Причини ліквідації Запорозької Січі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Причини ліквідації Запорозької Січі

Юрій Осадчий, доктор історичних наук, професор (Сумська філія Харківського національного університету внутрішніх справ)

Здійснено спробу проаналізувати причини ліквідації Запорозької Січі у всьому їх різноманітті та взаємозв'язку. Показано динаміку визрівання цих причин протягом існування останнього запорозького Коша (1744 - 1775 рр.).

Зроблено висновок, що Запорозька Січ як анклав всередині держави стала абсолютно несумісна з абсолютною монархією, що затвердилася в Росії. Запорозька Січ, зі своєю особливою військово-політичною організацією і самоврядуванням, своєрідним господарським і побутовим укладом, гострим соціальним розшаруванням і суперечностями, виявилася чужорідним тілом всередині імперії

Ключові слова: Запорозька Січ, Катерина ІІ, переселенці, Петро Калнишевський, Новоросійська губернія, ліквідація Запорозької Січі, Кючук-Кайнарджийський договір.

Постановка проблеми

запорізький січ монархія уклад

На початку червня 1775 р. на вимогу імператриці Катерини II була ліквідована Запорозька Січ, яка представляла собою одну з форм української державності. Розгляд причин знищення Запорозької Січі сприяє деталізації загальної історії запорозького козацтва в її цілісності та хронологічній послідовності.

Мета - визначити причини ліквідації Запорозької Січі.

Аналіз публікацій, в яких започатковано вирішення цієї проблеми. У працях В. А. Андрущенко, В. Б. Антоновича, О. М. Апанович, В. О. Голобуцького, О.І. Гуржия, К. М. Гуслистого, А. Ф. Кащенко, Ю. А. Мицика, Д. С. Наливайко, П. М. Саса, А. О. Скальковського, С. М. Соловьова, В. Є. Шамбарова, О. Б. Широкорада, Д. І. Яворницького, присвячених історії запорозького козацтва, як правило, розглядалися основні причини ліквідації Запорозької Січі. Але найчастіше у сферу аналізу не потрапляли багато подій і явищ внутрішнього життя Січі, наявність яких також багато в чому визначило рішення царського уряду про її знищення.

Виклад основного матеріалу

Перший розгром Запорозької (Чортомлицькой) Січі за наказом Петра І стався ще 14 травня 1709 р. Зроблено це було в помсту за перехід частини запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнко на бік Карла ХІІ та Івана Мазепи. У своєму маніфесті від 26 травня 1709 р. Петро І одночасно з оголошенням про знищення Січі наказував «надалі запорожців у російські кордони не пускати» [6].

Запорозькі козаки в тому ж 1709 р. переселилися на територію, підконтрольну Османській імперії. Тут вони спочатку заснували Кам'янську Січ, а пізніше - Олешківську. Однак козаки хотіли примиритися з царським урядом і повернутися на колишні землі. Але Петро І рішуче чинив цьому спротив [3, с. 493].

Ставлення до запорожців у Петербурзі змінилося після вступу на російський престол Анни Іоанівни. Ініціатором такого повороту став президент Військової колегії фельдмаршал Христофор Мініх. У ході підготовки до війни з Туреччиною за вихід до Чорного моря, він вбачав користь від повернення в підданство Росії запорозьких козаків [15, с. 242].

31 серпня 1733 р. запорожцям було вручено грамоту Анни Іоанівни про помилування і прийняття їх під владу Росії [16, с. 221]. Запорожці, визнавши себе підданими імператриці, в березні того ж року піднялися по Дніпру і заснували Нову Січ. Вони зобов'язувалися виконувати роль передового форпосту Росії на рубежах з Османською імперією. За це російська влада призначала запорозькому війську щорічну платню в розмірі 20 тисяч рублів [15, с. 266]. У своє розпорядження запорожці отримали колишні землі, які стали офіційно називатися «Вольностями Війська Запорозького». Саме ці землі, а не платня, стали головним джерелом доходів Коша.

