Слов’яни Балтійського помор’я у міжнародній торгівлі раннього Середньовіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Слов'яни Балтійського помор'я у міжнародній торгівлі раннього Середньовіччя

Ольга Щодра, Львівський національний університет імені Івана Франка кафедра давньої історії України та архівознавства Львів, України

Історія слов'ян є невід'ємною частиною Середньовіччя. Після занепаду античности слов'яни разом з іншими европейськими народами стали активними конструкторами нової епохи в історії континенту. Вони заселили половину його території, стали піонерами в заснуванні ранньосередньовічних міст, прокладанні нових суходільних і морських торговельних шляхів, що зв'язували не лише різні реґіони Європи, а й стали магістралями трансконтинентальної торгівлі з арабським Сходом. Показовою в цьому плані є історія слов'ян Балтійського Помор'я. Її археологічні дослідження, що активізувалися в останні десятиріччя ХХ ст., разом зі студіями над писемними джерелами руйнують усталену уяву про слов'ян, як винятково осілі хліборобські племена, які пізніше за інших, зокрема германців, почали засновувати міста і держави, та долучилися до міжнародної торгівлі. Вони по новому висвітлюють роль поморських слов'ян в економічній історії балтійського регіону і Центрально-Східної Європи, характер слов'янсько-скандинавських зв'язків, а також урбанізаційні та державотворчі процеси в південнобалтійських слов'ян.

Ключові слова: раннє середньовіччя, Балтійське Помор'я, ободрити, лютичі, руяни, міжнародні торговельні шляхи.

BALTIC SEA REGION SLAVS IN THE INTERNATIONAL TRADE OF EARLY MEDIEVAL TIMES

Olga SHCHODRA Ivan Franko National University of Lviv Department of Ancient History of Ukraine and Archival Studies

The history of Slavs is an undividable (essential) part of the Medieval Ages. After the end of the epoch of the ancient world, Slavs together with other European nations became active constructors of the new epoch in the history of the European continent. They inhabited half of its territory, became pioneers in establishing early medieval cities, paved the land and sea routes, which connected different parts of Europe and became main trading routes of international trade with Arabic countries of the East. The history of the Slavs of the Baltic Sea region is quite notable to describe the above mentioned achievements. The intensive archaeological studies conducted in the end of the twentieth century as well as studies of the written sources proved the wrongness of an old established conceptions about Slavs as exclusively agricultural tribes, which started establishing cities and states at a later period of Medieval age as well as later started participating in an international trade. The newly discovered sources shed a new light on the role of the Slavs of the Baltic Sea region in economic history of this region and of the region of Central-Eastern Europe, the nature of Slavic-Scandinavian connections as well as urban and state processes in southern Baltic Slavs.

Keywords: Baltic Slavs, Sea region, economic history, Europe, international trade

Ранньосередньовічна історія слов'ян, що поволі виходить із забуття, є важливою в контексті загальної історії Европи і має особливе значення, щоб з'ясувати початкову історію Руси. Раннє середньовіччя стало переломовою епохою в історії континенту і в історії слов'янства, зокрема, оскільки Велике переселення народів і велика міграція слов'ян на початку середньовічної доби істотно змінили европейську етнополітичну карту, що, своєю чергою, спричинило зміни в географії міжнародних економічних зв'язків та транснаціональних торговельних шляхів і в географії урбанізаційних процесів. Важливу роль у всіх цих процесах, у зародженні і становленні ранньосередньовічних міст, які врешті “всебічно вплинули на подальший розвиток европейської історії, ставши імпульсом для зміцнення державности, піднесення економіки і розвитку культури”, відіграли слов'яни балтійського Помор'я. їх історична діяльність в один із переломових періодів европейської історії нерозривно пов'язана з освоєнням південно-західного узбережжя Балтики, з відновленням старих та розвитком нових континентальних торговельних шляхів і прокладкою морських балтійських магістралей. Традиційно склалося так, що дослідники, вивчаючи економічні зв'язки балтійського реґіону в ранньому середньовіччі, більше уваги звертали на прояви скандинавських впливів на слов'ян, аніж на слов'янські впливи на скандинавські народи, докази яких виявляють писемні та археологічні джерела.

Характер цих контактів, насамперед, залежав від процесів соціяльно-економічного розвитку народів по обидва боки Балтики. А вони своєю чергою визначалися природними умовами південно-балтійського Помор'я і Скандинавського півострова. Середньовічні автори, описуючи географію Скандинавії, вказували, що, за винятком Швеції, вона мала бідні природні угіддя. Швецію вони змальовують як “багатющий край, землю, багату плодами і медом..., (яка) переважає всі інші області по приплоду худоби і відзначається чудовими лісами та ріками.. ,”. Водночас Норвегія, як писав Адам Бременський, “відзначається абсолютною неродючістю” і є придатною лише для скотарства. Хроніст відзначає, що норвежці, не маючи чим зайнятись в себе на батьківщині, “через піратські набіги в ті чи інші землі здобувають багатства, які привозять додому.”. Так само змальовується і одна з областей Данії - Ютландія: “Земля там неродюча, окрім долин річок, майже все здається пустелею, землею солоною й дикою. І хоча вся Германія вкрита непрохідними хащами, Ютландія жахливіша від інших (місць), а тому сушу там уникають через брак плодів, а море - через напади піратів. Заледве знайдеш в тих краях оброблені поля або місцевості придатні для життя людей. Тільки там, де. затоки, розташовані великі міста”.

Брак природних ресурсів (лише близько 2% земель в Скандинавії були придатними для хліборобства) час від часу спричиняв ефект перенаселення і спонукав частину людности шукати нові місця для проживання. Нестача природних ресурсів зробила головним промислом скандинавів, насамперед норвежців, піратство і розбій. Епоха вікінгів не випадково розпочалася наприкінці УШ ст. з їхніх грабіжницьких набігів на британське узбережжя, зокрема з нападу на острів Ліндісфарн у 793 р. Походи данів розпочалися на півстоліття пізніше - у 840-х рр. Ще пізніше до морських грабіжницьких походів долучилися шведи. Піратство стало головним промислом скандинавів і, насамперед, вихідців із бідних країв Балтики, що дозволяв їм отримувати необхідні ресурси для життя, яких бракувало на батьківщині. Воно залишалося важливим промислом і в наступні століття, коли в Скандинавії вже існували міста і почала розвиватися торгівля.

