Організаційно-виробничі заходи популяризації вбрання з українським маркером серед містян в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. (на прикладі Києва та Полтави)

У статті розглядаються питання, пов'язані зі стимулюванням використання в міському побуті вбрання з українським позначенням. Дається стислий аналіз історіографії проблеми. Метою розвідки є визначення складових організаційно-виробничого фактору популяризації одягу з українським маркером. Було використано методи аналізу та синтезу, а висновки зроблено на основі методів систематизації та узагальнення зібраного фактологічного матеріалу. Хронологічні межі дослідження включають кінець ХІХ - початок ХХ ст. Використання одягу з українськими ознаками досліджується на прикладі міст Києва та Полтави, які були впливовими осередками з модернізації кустарних промислів з виготовлення вбрання для містян. Визначено основні напрямки організаційно-виробничої діяльності, які сприяли виготовленню вбрання з українським маркером.

Ключові слова: український народний одяг, вбрання з українським маркером, кустарні майстерні з виготовлення одягу.

Олийнык М. Организационно-производственные мероприятия популяризации одежды с украинским маркером среди горожан в конце ХІХ - начале ХХ в. (на примере Киева и Полтавы).

В статье рассматриваются вопросы, связанные со стимулированием использования в городском быту одежды с украинским обозначением. Дается краткий анализ историографии проблемы. Цель исследования состоит в определении составляющих организационнопроизводственного фактора популяризации одежды с украинским маркером. Были использованы методы анализа и синтеза, а выводы сделаны на основе методов систематизации и обобщения фактологического материала. Хронологические границы исследования включают конец ХІХ - начало ХХ в. Употребление одежды с украинскими признаками исследуется на примере городов Киева и Полтавы, которые были влиятельными местами по модернизации кустарных промыслов по изготовлению одежды для горожан. Определены основные направления организационно-производственной деятельности, которые способствовали изготовлению одежды с украинским маркером.

Ключевые слова: украинская народная одежда, одежда с украинским маркером, кустарные мастерские по изготовлению одежды.

Oliynyk M. The organizational and production activities on popularization of clothing with a Ukrainian marker among the townspeople in late XIX - early XX century. (on the example of Kyiv and Poltava).

The article deals with problems related with promotion of the use of clothing with a Ukrainian designation in the urban life. A brief analysis of the problem's historiography is given. The aim of the research is to determine the components of an organizational production factor of popularization of clothing with a Ukrainian marker. The methods of analysis and synthesis are used. The conclusions are made on the basis of the methods of organizing and summarizing the collected factual material. The chronological boundaries of the study include the late XIX - early XX century. Consumption of the Ukrainian featured clothes is investigated on the example of Kyiv and Poltava being the influential centers for modernizing the handicrafts manufacturing of clothing for townspeople. The main directions of organizational and production activities that contributed to manufacturing of garments with a Ukrainian marker are determined.

Keywords: Ukrainian folk clothing, costumes with a Ukrainian marker, handicraft shop for clothes.

Основна частина

Висвітлення питань особливостей українського народного вбрання належать до важливих напрямків етнологічної науки. Загальновідомо, що український народний одяг виконує функцію позначення національної ідентичності. Дослідження сільського вбрання в усьому розмаїтті його регіональних комплексів дозволило створити ґрунтовну наукову базу для розуміння його духовного та матеріального виміру, що відображено в працях Я.сГоловацького (1877), Хв. Вовка (1916), О. Воропая (1966), С. Колоса та І. Гургули (1961), Я. Прилипка (1964), К. Матейко (1977, 1996), Т Ніколаєвої (1988, 1996, 2005), Г Стельмащук (1988, 1993, 2006, 2013), О. Косміної (1994, 2007, 2008-2009), Л. Булгакової- Ситник (2010), Л. Пономар (1997, 2015) та багатьох інших. Порівняно небагато праць торкаються питань організації виготовлення українського вбрання з метою його реалізації серед міських споживачів та проблем, з цим пов'язаних. Необхідність дослідження народних художніх промислів у контексті взаємодії професійного та народного мистецтва піднімають в своїй розвідці (1987) Б.М. Біляшівський та Ю.П. Лащук [2]. У ній розглядаються основні напрямки діяльності Київського кустарного товариства та наводяться дані щодо обсягів виробництва через грошовий вираз реалізованих товарів на основі справ Центрального державного історичного архіву в Ленінграді.

