Образ Тараса Шевченка у суспільно-політичній діяльності та творчості Миколи Міхновського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образ Тараса Шевченка у суспільно-політичній діяльності та творчості Миколи Міхновського

C.І. Світленко

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Доведено, що образ Тараса Шевченка як безкомпромісного борця за національне та соціальне визволення українського народу мав сильний вплив на формування і становлення світогляду Миколи Міхновського, який став ідеологом українського самостійництва. Акцентовано, що не всі методи боротьби самостійників знаходили підтримку свідомих українців ліберально-демократичного і соціалістичного таборів, але Микола Махновський назавжди увійшов в історію як мужній і послідовний борець за гідність української нації, безстрашно виступав на захист рідної мови та культури, за збереження історичної пам'яті про Тараса Шевченка, за утвердження ідеї української самостійної держави.

Ключові слова: Микола Махновський; Тарас Шевченко; «тарасівці»; українські самостійники; національний радикалізм.

Доказано, что образ Тараса Шевченко как бескомпромиссного борца за национальное и социальное освобождение украинского народа имел сильное влияние на формирование и становление мировоззрения Николая Михновско- го, который стал идеологом украинского самостийничества. Акцентировано, что не все методы борьбы самостийников находили поддержку сознательных украинцев либерально-демократического и социалистического лагеря, но Николай Михновский навсегда вошел в историю как мужественный и последовательный борец за достоинство украинкой нации, бесстрашно выступал в защиту родного языка и культуры, за сохранение исторической памяти о Тарасе Шевченко, за утверждение идеи украинского самостоятельного государства.

Ключевые слова: Николай Михновский; Тарас Шевченко; «тарасовцы»; украинские самостийники; национальный радикализм.

It is proved that the image of Taras Shevchenko as an uncompromising fighter for national and social liberation of the Ukrainian people had a strong influence on the formation and development of the worldview ofMykolaMikhnovsky. Shevchenko's ideals predetermined the early crystallization of the national-patriotic outlook of the Ukrainian activist and led to the Ukrainian secret society «Brotherhood Tarasivtsi», which resolutely broke with apolitical Ukrainophilism. Mykola Mikhnovsky became an ideologue of Ukrainian independence, which, following the ideals of Taras Shevchenko, even more clearly sparked the path of struggle for the political, national and economic will of the Ukrainian people. It was shown that at the beginning of the 20th century. the Ukrainian activist inhaled the energy in the creation of the first political party of the Naddnepryanshchina - the Revolutionary Ukrainian Party, and then the Ukrainian People's Party, which became the ideological mouthpiece of Ukrainian independentists. Shevchenko ideals and the image of Kobzar have been accompanied by Mykola Mikhnovsky for many years and have become an integral part of his world outlook and activities in the decisive times of the Ukrainian Revolution. It is emphasized that not all methods of struggle of independentists found support of conscious Ukrainians of the liberal-democratic and socialist camp, but Mykola Mikhnovsky forever became history as a courageous and consistent fighter for the dignity of the Ukrainian nation, fearlessly advocated for the protection of his native language and culture, for preserving the historical memory of Taras Shevchenko for the approval of the idea of a Ukrainian independent state.

Keywords: Mykola Mikhnovsky; Taras Shevchenko; «Tarasovtsy»; Ukrainian independentists; national radicalism.

Тенденція останніх років на закріплення європейського курсу розвитку незалежної України актуалізує вивчення самостійницької компоненти в українському національному русі ХІХ - початку ХХ ст. З цього погляду є вельми важливим розгляд знакової постаті українського самостійництва Миколи Міхновського в контексті усвідомлення ним образу геніального поета Тараса Шевченка, у творчості якого знаходимо яскраво самостійницькі смисли, розвинуті репрезентантами української суспільної думки наступних поколінь. Зазначена сюжетна лінія вже частково розглядалася в сучасній українській історіографії. В цьому сенсі особливо варто відмітити праці відомого запорізького історика Ф. Г Турченка, який торкався деяких аспектів теми, зокрема, у своїй монографії, присвяченій М. І. Міхновському [26, с. 21-23, 30, 32, 46, 50, 53, 54, 84, 105, 106, 108-110, 124, 125, 158, 187, 188], у великій статті «Микола Міхновський: становлення світогляду» [27; 28]. Проте до сьогодні зазначена тема ще не стала предметом спеціального розгляду.

