is to study the functions of the code of feast in the culture of Rus' and their role in social practice, to understand drinking as a social phenomenon of Kyivan Rus'. The methodological basis of the study is the principle of historicism, focused on the knowledge of the structures of everyday life, the social nature of drinking as a phenomenon of socio-political life of Rus'. The scientific novelty of the research is that it is the first in Ukrainian historiography a comprehensive socio-anthropological study of the phenomenon of drinking in Kyivan Rus', which attempts to stratify the codes of the feast as a form of social communication of ancient communities, to identify meaningful filling of their social functions. Conclusions. The study found that consumption of hop drinks was an important component of the daily life of Rus' communities. No significant family events and social affairs were complete without drinking: births, marriages, and commemorations were accompanied by hop records. Feasts in Kyivan Rus' were not only utilitarian and consumerist, but also played an important social function. They were an integral and very important part of the system of public communication, one of the means of social communication and a tool of understanding. The “feasts” arranged by the authorities of Kyivan Rus' for the purpose of its legitimation and representation became institutional in nature. With the help of a common feast, the social and psychological unity of social groups, communities and corporations was realized and in a visual form. Such banquets represented one of the most essential forms of social communication, imbued with the emotional attitudes of participants of a common meal. Cloud records in Rus' were a natural and organic means of human communication, an important hub of social connection. The vice of everyday drinking, characteristic of any society, was not a defining feature of everyday life in Kyivan Rus'.

Keywords: Kyivan Rus', daily life, feast's codex, wine, feast, drinking, social communication.

Від найдавніших часів хмільні напої були незмінним супутником у житті людських спільнот різних куточків світу. Вони скрашували сіру одноманітність буднів. У пошуках збуджуючого трунку, аби поринути у стан сп'яніння люди вдавалися (причому небезуспішно) до експериментів із різноманітними інґредієнтами. Наприклад, давні господарі причорноморських степів скіфи полюбляли грецьке вино. Вони пили його, за звичаєм «варварських» народів, нерозбавленим і використовували в різноманітних ритуалах. Крім того, за свідченням Геродота, у хід ішли стебла та насіння конопель: «Скити беруть насіння коноплі, влазять під повсть і кидають насіння на розпалене огнем каміння. Воно куриться і дає стільки пари, як ніяка грецька парова купеля. Скити, тішачись парою, виють» Цит. за: Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. // Його ж. Твори у 50 т. -- Т.6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895--1900)». -- Л., 2004. -- С.9. Пор.: Геродот. История в девяти книгах / Пер. и прим. Г.А.Стратановского. -- Ленинград, 1972. -- IV, 75. -- С.205..

Войовничі варяґи були охочими до споживання грибів, що мали галюцино-генні властивості. Під час своїх воєнно-торговельних експедицій по далеких світах вони відкрили там п'янкі вина. Цю їхню пристрасть документально засвідчив арабський письменник Ібн-Фадлан, котрий у складі баґдадського посольства на початку Х ст. відвідав Волзьку Булґарію. У своєму звіті з-поміж іншого він зафіксував спостереження над організацією побуту та звичаїв прибулих до Булґара купців-«русів». У науці встановлено, що описані Ібн-Фадланом обрядність і зовнішній вигляд цих «русів» виказують у них скандинавів. За свідченням арабського автора, «вони дуже охочі до вина, п'ють його день і ніч, так, що іноді котрий із них і вмирає з чаркою в руках» Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. - С.45. Пор.: Путешествие Ибн-Фадлана на Волгу / Пер. и комм. А.П.Ковалевского. -- Москва; Ленинград, 1939..

І у східних слов'ян без хмільних напоїв не обходилися значущі сімейні (як-от народження, укладення шлюбу, поминки за померлими) та громадські справи. За свідченнями Ібн-Дусте, «за рік по смерті небіжчика беруть кухлів двадцять меду, іноді щось більше, іноді щось менше, несуть на той горб (могилу -- В.Р.), там же збирається родина небіжчика, їдять, п'ють і потім ідуть собі» Грушевський М.С. Виїмки з жерел до історії України-Руси: до половини ХІ в. -- С.50.. Підтверджує цю, запримічену арабським автором у слов'ян практику, і вміщений у складі «Повісті временних літ» опис поминальної тризни княгині Ольги за своїм чоловіком. Вона, за свідченням літопису, звеліла передати своїм кривдникам-древлянам наступні слова: «Сице се оуже иду к вамъ да пристроити меды многи въ граді идеже оу- бисте мужа моего да плачюся надъ гробомъ его и сотворю трызну мужю своему они же то слышавше съвезоша меды многи зіло и възвариша» Лаврентьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.1. -- Ленинград, 1926. -- Стб.57.. Зварені меди не віщували древлянам добра. Після того, як над могилою Ігоря було насипано земляний горб, «повелі (Ольга -- В.Р.) трызну творити посемь сідоша Деревляне пити [...] и яко оупишася Деревляне повелі отроком своимъ пити на ня а сама отиде кромі и повелі дружині [своеи] січи Деревляне и исікоша ихъ пять тысяч а Ольга возъвратися Киеву и пристрои вои на прокъ ихъ» Там же..

Асортимент хмільних напоїв Русі складали переважно меди, пиво та різноманітні настоянки. Для їх виготовлення було вдосталь різноманітних плодів, дикого й культивованого хмелю. Після виходу країни на міжнародну арену, установлення політичних та економічних зв'язків із сусідніми державами на столах панівної еліти з'явилося виноградне вино. Його полюбляли смакувати вже перші київські князі. Повертаючись до столиці з переможного походу на Візантію Олег із-поміж інших дорогоцінних трофеїв віз із собою й вина: «И приде Олегъ к Киеву, неся злато, и паволоки, и овощи, и вина, и всякое узорочье» Там же. -- Стб.32.. Бачимо, що вишукані вина цінувалися так само, як і золототканне сукно. Грецьке вино вподобав і Святослав Ігоревич. У вкладеній київським літописцем початку ХІІ ст. в його вуста знаменитій «промові» серед причин, які обумовили наміри князя утвердити центр своєї імперії на Дунаї, згадувалося й вино, якого було вдосталь у тому краї: «Не любо ми есть в Киеві быти хочю жити в Переяславци на Дунаи яко то есть середа в земли моеи яко ту вся благая сходяться от Грекъ злато паволоки вина и овощеве разноличныя изъ Чехъ же из Угоръ сребро и комони из Руси же скора и воскъ медъ и челядь» Там же. -- Стб.67..

