Донбас: коли історія повторюється в долях людей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донбас: коли історія повторюється в долях людей

О.О. Поплавський

Дніпровський державний аграрно-економічний університет

Анотація

Проведено історичні паралелі між сьогоднішніми подіями на Донбасі та сторінками його минулого, зокрема, коли цей регіон опинився в центрі боротьби між різними політичними силами, соціальними верствами, ворогуючими групами. На прикладі особистої долі людей, яких революційні події так чи інакше змусили очолити регіональні сепаратистські рухи або стати маріонетками в руках зовнішніх ляльководів, нагадується про неприпустимість ігнорування закономірностей історичного розвитку.

Ключові слова: Донбас; Донецько-Криворізька радянська республіка; регіон; революція; сепаратизм; уроки історії.

Аннотация

Проведены исторические параллели между сегодняшними событиями на Донбассе и страницами его прошлого, в частности, когда этот регион оказался в центре борьбы между разными политическими силами, социальными слоями, враждебными группами. На примере личных судеб людей, которых революционные события так или иначе вынудили возглавить региональные сепаратистские движения или стать марионетками в руках внешних кукловодов, напоминается о недопустимости игнорирования закономерностей исторического развития.

Ключевые слова: Донбасс; Донецко-Криворожская советская республика; регион; революция; сепаратизм; уроки истории.

Abstract

The article analyzes historical parallels between the current events in the Donbas and the pages of its past from hundreds of years ago, when this region was at the center of a fierce struggle between various political forces, social strata and rival groups. On the example of the personal destinies of people who were somehow forced to lead regional separatist movements or become puppets in the hands of mainstream puppeteers, the inadmissibility of ignoring the laws of historical development is reminded for us. The fratricidal war in Donbas has been going on for almost five years. The region, like a hundred years ago, became the scene of a bloody war, uncontrollable chaos, significant human casualties, destruction of economic potential. Taking advantage of the direct support of the Russian Federation, the disorganization and destruction of the government of Ukraine in the Revolution of Dignity context, based on the historical experience of the Donetsk-Krivoy Rog republic, the separatist leaders declared the creation of the so-called Donetsk and Lugansk "people's republics". These leaders are very often conflict victims in Donbas. Over the past five years, a large number of people who held senior positions in so-called "people's republics" have died.

In this regard, it becomes interesting for us that, like a hundred years ago, almost all those who created the Donetsk-Krivoy Rog republic, held key posts in its leadership were somehow destroyed - shot during the years of repression, died as a result of mysterious accidents and catastro-phes, committed suicide. Of the 16 people's commissars who were the founders of the Donetsk-Krivoy Rog republic, almost all died a violent death. Most of these leaders were accused of anti-Soviet activities and shot during the years of repression. The fate of these people clearly shows how the attempts to intervene in the course of historical events end up by speculating on the complex topic of interethnic relations. The article deals with the analogy between the fate of today's separatist leaders in the Donbas and their predecessors, who created the Donetsk-Krivoy Rog republic in 1918, emphasizes the need to study historical experience and analyze it in order to prevent similar phenomena in the future. історичний регіон донбас

Keywords: Donbass; Donetsk-Krivoy Rog soviet republic; region; revolution; separatism; history lessons.

Як відомо, російське керівництво, яке виявилося неспроможним економічним або політико-дипломатичним шляхом здійснювати глобальну конкуренцію у світі, відкрито встало на шлях руйнування світового порядку, порушило фундаментальні принципи міжнародного права. Першими кроками на цьому шляху мала стати реінтеграція пострадянського простору та цілковите поглинання його Росією. В умовах, коли Україна слідом за Грузією, відмовилась від реінтеграційних проектів й взяла курс на входження до європейських та євроатлантичних структур, силовий сценарій став для Кремля єдиним шляхом реалізації таких планів. Збройна агресія Росії проти Грузії, а зараз і проти України, стали логічним завершенням геостратегії реваншу, яку взяла на озброєння Москва. Все це призвело до жахливих наслідків для нашої держави. Знову, як і сто років тому, Донбас став ареною кровопролитної війни, некерованого хаосу, значних людських жертв, нищення економічного потенціалу. Зрештою сьогоднішня реальність на Донбасі виглядає своєрідним дежа вю бурхливим подіям часів української національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Тож необхідно вивчати досвід української визвольної боротьби й аналізувати її уроки, що випливають з трагічних помилок і прорахунків лідерів українських визвольних змагань початку ХХ ст.