Вихід у світ важливих археографічних публікацій «Микола Міхновський. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції» (К., 2007) та «Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори» (К., 2015) [19; 20] відкриває можливість глибше дослідити тему «Образ Тараса Шевченка у суспільно-політичній діяльності та творчості Миколи Міхновського». Це і є метою даної розвідки, що, сподіваюсь, проллє додаткове світло на проблему відродження і збереження історичної пам'яті в контексті суспільно-політичних практик українського національного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. Джерельною основою цієї статті є творча спадщина Миколи Міхновського та спогади сучасників про українського діяча.

Зацікавленість Миколи Міхновського постаттю Тараса Шевченка мала сімейну традицію. Відомо, що його батько, Іван Міхновський, служив близько півстоліття у селі Турівка Прилуцького повіту на Полтавщині, що належало відомому українському патріоту та історику Миколі Маркевичу - близькому приятелю Тараса Шевченка. Дослідники біографії українського поета вважають, що той неодноразово бував у Миколи Маркевича в селі Турівка, зокрема у січні 1844 р. Незадовго до цього, у 1842-1843 рр. до вказаного села, де вже сформувався своєрідний центр українського культурництва, прибув на службу Іван Міхновський. Між уже відомим істориком, автором п'ятитомної «Исторіи Малороссіи» і молодим священиком встановилися добрі стосунки, чому сприяло і близьке розташування турівської церкви Всіх Святих та будинку поміщика й історика М. Маркевича [22, с. 84-85].

Станіслав Міхновський не виключав, що молодий парох Іван міг особисто бачити Тараса Шевченка під час його перебування в Турів- ці. У крайньому разі зовсім певно те, що він багато чув про Кобзаря від історика Миколи Маркевича до 1860 р., а пізніше від його синів. Ці згадки Іван Міхновський передавав своїм синам та онукам, які виявляли незмінний пієтет до постаті Тараса Шевченка [22, с. 86, 89].

Сучасний дослідник життя та діяльності Миколи Міхновського Ф. Г Турченко вів мову про велику вірогідність того, що малий Микола дізнався про Тараса Шевченка, його страдницьке життя і поетичний геній дуже рано, у роки дитинства. Історик не сумнівався в тому, що у сім'ї Міхновських були книги Тараса Шевченка, зокрема «Кобзар», які справили магнетичний вплив на формування особистості Миколи Міхновського [27, с. 30, 32]. Очевидно, шевченківська світоглядна аура, його безкомпромісний поетичний дух стали одним із тих чинників, який зумовив активну життєву позицію Миколи Міхновсь- кого, його раннє прилучення до українського руху й «незамаскований український патріотизм» [22, с. 86, 89].

Микола Міхновський належав до тієї радикальної української молоді кінця ХІХ ст., яка вже не задовольнялася поміркованим ліберально-демократичним українолюбством і народолюбством гро- мадівців 60-80-х рр. ХІХ ст., котрі не виходили за межі аполітичного угодовства й перебували в полоні подвійної лояльності. Ідейним кумиром цієї частини молодих патріотів був український «національний пророк», борець за волю Тарас Шевченко. Невипадково саме його ім'я стало титульним у назві нового таємного українського політичного товариства «Братство тарасівців». Прикметно, що влітку 1891 р. основоположники цього осередку, учасники Харківської студентської громади Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик саме на могилі Кобзаря в Каневі урочисто присягнули присвятити себе служінню ідеалам свого великого попередника Тараса. Як зазначав Віктор Андрієвський, гаслом братчиків 84 став наказ Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь...» [10, с. 513-515; 7, с. 115; 1, с. 126].

Після Канева, перебуваючи у Глинську на Полтавщині, засновники таємного товариства склали програму, яка стала маніфестом самостійної України. Один із фундаторів цього документа Іван Липа згодом згадував: «Мета - самостійна Україна, свідомо національна, так, як кожен вільний народ, як німці, французи, англійці та ін., уявлялася Тарасівцям не завтра і не з якоюсь конституцією в Росії, а тільки завдяки національній пропаганді по селах протягом довгих років» [10, с. 515].

Незабаром у надрах таємного товариства народилася програма тарасівців «PROFESSION DE FOI молодих українців», яка була читана «на Тарасові роковини 1893 р.» і видрукувана в часопису галицьких народовців «Правда» того ж 1893 р. (кн. V). Цей цікавий документ засвідчив, що його автори, які називали себе націоналами, свідомими Українцями, вказували на чітку спадкоємність своїх ідей з «генієм і апостолом слова Тарасом». Водночас вони виступали проти своїх попередників - українофілів, відстоювали «вільний розвій і цїлковите вдовольненнє усїм моральним, просвітним, социяльним і політичним потребам Українського народу» [30, с. 16-22].

