Громадівський рух як феномен національного самоусвідомлення українців другої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Громадівський рух як феномен національного самоусвідомлення українців другої половини ХІХ ст.

Нагайко Тарас, кандидат історичних наук, завідувач науково-дослідного відділу історичного краєзнавства НІЕЗ «Переяслав», керівник навчально-наукового центру усної історії Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»

У статті розглянуто питання, пов'язані з українським громадівським рухом другої половини ХІХ ст. У цей час з-поміж прогресивних кіл суспільства зріс інтерес до самоусвідомлення етнічних особливостей українського народу. Наукове вивчення історії та культури рідного краю дало подальший поштовх для усвідомлення власних національних рис. Учасники українофільських організацій ставили собі за мету просвітницьку діяльність в середовищі українського селянства, а також наукове вивчення історії та культури рідного краю. У період з кінця 50-их до 90-их рр. ХІХ ст. у великих українських містах створилися т.зв. Громади. У цей час зусиллями інтелігенції було сформовано суспільну національну модель, що відіграла важливу роль у самовизначенні українців як політичної нації. Наукова та творча еліта зосередили свої потуги на вивченні мови, історії, етнографії, створенні національної літератур та театру. У реаліях імперської дійсності ці процеси жорстко контролювалися владними інституціями. Найбільш активні громадівці переслідувалися урядом, заборонялися їх творча та наукова діяльність. Втім, не зважаючи на це, державотворчі процеси, що мали вигляд культурного просвітництва розвинулись у формування української держави.

Ключові слова: громадівський рух, національна свідомість, суспільно-наукове життя, українофільство.

Community movement as a phenomenance of the national self-communication of Ukrainians of the second half of the XIX century

Nahaiko Taras, Candidate of Historical Sciences, Head of the Research Department of Historical Local History NEES «Pereіaslav», Head of the Educational and Scientific Center of Oral History National Historical and Ethnographic Reserve «Pereiaslav»

The article deals with the issues, connected with the Ukrainian communist movement of the second half of the nineteenth century. At this time, among the progressive circles of society, increased interest in self-awareness of ethnic characteristics of the Ukrainian people. The scientific study of the history and culture of the native land gave a further impetus to the awareness of their own national traits. The participants of the Ukrainophile organizations set out to educate the Ukrainian peasantry, as well as a scientific study of the history and culture of their native land. In the period from the late 50's to the 90's of the nineteenth century. In large Ukrainian cities, the so-called Communities. At this time, the social intelligence model was formed by the intelligentsia, which played an important role in the self-determination of Ukrainians as a political nation. The scientific and creative elite concentrated their efforts on learning the language, history, ethnography, the creation of national literatures and theater. In realities of imperial reality, these processes were rigorously controlled by the authorities. The most active hromados were persecuted by the government, their creative and scientific activities were forbidden. However, despite this, state-building processes, which had the appearance of cultural enlightenment, developed into the formation of the Ukrainian state.

Key words: community movement, national consciousness, social and scientific life, Ukrainophilism.

Друга половина ХІХ ст. позначилася активізацію національного українського руху в Російській імперії. Безумовно, означеному процесу сприяв розвиток суспільних інституцій, у тому числі освітянських та наукових осередків. Середовище інтелектуалів, що виникало на базі університетів та відповідних товариств, брало активну участь у формуванні теоретичних засад та поглядів щодо ролі й значення культурних особливостей розмаїтого конгломерату народів з територій, поневолених царським режимом. На тлі буржуазних рухів у країнах Європи зароджувалися ліберальні погляди з-поміж прогресивної частини аристократів Російської імперії, вчених, літературних діячів, представників інтелігенції тощо. Ще за часів масонів культурне та наукове просвітництво набуло вигляду усвідомленої боротьби за розум сучасників. Але воно швидко зіткнулося з протидією державницького абсолютизму, оскільки світоглядні засади, сформовані на ґрунті «вільнодумства», складали неабияку конкуренцію ідеологемам царизму. Національні та соціальні орієнтири, що пробудилися з поміж представників прогресивної суспільної еліти на середину ХІХ ст., зумовили появу неформальних інтелектуальних осередків. На ниві народолюбства постали численні гуртки, об'єднані ідеями культурного відродження на основі національної самобутності. Університетське середовище стало основою для формування українофільських груп молоді - громад.