В українській та закордонній історіографії проблемі регіонального руху на Донбасі, використання різними політичними силами його особливого проросійського статусу і пов'язаною із цим специфіки, присвячена велика кількість наукових праць. В Україні дослідженнями цього феномену займалися і займаються В.С. Гвоздик, С.Ф. Кульчицький, І.Ф. Курас, П.І. Лаврів, В.С. Семененко, В.А. Смолій, В.Ф. Солдатенко, Ф.Г. Турченко, Г.Ф. Турченко, Л.Д. Якубова та ін. Свій внесок у вивчення особливостей політичної історії регіону зробили зарубіжні дослідники і представники української діаспори Г. Куромія, О.В. Старух, М.Д. Стахів, О. Юрченко.

Тим не менше не всі аспекти зазначеної проблематики вже дістали належне висвітлення. Тож метою цієї статті є проведення певної історичної аналогії між сучасними подіями на Донбасі та спробою утворення у 1918 р. Донецько-Криворізької радянської республіки.

Революція Гідності, відсторонення від влади В. Януковича та його оточення спричинило ескалацію суспільно-політичної напруженості в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 р. У квітні 2014 р. після захоплення Криму підрозділи російських диверсантів вторглися на територію Донбасу. В умовах вакууму влади, паралічу регіональних державних інститутів, розпаду органів правопорядку, російської збройної агресії проти України, за допомогою місцевих сепаратистських та екстремістських сил відбулося усунення української юрисдикції у двох обласних центрах. Поспіхом були проголошені так звані Донецька і Луганська "народні республіки", а російські штурмові загони захопили Слов'янськ. У травні 2014 р. на захоплених територіях були проведені псевдо-референдуми про "державний суверенітет ЛДНР". З початком антитерористичної операції і в контексті низької соціальної підтримки дій сепаратистів з боку населення, дії міліарних об'єднань "ЛДНР" почали криміналізуватися та перетворюватися на фактичний терор, а за учасниками цих об'єднань закріпилося визначення "терористи". Участь у цих об'єднаннях найманців з Росії та інших країн, місцевих кримінальних та маргінальних елементів перетворили ці утворення на бандформування. Незабаром з'являються перші звістки про загибель керівників як так званих "народних республік", так і бандформувань.

Низка вбивств ватажків бойовиків, причетних до російської окупації Донбасу, почалася ще у 2014 р. у луганському Антрациті з ліквідації так званих козацьких отаманів - "військового коменданта міста" В. Пінежаніна і "начальника штабу" М. Коваля. З початку бойових дій на Донбасі у самопроголошених "ЛДНР" загинуло чимало сепаратистів і серед них було багато таких, обставини загибелі котрих примушували вважати, що вони стали жертвами регулярних зачисток непотрібних свідків російських злочинів у цьому регіоні. Найбільш одіозні представники бандформувань раптово помирали нібито своєю смертю або, за дивними обставинами, закінчували життя самогубством. Більшість знищених терористів було вбито шляхом закладання вибухівки у тих місцях, де вони часто бували або під час нападу невідомих осіб. Подібним чином закінчили своє життя у 2015 р. ватажки бандформувань О. Бєднов, Є. Іщенко, О. Мозговий, П. Дрьомов, Р Возник, у 2016 р. - А. Павлов, у 2017 - М. Толстих. У вересні 2016 р. в підмосковному селищі Горки 2 був вбитий лідер терористичної організації "Оплот" Є. Жилін. У цьому ж місяці "органами внутрішніх справ ЛНР" за спробу "здійснення державного перевороту" був заарештований "Голова Ради міністрів ЛНР" Г Ципка- лов, який через кілька днів був знайдений повішеним в камері слідчого ізолятора Луганська. Наприкінці 2016 р. від інфаркту раптово помер так званий "віце-прем'єр з питань сільського господарства та продовольства ЛНР" С. Литвин. У 2017 р. від серцевого нападу в Москві помер колишній "Голова ЛНР" В. Болотов, у Донецьку - так званий "спікер парламенту ДНР" В. Макович. В останній день літа 2018 р. в наслідок вибуху в ресторані "Сепар" у Донецьку загинув ватажок "ДНР" О. Захарченко.