Сучасне розуміння побутування вбрання, що передає національну ідентифікацію, потребує використання міждисциплінарного підходу до вивчення цього явища. Мистецтвознавець Т. Кара-Васильєва (2001) піднімає питання початку творчої взаємодії між професійними художниками та народними майстрами в процесі створення нових форм одягу, які безумовно були розраховані на міських споживачів [14]. У дослідженнях (2005, 2011) Т. Кара-Васильєва аналізує розвиток української народної вишивки, виділяючи новий напрямок її розвитку через синтез традиційного народного мистецтва з новими авангардними тенденціями, які розробляли художники професіонали [13; 12]. У мистецтвознавчих розвідках К. Гончар (2013) та А. Варивончик (2014) розглядається розвиток українських художніх промислів протягом ХХ ст. [9; 5]. У даних роботах основна увага зосереджується на вивченні кустарних промислів як мистецького явища. О. Вільшанська (2009) з позицій історика досліджує зародження національного художнього стилю та його вплив на міське повсякдення. Вона констатує наявність таких явищ, як вираження через одяг національної самосвідомості, побутування в місті сільських традицій та поширення моди на народний стиль серед міських мешканців, яка проявлялась у використанні ними елементів народного одягу [8].

Отже, питання популяризації вбрання з українським позначенням, пов'язане з керованим розвитком художніх кустарних промислів з застосуванням досягнень народного мистецтва до виготовлення одягу для міських споживачів, потребує свого висвітлення як нове етнокультурне явище в повсякденних міських практиках. Актуальність цієї теми підтверджує сьогодення українського життя, коли спостерігається бурхливе відродження побутування національного вбрання та його сучасних модифікацій.

Перші спроби вивчення народних промислів з метою організації на їхній основі кустарних виробничих осередків, які б приносили прибуток населенню, були зроблені в кінці ХІХ ст. Так, для міністерства державної власності в 1889 р . було досліджено Полтавську та Чернігівську губернії, а в 1889-1890 рр. Київську [18; 20]. У звітах по вивченню стану кустарних промислів у цих губерніях не міститься пропозицій щодо організації осередків з виготовлення одягу чи вишивальних майстерень. Перша рукодільна майстерня була відкрита приватною особою в с. Василівка, Полтавського повіту в 1894 р. [21, с. 214], а вже в 1904 р. при Полтавському земстві був відкритий кустарний склад, який взяв на себе допомогу в організації виробництва та збуту продукції [15, с. 12]. Досвід роботи Полтавського земства по підтримці та розвитку народних художніх промислів мав велике значення. Заснований ним природно-історичний і етнографічний Музей зі значною колекцією українського народного вбрання став основною джерельною базою для творчого відтворення справжніх українських зразків вишивки при створенні кустарних виробів. Але тільки технічної допомоги виявилось замало, тому в 1909 р. для консультації кустарів був запрошений художник, який пройшов курс навчання в Імператорському Строганівському Центральному художньо-промисловому училищі [21, с. 216]. В 1912 р. у м. Сорочинці було відкрито навчальну майстерню з кравецької та білошвейної справ [21, с. 223]. Такі приклади показують незворотність початку модернізації кустарних промислів через вдосконалення їхніх технологій прогресивними здобутками, які відповідали запитам часу.

У виготовленні одягу для налагодження широкого збуту продукції серед споживачів, орієнтованих на міські смаки, слід було впровадити низку заходів по підняттю конкурентоспроможності художніх народних промислів. Необхідно було забезпечити використання якісної сировини, а саме фабричної тканини або витканої на вдосконалених ткацьких верстатах. Технічною умовою якості тканини було рівномірне переплетення з однаковою товщиною ниток, на якому вигідно виділялась вишивка. Наступним етапом виробничого процесу була розробка конструкції через моделювання деталей крою та художнє вирішення оздоблення виробу. Саме цю частину мали виконувати художники- модельєри чи кравці з художніми здібностями, які розумілися на модних тенденціях та чітко уявляли смаки споживачів. Проте знання європейського крою було замало, вкрай важливо було підготувати спеціалістів, які б добре вивчили основні принципи крою народного вбрання для використання перевірених часом його раціональних рішень.