Поєднавши еволюційний розвиток суто культурницької парадигми з елементами ліберального конституціоналізму, громадівський рух ствердив і дозволив висунути на політичну арену життєздатний український національний міф, що реалізувався під федеративними гаслами автономного суб'єкта, а пізніше еволюціонував у самостійницький республіканський проект. Тяглість цього процесу позначена появою найкращих інтелектуальних здобутків вітчизняних істориків, літературних діячів, мовознавців тощо. Саме діяльність громад, напівлегальних організацій, найбільше сприяла формуванню національної самосвідомості українців. Існуючи в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Єлисаветграді, Чернігові та інших містах імперії, громади виступили продовжувачами ідей Кирило-Мефодіївського братства, а згодом трансформували його ідеологічні постулати в паростки української державності. Визрівання національної ідеї в свідомості народу багато в чому залежало від діяльності найбільш видатних представників громадівського (українофільського) руху: В. Антоновича, Т. Рильського, К. Михальчука, М. Драгоманова, О. Русова та ін. Саме ці діячі своїми інтелектуальними потугами заклали базисну основу для подальшого створення національного українського проекту.

Витоками цього процесу стали суспільні зміни та певна лібералізація на початку 60 - их рр. ХІХ ст., що позначилася впровадженням царським урядом низки давно назрілих реформ. Зокрема, гостро стояло питання свободи селянства. Один з корифеїв громадівського руху Т. Рильський у своїй праці «К изучению украинского народного мировоззрения» вказував на критичне ставлення українського населення до кріпосного ладу. Говорячи про Новоросію та північні території, зокрема й Київську губернію, він зазначав, що з-поміж людей в традиційній народній культурі зберігалися та побутували зразки пісенного фольклору, в якому зауважувалося про часи існування Запорозької Січі. «Воспевание в разных вариантах старания запорожцев о том, чтобы им были возвращаемы «степи-поля» («планські» - значащиеся на плане земли - по другому варианту) «по прежню границю», естественным образом переносились певцами и слушателями на их текущие житейские интересы» [10, с. 210-212].

Виступи українофільської інтелігенції відбувалися на тлі нетерпимості до будь-яких проявів національної окремішності як з боку влади, так і суспільства в цілому. Базуючись на віднайденні власної ідентичності, на практиці форми цього руху перемежовувалися як з культурним просвітництвом, так і з революційним народництвом, даючи підстави для усіляких утисків та гонінь. В атмосфері імперського шовінізму будь-яка національна активність видавалася підозрілою та підпадала під визначення «сепаратизм». В. Антонович у праці «Про українофілів та українофільство» так описав характер тогочасних звинувачень з боку проросійських суспільних кіл у бік українських діячів: «кажущаяся любовь к областным отличиям, должно быть, есть ничто иное, как сепаратизм, т.е. желание политического отторжения Малороссии от России» [1, с. 132-133]. Крім того, характеризуючи існуючу суспільну атмосферу, він додає: «печально состояние общества в котором можно клеветать, подозревать и гнать людей не на основании дел и фактов, не на основании даже заявленных убеждений, а единственно только на основании предположения, что известные убеждения могут существовать в голове таких-то людей» [1, с. 131].

Найменша національна активність, навіть на культурницькому ґрунті, неодмінно провокувала реакцію з боку царизму, що з другої половини 70-их рр. ХІХ ст. відкрито боровся не лише з революційними настроями в суспільстві, а й заперечував будь-які еволюційні потуги самовизначення з боку національно свідомих громадян.

Член Старої Громади К. Михальчук у своїй автобіографії говорить про два основні чинники, що надихали прогресивне українство на національне самовизначення в умовах імперської дійсності, що уособлювала момент назрілої суспільної кризи другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Отже, по-перше, це природжені симпатії до українського народу - «його моральної істоти, психології, побуту, первісної культури; до його безмірно трагічної долі в многовіковій тяжкій борні із іншими народами за свою волю за свої політичні, соціальні й культурні права; та міцна віра в добрий ґрунт захований в душі народній для розвитку вищої цивілізації одповідної кращим загальнолюдським ідеалам». По-друге, впливовим чинником він бачив «глибоке зневірення, до моральної життьової вартости польщини і російства як національно-культурних і соціально-політичних режимів» [6, с. 220-221].