Заробляли запорожці і контрабандою, тим більше, що охорону кордонів вони несли самі [15, с. 267]. Активно козаки займалися і «здобичнічеством» - грабунком сусідів [5]. Це, природньо, викликало невдоволення царської влади.

Історія Нової Січі протікала на тлі проведення царським урядом адміністративно-територіальних перетворень на півдні Росії. Після закінчення російсько-турецької війни 1735 - 1739 рр. офіційний Петербург приступив до заселення цих земель втікачами від османського ярма - сербами, хорватами, болгарами, греками, молдаванами, угорцями. У 1752 р. в північно-західній частині «Вольностей Війська Запорозького» була створена Нова Сербія, а у 1753 р. на північно-східному кордоні Січі - Слов'яносербія. Відповідно до наказу Катерини ІІ від 22 березня 1764 р. Нова Сербія і Новослобідський полк були перетворені в Новоросійську губернію.

Козаки постійно скаржилися на те, що на них тиснуть. Вони часто спалювали маєтки, утворені колоністами, вважаючи їх загрозою територіальній цілісності Запоріжжя [1, с. 275]. У цих діях був прямий виклик офіційному Петербургу. Були випадки і збройних зіткнень січовиків з гарнізонами російських фортець. У столиці імперії це розглядалося як відвертий бунт запорожців [1, с. 275; 8].

Але незабаром і керівництво Коша стало проявляти зацікавленість в заселенні «Вольностей Війська Запорозького» вихідцями з Лівобережної і Слобідської України, так званими «посполитими» - особисто вільними селянами. При цьому використовувалися навіть радикальні методи. Так, в 1772 р. козаки насильно забрали на свої землі жителів села Курилівка, заснованого на запорозькому порубіжжі. У 1773 р. запорозький полковник Іван Гараджа напав на жителів Ізюмської провінції і привів їх у Січ [5]. Вимогу російської влади притягнути його до відповідальності кошовий отаман Січі Калнишевський так і не виконав [7].

Зацікавленість керівництва Січі в заселенні «Вольностей Війська Запорозького» пояснювалася тим, що при правлінні Калнишевського запорозькі землі, що належали у своїй більшості старшині і заможним козакам, перетворилися на своєрідні багатогалузеві структури фермерського типу, які потребували постійного притоку робочої сили. Як вказував один з авторитетних дослідників Запорозької Січі Володимир Голобуцький, саме розвиток господарства, а не військові походи стали основою діяльності козаків у той період [3, с. 510].

Ліквідація царизмом Січі часто асоціюється з тим, що вона була осередком антифеодальної боротьби. Свідченням цього стала участь січовиків у Коліївщині та в селянській війні 1773-1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова. Крім того, як традиційно зазначалося в історичній літературі, Січ служила притулком для селян, які втікали сюди від кріпацтва.

Але в той же час і в самій Новій Січі не було соціальної єдності. Старшина, користуючись своєю владою, захоплювала кращі землі, пасовища, рибні та мисливські угіддя, створювала численні зимівники, де працювали наймані робітники. Вона ж включала до свого доходу частину надходжень від загальновійськового господарства [8]. У процесі майнового розшарування прості козаки і посполити постійно поповнювали ряди бідняків («сірому») або переходили в розряд «підсуседків», які працювали у заможної старшини на правах, близьких до положення феодально-залежного селянства, але зі збереженням особистої свободи.

Втіленням соціальної і майнової нерівності в Новій Січі став її останній кошовий отаман Калнишевський. Він володів численними хуторами-зимівниками, орними полями і пасовищами [3, с. 498-499; 11, с. 128]. На відміну від своїх численних попередників останній кошовий отаман Запорозької Січі жив в умовах підвищеної комфортності [11, с. 128]. Подібне було абсолютно немислимо за часів простого і суворого побуту Івана Сірка та інших кошових Січі.

