Російська імперія і Слобідська Україна у другій половині XVIII ст.: просвічений абсолютизм, імперська інтеграція, локальне суспільство

Размещено на http://www.allbest.ru

Російська імперія і Слобідська Україна у другій половині XVIII ст.: просвічений абсолютизм, імперська інтеграція, локальне суспільство

Склокін В.

Вступ

Монографія Володимира Склокіна стала закономірним продовженням вивчення імперій -- одного з провідних напрямів сучасної історіографії. Обрані автором сюжети концентруються навколо історичного регіону -- Слобідської України, яка через територіальне сусідство з Російською імперією стала її частиною та відразу потрапила під заходи «просвіченого абсолютизму» Катерини ІІ. Автор, хоча і спирався на цілу низку вагомих досліджень, адже Слобідська Україна зараз найбільш вивчений край, чи то завдяки попередникам (Д.Багалій), а чи завдяки напрацюванням уже нинішньої харківської історичної школи, проте зміг по-новому представити історію цього регіону.

У ґрунтовному вступі дослідник коректно заявив про власні наукові прагнення та про підходи інших істориків, котрі базувалися на ідеях модернізації і просвітництва (З.Когут), боротьби традиції з модернізацією (В.Маслійчук), амбівалентності регіональної ідентичності (В.Кравченко). Власний підхід він окреслив як ситуаційний, що корелювався позиціями трьох акторів: імперський уряд, локальні суспільство та влада. Вразливість третього актора, вірніше однієї його складової ґубернської адміністрації, очевидна. Адже між імператрицею й ґубернатором практично не було розбіжностей, а якщо вони і з'являлися, то призводили до переміщення сановника в інший реґіон. І все ж авторові вдалося виявити суперечності між цілями цієї політики та механізмами її реалізації, до яких удавався Є.Щербінін як перший ґубернатор Слобідської України. А щодо «локального суспільства», то воно характеризується автором через реформаторські пропозиції та позиційні вчинки полкової старшини. У вступі також визначено можливості джерельної бази й детально вмотивовано сюжети трьох частин монографії («Імперія», «Суспільство», «Ідентичності»). Також указано на основні наукові категорії, якими послуговувався автор при з'ясуванні специфіки російського «просвіченого абсолютизму», його декларативність і відступи від проголошених намірів через фінансову скруту, військові витрати, зміну геополітичного вектора. Визначено суттєві риси катерининського просвіченого абсолютизму, такі, як патерналізм із його проголошеною готовністю захищати народ від зловживань еліти. Ось як В.Склокін, спираючись на західну історіографію, подає визначення просвіченого абсолютизму: «Новий тип урядування, орієнтований на реформи в інтересах усього суспільства, мета якого полягає у покращенні якості управління, вдосконаленні матеріального становища та зростанні добробуту підданих» (с.56--57). Автор також послуговується осучасненими поняттями «автономії», «особливого статусу», проте їм бракує конкретизованого визначення. Натомість термін «русифікація» отримав у нього широке тлумачення.

Перший розділ, хоч і має назву «Імперія», проте в ньому йдеться про саму Слобідську Україну та про зміни її статусу у складі Російської держави як окремої одиниці. Для цього автор з'ясував місце краю у символічній географії імперії останньої третини XVIII ст., скориставшись тогочасними географічними описами, зокрема професора Х.Чеботарьова, подорожніми нотатками членів Петербурзької академії наук, як-от С.Ґмеліна, В.Зуєва, Й.Ґюльденштедта, а також, що особливо цікаво, практиками адміністративного підпорядкування (адже слобідські Губернатори формально узалежнювалися від малоросійського Генерал-Губернатора П.Румянцева). Повз увагу історика не пройшли й назви, якими користувалася імператриця для означення місцевого населення -- «черкаси» та «малоросіяни». За спостереженнями В.Склокіна, адміністративне трактування географічної локалізації можна було спостерігати не лише за підпорядкуванням, а й за кольором уніфікованих дворянських мундирів. Для Слобідської України, як Губернії середньої смуги, вони були червоними зі світло-зеленими обшлагами. До цього ж слід додати, що автор сконструював культурно-історичну складову Слобідської України, використавши для цього бачення випускника Харківського колегіуму І.Переверзєва, який, з одного боку, ототожнював край з Україною, ведучи початок від Київської Русі, а з іншого -- вписав його до Південної Росії. В.Склокіну вдалося зауважити ще одну важливу новацію цього історика, а саме вписування Харківщини до європейського простору на противагу азійській дикості.