Невдовзі «Братство тарасівців» поширило свій ідейний вплив і на інші терени Наддніпрянщини, особливо на важливий університетський центр Київ. За спогадами Людмили Старицької-Черняхівської, з осені 1891-1892 рр. київська громадівська молодь об'єдналась у великий гурток, до складу якого увійшов один із засновників «Братства тарасівців» - В. Г Боровик [25, с. 804].

У цьому молодіжному середовищі стали посилюватися впливи ідеології тарасівців і незабаром у Києві утворився осередок «Братства тарасівців». За спогадами О. Г Лотоцького, В. І. Самійленка, Л. М. Старицької-Черняхівської можна встановити коло цього осередку, до якого входили В. Г Боровик, Є. К. Тимченко, М. І. Міх- новський, М. С. Кононенко, А. П. Кучинський, О. В. Романова, В. І. Самійленко, І. М. Стешенко, О. О. Тулуб, О. Г. Черняхівський, В. М. Шемет та ін. Ці діячі дистанціювалися від діячів Старої громади,іменували себе не «українофілами», а «українцями» [12, с. 211212; 24, с. 528; 25, с. 804-805, 809]. Як згадував учасник київського гуртка тарасівців Володимир Самійленко, цей осередок «мав цілком самостійницький характер, мав завдання ставити українське питання на всю його височінь і ширину, щоб наблизити відродження України, культурне й політичне». Судячи з джерел, Микола Міхновський не належав до засновників гуртка київських тарасівців, але, будучи студентом Університету Св. Володимира, приєднався до тарасівців, які називали себе так на честь Шевченка [24, с. 527].

Напевно, вже в той час у свідомості Миколи Міхновського сформувався образ Кобзаря як українського патріота, послідовного проповідника національного й соціального визволення українства. Очевидно, саме тому Микола Міхновський наважився на свій перший публічний виступ, який відбувся, вірогідно, на початку 1890-х рр. на конспіративному святкуванні Шевченкових роковин у помешканні церковної школи на Солом'янці в Києві [27, с. 50; 12, с. 212]. Разом зі своїми однодумцями, зокрема Володимиром Шеметом, Володимиром Самійленком, Миколою Вороним, Олександром Черняхівським, Мусієм Кононенком та ін., він став шукати стежки, кажучи словами Юрія Колларда, «до національного радикалізму».

Декларація «Братства тарасівців» «Profession de foi молодих українців» (1893) засвідчила, що члени товариства викарбовували у своєму світогляді самостійницькі погляди. Це відбувалося під впливом світоглядної позиції Тараса Шевченка, добре відомої тарасівцям - ідейним спадкоємцям Кобзаря. Хоча діяльність тарасівців зазнала серйозного удару з боку жандармів того ж 1893 р., вона не була перервана арештами. Таємне товариство продовжувало діяти аж до початку ХХ ст. [7, с. 115; 1, с. 126; 27, с. 102].

На наш погляд, свою роль в утвердженні радикально-національних поглядів Миколи Міхновського відіграло його спілкування з відомим українським діячем, дослідником біографії Тараса Шевченка О. Я. Кониським, який у середині 1890-х рр. рішуче й остаточно розірвав стосунки з Київською Старою громадою. Як згадував Сергій Шемет, Микола Міхновський користувався «поміччю і порадами особливо Олександра Кониського». Очевидно, займаючись під керівництвом О. Я. Кониського національно-культурницькою працею, він зміцнив свою освітню базу і національне самоусвідомлення, яке привело його на шлях політичної боротьби [33, с. 91].

Київський будинок ветерана українського національного руху О. Я. Кониського на Бібіковському бульварі, № 36 в той період перетворився на своєрідну штаб-квартиру свідомих українців. Туди часто заходила українська радикальна молодь. За даними С. О. Єфремова, який з 1895 р. часто бував у О. Я. Кониського, найчастіше з'являлися в зазначене помешкання М. І. Міхновський, М. С. Кононенко, П. Кучинський, В. Я. Совачов, І. М. Стешенко, О. Г. Черняхівський, М. Шемет, тобто діячі кола тарасівців. Однією з помітних прикмет 86 цього приміщення був портрет Тараса Шевченка на стіні. Згадував про перебування Миколи Міхновського в будинку О. Я. Кониського і М. С. Кононенко [4, с. 374-375, 425; 9, с. 119].

Досвід тарасівців позитивно вплинув на студентську молодь, яка шукала «живої праці на національному полі» і об'єдналася в лавах «Української студентської громади», що досить швидко набрала великого впливу серед українського студентства. Микола Міхновсь- кий, який у січні 1899 р. переселився із Києва до Харкова, став займатися адвокатською практикою і відразу ж вступив з «Українською студентською громадою» «в найтісніший зв'язок». На початку 1900 р. він «вдихнув душу», кажучи словами Юрія Колларда, в утворену «Революційну Українську Партію», ядром якої стали учасники українських студентських громад [7, с. 116; 1, с. 126-127].

