Еволюція законодавчої бази радянської України 1920-1930-х рр. в умовах утвердження тоталітаризму: історіографічний дискурс

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція законодавчої бази радянської України 1920-1930-х рр. в умовах утвердження тоталітаризму: історіографічний дискурс

Вікторія Степаненко (Переяслав-Хмельницький)

У статті представлено погляди вчених щодо еволюції законодавчої системи Радянської України 1920-1930-х рр. в умовах панування тоталітаризму в усіх сферах суспільного життя. Проаналізовано механізм функціонування законодавчої гілки влади Радянської України зазначеного періоду.

Відзначено, що більшість дослідників схиляються до думки про те, що законодавча система Радянської України 1920-1930 рр. була знаряддям реалізації політичного терору та репресій.

Під час написання статті використано історичний метод і метод історіографічного аналізу.

Зроблено висновки про механізм функціонування тоталітарної влади та інструмент його репресивної діяльності - органи законодавчої влади, продуктом яких стали нормативні акти, що забезпечували реалізацію політичних репресій, які відчутно вплинули на розвиток демократичних засад в українському суспільстві 1920-1930-х рр.

Ключові слова: історіографія, нормативні акти, законодавство, політична система, влада, пропаганда, суспільство.

Степаненко В. Эволюция законодательной базы советской Украины 1920-1930-х гг. в условиях утверждения тоталитаризма: историографический дискурс.

Ключевые слова: историография, нормативные акты, законодательство, политическая система, власть, пропаганда, общество.

Stepanenko V. Evolution of the legal framework of Soviet Ukraine of 1920-1930's under the approval of totalitarianism: historiographical discourse.

Keywords: historiography, regulations, legislation, political system, power, propaganda, society.

В сучасних умовах функціонування політичної системи України надзвичайно важливим є вивчення історичного досвіду, зокрема й політичної організації суспільства 1920-1930-х рр. Саме історіографічний аналіз наукових праць дослідників політичної системи, у тому числі й законодавчої бази тоталітарної доби зазначеного періоду є надзвичайно актуальним сьогодні. Відстоювання гуманістичних, демократичних цінностей має базуватися на знанні історичного досвіду. Підняття рівня патріотизму серед законодавців нашого часу та населення забезпечить створення європейського нормативноправового поля. Метою дослідження є історіографічний аналіз праць щодо законодавчої системи як знаряддя реалізації політичного терору та розгляд наслідків функціонування законодавчої гілки влади Радянської України 1920-1930 рр. законодавча влада тоталітарний радянська україна

Проблематиці еволюції законодавчої бази Радянської України 1920-1930-х рр., а також діяльності законодавчих органів у системі тоталітарної влади низку праць присвятили І.Б. Усенко, О.С. Тагер, М.І. Бухарін, О.М. Мироненко, О.П. Бенько, В.А. Чехович, В.М. Нікольський, Р Конквест, В.В. Овсієнко, В.З. Роговін, А.Я. Естрін, З.Г. Лихолобова та ін. дослідники.

Однією з характерних рис демократичної правової держави є відсутність монополії на суспільну ідеологію. Суспільство завжди має прихильників найрізноманітніших ідеологічних орієнтацій. У тоталітарній державі, складовою якої була Радянська Україна в 1920-1930-ті рр., ідеологія суспільного буття була перетворена в набір догм, які утверджувалися силовими методами. Партійно-радянська система звела нанівець право народу на власні погляди, незалежну думку, право, яке б мало гарантуватися законом. У 1920-1930-х рр. в СРСР було проведено широкомасштабний законодавчий експеримент з упровадження до правового поля держави «революційної законності», яка стала, зокрема, ідеологічним інструментом у розгортанні політичних репресій.

В основі такої політики були ідеологічно-теоретичні постулати російських та українських більшовиків. Вони спиралися на марксистські концепції держави і права, які за своїм змістом були опозиційними й ворожими старим суспільно-економічним і політико- юридичним структурам. Дослідник права І.Б. Усенко зазначав: «Не лише у марксистській теорії, але й у працях багатьох буржуазних вчених робився наголос на формальній обмеженості права, його негативній ролі як знаряддя класового панування, виразника і захисника панівних верств...» [14, с. 4].