Ліквідація автономії Слобідської України у складі Російської імперії здійснювалася, за баченням автора, не стільки під гаслами уніфікації та централізації, як під обіцянками просвітницьких реформ і розвитку з використанням популістської риторики захисту місцевої людності від утисків та зловживань знаті, з обов'язковим переходом до законної монархії, в якій пануватиме закон. В.Склокіну вдалося конкретизувати застосування тиску й насильства, і насамперед військового, для насадження порядку, того, що називалося «спільним благом». Це все супроводжувала ідея «законної монархії», якій начебто не властиві деспотизм і тиранія, котру було успішно використано для скасування особливого статусу Слобідської України та Гетьманщини. Продуктивними стали авторські висновки і про антиелітарну риторику, притаманну політиці Катерини ІІ. Дослідник чітко визначив етапи інтеГрації слобідських полків, виділивши обмеження вільних переходів для селян, адміністративно-територіальне реформування, кадрові призначення до державних інституцій, справляння подушного податку вже не з козаків, яких 1765 р. було перейменовано на військових обивателів, а також наближення соціальної структури краю до того, що існував у внутрішніх ґуберніях Російської імперії. Важливо, що автор указує на невластиву для місцевої спільноти сплату подушного податку як громадського, а не індивідуального. У результаті селяни ставали кріпаками дворян, а військові обивателі й міщани -- кріпаками держави. У праці актуалізуються питання щодо причин скасування слобідської автономії, перших заходів імператриці у цьому напрямі. Приводом, як уже не раз було (і не раз ще буде), послужили скарги на зловживання старшин Острогозького полку. Відтак урядова комісія на чолі зі Є.Щербініним, спираючись на ці матеріали, як і на антистаршинські скарги всіх п'яти полків, відсторонювала урядників від влади. Імперія вміло скористалася антагонізмом у слобідських полках, аби засудити неефективність старої влади та створити Слобідсько-Українську ґубернію з такими самими адміністраціями, як і у внутрішній Росії.

Опис слобідського суспільства автор розпочав із XVII -- початку XVIII ст., часу, коли російські воєводи претендували на контроль за містами та коли завдяки сусідству російських служилих людей успішно формувалася місцева ідентичність як «черкаська обикность». Її уособлювали соціальна мобільність -- вільне переміщення населення, право вільного винокуріння, а також «шукання козацтва», що стало однією з форм боротьби, притаманної не лише Гетьманщині. Автор додає теж довгий процес леґітимізації козацької старшини на етапі зрівняння її з російським дворянством. За критерій Є.Щербінін обрав тривалість обіймання посад, що ставало мобілізуючим чинником для поповнення кадрів місцевих державних установ. Ця частина монографії, зіперта на масовий архівний матеріал, виглядає достатньо переконливою, аби дійти висновків, якою важливою була позиція місцевої адміністрації, того третього актора на історичному шляху інтеґрації. Державна служба ставала ще й важливим арґументом для отримання не лише особистого, а навіть спадкового дворянства. Натомість для держави вона була надійним засобом формування нової, залежної від верховної влади, бюрократії.

Творення третього стану у слобідських містах відбувалося за дещо іншим, ніж у Російській державі, сценарієм. Спершу спостерігався рух до запису в купці й міщани, а згодом розпочався зворотний процес -- відтік військових обивателів із купецтва та міщанства. Автор, спираючись на численні приклади, запропонував пояснення: обивателів не влаштовувало відбування натуральної повинності, сплата коштів за внесення до обивательської книги, необхідність записуватися у цехи, відмова козацькій старшині у праві займатися торгівлею. Проте тільки-но почалася російсько-турецька війна формування третього стану призупинилося, адже міщан було зараховано до Катеринославського козацького війська.