Важливими напрямками популяризації естетики народного вбрання були впровадження в міський побут елементів народного одягу та адаптація старовинних технік та візерунків до створення тогочасного модного вбрання [22; 23]. Так, в асортимент виробів, які можна було замовити через кустарний склад у Полтаві входили елементи традиційного українського строю: плахти вовняні та шовкові, хустки зі старовинним українським швом, сорочки до «малоросійського костюма», сорочки чоловічі та дитячі, а також модний вишитий одяг з українським маркером: кишені дитячі кольорові, гестки до дамських сорочок, кофточки дамські, сукні, комірці дамські, матіне, капоти, дитячі платтячка, при цьому додаються фотографії 95 зразків візерунків вишивки для вибору оздоблення виробу [15, с. 47, 26-29].

Така міська популяризація народного одягу відбувалась на тлі поступового занепаду старовинних традицій на селі під тиском нової «брокарівської моди». Отже, пропагування українських традицій у міському соціокультурному середовищі, яке було певним прогресивним взірцем для наслідування, стимулювало переосмислення ставлення до власних здобутків і серед сільських мешканців. Про це пише організатор кустарного осередку в с. Хоробричи, Черніговської губ. Н.А. Семпликевич: «Мені доводилось спостерігати, з якою любов'ю мої молоді майстрині розшукували для мене зразки вишивок серед старовинних тканин своїх бабусь і матерів; суворо витримуючи стиль, вони навіть пробували умудрятися в різноманітних нових комбінаціях. Наслідком цього було одне вельми відрадне явище: в той час, коли я збирала та комбінувала типові орнаменти для наших кустарних виробів, сільські дівчата стали користуватися моїми зразками для своїх же робіт, і старовинні узори все частіше й частіше стали з'являтися у них в одязі (на рукавах сорочок, фартухах, платках та ін.)» [24, с. 120].

Популяризація українського народного вбрання відбувалась параллельно з виховуванням широкої аудиторії шанувальників народного мистецтва. За ініціативи директора Київського міського художньо-промислового і наукового музею М.Ф. Біляшівського було вирішено організувати етнографічну виставку кустарних виробів, щоб звернути увагу суспільства на високий мистецький рівень виконання речей широкого вжитку. Експонати вибирала комісія, до складу якої входили О.П. Косач, К.В. Бутович, а головою була Н.Г. Яшвіль [2, с. 39]. Про успіх цієї виставки, яка проходила з 19 лютого до 1 травня 1906 р. в музеї Миколая ІІ пише Олена Пчілка: «Головна сих днів новина - виставка українських народніх виробів (етнографічно-«кустарна»). Се щось надзвичайне вийшло! 6 зал! І Все тільки українські речі та які гарні! Виставка чудова просто - грандіозна! Навіть «Липки» [в той час аристократична частина Києва] кажуть: «правда, - ще не вмерла Україна!»» [17, с. 774]. На виставці був представлений відділ вишивання, найбільше робіт було представлено з Київщини та Полтавщини, частину виробів можна було купити на місці [6]. Важливим досягненням виставки стало створення Київського кустарного товариства, яке було затверджено 8 серпня 1906 р. на чолі з Н.М. Давидовою. Основними напрямками його роботи було надання інформативної та матеріальної допомоги українськім кустарним артілям у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській губерніях [2, с. 40]. Важливою його роботою була організація збуту продукції, яка спочатку містилась на складі в етнографічному музеї. Так, у журналі «Рідний край» було розміщено рекламне повідомлення: «Між виробами, що продаються в складі, найпаче визначаються вишиванки, що постачають селянки з Київщини, через руки скількох пань, членів «Товариства». Де-які вишиванки «вирізуванням» уявлять собою справжні мистецькі твори. На київській «кустарній» виставці вони звернули на себе велику увагу» [19].