Цікавою щодо питання самовизначення українців в Російській імперії через наявні культурні ознаки є думка громадівця О. Русова, що з'явилася унаслідок оцінки ним свого переслідування з боку жандармських органів у 70-их рр. ХІХ ст. Пригадуючи спілкування з ними під час допитів, він говорить наступне: «Мне, например, случалось говорить, что для меня не существуєт украинского вопроса, ибо такой вопрос о существовании украинского народа может существовать у людей, вовсе незнакомых с географией и статистикой и полагающих, что такого народа вовсе нет, а, с другой стороны, мне и не зачем проповедовать «сепаратизм», так как он на деле существует в языке, нравах, обычаях народа, существование которого я никак отрицать не могу» [11, с. 220-221]. Саме такий, у дечому іронічний погляд на дійсний стан речей доводить суттєву важливість та демонструє виключну цінність наукового усвідомлення громадівцями принципів та критеріїв існування того чи іншого народу, а відтак, й визнання його права на власне самовизначення.

Про наявність чіткого державницького вектору у середовищі українофілів зауважує М. Драгоманов. Відповідне твердження знаходимо у «Чудацьких думках про національну справу». Основним пріоритетом у самоусвідомленні українців він визнає інтелектуальну складову, відповідно заперечуючи радикальні форми революційної боротьби, а відтак, і явний радикальний спротив системі: «Найголовніше - наука, правда ніколи не пошкодить, а тілько поможе. <...> Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку. Ось через що я думав, і думаю, що я власне служу справі вільності нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національности й людскости в прикладі до наших обставин» [3, с. 20].

Українофільські оцінки, що надавалися тим чи іншим подіям минулого, неодмінно підпадали під жорстку цензуру та, як прояви тогочасного сепаратизму, жорстко переслідувалися владою. Відповідно, розвиток національної ідеї відбувався у несприятливих умовах великодержавницького тиску. Він мав різ ні прояви: від несприйняття та заперечень до кримінальних справ. На більш глобальному рівні цей процес отримав вираження через введення заборон щодо української мови у 1863 та 1876 рр. - Валуєвський циркуляр та Емський указ. Втім, саме на тлі суспільно-політичних змін, урядових реформ та розвитку освіти й науки відбувся якісний крок українофільської спільноти до самоусвідомлення та подальшого самовираження. Громадівський рух, що виник як явище національного самопізнання в середовищі проукраїнської інтелігенції, розкривається через широкий спектр історіографічних понять - від українофільства (культурницьких практик) до національного відродження (глобальних суспільних процесів). Зародившись у середині ХІХ ст., він відіграв важливе значення в історії формування інтелектуальної основи творення української ідеї.

У відповідь на це від самого початку діяльності громадівців їх опонентами піддавалися критиці історичні витоки української державності, що декларувалися відомими вченими: М. Маркевичем, М. Костомаровим, В. Антоновичем, М. Грушевським та іншими. Когортою полемістів (Л. Алєксєєв, В. Бєлінський, М. Де-Пуле, М. Катков, Т. Падаліца, Я. Шульгін, М. Юзефович) заперечувалися будь-які наукові здобутки, що містили «український слід». Своєю публічною реакцією вони намагалися будь-що знівелювати висновки та спотворити значення праць тих, до кого опонували, у першу чергу, через національний фактор. Так, В. Бєлінський у рецензійній статті «История Малороссии Николая Маркевича» висловив заперечення щодо існування українського народу та України (Малоросії), як державного утворення з власним історичним минулим. «Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как эпизод из царствования царя Алексия Михайловича: доведя повествование до столкновения интересов России с интересами Малороссии, историк русский должен, прервав на время нить своего рассказа, изложить эпизодически судьбы Малороссии, с тем чтобы потом снова обратиться к своему повествованию» [2]. Апелюючи до очевидних державницьких здобутків українців, критик зауважує на певній історичній інфантильності українців, що не дозволяє говорити про їх існування як окремого народу: «История Малороссии - это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее - государством. Они умели храбро биться и великодушно умирать за свою родину, им не в диковинку было побеждать сильного врага с малыми средствами, но они никогда не умели пользоваться плодами своих побед. Разобьют врагов в пух, окажут чудеса храбрости и геройства и - разойдутся по домам пить горилку» [2].

Натомість М. Костомаров у своїй праці «Дві руські народности» вказує на суттєві розбіжності між ментальним образом українців («южнорусів») та росіян («народ великорусский»). На користь українських державницьких традицій вчений приводить думку про те, що в основі характеру перших лежить бажання дати «прочность и формальность единству своей земли» [5, с. 237]. Виділяючи кілька етапів становлення українців як народу з власною державницькою філософією, вчений роз'яснює її природу. «Развитие личнаго произвола, свобода, неопределительность форм - были отличительными чертами южнорусскаго общества в древние периоды и так оно явилось в последствии. С этим вместе соединялось непостоянство, недостаток ясной цели, порывчатость движения, стремление к созданию и какое-то разложение недосозданнаго, все, что неминуемо вытекало из перевес личности над общиностью. Южная Русь отнюдь не теряла чувства своего народнаго единства, но не думала его поддерживать: напротив, сам народ, по видимому, шел к разложению и все таки не мог разложиться. В Южной Руси не видно ни малейшаго стремлению к подчинению чужих, к ассимилированию инородцев, поселившихся между ея коренными жителями» [5, с. 242].