О.С. Тагер наголошує, що сам термін «революційна законність» уперше ввів до обігу М.І. Бухарін в одному зі своїх виступів у січні-лютому 1919 р. Дослідник висловив думку, що «на зміну законній революційності має прийти революційна законність» [12, с. 32]. Ця ідея на той час, коли в країні тривала громадянська війна, була голою ідеєю, адже ставлення до права та законності визначалося передусім інтересами громадянської війни.

У лютому 1925 р. більшовицьке розуміння законності тлумачив нарком юстиції і Генеральний прокурор України М. Скрипник, який у першу чергу відповідав за практичне втілення в життя революційної законності. Він наголошував, що «революційна законність є об'єднання принципів революції з принципами законності. В буржуазному суспільстві законність є одним із знарядь для пригноблення працюючих мас. Дух законності, підлеглості буржуазним законам є найбільш шкідливим для революційного руху; дух легальності витравлює революційний дух. І на початку революції ми намагалися замінити законність поняттям революційної доцільності, після переходу до нових економічних форм життя ми замінюємо законну революційність революційною законністю; революційна законність є підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя в певні рамки законів, утворених революцією. Нашим основним завданням є знищення цього (на місцях) свавілля, запровадження революційної законності на місцях, бо від цього залежить значною мірою здійснення змички селянства і робітництва. Дух революційної законності є втілення у свідомість кожного радянського робітника на місцях, що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників і селян. Отже, революційна законність є одна з основних підвалин радянського будівництва» [11, с. 215-216].

В Україні до такої позиції більшовиків підштовхували згадки про національно- визвольний рух, прояви опозиційних настроїв у суспільстві. На прийняття вказаних вище рішень відбиток наклав і особливий тип революційного мислення. У багатьох представників Комуністичної партії було специфічне ставлення до права. Наприклад, радянський партійний і державний діяч Л.М. Каганович, виступаючи з доповіддю на нараді юристів- марксистів в Інституті радянського будівництва і права при Комакадемії восени 1929 р., заявив: «Коли людина, яка претендує на звання марксиста, серйозно каже про правову державу і тим більше застосовує поняття «правова держава» до радянської держави, то це означає, що вона потрапила під вплив буржуазних правників, що вона відходить від марксистсько-ленінської науки про державу» [2, с. 8]. Ці абсурдні тлумачення не вимагають коментарів, але вони були згубними для багатьох людей. Помилка більшовиків полягла в тому, що партія виходила не з інтересів прав людини, а з інтересів «великої політики», яка привела до узаконення терору.

О.М. Мироненко та О.П. Бенько наголошують, що розуміння спрямувань політичних репресій неможливе без з'ясування законних і нормативних актів, що регламентували цю діяльність. Уперше Кримінальний кодекс 1922 р. давав загальне визначення контрреволюційного злочину, який приписувався багатьом науковцям під час судових процесів. За кодексом, «...контрреволюційною визнавалася будь-яка дія, спрямована на подолання завойованої пролетарською революцією влади робітничо-селянських Рад і існуючої на основі Конституції УСРР робітничо-селянської держави, а також дія в напрямі допомоги тій частині міжнародної буржуазії, яка не визнавала рівноправ'я... і намагалася подолати його шляхом інтервенції чи блокади, шпіонажем, фінансуванням преси та іншими засобами» [6, с. 13]. Кодекс 1922 р. підтвердив необхідність терору і зберіг позасудове переслідування. Важливим положенням постанови ВУЦВК від 23 серпня 1922 р. про введення в дію Кримінального кодексу УСРР 1922 р. є чіткий наказ про те, що всі вироки за злочини перебувають виключно в компетенції судів. Це означало фактичну ліквідацію всіх позасудових каральних органів. Однак надзвичайні органи, надзвичайні сесії продовжували існувати. І це було, як підкреслювали О.М. Мироненко та О.П. Бенько, особливістю України, бо ніяких надзвичайних сесій Положення про судоустрій РСФСР 1922 р. не передбачало, там діяв позасудовий розгляд справ по контрреволюційних злочинах колегією ОДПУ [6, с. 18].

