Радянський тоталітарний диктат в Україні 1920-1930-х рр. як трансформація російських імперських цінностей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянський тоталітарний диктат в Україні 1920-1930-х рр. як трансформація Російських Імперських цінностей

Оксана Тарапон (Переяслав-Хмельницький)

У статті висвітлено процес встановлення тоталітарного диктату в Україні протягом 1920-1930-х рр., закріплення і трансформація цінностей імперського зразка, які протягом означеного періоду переросли в радянський тоталітарний режим. Розкрито принцип наповнення російської імперської шкали цінностей новим радянським ідеологічним змістом. Показано трансформацію на радянському ґрунті традиційних для імперських держав складових, серед яких: пріоритет державної власності та примусової праці, як основи економіки; мілітаризований характер держави з поширеною філософією протистояння наддержави всьому світові, поділом людей на «своїх» і «чужих» із активною демонізацією останніх; активне використання насильства, як методу керування державою; культурне протистояння метрополії з імперськими провінціями, із винищенням духовних основ підкорених народів; формування історичних міфів, ідеї інтернаціоналізму; возвеличення культури панівної нації, що зумовлювала комплекс меншовартості підневільних націй.

Ключові слова: тоталітарний режим, імперські цінності, радянська ідеологія, український народ.

Советский тоталитарный режим в Украине 1920-1930-х гг. как трансформация российских имперских ценностей

Ключевые слова: тоталитарный режим, имперские ценности, советская идеология, украинский народ.

Soviet totalitarian regime in Ukraine 1920 - 1930's as transformation russian imperial values

The article deals with the process of establishing a totalitarian dictatorship in Ukraine during 1920-1930's, consolidation and transformation of values imperial designs which appointed during the period grew during the Soviet totalitarian regime. Indicated that solved Russian imperial principle of filling the new scale of values Soviet ideological content. Shown on Soviet soil transformation of traditional imperial states of components, including: priority of state property and forced labor, as economic fundamentals; militarized nature of the state with a common philosophy of superpower confrontation over the world, dividing people into «us» and «them» active demonization of the past; active use of violence as a method of governance; cultural metropolis confrontation with imperial provinces, with the extermination of the spiritual foundations of conquered peoples; formation of historical myths, ideas of internationalism; praise the dominant culture of the nation, which resulted inferiority complex slave nations.

Keywords: totalitarian regime, imperial values, soviet ideology, the ukrainian people.

Як стверджують сучасні дослідники, російсько-українська війна 2014 р. - цивілізаційна війна, яку «визначають як військовий конфлікт вищого порядку між суспільствами різної ментальності, культурної орієнтації, історичної пам'яті, традиції» [6, с. 4]. Власне в даному контексті доба спільної радянської історії викликає черговий сплеск інтересу як наукових кіл, так і широкої громадськості, вона підсилюється і питанням декомунізації українського суспільства, що, по-суті, є проблемою чергового вибору вектору орієнтації, ідейно-політичних та соціокультурних цінностей. Тому питання ціннісних орієнтирів в Радянській Україні перших її десятиліть видається досить актуальним.

Радянську державу сучасні українські дослідники кваліфікують як різновид імперії російського зразка, котра цементувалася на уламках колишньої Російської самодержавної імперії і була реанімована більшовиками завдяки шаленому тотальному насильству. Відновивши контроль над імперськими окраїнами, до складу яких входила і Україна, неоімперські радянські керманичі мали обґрунтувати нову систему координат. Стара самодержавна імперська шкала цінностей не могла в повній мірі задовольнити радянську державу, оскільки в багатьох питаннях йшла в розріз з комуністичною, її слід було наповнити новим, радянським політико-ідеологічним, соціокультурним та морально-етичним змістом. Власне на розв'язання цього завдання протягом перших радянських десятиліть працював державний, ідейно-пропагандистський та компартійний апарат.

На даний момент вийшла значна кількість праць з проблем тоталітарного змісту радянського режиму, масових репресій в Україні (Ю. Шаповал, Р Пиріг, С. Кульчицький, І. Білас та ін.). Цікавим є дослідження Л.Залізняка з історії російсько-українських відносин у контексті аналізу підґрунтя цивілізаційного конфлікту між Європою та Євразією на теренах України, де поставлено і частково розкрито проблему імперського розвитку Росії на її більшовицькому етапі [6].

Метою даної публікації є висвітлення процесу встановлення тоталітарного диктату в Україні протягом 1920-1930-х рр., закріплення і трансформації цінностей неоімперського зразка, з'ясування проблеми конфлікту ідентичностей українського народу і більшовицького режиму, зародженого на російських імперських традиціях і практиках.