Монолітність запорозького козацтва підточувалася і внутрішніми невдоволеннями, які виливалися іноді у відкриту боротьбу козацької «сіроми» з заможною старшиною, що стала на шлях особистого збагачення. В історії запорозького козацтва того часу зафіксовано чимало спалахів антистаршинських виступів. Найбільш велике повстання козацької бідноти в Новій Січі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові січовики, незадоволені свавіллям старшини, повстали, захопили пушкарню, розгромили господарства старшин і заможних козаків. Січова старшина, у тому числі і кошовий отаман Калнишевський, були змушені тікати. Але і це повстання було придушене [4, с. 102-103; 12, с. 392; 13, с. 120; 14, с. 440].

У пізній період історії Нової Січі стали навіть проявлятися і аномальні для запорозького товариства кріпосницькі тенденції. Наприклад, під час російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр., коли відчувалася гостра нестача робочих рук, кошова старшина намагалася ввести трудову повинність для козаків і посполитих [2, с. 150].

Перестала Нова Січ бути і надійним притулком від феодального гніту. Яскравим показником цього стала зворотна хвиля втікачів із Запоріжжя в новостворені слободи Новоросійської губернії [11, с. 130].

І все ж підстав для кріпосницьких порядків на Запоріжжі не було. Нові поселенці, живучи від продажу своєї праці, мали особисту свободу і могли на свій розсуд змінювати роботодавця. Січ залишалася антикріпосницькою за своєю суттю.

Нова Січ була достатнім подразником для російського престолу, тому що в ній зберігалося козацьке самоврядування. Тому політика царської влади була постійно спрямована на його обмеження. Царський уряд задовго до ліквідації Запорозької Січі підготував ряд проєктів, спрямованих на істотне скорочення її самоврядування [17].

Невдоволення Петербурга викликала і норовливість запорозьких козаків. Найчастіше вони підпорядковувалися розпорядженням центральної влади лише остільки, оскільки ці розпорядження їм подобалися. Іноді це шкодило і самим козакам. Наприклад, в 1762 р. під час епідемії чуми вони не дозволили встановити у своїх володіннях карантин, не пустили туди лікарів. У результаті в Січі вимерло 9 тисяч осіб [15, с. 270].

Слід зазначити, що ще 19 березня 1765 р., за десять років до ліквідації Запорозької Січі, проєкт її реформування підготував і направив до Петербурга генерал-майор Карл фон Штофельн. До цього він два роки здійснював керівництво будівництвом фортифікаційних споруд у самій Січі. Безпосереднє знайомство з життям запорозьких козаків сформувало у нього досить негативне ставлення до них. Штофельн, зокрема, зазначав організацію «гайдамацького промислу» на Запоріжжі, а також аморальні вчинки верхівки січової старшини по відношенню до рядового козацтва. Він пропонував створити на запорозьких землях Дніпровську губернію (за прикладом Новоросійської) і розділити її на два полки: Нікітінський і Кодацький [9, с. 37-40].

Проєкт Штофельна про реформування Запорозької Січі поклали «під сукно». Мабуть Катерина ІІ вважала, що ще не настав час для його реалізації. Однак він не був забутий, і пізніше багато його положень будуть висунуті запорожцям в якості офіційних звинувачень.

Уряд Росії турбувала і політична нестійкість запорожців, у середовищі яких іноді виявлялося бажання повернутися в турецьке підданство. Як писала український історик Наталя Полонська-Василенко, у 1755 р. запорожці «відправляли до хана кримського депутатів з проханням, щоб вони були прийняті під його протекцію і в їх татарської землі жити» [10, 136].

Вирішальною для Нової Січі стала російсько-турецька війна 1768 - 1774 років, в якій взяло участь і Військо Запорозьке низове.