Невдовзі після започаткування РУП, 19 лютого 1900 р. на Шевченківських роковинах у Полтаві, що їх організувала Полтавська українська громада, Микола Міхновський виголосив промову, в якій підкреслив «необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу...», тобто проголосив своє політичне кредо [1, с. 127]. За тиждень, 26 лютого 1900 р. він з великим піднесенням виголосив ще одну промову на Шевченківському святі у Харкові, організованому місцевою студентською громадою. Напевно, необхідний емоційний заряд було надано самою атмосферою Шевченківського свята: М. Русов читав реферат про Тараса Шевченка, Д. Дробязко декламував поему «Кавказ», громадський хор під орудою Ю. Колларда співав «Заповіт».

Учасники конспіративного зібрання, яке відбувалося за містом у кількості близько 100 осіб, від несподіванки зустріли самостійницький виступ оратора мертвою тишею, яка переросла в гучні оплески. «Всі були в якомусь екстазі», - згодом згадував свої враження від цієї сміливої промови Ю. Ж. Коллард. У ній було окреслено основні ідейні засади, що згодом увійшли до брошури «Самостійна Україна», написаної на замовлення РУП і виданої в 1900 р. книжечкою кишенькового формату в Галичині заходами В. Старосольського і Є. Косевича накладом у 1 000 примірників і затим переправленої до Наддніпрянської України [1, с. 128; 8, с. 74, 75]. Наприкінці 1900 р. зазначена брошура, відбита на гектографі, з'явилася у Харкові [6, с. 42].

Деталі виступів Миколи Міхновського у Полтаві та Харкові досліджені Ф. Г. Турченком на основі спогадів Ю. Колларда та Д. Антоновича. Сучасники подій свідчили, що промови мали величезний успіх серед молодих учасників зібрань, хоча викликали скептичне ставлення з боку таких ветеранів українського руху, як О. О. Русов. Не підлягає сумніву, що промови харківського адвоката здобули чималий розголос в українських громадах і стали ще одним чинником їх політизації [27, с. 106-107].

Гадаю, що час і місце публічного проголошення своєї політичної програмної позиції були обрані Миколою Міхновським невипадково. Промови українського діяча під час Шевченківських роковин - знакових подій українського національного руху - свідчили не тільки про вшанування історичної пам'яті українського геніального національного поета, а й указували на прямий органічний ідейний зв'язок українського діяча зі своїм видатним предтечею, інтелектуальні смисли творчості якого повністю поділялися Миколою Міхновським.

«Самостійна Україна» - це ідейний програмний документ українського національно-державницького, самостійницького спрямування, який, за словами Віктора Андрієвського, створив «епоху в нашому політичному житті». Адже вперше в історії української суспільно-політичної думки Наддніпрянщини Микола Міхновський задекларував повний розрив з українським угодовством, поступовістю автономістів-федералістів та інтернаціоналістично-соціалістичним рухом [1, с. 128]. У своїй праці «Самостійна Україна» Микола Міх- новський визначив становище українського народу як «зрабованої нації», яка від 1654 р., тобто від політичної унії української республіки з московською монархією, «переживає ще й досі довгий і важкий антракт у своєї історії» [20, с. 165-166]. Виступаючи у цій праці як український патріот-державник, Микола Міхновський відкидав закиди ідейних опонентів стосовно українського народу як бездержавного і доводив, що «через увесь час свого історичного існування нація наша з найбільшими зусиллями пильнує вилитись у форму держави самостійної і незалежної». Автор наголошував на постійних протестах українського народу проти московського панування, називаючи при цьому цілий ряд знакових персоналій і явищ української історії, таких як Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Кирило-Мефодіївське братство, Тарас Шевченко, селянські повстання 1880-х рр. тощо [20, с. 167, 169].

Микола Міхновський порушив проблему здобуття українською нацією політичних і державних прав, а політичне визволення проголосив ідеалом. У цьому ж контексті він актуалізував роль в історії української інтелігенції, зазначивши, що вона «ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільності тих інтересів». М. Міх- 88 новський показав «дві страти» української інтелігенції інтересів своєму народові, коли вона «прийняла в XVI і XVII віках польську національність», а затим «прийняла російську національність протягом XVIII і XIX в.».