В одній зі статей дослідник Л. Залізняк аналізує проблему фундаментальних засад існування будь-яких імперій з точки зору економічних, державницьких та ідеологічних засад. На нашу думку, варто детальніше зупинитися на цих засадничих принципах та проблемі відновлення російських імперських цінностей в Україні у вигляді більшовицького режиму, що протягом 1920-1930-х рр. набув виразних тоталітарних ознак і в жорстких формах здійснював боротьбу з національною ідентичністю та традиційною культурою українців.

Отже, в системі державного устрою та економіки всі імперські режими - від держав східних деспотій до країн «розвинутого соціалізму», - як правило, базувалися на державній власності та примусовій праці, мали мілітаризований характер з особливим статусом армії та силових структур [6, с. 48, 49]. Вже перші заходи радянської влади в Україні по націоналізації майна і введення трудової повинності, згодом підведені під термін «воєнний комунізм», засвідчили широкий розмах імперських практик російського більшовизму, адже чогось подібного і в таких масштабах не практикував жоден національний уряд України (в тому числі Західної). У 1930-х рр. усуспільнення майна та рівень експлуатації українців досягли апогею. При цьому засобами пропаганди культивувався колективний спосіб господарювання, возвеличувалася праця в колективних (тобто державних) господарствах. Так, у кінці 1920-х рр. преса на місцях популяризувала створення комун, у романтичному дусі писала про злидні й мрії батраків, про перші успіхи і радість праці в комуні, усупереч насмішкам і глузуванню куркулів [10]. Акцентувалася увага громадськості на перевагах колективних форм господарювання і зусиллях бідняцько-середняцького селянства «над перебудуванням дрібного селянського господарства на велике соціялістичне колективне господарство та над збільшенням врожайности». Якщо такі радянські свята як «День врожаю», поширені в другій половині 1920-х рр., здебільшого популяризували агротехнічні досягнення сільського господарства, то з 1929 р. в СРСР було оголошено «День врожаю та колективізації». З одного боку, в руслі його проведення селяни мусили відпрацювати один день на користь колективізації, активізувати аграрні роботи та справу усуспільнення засобів виробництва - робочих коней, реманенту та ін. З іншого боку, захід мав супроводжуватися врочистими масовими святкуваннями, демонстраціями тощо [1]. У містах колективізація свідомості робітництва та примусове залучення до безкорисливої праці на державу здійснювалися через проведення «Днів індустріалізації» [12].

Рівень мілітаризації радянської держави на різних її історичних етапах був не однаковим, але традиційно високим. У період збройної боротьби за владу в Україні протягом 1919-1920 рр., крім об'єктивних мілітаризаційних заходів, радянський агітпроп культивував велич Червоної армії, як основи побудови комунізму, боротьби за права трудящих мас. З кінця 1920-х рр., в умовах класових чисток під час призову до лав Робітничо-селянської Червоної армії приділялася велика увага соціальному походженню та політичному минулому призовників, з метою не допустити до армії «синків непманів, куркулів, поліцаїв» [2], котрі автоматично потрапляли в розряд ворожого антирадянського елементу. Такі дії влади закономірні, адже імперська армія має складатися із відданих режимові представників, на яких, крім захисних, часто покладаються каральні функції.

Примусова праця на задоволення імперських інтересів вимагала спеціальних моральних стимулів, які втілювалися через ритуалізацію виробництва та колективну відповідальність за його результати (масові ритуальні бенкети, зібрання, вшанування передовиків, соцзмагання, система нагород тощо) [6, с. 59]. З метою «морального стимулювання» підневільного народу радянським керівництвом протягом 1920-х рр. було впроваджено систему ідеологічних кампаній (соціалістичне змагання, зустрічні плани, стаханівський рух, позики на індустріалізацію, збори на колективізацію з відповідними святкуваннями, рекламою в пресі тощо).

Інструментом творення імперій традиційно було насильство над народами, а тому політика етноциду, масових депортацій ставала звичним інструментом демографічної політики імперських режимів, у тому числі більшовицького [6, с. 49, 50, 56]. Варто наголосити, що радянська держава перевершила всі відомі в історії практики насильства над власними громадянами. Внаслідок двох штучних голодів та масових репресій 19201930-х рр. Україна зазнала колосальних демографічних втрат. 1930-ті рр. - історичний період, унікальний своїм масовим насильством і тотальними експериментами над народними масами, винищенням не лише окремих представників, але й цілих суспільних верств і соціальних прошарків населення (буржуазії, духовенства тощо). Як наслідок, штучне переривання демографічних процесів і різке скорочення населення України, зменшення питомої ваги українців у його складі, гендерна диспропорція (у мирний період перевага жіночої частини населення сягала майже воєнних показників) і її негативний вплив на природне відтворення населення [16, с. 126].

