"Без присяги обох батьків": дотримання шлюбної вимоги українським населенням у XVIII - першій половині ХІХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Без присяги обох батьків»: дотримання шлюбної вимоги українським населенням у XVIII - першій половині ХІХ століть

Бороденко Олена, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка, докторант Запорізького національного університету

Матеріали документів директивно-розпорядчого, інформаційно-публікаторського, процесуально-юридичного, церковно-статистичного, приватного напряму, фрагменти канонічної, художньої, мемуарної літератури та усної народної творчості дозволили порушити проблему дотримання українським населенням XVIII - першої половини ХІХ ст. однієї з матримоніальних вимог: батьківсько-опікунської згоди на шлюб. Починаючи з 60-х років ХІХ ст., дія шлюбної вимоги була обмежена віком набуття цивільного повноліття - 21-річчям. На прикладі окремих подружніх пар продемонстровано невиконання / дотримання батьківсько-дозвільної вимоги на шлюб.

Ключові слова: батьківсько-опікунський дозвіл, наречені, шлюб, шлюбні вимоги.

«Without the permission of both parents»: observance of the marriage requirement by the ukrainian population in the 18^th - first half of the 19^th centuries

Borodenko Olena

The materials of the documents of directive and administrative, informational and publishing, procedural legal, church and statistical, private areas, fragments of canonical, fiction, memoir literature and folk art made it possible to raise the problem of observance by the Ukrainian population of the 18th - first half of the 19th centuries one of the matrimonial requirements: parental and tutorial consent for marriage. Using special historical methods, primarily critical analysis and deconstruction, significant parts of the sources were identified and analyzed. Quoting individual fragments of documents showed a change in the wording of the necessary requirement that preceded the marriage.

The research presents interpretations of the matrimonial condition according to Christian, state and legal and popular traditions. A double component of the marriage requirement is noted: the prohibition of weddings without the consent of trustees, relatives or parents, but without using any methods of coercion in deciding to marry people who decided to create a family union. Starting from the 60s of the 19th century, the validity of the marriage requirement was limited by the age of entry into civil majority - 21 years old. Gender activity in the choice of a marriage partner is separately delimited. Attention is focused on influential social and property factors in the choice of a groom. By the example of individual couples, referring to the materials of the epistolary genre and Ego-documents, the failure to comply with the parental permission requirement for marriage is demonstrated.

The analysis of individual articles of a criminal nature made it possible to single out punishments for the groom for abduction from the parental home and for a marrying an unmarried woman, both at her request and against a girl's will. A significant role in choosing a bride or a groom was played by their parents but not young people. Among wealthy individuals who decided to enter into a family union, marriage-market relations of an organized form were widespread, when marriages occurred primarily because of pragmatic interests.

Key words: parental and tutoria lconsent, engaged, marriage, marriage requirements.

Упродовж багатьох століть християнські, народні традиції та патерналістсько-патріархальний характер українського суспільства визначили низку матримоніальних вимог, дотримання / невиконання яких демонструвало законність, сумнівність або недійсність укладеного шлюбу. Одним із головних допусків до таїнства вінчання був дозвіл від батьків, опікунів або родичів нареченої. У дослідженні спробуємо проаналізувати норми канонічного, державного права, щодо батьківсько-опікунської згоди на шлюб та дотримання цієї матримоніальної умови українським населенням у XVIII - першій половині ХІХ ст.

Джерельна база дослідження репрезентована доволі широким колом письмової документації. Відповідно до умовної класифікації актових документів, запропонованої у збірці «Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.», автором було використано матеріали директивно-розпорядчого (закони, укази, статути), церковно-статистичного (шлюбні опити), інформаційно-публікаторського (церковні видання), процесуально-юридичного (судові справи), приватного (особисте листування) напряму. Окремо проаналізовано фрагменти канонічної, художньої, мемуарної літератури та усної народної творчості. Методологічну основу дослідження, передусім, представили спеціально-історичні методи: критичного аналізу та деконструкції. Із змістової частини джерел виокремлювалася значима для даного дослідження інформація, яка аналізувалася та порівнювалася.