Протилежністю суворим природним умовам Норвегії та Данії було слов'янське Помор'я. Розташований на південно-західному узбережжі Балтійського моря слов'янський край являв собою обширну рівнину, яку перетинали численні ріки, найбільшою з яких була Одра. Родючі поля і луги чергувалися тут з великими масивами лісів. На півночі слов'янського Помор'я глибоко в материк заходило море, утворюючи затоки зі зручними гаванями, островами і півостровами. Природні багатства краю давали усе необхідне для безбідного життя слов'янських племен. За описами католицьких проповідників, які на початку ХІІ ст. відвідали Помор'я в складі місії Оттона Бабемберзького, “земля слов'ян була дуже багата хлібом, овочами і зернами. Вона також була найбагатша на мед і мала найродючіші луги і пасовища. Країна надзвичайно багата рибою... Тут в надлишку... масло..., молоко..., жир... і мед; і коли би в країні росли виноградна лоза, маслини і фігове дерево, її можна було б назвати землею обітованою за багатство плодоносних дерев”.

На думку дослідників, окрім багатства природних угідь, швидкий економічний розвиток слов'янського Помор'я був зумовлений також і тим, що “на континенті можна було скористатися досвідом “обширних населених територій, зокрема і дуже розвинутих”. Зручне серединне розташування на перетині міжнародних торговельних шляхів, що сполучали захід і схід, північ і південь континенту, та вели до азійських ринків, також зіграло вагому роль в економічному розквіті та ранній урбанізації слов'янського краю. Дослідники відзначають “безпрецедентне економічне піднесення у слов'янських суспільствах у VII-ІХ ст., впродовж якого багатократно зросли виробничі сили і чисельність населення”. У VII-VIII ст., у слов'янському Помор'ї виникають сотні городищ і великі, як для раннього середньовіччя, міські центри. За свідченням Баварського географа, в середині IX ст. в межиріччі Лаби і Одри в землі ободритів було 53 гради, в землі вільців. - 95, в землі глинян - 7, в землі бетенічан, мільчан, моричан - 11, в землі гаволян - 8, в області розселення сербів - 50. Сучасні дослідження підтверджують інформацію середньовічних авторів про численні міста слов'янського Помор'я. Так, за підрахунками німецького археолога Йоахима Геррмана, у VII ст. на території розселення племінного союзу вільців (лютичів, велетів) - між нижньою Одрою і середньою Лабою - існувало близько ста городищ. Деякі з них, як наприклад Веліград, були засновані ще раніше - у VI ст. Це змусило дослідника замислитися над питанням: “який народ побудував перші міста і з допомогою швидких суден оволодів Балтійським морем”. Археологічні джерела дають вагомі підстави для висновку, що “з УШ ст. саме південний берег Балтійського моря виходить на перший план в економічному розвитку. Не випадково, що через міста південно-балтійських слов'ян від кінця УІІІ ст. поступає зі Сходу (з Великої Болгарії) арабське срібло - знамениті дирхеми”.

У землях скандинавів міста з'являються відносно пізно і у ІХ-ХІ ст. жодне з них не могло зрівнятися із найбільшими слов'янськими центрами. Наприклад, головний торговельний центр Швеції Бірка, який був заснований наприкінці УШ - на початку ІХ ст., в середині ІХ ст. займав площу 12 га; площа данського Хедебю в період розквіту в Х ст. становила 24 га, а чисельність населення - кілька сотень, щонайбільше - понад тисячу мешканців, тоді як одне із найбільших міст прибалтійських слов'ян Волин (німецькою - Winetha, Julin, Jumne, Jumneta; ісландською - Jomsburg) у ІХ ст. займало площу 50 га і налічувало від 5 до 10 тисяч мешканців. І Бірка і Хедебю, як транзитні торговельні центри, проіснували недовго - до кінця Х ст.: Бірка на початок ХІ ст. обезлюдніла, тоді ж Хедебю в балтійській транзитній торгівлі замінив німецький Шлезвіґ.

У ХІ ст. Адам Бременський, згадуючи слов'янське Помор'я як найбільшу провінцію Германії, відзначав чисельність слов'янських племен і високий розвиток їхніх міст. У географічному нарисі слов'янської країни німецький хроніст вказує, що головним політичним і торговельним центром племені вагрів був приморський Старіград (пізніше нім. Ольденбурґ), в землі ободритів або бодричів, яких данці називали ререгами (рарогами) - Веліград (лат. Маґнополь). Данці називали місто Рериком, а німці - Мікілінбурґом (Мекленбурґом), що так само, як слов'янська і латинська назви, означало “велике місто”. Центром полабських племен був Ратібор (нім. Ратценбурґ), центром ратарів - Ретра -, за словами німецького хроніста, “знаменита на увесь світ”, “центр ідолопоклонства”, оскільки в місті був відомий у слов'янському світі та за його межами храм бога Редогаста. В гирлі Одри в землях вільців або велетів (з Х ст. їх почали називати лютичами) розташовувався Волин. Адам Бременський писав, що “це... було найбільше місто з усіх,... в Европі, населене слов'янами вперемішку з іншими народами”. Подібну характеристику Волина знаходимо у “Слов'янських хроніках” Гельмольда. Під Европою німецькі хроністи, ймовірно, розуміли північну частину континенту, землі язичників, хоча Волин і справді, як для раннього середньовіччя, був одним із найбільших европейських міст, яке сучасники порівнювали з Константинополем.

Одне з наймогутніших слов'янських племен - рани або руни (руяни) заселяли балтійський острів Ран або Руян (нім. Рюґен). За словами Адама Бременського, “без врахування їх думки (слов'яни) не приймають жодного рішення з громадських справ...”. Гельмольд також відзначає, що руяни “займають перше місце серед усіх слов'янських народів, мають короля і знаменитий храм. Саме тому. вони користуються найбільшою повагою і, накладаючи на багатьох данину, самі ніякої данини не платять.”. Великим економічним і культовим центром руян була Аркона із знаменитим святилищем бога Святовита.

Окрім названих столичних центрів слов'янських племен, в їхніх землях існували й інші великі торговельні центри: Димін (нім. Деммін) - на р. Пені, Ральсвік (слов'янська назва міста невідома) - на Рюгені, Штетін і Менцлін - на нижній Одрі. Як відомо з писемних джерел, в гирлі ріки Дівенави розташовувався торговельний центр - Камен, а недалеко від Волина і Камена було “дуже велике” місто Клодно. Воно лежало на шляху до Колобрега, розташованого біля гирла ріки Персанти, недалеко від морського узбережжя. Великими торговельними центрами вільців також були Велігощ, Гостьків, Узідом.