Кажуть що історія має здатність повторюватися. Події, які були колись, часто відбуваються знову. При цьому, німецький філософ К. Маркс якось написав, перефразовуючи Г Гегеля, що кожен історичний факт повторюється двічі: перший раз у вигляді трагедії, другий - у вигляді фарсу [1, с. 15]. На жаль, у суспільстві також існує широко відомий афоризм - "історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить". Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. Можна навести тисячі прикладів зі світової або вітчизняної історії, які підтверджують цю істину. Іноді достатньо просто переглянути стрічку останніх новин.

Але історія нічому не вчить не через власні хиби, а через небажання людини визнавати вплив минулого на теперішнє та майбутнє. На думку російського історика В. Ключевського, історія нічому не вчить, але суворо карає за незнання уроків. Історія гостро засуджує й карає тих, хто нехтує законами розвитку суспільства або не знає їх, і тих, хто бере на себе непосильні завдання обійти ці закони. Незважаючи на те, що історія засуджує тих, що не рахувалися з нею, однак не перевелися й, напевно, не переведуться люди, які на це не реагують. Вони вважають, що її закони стосуються тільки минулого, й забувають, що сучасність повсякчас перетворюється в історію. І тоді вже сучасники стають відповідальними перед нею. Нерідко трапляється так, що особи, бажаючи отримати ті чи інші суто хвилинні дивіденди, витягають з історичного забуття небезпечні гасла та приклади минулого. Ними роздмухують, них популяризують. А потім складаються безкінечні некрологи. Все те, що сьогодні трапилося на Донбасі вже було у вітчизняній історії.

Якщо шукати в історії паралелі й аналогії сьогоднішніх трагічних подій в регіоні, то слід згадати подібні явища сторічної давнини. 224

Сучасні прибічники дезінтеграції Донбасу лише повторюють невдалий шлях своїх попередників - творців так званої "Донецько-Криворізької радянської республіки". І закінчують своє земне життя практично також або набагато гірше, аніж донецько-луганські більшовики зразка 1918 р. Зараз питання стоїть так - чи пам'ятаємо ми уроки нашої вітчизняної історії'? А якщо пам'ятаємо - чи не повторюємо помилок історії. Але погляд в історію - це ще й погляд вперед. Тож згадаємо буреломні часи української національно-демократичної революції 1917-1921 рр., коли Донбас стає ареною кровопролитних подій, пов'язаних зі сплеском регіональних рухів.

Саме в цей час повалення самодержавства, розв'язана більшовиками братовбивча громадянська війна призвела до критичного зростання відцентрових настроїв, що проявилося у проголошенні на території сходу УНР квазідержавного утворення - Донецько-Криворізької радянської республіки зі столицею в Харкові. Основною причиною її створення було те, що національний рух в Україні після Лютневої революції 1917 р. був настільки сильним, що являв реальну загрозу для далекосяжних планів більшовиків з відтворення імперії. Відповідно приєднання до України стратегічно важливих Донецького вугільного та Криворізького металургійного басейнів, південноукраїнських портів категорично заперечувалося. Керівники ЦК РСДРП(б)-РКЩб) не мали намірів допустити навіть у перспективі втрати цих стратегічних територій. Тому, шляхом створення плацдармів своєї влади у вигляді подібних "радянських республік", більшовицьке керівництво приборкувало небезпечну для себе українську національно-визвольну ідею. Як зазначили сучасні дослідники С. Кульчицький, В. Смолій та Л. Якубова, ".. .Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької радянської республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створити умови розгортання більшовицького проекту. Типова більшовицька квазідержава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, введення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів" [2, с. 69]. На нашу думку, це яскраво нагадує сьогодення.