Порівняльний аналіз свідчень джерел і використання спеціально-історичних методів дозволили: розкрити умови однієї з головних шлюбних вимог - батьківської та опікунської згоди на вінчання; показати зміни в її канонічному і правово-нормативному трактуванні XVIII - першої половини ХІХ ст.; виокремити деякі чинники у виборі подружнього партнера для спільного сімейного життя; навести приклади дотримання / невиконання указаної матримоніальної умови; визначити міри покарань за порушення указаної шлюбної норми.

Відповідно до християнських традицій наречені повинні були одружуватися на добровільних засадах. На без примусовості заміжжя наголошував вселенський святитель, вчитель Григорій Богослов у порадах дівам [4]. Подібне трактування зустрічаємо й в «Требнику» П. Могили, де законність шлюбу визнавалася при наявності мирної в любові згоди, цнотливого співжиття, допомоги один одному та уникнення плотських надмірностей [27, с. 26]. Наполягав на виконанні батьками цієї умови шлюбності й відомий український поет-чернець кінця XVII - початку XVIII ст. Климентій Зіновіїв: «Прето вы родители оное разсуждай(и)те: а насьілствіємь млады(х) брати(с) не зневоля(и)те» [12, с. 127].

На українських землях регламентація матримоніальних вимог простежувалася з XVI ст. й в актовій документації. Зокрема, ще в ІІІ Литовському статуті 1588 р. зазначалося: «Тежъ обецуемъ и прирекаемъ, ижъ княгинь, паней, вдовъ, княженъ, паненъ, девокъ, шляхтянокъ и всякого иного стану рожаю женского. ..кгвалтомъ ни за кого не маемъ давати без воли ихъ. Але кождой з нихъ с порадою приятелів их за кого хотя, за того у малъженьство вольно будеть ходити и отдаватися» [26, розділ 3, артикул 39]. Окремий артикль «Про вільне одруження» у «Правах, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. також вимагав свободи вибору шлюбного партнера [19, с. 247]. Його основу склали положення Іменного указу Синоду від 5 січня 1724 р. Під страхом тяжкого штрафування заборонялося батькам примушувати своїх дітей до шлюбу без на те їхньої згоди [16, с. 197]. Цей директивно-розпорядчий документ був чинний більше 100 років і набув підтвердження у статтях Цивільних кодексів «Сводовъ законові Россійской имперіи» 1832, 1857 та інших років, включно до 1900 р. [22, с. 17; 23, с. 2-3; 24; с. 1-2].

У той же час вимога добровільності волевиявлення наречених набула певних корегувань. Вони роз'яснювалися в окремих статтях цивільних законів, а їхнє дотримання фіксувалося у церковнопарафіяльній документації, передусім у 6 пункті шлюбних / церковних обшуків [1, с. 120]. По-перше, заборонялося вінчатися без згоди опікунів, родичів або батьків. По-друге, водночас наголошувалося на безпримусовості прийняття рішення про одруження нареченими. У середині ХІХ ст. деякі парафіяльні священики, які були поінформованими у законодавчих змінах, виявляли занепокоєння суперечливістю та неясністю законів. До вищеназваних вимог додався пункт інструкції 1857 р., затверджений Синодом, в якому було зазначено: «не вінчать дітей до известнаго возраста безъ воли родителей или опекуновъ».На запит духовних осіб були опубліковані роз'яснення: діти виходили з дитячого віку та з-під опіки батьків або родичів тоді, коли досягали цивільного повноліття - з 21 року. Тому, починаючи з цього віку, парохи могли вінчати дітей без дозволу батьків та опікунів [15, с. 656-657]. Отже, починаючи з 60-х років ХІХ ст., дія шлюбної вимоги про заборону вінчання без батьківського або опікунського дозволу була обмежена віком набуття нареченими цивільних прав у повному обсязі.