Природні умови слов'янського краю сприяли розвитку хліборобства, рибальства, скотарства, бджільництва, птахівництва, мисливства. Великого розвитку в районі озера Толленцер, в долині Персанти і біля Колобрега набув солеварний промисел. Здавна, ще від античних часів, на південному заході Балтики добували високої якості бурштин. У ранньому середньовіччі простежується його видобуток і обробка на південно-західному балтійському узбережжі і на острові Руяна. У численних міських центрах розвивалися ремесла. Дослідники відзначають високий рівень дерев'яного будівництва поморських слов'ян, столярної справи і суднобудування, обробки шкіри, гончарного виробництва, ткацтва, ювелірного і металообробного ремесел, обробки бурштину, виробництва зброї. Від ІХ ст. в Ральсвіку на Руяні, а від Х ст. в Волині почалося виробництво скляного намиста. Значного розвитку досягли фортифікаційне будівництво і храмове зодчество слов'ян, які вплинули на будівельне ремесло скандинавів. Так, данська фортеця в Педерсборзі була збудована за слов'янськими фортифікаційними технологіями і має аналоги в слов'янських землях. З зодчеством також пов'язаний розвиток живопису і скульптури. Скульптурне мистецтво поморських слов'ян репрезентують металеві і дерев'яні фігурки, знайдені в кількох місцях і, зокрема, на острові озера Толлєнцер. Велику колекцію дерев'яної скульптури виявлено під час розкопок в Ґросс-Радені під Шверіном. Археологи розкопали споруду, стіни якої прикрашали сто дубових скульптур у людський зріст (знайдено 53, решта не збереглася). На думку дослідників, вона була культовим місцем або ж залом зібрань.

Однак найбільших успіхів балтійські слов'яни досягли у розвитку торгівлі. Про її роль у житті слов'янського Помор'я красномовно говорить той факт, що найбільше святилище в Ретрі було присв'ячене богу торгівлі Редогасту. За свідченнями західноевропейських хроністів, він користувався надзвичайною повагою і почестями в усіх слов'янських племен, а його зображення, встановлене в храмі, було відлите з золота.

З розвитком торгівлі був пов'язаний інтенсивний розвиток міст на слов'янському узбережжі Балтики, не характерний у той час для скандинавів і германців північної Европи. Слов'яни засновували міста на морському узбережжі та на сухопутних і річкових торговельних магістралях, розгалужена мережа яких покривала їхні землі. По водних артеріях Центральної-Східної Европи - Одрі, Віслі, Дунаю - ще від античних часів проходили торговельні шляхи, зокрема так званий Бурштиновий, по якому бурштин, добутий у слов'янському Помор'ї, потрапляв на південь до греків і римлян. Геродот вказував, що бурштин привозять з “крайніх земель Европи”, хоч і не вірив в існування р. Ерідан, по якій, за легендою, його доставляють. За версією сучасника Геродота Ферекіда, Ерідан - це ріка Пад на півночі Італії (сучасна р. По). Діодор Сицилійський і Пліній Старший уже добре знали, що бурштин завозять з краю венедів. Цю інформацію вони отримали від Пітея з Мессалії (Марселя), який побував на узбережжі Балтики і написав працю, фрагменти якої збереглися в творі грецького астронома І ст. до н. е. Геміна. Сучасні дослідження підтвердили, що до Греції і Риму доставляли бурштин, який добували у слов'янському Помор'ї. Від балтійських венедів річковими системами він доставлявся в землі адріатичних і арморійських венедів, у грецьку колонію Мессалію (Марсель), а також до придністровських венедів, греків і римлян. Один із маршрутів Бурштинового шляху проходив по Одрі, а далі - через міста Норика і Паннонії - по Дунаю. Інший маршрут ішов через Віслу, у пониззі якої було велике перевальне торжище, звідки бурштин надходив у міста Північної Італії. Маршрути Бурштинового шляху пролягали також галицькими землями: вони проходили через Віслу-Західний Буг-Дністер або Віслу-Сян-Дністер. Тобто, між европейськими Венетіями - прибалтійською, приністровською, адріатичною і арморійською ще від античних часів існували торговельні зв'язки. Вони забезпечували функціонування Бурштинового шляху, що з'єднував слов'янське Помор'я з Грецією і Римом. Після утворення Аварського каганату ці зв'язки, хоч і були обмежені, але не припинялися, про що свідчить посольство поморських слов'ян до аварів у 594 р.

Від торгівлі бурштином почалося підприємництво південнобалтійських слов'ян. Вона сприяла економічному розвитку південнобалтійського реґіону та появі міст. У УІІІ-ІХ ст. поморські слов'яни освоїли балтійські морські шляхи та розгорнули активну торговельну діяльність на Балтиці. Її необхідною умовою була наявність флоту та навиків морської навігації. На думку дослідників, слов'яни Помор'я успадкували розвинуту культуру мореплавства венедів. Про парусний флот та мистецтво суднобудування і мореплавства венедів (венетів) ще в античні часи писали Страбон і Юлій Цезар. Так, Страбон вказує, що венеди, володіючи портом на острові, перешкоджали висадці римлян у Британії. У них були парусні судна і під час морського бою “римляни зривали їх паруси з допомогою списів з серповидними наконечниками, тому що паруси у них... були шкіряні і замість канатів натягнуті на ланцюги”. Юлій Цезар також наголошував на морському мистецтві венедів і на їх домінуванні в Атлантиці між французьким та британським узбережжями. “Це плем'я, - писав римський полководець, - користується найбільшим впливом на всьому морському узбережжі, оскільки венеди мають найбільшу кількість кораблів, на яких вони входять у Британію... Венеди володіють гаванями і зробили своїми данниками всіх, хто плаває по цьому морю” (мається на увазі Атлантичний океан - Авт.). Він відзначав переваги венедських кораблів і вказував, що “тільки швидкість і робота гребців дозволяла римлянам перемагати, бо у всьому іншому кораблі венедів були краще пристосовані до місцевих умов і боротьби з бурями”. Оцінивши високі якості кораблів венедів, Юлій Цезар використав їх як зразки для будівництва свого флоту.

В історіографії існує версія кельтського походження венедів, що набуває популярности серед сучасних дослідників. Не вдаючись до дискусії, що заслуговує окремої розвідки, зазначу, що інформація античних джерел не дає підстав для такого однозначного висновку. Так, Юлій Цезар в одному випадку згадує венедів як одне з галльських племен, а в другому, докладно описуючи племена Галлії, розрізняє кельтів (римляни їх називали галлами) від аквітанів (венедів), які жили в римській провінції Аквітанія на західному узбережжі Франції, і вказує, що “вони відрізнялися один від одного мовою, установами і законами”. Тобто, називаючи венедів серед галльських племен, Юлій Цезар, ймовірно, мав на увазі лише те, що вони жили в римській провінції Галлії. Про ідентифікацію венедів за місцем замешкання свідчить і інша їх назва - аквітани (від назви провінції Аквітанія). Однак уточнення римського полководця, що венеди відрізняються від кельтів-галлів мовою, установами і законами вказує, що вони не були кельтами, що венеди і кельти - це етнічно різні племена. До такого ж висновку спонукає інформація грецького письменника Полібія, який, описуючи адріатичних венедів, також вказував, що вони “в розумінні звичаїв і одягу. мало чим відрізняються від кельтів, але говорять іншою мовою”. Полібій вважає адріятичних венедів дуже давнім народом. На думку дослідників, вони заселили адріятичне узбережжя раніше від іллірійців. Подібність звичаїв і елементів побутової культури у венедів і кельтів можна пояснити схожістю умов життя і культурними запозиченнями, характерними для сусідніх народів. Відомо, що пізніший візантійський автор Йордан не мав сумнівів, що всі слов'яни колись називалися венедами.