Після закінчення війни й укладення Кючук-Кайнарджійського договору (10 липня 1774 р.) кордони Росії перемістилися далеко на південь від Запоріжжя. Нова Січ перетворилася у внутрішню область імперії і виявилася, за влучним визначенням відомого дослідника запорозького козацтва Дмитра Яворницького, в положенні «держави в державі» [18, с. 8]. Січ втратила значення найважливішого форпосту для захисту південних кордонів Російської імперії від турецько-татарської агресії.

Роль Запоріжжя як оборонної околиці імперії помітно зменшилася ще в результаті утворення в 1764 р. Новоросійської губернії. На її території, відповідно до указу Катерини ІІ від 10 травня 1770 р., була створена Дніпровська лінія в складі семи фортець [3, с. 509].

Поступово втрачало своє значення в складі збройних сил Росії і Військо Запорозьке низове. У період існування Нової Січі воно, крім воєн з Туреччиною (1735 - 1739, 1768 - 1774), не було задіяно урядом в інших військових акціях. Запорожці не брали участі ні в російсько-шведській війні (1741 - 1743), ні в Семирічній війні (1756 - 1763). У порівнянні з іншими козацькими утвореннями російської армії, у Війську Запорозькому низовому був найнижчий рівень дисципліни. Заможні козаки навіть посилали замість себе на військову службу «наймитів». Подібні випадки набували в той час хронічного характеру [3, с. 509].

Крім того, у зв'язку з невизначеністю чисельності, Запорозьке Військо низове не мало і постійного штатного розкладу, яке було в той час в інших регулярних військових формуваннях, зокрема, у Війську Донському, Слобідських і Лівобережних козацьких полках. Це, у свою чергу, створювало незручності і труднощі здійснення контролю над Запорозьким Військом з боку російської влади [17]. Наступила епоха регулярних армій і флотів, що звело значення Запорозького Війська до ролі допоміжного.

Доля Нової Січі визначалася і тим, що запорізький край з його роздольними степами, родючими землями, не міг не привертати до себе російських дворян. Поширення феодалізму давало їм можливість зміцнити свої економічні та політичні позиції. Це збігалося і з інтересами російського уряду, який був зацікавлений у створенні на території Запорозької Січі великих поміщицьких господарств, в утвердженні тут кріпосницьких пор

Висновок

Таким чином, Запорозька Січ як анклав всередині держави стала абсолютно несумісна з абсолютною монархією, що затвердилася в Росії. Запорозька Січ, зі своєю особливою військово-політичною організацією і самоврядуванням, своєрідним господарським і побутовим укладом, гострим соціальним розшаруванням і суперечностями, виявилася чужорідним тілом всередині імперії. Миритися з цим офіційний Петербург не міг. Та й історія підтверджує, що нічого подібного не допускає на своїй території жодна централізована держава.

Список використаних джерел

1. Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. Київ: Либідь, 1993. 280 с.

2. Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР. Дожовтневий період. Київ: Вища школа, 1970. 289 с.

3. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво. Київ: Вища школа, 1994. 539 с.

4. Голобуцкий В. А. Черноморское казачество. Киев: Изд-во АН УССР, 1956. 416 с.

5. Грибовский Владислав. Калнышевский против Екатерины II: кто же победил в борьбе за колонизацию Юга Украины?

6. 235 лет уничтожения последней Запорожской Сечи. URL: http://kaz-volnoe.narod.ru/page248.html.

7. История города Барвенкова. URL: http: // barvincom.com.ua> history2.htm.

8. Маркевич А. Калнышевский Петр Иванович. Большая биографическая энциклопедия. URL: http: // dic.academic.ru/dic. nsf/enc_biography/50372/.

9. Мільчев В. І., Князьков Ю. П. Проект реформування устрою Запорожжя генерал-майора Карла Штофельна (1765 р.). Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. Південна Україна XVIII-XIX століття. Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2003. Вип. 7. С. 35-54.

10. Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. Т. 1. Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1965. 397 с.

11. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. Київ: Либідь, 1992. 608 с.

