"Протекціант" князя Меншикова Яків Ілейко: обличчя російської адміністрації в Україні після північної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Протекціант» князя Меншикова Яків Ілейко: обличчя російської адміністрації в Україні після північної війни

Ганна Філіпова

У статті на прикладі діяльності наглядача вотчин князя О.Д. Меншикова Я. Ілейка розглянуто особливості російського адміністрування земель, які належали знатним вельможам та державним діячам з оточення царя Петра І. Проаналізовано низку маловідомих архівних документів, основну масу яких складають судові справи за чолобитними населення Почепської та Бакланської сотень, в котрих виражалися скарги на зловживання адміністраторів Меншикова.

На початку XVIII ст., а особливо - після розгрому військ шведського короля Карла ХІІ під Полтавою у 1709 р., російські землевласники почали звертати увагу на українські території та виявляти зацікавленість у заволодінні ними. Земельні наділи на території тодішньої Гетьманщини роздавалися царем в нагороду за різні заслуги перед державою. Однак, мали місце і незаконні захоплення територій, а також насильство над місцевим населенням з метою наживи, що призводило до серйозних конфліктів між посполитими людьми і козаками з одного боку, та російськими управлінцями - з іншого.

Ключові слова: О.Д. Меншиков, російська адміністрація, Почепська сотня, Бакланська сотня, Почепська справа, Мекленбурзький полк.

меншиков ілейко козак адміністрування експансія

У своїй цікавості до півдня Російської імперії князь О.Д. Меншиков знаходився в рамках загальних тенденцій, притаманних впливовим російським вельможам-землевласникам першої половини XVIII ст. Першими на українські землі звернули увагу найбільш могутні сановники та старші чини офіцерства, котрим у зв'язку з їх положенням та близькістю до збройних сил було легше не тільки отримувати нові володіння, а й стримувати опір козацької старшини та вільних козаків, яких закономірно обурювало те, що їх віддають у належність росіянам власні гетьмани [3, с. 326].

Посиленню цієї тенденції значною мірою сприяли військові події на території України, у зв'язку з якими ряд сподвижників Петра І отримав у винагороду землі. Особливо яскраво дана закономірність проявилася після 1709 р., коли царем за сприяння гетьмана Скоропадського було розподілено нагороди за участь у антишведських операціях та Полтавській битві.

Розширюючи свої володіння в Україні, отримані в нагороду після перемоги над шведами та частково конфісковані у гетьмана Івана Степановича Мазепи, Меншиков вдавався до нелегальних перемежувань та поборів [2, с. 54]. Наприклад, «Малоросійські справи» фіксують кілька випадків, коли князь власноруч бив чолобитників та прохачів, які намагалися захистити своє майно від його зазіхань [1, с. 462].

Агресивна поведінка та відверто загарбницька політика були також характерними рисами управлінців, які діяли від імені князя Меншикова. Архівні документи містять безліч судових справ, перебіг котрих яскраво демонструє особливості взаємовідносин російської адміністрації з підвладним їй козацтвом.

У цих справах час від часу фігурують одні й ті ж самі особи, які в різний час «відзначилися» своїми нахабними зловживаннями в різних містах, сотнях і навіть полках. Ці люди з їх діловою хваткою, жорстокістю та користолюбством є гарними прикладами для розуміння особливостей кадрової політики князя Меншикова.

Дані про діяльність управителів Меншикова на українських землях починають з'являтися в офіційній документації приблизно з кінця 1710-х рр. [4, арк. 1-3]. Але найбільшого розмаху їх діяльність набула в 1720-ті рр., коли у самому розпалі була так звана Почепська справа, пов'язана з незаконними перемежуваннями земель навколо міста Почепа на користь Меншикова.

Яків Ілейко, або ж Вілейко у деяких варіантах написання, Стародубського полку козак та шляхтич, «протекциант светлейшего князя», активно діяв на території Бакланської сотні приблизно з 1719 р. У порівнянні з іншими адміністраторами князя, котрі в основному відзначилися фінансовими аферами та адміністративними зловживаннями, Ілейко зайшов набагато далі. Судячи з відомостей, які містяться у численних скаргах різних осіб, у різний час постраждалих від свавілля слуг Меншикова, Яків Ілейко був людиною крутого норову і мав садистські нахили, котрі безкарно реалізовував по відношенню до населення сотні.