Його синові -- київському князеві Володимирові, котрий роздумував над вибором віри, не прийшлася до вподоби прийнята в ісламі заборона на споживання свинини й вина: «Руси есть веселье питье не можем бес того быти» Там же. - Стб.85.. Цей вкладений літописцем у Володимирові уста вислів у стереотипах суспільної свідомості асоціюється з уявленнями про нібито віковічну відданість руського люду пороку пияцтва, який буцімто успадкували і прийдешні покоління населення Східної Європи. Такі розхожі судження потребують певного коригування. Придивімося пильніше до вкритих хрестоматійним ґлянцем повідомлень літописних джерел про князівські бенкетування.

Витворюючи ідеальний образ християнського володаря, старокиївські книжники щедро наділяли Володимира чеснотами старозавітних царів -- мудрістю Соломона, милостивістю Давида. Він постає в їхніх творах добрим дбайливцем Руської землі, мудрим і щедрим володарем. Збудував у Києві перші муровані церкви та небачені доти на берегах Дніпра розкішні будівлі княжого двору. За свідченням літопису, «оустави на дворі въ гридьниці пиръ творити и приходити боляром и гридемъ и съцьскым, и десяцьскым и нарочитымъ мужем при князи и безъ князя бываше множество от мясъ от скота и от звіриньї бяше по изобилью от всего» Там же. -- Стб.126. Вражаючого розмаху київські учти князя Володимира набули й у билинах, де вони мають такі назви, як «беседа», «столованье», «почестный пир». Так само, як і в історичній дійсності, їх епічні замальовки не вкладаються в рамки звичайної хмільної розваги: «Це або саме “почестный пир”, тобто на честь когось, хто мав громадські заслуги, хто здійснив подвиг (воєнна перемога, вдало виконане дипломатичне доручення та ін.), або своєрідна нарада князя, хоч і супроводжувана пируванням, зі своєю військовою дружиною та іншими радниками з якогось серйозного приводу» (див.: Липец Р.С. Эпос и Древняя Русь. -- Москва, 1969. -- С.125--126).. Бувало, що захмелілі («егда же подъпыяхуться») дружинники після князівського пригощання невдоволено гомоніли між собою, нарікаючи на володаря. Якось дня 996 р., за свідченням «Повісті временних літ», будучи добре напідпитку, дружина «начьняхуть роптати на князь глаголюще зло есть нашим головам да намъ ясти деревяными лъжицами а не сребряными се слышав Володимеръ повелі исковати лжиці сребрены ясти дружині рече сице яко сребромь и златом не имам налісти дружины а дружиною налізу сребро и злато якоже дЪдъ мои и отець мои доискася дружиною злата и сребра бі бо Володимеръ любя дружину и с ними думая о строи зем- лені и о ратехъ и о оуставі земленемъ» Лаврентьевская летопись. -- Стб.126. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. -- Т.1. -- К., 1991. -- С.531..

Князівські достойники з'являлися «по вся неделя» до Володимирового двору не тільки й не стільки для того, щоб добре випити, смачно попоїсти та повеселитися. Ще М.Грушевський проникливо зауважував, що ці «пирування» мали глибший зміст. На тих трапезах «стрічалися репрезентанти суспільності з дружинними й церковними, тут зміцнялися відносини сих елементів та загладжувався антагонізм їх, що відчувався, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна виказати його наочно. В такім разі гроші, що видавалися на сі пири, а такі потрібні були на рать многу, не були викинені марно із політичного погляду».

Володимирові учти не мали вузькокорпоративного, за участі тільки найближчого оточення князя, характеру. Після завершення в 996 р. будівництва першого в Києві кам'яного християнського храму, у день його освячення, Володимир «створи праздникъ великъ въ тъ день боляромъ и старцемъ градским и оубогим раздая имінье много» Лаврентьевская летопись. - Стб.124.. Того ж таки року, після свого чудесного врятування від печенігів поблизу Василева, князь дав обітницю збудувати у цьому місті церкву Св. Преображення. І дотримав слова: «збывъ же Володимеръ сего постави церковь и створи праздник великъ варя 300 провар меду и съзываша боляры своя и посадникы старейшины по всімї градомъ и люди многы и раздая убогымъ 300 гривенъ» Там само. -- Стб.125 («вар» -- одиниця виміру хмільного меду, 1 вар = 3 бочки).. Після восьмиденного свята у Василеві Володимир, «възращашеться Кыеву на Успенье святыя Богородица и ту пакы стваряще праздник великъ сзывая бещисленое множство народа» Лаврентьевская летопись. -- Стб.125.. Для немічних і недужих містян, котрі не могли дійти до князевого двору, щоб отримати питво та їжу, Володимир, як і належить справедливому християнському володареві, ласкавому до вбогих (Пр. 19:17), звелів спорядити вози з хлібом, м'ясом, рибою, овочами, бочками з медом, квасом і розвести ці запаси по оселях міської бідноти.

В архаїчних спільнотах доби середньовіччя такі, сказати б, пирування із залученням до спільного застілля широких верств населення являли собою одну з найсуттєвіших форм соціального спілкування, просякнутого емоційними установками учасників спільної трапези. Вони були невід'ємною й дуже важливою складовою частиною системи суспільної комунікації, одним з ефективних засобів діалогу влади з народом, її леґітимізації та репрезентації. За посередництва спільного застілля стверджувалася й у наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна єдність громадських колективів Гуревич А.Я. Проблемы генезиса феодализма в Западной Европе. -- Москва, 1970. -- С.82; Его же. Пир // Словарь средневековой культуры. -- Москва, 2003. -- С.359--360.. Отже хмільні учти мали не тільки утилітарно-споживацький характер, але й виконували важливу соціальну функцію. Указуючи на особливу значимість кодексів носіння одягу та застілля в культурі середньовіччя, Ж. Ле Ґофф свого часу проникливо зауважив: «У феодальному суспільстві обидва кодекси діяли особливо ефективно, адже виступали як основний критерій при визначенні соціального статусу людини і займали важливе місце у системі цінностей. Видимість, що поставала крізь призму цих правил, набувала особливої переконливості» Ле Гофф Ж. Средневековый мир воображаемого / Пер. с фр. -- Москва, 2001. -- С.235..