Мислитель вказав, що з надр українського народу витворюється нова третя інтелігенція, прикметою якої є служіння власному народові. «Первозвісником сучасного українства» Микола Міхновський назвав Тараса Шевченка, який «своїми стражданнями й смертю освятив шлях боротьби за волю політичну, національну та економічну українському народу», чим докорінно вирізнявся від так званого українофільського табору, представники якого писали на своєму прапорі: «Робім так, щоб ніхто, ніколи, ніде не бачив нашої роботи!» [20, с. 172-173].

За твердженням Миколи Міхновського, сучасне покоління молодої України вважає себе «безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів». Як репрезентант третього, молодого покоління української інтелігенції, він стверджував, що тепер настав час боротьби за свій народ, «до боротьби кривавої і безпощадної», цілком у дусі Кобзаря. І саме така боротьба приведена до утвердження «однієї, єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від Карпатів аж по Кавказ» [20, с. 173].

За свідченням Андрія Жука, вихід у світ брошури Миколи Міхновського «Самостійна Україна» викликав голосний відгомін в українській, москвофільській і польській пресі Г аличини і Буковини, наслідком чого стало скликання влітку 1900 р. віча української академічної молоді у Львові. На цьому зібранні обговорювалося питання обґрунтування ідеалу державної самостійності України, на підтримку якого було ухвалено відповідні резолюції [6, с. 41-42].

У другій половині того ж 1900 р. у львівській «Молодій Україні» було надруковано відозву Миколі Міхновського - «Відкритий лист» до російського міністра внутрішніх справ Д. С. Сіпяґіна. Приводом до цього стала заборона цим царським чиновником написів українською мовою з творів Івана Котляревського і Тараса Шевченка на проектованому пам'ятникові І. П. Котляревському, за дозволом на побудову якого за певним проектом звернулася міська управа Полтави [1, с. 131; 5, с. 190].

За споминами Д. І. Дорошенка, імперський режим заборонив закарбувати на пам'ятнику і такий напис: «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському». Як відомо, царські урядники дозволили зробити лише простий напис «Іван Котляревський. 17691838», а на другому боці - фразу з «Наталки-Полтавки»: «Де згода в сімействі, де мир - тишина, щасливі там люде, блаженна сторона» та й то не за українським правописом [3, с. 72; 13, с. 296].

Проти цієї безглуздої заборони, яка ображала українське національне почуття і дискримінувало українську мову, прозвучав голос лише Миколи Міхновського, який не тільки назвав Емський указ царя-«освободителя» Олександра ІІ від 1876 р. «злочинством проти Духа святого», а й наголосив: «Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!». Привезений нелегально в Наддніпрянську Україну, «Відкритий лист» Миколи Міхновського набув поширення серед українського громадянства, особливо серед студентства [5, с. 190-192]. Виступ М. І. Міхновського сприяв тому, що незабаром російська влада дозволила зробити напис на пам'ятнику І. П. Котляревському по-українському, але неодмінно «с соблюдєниєм всєх правіл рус- скаго правописанія» [1, с. 132].

У суспільно-політичній діяльності та творчості Миколи Міх- новського питанням захисту й розвитку української культури, зокрема мови, приділялася увага і надалі. Так, у промові, виголошеній ним як членом Харківського товариства грамотності на загальних зборах товариства 29 квітня 1901 р. він доводив, що українська мова «не така вже й близька до російської». На користь цього оратор навів приклад з надрукованим перекладом однієї поети Тараса Шевченка, у якому фраза «Пішла луна гаєм» перекладачем Бєлоусовим дослівно подана: «Вспыхнул месяц темный, лес минуя», тоді як насправді ця фраза дослівно означає: «По лесу раздалось эхо» [26, с. 300].

Гучною акцією на захист української мови став виступ Миколи Міхновського з протестом проти заборони міським головою В. П. Трегубовим виступати мовою Тараса Шевченка на урочистому засіданні міської ради Полтави, присвяченому відкриттю пам'ятнику Івану Котляревському, побудованому на кошти українських патріотів, 30 серпня 1903 р. в Просвітному будинкові ім. М. Гоголя, властиво у місцевому великому театрі. Сповнений національної гідності, рішучий протест Миколи Міхновського, який назвав дії міського голови протизаконними і заявив про намір оскаржити їх у Сенаті, вимагаючи для цього копію постанови думи, викликав гучні оплески і вигуки «Слава!», «Ганьба!...», «Ходім звідси!...» Під свист і гамір публіки міський голова зомлів і поспішив закрити засідання думи.

Газети швидко рознесли по всьому світу звістки про полтавський скандал. Зазначу, що вказана скарга М. І. Міхновського на неправомірні дискримінаційні мовні заборони під час відкриття пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві була внесена до Сенату, але розглянута аж у 1906 р., вже в ході Першої російської революції. За тих обставин російські сенатори були змушені скасувати заборону і поставити на вид міністрові за «неправосильність його поведінки» [6, с. 199; 8, с. 144; 1, с. 133; 3, с. 72, 74].