Характеристика будь-якої спільноти буде неповною без означення прав власності. Саме тому два підрозділи монографії присвячено землеволодінню, зокрема слобідськими лісами, а також зайнятості місцевого населення. Щодо землеволодіння, то автор детально зупинився на його громадській формі, зазначивши недостатню вивченість цієї проблеми. Сам же дійшов висновку про зміщення громадської й державної думки у бік приватної власності, яку поділяла й Катерина ІІ, оголосивши її «священною». А щодо зайнятості, автор з'ясував, що винокуріння займало поважне місце в господарстві слобідчан та було виявом їх привілейованого становища, яке спершу верховна влада Росії, а потім і місцева адміністрація почала обмежувати. Збіжжя мало йти на потреби армії, а не на виготовлення спиртних напоїв. Одним із засобів обмеження стала заборона вільного продажу горілки та запровадження 1783 р. відкупів, котрі передавалися в розпорядження магістратів. Спостереження за чинним законодавством, яким держава реґулювала цю занятість, дозволило авторові стверджувати, що саме вони спричинили поступове руйнування цієї галузі господарювання, яка вже на початку XIX ст. не ґарантувала прибутку. А разом із тим це свідчило про занепад колишніх вольностей у військових обивателів.

Третій, останній, розділ дослідження присвячено формуванню ідентичностей у Слобідській Україні. Тут автор послуговується порівнянням із Гетьманщиною. Як би це не здавалося парадоксальним, окремішність краю почала усвідомлюватися після скасування його автономного статусу. При цьому тісно перепліталися соціальні ознаки з етнічними. У цьому висновку В.Склокін не лише поділяє погляди В.Кравченка, В.Маслійчука, С.Плохія, а й суттєво їх доповнює характеристикою колективної ідентичності слобідських козаків та військових обивателів. І ті, і ті іншували себе, відштовхуючись то від колишніх прав і вольностей, то від їх переосмислення в ракурсі ідей природного права у «законній монархії». Ще до одного цікавого висновку доходить автор, коли стверджує, що козацька старшина не ототожнювала імперію з «великоросіянами», а уважала її об'єднанням лояльних реґіонів, котрі базувалися на контрактних стосунках із правлячою династією. Проте, як з'ясовує автор, перемогла орієнталізація, що призвела до меншовартості власної та засвоєння російсько-імперської культури. І все ж В.Склокін робить оптимістичний висновок, що попри успіхи асиміляції, козацька історична традиція, переломившись крізь ідеали просвітництва та романтизму, проявилася при формуванні модерного українського націоналізму.

Завершується монографія не менш цікавим підрозділом «У пошуках українського Просвітництва», в якому автор з'ясовує здобутки дослідників в осмисленні цього феномену. На його переконання, час уже відмовлятися від основного значення цієї дефініції як межі між традиційним і модерним суспільством. Натомість варто звертатися до розуміння Просвітництва людьми різного чину в їхній час, що дасть можливість виявити регіональні, національні, ґендерні та інші його особливості. Така сходинка стає важливою для розумінні українського Просвітництва. Його хронологічні рамки автор визначає так: друга половина XVIII -- початок ХІХ ст., причому інституціалізація відбувається одночасно з відкриттям Харківського університету 1805 р. А щодо його української специфіки, на думку В.Склокіна, їй була притаманна поміркованість, відстоювання автономії, людської гідності та прав. Натомість імперська течія віддавала перевагу німецькій камералістиці, леґітимації просвіченого абсолютизму з переважаючим значенням обов'язку людини перед її правами. Доволі продуктивне й авторське розуміння тих проблем, які необхідно ще досліджувати, як-от поява та поширення просвітницьких ідей і внесок українців у творення імперського Просвітництва.

Відзначаючи авторську обізнаність із працями з історії Росії як імперії, ідеями Просвітництва не можу не зауважити, що дослідник із незрозумілих причин обійшов увагою доробок таких авторів, як В.Моряков, О.Каменський, О.Омельченко тощо, котрі успішно досліджували російське Просвітництво. Дехто з них зауважував, що сподівання на просвіченого монарха на троні вищі адміністратори імперії продовжували плекати ще й на початку ХХ ст.