Суднобудівні технології венедів перейняли балтійські слов'яни, а також балти і скандинави. Однак “головними мореходами в Центральній і Східній Европі все ж були слов'яни і руси”. На думку дослідників, поморські слов'яни, успадкувавши морські традиції венедів, у ранньому середньовіччі “владарювали на морі безроздільно”. Доказом цього є і той факт, що слов'яни виробили власну морську термінологію, тоді як скандинави запозичили у слов'ян низку морських термінів, зокрема назву вантажного судна “lodhia” (лодья).

Наявність морського флоту і навиків мореплавства дозволили поморським слов'янам освоїти острови Балтики, скандинавське, західноевропейське і британське узбережжя Атлантики. Географічне розташуванням їх країни, багатої на морські та річкові шляхи сполучення, забезпечило небувалий для ранньосередньовічної Европи розмах торгівлі південнобалтійських слов'ян. Слов'янські торговці мали доступ до багатьох европейських ринків і відігравали вагому роль у міжнародній европейській торгівлі УІІІ-ІХ ст., а також у трансконтинентальній торгівлі з Азією. Через слов'янські міста Помор'я проходили транзитні торговельні операції між арабським Сходом та европейськими Північчю і Заходом. Західні джерела, зокрема, торговельний капітул Карла Великого 805 р. репрезентували слов'ян монополістами заморської торгівлі на початку ІХ ст. . Про провідну роль слов'ян у міжнародній торгівлі свідчить і той факт, що в торговельних центрах південно-західної Балтики переважала слов'янська мова, якою розмовляли також чужоземці. На це звернув увагу єврейський купець з Кордови Ібрагім ібн Якуб, який відвідав Помор'я в 960-х роках. “Найголовніші з племен півночі, - вказував він, - говорять по-слов'янськи, тому що перемішалися з ними”.

Географія південно-західного узбережжя Балтики визначила найвигідніші місця для морської торгівлі: в землі ободритів - біля Вісмарської затоки, в землі лютичів - біля лиману, у який сходяться три рукави гирла Одри і гирло Пени, в землі поморян - в гирлі Вісли. Тут були засновані найбільші торговельні центри поморських слов'ян. На думку німецького археолога Йоахима Геррмана, у другій половині УШ - на початку ІХ ст., провідну роль у балтійській торгівлі відігравав ободритський Веліград-Рерик, у якому не пізніше УІІІ ст. виникла купецька колонія. Розташований на березі Вісмарської затоки, він був найближчою балтійською гаванню і воротами в Балтику для франків. Товари з німецьких земель доставлялися в міста слов'янського Помор'я сухопутними шляхами. У УШ ст. ця торгівля досягла такого розвитку, що Карл Великий із військово- політичних міркувань намагався контролювати її та обмежити. Це насамперед стосувалося торгівлі знаменитими каролінґськими мечами. Він заборонив німецьким купцям їздити в землі слов'ян і визначив три пункти для прикордонної торгівлі з ними. Два - Бардовік і Шезла - розташовувалися на кордоні з полабами і бодричами, ще один - Магдебурґ - південніше, на кордоні з стодорянами. Через міста Шезлу і Бардовік проходив шлях з Кельна до Велірада-Рерика. Економічному піднесенню Веліграда та його провідній ролі в балтійській торгівлі на початку ІХ ст. значною мірою сприяли союзницькі відносини ободритів з франками. Про вагому роль міста у франкській торгівлі свідчить той факт, що франкські імперські аннали детально розповідають про напад на нього у 808 р. данського конунґа Готтріка. В Магдебурзі сходилися торговельні шляхи, що вели з Рейланда, з Чехії і Тюрінгії в Польщу і Сілезію. Через Веліград-Рерик, Вісмарську бухту і Одерську лагуну вони виходили на Балтику. На Одрі до міжреґіональної европейської торгівлі долучалися Волин, Штетін та інші міста - Лебус, Вроцлав, Ополє. Біля Вроцлава одерський шлях виходив на трансконтинентальну магістраль, що вела з Середньої Азії до Іспанії (через Київ - Краків - Ґьорліц -Ерфурт -Майнц - Верден - Кордову). З одерського шляху через Моравські ворота також можна було потрапити в Середнє Подунав'я. Бардовік і Маґдебурґ зберігали свою вагому роль і у наступні століття. Роль Маґдебурґа ще більше зросла після того, як у Х ст. магдебурзькі купці отримали великі переваги і торговельні пільги.

Через слов'янський Веліград у Балтику виходила ще одна важлива торговельна магістраль, що розпочиналася в Подунав'ї і пролягала через Прагу - Галле - Маґдебурґ - Шверін. Про значення міста в міжнародній торгівлі УІІІ- ІХ ст. та її масштаби свідчить той факт, що мита з купців, які торгували в Веліграді-Рерику складали вагому частину доходів данських королів. Важливим доказом особливої ролі міста в балтійській торгівлі є скарби арабських монет, виявлені в навколишніх поселеннях Тюн, Хоен, Вишендорф і Штайнгавзен.

Воротами до Балтики на заході слов'янського Помор'я був також Старі- град - резиденція вагрських князів. Попри те, що ваграм, які жили на порубіжжі з данцями і франками, доводилося більше воювати ніж торгувати, Старіград став великим торговельним центром на морських шляхах, що вели до Гамбурґа і Волина. Місто з'єднувалось з морем спеціяльним каналом, на якому були встановлені заслони проти піратських суден. У володіннях вагрів був також острів Фембра (нім. Фемарн), на якому розташовувався найближчий до Старіграда порт Путтґарден. Від ІХ ст. вагри мали контакти з ближніми сусідами - данцями, чому сприяло розташування Старіграда і Фембри на торговельному шляху, що вів із Хедебю до Руяна, Волина і Східної Прибалтики. Це підтверджують знахідки скандинавських речей, зокрема фібул, в похованнях на Фембрі. Й. Геррман вважає, що вони можуть свідчити про існування на острові у УІІІ-ІХ ст. скандинавських поселень. Однак це видається малоймовірним, враховуючи грізну репутацію Фембри як центру вагрських піратів. Правдоподібнішим є припущення, що скандинавські речі потрапили на Фембру внаслідок звиклих для вагрів грабіжницьких походів. Не можна виключати і торговельної версії їх потрапляння на острів. Роль Веліграда і Старіграда у міжнародній балтійській торгівлі ще більше зросла в другій половині ІХ ст., після того, як у 864 р. внаслідок зміни русла Райнського рукава втратив своє торговельне значення фризький Дорестад.