12. Рибалка І. К. Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття. Харків: Основа. 1994. 448 с.

13. Рябінін-Скляревський О. Запорізькі бунти дунайців 1771-1774 рр. і початок Задунайського Коша. Науковий збірник УАН за 1927 рік: Записки Українського наукового товариства в Києві. Т. 24. Київ, 1927. С. 65 - 83.

14. Скальковський А. О. Історія Нової Січі або останнього Коша Запорозького. Дніпропетровськ: Січ, 1994. 680 с.

15. Шамбаров В. Е. Казачество. История вольной Руси. Москва: Изд-во Алгоритм, 2007. 688 с.

16. Широкорад А. Б. Запорожцы - русские рыцари. История запорожского войска. Москва: ООО «Издательство АСТ», 2008. 384 с.

17. Шпиталев Г. Г. Запорожское войско периода Новой Сечи. Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава. Днепропетровск: Січ, 2005. 277 с.

18. Apanovych, O. M. (1993) Het'many Ukrayiny i koshovi otamany Zaporoz'koyi Sichi [Hetmans of Ukraine and koshovi otamany of the Zaporozhian Sich]. Kyyiv: Lybid'. 280 s. [in Ukr.l

19. Holobuts'kyy, V. O. (1970) Ekonomichna istoriya Ukrayins'koyi RSR. Dozhovtnevyy period [Economic history of the Ukrainian SSR. Pre-October period]. Kyyiv : Vyshcha shkola. 289 s. [in Ukr.l

20. Holobuts'kyy, V. O. (1994) Zaporoz'ke kozatstvo [Zaporozhian Cossackdom]. Kyyiv: Vyshcha shkola. 539 s. [in Ukr.]

21. Golobutskiy, V. A. (1956) Chernomorskoye kazachestvo [Black Sea Cossackdom]. Kiyev: Izd- vo AN USSR. 416 s. [in Russ/|

22. Grybovskiy Vladislav. Kalnyshevskiy protiv Ekateriny II: kto zhe pobedil v bor'be za kolonizatsyyu Yuga Ukrainy? [Kalnyshevsky against Catherine II: who won the struggle for the colonization of the South of Ukraine?] URL: http://www.cossackdom.com/articles/g/gribovskyi kalnishevsky02083.htm. [in Russ.]

23. 235 let unichtozheniya posledney Zaporozhskoy Sechi [235 years of destruction of the last Za- porizhzhya Sich]. URL: http://kaz-volnoe.narod.ru/page248.html. [in Russ.]

24. Istoriya goroda Barvenkova [History of the city of Barvenkov]. URL :http://barvincom.com.ua> history2.htm. [in Russ.]

25. Markevich A. Kalnyshevskiy Pyotr Ivanovich. Bol'shaya biograficheskaya entsyklopediya [Kalnyshevsky Petr Ivanovich. Big biographical encyclopedia]. URL :http://dic.academic.ru/dic. nsf/enc_biography/50372/. [in Russ.]

26. Mil'chev, V. I., Knyaz'kov, Yu. P. (2003) Proekt reformuvannya ustroyu Zaporozhzhya heneral- mayora Karla Shtofel'na (1765 r.) [The project of reforming the system of Zaporozhye, Major General Karl Stofeln (1765)]. Zapysky naukovo-doslidnoyi laboratoriyi istoriyi Pivdennoyi Ukrayiny ZDU. Pivdenna UkrayinaXVUI-XIXstolittya. Zaporizhzhya: RA «Tandem-U». Vyp. 7. S. 35-54. [in Ukr.]

27. Polons'ka-Vasylenko, N. (1965) Zaporizhzhya XVIII stolittya ta yoho spadshchyna [Zaporozhye of the XVIII century and its heritage]. T. 1. Myunkhen: Dniprova khvylya. 397 s. [in Ukr.]