У суспільно-політичному житті Київської Русі, розбурханому постійною ворожнечею князівських кланів, кодекс аристократичного застілля був чи не найбільш ефективним засобом послаблення напруги в міжкнязівських відносинах і знаряддям порозуміння. Зібрання князів за щедро накритим столом чи розгорнутим у полі килимом, уставленим їжею та напоями, що супроводжувалися промовами й подарунками, стали інституційним, сказати б, інструментом залагодження конфліктів та вироблення прийнятної моделі мирного і дружнього співіснування. Згадками про подібні князівські «обіди» рясніють сторінки літописів. Наприклад, після свого утвердження у квітні 1160 р. на київському великокнязівському столі Ростислав Мстиславич, прагнучи заручитися приязню чернігівського Святослава Ольговича, вирушив у травні того ж року на зустріч із ним до Моровійська. Після досягнутих домовленостей і порозуміння перший запросив другого до себе в табір на обід: «Святославъ же іха к нему безо всякого извіта и бысть же радость во тъ день межю има и дарова мнози да бо Ростиславъ Святославу соболями и горностаями и черными кунами и песци и белыми волкы и рыбьими зубы на заутрие же позва Святослав Ростислава к собі на обідь и тако быста весела паче вчерашнего дни да Святослав Ростиславу пардусъ и два коня борза оу ковану сідлу и тако розидостася оу свояси» Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т.2. - Москва, 2001. - Стб.504..

Через таку «обідню дипломатію» вдалося убезпечити своє володарювання на Київщині й Рюрикові Ростиславичу. Посівши після смерті Святослава Всеволодовича у серпні 1194 р. київський великокнязівський стіл він найперше відправив посла до свого брата у Смоленськ, кажучи йому: «Се брате се остало ми ся старіиши всіхь в Роуськои землі а поіди ко мні Кыевоу что боудеть на Роускои землі доумы и о братьи своеи о Володимері племени и то все оукончаеві» Там же. - Стб.681.. Давид прийняв запрошення брата і прибув на човнах у Вишгород. Переговори й домовленості про старійшинство Рюрика в Руській землі точилися за обідом у Рюрика, білгородського князя Ростислава Рюриковича, а також за обідом, улаштованим Давидом для київського духівництва. Потім Давид покликав на обід федератів Русі -- чорних клобуків, які попилися в нього тут усі й, задоволені князівськими дарами, роз'їхалися. Кияни теж почали звати Давида на пири, «подаваючи емоу честь великоу и дары многи». Той, своєю чергою, «позва Кыянъ к собі на обідь и ту бысть с ними в весельи мнозі и во любви велици [...] И с братом своимъ Рюрикомъ ряды оуконча о Роускои землі и о братьи своеи о Володимері племени» Там же. - Стб.682..

Формою комунікації влади з рядовими верствами населення були учти, улаштовувані князями з нагоди церковних свят, значущих політичних подій та церемоній. Сповіщаючи під 1115 р. про перенесення мощей братів-страстотерпців Бориса і Гліба до збудованої Володимиром Мономахом та чернігівськими князями Давидом й Олегом Святославичами кам'яної церкви у Вишгороді, літописець згадав урочистий обід, організований Олегом із цієї нагоди: «Обідаша оу Ольга и пиша и бысть оучрежение велико и накормиша оубогыя странъныя по 3 дни» Там же. - Стб.280..

Не обходилася без великої громадської учти й церемонія посідання великокнязівського престолу. Наприклад у 1150 р., коли Ізяслав Мстиславич увійшов до Києва, де «сіде на столі діда свого и отца свого с честью великою». Після інавгурації у Софійському соборі він «поіха и съ братьею на Ярославль дворъ и Оугры позва со собою на объ и Кияны и ту обавъ с ними на велицемъ дворі на Ярославли и пребыша оу велиці весельи» Там же. - Стб.416.. Так само, як і церемонії коронування у Західній Європі, обряд посідання великокнязівського престолу в Київській Русі закінчувався, мовлячи словами Ж. Ле Ґоффа, «ґастрономічним апофеозом». Подібна практика, як бачимо, була універсальною нормою політичної культури середньовіччя.

Громадські обіди, неодмінним компонентом яких ставали хмільні напої, вимагали значних запасів. Виноградні вина, що подавалися у князівських палацах до святкового та, мабуть, і до повсякденного столу, були товаром дорогим, що купувався на ринках Візантії, Балкан, Криму, де ще у VIII--IX ст. розвинулося товарне виноробство. Транспортувалися і зберігалися вина здебільшого у великих глиняних корчагах. Більш місткими були бочки («бъчька») та «каді» («кадь), в яких тримали мед, пиво, квас, інші рідини Воронин Н.Н. Пища и утварь // История культуры Древней Руси. - Москва; Ленинград, 1948. - Т.1. - С.271-272.. Місцем їх складування служили спеціально обладнані погреби-медуші або бретяниці. Під час міжусобних війн, коли комусь траплялося захопити князівський чи боярський двір, це ставало бажаною здобиччю переможців. Наприклад, коли 1146 р. чернігівські князі Ізяслав та Володимир Давидовичі напали на «сільце» Ігоря Ольговича, то виявили на князевому дворі «готовизни много въ бретьяничахъ и в погребі и медові и что тяжкого товара всякого до желіза и до мідти не тягли бяхоуть от множества всего того вывозити» Ипатьевская летопись. -- Стб.333.. Усі ці трофеї Давидовичі повантажили на вози (власні та дружинників) і звеліли запалити двір, церкву Св. Георгія, стодолу зі збіжжям. Відтак вони рушили на Путивль, утім захопити його змогли лише за допомоги війська київського князя Ізяслава Мстиславича. Останній призначив сюди свого посадника. При цьому було пограбовано князівський двір Святослава Ольговича. Із-поміж різноманітного добра, «иже бі немочно двигноути», у погребах було знайдено 500 берківців меду та 80 корчаг вина Там же. - Стб.334. Берковець - міра ваги, яка дорівнювала 10 пудам (понад 160 кг меду чи воску)..