В.А. Чехович та І.Б. Усенко наголошують, що паралельно з утвердженням нових законів відбувався процес удосконалення судової системи. 23 жовтня 1925 р. 2-ою 9-го скликання сесією ВУЦВК було затверджено нове «Положення про судоустрій УСРР». Це положення прийняте з урахуванням нового загальносоюзного законодавства Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік. Воно широко формулювало завдання судових органів республіки, включало нові розділи: «Про державну прокуратуру», «Про слідчих», «Про колегії захисників» тощо. Крім того, положення встановило обов'язковість участі народних засідателів при розгляді справи по першій інстанції у Верховному суді УСРР, зафіксувало перетворення прокуратури УСРР в Генеральну прокуратуру УСРР [13, с. 5860]. Однак слід зауважити, що реформа судової системи ніяк не вплинула на принцип партійного керівництва судами. Більше того, зазнавала поширення згубна практика попереднього досудового розгляду «політичних справ» партійними органами з подальшою постановкою політичних процесів.

В.М. Нікольський звертає увагу на Кримінальний кодекс УСРР, що з'явився 8 червня 1927 р. та був побудований у точній відповідності з загальносоюзними «Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік». Він включав так звану «Особливу частину». У розділі першому було передбачене тлумачення і нормативне регулювання контрреволюційних злочинів. У статті 54-1 КК зазначалося: «Контрреволюційною вважається всяка дія, спрямована на повалення, підрив або послаблення влади робітничо-селянських рад і обраних ними на підставі Конституції Союзу РСР і Конституції союзних республік робітничо-селянських урядів Союзу РСР, союзних і автономних республік, або на підрив чи послаблення зовнішньої безпеки Союзу РСР і основних господарських, політичних та національних здобутків пролетарської революції...» [8, с. 108].

У праці «Великий терор» Р Конквест відзначає, що в кодексі розширилося поняття шпіонажу, яке записувалося в багатьох звинувачувальних висновках судових справ. У ньому передбачався збір (з метою передачі) інформації, яка містила державну таємницю, не тільки державою чи організацією, а й приватною особою. За шпіонаж передбачалося позбавлення волі терміном не менше трьох років із конфіскацією всього або частини майна. А в тих випадках, коли шпіонаж викликав чи міг викликати особливо тяжкі наслідки для інтересів Союзу РСР, передбачався розстріл чи оголошення звинуваченого «ворогом трудящих» із довічним позбавленням громадянства як союзної республіки, так і всього СРСР [4, с. 406-407].

О.М. Мироненко та О.П. Бенько вказують, що кримінально-процесуальний кодекс 1927 р. звужував права на захист. Визнання звинуваченим своєї провини стало одним із головних доказів. У разі погодження звинуваченого з обставинами, які були викладені у звинувачувальному вироку, суду надавалося право не проводити подальшого розслідування. Також суду заборонялося припиняти справи під приводом відсутності, неповноти, неясності чи протиріч з діючими законами. Кодекс розширював права органів дізнання: міліції, кримінального розшуку, ДНУ й інших організацій. Не отримували законодавчого закріплення незалежність судів і підпорядкування їх лише законові, права потерпілого, розгляд справ у всіх судах за участі народних засідателів. Значне коло справ розглядалося надзвичайними судами в порядку виняткової підсудності. Створювалася надзвичайна сесія Верховного Суду, де справи розглядалися на закритих засіданнях за спрощеними процесуальними правилами [7, с. 394].

