З любов’ю до науки і життя: пам’яті Роксолани Петрівни Зорівчак

Andriy Sodomora Ivan Franko National University of Lviv

Key words: Roksolana Zorivchak, history of Ukrainian culture, personology, Ukrainian.

Восьмого листопада цього року Роксолані Зорівчак було б вісімдесят шість... Могла б вона бути ще серед нас, нинішніх. Та відійшла у Вічність - знову ж таки восени, шістнадцятого жовтня. Втім, варто й очима стародавніх глянути на ці невеселі фрази: чому “було б”? “могла б”?... Таж людина відходить, щоб залишатися серед тих, задля кого жила й працювала, саме так: залишатися, і то “кращою часткою” свого єства. А краща частка (pars melior) триває вже у тому, що є найкращим у людині, чим вона і є людиною, - у пам'яті...

Сумна (як не втішаймо себе) звістка перестріла мене вранці у середмісті. Й одразу ж, на тому дивному екрані, що є нашою пам'яттю, промайнули моменти, вловлені порухи життя; у них - Роксолана Петрівна. А тепер ось, збираючи їх докупи, дивуюсь, уже вкотре, точності Антоничевого спостереження: “Де дійсності грань, де уяви є світ, non est certum”. Таки справді нечіткою є та грань, що поміж реальним та уявним.

Найвиразніша світлина в перебігу тих життєвих кадрів - Роксолана Петрівна у “тихій пристані робочого стола”, словами іншої метафори - на розлогій перекладацькій, науковій, філологічній ниві. А далі в уяві спливає глибокий своєю семантикою образ, що у рядках Григорія Кочура, чиє ім'я носить кафедра, яку очолювала доктор філологічних наук, професор Роксолана Зорівчак: “Мої рядки і я навколо сам”. На столі, а він таки розлогий, - стоси об'ємних дисертаційних робіт, часописи, книги, нотатки, чорнові тексти й видруки, книги, поштові надходження з України і далеко з-за її меж - треба поратися на тій ниві. На окремому столику - скромний, геть не нового покоління, сіренький комп'ютер. Побіч, із жалобною стрічкою, - фотографія сина Тараса, що так завчасу відійшов із життя. Стіни - це щільно заставлені книжками полиці (Тарас Шевченко й Іван Франко - на чолі книгозбірні). Тут, за робочим столом, - таки робота: зі студентами, аспірантами, з усіма, хто звертається з порадами, проханнями. Тож не так багато у тій “пристані” жаданої для кожного філолога тихості - дозвільного часу для своєї, улюбленої, праці над словом оригінальним і перекладним, над рідним, українським, словом. “Боліти болем слова нашого”. У цьому вислові, що став назвою однієї з книг Роксолани Зорівчак, сконденсовано усе те, що стало сенсом її життя, стимулом до праці - наукової, педагогічної, організаторської.

Бачу Роксолану Петрівну за вишколом молодих науковців - на конференціях, наукових зібраннях, засіданнях НТШ. Щойно мова про регламент, чую її голос: “В нас усіх є час, нікуди не поспішаємо”; нагадувала при тому, скільки часу щоденно витрачаємо на всілякі марниці, на пусте, а поважне - регламентуємо. При кожній нагоді

- неодмінний національний акцент: декламування Тараса Шевченка, Івана Франка, як і перекладів: Григорія Кочура, Миколи Лукаша (мовою оригіналу й перекладу), вишиванки, звуки бандури, інших інструментів, співи. Одне слово, “корисне - з приємним”, що було чи не найважливішою засадою античних, а їх, до речі, Роксолана Петрівна шанувала над усе.

Зрідка - лише приємне. У світлиці Зорівчаків, у колі найближчих, за святковим столом. Таки у світлиці. Бо світло не лише від сонця, а від вишиванок, рідних краєвидів, світлин на стіні - тих, хто відійшов, щоб залишитись у пам'яті: мати Роксолани Петрівни - Лідія Юліянівна, чоловік - Василь Олексович, син Тарас. Пам'ять сягає далі, коли першим, на порозі, гостей зустрічав Василь Олексович: “Гості! Гості!” - чую його щиру, що висвітлювалась в очах, невдавану радість у м'якому, з якимось особливим, співучим акцентом, голосі. А вже за столом, - таки спів: “Очерет мені був за колиску” (“л” - теж м'яке, закарпатське), - вловлюючи коротку паузу, господар починав свою улюблену пісню. А в приємному, якщо його дійсно приймає душа, - й корисне. Ще ж античні вчили: вмій годити не тільки своєму тілу, а й душі, їй вділяй гарної поживи. Втім, не обходилось і тут без наукових рефлексій, такого природного компонента приємності, без декламацій, спогадів, бесід про слово, про вічне; були тости, теж невимушені, щирі, від серця, були й крихти гумору, без чого й життя - не життя, а засуха.