Певні запитання викликає назва книжки, адже на одну площину поставлено Російську імперію і Слобідську Україну як рівнозначні державні утворення, котрими вони насправді не були, особливо якщо говорити про слобідські полки. Автономний статус краю автор з'ясовує у складі Російської імперії. Та й саму її автономію він окреслює радше не в державно-управлінській системі координат, а в економічно-господарському вимірі як-от вільне володіння козаками займанщинними землями, вільне винокуріння та продаж горілчаних виробів, реміснича діяльність. Дефініція «автономія» натомість передбачає дещо інший набір ознак, головні з яких право на незалежність внутрішнього управління, на самоврядування. Тому варто було б більше уваги приділити питанню, які управлінські елементи козацька військово-адміністративна система втратила 1765 р. та які, можливо, набула при переході козаків у нову соціальну категорію військових обивателів. На думку В.Склокіна, Катерина ІІ скористалася ідеями Просвітництва, ліквідувала автономію Слобідської України й перевела її на становище уніфікованої ґубернії. Це змушує засумніватися в достовірності запропонованої назви книжки.

Інші авторські сюжети, сповнені влучних спостережень та грамотного аналізу, спонукають читача до історичного заглиблення, і не лише у вивчення минулого Слобідської України, а й до нового осмислення та переосмислення становища решти історичних регіонів у складі Російської імперії.

1. Гетьманщина у XVIII ст.: історична мапа (мірило 1:400 000, розмір 162 х 115 см)

Вихід друком історичної мапи «Гетьманщина у XVIII ст.», поза всяким сумнівом, став подією не лише для істориків, але й для ширших кіл шанувальників вітчизняної минувшини, краєзнавців, музейників. Фактично це -- картографічний синґл із підготовленого спеціалізованим видавництвом «Мапа» другого тому «Історичного атласу України» (том перший, присвячений Київській та Галицько-Волинській державам, побачив світ ще 2010 р.). Хронологічно т.2 проекту охоплюватиме період із кінця XIV до кінця XVIII ст., і одним з його змістових осердь має стати картографічна тематика, пов'язана з історією Гетьманщини середини XVII -- кінця XVIII ст. Історичний атлас, так само, як і рецензована мапа, належать авторству відомого українського географа та картографа Юрія Лози.

Мапа виконана в масштабі 1:400 000. Її зручно використовувати під час аудиторних занять в університетах, на презентаціях, наукових конференціях тощо. Поліграфічний рівень виконання, простота й чіткість експлікаційної частини максимально полегшують читання, пошук, ідентифікацію об'єктів -- одним словом, роблять карту якнайзручнішою в користуванні. Варто віддати належне видавництву та впорядникові -- вони втрималися від спокуси ввести до планшетної мапи максимальний обсяг інфографічної інформації, зупинивши свій вибір на найважливіших складниках: характер місцевості, гідрографічна сітка, адміністративні межі полків і сотень, мережа поселень. Зокрема останні представлено за хронологією згадок їх у джерелах і позначено за адміністративною (столиця гетьмана, центри полків, сотень) й типологічною (міста, містечка, села, слободи, хутори) ознаками. Окрім цього, на карті відображено монастирі, найважливіші транспортні артерії регіону. Такий продуманий підхід у дозуванні інформації дозволив уникнути переобтяження символами та позначеннями, зробив подачу легкою й доступною. Мапа також має дві тематичних врізки: «Київ та околиці» в масштабі 1:100 000, картосхема адміністративного устрою Гетьманщини XVIII ст. із зображенням усіх полків і сотень.

Не буде перебільшенням сказати, що з огляду на ступінь дослідженості Гетьманщини у сучасній історіографії вихід такого роду карти цілком логічний, ба більше -- довгоочікуваний. Не секрет, що візуалізація студій з історії війн, адміністрації, економіки, зокрема торгівлі, міст гетьманської держави на сьогодні впирається у проблему відсутності якісних мап. Це позбавляє дослідників можливості сутнісних узагальнень і спостережень над масовим статистичним матеріалом, подієвою канвою, адже метод картографування по сьогодні залишається не тільки інфографічним атрибутом наукових студій, але й важливим інструментом осмислення видобутої з джерел інформації. До недавнього часу фахівці послуговувалися переважно або мапою Лівобережної Гетьманщини з «Опису Чернігівського намісництва» О.Шафонського (1786 р.), або ж картами, створеними за радянської доби (найкращу з них, присвячену адміністративному устрою Гетьманщини 1648--1654 рр., було підготовлено за редакцією І.Крип'якевича в 1964 р.). Нещодавно також з'явилася низка спеціальних мап, об'єднаних тематикою козацької доби, виконаних для багатотомної «Енциклопедії історії України» Д.Вортманом.