Генеральний прокурор СРСР М. Криленко так писав про Кримінальний кодекс 1934 р.: «Кодекс повинен бути досить гнучким, щоб пояснити суду можливість не тільки застосовувати репресії в кожному конкретному випадку, у тому числі коли необхідно судити за аналогією, а й застосовувати репресії так, щоб у суду не були зв'язані руки при виборі найдоцільнішої міри репресії для кожного конкретного випадку. Кодекс повинен бути досить суровим, щоб бути безжальним і жорстким стосовно класового ворога. Кодекс має бути абсолютно принциповим у своїх вихідних положеннях» [3, с. 104-105]. Отже, на основі прийнятих змін до законів Й. Сталін намагався прикрити свої злочини проти людства.

У свою чергу В.В. Овсієнко наголошує, що відразу ж після прийняття кримінального кодексу, 4 грудня 1934 р. газета «Правда» повідомила про викриття «терористів». Негайно розпочалися арешти інтелігенції, зокрема української, яка, за висновками Й. Сталіна, «не заслуговує довіри» [9, с. 1].

Російський дослідник В.З. Роговін зазначав: «Одним із головних призначень цього закону, як стало зрозуміло в подальшому, була вимога брехливих свідчень від жертв майбутніх процесів, які намагалися, звичайно, уберегти своїх дітей від усіх засобів кримінальної відповідальності, включаючи смертну кару» [10, с. 71].

Радянський правник А.Я. Естрін відмічав що, аналізуючи низку висловів В. Леніна, М. Криленко в 1935 р. зауважував: «Застосування репресій, по-перше, є повністю доцільним, воно просякнуте духом доцільності і, по-друге, наскрізь гуманне, не має нічого спільного із завданнями помсти як такої...» [1, с. 115].

Репресії обґрунтовувалися на високому ідеологічному рівні й мали законодавче підґрунтя. «Закони, - як зазначила дослідниця З.Г. Лихолобова, - прийняті в першій половині 1930-х років, носили надзвичайний характер, незважаючи на те, що надзвичайного стану в країні не було» [5, с. 30].

Отже, у 1920-1930-х рр. зі сфери правової науки і практики зникають такі життєво необхідні й важливі для розвитку нового суспільства питання, як свобода особистості, захист прав, честі громадян, їх право на оскарження дій адміністрації. Тоталітарний режим категорично не дотримувався норми права та свободи людей у громадянському суспільстві. Було тотальне беззаконня на тлі тоталітарного режиму. Ефективне функціонування законодавчої системи та державного апарату зводилося нанівець або ж було відповідним до потреб тоталітарної влади.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Эстрин А.Я. О вине и уголовной ответственности в советском праве / А.Я. Эстрин // Советское государство. - 1935. - № 1-2. - С. 108-126.

2. Каганович Л.М. Двенадцать лет строительства Советского государства /

Л.М. Каганович // Советское государство и революционное право. - 1930. - № 1. - C. 7-43.

3. Крыленко Н.В. Проект УК СССР / Н.В. Крыленко // Советское государство. - 1935. - № 1-2. - С. 85-107.

4. Конквест Р. Большой террор / Р. Конквест; перевод с англ. Л. Владимирова. - Рига: «Ракстниекс», 1991. - Кн. 1. - 416 с.; Кн. 2. - 430 с.

5. Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні / З.Г. Лихолобова. - Донецьк: Донду, 1996. - 144 с.

6. Мироненко А.М. Проблемы законности на этапе новой экономической политики в Украине (1921-1927) / А.М. Мироненко, А.П. Бенько. - К.: Днепродзержинск, 1992. - 24 с.

7. Мироненко О.М. Політичні репресії в Україні ХХ століття / О.М. Мироненко, О.П. Бенько // Хроніка 2000. - 1998. - № 27-28. - С. 389-403.

8. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х - 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. Монографія / В.М. Нікольський. - Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2003. - 624 с.

9. Овсієнко В.В. Початок великого терору / В.В. Овсієнко // Дзеркало тижня. - 2002. - № 29. - С. 1-5.

10. Роговин В.З. Сталинский неонэп / В.З. Роговин. - М.: «Товарищество», 1992. - 384 с.