Чималими були запаси хмільних напоїв і в галицького боярина Судислава. Коли в 1229 р. на підступах до Галича військо Данила Романовича захопило його маєток, тут було виявлено багато зброї, вина і продовольства: «Данилъ же взя дворъ Судислав якоже вино и овоща и корма и копии и стрел пристранно видите» Ипатьевская летопись. -- Стб.758.. Данилові дружинники не відмовили собі у задоволенні почастуватися добірним вином, та так, що князь звелів відвести своє військо від гріха подалі на інший берег Дністра: «Даниил видив люди своя яко испилися не хотя стать у города (Галича -- В.Р.) но идее на ину сторону Днестра» Там же..

Скласти уявлення про ґастрономічну культуру та антураж князівського застілля допомагає літературна замальовка зі «Слова про багатого й убогого», складеного болгарським проповідником близько 1200 р.: «На обеде же его служба многа; сосуди златом оковани и серебром; брашьно многое различно -- тетеря, гуси, жеравие и ряби, голуби, кури, заици и олени, вепреве, дичина [...] пирогове; множество поваров работаюче и делающе с потом, ини много текуще, и на перстах блюда носище, ини же махающе с боязнию; ини же серебрьныя умывальница дьржаще, ини же укропьници дъмуще, ини стькляница с вином носище, чаше сребрьны великыи позлащены, кубъцы и котьлы; питие же многое - мед и квас, вино, мед чистый; пития обнощная с гусльми и свирельми; веселие многое -- ласкавьци, шьпилеве, смехословьци; плясания, песни» Цит. за: История культуры Древней Руси. -- С.271--272..

Трапезу влаштовано за всіма правилами благородного бенкетування: на столах, покритих скатертинами, бачимо дорогі прибори, забиту птицю, дичину та іншу вишукану їжу аристократів. Вино, що було справжньою окрасою пиру, подавалося у срібних із позолотою чашах, які, здається, були іменними. Наприклад, виявлена археологами срібна із золотим окрешем чара князя Володимира Давидовича (1139--1151 рр.) засвідчувала ім'я її власника заздоровним написом: «А се чара кня[зя] Володимирова Давидовича кто из нее пь[ет] тому на здоровье а хваля бога и [г]осподаря великого кня[зя]». Лаконічнішим був напис, прокреслений на внутрішній поверхні ніжки срібної чаші, що походить зі скарбу князів Ольговичів, виявленого під час археологічних досліджень 1985 р. на дитинці у Чернігові: «Княжа Гюрьева». Ураховуючи місце знахідки (на території князівського двору ХІІ -- середини ХІІІ ст.) керівник розкопок В.Коваленко справедливо вважає власником чаші князя Георгія, представника чернігівської династії. Археолог запримітив, що з-поміж понад двадцяти князів, котрі посідали чернігівській стіл до середини ХІІІ ст., коли й було заховано скарб, «відомий лише один, хто носив у хрещенні ім'я Георгій -- Ігор, князь новгород-сіверський (1178--1198 рр.) та чернігівський (1198-- 1202 рр.), головний герой “Слова о полку Ігоревім”» Коваленко В. Скарб Ольговичів // А сє єго срєбро: Збірник праць на пошану члена-кореспондента НАН України Миколи Федоровича Котляра з нагоди його 70-річчя. -- К., 2002. -- С.130..

На банкетах, як свідчать дані епіграфіки, виголошувалися хвальні промови і здравиці. За четвертою чашею зазвичай звучало слово чи повчання, виголошене кимось із представників вищого духівництва або духовним отцем-наставником князя. А вже за десертом гостей розважали придворні музики, блазні та акробати. Колективні й індивідуальні емоційні почуття вписуються у стиль святкувань. Веселі князівські учти та видовища були нормою повсякденного життя двору. Про це свідчать деякі зі сцен на світських фресках у Софійському соборі в Києві, де зображено ігри, танці, акробатичні вправи та ін. Такі, зокрема, фрески «Боротьба ряджених», «Скоморохи», «Акробати». На першій із них, розміщеній у північно-західній вежі собору, зображено жартівливу боротьбу блазнів на святочних видовищах, а на двох інших сценах із південно-західної вежі -- оркестр і танцюристів. Згадка про один такий, сказати б, музичний ансамбль при дворі великого київського князя Святослава Ярославича заховалася у житії Феодосія Печерського. Якось, увійшовши до «храмини», де перебував володар, святитель побачив перед ним людей, що розважали його музикою та співами: «Вниде въ храм, идіже князь сідей, и се виді многыя играюще пред ним: овы гусленыя гласы испущающим, и инім мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всім играющим и весе- ляющимся, якоже обычай есть пред князем» Києво-Печерський патерик / Підгот. тексту, вступ, прим. Д.Абрамовича. -- К., 1931 [Пам'ятки мови та письменства давньої України, т.ТУ]. -- C.68.. Побачивши Феодосія, князь зніяковів і звелів музикантам замовкнути.

Бенкетування ставали серйозним випробуванням для їх учасників -- необережне слово, легковажний жарт або грубий жест могли спровокувати скандал. Якось галицькому князеві Данилу, котрий пирував зі своїми дружинниками, один зарозумілий боярин «лице зали ему чашею» Ипатьевская летопись. -- Стб.763.. За свідченням Галицько-Волинського літопису володар, угамувавши гнів, продовжив бенкетувати. Утім бувало й гірше. Для Юрія Долгорукого, якого недолюблювали кияни, чаркування закінчилося трагічно: «Пивъ бо Гюрги въ осменика оу Петрила въ тъ день на ночь разболіся и бысть болести его 5 днии и преставися Киеві» Там же. -- Стб.489.. Мабуть, йому було підсипано отруйного зілля, аби в такий спосіб усунути його з київського великокнязівського столу.