Кафедра. Точніше - кафедра перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура (за мого студентства ніхто й не чував про такі дисципліни). На стінах портрети: сумовитий погляд Григорія Кочура (з патроном кафедри її очільницю в'язали особливо теплі й тривалі стосунки); тут же - його побратим Микола Лукаш, поряд - Віра Річ, Юрій Жлуктенко, Ірина Стешенко... Чую з-за півстолітньої межі тихий, але водночас виважений, з притиском, кочурівський, голос (ішли ми до книгарні “Сяйво”): “Центр перекладознавства повинен бути у Львові”. Справді, виняткова енергія і неабиякі зусилля потрібні були для того, щоб Кочурове передбачення збулося, щоби пройденим був той шлях: від нечисленної групи філологів-перекладачів - до провідної у тій сфері кафедри, що здобула собі авторитет далеко за межами України. Тут, уже за кафедральним столом, словами Гесіода, - “роботи і дні”; бувало, що й вечори, а то й частину ночі забирали засідання, наукові ради з десятками пунктів порядку денного, лекції, екзамени, заліки, репетиції перед творчими вечорами, поточні науково-педагогічні й господарські справи.

Дзеркальна зала університету. Франкове “Народе мій.”, “Каменярі”. Шевченкові “Гайдамаки” і, на контрасті, - “Садок вишневий”, геніальна візія незбутньої мрії людства - жити, за приписами античних, у божественній гармонії з Природою, вдовольняючись достатнім, шануючи засади одвічної моралі, Господні засади.

Скільки пов'язаних з урочистостями у тій залі зворушливих світлин живуть у пам'яті, а найвиразніша - одна з них: пошанування Віри Річ, її сімдесятиріччя, - саме тоді знана інтерпретаторка творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки мала змогу побувати в Україні. Корінна британка - у вишиванці (у цей подарунок, один із символів України, одразу ж і зодягнули гостю), з українським словом на устах: “Я люблю Україну” - наче відлунням Шевченкового: “Я так її, я так люблю / Мою Україну убогу.” Тоді-то, хто був у залі, мабуть, оцінив творчу активність кафедри перекладознавства, передусім Роксолани Петрівни, її особисті, гідні подиву зусилля у справі наукової співпраці з англомовним світом, загалом з усіма, хто шанує слово, плекає корінь свого роду й народу і протистоїть безликому споживацтву.

Можна було б і далі приглядатися до тих “світлин” (їх чимало), що є крихтами живого часу, наче зблисками на тлі сірих чи навіть темних буднів (“Зрана до ночі гуде колесо темних турбот” - згадуємо Миколу Зерова), буднів, заполонених нескінченними паперовими справами - вже й не “Роботи і дні”, а “Папери і дні”. Можна й треба було б ті світлини і розгортати, й приглядатись до них. А втім, життя й праця Роксолани Зорівчак, із перебігом часу, сподіваємось, отримає належне висвітлення й оцінку у спогадах, дослідженнях, есеях її вихованців, друзів-однодумців, товаришів по перу.

Світлини - це зір. Мені ж, як і кожному філологові, особливо важить слух. Не так часто я зустрічався з Роксоланою Петрівною, як часто чув її голос у слухавці. “Прочитайте щось”, - кожного разу просила мене. Була це переважно поезія. З наближенням цього сумного дня (ніхто й не передчував його наближення) я саме писав свої вірші, що побачили світ у книжці “Скельця розмальовані”. “Прочитайте щось”, - попросила й тим разом, але наче зміненим, ослабленим голосом. Щось я читав, серед іншого - й про нічний Львів, про його середмістя, де, при Успенській церкві, й помешкання Роксолани Петрівни: “. Ось тоді, у ті години, / Як усе довкіл спочине, / У нічному безгомінні / Середмістям бродять тіні. / Ось тоді, коли все спить, / Тінь із тінню гомонить / Про все те, що вже збулося, / Що одлунює і досі: / Про купецькі каравани, / Про веселощі й про рани, / Про невпинний плин віків, / Про колиску їхню - Львів”. Була це вечірня година. А назавтра, вранці, й перестріла мене та сумна звістка.

Жовтнева днина прив'ялим, а подекуди й облетілим листям навіювала на пам'ять “Осінню пісню” Верлена у перекладі Григорія Кочура: «Вийду я в двір - / Вихровий вир / В полі млистім / Крутить, жене, / Носить мене / З жовклим листям”, а далі (вітер, як і думка, не відає меж) - знамениті рядки з Гомера у перекладі Бориса Тена: “Наче те листя на дереві - людські усі покоління”. Весняний лист не пам'ятає осіннього. Люди ж, на те вони й люди, мають берегти пам'ять поколінь. Інакше перериватиметься тяглість, життя втрачатиме свою повноту, свій сенс.

науковий педагогічний філологічний