Автори ідеї відокремлення Донецько-Криворізького вугільно-металургійного басейну від України, а це, в першу чергу, В. Ленін, Ф. Сергєєв (Артем) та ін., чудово розуміли особливості українських порубіжних територій, про які писав японський історик Куромія Гіроакі. Головною специфікою території Донбасу автор вважав певну політичну свободу від центрів, як від Києва, так і від Москви [3, с. 19-20]. Враховуючи це, більшовицька верхівка вміло використовувала гасло про право націй на самовизначення, як тактичний засіб з метою забезпечення конкретних інтересів радянської Росії. Крім того, шляхом використання буферних радянських республік на півдні України, РСФРР вирішувала певною мірою завдання формальної неучасті у збройній боротьбі з військами УНР та Четверного Союзу. Але невизначений державно-правовий статус, слабка соціальна підтримка ідеї створення ДКРР з боку населення та політичних сил, які не підтримували більшовиків, наступ військ УНР та німецько-австрійських дивізій навесні 1918 р. призвели до того, що проіснувавши неповних два місяці, ця "республіка" відійшла в історію. Але історична пам'ять про ДКРР стала одним з наріжних каменів в фундаменті сьогоднішнього так званого "донбаського патріотизму". Вона існувала на протязі усього радянського періоду і активно використовувалася й використовується зараз ідеологами сепаратизму як в Україні, так й за її межами. До речі, на початку лютого 2015 р. депутати так званої "Народної ради" самопроголошеної "Донецької народної республіки" наголосили, що вона виступає спадкоємницею Донецько-Криворізької радянської республіки.

Цей єдиний невдалий історичний експеримент щодо створення державності на Донбасі породив серед населення краю міф про більшовицького ватажка Ф. Сергєєва (Артема), який відіграв ключову роль у проголошенні Донецько-Криворізької радянської республіки, обіймав посаду голови уряду ДКРР, а після припинення її функціонування - очолив рух щодо об'єднання в єдине ціле вугільних районів басейну та створення на цьому підґрунті окремої адміністративної одиниці. Однак в цей час московський більшовицький центр, вибудовуючи жорстку вертикаль управління економікою і армією, починає боротьбу з "червоною отаманщиною" і регіональним сепаратизмом. Автори ідеї відокремлення Донбасу на чолі з Артемом були усунені з відповідальних посад у регіоні, переміщені подалі від української території - на ділянки роботи в РСФРР і навіть у міжнародні організації.

Але найбільш цікаве у долях цих людей починається надалі. Розглянемо як закінчили своє життя ідеологи і засновники Донецько-Криворізької радянської республіки. Як відомо, перший склад уряду новоствореної республіки - так званої Ради народних комісарів, був затверджений 14 лютого 1918 р. на засіданні обласного виконкому Донецького і Криворізького басейнів. До його складу входили - Артем (Ф.А. Сергєєв), С.П. Васильченко, В.І. Межлаук, Б.Й. Магідов, М.П. Жаков, В. Г Філов, М.Л. Рухимович. У березні 1918 р. до складу уряду були кооптовані І. С. Кожевніков та Й.М. Варейкис. 9 квітня 1918 р. після евакуації уряду ДКРР в Луганськ його склад був реорганізований за рахунок включення більшовиків Луганщини - Ю.Х. Лутовинова, І.І. Алексєєва, І.К. Якимовича, Я.А. Істоміна, О. І. Черв'якова, А. Осиповича та Котова. З відкритих джерел достатньо легко можна з'ясувати як закінчили своє життя "народні комісари".