Великого розмаху в ІХ і особливо у наступні століття досягла торгівля в одерській лагуні, віддаленій від зони постійних конфліктів поморських слов'ян з данцями і німцями. Тут виникло одразу кілька великих міських центрів лютичів - Волин, Камінь, Штетін (Щецін), Менцлін, а в морі навпроти гирла Одри на острові Руяна розташовувалися торговельні центри руян. Упродовж ІХ-ХІ ст. провідну роль у балтійській торгівлі відігравав Волин. Адам Бременський називав його містом, багатим “товарами усіх північних народів”, “немає жодної диковинки, якої б там не було” . Він вказує, що серед мешканців міста було багато чужоземних торговців, зокрема греків. Оскільки німецький хроніст називав Русь Грецією, а Київ - “окрасою Греції”, ймовірно, під греками він також розумів русів, тобто православних християн, які торгували у Волині. Провідну роль Волина у балтійській торгівлі підтверджує і той факт, що в околицях міста виявлена третина усіх скарбів Помор'я. Місто розташовувалося на важливих торговельних суходольних, річкових і морських шляхах. Як вказував середньовічний автор, “з нього короткочасним плаванням сполучаються з одного боку з Диміним..., що лежить недалеко від гирла Пени, де живуть і Руяни; з другого, з областю Семляндією, що належить Прусам. Віддаль така, що від Гамбурґа або від ріки Лаби на сьомий день досягаєш Юмни, подорожуючи суходолом; щоб їхати морем, треба сісти на корабель в Шлезвіґу і так можна прибути в Юмну. З Юмни ж, вийшовши на парусах, на чотирнадцятий день вийдеш на берег в Острограді, в Руській землі”. Писемні джерела також свідчать про важливу роль Штетіна, одного з найстаріших міст Помор'я. Після того, як у 1115 р. дани зруйнували і пограбували Волин, Штетін став головним торговельним центром регіону.

На протилежному березі одерської лагуни, на нижній Пені, розташовувався ще один важливий торговельний центр лютичів - Менцлін, через який проходила торговельна магістраль, що вела з середнього Райну і Лаби до гирла Одри і Балтики. В місті розвивалися ремесла, зокрема косторізне, металургійне, ювелірне. Археологічні джерела вказують на розвиток міжнародної торгівлі. Про широку географію торговельних зв'язків свідчать знахідки саксонського меча, меча з інкрустованим наруків'ям роботи райнських майстрів, а також глиняне яйце з Києва.

Важливим торговельним і перевальним пунктом на Пені був також Димін. До нього товари з німецьких земель поступали суходолом, в місті їх вантажили на судна і по Пені везли до гирла Одри - до Волина, Штетіна та інших міст Балтики. Від Диміна вздовж Пени пролягав також суходільний шлях. Про важливе значення морського торговельного шляху з Балтики до гирла Одри і Пени і вагому роль вільців у балтійській торгівлі, свідчать такі унікальні знахідки, як золотий браслет і золотий скарб вагою 390, 10 г., виявлені поблизу міста Пенемюнде, золоте намисто, знайдене в гирлі Пени - в Гіддензее -, виготовлене наприкінці Х ст. в еллінському стилі з використанням складних ювелірних технік зерні, скані та перегородчатої емалі. Його вага складає 596, 20 г. Подібних пам'яток не виявлено ні у Центральній, ні у Північній Европі. Й. Геррман припускає, що намисто могло бути виготовлене в Данії, а на Пену потрапило внаслідок грабежу або ж його винесло на берег із затонулого судна. В іншій своїй розвідці дослідник вказує на розквіт ювелірного мистецтва, зокрема виробництва золотих і срібних прикрас, у містах слов'янського Помор'я, де жили різноетнічні майстри-ювеліри, які мали культурні зв'язки з Великою Моравією та Візантією. Оскільки скандинавські майстри почали освоювати складні ювелірні техніки, зокрема зернь, лише в другій половині Х ст., данське походження намиста є малоймовірним. Мабуть-таки, воно виготовлене слов'янськими майстрами Помор'я або ж було грецьким (руським) імпортом. Скарби арабських монет ІХ-Х ст., виявлені в басейні Пени, також підтверджують активну участь цієї області в міжнародній торгівлі.

Вагома роль у балтійському торговельному транзиті належала торговельним центрам руян. Це засвідчує знайдений на поселенні Ральсвіка найбільший на Балтиці скарб арабського срібла, що складався з 2 тисяч монет, найбільш ранні з яких датуються серединою ІХ ст. Більшість монет східноарабського карбування (Багдад, Табаристан, Самарканд, Мерв, Балха), але зустрічаються поодинокі екземпляри західного (андалузького) арабського карбування. Інвентар археологічних пам'яток острова вказує на торговельні зв'язки руян з фінськими племенами східної та південно-східної Балтики, на торгівлю зі Скандинавією, звідки надходили казани з жировика, злитки свинцю та інші товари.

Про розвиток мореплавства на Руяні свідчать численні причали з молами і проходами для суден, виявлені на західній околиці Ральсвіка, що належали окремим садибам. Причали також були на південному сході і на сході Ральсвіка. Тут виявлені залишки затонулих суден, збудованих у слов'янській суднобудівній традиції. Знахідки кістяних стилів свідчать, що купці, які жили на поселенні, вміли писати. Залишки майстерень з виготовлення гребенів, обробки бурштину, металу, шкіри і срібла вказують, що Ральсвік був також ремісничим центром.

Важливим торговельним центром на Руяні було храмове місто Аркона. Біля підніжжя скелі, на якій стояв храм, розташовувалося велике поселення купців. Інвентар купецького товару, виявленого поблизу культового центру, свідчить про значний обсяг торгівлі залізними виробами: сокирами, ножами, зброєю і військовим спорядженням. Він також вказує, що існували економічні контакти з північно-західною Европою, зокрема Ірландією. В Арконі щорічно відбувалися два великі торги. Один - напередодні культового свята врожаю, що відзначали в серпні, а другий - у листопаді, в сезон вилову оселедця. Характерна кераміка руянських слов'ян, виявлена на Готлянді вказує на економічні зв'язки між мешканцями островів. Оскільки вона виготовлена з місцевої сировини, дослідники роблять висновок, що на Готлянд переселилися руянські гончарі.