Чи виконувало українське населення та парафіяльне духовенство названі матримоніальні вимоги? Дати одностайну відповідь на запитання не можливо, оскільки різні джерела демонстрували як їхні порушення, так і дотримання. У церковній документації, судових справах, творах художньої літератури, спогадах очевидців передусім зустрічалися приклади, які демонстрували дотримання / невиконання шлюбного волевиявлення дівчатами. Ці наголоси підкреслювали патріархальний характер того суспільства, адже ініціатива у виборі матримоніального партнера була переважно за чоловіком-нареченим або його родиною.

Щоправда, цікаві спостереження, про те як дівчата залицялися до парубків і «на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сваталася до парубка, якого собі сподобала», описував французький інженер і воєнний картограф XVII ст. Гійом Левассер де Боплан в своїх спогадах про українських дівчат [2, с. 73]. Отже, в окремих випадках допускаємо перебирання ініціативності у виборі молодика дівками-нареченими, але мабуть це були поодинокі ситуації.

На прийняття рішення в обранні сімейного партнера здебільшого впливали матеріальні статки родини, соціальна належність, вікові особливості, освіченість, зовнішня привабливість тощо. Хоча в цивільних законах репрезентували рівні права на шлюб представників різних соціальних прошарків [28, с. 51], однак життя диктувало інші умови та демонструвало відмінні реалії. Неоднаковим був підхід у виборі майбутнього представника подружньої пари з-поміж простолюду та привілейованих верств населення, які прагнули знайти в соціальному сенсі «собі рівню». Так, удова-шляхтянка, укладаючи шлюб із простолюдином, втрачала своє шляхетство та маєток, який передавався дітям від першого шлюбу, а за відсутності дітей - переходив до близьких родичів померлого чоловіка [26, р. 5, арт. 12]. Поширеними у народі були тенденції утворення сімейних союзів між соціально рівними партнерами: «Краще на вбогій женитися, ніж вік з багатою волочитися», «Поберемося, небого, в тебе мало, в мене й того» [30, с. 632].

Очікування привабливого в соціальному та майновому сенсі обранця, іноді, гальмувало процес заміжжя дівчат або й взагалі призводило до жіночої самотності. Так, у віршованому творі невідомого автора XVIII ст. наголошувалося: «Люблю дівчину, не могу єй взяти., бо я не багатий» [29, с. 122]. За нормами ІІІ Литовського Статуту 1588 р. передбачалося отримання батьками за доньку, яка виходить заміж, від нареченого або його батьків «віна», своєрідного викупу [26, р. V, арт. 1]. Зокрема, спостерігалася й прямо протилежна ситуація, за якою дівку або вдову не хотіли брати за дружину через бідність, або відсутність батьківського приданого: «Бо тепер без віна вже й ні до порога. Ось як дівує і Вірка-небога, Що й на світі до неї ніхто не загляне, Геть тим, що в бодні нічого немає!», - йдеться у віршованих рядках І. Некрашевича [11, c. 253]. У народі таку дівчину називали «безприданницею-правдивецею, що є, те є!» [30, с. 616].

Подекуди, згода батьків або близьких родичів нареченої на шлюб була визначальною у конструюванні матеріального благополуччя її майбутньої сім'ї. За статтями ІІ Литовського статуту 1566 р. декларувалося таке: якщо дівчата виходили заміж без батьківської або опікунської згоди, то могли втратити посаг [25, с. 414]. Така мотивація примушувала дівчат прислухатися до вподобань своїх найближчих родичів, які тим самим впливали на вибір нареченого. В одному з епізодів «Енеїди» І. Котляревського 1798 р. дівчина не могла обрати нареченого, так як ненечці «не всякий їй любився зять» [13, c. 119]. Основною причиною такої батьківської турботи вважаємо пошук для доньки вигідної шлюбної партії. У подібній ситуації були також і вдови. Церква виходила з того, що зі смертю чоловіка дружина втрачала свого опікуна і тому рекомендувала надавати вдовам поблажливість. Нерідко чоловік заповідав дружину «під опіку найближчого родича за чоловічою лінією або духовної особи» [20, с. 98]. Можемо погодитися з тезою української дослідниці І. Ворончук про те, що вирішальна роль у виборі шлюбної партії та укладанні шлюбу належала не молодим, а їхнім батькам [3, с. 79].