Артем (партійний псевдонім Сергєєва Федора Андрійовича) (1883-1921). У 1918 р. під час існування Донецько-Криворізької республіки виконував обов'язки Голови Раднаркома і народного комісара народного господарства ДКРР. 24 липня 1921 р. загинув "при загадкових обставинах" біля станції Серпухов під час випробувань аеровагону. Похований в братській могилі на Червоній площі м. Москви [4, с. 133].

Лутовинов Юрій (Іван) Хрисанфович (1887-1924). У квітні 1918 р. займав посаду заступника голови уряду республіки. 7 травня 1924 р. покінчив життя самогубством у зв'язку з тим, що не зміг погодитися з "повільним розвитком соціалістичного будівництва", новою економічною політикою та бюрократизацією партії [5, с. 519].

Кожевніков Інокентій Серафимович (1879-1931). У складі уряду ДКРР виконував обов'язки народного комісара пошт і телеграфів. 21 січня 1926 р. був заарештований органами ОДПУ і відправлений на Соловки, де будучи ув'язненим виконував обов'язки начальника "виправно-трудової колонії для правопорушників молодшого віку від 25 років" У 1931 р. втік з табору проголосивши себе "Соловецьким імператором Інокентієм І". Незабаром його схопили та перевезли до Москви. 10 квітня 1931 р. засуджений колегією ОДПУ за втечу і контрреволюційну діяльність до розстрілу. Розстріляний 15 квітня 1931 р., таємно похований на Ваганьковському кладовищі м. Москви [6].

Жаков Михайло Петрович (1893-1936). Народний комісар у справах освіти Донецько-Криворізької радянської республіки. У жовтні 1923 р. був одним з тих, хто підписав так званий "Лист 46-ті", автором якого був Л.Д. Троцький. У 1928 р. був виключений з лав ВКП(б)за"троцькізм",алеу 1929р.після особистого прийому Й.В. Сталіним був поновлений в лавах партії. У 1936 р. розстріляний як "завзятий троцькіст" та "терорист" [7].

Васильченко Семен Пилипович (1884-1937). Народний комісар у справах управління ДКРР. У жовтні 1923 р. був одним із тих, хто підписав так званий "Лист 46-ті", автором якого був Л.Д. Троцький. 28 березня 1936 р. заарештований органами НКВС, звинувачений у створенні троцькістської організації серед колишніх політкаторжан. За контрреволюційну діяльність був засуджений Воєнною колегією Верховного Суду до розстрілу. Розстріляний у 1937 р. [8].

Каменський Абрам Захарович (1885-1938). Народний комісар державного контролю республіки. У 1937 р. був звинувачений в антирадянської діяльності. 6 листопада 1937 р. заарештований. 9 лютого 1938 р. засуджений Воєнною Колегією Верховного Суду СРСР за статтею 58 Карного Кодексу РРФСР до розстрілу за участь в контрреволюційній терористичній організації. 10 лютого 1938 р. розстріляний на розстрільному полігоні Комунарка Московської області [9].

Варейкис Йосип (Юозас) Михайлович (1894-1938). Народний комісар народної опіки ДКРР. У 1937 р. був звинувачений в анти- радянській діяльності. 10 жовтня 1938 р. заарештований. 29 липня 1938 р. був засуджений Воєнною колегією Верховного Суду СРСР за статтею 58 Карного Кодексу РРФСР до розстрілу за участь у контрреволюційній терористичній організації. 29 липня 1938 р. був розстріляний на полігоні Комунарка Московської області [9].

Межлаук Валерій Іванович (Мартин Іоганович) (1893-1938). В уряді ДКРР виконував обов'язки народного комісара фінансів. У

1937 р. був звинувачений в антирадянській діяльності. Заарештований 1 грудня 1937 р. 28 липня 1938 р засуджений Воєнною колегією Верховного Суду СРСР за статтею 58 Карного Кодексу РРФСР до розстрілу за участь у контрреволюційній терористичній організації. 29 липня

1938 р. був розстріляний на полігоні Комунарка Московської області [9].