Слід звернути увагу на таку закономірність, що популяризація українського вбрання як високохудожнього явища сприяла поширенню його не тільки серед національно свідомого населення, а й в ширших колах, що створювало сприятливі умови для визнання українства як такого. Під час перебування Миколи ІІ в 1909 р. у Полтаві на святкуванні двохсотліття Полтавської битви йому було вручено подарунок від миргородської міщанки

Раїси Худоминської, яка «власними руками вишила шовками сорочечку в дарунок наслідникові Цесаревичу Олексію Миколаєвичу. Вимережано сорочечку надзвичайно чудовим українським узором» [3; 8, с. 100]. Після відвідин будинку губернської земської управи, в якому була представлена виставка роботи місцевих кустарів, Микола ІІ відзначив високий мистецький рівень виконання робіт: «З Полтави Царь повіз такі куплені на виставці й піднесені Йому речі: сорочечку Дьохтярівських кустарів, зроблену з рисунка гетьмана Полуботка, - подарунок для Наслідника Цесаревича; жіноче українське вбрання; килим; сарпанки (жіночі шалі) із льону з шовковими переборами та пояси до жіночого вбрання, повишивані» [11; 8, с. 100]. Такі факти визнання високої мистецької цінності українського вбрання з боку царської родини та їхнє оприлюднення в періодичній пресі працювало на рекламу народного одягу, а для певної консервативної провладної аудиторії виступало прикладом для наслідування купівлі народного одягу. Про те, що «Його Імператорська Величність удостоїв Своєю Всемилостивішої увагою роботи кустарів Полтавської губернії» згадується в роботі по аналізу розвитку кустарної промисловості [21, с. 218]. Визнання російським монархом високого художнього рівня виробів українських майстрів стає вигідним аргументом для просування справи по розвитку кустарних промислів. Так, на першій сторінці каталогу Полтавського кустарного складу розміщено фотографію огляду Миколою ІІ виставки вишитих виробів в Полтавському земстві [15, с. 3], що очевидно полегшувало проходження цензурного дозволу на друк, оскільки як відомо Український клуб в Києві був закритий в 1912 р. й через надмірну присутність українських візуальних символів в його інтер'єрі.

Про успіх випуску виробів в українському вирішенні говорить той факт, що в 1910 р. було відкрито великий спеціалізований магазин: ««Київське кустарное общество», поширило свою справу й перевезло свою крамницю, що торгує народніми мистецькими виробами, в просторішу домівку (на тій-же Миколаївській вулиці, № 11). Тепер крамниця займає шість кімнат, цілком заповнених вишиванками, виробами ткацькими, <...>. Більшу частину виробів товариство замовляє безпосередно на селах, а де-що має на комісію від земських складів і майстерень. В крамниці така сила чудових річей (у величезній більшості - українських), що огляд того всього може справити велику втіху. Ціна на все досить поміркована» [16]. Відродження традиції виготовлення народного вбрання проходили паралельно з розвитком нових форм організації виробництва. Так силами Київського та Полтавського земств з підтримкою приватних осіб було розпочато відкриття артілей та пунктів видачі замовлень на виготовлення виробів в українському стилі. Осередками розвитку вишивального промислу були: майстерня під керівництвом А. Семіградової в с. Скопці Переяславського повіту Полтавської губ., кустарний пункт в с. Зозов Липовецького повіту Київської губ. на чолі з Ю. Гудим-Левкович, артіль княгині Яшвіль в с. Сунки Черкаського повіту Київської губ., під керівництвом Н. Давидової в с. Вербівка Чигиринського повіту Київської губ. та інші [13, с. 36].

Організація артілей включала залучення місцевих сільських майстрів та підготовку молодих учениць для опанування традиційних технік вишивки та виготовлення одягу. Так, на утриманні Полтавського губернського та повітових земств було 85 навчальних показових майстерень, штат виїзних інструкторів, склад кустарних виробів, утримання художників та працівників етнографічного відділу музею, організація виставок [15, с. 14]. У творчий співпраці Н. Давидової з О. Екстер та К. Малевичем у 1915-1917 рр. на базі майстерні в с. Вербівка Чигиринського повіту Київської губ. розроблялись нові форми модного одягу [14, с. 17; 25]. Отже, окрім традиційного українського вбрання, яке було затребуване серед населення для символічно-знакового використання, з'являється новий модний одяг з українським позначенням. Про створення тогочасного модного одягу з українським маркером згадується в статті, присвяченій вишивці: «мистецьке шиття «настиланням» та «вирізуванням» починає знов одживатись і несподівано придбало собі успіх у широкому світі. <...> Показуючи чудові зразки сього шиття на виставках, торгуючи ним у своїх крамницях, полтавський земський склад і київське кустарне товариство продають тих вишиванок на сотні й тисячі рублів, торгують ними не тільки на місці, але й посилають далеко, навіть за-границю. Тим вишиванням торгують і на аршин, оздобляють цілі вбрання, хатню й верхню одіж, (обкладають вишитими полотняними стяжками поли, рукави й комірі). Київський кустарний склад (Миколаївська улиця, № 11) продає дуже багато таких свиточок і пальт, - сукняних і полотняних, (білих, сірих і інших), - оздоблених вишивками вирізуванням і настиланням. (Ціна від 10 до 50 карбов.) Взори беруться з чисто народних українських зразків; вишивається на селах, («склад» дає полотно й нитки), а само вбрання шиється й оздобляється тими вишитими полотняними стяжками вже в Київі» [7].