Утім, так чи інакше, ступінь картографованості студій з історії гетьманату все ще залишає бажати кращого. Тож вихід чергової мапи спонукає не стільки до критичних роздумів над нею, скільки до міркувань відносно подальших перспектив картографічних проектів у цій ділянці історіографії. Ідеться в першу чергу про підготовку узагальнюючого атласу з історії Гетьманщини впродовж усього періоду її існування, передумови укладення якого, на нашу думку, уже цілком наявні. Почати з того, що відобразити в одній масштабованій карті всі перипетії, пов'язані зі змінами лише адміністративного устрою (кордони полків і сотень, виникнення нових адмінодиниць і центрів) у XVIII ст., практично неможливо. Окрім трансформацій внутрішніх меж полків та сотень також відбувалося вилучення з-під гетьманської юрисдикції окремих периферійних територій, переданих під військові колонії Новосербія (1752-1764 рр.), Слов'яносербія (1753-1764 рр.), будівництво прикордонних ліній Української (1731-1764 рр.), Дніпровської (1764-1768 рр.).

Не секрет, що в Гетьманщині не існувало уніфікованого адміністративного устрою у сучасному розумінні. Підтвердження цього наявність територій з особливим статусом та юрисдикцією, наприклад шести так званих засеймських сотень у Ніжинському полку (Глухівської, Воронізької, Коропської, Кролевецької, Новомлинської, Ямпільської). Ще у XVII ст. доволі короткий час ці терени утворювали окремий Глухівський полк, згодом ліквідований і включений до Ніжинського (щоправда, на початку XVIII ст., за правління гетьмана І.Скоропадського, планувалося його відновлення, що, утім, так і не відбулося). Особливістю цього анклаву було те, що він був вилучений із-під полковницької влади й підлягав безпосередньо гетьманській юрисдикції. Засеймські сотні фактично утворювали окрему військову одиницю, перебували таким чином на привілейованому становищі. Іншою подібною гетьманською юридикою були села Спаське та Жолдаки в тих-таки засеймських сотнях, з оселеними там гетьманськими жовнірами. Вони також не підпорядковувалися ані ніжинським полковникам, ані місцевим сотенним правлінням, перебуваючи в безпосередній владі гетьманів і Ґенеральної військової канцелярії.

Власний територіально-адміністративний устрій мали гетьманські ранґові маєтності. Від часів козацької революції середини XVII ст. наданнями «на булаву» традиційно ставали староства адміністративні одиниці ще річпосполитського устрою, а також поодинокі замки, довколишня шляхта й поспільство яких були зобов'язані служити «під бунчуком» козацьких гетьманів. У Лівобережній Гетьманщині масив гетьманських ранґових маєтностей істотно розширився у другій половині XVII ст. за рахунок так званих «вільних військових маєтностей» із числа компактних господарських комплексів колишніх власників шляхти, маґнатів. Села та слободи об'єднувалися в них у ключі, а ті своєю чергою у волості, адміністративними центрами котрих були дворці. Об'єднання дворців і волостей підпорядковувалися адміністраторам замків, а вони гетьманському двору та його служителям на чолі з господарем і маршалком. Кордони гетьманських юридик були чітко окресленими, а їх дотримання робилося приводом для протистояння між придворною адміністрацією та місцевими полковими владами. Із кінця XVII ст. гетьманський двір розрісся, перетворившись не лише на важливий владний інститут Гетьманщини, на арені якого відбувалися всі значні події політичного життя, але й величезну структуру зі власною адміністрацією та ієрархією, котра просторово контролювала істотну частину території краю. Зрештою нашому сьогоднішньому усвідомленню цього феномену в історії козацької державності бракує саме просторового вираження, яке може оприявнити картографічний формат.

Весь цей устроєвий та юрисдикційний партикуляризм, цілком властивий не лише гетьманату, але й навіть більш централізованим західноєвропейським державам, вартий картографічного відтворення не тільки самим фактом свого існування. Не варто забувати, що юрисдикційна належність, а отже підсудність судам вищої інстанції, наявність соціальних привілеїв та економічних імунітетів, істотним чином впливали на господарський розвиток і соціальні реалії цих мікрореґіонів.