11. Скрипник М. Революційна законність. (Доповідь на Всеукраїнській нараді у справі радянського будівництва 13 лютого 1925 р.) / М. Скрипник // Вибрані твори. - К.: Україна, 1991. - С. 215-216.

12. Тагер А.С. Проблема законности в уголовном кодексе РСФСР / А.С. Тагер // Право и жизнь. - 1922. - № 1. - С. 31-36.

13. Усенко І.Б. Положення про судоустрій Української РСР 1925 р. / І.Б. Усенко, В.А. Чехович // Радянське право. - 1985. - № 12. - С. 58-60.

14. Усенко І.Б. Україна в роки НЕПу: доля курсу на революційну законність / І.Б. Усенко. - Х.: Вид -во ун-ту внутр. справ, 1995. - 74 с.

REFERENCES

1. Estrin A.Ya. O vine i ugolovnoy otvetstvennosti v sovetskom prave / A.Ya. Estrin // Sovetskoe gosudarstvo. - 1935. - № 1-2. - S. 108-126.

2. Kaganovich L.M. Dvenadtsat let stroitelstva Sovetskogo gosudarstva / L.M. Kaganovich // Sovetskoe gosudarstvo i revolyutsionnoe pravo. - 1930. - № 1. - C. 7-43.

3. Krylenko N.V Proekt UK SSSR / N.V Krylenko // Sovetskoe gosudarstvo. - 1935. - № 1-2. - S. 85-107.

4. Konkvest R. Bolshoy terror / R. Konkvest; perevod s angl. L. Vladimirova. - Riga: «Rakstnieks», 1991. - Kn. 1. - 416 s.; Kn. 2. - 430 s.

5. Lykholobova Z.H. Stalinskyi totalitarnyi rezhym ta polity chni represii kintsia 30-kh rokiv v Ukraini / Z.H. Lykholobova. - Donetsk: Dondu, 1996. - 144 s.

6. Mironenko A.M. Problemy zakonnosti na etape novoy ekonomicheskoy politiki v Ukraine (1921-1927) / A.M. Mironenko, A.P. Benko. - K.: Dneprodzerzhinsk, 1992. - 24 s.

7. Myronenko O.M. Politychni represii v Ukraini KhKh stolittia / O.M. Myronenko, O.P. Benko // Khronika 2000. - 1998. - № 27-28. - S. 389-403.

8. Nikolskyi V.M. Represyvna diialnist orhaniv derzhavnoi bezpeky SRSR v Ukraini (kinets 1920-kh - 1950-ti rr.). Istoryko-statystychne doslidzhennia. Monohrafiia / V.M. Nikolskyi. - Donetsk: Vyd-vo DonNU, 2003. - 624 s.

9. Ovsiienko V.V. Pochatok velykoho teroru / V.V. Ovsiienko // Dzerkalo tyzhnia. - 2002. - № 29. - S. 1-5.

10. Rogovin V.Z. Stalinskiy neonep / V.Z. Rogovin. - M.: «Tovarishchestvo», 1992. - 384 s.

11. Skrypnyk M. Revoliutsiina zakonnist. (Dopovid na Vseukrainskii naradi u spravi radianskoho budivnytstva 13 liutoho 1925 r.) / M. Skrypnyk // Vybrani tvory. - K.: Ukraina, 1991. - S. 215-216.

12. Taher A.S. Problema zakonnosty v uholovnom kodekse RSFSR / A.S. Taher // Pravo y zhyzn. - 1922. - № 1. - S. 31-36.

13. Usenko I.B. Polozhennia pro sudoustrii Ukrainskoi RSR 1925 r. / I.B. Usenko, V.A. Chekhovych // Radianske pravo. - 1985. - № 12. - S. 58-60.

14. Usenko I.B. Ukraina v roky NEPu: dolia kursu na revoliutsiinu zakonnist / I.B. Usenko. - Kh.: Vyd-vo un-tu vnutr. sprav, 1995. - 74 s.

Размещено на Allbest.ru