Не тільки в Києві, а й в інших містах спостерігалась залежність між національною свідомістю та присутністю зовнішніх українських ознак побуту. У листі до Лесі Українки в 1913 р. Олена Пчілка відзначає увагу до українського слова й виробів: «В Полтаві [мати їздила туди] багато приємних ознак, - таки кудись у товщу українського кураєвого тіла проточується українство. Книгарня українська в Полтаві прекрасно торгує - і виданнями й виробами, - йде без дефіциту, навіть з добрим прибутком» [17, с. 875]. Діяльність Київського кустарного складу охоплювала співпрацю з різними регіонами України, що сприяло поширенню речей, з вираженими локальними особливостями в міському побуті, які сприймались містянами як загальноукраїнські. Це підтверджують такі статистичні дані: «Зокрема, в 1912 р. З Київщини було продано товарів на суму 40832 крб., Подільської - 2000 крб., Волинської - 500 крб., Полтавської - 2000 крб., Чернігівської - 1000 крб. <...> За видами виробів загальна сума проданих товарів у 1912 р. виглядала так: вишивок на 18183 крб., тканин на 13905 крб.» [2, с. 43]. Матеріали з роботи Київського кустарного товариства не збереглися, оскільки архів Київського губернського земства згорів в 1921 р., а Київського кустарного товариства зник [1, арк. 10]. Тому важливим джерелом для оцінки виступають матеріали діяльності кустарного складу в Полтаві. Відомо, що Полтавський кустарний склад губернського земства поставляв свої товари в Київський, Петербурзький та Московські кустарні склади [21, с. 215]. При цьому головна діяльність складу полягала в реалізації ткацьких товарів та виробів жіночого рукоділля: «Продажа виробів і сирих матеріалів по цих двох группах складає понад 50.000 р., чи 86% всіх оборотів складу» [21, с. 216]. Така успішна діяльність була загальмована початком війни 1914 р. і вкінці 1916 р. товариство зупинило свою діяльність.

Виготовлення одягу з української ідентифікацією продовжувало існувати серед майстрів, які працювали на замовлення. У спогадах киянина Г. Григор'єва згадується Шура Новицька, родом з Полтавщини, яка переїхавши до Києва та втративши роботу, почала заробляти рукоділлям: «Вишивані нею українські сорочки були творами справжнього майстра. З'явилося багато охочих замовити її вироби» [10, с. 74]. У невеличких майстернях по пошиттю одягу можна було замовити вбрання з українською вишивкою. Часто працівник такого ательє виступав як «хазяйчик», який був пов'язаний з надомницею-вишивальницею, яку він забезпечував роботою [4, с. 48].

Висновок

вбрання український побут популяризація

Отже, в популяризації вбрання з українським маркером слід виділити організаційно- виробничий фактор, який включав низку заходів. По-перше, проводилось наукове вивчення традиційного українського вбрання через збирання старожитностей, формування музейних колекцій та організації експозицій, що сприяло закріпленню статусу народного одягу як національного костюма, виразника етнічної ідентичності українського народу. По-друге, Полтавське губернське земство та Київське кустарне товариство опікувались наданням інформаційної, технологічної, організаційної та матеріальної допомоги для створення осередків майстерень та артілей з виготовлення одягу з українським маркером. По-третє, ключовим моментом було відкриття постійно діючих складів-магазинів в Полтаві та Києві, які давали можливість реалізації продукції виробників та задоволення попиту споживачів. По-четверте, було впроваджено рекламну компанію з інформування широкого кола міських споживачів через друковані видання про можливість купівлі та замовлення такого вбрання.

Джерела та література