Не менш важливе створення діахронних карт правота лівобережних полків. Як відомо, вони не лише змінювали свої зовнішні кордони, територіальний склад, але й адміністративний поділ. Головною тенденцією в останньому випадку було парцелювання територіально великих сотень на декілька дрібніших. Здебільшого це стосувалося полкових сотень, міста й села в яких в економічному відношенні розвивалися швидше, ніж решта реґіону, населення зростало, а місцеві адміністрації вже не могли впоратися з валом управлінських питань.

Варто також згадати, що свій територіальний устрій мала також організація судочинства після реформи 1763 р. Територія Гетьманщини була поділена на 20 судових повітів, по 2 в кожному полку (примітно, що цей матеріал, попри стабільний інтерес до нього істориків, ніколи не мав картографічного відтворення).

Спеціальних мап потребує також історія господарства гетьманату. Уже за наявними в історіографії даними на карті можна прокласти найважливіші внутрішні або транзитні торгівельні шляхи, показати ярмаркові центри, форпости й митниці, облаштовані російською владою у XVIII ст., міста з ратушним і магдебурзьким управлінням. Очевидно, уже зараз доцільно ставити питання про можливість картографування земельних володінь великих старшинських родів, добре досліджених істориками, а саме Апостолів, Кочубеїв, Ґалаґанів, Лизогубів тощо. З іншого боку, не менш цікавою та показовою може бути й історія земельних володінь в Україні російських можновладців, серед яких окремої мапи безумовно заслуговує відома Почепська волость, що за неї вів уперту боротьбу князь О.Меншиков. Картографування промислів -- селітроваріння, поташництва, металургії, ливарництва тощо -- обіцяє бути помічним у подальшому розвитку студій з історії економіки, котрі нині опинилися на марґінесі історіографічного процесу. слобідський абсолютизм імперський гетьманщина

Окремий блок карт мав би бути присвячений ранґовим маєтностям -- гетьманським, про які вже говорилося, і «ґенеральних» відомств (наприклад, належних до Ґенерального суду або Ґенеральної артилерії), полкових правлінь, маґістратів, ратуш, а також російських адміністраторів -- президентів Малоросійських колеґій, «міністерського правління» та ін. Перші з перелічених нами категорій були зосереджені переважно в економічно розвинених реґіонах, де процвітали промисли, ремесла й торгівля, -- Ніжинському та Стародубському полках. Натомість полкові ранґові землі були суцільним «дискомпактом», до того ж їх перелік часто змінювався через поступове «перетікання» в дідичне володіння, що стало важливим явищем соціально-економічного життя. Зрештою саме картографічне вираження цього процесу увиразнить його масштаби.

Важливе прикладне значення також матимуть карти з історії православної церкви в Гетьманщині -- з межами Київської митрополії (у тому числі її «закордонною частиною», локалізованою на теренах Речі Посполитої), єпархіальним устроєм тощо. На сьогодні вже картографовано низку монастирів (у тому числі на рецензованій карті), а також посвят парафіяльних храмів XVIII ст. Високий рівень вивчення монастирського господарства вможливлює картографування і їхніх маетностей та промислів. У сукупності такий комплект карт мав би стати результатом колективної роботи вітчизняних істориків церкви.

На нашу думку, важливим є також картографічне відтворення російської військової та адміністративної присутності в Гетьманщині, починаючи від середини XVII ст. Найперше це стосується місць розташування ґарнізонів і центрів воєводського (пізніше Губернського) управління, упровадження Губернського устрою в 1708 р., провінційної реформи 1719 р. тощо. Після 1711 р. можливим і потрібним є також картографування районів дислокації полків польової армії та їхньої інфраструктури -- польових аптек, провіантських складів і магазинів, арсеналів, ремонтних майстерень, кінських заводів, котрі розміщувалися на території козацьких полків і значною мірою користувалися їхніми ресурсами. Безумовно, візуалізація цієї системи імперського контролю, її розвитку ще виразніше оприявнить процеси нівеляції автономії Гетьманщини особливо в період XVIII ст.

Размещено на Allbest.ru