28. Polons'ka-Vasylenko, N. (1992) Istoriya Ukrayiny [History of Ukraine]: U 2 t. T. 2. Vid seredyny XVII stolittya do 1923 roku. Kyyiv: Lybid'. 608 s. [in Ukr.]

29. Rybalka, I. K. (1994) Istoriya Ukrayiny. Chastyna 1: Vid naydavnishykh chasiv do kintsya XVIII stolittya [History of Ukraine. Part 1: From ancient times to the end of the eighteenth century]. Kharkiv: Osnova. 448 s. [in Ukr.]

30. Ryabinin-Sklyarevs'kyy, O. (1927) Zaporiz'ki bunty dunaytsiv 1771-1774 rr. i pochatok Zadunays'koho Kosha [Zaporozhye riots of the Danube 1771-1774 and the beginning of the Transdanubi- an Kosh]. Naukovyy zbirnyk UANza 1927 rik: Zapysky Ukrayins'koho naukovoho tovarystva v Kyyevi. T. 24. Kyyiv,. S. 65 - 83. [in Ukr.]

31. Skal'kovs'kyy, A. O. (1994) Istoriya Novoyi Sichi abo ostann'oho Kosha Zaporoz'koho [History of Nova Sich or the last Kosh of Zaporizhia]. Dnipropetrovs'k: Sich. 680 s. [in Ukr.]

32. Shambarov, V. Ye. (2007) Kazachestvo. Istoriya vol'noy Rusi [History of free Rus]. Moskva : Izd-vo «Algoritm». 688 s. [in Russ.]

33. Shyrokorad, A. B. (2008) Zaporozhtsy - russkye rytsary. Istoriya zaporozhskogo voyska [The Cossacks are Russian knights. History of the Zaporozhian army]. Moskva : OOO «Yzdatel'stvo AST». 384 s. [in Russ.]

34. Shpitalev, G. G. Zaporozhskoye voysko perioda Novoy Sechi [Zaporozhye army of the period of the New Sich]. URL :http://forum.fstanitsa. ru/viewtopic. php?f =38&t =5132. [in Russ.]

35. Yavornitskiy D. I. (2005) Istoriya goroda Yekaterinoslava [History of the city of Ekaterino- slav]. Dnepropetrovsk: Sich. 277 s. [in Russ.]

Summary

Yuriy H. Osadchyy. The reasons for the elimination of Zaporizhzhya Sich. In this article the author makes an attempt to analyse the reasons for the elimination of Zaporizhzhya Sich in the whole diversity and relationships, and also try to show the dynamics of their maturation for the duration of the last Zaporozhye Kosh.

The author indicates that the aggravation of contradictions between the official St. Petersburg and Zaporozhye Cossacks began virtually immediately after their return in 1733 in citizenship of Russia and grounds of the New Sich

A new Sich became irritant to the Russian throne, also because she saved the self-government of Cossacks. In 1764 the Institute of Hetman was abolished, then the only edge in Ukraine, where even acted troop and administrative - territorial self-government, was Zaporozhye. The relationship between the New Sich and St. Petersburg became particularly acute after the formation of Ekaterinoslav province.

Russian - Turkish war of 1768-1774 became fateful years for the New Sich. After its completion and conclusion of Kyuchuk- Kaynardzhiysky treaty the borders of Russia has moved far to the South of Zaporozhye. New Sich has turned into the interior of the empire and lost its significance as an important outpost to protect the southern borders of the Russian Empire from the Turkish-Tatar aggression.

According to the author, the main reason for the elimination of Zaporizhzhya Sich was that it, as a kind of enclave inside the country, has become totally incompatible with the absolute monarchy, which was established in Russia, as well as with the ongoing Russian autocrats administrative and territorial reforms aimed to centralize Empire. Keywords: Zaporizhian Sich, Catherine II, migrants, Petro Kalnyshevsky, the Novorossiysk province, liquidation of the Zaporozhian Sich, Kyuchuk-Kaynardzhiysky contract.

Размещено на Allbest.ru