Універсалом Меншикова, виданим 23 грудня 1723 р., Ілейка було наділено значними повноваженнями. «По Его Светлости указу послан смотритель Его Светлости Яков Илейко для учреждения караулов в пристойных местех дабы из сторонних городов и уездов и почепских козаков в лес Его Светлости... дерева на будовлю и на дрова отнюдь нихто не брал» [6, арк. 32]. Згідно з цим наказом, всі війти мали надавати Ілейку таку кількість людей та підвод, яка йому знадобиться.

У 1720 р. жителі села Волуєць подали цареві Петру І чолобитну на Ілейка за те, що він забив на смерть двох чоловіків - свого сторожа Лазаря Моложавця і кріпака багатого козака Стародубського полку Петровського. Чолобитну за сприяння своїх господарів подали сини убитих. Обох представляв козак Остап Тарасевич [6, арк. 12].

У результаті допитів учасників справи, чолобитників та їх односельчан, вималювалася така картина. Від'їздивши до Стародубу, Ілейко залишив сторожем своїх дворів Лазаря Моложавця. Останній був схильний до пиятики і, неочікувано повернувшись вночі, хазяїн застав його на посту нетверезим. Ілейко, «ухватив его, Лазаря, в единой сорочци, босого, без шапки та без пояса, та в своим двори бив и мучив его немилостиво смертным боем». Сини Лазаря, дізнавшись про біду, що з ним скоїлася, намагалися визволити батька, але Ілейко заборонив пускати їх до свого двору, продовжуючи знущатися над Моложавцем. До прохань синів звільнити сторожа пристали сусіди. У відповідь Ілейко виставив на караул козака, «наказывая, дабы нейшли во двор, велел их всех перехлестати».

Невістка Моложавця принесла його одяг, і Ілейко, прив'язавши чоловіка, мов собаку, до голоблі, повіз до Стародуба, вочевидь, бажаючи публічно судити, «и всю дорогу бил и тиранско мучив». Там він тримав сторожа кілька тижнів, після чого той помер [6, арк.14].

В тому ж 1720 р., згідно з чолобитною, поданою на ім'я гетьмана Скоропадського та царя Петра І козаком Стародубського полку Почепської сотні Андрієм Яковичем Збитинським у лютому 1723 р., Ілейко активно займався грабунками. 14 січня 1720 р. Збитинський з товаришами спорядив п'ять підвід та сани з пенькою до Стародуба. На шляху до Стародуба валка зустріла Якова Ілейка з солдатами. Як і варто було очікувати, Ілейко заборонив козакам простувати до Стародуба, забрав їх товар, і відвіз «за лес Покрова к своему двору». Збитинський жалівся: «А по указу Вашего Императорского Величества, приказчику города Почепа Его Высококняжеской Светлости дела никакого нема до козаков. А он Илейка за тем делом послан был, и насильно позаворочал подводы наши з пенькою». Далі чолобитник відзначав, що козаки за наказом Петра готують фураж для військового забезпечення, а люди Почепського прикажчика в селах, хуторах і на шляхах з них збиткуються і грабують, хоча князю Меншикову «до нас козаков жадного дела нема». Документ завершується так: «Всепокорственно и рабско молю вашого Императорского величества... неподай мене в разорение таковых противников» [6, арк. 5].

Приблизно тоді ж, 28 лютого 1723 р., велася ще одна справа щодо діяльності Якова Ілейка.].

Такі дії переповнили чашу терпіння бакланського війта Тараса Афанасовича. Він, діставши через одного саксонського унтер-офіцера зброю (чотири рушниці за показаннями Хорна), озброїв односельчан і став погрожувати Ілейку. «Протекціант», будучи людиною гарячою, тієї ж миті вихопив шаблю.

Виникла сутичка. Зібравши своїх людей, Ілейко вночі пішов штурмом на Ратушу в Баклані. Під час виламування міцних дверей отримала поранення одна людина. Тієї ж ночі було здійснено напад на двір старости Афанасовича і піднято там «галас и ґвалт». Війт втік шукати захисту у капітана Хорна, «и капитан с мекленбуржцами войта оборонили». Хорну вдалося прорватися до барикадованої Ратуші, де він дізнався, що ніякого письмового дозволу на такого роду дії у людей Меншикова не було. За допомогою солдат декого з них було спіймано і ув'язнено. Допит одного з них нічого не дав - він «запирался, и рука его была нечитательна».