У таких випадках шлюбно-ринкові відносини набували організованої форми, адже сімейні союзи утворювалися за вибором батьків, а знайомства наречених відбувалися сплановано, переважно за посередництва окремих людей [21, с. 33]. Шлюби не по любові, мабуть, були поширеним явищем, особливо з-поміж заможних верств населення. Обурені натяки на несправедливі вчинки батьків зустрічаємо у народній думці. Свідченням були віршовані рядки поета Григорія XVIII ст., в яких пізнаємо відчай однієї з дівчат: «За того мушу пойти, що серцю немило. Та я із нелюбом літа свої згублю, Як того обачу, що я його люблю, То ревне заплачу» [29, с. 67]. Подібний розпач зустрічаємо й в народній приказці: «Краще в ставку потопати, як з нелюбим шлюб узяти!» [30, с. 624].

Про трактування заміжжя дівчат у середовищі української шляхти дізнаємося з фрагментів особистого листування одного з представників знатного роду Войцеховичів, родословна якого веде своє коріння з XVII ст. [14, с. 192-195]. У листі від 1782 р., адресованого своїм синам, бунчуковий товариш Андрій Войцехович повідомляв про майбутній шлюб своєї доньки так: «Предъ упреждаю и даю знать что по устроеванію Всевышнаго сестре вашей Анастасіи последуетъ вскорости от меня отлучитса всупружество...» [10, с. 101]. Наведений сюжет демонструє ставлення до шлюбу як фатального рішення, яке вже заздалегідь сплановане Богом, а чуттєвий світ нареченої взагалі не проглядався.

Отже,патріархальні настрої в суспільстві та тогочасна концепція подружнього життя не передбачали врахування великих любовних почуттів, ставлення до одруження визначалося переважно прагматичними інтересами. Зазвичай шлюби укладалися між рівними за майновим і соціальним статусом партнерами в колі звичних для батьків соціальних контактів [3, с. 80]. З метою вирішення майнових питань подружжям практикувалося укладання шлюбних контрактів, особливо між титулованими особами [6]. Зокрема, до наших днів дійшов шлюбний контракт 1772 р., укладений латинською мовою між Каетоном Жолкевським і Богумілою Скшинською, на пожиттєве користування маєтками [9, с. 1].

В Едо-документах зустрічаємо випадки, коли не отримавши батьківської згоди на шлюб, інколи, дівчата тікали з дому й без благословення, «без присяги обох батьків», виходили заміж [8, арк. 1-4]. У таких випадках порушниками передусім виступали священики, які незаконно проводили вінчання, та наречені. За чинними правовими нормами вони втрачали право на спадщину, але остаточне рішення залежало від родини [5, с. 69]. Зокрема, мировою угодою закінчилася справа незаконного вінчання в нічний час у приміщенні церкви м. Воронькова священиком Лук'яном Ващенком доньки Анастасії сотенного хорунжого Матвія Кардаша з козачим сином Дмитром Журбою [31].

З 21 травня 1868 р. до 3 вересня 1869 р. тривало судове слідство за позовом купця Івана Бабухіна щодо незаконного шлюбу без метричного свідоцтва та батьківського благословення 17- річної доньки Марії з дворянином Кіндратом Тичинським. Батько вимагав покарати відповідно до закону усіх винних. Головними винуватцями Іван Бабухін вважав подружжя Павловських, які підбурили, навчили та допомогли втекти з батьківської оселі «только ему принадлежащую дочку» [7, арк. 4,19 зв.]. Виходячи з пункту 218 «Устава Духовныхъ Консисторій» від 27 травня 1841 р., справи про сімейні союзи, укладені в результаті обману, належали до юрисдикції совісних судів, а на предмет дійсності / недійсності таїнства вінчання та участі в ньому духовних осіб - до повноважень консисторій [17, с. 248].