У УІІІ-ІХ ст. до балтійської торгівлі долучилася слов'янська область, розміщена в пониззі ріки Варнов. Її значення в системі економічних зв'язків Балтики зростає в ХІ ст., особливо в другій половині, коли Варнов став основним шляхом сполучення, що охоплював більшу частину території Ободритської держави.

Найслабше у той час розвивалися економічні і торговельні зв'язки поморських слов'ян з польськими землями, оскільки Переднє Помор'я (землі лютичів і стодорян), відділяли від них непрохідні і необжиті краї. Місіонери, які у ХІІ ст. проповідували серед поморських слов'ян, писали, що навіть у той час їх розділяв з поляками дрімучий ліс в кілька днів дороги. Правда, існував суходільний шлях між Східним Помор'ям і Польщею. Також була можливість сполучення з польськими землями річковим шляхом по Віслі. Проте контакти були не дуже активні і шлях по Віслі використовували в основному для торговельних зв'язків Помор'я з Руссю. За свідченнями польського хроніста Галла Аноніма (ХІІ ст.), “... країна польська віддалена від проторених доріг і знайома лише не багатьом, які йшли в Русь заради торгівлі”.

Про масштаб балтійської торгівлі поморських слов'ян свідчить той факт, що до неї було залучено майже все доросле населення міст. Так, німецький місіонер Оттон Бамберзький, прибувши до Колобрега, застав місто майже пустим, оскільки його мешканці вирядились торгувати в море, на острови. Через те Оттонові довелося хрестити жителів Колобрега у два заходи: за другим разом тих, хто повернувся з плавання. Подібна ситуація повторилася у Волині, Колодно і Штетіні. Завдяки слов'янським торговцям франкські і саксонські мечі потрапляли на північ і схід, а пушина - на захід континенту. Окрім експорту транзитних товарів, поморські слов'яни вивозили на продаж також свою продукцію: полотно, сіль, рибу, зерно, ліс, бурштин; також брали участь у работоргівлі.

Середньовічні джерела руйнують міт про слов'ян, що усталився в історіографії, як винятково осіле хліборобське населення. Вони переконливо доводять провідну роль слов'ян у балтійській торгівлі раннього середньовіччя. Так, “Саґа про Тіндрека Бернського” (ХІІІ ст.), відображаючи події ІХ ст., повідомляє, що в той період на балтійському узбережжі панували вільці, а данські конунґи були у них лише в підконунґах. Вона також засвідчує торговельні зв'язки вільців з русами. Ісландська “Саґа про Олава Трюґвассона”, розповідаючи про події другої половини Х ст., теж надає докази домінування слов'янських і руських купців на Балтиці. Її герой, перебуваючи в Англії, видавав себе за руського купця Алі Багатого, який прибув з Гардарікі, тобто Руси. Ця ж саґа повідомляє, що Олав три роки жив серед поморських слов'ян, однак з того часу, як він виїхав з Гардарікі, він більше не користувався власним іменем, а називав себе Олі і говорив, що він з Гардів, тобто, Русі. На думку В. Фоміна, “цілком очевидно, що поведінка Олава в Англії і Південній Балтиці пояснюється лише тим, що на Заході ім'я гардських-руських було настільки відоме і авторитетне, що, назвавшись ним, можна було отримати захист в торговельних справах і недоторканність, і, до того ж, спокійно почуватися серед численних руських купців”. Отже, Русь і руський купець були добре відомі і у слов'янському Помор'ї, і на европейському Заході, зокрема в середньовічній Англії, тому скандинави, щоб бути пізнаваними і користуватися захистом місцевої влади, видавали себе за руських купців. Слов'яни домінували на південному узбережжі Балтики і у другій половині ХІ ст., що відзначав Адам Бременський, який писав: “... берегами цього моря (Балтійського) володіють слов'яни, а на півночі - шведи”.

Південнобалтійські слов'яни раніше від скандинавів почали колонізувати острови на Балтиці. Вони також осідали на узбережжі Скандинавії. Слов'янські старожитності виявлені не менш як у 240 пунктах півострова. Й. Геррман, посилаючись на дослідження відомого шведського археолога М. Стенберґера, вказує, що в другій половині Х ст. на острові Елянд були поселення військових дружин південнобалтійських слов'ян. Згідно з джерелами, у УІІІ ст., ще до появи шведів, слов'янські поселенці з'явилися на Готлянді і заснували на острові поселення Вісбі (Вежба). Про слов'янську колонізацію свідчить також той факт, що писемні джерела фіксують на острові слов'янські прізвища впродовж XIII- XVII ст. Присутність слов'ян на балтійських островах і на материковій Скандинавії підтверджує великий комплекс слов'янських старожитностей IX- X ст. До X ст. на Готлянді, в Бірці та в інших шведських поселеннях до середньої Швеції включно, і на східноданських островах домінувала кераміка південнослов'янського типу. Присутність тут слов'ян засвідчують топоніми. У VII-VIII ст. поселення поморських слов'ян з'явилися також в Нідерландах і в Англії.

Провідна роль слов'ян в економічному житті балтійського реґіону підтверджується знайденою у їхніх землях основною і найбільш ранньою на Балтиці групою скарбів східних монет, датованих від VIII до першої третини IX ст. включно. За уточненими нумізматичними даними початок поступання арабських дирхемів в балтійський реґіон припадає на 50-60 рр. VIII ст. Західний кордон поширення східної монети проходить по Лабі, тобто, по західному кордоні слов'янських земель і різко переривається на помежів'ї з Саксонією і Тюрінгією. На думку Бориса Рибакова, це можна пояснити діями купців-слов'ян, для яких областю їх діяльності була область поширення слов'янської мови. На Готлянді, якому у конструкціях норманістів відводять головну роль у міжнародній торгівлі, не виявлено скарбів, які можна було б датувати раніше першої третини ІХ ст., а у Швеції найдавніші з них належать до середини ІХ ст.. Тобто, майже століття скандинави не були залучені до торгівлі зі Сходом. На думку дослідників, “той факт, що в складі лабо-одерської групи переважають ранні скарби пояснюється високим економічним розвитком цього району порівняно з іншими. Природно, що сюди срібло мало надходити насамперед”.

До Скандинавії, зокрема на Готлянд, східне срібло надходило від прибалтійських слов'ян. Це підтверджують кириличні букви на срібних злитках деяких кладів Готлянда. Арабське срібло могло доходити у Скандинавію також від фінів і здобувалося воно, в основному, через піратські грабіжницькі походи. У фінських народів Північно-Східної Європи існував звичай половину усього “сімейного” срібла хоронити в могилі разом із покійником (другу половину розподіляли поміж родичами). У таких племінних могильниках нагромаджувалися великі скарби срібла. Вони зосереджувалися також у місцях, де відправляли культи. Наприклад, у святилищах окських угрів поклонялися іранським срібним блюдам із зображеннями Сасанідів, як образам богів. Фінські могильники і святилища, розташовані на узбережжях Балтійського і Білого морів, могли бути об'єктами нападів вікінґів і одним із джерел надходження арабського срібла в землі скандинавів. Такими ж об'єктами для грабіжницьких набігів вікінґів були й багаті міста поморських слов'ян. Як вказує П. Сойер, “колосальні багатства Балтійського реґіону заохочували і живили організоване піратство”, і були однією з причин грабіжницьких походів скандинавів.