Рухимович Моісей Львович (1889-1938). Народний комісар військових справ в уряді ДКРР У 1937 р. був звинувачений в анти- радянській діяльності. 18 жовтня 1937 р. був заарештований. 28 липня 1938 р. засуджений Воєнною колегією Верховного Суду СРСР за ст. 58 Карного Кодексу РРФСР до розстрілу за участь у контрреволюційній терористичній організації. 29 липня 1938 р. розстріляний на розстрільному полігоні Комунарка Московської області [9].

Філов Віктор Григорович (1896-1938). Народний комісар у судових справах ДКРР. У 1937 р. був звинувачений в антирадянській діяльності. 14 серпня 1937 р. був заарештований. 23 жовтня 1938 р. засуджений виїзною сесією Воєнної колегії Верховного Суду СРСР в Воронежі за статтею 58 Карного Кодексу РРФСР до розстрілу за участь у контрреволюційній терористичній організації. Того ж дня був розстріляний [10].

Якимович Іван Костянтинович (1890-1938). У квітні 1918 р. виконував обов'язки народного комісара внутрішнього управління республіки. У 1937 р. був звинувачений в антирадянській діяльності. 19 серпня 1937 р. заарештований. 25 квітня 1938 р. був засуджений Воєнною колегією Верховного Суду СРСР за статтею 58 Карного Кодексу РРФСР за "шпіонаж та участь у військовому заколоті". В той же день був розстріляний на полігоні Комунарка Московської області [9].

Істомін Яків Олексійович (1887-1939). У квітні 1918 р. виконував обов'язки народного комісара народної освіти ДКРР. У 1937 р. був звинувачений в антирадянській діяльності. 18 серпня 1937 р. заарештований. 21 січня 1938 р. засуджений Воєнною колегією Верховного Суду СРСР за статтею 58 Карного Кодексу РРФСР до 10 років таборів і 5 років поразки у політичних правах. Загинув у 1939 р. у таборі. Місце поховання невідомо [11].

Цей мартиролог можна продовжувати безкінечно довго. Точну кількість жертв тих часів й досі визначити неможливо. Величезна трагедія народів фактично відновленої більшовиками Російської імперії, небачені жертви - від вищого партійного керівництва до безмежно далеких від політики селян і робітників, які були принесені комуністичному Молоху задля фактично піррової перемоги - такою стала ціна за безглузді соціальні експерименти будівельників світлого майбутнього. Тих, кому "пощастило" не загинути в роки розв'язаної більшовиками громадянської війни, у 1930-ті рр. чекали в'язниці, табори, каторги, заслання або найчастіше розстрільні полігони НКВС.

Досвід давно минулих і нещодавніх часів засвідчує, що ігнорування закономірностей історичного розвитку завжди закінчується трагічно для тих, хто намагається це зробити. Суд історії діє не стільки в інтересах минулого, скільки в інтересах сучасності й майбутнього. Він однаково суворий і до живих, і до мертвих. Сьогоднішній збройний конфлікт на Донбасі став результатом складної взаємодії різного роду чинників. При цьому було б дуже легковажно звинувачувати у всіх бідах Росію. Спроба сучасних реконструкторів більшовицьких проектів має суттєві внутрішні передумови. За їх відсутності зовнішні впливи не змогли б привести до виникнення достатньо життєздатного та широкомасштабного повстанського руху. Ті, хто зараз намагається очолити цей рух, усього лише використовують давно існуючі ідеї та гасла, намагаються спиратися на історичну пам'ять, колективні уявлення мешканців регіону. Але сьогоднішнім послідовникам справи "Артема і К°", які вирішили примусити всю Україну "почути Донбас" за допомогою російських ГРАДів треба було б почати з малого - вивчити сторінки історії регіону, поцікавитися особистою долею попередників. На нашу думку, у багатьох реаніматорів нездійснених раніше намірів зразу б зникло бажання відкривати чергову скриньку Пандори.

Бібліографічні посилання