Покарання за такий злочин визначалося статтями 1040 та 2057 «Уложенія о Наказаніяхь Уголовныхъ и Исправительныхъ» від 15 серпня 1845 р. Міра покарання за вінчання незаміжньої жінки без батьківської або опікунської згоди залежала від добровільного чи насильного викрадення дівчини. У наведеному випадку наречена за власним бажанням уклала шлюб із нареченим. За це ображені батьки або опікуни мали право позбавити жінку спадкової частки. У своєму заповіті або інших актових паперах вони могли дарувати прощення та поновити її в праві на спадщину. Викрадача могли ув'язнити на термін від 6 місяців до одного року, а особу, яка погодилася на викрадення, на такі ж терміни - у монастир на перевиховання або під строгий нагляд в будинок батьків на усамітнення. Щоправда, на прохання позовників час покарання винних міг бути скороченим [18, с. 965, 968]. У результаті розгляду вищенаведеної справи було наказано: у зв'язку з укладанням шлюбу за власним бажанням нареченої, хоча й без батьківської згоди, дарувати прощення через молодість і недосвідченість [7, арк. 52 зв.]. Про ув'язнення або заточення у монастир наречених мова не йшла. У протилежному випадку, за доведення примусового одруження дівчини, нареченому загрожувало заслання до Сибіру і позбавлення всіх станових прав [18, с. 965].

Отже, широке розмаїття джерел директивно-розпорядчого, інформаційно-публікаторського, процесуально-юридичного, церковно-статистичного, приватного напряму, фрагменти канонічної, художньої, мемуарної літератури та усної народної творчості дозволили проаналізувати одну з головних шлюбних вимог: батьківсько-опікунську згоду на шлюб. Виявлено подвійну її складову. З одного боку наголошувалося на забороні вінчань без погодження з опікунами, родичами або батьками. З іншого - не допускалися будь-які методи примусу в прийнятті рішення про одруження. Інструкцією 1857 р. дія шлюбної вимоги була обмежена віком набуття цивільного повноліття - 21-річчям. У виборі шлюбного партнера ініціатива була переважно за нареченим і його родиною. Станова належність і статки особливо враховувалися у пошуку майбутнього супутника для сімейного життя, адже патріархальні традиції та тогочасна модель шлюбу не передбачали врахування великих любовних почуттів. Майнові питання титулованих осіб, які одружувалися, вирішувалися через укладення шлюбних контрактів. У випадку втечі дівчини-нареченої з батьківського дому та вінчання без батьківського благословення передбачалися різні міри покарання, як дівкам так і чоловікам-нареченим.

шлюбний вимога вінчання батьківський

Джерела та література

1. Бороденко О. (2018). Церковні обшуки як історичні джерела у дослідженні шлюбної проблематики першої половини ХІХ століття // Емінак: науковий щоквартальник. № 4 (24) (жовтень-грудень). Т. 1. С. 117-121.

2. Боплан, Гійом Левассер де. Опис України. (1990). Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / П. Меріме / [пер. з фр. Я.І. Кравця]. Львів: Каменяр. 301 с.

3. Ворончук І.О. (2012). Населення Волині в XVI - першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія. К. 712 с.

4. Григорий Богослов. (2000). Собрание творений: в 2 томах. Т. 2. М.: АСТ. С. 161.

5. Дзюба, О. (2012). Приватне життя козацької старшини XVIII ст. (на матеріалах епістолярної спадщини) [відп. ред. В.А. Смолій. НАН України. Інститут історії України]. К.: Інститут історії України. 347 с.

6. Державний архів Вінницької області, ф. 222, оп. 1, спр. 16. 389 арк.

7. Державний архів Київської області, ф. 227, оп. 3, спр. 266, 55 арк.

8. Державний архів Полтавської області, ф. 801, оп. 1, спр. 297. 4 арк.

9. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (Інститут рукопису нБуВ), ф. XXIV, спр. 2263. 1 арк.

10. Інститут рукопису НБУВ, ф. VH!, спр. 270-527. 426 арк.

11. Кістянівська Н. (1929). Твори Івана Некрашевича українського письменника XVIII ст. (Розвідка й тексти). Київ: Друкарня Всеукраїнської Академії Наук. 32 с.