Супроти версії про вагому роль скандинавів у міжнародній балтійській торгівлі свідчить і той факт, що німецькі хроністи, зокрема Адам Бременський, детально описуючи географію Скандинавії і острови Балтики, жодного разу не згадують про Готлянд. Писемні джерела зберігають мовчання про острів упродовж усієї епохи вікінгів.

Отже, слов'яни виступали піонерами у прокладці торговельних шляхів на Балтиці. Відкриті ними у УПІ-ІХ ст. торговельні морські магістралі стали базою для розвитку економічних зв'язків у Балтійському регіоні. Використовуючи своє вигідне географічне розташування “.. .в середині промислового і торговельного руху на півночі Европи, вони скористалися цим становищем і довели його до такого ступеня процвітання, до якого на півночі не доходив жоден язичницький народ”. Поморські слов'яни і в наступних Х-ХІІ ст. відігравали провідну роль у балтійській торгівлі, а їхні міста: Старіград, Росток, Волин, Штетін, Колобрег були попередниками німецької Ганзи і стали її ядром. Ганзейський союз, на думку І. Забєліна, був “продовженням старого і в основному слов'янського торговельного руху на Балтійському морі”.

Поморські слов'яни не лише розпочинали торгівлю на Балтиці, а й у традиціях середньовічної епохи організовували грабіжницькі морські походи і провадили піратський промисел. Вони “...гніздилися по всьому південно-західному узбережжю Балтійського моря, данському і слов'янському. В Х ст. вони навіть мали свої пристанища на березі Сконе (на півдні Швеції - Авт.)”. Слов'яни першими почали використовувати в заморських походах коней: вони перевозили їх на суднах і, висадившись на берег, проводили швидкі кінні рейди вглиб території противника. Цей спосіб грабіжницьких набігів у поморських слов'ян перейняли данці.

З-поміж усіх слов'янських племен найвойовничішими були вагри. На думку О. Гільфердінґа, цьому сприяло їх крайнє розташування на заході слов'янського Помор'я, по сусідству з ворожими племенами - данами і німцями. Через те вагри не могли провадити мирну торгівлю, як інші поморські слов'яни. Їх головною справою стала війна: на морі - з данами, на суші - з германцями, а головним промислом - морські розбійні напади. Не уступали ваграм у грабежах на морі також руяни. Адам Бременський писав про острови вагрів і руян: “Обидва ці острови наповнені піратами і кривавими розбійниками, що не дають нікому ні проїзду, ні пощади, тому що всіх, кого інші пірати зазвичай продають, ці вбивають”. На думку деяких дослідників, Рюґен може бути тим загадковим “островом русіво, відомості про який дійшли до арабських купців і згадки про який зустрічаються в творах арабських письменників.

Добрими мореплавцями були також ободрити і лютичі. Лютичі, як і руяни, здійснювали далекі походи і, починаючи від VIII ст., нападали на Англію. Сучасники вважали їх найхоробрішим та найжорстокішим народом серед поморських слов'ян, а також, як і вагрів, дуже войовничим “на суші і на морі”. Найбільше потерпали від їхніх набігів сусіди дани. По Пені і Одрі лютичі проходили в море і грабували данське узбережжя. Наскільки дошкульними були ці грабіжницькі походи свідчить хоча б той факт, що в договорах данів з поморянами була вимога, щоб мешканці Велігоща - фортеці в гирлі Пени не пускали до них розбійників.

Скандинави, від кінця УШ ст. залучені до постійних грабіжницьких морських походів, у ІХ ст. починають долучатися до балтійської торгівлі. Як вказує англійський дослідник Ґвен Джонс, велику користь їм і, зокрема шведам, приносили зв'язки зі слов'янським Помор'ям, оскільки багатства слов'ян сприяли розвитку ранньоміського центру Хельґе, а потім - Бірки. Слов'янські впливи особливо помітні в ранній історії (перша половина ІХ ст.) шведської Бірки. Торговельні контакти поморських слов'ян з її мешканцями розвивалися і впродовж наступних століть. Адам Бременський згадує про судна слов'ян, що заходили у гавань Бірки в ХІ ст. Від другої половини ІХ ст. починає відігравати помітну роль у балтійській торгівлі данське Хедебю. Його роль зросла після того, як данський король Ґотфрід у 808 р. переселив до міста купецько-ремісничу колонію зі слов'янського Веліграда-Рерика. Однак і в середині Х ст., в період свого розквіту, місто не справляло враження на чужоземних купців. За описом Ібрагіма ібн Якуба, воно було “бідне добром і життєвими благами. Головне харчування його жителів складає риба, яка є тут в достатку”.

Доказом домінування слов'ян у балтійській торгівлі та їх впливу на торгівлю скандинавів є слов'янські запозичення в скандинавських мовах, які найповніше охоплюють торговельну (разом з транспортною) сферу культури. Слов'янське слово “torg” (торг, ринок) набуло поширення на всій скандинавській півночі до Норвегії включно і витіснило місцеві означення торгівлі. Цей факт приводить до висновку, що “люди, які приходили в скандинавські країни і приносили... арабські монети, були слов'янами”. На думку А. Кузьміна, поширення слов'янського слова “торг”, яке витіснило місцеве “fol”, було пов'язане з осіданням значної частини поморських слов'ян в Скандинавії. Про це ж свідчить традиція слов'янських імен в скандинавських містах, що зберігалася впродовж ХІУ- ХУ ст.

За свідченнями джерел, скандинави, поступово долучаючись до балтійської торгівлі, і в ХІ ст. надавали перевагу піратському промислу. Так, Адам Бременський вказував, що вагомим джерелом доходів, що надходили до скарбниці данського короля був піратський промисел. “...пірати, яких там (у Скандинавії) називають вікінґами, а у нас аскоманами. платять данину данському королеві (тому там багато золота), за що він дозволяє їм грабувати варварів (а часто і своїх)”.