Порівнюючи період козацтва XVI-XVII ст. та удільність ХІІ-ХІІІ ст., М. Костомаров зазначає, що вони «гораздо более сходны между собой, чем сколько можно предположить». Він ототожнює козацтво з київськими дружинами, та виділяє спільну рису - «стремление к низложению предводителей» [5, с. 245]. На думку вченого, козацтво у своєму розвитку рухалося до колишнього удільного устрою - «скоро уже козачество доходило до прежняго удельнаго порядка и конечно бы дошло, если бы случайныя обстоятельства, чисто мимо всяких предполагавшихся законов поворачивающия ход жизненнаго течения, не помешали этому». Як результат, М. Костомаров зауважує, що «родовое княжеское начало древней удельности не воскресло снова» [5, с. 246]. Втім, формування чіткого образу українців, як народу з іншою політичною ментальністю, відмінною від росіян, дозволило утвердитися в середовищі інтелектуалів відповідному базису, що демонстративно розмежовував обидва названі народи. Подальша полеміка, а також тиск та переслідування з боку російського царизму, що здійснювався упродовж наступних десятиліть, не відвернули громадівців від втілення їхньої мети - прагнень побачити самобутні риси українського народу, як основу для рівності європейських народів.

Українські громади об'єднали довкола себе не лише наукові здобутки кращих інтелектуалів - представників українського народу, головне, в умовах бездержавності вони створили інформаційно-ідеологічне поле для становлення національної доктрини державного становлення. З розвитком суспільно-політичної ситуації в імперії, що вичерпувала свій ідеологічний ресурс у протистоянні з новими ідеями соціалізму та комунізму, настанням доби революційних змін, значна частина суспільства пристала на ті світоглядні орієнтири, що були сформовані саме членами українських громад. Їх просвітницька та наукова робота стала підґрунтям для створення національної ідеології, що поширилася у народних масах. Були утворені відповідні політичні структури - партії, що взяли участь у формуванні нового суспільного буття. Результатом цього процесу стало утворення української держави - УНР. Саме наукові контакти, що зародилися в середовищі українофільської інтелігенції, її активна продуктивна діяльність з вивчення історії, мови та культури українського народу, а також взаємини з прогресивними діячами ліберального спрямування дозволили утвердити ідею національного відродження українства.

Не маючи чіткої офіційної програми діяльності, статутів, організаційної структури, програмних документів та відповідного планування своєї суспільно-політичної діяльності, громадівський рух другої половини ХІХ ст. виглядає певним феноменом через виключну ефективність формування національних орієнтирів в умовах імперського шовінізму. Аналізуючи джерела з історії громадівського руху, можна дати цілком протилежні оцінки діяльності українофільської інтелігенції, членам громад на різних етапах їх функціонування. Втім, важливим лишиться їх основний здобуток у творенні ідентичності українського народу. Те національне самоусвідомлення, що відбулося за рахунок інтелектуальних потуг кращих його представників, відродило історичну пам'ять та забуту правду про величний та жертовний шлях, який пройшли ті покоління - предки сучасних українців, - які сформували державотворчу традицію, коріння якої сягають тисячолітньої давнини.

Нижче наведемо документ, що засвідчує один з багатьох кроків громадівців на шляху до омріяної мети. Мова йде про лист К. Михальчука Михальчук Костянтин Петрович (1840-1914), український мовознавець, член Старої (Київської) громади з 1860-их рр.. до М. Пипіна Пипін Олександр Миколайович (1833-1904), російський літературознавець, етнограф. З 1866 р. працював у літературно-політичному щомісячнику «Вестник Европы». з редакційного портфелю сьомої книги часопису «За сто літ», редагованого М. Грушевським у 20-30-их рр. ХХ ст. Ця історіографічна пам'ятка містить доволі багатий та цінний матеріал з історії українофільського руху. Вивченню її змісту на цей час присвячено кілька авторських публікацій [7; 8; 9]. Втім, матеріали останньої книги друком не з'являлися. Представлений нижче документ не є героїчною прокламацією щодо ідеалів українства. Навпаки, його текст сповнений делікатної перестороги, обумовленої суспільними реаліями. Саме такі матеріали демонструють, що шлях національного самоствердження у добу царизму не був чимось помпезним та героїчним. Навпаки, виступаючи в ролі цілеспрямованих заповзятих дослідників свого минулого ідейним українським інтелектуалам, крок за кроком в умовах переслідувань та цензури, доводилося виборювати можливість бути сприйнятим та почутим, аби згодом мати можливість у повний голос заявити про українську ідею - бути визнаним народом з-поміж таких же рівних собі.