12. Климентій Зіновіїв. (1971). Вірші. Приповісті посполиті. Київ: «Наукова думка». 391 с.

13. Котляревський І. (1987). Енеїда. Наталка Полтавка. Москаль-чарівник. К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро». 365 с.

14. Модзалевскій В.Л. (1908). Малороссійскій родословникъ. Том первый. А.Д. Юевъ: Типографія Т-ва Г.Л. Фронцкевича и К. Крещатикъ № 42.542 с.

15. Можно ли венчать дітей безъ дозволенія родителей (1871) // Полтавскія епархіальньїя ведомости. Часть оффиціальная. № 17. 1 сентября. С. 656-657.

16. Полное собрание законов Российской империи, с 1646 года [в 45 т.] (1830). (Далі - ПСЗРИ). СПб.: Тип. ІІ Отд. Собственной Е.И. В. Канцелярии. Собраніе первое. Т. VH. 922 с.

17. ПСЗРИ. (1841). Собраніе второе. Т. XVI. Ч. 1. 924 с.

18. ПСЗРИ. (1845). Собраніе второе. Т. ХХ. Ч. 1. 1045 с.

19. Права, за якими судиться малоросійський народ, Высочайшим всепресветлейшия, державнейшия Великия Государыни Императрицы Елизаветы Петровны, Самодержицы Всероссийския, Ея императорского священнейшего Величества повелением из трех книг, а именно: Статута Литовского, Зерцала Саксонского и приложенных при том двух прав, також из книги Порядка, по переводе из полского и латинського языков на российский діалект в едину книгу сведенныя, в граде Глухове, лета от Рождества Христова 1743 года / Изданные под ред. и с приложением исследования о сем своде и о законах, действовавших в Малороссии, проф. А.Ф. Кистяковского. (1879). К. 844 с.

20. Пушкарева, Н.Л. (1989). Женщины Древней Руси. М.: Мысль. 286 с.

21. Рыбаковский, Л. Л. (2003).Демографический понятийный словарь. Москва: ЦСП. 352 с.

22. Сводъ законові гражданскихъ и межевыхъ. Законы Гражданскіе. (1832). Санктпетербургъ. Печатановъ Типографіи ІІ Отділенія Собственной Его Императорскаго Величества Канцелярій. Т. X. Ч. І. 1225.

23. Сводъ законовъ Российской имперіи, изданія 1857 года. Законы Гражданскіе. (1857). Санктпетербургъ. Печатано въ Типографіи ІІ Отділенія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи. Т. X. Ч. І. 604 с.

24. Сводъ законові Российской имперіи. Вст 16 томовъ совстми относящимися къ нимъ продолженіями въ одной книгт. (1900). Подъ редакціей Ф. Волкова, Ю. Д. Филипова. Третье пересмотренное и дополненное изданіе. С.-Петербургъ. Изданіе товарищества «Общественная польза».Т. X. 2830 с.

25. Статут Великого князівства Литовського про жінок - 1566 р.(2011). // Хрестоматія з історії України литовсько-польської доби / [упоряд. Т. Гошко]. Львів: Вид-во Укр-го Католиц. Університету. С. 412-416.

26. Статут Великого княжества Литовского 1588 года. (2002-2003). / [подг. О. Лицкевич]. Мн.иКЬ

27. Требник митрополита Петра Могили. Київ 1646.(1996). Київ: Інформаційно-видавничий центр Української православної церкви. 860 с.

28. Указатель алфавитный къ Своду законов Россійской Имперіи. (1834). Санктпетербургъ: Въ Типографіи Отділенія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи. 1007 с.

29. Українська літератураXVIIIст. (1983). [укл. О. В. Мишанич]. К.: Наукова думка. 694 с.

30. Українські народні прислів 'я та приказки.(1963). [упоряд. В. Бобкова, Й. Багмут, А. Багмут]. К.: Держ. вид-во худ. літератури, 792 с.

31. Центральний держаний історичний архів України у м. Києві, ф. 990, оп. 1, спр. 1288. 41 арк.

Размещено на Allbest.ru