Отже, писемні і археологічні джерела свідчать, що в ранньому середньовіччі слов'янське Помор'я, розташоване на південно-західному узбережжі Балтійського моря, було найбільш економічно розвинутим і урбанізованим реґіоном Балтики. Розташовуючись на перехресті міжнародних річкових і суходільних торговельних шляхів, поморські слов'яни брали активну участь у континентальній, а також транзитній торгівлі між Европою та Азією. Вони стали піонерами у прокладці морських торговельних шляхів в Балтійському морі, що забезпечили розвиток міжнародних економічних зв'язків у балтійському реґіоні і залученні його мешканців до торгівлі з арабським Сходом.

References

слов'янин урбанізаційний економічний історія

1. Adam Bremenskiy. (2011). Deyaniya yepiskopov Gamburskoy tserkvi. Adam Bremenskiy,

2. Gelmold iz Bosau, Arnold Lyubekskiy. Slavyanskiye khroniki. Perevod s latin. V Trilmikha. Moskva: SPSL “Russkaya panorama”, 1-54.

3. Annales regni Francorum inde 741 ad 829, gui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi. (1895). Monumenta Germaniae Historica. T.VI. Hannover: impensis Bibliopoli Hahniani, 129-218.

4. Vilinbakhov V B. (1963). Neskolko zamechaniy o teorii A. Stender-Petersena. Sovetskoye slavyanovedeniye. Vp. VI. Tallin, 323-339.

5. Vtoraya propoved' Ottona v Pomor'ye. (1855). Gil'ferding. Istoriya baltiyskikh slavyan. CH. 1. Moskva: Tipografiya V Gotye, 75-78.

6. Gay Yuliy Tsezar. Zapiski o Gallskoy voyne. Per. s latin. M.M. Pokrovskogo. Moskva: Ladomir, 2001, 752.

7. Gall Anonim. Khronika i deyaniya knyazey ili praviteley polskikh. Per. s latin. L. M. Popovoy. Moskva: Nauka, 1961, 172.

8. Gelmold. (2011). Slavyanskiye khroniki. Perevod s latinskogo L. V. Razumovskoy. Adam Bremenskiy, Gelmold iz Bosau, Arnol'd Lyubekskiy. Slavyanskiye khroniki. Moskva: SPSL “Russkaya panoramaо, 55-108.

9. Gerodot. Istoriya v devyati knigakh. Perekl., peredm., prim. A. O. Biletskogo. Kyiv: Naukova dumka, 1993, 574.

10. Gilferding A.F. (1874). Istoriya baltiyskikh slavyan. Izd. 2-ye. CH.1. Moskva: Tipografiya V Got'ye, 322.

11. Gurevich A. YA. (1966). Pokhody vikingov. Moskva: Nauka, 182.

12. Istoriya Shvetsii. (1974). Otv. red. A. S. Kan. Moskva: Nauka, 719.

13. Dzhons Gvin. (2010). Vikingi. Potomki Odina i Tora. Moskva: Tsentrpoligraf, 445.

14. Nazarenko A. V Nemetskiye latinoyazychnyye istochniki IX - XI vekav. Moskva: Nauka, 1993, 240.

15. Donat P. (1970). Vorbericht uber die Untersuchende am Burgwall Mecklenburg. Ausgrabungen und Funde. Bd. 15, 215-219.

16. Zabelin I. Ye. (1908).Istoriya russkoy zhizni s drevneyshikh vremen. CH.1. Uzd. 2-ye ispr. i dop. Moskva: Sinodalnaya tipografiya, 703.

17. Yelnitskiy Lev. Znaniye drevnikh o severnykh stranakh. Moskva: Geografgiz, 1961, 224.

18. Yelnitskiy L. A. (1962). Drevneyshiye okeanskiye plavanya. Moskva: Geografgiz, Moskva: Geografgiz, 88.

19. Ibrakhim ibn Yakub.(2009). Kniga putey i stran. Drevnyaya Rus v svete zarubezhnykh istochnikov. T. 3. Moskva: Russkiy Fond Sodeystviya Obrazovaniyu i Nauke, 77-81.

20. Yordan, (1960). O proiskhozhdenii i deyaniyakh getov. Moskva: Nauka, 444.

21. Kirpichnikov A. N., Dubov I.V., Lebedev G. S. Rus i varyagi. Slavyane i skandinavy. Perevod s nemetskogo Ye. A. Melnikovoy. Moskva: Progress, 189-297.

22. Kirpichnikov A. N. (2001). Velikiy Volzhskiy put, yego istoricheskoye i mezhdunarodnoye znacheniye. Velikiy Volzhskiy put. Materialy kruglogo stola i mezhdunarodnogo nauchnogo seminara. Kazan: Master-Layn, 9-35.

23. Kirpichnikov A. N. (2002). Velikiy Volzhskiy put. Rodina. 41-12: 59-64.

24. Klark Grekkhem. (1953). Doistoricheskaya Yevropa. Ekonomicheskiy ocherk. Moskva: Izdatelstvo inostrannoy literatury, 332.

25. Klassen, Yegor. (1854). Novyye materialy dlya drevneyshey istorii slavyan voobshche i slavyano-russov do Ryurikovogo vremeni v osobennosti, s legkim ocherkom istorii russov do Rozhdestva Khristova. Vyp. 1-3. Moskva: Universitetskaya Tipografiya, 287.

26. Kotlyarevskiy A. A. (1874). Kniga o drevnostyakh i istoriii pomors'kikh slavyan v XII veke. Skazaniya ob Ottone Bambergskom v otnoshenii slavyanskoy istorii i drevnosti. Praga: Topografiya K. L. Klaudi, 175.

27. Krug zemnoy. Saga ob Olave syne Tryuggvi. Rezhim dostupu: norroen.info/src/konung/ heimskringla/olaf-tn/ru.html.

28. Kuzmin A. (2003). Nachalo Rusi. Moskva: Alteya, 412.

29. Libgott Nils-Knud. (1986). Keramika - svidetelstvo svyazey so slavyanskim poberezhyem, Slavyane i skandinavy. Perevod s nemetskogo Ye. A. Mel'nikovoy. Moskva: Progress, 141-145.

30. Mash Andreas Gottlib Sukrovishcha Retry. Drevniye bogosluzhebne predmety obodritov iz khrama v Retre na ozere Tollentser. Moskva: “Slava!о, 2006. 220.

31. Modestov V. I. (1906). Venety. Zhurnal Ministerstva Narodnogo Prosveshcheniya. CH.II, 16-26.

32. Niderle Lyubor. (2000). Slavyanskiye drevnosti. Moskva: Aleteyya, 592.

33. Pervaya propoved Ottona v Pomorye. (1855). Gilferding. Istoriya baltiyskikh slavyan. CH. 1. Moskva: Tipografiya V Gotye, 70-75.

34. Polibiy. (1890). Vseobshchaya istoriya v soroka knigakh. T. 1. Perevod s grecheskogo F. G. Mishchenko. Moskva: Izdaniye A. G. Kuznetsova, 941.