Неперевершеними майстрами виготовляти й непомітно розчиняти отруту у вині були греки. Під час воєнного походу на Візантію князя Олега, коли його військо підійшло під стіни Царгороду, вони, як сповіщає літописець, «убояшася и ріша выславше ко Олгови не погоубляи града имемъ ся подать якоже хощеши. и оустави Олегъ воя И вынесоша емоу брашно и вино и не приа его. бі бо оустроено со отравою. и оубояшася Греции. и ріша ність се Олегъ. но святыи Дмитреи посланъ на ны от Бога» Лаврентьевская летопись. -- Стб.30.. Здатність розпізнавати отруту була під силу лише такому леґендарному героєві ранньої історії Русі, яким був Віщий Олег Докл. див.: Рычка В.М. Вещий Олег в истории и памяти. - Санкт-Петербург, 2019. - С.164-172.. Більш реалістичною видається інша замальовка київського книжника, уміщена ним у «Повісті временних літ» під 1064 р. У ній ішлося про отруєння візантійським «котопаном» (сановником високого ранґу) під час застілля тмутороканського князя Ростислава Володимировича:

«Ростиславу сущю Тмуторокани и емлющю дань оу Касогъ и оу инЬхъ странах сего же оубояшеся Грьци послаша с лестью котопана оному же пришедшю к Ростиславу и ввірившюся ему чтяшеть и Ростислав единою же пьющо Ростиславу с дружиною своею рече котопанъ княже хочю на тя пити оному же рекши пии он же испивъ половину а половину дасть князю пити дотиснувся пальцем в чашю бі бо имія под. ног- темъ растворенье смертное и вдасть князю оурекъ смерть до дне семаго оному же испившю» Лаврентьевская летопись. -- Стб.166..

Убивця знав, що отрута діятиме повільно, і вирахував, що Ростислав згасне за тиждень. Отож коли на сьомий день він з'явився у візантійському Корсуні (Херсонесі), то впевнено оголосив містянам, що сьогодні Ростислав помре. Корсунці розпізнали справжню причину смерті тмутороканського князя й побили котопана камінням.

Великим споживачем вина була також церква, який цей напій був потрібен насамперед для богослужінь, адже без вина служити божественну літургію заборонялося:

«Аще кромі вина служити божественая литургия, се безаконие велико есть: приемь бо рече, Господь наш Иисус Христос от плода лозного чашу, и благословив и освящь, дасть своим святым учеником и Апостолом, рекъ: пийте от нея вси. Сего ради, аще кромі вина иным нЬчимъ служити, съпротивникъ есть Господняго указания; кровь бо и вода стече от ребръ Господних; сего ради и мы, вино и воду вливающе, служим» Памятники древнерусского канонического права, часть первая (Памятники XI--XV в.) // Русская историческая библиотека. - Т.6. - Санкт-Петербург, 1908. - №32. - Стб.258..

Церкви й монастирі потребували багато вина. Його скуповували великими партіями на міжнародних ринках. Джерелами поповнення запасів монастирських винних погребів нерідко були й пожертви заможних мирян. Київський боярин Іван («Богу ему възложившу нараз ум») прислав якось до Печерської обителі в Києві «три възы брашна: хлібьі и сырь и рыбу и сочиво же и пшено, еще же и мед» Києво-Печерський патерик. - C.57.. Іншого разу до монастиря «привезоша три возы коръчагь с вином, их же посла жена некаа, яже бі придръжащи вся в дому благовірнаго князя Всеволода» Там само. - C.58..

Ченці практикували виготовлення вина та виноградного соку й у власних винарнях. Із «Києво-Печерського патерика» довідуємося про монастирські городи та сади, де росли яблуні, кущі калини, бузку, терену. Серед археологічного матеріалу XI--XIII ст. із розкопок на території Києва трапляються знахідки насіння малини та бузини, кісточок вишень, сливи, терену, винограду Пашкевич Г.О. Палеоетноботанічні дослідження давньоруського часу та середньовіччя на території України II Археологія і давня історія України. - Вип.1: Проблеми давньоруської та середньовічної археології. - К., 2010. - С.480.. Виноградарську традицію було запозичено з візантійської монастирської практики. Відвідуючи Константинополь, Святу Гору іноки переймали культуру садівництва й селекціонування та впроваджували її вдома. Звісно, напої, виготовлені з місцевого винограду, поступалися за якістю грецьким винам. Канонічні правила дозволяли використовувати вижатий із виноградної лози сік у разі відсутності вина на літургії Див.: Памятники древнерусского канонического права, часть первая (Памятники XI-XV в.). - №12. - Стб.138..

Утім вино використовувалося не тільки для літургійних потреб. Його, разом зі хмільними медами, подавали до столу на велелюдних «духовних бенкетах», улаштовуваних із нагоди церковних свят, освячення новозбудованих храмів тощо. Щоправда, «спонсорами» таких учт були переважно князі. Наприклад, після освячення церкви Св. Василія, збудованої Святославом Всеволодовичем на великому княжому дворі в Києві 1183 р., князь «созва на пиръ тьи доуховныи священного митрополита Никифора ины епископы игумены и всь святительскыи чинъ и Кыяны и быша весели» Ипатьевская летопись. - Стб.634.. Особливу увагу до організації таких трапез виказав Рюрик Ростиславич. Після завершення в 1198 р. будівництва церкви Св. Апостолів у київському Білгороді він «созва духовныи тыи пиръ», до участі в якому було запрошено представників вищого духівництва, ченців і простолюдинів. Наступного року, після скінчення оборонно-будівельних робіт на Видубичах, Рюрик «постави коутью оу святого Михаила и молитву принесе от приятьи труда потщания своего [...] и створи пиръ не малъ и трапезоу со приготовленьемь и накорми игумени и со калугЬры всими и всякого чина церковьнаго и подари вся яже от первыхъ даже и до последних не токмо тоу соущая но и прилоучившаяся» Там же. - Стб.711-712.. Такі учти випромінювали позитивні емоції та єднали людей, даруючи їм утіху та відпочинок.