Ілейка разом з його людьми відвезли до Стародуба, де дуже швидко вирішили, що робити. Справу згорнули, тільки-но дізнавшись, з чиїми представниками доведеться мати справу. З Глухова відразу виїхав полковник з «мировою». Про все це самого Меншикова регулярно інформували його слуги [6, арк. 7].

Судячи з документів, відносини між адміністрацією Меншикова та розквартированими на територіях князя військовими були дуже неоднозначними. Відомо, що у березні 1723 р., невдовзі після сутички з людьми Ілейка, почепські управителі Гаврило Лукін та Іван Гудович відмовилися давати зимові квартири Мекленбурзькому полку та місцевим козакам, які повернулися з робіт по будівництву Ладозького каналу ще минулої осені, і весь цей час перебивалися чим могли. Незважаючи на чолобитні, які писалися на ім'я Полуботка, одну роту мекленбуржців було розкидано по подвір'ям місцевих жителів - найбідніших підданих князя Меншикова, але козакам квартир не дісталося. В самому Почепі приймати військових не хотіли взагалі.

На негайному розквартируванні став наполягати Стародуб, на що Лукін відповів в одному листі, запевняючи, що сталося непорозуміння. Через халатність козацької старшини він дізнався про прибуття козаків з «канальных работ» надто пізно і, якби його попередили раніше, проблема б не виникла. «А без повеления Его Светлости учинить нам отнюдь невозможно» - посилався він на авторитет свого хазяїна, і додавав, що козаки фактично вже перебувають у звільненні, і таким чином квартири їм не потрібні.

Нарешті, згідно з особистим розпорядженням Петра І, козаків розселили по дворах посполитих, не обходячи нікого. А Меншиков отримав величезну грошову компенсацію від Малоросійської колегії за те, що поступився, і провіант було зібрано з його підданих [5, арк. 1-9].

Ілейко ж, невдовзі будучи в селі Верхличі, зі своїми людьми захопив двір козака Івана Івановича Губенця, наказавши його слугам більше не слухатися хазяїна. Біля місцевого млина він поставив «нарочного человека» для відбирання «мельничного збору» [6, арк. 19].

Козак Михайло Дебонов з сусіднього села, зачувши про це, послав Івана Песника з шістьма козаками дізнатися у чому справа і, щоб переконатися, що слуги Губенця перейшли на бік Ілейка добровільно.

Під час зустрічі в садибі, захопленій представниками Меншикова, Ілейко частував гостей горілкою і питав, звідки і для чого вони прибули. Песник відповів, дещо перебільшивши свої повноваження, що він з козаками діє від імені бакланського сотника Антипа Соколовського. Він запропонував Ілейку, знову ж таки, іменем сотника, добровільно відійти з двору, обіцяючи відсутність переслідувань в такому разі. Ілейко відповів, що він не робить нічого поганого людям Губенця і не чинить жодного розорення. Нічого не досягши, Песник з козаками поїхав додому, але по дорозі їх нагнав Ілейко зі своїми людьми та почав бити. Козака Михайла Дедчонка він ударив дубиною по голові, ще одного збив з коня та звелів зв'язати, а самого Івана Песника бив дубиною.

Діставшись знову до захопленого двору, Ілейко розпочав допити. Він хотів будь-якою ціною добитися від козаків зізнання у тому, що їх надіслав сотник Антип Соколовський задля того, щоб убити його самого. Козаків били, забивали в колодки, влаштовували їм очні ставки. «От того страху и нестерпного бою мусили... напрасно сказать по его Илейкиной науке, якобы мы приехали у Верхличи забить Илейку... А ежели не будете так казати, то позабиваю вас до смерти. И так мы, с великого пристрастия и немилосердного бою, мусили говорити по его Илейкину приказу» - постійно повторювали чолобитчики, подаючи скаргу на Ілейка [6, арк. 20-21]. Розділивши козаків по різним хатам, Ілейко наказав їм все одно говорити «в одно слово», і в такому разі обіцяв більше не мучити.