31 серпня 1903 р. святкування відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві тривало, і перетворилося на справжній тріумф української музики завдяки великому хору видатного українського композитора і діяча М. В. Лисенка. У широкому й гарному Про- світному будинкові ім. М. Гоголя відбувся святковий концерт, у ході якого хор виконав, зокрема, кантату «На вічну пам'ять Котляревському», написану геніальним композитором М. В. Лисенком на слова Т. Г. Шевченка. В цьому святі українського мистецтва серед інших українських діячів взяв участь М. І. Міхновський [3, с. 75-76].

До постаті Тараса Шевченка Микола Міхновський звернувся і в листівці «З приводу вибуху біля пам'ятника Пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р.». В ній, заперечуючи правомірність встановлення пам'ятника російському поету, який «підло-брехливо змальовував в своїх творах постать нашого патріота Івана Мазепи», він актуалізував необхідність встановлення пам'ятника на рідній Україні «нашому національному генію - поету Шевченку». Подібна акція готувалася в Харкові Українською народною партією на знак протесту проти святкування офіційною Росією 250-річчя приєднання України до Московії в 1654 р. Оскільки в Харкові не височіло жодного царського монумента, а УНП ухвалила рішення висадити в повітря подібні пам'ятники в Харкові, Одесі та Києві, українські самостійники вирішити ліквідувати в місті пам'ятник поетичному співцю великої Росії О. С. Пушкіну [26, с. 309; 8, с. 128].

Як відомо, ще у 1900 р. як гласний Харківської міської думи Микола Міхновський вніс пропозицію про спорудження в цьому місті пам'ятника Тарасу Шевченку. Проте пропозиція українського патріота була відхилена проросійською частиною міської думи, яка демонстративно ухвалила рішення про спорудження в Харкові пам'ятника М. Ю. Лермонтову. Здійснений замах на пам'ятник О. С. Пушкіну поклав край спорудженню у місті пам'ятників російським діячам, які символізували російську культуру і духовність [27, с. 125, 126].

Проте слід зазначити, що національний радикалізм М. І. Міх- новського здобув лише нечисленних прибічників - українських

самостійників, які об'єдналися в Українську народну партію [31, с. 226]. С. О. Єфремов так згадував про це політичне угруповання: «Це був невеличкий гурток, що мав свій осідок у Харкові, купчився біля М. Міхновського й визначався просто хоробливим націоналізмом, огидним, може, найбільше в заступниках поневоленої нації» [4, с. 574-575]. «По суті УНП була не партією, - зазначав сучасний український історик С. О. Наумов, - а невеликою, майже непомітною для сучасників таємною політичною організацією з мінімальною кількістю місцевих груп, надзвичайно обмеженою реальною соціальною базою (мізерна частка національної інтелігенції)» [23, с. 91].

З цього політичного осередку в 1904 р. вийшла анонімна прокламація, що повідомляла, що поки на українській землі немає пам'ятника Шевченкові - «не сміє стояти пам'ятник Пушкінові». Через це пам'ятник останньому в Харкові висаджено в повітря. Як писав С. О. Єфремов, «це не жарт був і не дурна містифікація», а дійсно призначеного дня одбито з пам'ятника Пушкінові невеликий шматочок постаменту», хоча сам пам'ятник устояв [4, с. 575].

Подібні акції, якими б мотивами вони не диктувалися, тільки відлякували. Про це прямо записав у своєму «Щоденнику» 15 березня 1912 р. український діяч ліберально-демократичного спрямування Є. Х. Чикаленко: «Взагалі, занадто «щирий» Міхновський раз у раз шкодить українському національному відродженню в Харкові, бо він не приваблює обмосковлених українців до українства, а відлякує їх» [32, с. 222].

Микола Міхновський усвідомлював важливість збереження історичної пам'яті про Кобзаря не тільки в пам'ятках монументального мистецтва, а й у пресі. Вже під час Першої російської революції ідеолог українського самостійництва за участю свого харківського однодумця Миколи Шемета (за іншими даними - С. Макаренка) та за підтримки катеринославських просвітян Володимира Хрінникова та Дмитра Яворницького організував у Катеринославі вихід у світ газети «Запоріжжя». Характерно, що в перший номер видання, що з'явився 23 лютого 1906 р., відкривався віршем Тараса Шевченка «Розрита могила». Це стало офіційним приводом заборони газети [27, с. 158].