Лист К.П. Михальчука до О.М. Пипіна (машинопис) У архівній справі, крім вказаного листа, вміщено ще два листи К. Михальчука. Також на окремому аркуші є примітки, у яких зауважено: листи друкуємо з оригіналів, що переховуються в Державній Публічній бібліотеці в Ленінграді; Білиловський Кесарій Олександрович (псевдонім «Цезар» Білило) український письменник і поет; Стаття К.П. Михальчука в «Вестнике Европы» вміщена не була; В «Київській Старині» за 1899 р. в кн. VIII і ІХ була вміщена стаття Михальчука «Что такое малорусская (южно-русская) речь»?

Глубокоуважаемый Александр Николаевич.

Позволяю себе обратиться къ Вамъ съ всепокорнейшей просьбой отъ себя лично, а также и отъ некоторыхъ общихъ знакомыхъ наших въ Киеве, не отказаться принять подъ свое покровительство мою статью подъ заглавием «Къ вопросу о малорусскомъ литературномъ языке», которую передастъ Вамъ г. Ц. А. Белиловский, и, если можно, приютить ее какъ-нибуть въ «Вестнике Европы». Намъ не к кому и некуда больше обратиться в миломъ отечестве съ ходатойствомъ дать возможность публично промолвить слово в сою защиту, какъ только къ Вамъ и къ такому солидному и безпристрасному журналу, какъ «Вестникъ Европы». Мы знаемъ, что если Вамъ угодно будетъ оказать намъ поддержку въ этомъ деле, то успехъ его можно считать обезпеченнымъ.

Насколько мне известны Ваши взгляды на малорусское литературное движение, смею думать, что моя статья не заключаетъ въ себе ничего такого, что могло бы особенно противоречить имъ. Не смотря на полемический характер статьи, при томъ по крайне не большимъ для насъ вопросамъ, я старался сохранить въ ней по возможности тотъ корректный тонъ, какой обыкновенно требуется «Вестникомъ Европы» отъ помещаемыхъ въ немъ статей. Со стороны цензурной тоже, кажется, нетъ въ ней ничего особенно неподходящаго. Остается стиль и язык, которыми я, сознаюсь, похвалиться не могу, но уж за это не взыщите. - Во всякомъ случае, разсчитывая на Ваше благожилательное участие къ нашей незавидной хохлацкой «доле», смею надеяться, что Вы не откажете помочь намъ въ этомъ деле, чемъ премного обяжете глубоко уважающаго и преданного Вамъ

К. Михальчука.

Киев, 6 мая, 98 г.

Кирилловская ул., д. № 43. [4].

громада самосвідомість український національний

Джерела та література

1. Антонович В. Про українофілів та українофільство / Твори. Т. 1. Київ, 1932. С. 131-140.

2. Белинский В.Г. История Малороссии. Николая Маркевича / Собрание сочинений. В 9-ти томах. Т. 5. Статьи, рецензии и заметки, апрель 1842-ноябрь 1843. / Ред. М.Я. Поляков. Москва: «Художественная литература», 1979.

3. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. Наклад і друк партійної друкарні, 1915. 121 с.

4. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського (ІР НБУВ), ф. Х, спр. 16942 // Бухбіндер Наум. «Листи К. П. Михальчука к А. Н. Пипіну», 4 арк.

5. Костомаров М. Две русския народности / Историческия изследования Николая Костомарова. Монография. Том первый. Санкт-Петербург: Типография Товарищества «Общественная Польза», 1863. С. 221-289.

6. Михальчук К. Автобіографічна записка / Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ століття / редакція Юрія Луцького. Нью-Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1989. 327 с.

7. Нагайко Т. Громадівський рух в Україні у публікаціях часопису «За сто літ»: листи та документи // Переяславський літопис: збірник наукових статей. Переяслав - Хмельницький, 2016. Вип. 10. С. 75-83.