Однак, допити продовжувалися, не дивлячись на те, що слуги Меншикова вже отримали зізнання - вочевидь, «протекціант» отримував від цього особливе задоволення і таким чином розважався. Під час чергового побиття в три дубини, лежачи на лавці у нестямі, Іван Песник розповів, що незадовго до поїздки його відвідав син Соколовського і сказав йому, що їхатиме у Верхличі. Нічого більше не пояснивши, він поїхав своєю дорогою, а Песник вирішив заїхати до нього в гості, і саме тому відправився у Верхличі. Ці покази тільки продовжили страждання козаків.

З Верхличів полонених напівживих козаків перевезли до села Великої Пелевні. Після чергових знущань та побоїв, переночувавши, Ілейко разом зі своєю здобиччю відбув до Почепа. Наступну ніч вони провели на дворі Ілейка, «а з двора его повезено в хоромы Его Светлости перед Ивана Гудовича. И в то число нас Иван Гудович велел увесть в тюрьму исподнюю, а в тюрьме сидели до полудня, а з тюрьмы повели нас знову в хоромы перед Гудовича, и там нас при Гудовичу и при Лукину. Сидоров допрашивал, и в допросе по пристрастии и по науке его Илейки сказали тоди слово в слово будтобы нас Сотник направил забить его» [6, арк. 22].

Для козаків ця історія закінчилася несподівано - у присутності місцевих світських і духовних осіб, управителі Гудович та Лукін в канцелярії прочитали вирок, котрий містив штраф. Під штрафом малося на увазі все, що козаки мали - їх буквально роздягли до останньої сорочки, забравши залишки грошей, кінську збрую, чоботи та каптани, при чому гроші забирав сам Ілейко. Відразу стало зрозуміло, для чого було сфабриковано звинувачення, проте, багато справ Ілейка мали більш далекоглядні наслідки і були підпорядковані, очевидно, наказам самого Меншикова - князь намагався зіпсувати репутацію бакланського сотника Антипа Соколовського, щоб поквитатися з ним за супротив своїм планам.

Численні донесення в Генеральну Канцелярію на Ілейка, що надходили протягом одного тільки 1723 р., вимальовують перед нами вражаючу картину. В один голос в чолобитних говорилося, що «протекціант» «увечия козакам почепским чинил. А прочих хватал. и в Почеп увозил, коней и прочие вещи забирал. Козаков, везучих лес, обирал, коней забирал, коней передавал на хуторы князя Меншикова» [6, арк. 27]. Можна зрозуміти, що історія козаків Івана Песника - доволі типова у відношенні свого розгортання та фіналу, і у Якова Ілейка був гарно відпрацьований та дієвий метод роботи. Він регулярно об'їздив підпорядковані йому села та збирав з них величезні гроші «на штат Его Светлости» [6, арк. 31]. Також козаки стверджували, що після наказу Меншикова про охорону лісів від незаконного вирубування Ілейко став набагато сміливіше здійснювати «грабительства тяжкие, побой и тюремное узение», і жителі околиць Почепа мали мовчки терпіти [6, арк. 32].

Розгляньмо інші типові зловживання Ілейка.

У 1722 р. ним було здійснено рейд до села Волуєць, де він, щоб залякати жителів села, захопив у полон війта та мельника. Це спричинило масову втечу селян і дозволило Ілейкові безкарно грабувати господарські подвір'я (згідно з одним із реєстрів «великого хаповства и разорения», лишень з одного двору Ілейко вивіз краму майже на 400 золотих рублів) [6, арк. 116].

У козака Івана Федоровича, котрий у лютому 1723 р. прийшов до Стародубської канцелярії зі своєю дружиною, люди князя Меншикова відібрали двір з хазяйством «за то, что он под Светлейшим Князем жить не хочет». Федорович розповідав, помиляючись датою, що Ілейко «сего 1723 р., перед Вербною неделею ночною порою селе Алексеевке на дом... с десятьма салдатами почепскими напал и козак Иван з двору своего в страхе ушол, и Илейко матерь Иванову и жону и вихованца Иванового схвативши. бити велел до полусмерти. А были с Илейком салдаты и мужики с Савлукова и з Макарова» [6, арк. 2729]. Більше того, Ілейку під страхом побиття та таких само конфіскацій майна допомагали односельчани Федоровича - зокрема, постраждалий стверджував, що знав тих, хто тримав під караулом його родину.