Микола Міхновський розумів важливість проблеми історичної пам'яті, виступав проти зневажливого ставлення до українських історичних діячів. У цьому контексті представляє інтерес «Лист Миколи Міхновського - адвоката присяжного», у якому він піддав критиці такі видання, як «Почаевские известия», «Харьковские губернские отклики», «Лубенские отклики» та ін., що, покликаючись на автори- 92 тет Тараса Шевченка, «безсовісно перекручують зміст його творів» [11, с. 316]. На неприпустимість «виправлення» Шевченкового твору «Марія» український діяч вказував у повідомленні «Про українські виборчі платформи» (1912) [15, с. 381].

Багатогранний образ українського Кобзаря рельєфніше вимальовувався Миколою Міхновським в його «Галереї сучасних діячів наших», в українському харківському щотижневику «Сніп», де він пов'язав постать Тараса Шевченка з галузями музики, науки та літератури. Так, у замітці «Композитор Микола Лисенко» він звернув увагу на усвідомлення Кобзарем невмирущості пісенно-фольклорної спадщини українського народу, вказав на помітне місце музики до слів Шевченка у творчій спадщині видатного українського композитора [14, с. 389].

Ім'я видатного українського історика, професора Михайла Гру- шевського Микола Міхновський тісно пов'язував з Науковим товариством імені Шевченка у Львові, яке, кажучи його словами, «користується тепер світовою пошаною та признанням» [18, с. 389]. Він також показав, що Кобзар став предметом близько десяти наукових розвідок професора Миколи Сумцова, які б у сукупності склали б чималу книгу [17, с. 395].

У розвідці «Шевченкові роковини» Микола Міхновський підкреслив непересічну життєву долю Тараса Шевченка, який вийшов із гущі низів, народився «у мужицькій хаті з гарячої криці» і став «окрасою й обороною своєї нації». Ідеолог українського самостійництва наголосив на непересічному значенні Кобзаря у «витворенні нації», оскільки той відбив у своїй душі «тіні минулого й мрії будучого», був «Бояном минулого й Тіртеєм будуччини».

Стисло оповідаючи про життєвий шлях українського непересічного поета, він зазначив, що «історія життя Шевченка могла б бути з повного права названа «історією великих страждань геніальної людини». Важливо, що Микола Міхновський вказав на непереможну віру поета у відродження свого народу, на його найдужче бажання - «щастя свого народу». На його думку, ім'я Шевченка «стало синонімом сучасної новітньої відродженої України», «душею цілого народу» [21, с. 392-395].

За часів Української революції ідейний лідер самостійників зробив спробу проголосити державну самостійність України. За спогадами Сергія Шемета, у червні 1917 р. Микола Міхновський розробив відповідний план, згідно з яким передбачалося повезти пароплавами «Перший імені Гетьмана Богдана Хмельницького Козацький Полк» на

Шевченкову могилу, де на святій для кожного свідомого українця землі проголосити самостійність Української Держави. Але втілити цей план в життя не судилося. Тоді в ніч з 4 на 5 липня 1917 р. українські самостійники на чолі з Миколою Міхновським розпочали повстання у Києві і за допомогою близько 5 000 українців-вояків із полку імені гетьмана Полуботка захопили арсенал та головні урядові будинки. Однак внаслідок рішучих дій Генерального Секретаріату на чолі з українським соціал-демократом Володимиром Винниченком повстання самостійників зазнало поразки [1, с. 142-143]. Роз'єднання українських політичних сил мало фатальні наслідки для Української революції 1917-1921 рр.

Вищевикладене показує, що образ Тараса Шевченка як безкомпромісного борця за національне та соціальне визволення українського народу мав сильний вплив на формування і становлення світогляду Миколи Міхновського. Шевченкові ідеали стали тим ідейним дороговказом, що зумовив ранню кристалізацію його національно-патріотичного світогляду і привів до лав українського таємного товариства «Братство тарасівців», які задекларували рішучий розрив з аполітичним українофільством і пряму спадкоємність з геніальним Кобзарем - українським національним пророком. На цьому ідейному ґрунті у Миколи Міхновсь- кого сформувалася ідеологія українського самостійництва, яка наслідуючи ідеали Тараса Шевченка, ще чіткіше освітлювала шлях боротьби за політичну, національну та економічну волю українському народу. На початку ХХ ст. український діяч вдихнув енергію у створення першої політичної партії Наддніпрянщини - Революційної української партії, а затим Української народної партії, яка стала ідейним рупором українських самостійників. Шевченкові ідеали і образ Кобзаря супроводжували Миколу Міхновського впродовж багатьох років і стали невід'ємною складовою світогляду і діяльності діяча у вирішальні часи Української революції. Щоправда, не всі методи боротьби самостійників знаходили підтримку серед свідомих українців ліберально-демократичного і соціалістичного таборів, але Микола Міхновський назавжди увійшов в історію як мужній і послідовний борець за гідність української нації, безстрашно виступаючий на захист рідної мови та культури, за збереження історичної пам'яті про Тараса Шевченка, за утвердження ідеї української самостійної і незалежної держави.

Бібліографічні посилання

шевченко михновський українське самостійництво

1. Андрієвський Віктор. Микола Міхновський (Нарис суспільно-політичної біографії). Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 124-153.

2. Міхновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. 464 с.

3. Дорошенко Дмитро. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки): наук.-попул. вид. Київ : Темпора, 2007. 272 с.

4. Єфремов Сергій. Щоденник. Про дні минулі (спогади). Київ: Темпора, 2011. 792 с.

5. Жук Андрій. Із спогадів. Молода нація. Альманах. Київ: Смолоскип, 2002. № 3 (24). С.177-221.

6. Жук Андрій. Писання Миколи Махновського. Молода нація. Альманах. Київ: Смолоскип, 2003. 2003. № 2 (27). С. 40-44.

7. Коллард Юрій. Передмова до книжки-промови М. Махновського «Самостійна Україна». Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 113-123.

8. Коллард Юрій. Спогади юнацьких днів. 1896-1906. Торонто, 1972. 223 с. URL: http: //diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/410/file.pdf

9. Кононенко Мусій. Спогади. Полтава: Вид-во «Полтава», 1998. 184 с.

10. Липа І. Братерство тарасівців. Війна, смерть і любов. Львів: Апріорі, 2018. С. 512-519.

11. Лист Миколи Махновського - адвоката присяжного. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 311-316.

12. Лотоцький Олександер. Сторінки минулого: у 3 ч. Ч. 1. Б. м.: Вид. укр. правосл. Церк-ви в США, 1966. 288 с.

13. Махновський Микола. Відкритий лист до російського міністра внутрішніх] справ Сіпягіна. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 295-296.

14. Махновський Микола. Композитор Микола Лисенко. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 388-389.

15. Махновський Микола. [Листівка з приводу вибуху біля пам'ятника Пушкіну в Харкові 31 жовтня 1904 р.]. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 309-310.

16. Махновський Микола. Про українські виборчі платформи. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 381-385.

17. Махновський Микола. Проф. Микола Сумцов. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 395-396.

18. Махновський Микола. Проф. Михайло Грушевський. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 389-390.

19. Махновський Микола. Самостійна Україна. Справа української інтелігенції. Київ: МАУП, 2007. 332 с.

20. Міхновський Микола. Самостійна Україна. Махновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 165-174.

21. Міхновський Микола. Шевченкові роковини. Міхновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 391-395.

22. Міхновський Станіслав. Матеріали до біографії Миколи Махновського. Міхновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 81-90.

23. Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. - лютий 1917 р.): моногр. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. 344 с.

24. Самійленко Володимир. З українського життя в Києві в 80-х роках. ХІХ ст. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ, Наук. думка, 1990. С. 516.

25. Старицька-Черняхівська Людмила. В. І. Самійленко (Пам'яті товариша). Вибрані твори. Драматична твори. Проза. Поезія. Мемуари. Київ: Наук. думка, 2000. С. 787-823.

26. Текст промови, виголошеної членом Харківського товариства грамотності Миколою Івановичем Міхновським на загальних зборах товариства 29 квітня 1901 р. Міхновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 297-301.

27. Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово. Київ: Генеза, 2006. 320 с.

28. Турченко Федір. Микола Міхновський : становлення світогляду. Молода нація. Альманах. Київ: Смолоскип, 2003. С. 59-125.

29. Турченко Федір. Микола Міхновський : становлення світогляду. Міх- новський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 8-63.

30. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ століття. Програмові і довідкові матеріали. / упоряд. В. Ф. Шевченко та ін. Київ: Консалтинг, Фенікс, 1993. 336 с.

31. Чикаленко Євген. Спогади (1861-1907): докум.-худ. вид. / передмова: В. Шевчук. Київ: Вид-во «Темпора», 2003. 416 с.

32. Чикаленко Євген. Щоденник (1907-1917): у 2 т.: докум.-худ. вид. Київ: Темпора, 2004. Т. 1. 428 с.

33. Шемет Сергій. Микола Міхновський (Посмертна згадка). Міхновський Микола. Суспільно-політичні твори. Київ: Смолоскип, 2015. С. 91-112.

Размещено на Allbest.ru