8. Нагайко Т. Громадівський рух другої половини XIX століття у спогадах його представників: джерельно-історіографічна візія часопису «За сто літ» // Український історичний збірник, 2017. Вип. 19. С. 361-371.

9. Нагайко Т.Ю. Історіографічні та документальні джерела громадівського руху з редакційного портфелю 7-ої книги часопису «За сто літ» // «Часопис української історії». Вип. 39. 2018. С. 93-104.

10. Рильський Т. В житті ніколи неправді не служив / Упоряд. М.Г. Рильський. Авр передм.та комент. Н.М. Пазяк. Київ: Успіх і кар'єра, 2013. 576 с.

11. Русов О.О. Щоденники та спогади / Упорядкування, підготовка до друку, вступна стаття, коментарі О. Я. Рахна. Чернігів: Десна Поліграф, 2011. 320 с.

References

1. Antonovych V. (1932), «Pro ukrainofiliv ta ukrainofilstvo» [About Ukrainophiles and Ukrainophilism] / Tvory. T. 1. Kyiv, 131-140 [in Ukrainian].

2. Belynskyi V.H. (1979), «Lstoryia Malorossyy. Nykolaia Markevycha» [History of Little Russia. Nikolay Markevich] / Sobranye sochynenyi. V 9-ty tomakh. T. 5. Staty, retsenzyy y zametky, aprel 1842-noiabr 1843. / Red. M. Ya. Poliakov. Moskva, «Khudozhestvennaia literatura». [in Russian].

3. Drahomanov M. (1915), «Chudatski dumky pro ukrainsku natsionalnu spravu» [Wonderful thoughts about the Ukrainian national affair]. Naklad i druk partiinoi drukarni [in Ukrainian].

4. Instytut rukopysu Natsionalnoi biblioteky Ukrainy imeni V. Vernadskoho (IR NBUV), f. Х, spr. 16942 // Bukhbinder Naum. «Lysty K.P. Mykhalchuka k A.N. Pypinu», 4 ark [in Ukrainian].

5. Kostomarov M. (1863), «Dve russkyia narodnosty» [Two Russian peoples] /

Ystorycheskyia yzsledovanyia Nykolaia Kostomarova. Monohrafyia. Tom pervbii. Sankt- Peterburh: Typohrafyia Tovaryshchestva «Obshchestvennaia Polza», 221-289 [in Russian].

6. Mykhalchuk K. (1989), «Avtobiohrafichna zapyska» [Autobiographical note] / Sami pro sebe. Avtobiohrafii vydatnykh ukraintsiv XIX stolittia / redaktsiia Yuriia Lutskoho. Niulork: Vydannia Ukrainskoi Vilnoi Akademii Nauk u SShA [in Ukrainian].

7. Nahaiko T. (2016), «Hromadivskyi rukh v Ukraini u publikatsiiakh chasopysu «Za sto lit»: lysty ta dokumenty» [Civil movement in Ukraine in the publications of the magazine «For a hundred years»: letters and documents]. Pereiaslavskyi litopys: zbirnyk naukovykh statei, 10, Pereiaslav-Khmelnytskyi, 75-83 [in Ukrainian].

8. Nahaiko T. (2017), «Hromadivskyi rukh druhoi polovyny XIX stolittia u spohadakh yoho predstavnykiv: dzherelno-istoriohrafichna viziia chasopysu «Za sto lit» [The communal movement of the second half of the XIX century in the memoirs of its representatives: a source- historiographical vision of the magazine «For a hundred years»]. Ukrainskyi istorychnyi zbirnyk, 19, 361-371 [in Ukrainian].

9. Nahaiko T. (2018), «Istoriohrafichni ta dokumentalni dzherela hromadivskoho rukhu z redaktsiinoho portfeliu 7-oi knyhy chasopysu «Za sto lit» [Historiographical and documentary sources of communal movement from the editorial portfolio of the 7th book of the magazine «For a hundred years»]. Chasopys ukrainskoi istorii, 39, 93-104 [in Ukrainian].

10. Rylskyi T. (2013), «V zhytti nikoly nepravdi ne sluzhyv» [In life, he never served untruth] / Uporiad. M.H. Rylskyi. Avr peredm.ta koment. N. M. Paziak. Kyiv: Uspikh i kar'iera [in Ukrainian].

11. Rusov O. (2011), Shchodennyky ta spohady [Diaries and memories] / Uporiadkuvannia, pidhotovka do druku, vstupna stattia, komentari O.Ya. Rakhna. Chernihiv: Desna Polihraf [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru