Місце Української православної церкви в політиці українських урядів під час визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце Української православної церкви в політиці українських урядів під час визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр.

Василь Дудар (Переяслав-Хмельницький)

У даній статті показано місце та роль, які відігравала українська православна церква в політиці українських урядів під час визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. Широкий доступ до заборонених праць, наукових досліджень вітчизняних і західних учених, архівних матеріалів дозволяє об'єктивно з'ясувати особливості державно-церковних відносин у діяльності урядів Української Народної Республіки, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР у період визвольних змагань українського народу, зокрема їх політику щодо діяльності української православної церкви, коли остання намагалася позбутися залежності від Москви. Розглянуто зміни в державно-церковних відносинах досліджуваного періоду та причини, які стали на заваді консолідації української нації навколо ідеї української православної церкви. З'ясовано, що владні політичні режими втілювали власні концепції стосовно діяльності Церкви та українського церковно-православного руху. Невідповідність поглядів представників церковної та світської влади, поряд із низьким рівнем самосвідомості місцевого населення, не лише призвела до виникнення складної ситуації в середовищі Церкви, а й посилила міжконфесійне протистояння, яке залишається актуальним і сьогодні.

Ключові слова: держава, церква, державно-церковні взаємовідносини, Українська Автокефальна Православна Церква, національно-визвольна боротьба українського народу.

Дудар В. Место украинской православной церкви в политике украинских правительств во время освободительной борьбы украинского народа 1917-1920 гг.

Ключевые слова: государство, церковь, государственно-церковные взаимоотношения, Украинская Автокефальная Православная Церковь, национально-освободительная борьба украинского народа.

Dudar V. Place of Ukrainian Orthodox Church in the Policy of the Ukrainian Governments during the Liberation Struggle of the Ukrainian People in 1917-1920.

A wide access to forbidden works, scientific researches of domestic and western scientists, archived materials has allowed us to find out the peculiarities of relationships between state and church in the policy of governments of the Ukrainian Folk Republic, Hetmanat of Pavlo Skoropadskyi and Directory of UNR in the period of liberation struggles of the Ukrainian people; particularly their policies concerning the activity of the Ukrainian Orthodox Church which was trying to gain independence from Moscow.

It considers the changes in state and church relationships in the investigated period and the reasons which stopped Ukrainian nation from consolidating around the ideas of the Ukrainian Orthodox Church. We have found out that governing political regimes implemented their own conceptions as for the activity of the Church and the Ukrainian orthodox church movement.

Differences of opinion between church representatives and secular authority as well as the low level of consciousness of local population not only resulted in the difficult situation inside the Church but also strengthened interconfessional opposition which remains in our time.

Keywords: state, church, state and church relationships, Ukrainian Autocephalous Orthodox Church, national liberation struggle of the Ukrainian people.

українська православна церква визвольний

На сучасному етапі державного будівництва в Україні однією з найбільш наболілих і гострих проблем є необхідність нормалізації релігійного життя. Процес духовного та національного відродження українського народу поступово стає більш багатограннішим і всеохоплюючим. Історія нашої держави засвідчує, що релігія і церква завжди відігравали в ній винятково важливу роль. Водночас відбувається повернення багатьох імен духовних провідників української нації, діяльність і помисли яких були сфальсифіковані, перекручені, несправедливо засуджені радянською офіційною пропагандою.

Зміни у державно-політичному статусі України після 1991 р. істотно вплинули на роль і місце церкви у соціально-політичному та духовному житті суспільства. Державотворчі процеси останніх десятиліть в Україні викликали закономірний інтерес до історії церкви як важливого чинника розвитку та трансформації суспільства. Церковно- історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості. Широкий доступ до заборонених праць, наукових досліджень західних учених, архівних матеріалів дозволяє дати об'єктивну оцінку діяльності Української православної церкви в період визвольних змагань українського народу, коли остання намагалася позбутися залежності від Москви.

Питання місця і ролі церкви в державі особливої актуальності набуло і в міжвоєнний період, особливо під час національно-визвольної революції 1917-1921 рр. Його осмислення здійснювали численні представники тогочасної української політичної думки, а саме Д. Біднов [2], С. Шелухін, В. Дорошенко [4], О. Назарук, О. Доценко [5], І. Огієнко та інші. Не залишились осторонь даної проблеми і сучасні дослідники: В. Ульяновський [11], Б. Андрусишин [1], І. Власовський [3]. Комплексно історія церкви в Україні в історико-релігієзнавчому контексті активно опрацьовується відділом релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України під керівництвом А. Колодного. У 2001 р. з друку вийшов багатотомник «Історія релігії в Україні», 3-ій том якого висвітлює історію православної церкви [6].

Метою цього дослідження є з'ясування місця і ролі української православної церкви в політиці українських урядів у період національно-визвольної революції 19171920 рр. Визначено наступні завдання:з'ясувати особливості державно-церковних відносин у діяльності урядів Української Народної Республіки, Гетьманату Павла Скоропадського та Директорії УНР в період національно-визвольної боротьби українського народу 19171920 рр.; розглянути причини, які стали на заваді консолідації української нації навколо ідеї української православної церкви.

Дане дослідження стало можливим завдяки загальним принципам наукового пізнання: системності, об'єктивності, історизму. Дослідницький інструментарій включає сукупність загальнонаукових і спеціальних методів дослідження. Із загальнонаукових найбільш вживані - дедуктивний, індуктивний, аналізу і синтезу. Серед спеціальних методів використовувалися: історико-функціональний, історико-порівняльний, історико- системний, проблемно-хронологічний, емпіричного аналізу тощо.

Кожний народ має право на свою Автокефальну Церкву (34 Апостольське правило). Кожна Церква повинна застосовуватися до народності і національності того краю, в якому вона існує (17 правило IV Всесвітнього Собору, 38 правило VI Всесвітнього Собору) [13]. З кінця 1917 р. в Україні простежується вперта політична боротьба двох течій: демократичної, що бажає цілком самостійного, незалежного від Москви державного життя, та проросійської, яка пропагувала повне єднання з Російською імперією.

На момент падіння імперії Романових вище духовенство Православної церкви в Україні було представлене переважно росіянами. На території України налічувалось дев'ять православних єпархій: холмська, волинська, подільська, київська, чернігівська, харківська, катеринославська, полтавська і херсонська. Серед 25 єпископів, які підпорядковувались владі Святійшого Синоду, українців - незначний відсоток, але й вони були повністю проросійськими, у той час, як місцева інтелігенція дбала про національне відродження України [2, с. 5-8].

Лютнева революція 1917 р. в Росії принесла демократичні зміни не лише в царину політичного, а й церковного життя. Навесні 1917 р. Священний Синод Російської церкви прийняв рішення про передачу у відання єпархіальної влади низки питань, що стосувалися справ позбавлення сану, утворення парафій,братств, майнових прав, розв'язання шлюбу, адміністративні покарання духовенству, створення церковних пресових органів, місійної роботи. Усунення надмірної централізації церковного життя, посилення відповідальності місцевого духовенства відкривало новий етап діяльності представників духовної верстви. У середині травня 1917 р. Священний Синод пішов далі у справі лібералізації внутрішнього церковного життя. У зв'язку зі встановленням нового ладу державного і громадського життя, в указі Синоду наголошувалося про необхідність скорочення стягнень осіб духовного стану, за політичні погляди у тому числі.

Український церковно-православний рух, який розпочався після повалення самодержавного режиму, мав глибоке коріння. Існувала низка історичних передумов, які зробили можливим розгортання цього руху. Втрата Київською митрополією автономного статусу, яким вона користувалася, перебуваючи під юрисдикцією Константинопольського патріарха та збереження живих засад національно-церковної традиції були передумовами розгортання церковно-православного руху за відродження УПЦ.

Протягом свого розвитку православна церква в Україні набула ряд характерних рис, які проявилися в церковній організації, управлінні, обрядовій сфері, формуванні своєї богословської традиції, мові, церковному співі, архітектурі, іконописі, одязі та зовнішньому вигляді священнослужителів. Наявність цих особливостей дає підстави говорити про існування українського православ'я.

У грудні 1917 р. патріотично налаштована меншість з числа священнослужителів заснувала у Києві «Всеукраїнську Церковну Раду», завданням якої була автокефалія української православної церкви. Представники ради ініціювали скликання Всеукраїнського Церковного Собору, де планували втілити в життя свої наміри стосовно нівелювання російського впливу та втручання в діяльність церкви. Проте дана ініціатива не знайшла підтримки не лише з боку української влади, а й з боку суспільства, яке, в основному, було захоплене революційно-соціалістичними гаслами. Як стверджував проф. О. Лотоцький, «... це була з боку державних чиновників тактика національного самогубства, але ця тактика, фактично держалась, ґрунтуючись формально на тих ідеологічних основах, що справи церковні - це справи приватного життя українських громадян. І це говорилось тоді, коли державні засоби - адміністративні та фінансові - залишались по старому в руках церковної влади, що була перейнята ворожим до України, суто московським духом» [4, с. 51]. Такий підхід дав можливість сучасним дослідникам церковних відносин звинувачувати лідерів Центральної Ради у недооцінці ролі Церкви у житті держави. Так, Віктор Квас, пишучи про відновлення української державності та відзначаючи велику роль, яку зіграли у цьому представники священства, зазначає: «Однак керівники Центральної Ради та Генерального Секретаріату, будучи далекими від Церкви та релігії людьми, не оцінили цього. Внаслідок була втрачена можливість використати революційне піднесення для відродження національної Церкви, яка в подальшому об'єднувала б українців у розбудові незалежної держави» [7, с. 60].

Російський Помісний Собор 1917-1918 рр. упровадив у церковне життя низку життєвоважливих реформ. Перш за все - виборність єпископату та надання українським єпархіям прав автономії. Новий Патріарх Московський Тихон благословив проведення Українського Собору. Засідання Собору тривали від 7 до 23 січня 1918 р. Основним питанням, яке звучало на Соборі, була незалежність Православної Церкви в Україні. Однак соборні засідання припинили у зв'язку з більшовицькою окупацією Києва.

Після того, як 25 січня в Києві був розстріляний більшовиками митрополит Володимир (Богоявленський), його вікарію - єпископу Никодиму - доручили провести вибори нового Предстоятеля. Офіційним кандидатом став митрополит Антоній (Храповицький). Всупереч тому, що Київський митрополит повинен був обиратися на Всеукраїнському Соборі, а не як київський єпарх, та мав набрати 2/3 голосів делегатів (згідно з постановами Всеросійського Собору 1917-1918 рр.), єпископ Антоній став Предстоятелем Української Православної Церкви.

У період Гетьманату П. Скоропадського змінилося ставлення до релігійного питання. Відразу по приході до влади гетьман оприлюднив документи - «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» [9, с. 72]. В останньому зазначалося, що головною (державною) визнається православна віра, а «всі не належні до православної віри Громадяни Української Держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повсемістно свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної» [10, с. 1 18]. Гетьманат Скоропадського, визнавши ключове місце православної віри у державі, не зробив жодних кроків для створення церквою власного єпископату - важливого елементу автономності. На думку В. Ульяновського, політика Гетьманського Уряду щодо Церкви врешті була досить чітко відпрацьована концептуально й практично-організаційно, що обмежувало самостійність Церкви як інституції (передусім в акціях державного характеру), але держава не втручалася у власне релігійне життя й виконання основних внутрішніх функцій Церкви [11, с. 39]. Таким чином, Гетьманатові доводилося балансувати між Всеукраїнською Православною Церковною Радою та вищою ієрархією православної церкви в Україні.

Друге засідання Всеукраїнського Собору відбулося влітку 1918 р. Його склад якісно відрізнявся від складу першої сесії Собору. Більшість була проти автокефалії УПЦ. Делегати на чолі з єпископатом випрацювали основні засади автономії УПЦ у складі РПЦ та сформували тимчасовий Синод на чолі з митрополитом Антонієм. За Гетьманату влада була зацікавлена в компромісному вирішенні церковного питання, підтримуючи ідею автономії української церкви, яку й було тоді проголошено. У рішеннях Всеукраїнського церковного собору було записано, що «богослужбовою мовою в православній церкві в Україні залишити, як і раніше, церковнослов'янську». Українською було дозволено користуватися лише після богослужіння, у проповіді, якщо цього побажають парафіяни. Багато учасників собору розцінили його рішення як такі, що не відповідають національно- демократичним соборним основам церковного будівництва. Комісія в церковних справах на чолі зі священиком Ю. Жевченком - одним із майбутніх єпископів УАПЦ - вимагала звільнення української церкви від зовнішньої влади московського патріарха та надання українській церкві незалежності (автокефалії).

У той же час, відповідно до позиції Святійшого Синоду, залишалася заборона вживати українську мову під час богослужінь. Довгий час ієрархи витісняли з церковного вжитку стародавні українські звичаї, обряди й інші ознаки, якими колись відрізнялась українська церква від російської. Духовні семінарії залишалися знаряддям проросійської політичної та церковної підготовки священнослужителів. Тому і не дивно, що майже все православне духовенство намагалось залишатися осторонь українського національного руху.

П. Скоропадський загалом не виголошував своєї позиції стосовно ідеї автокефалії Української Православної церкви. Він вважав, що населення ще не могло визначитися із цією ідеєю. Втім, антиукраїнська позиція вищої церковної влади на чолі з митрополитом Антонієм змусила Гетьмана від політики невтручання у внутрішньоцерковні справи поступово перейти до твердих вимог щодо проголошення автокефалії та підтримки національно-самостійницьких рухів у середовищі церкви [11, с. 11].

Реальні можливості для здобуття автокефалії з'явилися лише після краху Гетьманату. Соціально-політична орієнтація уряду Директорії на українську національну буржуазію, прагнення відмежуватися від радянської Росії збіглися з курсом на утворення незалежної православної церкви в Україні. Прихильники автокефалії одержали доступ до політичної влади: Володимир Чехівський став прем'єр-міністром, а міністром віросповідань - Іван Липа. 1-го січня 1919 р. Директорія видала закон, відповідного до якого українська православна церква проголошувалась автокефальною, незалежною від Москви.

Уже в березні 1919 р. в Києві було засновано першу українську церковну громаду, тоді ж, зареєструвавши у влади свій парафіяльний статус, її представники одержали право на користування Миколаївським Собором [8, с. 31].

Крім того, для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви було утворено Український Церковний Синод у складі двох єпископів, одного протоієрея, одного священика, одного диякона і трьох мирян та одного архієпископа від Військового Відомства. До скликання Собору, який обирає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом [3, с. 62-63]. Закон проголошував не відокремлення церкви від держави, а співпрацю між ними. Він був абсолютно правосильним, проте не був утілений у життя. «Із Закону Директорії про автокефалію від 1 січня 1919 р. випливає, що тодішній уряд не передбачав відокремлення Церкви від держави, а намагався сприяти спільним діям двох чинників - світського і духовного. Водночас ставало очевидним, що влада держави в Церкві була практично необмеженою. На думку окремих політичних діячів, такий підхід мав компенсувати незначну кількість українського елементу серед владик церков», - робить висновок Богдан Андрусишин [1, с. 43]. І. Власовський слушно зауважував, що «... коли б українська національна влада в Українській Народній Республіці встояла, церковне життя в Україні вступило б на шлях фактичної автокефалії і повільного розмосковлення Православної Церкви, з чим не боролась би і ієрархія в Україні, тим більше після видалення запеклих ієрархів-русифікаторів» [3, с. 67].

Окремою проблемою в церковному житті й однією з найважливіших передумов розділення в Православ'ї стала мова богослужіння. На початку ХХ ст. українська мова була мовою соціально нижчих верств населення і через перехід значної частини аристократичних прошарків суспільства до складу російського дворянства і практично повне зросійщення освічених верств населення. Таким чином, на тлі офіційних заборон щодо вживання української мови внаслідок цілої низки урядових наказів та циркулярів проблема перекладу Святого Письма та богослужіння з церковно-слов'янської мови на українську стала не стільки філологічною, скільки політичною проблемою.

Прихильники української автокефальної православної церкви намагалися повернути українську мову в богослужіння. Іван Огієнко, новопризначений міністр віросповідань, чітко усвідомлював виняткову роль релігійних відносин у державотворчих процесах, а також зацікавленість держави в їхньому розвитку. У своєму листі-наказі від 16 вересня 1919 р. під № 1026 він звернувся до Преосвященних єпископів та архієпископів України з проханням «... допомогти зберегти в чистоті стародавні наші українські церковні звичаї та обряди» [5, с. 123], акцентуючи увагу на необхідності проводити богослужіння українською мовою. Через два дні, 18 вересня, новопризначений міністр видав новий наказ, у якому чітко регламентовано використання української мови в церковній справі. Зокрема, на церковних речах дозволялось залишати російськомовні написи, якщо їх знищення могло попсувати річ.

Наказом від 24 вересня 1919 р. пропонувалося, щоб Святе Євангеліє читалося українською мовою, по перекладу, надрукованому з благословення російського Синоду в 1906 р., щоб проповіді в церквах виголошувалися обов'язково державною українською мовою, а виголошення промов іншою мовою провадити за дозволом єпископа в порозумінні з Міністерством Ісповідань; щоб всі служби Божі, всі читання і співи в церкві та всі треби неодмінно правити з українською вимовою, як було на Україні довгі роки.

У листі до єпископа Подільського і Браславського Пимена, Іван Огієнко надав правила та приклади вимови в церковнослов'янському тексті букв на український лад [12].

Для утвердження автокефальної церкви, керівництво Директорії розуміло важливість мати власного Патріарха, наголошуючи, що така церква допоможе зміцненню та впливу української державності, турбуватиметься про долю українського православного населення, що перебувало в межах Польщі після поразки української національної революції 19171920 рр. Проте внаслідок вторгнення до України військ радянської Росії та встановлення радянської влади завершити процес визнання Української церкви Вселенським православ'ям представники Директорії не встигли.

Таким чином, під час кожного етапу національно-визвольних змагань 19171920 рр. владні політичні режими втілювали концепції власної політики стосовно Церкви й українського церковно-православного руху. Невідповідність поглядів представників церковної та світської влади, поряд із низьким рівнем національної самосвідомості місцевого населення, не лише призвела до виникнення складної ситуації в середовищі Церкви, а й посилила міжконфесійне протистояння, яке залишається гострим і сьогодні.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Андрусишин Б.І. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Директорії УНР) / Б.І. Андрусишин. - К., 1997. - 174 с.

2. Біднов В. Церковна справа на Україні / В. Біднов. - Тарнів, 1921. - 46 с.

3. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви / І. Власовський. - У 4-х т. - Т 3. - К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. - 390 с.

4. Дорошенко Д. Православна Церква в минулому і сучасному житті українського народу / Д. Дорошенко. - Берлін, 1940.- 69 с.

5. Доценко О. Літопис Української революції. - Т 2. Кн. 4. 1917-1922: матеріяли й документи до історії української революції. / О. Доценко. - К.; Л.: Дослідчий ін-т модерної укр. історії, 1923. - 400 с.

6. Історія релігії в Україні: у 10-ти томах. - Т 3. Православ'я в Україні / ред.: А. Колодний, В. Климов. - К.: Український центр духовної культури, 1999. - 560 с.

7. Квас В. Церква і держава / В. Квас // Православний вісник. - К., 1999. -

8. Мартирологія українських церков. Т 1: Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України / з ред. О. Зінкевич. - 1987. - 1207 с.

9. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття / І. Нагаєвський. - К.: Український письменник, 1993. - 413 с.

10. Слюсаренко А.Г. Історія української конституції / А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. - К.: Т-во «Знання», 1993. - 192 с.

11. Ульяновський В.І. Церква в українській державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради): навч.посіб. / В.І. Ульяновський; [ред. Ю. Дяченко]. -К.: Либідь, 1997. - 196 с.

12. ЦДАВО України, ф.2582, оп. 1, спр. 23, арк. 46, 47.

13. http://andriyivska-tserkva.kiev.ua/golovni-zasadi-ukrainskoi-avtokefalnoi-pravoslavnoi-cerkvi/

REFERENCES

1. Andrusyshyn B.I. Cerkva v Ukrayinskij Derzhavi 1917-1920 rr. (doba Dyrektoriyi UNR) / B.I. Andrusyshyn. - K., 1997. - 174 s.

2. Bidnov V. Cerkovna spravana Ukrayini / V. Bidnov. - Tarniv, 1921. - 46 s.

3. Vlasovskyj I. Narys istoriyi Ukrayinskoyi Pravoslavnoyi Cerkvy / I. Vlasovskyj. - U 4-x tt. - T 3. K.: Vydannya Kyyivskoyi Patriarhiyi Ukrayinskoyi Pravoslavnoyi Cerkvy Kyyivskogo Patriarhatu, 1998. - 390 s.

4. Doroshenko D. Pravoslavna Cerkva v mynulomu I suchasnomu zhytti ukrayinskogo narodu / D. Doroshenko. - Berlin, 1940. - 69 s.

5. Docenko O. Litopys Ukrayinskoyi revolyuciyi. - T 2. Kn. 4. 1917-1922.: materiyaly j dokumenty do istoriyi ukrayinskoyi revolyuciyi / O. Docenko. - K.; L.: Doslidchyj in-t modernoyi ukr. istoriyi, 1923. - 400 s.

6. Istoriya religiyi v Ukrayini: u 10-ty tomah. T. 3. Pravoslavya v Ukrayini / red.: A. Kolodnyj, V. Klymov. - K.: Ukrayinskyj centr duhovnoyi kultury, 1999. - 560

7. Kvas V. Cerkvai derzhava / V. Kvas // Pravoslavnyj visnyk. - K., 1999. - № 3-4.

8. Martyrologiya ukrayinskyh cerkov. T 1: Ukrayinska Pravoslavna Cerkva: Dokumenty, materialy, hrystyyanskyj samvydav Ukrayiny / zred. O. Zinkevych. - 1987. - 1207 s.

9. Nagayevskyj I. Istoriya Ukrayinskoyi derzhavy dvadcyatogo stolittya / I. Nagayevskyj. - K.: Ukrayinskyj pysmennyk, 1993. - 413 s.

10. Slyusarenko A.G. Istoriya ukrayinskoyi konstytuciyi / A.G. Slyusarenko, M.V Tomenko. - K.: T-vo «Znannya», 1993. - 192 s.

11. Ulyanovskyj V.I. Cerkva v ukrayinskij derzhavi 1917-1920 rr. (doba Ukrayinskoyi Centralnoyi Rady): navch. posib. / V.I. Ulyanovskyj; [red. Yu. Dyachenko]. - K.: Lybid, 1997. - 196 s.

12. CzDAVO Ukrayiny, f. 2582, op. 1, spr. 23, ark. 46, 47.

13. http://andriyivska-tserkva.kiev.ua/golovni-zasadi-ukrainskoi-avtokefalnoi-pravoslavnoi-cerkvi/

Размещено на Allbest.ru