Крім велелюдних «духовних бенкетів» у Київській Русі практикувалися й камерні ритуальні трапези можновладців із духівництвом. Наприклад, київський князь Ростислав Мстиславич, який плекав наміри на порозі смерті постригтися у ченці, «устроил же бяше и сю добродетель в собе оу великыи пост в въсякую субботу и неделю сажаша на обеде у себе 12 черньца трети на десять Поликарп и тако накорми нищихъ отпущаша». А після закінчення сорокаденного посту, у переддень Лазарів, «вси Печеряны и взимаше и по всим манастырям зваше [...] оутишиваше братью Печерскую» Там же. - Стб.529-530.. Містично-символічне значення подібних трапез очевидне -- у такий спосіб князь маніфестував свою єдність із чернечою спільнотою.

Монастирські статути реґламентували норми споживання вина. Проте для ченців, змучених суворим послухом і тривалими службами, воно було не тільки втіхою, але й неабиякою спокусою. Тож братії нелегко було встояти перед нею. Митрополит Іоанн наприкінці XI ст. вказував на те, що за монастирськими мурами нерідко відбувалися гучні хмільні учти:

«Иже в монастирЬхъ часто пиры творять, съзывають мужа вкупі и жены, и в тіх пиріх другъ другу преспівають, кто лучеи створить пиръ, си ревность не о Бозі, но от лукаваго бываеть ревность си, и десною лестью приходящии и образъ милости и духовное оутішенье приводящимъ и творящимъ пагубу. Подобаеть сихъ всею силою възбраняти епископомъ, наоучающи яко пьянству злу царства Божия лишаться» Памятники древнерусского канонического права, часть первая (Памятники XI--XV в.). -- №1. -- Стб.16--17..

Пияцтво траплялося й серед білого духівництво, особливо парафіяльних священиків. Новгородський архієпископ Ілля (Іоанн) у своєму «Повчанні», складеному 1166 р., закликав отців духовних «не вдаватися многомоу питию» та не виказувати цю свою пристрасть перед мирянами: «Оже бо простьчь какъ любо грЬхъ створить, то до себе ему вина токмо, а оже мы, тъ не намъ одинымъ пагуба, нъ и всЬмъ людемъ: хотять бо рещи: а попи чему творять?». Святитель застерігав ієреїв:

«Вижю бо слышю, оже до обіда пиете. Да оже мы до обіда пиемъ, то ти простьчемъ и чресъ ночь: на кого бо имъ зряче въстяноутися? [...] Не едино же то, оже до обіда пиете, въ и въ вечері оупившеся, а завтра службу ствариете, человомъ оугодия творите, а не Богови. И оли бо съ другомъ ні льзя по пирью добрі бесідовати, аже нъ съ Богомъ. Да то ми ся мнить, яко великъ гріхъ собі приобрГтаемъ въ томъ слоуженьи. Да молю вы ся, братие, останется того: во мнози бо питии многа біда есть, души гріх тілоу болізнь, от людий оукоръ, церковного стояния прав нітоуть» Там же. - Дополнения. - №2. - Стб.350-351..

Духівництво закликало вірних утримуватися від пиятики. Надмірне споживання алкогольних напоїв засуджувалося. Провідним мотивом церковних повчань та канонічних настанов було таврування пороку пияцтва. Ці викривання, що відомі й у грецькій традиції, містяться в багатьох перекладних творах. Спираючись на ті зразки та авторитет Біблії (Бут., 1, 31; Сир. 31--33; Еф. 5, 18) церковні ієрархи вмотивовували, що пияцтво,

«Богом ненавидимо есть. Сам бо Господь апостолом рече пьяницы царства Божия не наследять, но уготована им мука с прелюбдоіи с татми и с разбойници [.] яко и велиции мужи и угодници Божии пьянством погибоша царствие царства отринуша, светлии святость погуби, силнии силу испортиша, храбрии мечю ядь быци, багатии нищи быша, сдравии кольни быша и милостии скоро умроша» Материалы для истории древнерусской покаянной дисциплины (Тексты и Заметки) / Подг. С.И.Смирнов // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. - Книга третья (двести сорок вторая). - Москва, 1912. - №40. - С.195..

Для парафіяльних священиків, котрі перебували у самій гущі життя пастви, не становило труднощів проілюструвати книжні тексти конкретними прикладами. Так, один п'яничка, добираючись додому, перечепився, упав у калюжу, де й захлинувся. Життя другого обірвалося після чергового нападу білої гарячки. Корчма та медуша -- це місце, де ховається диявол, що спокушає людей на лихі вчинки. Ось чому актуального звучання набували сформульовані в біблійних книгах перестороги: «Не будь поміж тими, що жлуктять вино, поміж тими, що м'ясо собі пожирають, бо п'яниця й жерун збідніють, а сонливий одягне лахміття» (Пр. 23: 20--21).

Церква доступними їй засобами намагалася обмежити споживання вірянами п'янких напоїв. У популярному у ХІІ ст. «Слові св. Василя Великого» зазначалося, що нормою випитого за обідом хмільного трунку, «по заповіде святыхъ отець иже узакониша православным», має бути три чаші. Четверта вже «есть от неприязни». Найбільшого осуду заслуговувала сьома чаша:

«Егда испьютъ 7-ю чашу, еже есть богопрогнівателна, духа святого оскорбителна, ангелъ отгонителна, бісов възвеселителна. Ангелу же отшедшу от каждого человека а бісу приближуся и начнуть бісі.і своя потребы вносити, ово зависти и клеветы, а инъ свары и лаяниа, и за власы рваниа, инъ кровопролитне и убивство, инъ же злободіяние и блудъ и всяку нечистоту и студь, инъ же высокоумие и гордость, инъ же игры бЬсовьскыа и пісни и плясание, и что потреба многа глаголити, всяку кознь сатанинину» Слово святого великого Василия о том, како подобает вздерживатися от пьянства // Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. -- Вып.3 / Изд. журнала «Странник», под ред. проф. А.И.Пономарева. -- Санкт-Петербург, 1897. - С.95-96..

Заборонялося випивати під час посту. Хіба що «аще ли будеть не мочно в посныи дни питии квасу житного, ино нужи ради великая испити меду, как бы пьянства не слышати» Материалы для истории древнерусской покаянной дисциплины (Тексты и Заметки). -- С.228. Пор.: Лука Жидята. Поучение к братии // Памятники древнерусской церковно-учительной литературы. -- Вып.1. -- Санкт- Петербург, 1894. -- С.14--16.. Тобто випивати потроху можна було -- «нужи ради». Як повчав апостол Павло, «коли ви їсте, чи коли ви п'єте, або коли інше що робите -- усе на Божу славу робіть!» (1 Кор., 10:31).

Свою особливу місію церква вбачала в тому, аби стримувати можновладців від нерозважливих учинків, закликала їх дотримуватися християнських норм у поведінці, і насамперед утримуватися від пияцтва. Розмірковуючи над питанням, чому трапляються добрі й лихі володарі, літописець розвивав думку про те, що «аще бо кая земля оуправится пред Богом поставляешь еи царя или князя праведна любяща суд и правду и властеля оустраяеть и судью правящаго судъ аще бо князи правьдиви бывають в земли то ему многа отдаются согрішенья [земли] аще ли зли и лукави бывають то болше зло наводить Богъ на землю понеже то глава есть земли так бо Исаия рече согрішиша от главы и до ногу (Іс., 1, 6) еже есть от царя и до простых людии люті (горе -- В.Р.) бо граду тому в немъ же князь оунъ (Екл., 10, 16) любяи вино пити съ гусльми и съ младыми світники сяковыя бо Богъ даеть за гріхы а старыя и мудрыя отиметь» Лаврентьевская летопись. -- Стб.139--140..

Натомість похвали вдостоєні ті князі, хто «не помрачи ума своего пьянством». У літописному некролозі на смерть Всеволода Ярославича, уміщеному в «Повісті временних літ» під 1093 р., із-поміж інших його чеснот було те, що «въздержася от пыяньства и от похоти тімь любимъ бі отцем своимъ» Там же. -- Стб.216.. Його син Володимир Мономах у своєму «Повчанні» також застерігав власних дітей ухилятися від п'янства («лжі блюдися и пыяньства и блуда в томъ бо душа погыбаеть и тіло») Там же. -- Стб.246..

Проте далеко не кожному з руських володарів удавалося не заплямувати своє ім'я пияцтвом та розпустою. Грішив цим, наприклад, галицький князь Володимир Ярославич. Коли він по смерті батька від 1188 р. почав княжити в Галицькій землі, то пристрастився до чарки («бі бо любезнивъ питию многомоу и доумы не любяшеть с моужи своими»). А на додачу ще й поклав око на якусь попівну («и поя оу попа жену и постави собі женоу») Ипатьевская летопись. -- Стб.659.. Галицькі бояри, підбурювані Романом Мстиславичем, що й сам замірявся на галицький стіл, виступили проти свого князя, кажучи, «не хочемь кланятися попадьи а хочемъ ю оубити а ты гді хочеш тоу за тя поимемъ». Володимир, прихопивши скарбницю та попадю з синами, утік під захист угорського короля Бели, котрий погодився допомогти йому повернути Галич, де на той час уже утвердився Роман. Однак у невдовзі захопленому місті Бела посадовив свого сина Андрія. Натомість Володимира Ярославича він силоміць забрав назад в Угорщину, де тримав разом із сім'єю в полоні. Лише за два роки колишньому галицькому князеві вдалося вирватися з угорської неволі. Цю історію Київський літопис подає під 1190 р.:

«Того же літаоускочи Володимерь Ярославичь изъ Оугоръ из вежі каменое тоу бо держашеть король и с попадею его и с двіима дітятема поставленъ бо бі емоу шатер на вежи он же изрізав шатер и сви собі оужище и свісися отоудоу доловъ от сторожи же его бяста емоу два во приязнь яже и доведоста земли Немічкьія ко цареви Німіцкомоу» Там же. -- Стб.666..

Тим німецьким «царем» був Фрідріх Барбаросса. Довідавшись, що Володимир є сестричем його доброго знайомця -- суздальського князя Всеволода Юрійовича, він прийняв його та допоміг (щоправда небезкорисливо й чужими руками) повернути цьому п'яничці Галич.

Там, де ллється вино, розігруються життєві драми, ламаються долі та нерідко проливається кров. Згадаймо, наприклад, криваву драму, що розігралася 1175 р. при дворі Андрія Боголюбського на Суздальщині. Злочинці, які зазіхнули на життя князя, наважилися на вбивство, коли добряче хильнули вина: «Шедше в медушю и пиша вино сотона же веселяшеть их в медуши и служа имъ невидимо поспівая я и кріпя их» Там же. -- Стб.586.. Фатальну роль відіграло пияцтво й у долі литовського князя Войшелка. Замолоду він був затятим язичником, що розважався щоденними вбивствами своїх одноплемінників. Близько 1262 р. його сестру було віддано заміж за сина Данила Галицького -- Шварна. Невдовзі Войшелк навернувся у християнську віру. Надумавши прийняти монаший чин він подався до Галича. Там охрестив Данилового онука Юрія Львовича, а потім пішов у «город Полоний», до ігумена Григорія в монастир, де постригся у ченці. Через три роки він вирішив податися на Святу Гору, але все ж повернувся у свій Новгородок, де поставив монастир на березі Німана. Після трагічної загибелі свого батька -- князя Міндовґа він скинув чернечу рясу й почав княжити в Литовській землі. Діяльну участь в урядуванні брав і Шварно Данилович, який успадкував княжіння Войшелка після того, як останній зрікся князювання та знову постригся у ченці. На цей раз він обрав монастир св. Даниїла Стовпника в Угровську, кажучи: «Се ми зде близь мене сын мои Шварно а дроугии господинъ мои отець князь Василко (володимирський князь Василько Романович -- В.Р) а тіма ся имоу оутішивати» Там же. -- Стб.867.. Проте Лев Данилович не міг змиритися з тим, що Войшелк -- хрещений батько його сина Юрія -- віддав ласий шмат Литовської землі не йому, а Шварнові. Обравши слушну нагоду, Лев звернувся до Василька Романовича з проханням про зустріч із ним, на яку той запросив би Войшелка. Останній, як свідчить літопис, боявся Лева й не хотів їхати на цю зустріч до Володимира, але за Васильковою порукою все ж поїхав і зупинився в монастирі св. Михайла Великого. Ця згубна для Войшелка зустріч, звісно, не обійшлася без застілля. Його влаштував на своєму дворі німецький купець: «Марколт же Німічинь зва к собі всі князі на обід Василка Лва Воишелка и начаша обідати и пити и веселетися». Далі події розвивалися стрімко:

«Василко же напився поіха домовъ спать а Воишелкъ поіха до манастыря одеже стояшеть и по сем Левъ примха к немоу в монастырь и поча молвити Воишелкови куме напимся и начаша пити дыяволъ же исконіи не хотя добра чловечкому родоу и вложи во серце Лвови оуби Воишелка завистю оже бяшеть далъ землю Литовскоую братоу его Шварнови и такъ бысть коніць оубитья его спрятавше тело его и положиша во церкви святого Михаила Великаго» Там же. - Стб.868..

Доволі необачно було пиячити під час воєнних походів, адже нерідко для учасників хмільної учти це оберталося поразкою. Наприклад, напередодні вирішальної битви за Київ, що сталася поблизу Любеча пізньої осені 1015 р. між військами Ярослава Мудрого та Святополка Окаянного, останній вирішив внести розмаїття у тримісячний польовий побут, «и всю нощь пилъ бі с дружиною своею» Лаврентьевская летопись. -- Стб.142.. Це бенкетування визначило долю його війська. Удосвіта Ярославові новгородці, які стояли на правому березі Дніпра, непомітно переправилися через річку, повідштовхували ворожі човни від берега й загнали Святополка з дружиною на покрите кригою озеро. Коли ж лід не витримав такої кількості людей і проломився, Ярослав здобув перемогу.

Подібна халепа трапилася і з підпилими уграми в 1151 р. Напередодні битви Мстислава Ізяславича з галицьким князем Володимиром загони угорських воїнів, надані королем у поміч Мстиславові, стали табором біля міста Сапогиня, де отаборилися й полки Мстислава. Дорогобузький князь Володимир Андрійович, який був союзником Володимира, вислав у дар Мстиславові та уграм «питья много». Упевнившись у тому, що все йде як задумано, він потай дав знати Володимирові: «Мстиславу пьючи со Оугри же пьяни величахуся а мы с тобою же бьем». І хоч обачливий Мстислав перед тим, як лягти спати, розставив навколо табору варту, напад заскочив зненацька. Князь скочив на коня й заходився піднімати угрів на бій. Та ті «лежаху пьяни яко мертви» Ипатьевская летопись. -- Стб.441--442.. Цим і скористався Володимир, захопивши усіх у полон. Натомість сам Мстислав утік до Луцька.

Так само зненацька був заскочений воїнами Володимира Ізяславича в київському Білгороді 1150 р. син князя Юрія Долгорукого Борис, котрий разом із батьком вів запеклу війну за Київ. Злегковаживши небезпекою, той саме бенкетував із дружинниками та з місцевими попами («пьяшеть в Білігороді на сіньници с дружиною свою и с попы Білогородьскьіми») Там же. -- Стб.415.. Коли б черговий митник не встеріг моста через Ірпінь, не підняв його, то захопили б Бориса -- піднялася паніка, засурмили труби й Борис, почувши це, утік до батька в Київ.

Пияцтво, як бачимо, не було на добро ані князям, ані їхнім дружинникам і боярам, як й іншим людям, що надто захоплювалися хмільними напоями. Ті вина та меди вже давно випиті, а вікові рецепти їх приготування забуті. Хоч і не знайшлося в Русі поета, який би, подібно до шотландця Р.Бернса, оспівав їх чари, але в доступних нам писемних джерелах, мов на денці спорожнілих чаш, залишилися дорогоцінні візерунки, з яких і витинаються яскраві, із п'янким присмаком замальовки. Хмільні учти та бенкетування в Київській Русі були природним, органічним засобом людського спілкування, важливим елементом соціальних зв'язків, невід'ємною складовою системи суспільної комунікації. За посередництва спільного застілля стверджувалася й у наочній формі реалізовувалася соціально-психологічна єдність громадських колективів. У суспільно-політичному житті, роз'ятреному міжкнязівською ворожнечею, аристократичний кодекс застілля нерідко ставав чи не найбільш ефективним засобом послаблення напруги, знаряддям пошуку порозуміння. Такою ж була й соціальна природа трапез, улаштовуваних із нагоди родинних, церковних свят, інших значущих подій. І все ж характерний для будь-якого суспільства порок побутового пияцтва не став визначальною рисою повсякденного життя Київської Русі.

Література

давньоруський історизм пияцтво суспільний

1. Gerodot. (1972). Istoriya vdevyatiknigah. Per. i prim. G.A.Stratanovskogo. Leningrad. [in Russian].

2. Gurevich, A.Ya. (1970). Problemy genezisa feodalizma vZapadnoy Evrope. Moskva. [in Russian].

3. Gurevich, A.Ya. (2003). Pir. Slovar srednevekovoy kultury, 359-360. Moskva. [in Russian].

4. Hrushevskyi, M. (1991). Istoriia Ukrainy-Rusy, 1. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Hrushevskyi, M.S. (2004). Vyimky z zherel do Istorii Ukrainy-Rusy: do polovyny XI viku. Tvory u 50 t., 6. Lviv. [in Ukrainian].

6. Kovalenko, V. (2002). Skarb Olhovychiv. A se yego srebro: Zbirnyk prats na poshanu chlena-korespondenta NAN Ukrainy Mykoly Fedorovycha Kotliara z nahody yoho 70-richchia, 117-138. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Le Goff, Zh. (2001). Srednevekovyiy mir voobrazhaemogo. Moskva. [in Russian].

8. Lipets, R.S. (1969). Epos i Drevnyaya Rus. Moskva. [in Russian].

9. Pashkevych, H.O. (2010). Paleoetnobotanichni doslidzhennia davnoruskoho chasu ta serednovichchia na terytorii Ukrainy. Arkheolohiia i davnia istoriia Ukrainy, 1, 477-483. Kyiv. [in Ukrainian].

10. Rychka, V.M. (2019). Veshchiy Oleg v istorii i pamyati. Sankt-Peterburg. [in Russian].

11. Voronin, N.N. (1948). Pishcha i utvar. Istoriya kultury Drevney Rusi, 1, 271-272. Moskva; Leningrad. [in Russian].

Размещено на Allbest.ru