У березні 1723 р. Яків Ілейко, будучи надісланим від почепських управителів, забрав у Романа Карновича, військового товариша, шовк, чотири котли, три мідні труби, осьмачок вівса, «со всеми имениями движимыми и недвижимыми, а из дому его козака Романа выгнал» [6, арк. 30].

У козака Почепської сотні Андрія Сидоровича Ілейко забрав вітряка та невелику слобідку, а ще 30 овець, 20 свиней, мідні горілчані котли з трубами, і так далі. Майно Сидоровича під охороною відправили до Почепу. Тоді ж у сусідки Сидоровича, вдови Митрихи, теж відібрали вітряки.

Декотрим з козаків Ілейко, провадячи типову політику на землях, що належали Меншикову, забороняв займатися господарством та торгівлею, обрікаючи ледве не на голодну смерть. «А одказуючи, он Яков Илейко говорил тое, если подпишеся бытии подданным Светлейшего Князя, то Мелницы твои. при тебе будут, и будешь ими владеть по-прежнему» - жалівся один з почепських козаків, котрий не бажав втрачати волю та «крепитися» за хазяйством могутнього фаворита [6, арк. 30].

Брати Олексій та Прокоп Кудаги, теж козаки з села Сенникова, з тієї ж причини втратили вітряки та кам'яний дім. Після того, як господарі навідріз відмовилися служити Меншикову, їх залишили ні з чим, передавши майно якомусь почепському міщанину [6, арк. 31].

Зустрівши на шляху слугу багатого козака Дмитра Рославця, Михайла Ячова, Ілейко силою забрав у нього коня, і, не задовольнившись цим, наказав своїм людям бити його батогами. Після «батожного бою» він не відпустив слугу, а забрав з собою, утримуючи в полоні. Таким чином Ілейко хотів вимагати гроші з його хазяїна. Слуги Меншикова шукали Рославця по всіх усюдах, та він, швидше за все, переховувався. Не знайшовши його, Ілейко взяв Ячова під караул. «У колодках, под караулом, Илейко ломал мне сам руки, и на колу вместо кобылы звесивши, мордовал, все допытывался, где твой пан, кажи куда он поехал. В колодках, под караулом запровадил мене в Почеп. где удерживал три недели» - зізнавався слідству Михайло Ячов [6, арк. 31-32].

З 1725 р. Ілейко числиться в документах як значковий товариш [6, арк. 55]. Він продовжував чинити розправи над місцевим населенням, віднімати земельні наділи та вдаватися до справжнього терору у справі привернення козаків у підданство до свого хазяїна. Відомості про нього зникають з документів близько 1727 р. - швидше за все, це було пов'язано з завершенням політичної кар'єри Меншикова. Але весь час до свого зникнення Ілейко вигравав судові справи, і його так і не було покарано.

Отже, діяльність Якова Ілейка є яскравою сторінкою в історії протистояння козацької старшини, вільних козаків та посполитих людей активній експансії з боку князя Меншикова. Ілейко був типовим представником адміністративної системи, утвореної князем для управління його численними вотчинами, їх поступового збільшення та утримання місцевого населення в покорі. Особливу ж цікавість складає той факт, що Ілейко, як і багато представників меншиковського управлінського апарату, був вихідцем з місцевих жителів і сам належав до козацтва.

Його приклад дозволяє досліднику поглянути на Почепську справу з принципово нової точки зору - адже локальні особливості процесів, які відбувалися у 20-ті рр. XVIII ст. на землях, що належали Меншикову, фактично досі не досліджені.

Джерела та література

1 Сипов Г Тайная канцелярия. Из дел Преображенского приказа и Тайной канцелярии. / Г. Есипов. - СПб.: Издательский дом «Авалонъ», Издательская группа «Азбука-классика», 2010. - 480 с.

1. Павленко Н.И. А.Д. Меншиков / Н.И. Павленко. - М.: Наука, 1981. - 198 с.

2. Троицкий С.М. Русский абсолютизм и дворянство XVIII в. / С.М. Троицкий. - М.: «Наука», 1974. - 395 с.

3. Центральний Державний Історичний Архів в місті Києві (далі ЦДІАК). - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 309.

4. ЦДІАК. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 864.

5. ЦДІАК. - Ф. 51. - Оп. 3. - Спр. 1047.

Размещено на Allbest.ru