Варто також наголосити, що Україна в складі СРСР посіла «особливе» місце в демографічній політиці радянської імперії. Так, у період з 1926 по 1937 рр. населення СРСР і союзних республік зростало, за винятком України, кількість мешканців якої скоротилася. Зменшилася питома вага українців серед населення Радянського Союзу (на 2,2 %). Якщо за переписом 1926 р. чисельність населення УСРР складала 29 млн. чоловік, а його питома вага щодо населення СРСР становила 19,7 %, то згідно перепису 1937 р. кількість мешканців України скоротилася до 28,4 млн. чоловік, а питома вага щодо народонаселення СРСР - до 17,5 % [15, с. 7, 24]. Політика масового насильства над українцями 1930-х рр. не лише кардинально змінила, а й деформувала структуру населення УРСР, відбувалася його жорстка денаціоналізація. Політику етноциду щодо України можна викласти в п'яти напрямках: 1) експропріація близько 200 тис. селянських господарств у період суцільної колективізації, з масовим примусовим виселенням та смертністю українських селян, у тому числі дітей; 2) Голодомор 1932-1933 рр., що охопив переважно сільське населення і найбільше уразив українців; 3) масові сталінські репресії; 4) «непрестижність» українського походження, страх репресій тощо, що зумовлювало зміну української національності на російську і штучне скорочення корінного населення України; 5) міграція в Україну в роки перших п'ятирічок представників інших республік, особливо з Росії [15, с. 14].

Ще однією імперською рисою стала експлуатація села містом, життєвий рівень останніх був на порядок вищим, село розглядалося як джерело сировини і дешевої робочої сили, що зумовлювало злиденний рівень існування його мешканців. Звідси витікала ще одна особливість - існування сільської общини, котра спрощує експлуатацію її членів деспотичною державою [6, с. 49-50]. Поновити в Україні традиційну для Російської імперії сільську общину більшовики зробили спробу ще в 1918-1919 р. у формі комун, у 1930-х рр. колгоспна система стала новою формою покріпачення сільського соціуму. Серед завдань колективізації сучасні дослідники визначають вилучення коштів із села для здійснення індустріалізації, забезпечення населення міст і армії продовольством, а промисловість - сировиною, а також зміцнення соціальної бази диктатури пролетаріату. Отже, масштаби експлуатації міста селом з кінця 1920-х рр. набули колосальних розмірів, що зумовило пограбування і поневолення селян [9, с. 21, 23].

Однак інтенсивне викачування матеріальних ресурсів із села аж ніяк не означало загального покращення матеріального становища міських мешканців. В імперіях завжди відбувалося загальне зубожіння населення: матеріальне - через економічну експлуатацію, духовне - через ідеологічний контроль. Інтереси громадян зводилися до задоволення елементарних потреб [6, с. 56]. Цінність виживання стала головною стратегією життя мільйонних мас Радянської України в умовах нищення національних, духовних цінностей, фізичного терору та глобальних економічних експериментів. Поступово потреба виживання витісняла загальнолюдські цінності (самореалізації, самовираження, гідності), що зумовило здрібнення інтересів, звиродніння, ідолопоклонство, пристосуванство, культурну асиміляцію та реасиміляцію. Привілейованою верствою імперій завжди ставала бюрократія (військова і цивільна), як носій та джерело імперської ідеї. Оскільки державні структури в країнах імперського характеру складають окремий організм, що стоїть над суспільством і паразитує за його рахунок, інтереси держави збігаються з інтересами численної бюрократії. А на вершині адміністративної піраміди знаходиться «обожнюваний верховний володар» - імператор чи «вождь народів» [6, с. 49, 50, 59].

Так, сучасні дослідження повсякденного життя громадян радянської України засвідчують, що рівень добробуту пересічних мешканців зростав украй повільно. Певна його стабілізація спостерігалася в середині 1920-х і в другій половині 1930-х рр. У щоденних практиках населення стикалося із хронічною дорожнечею, товарним голодом, низькою якістю товарів, виробничим принципом системи постачання (що забезпечувала в першу чергу тих, хто працював на індустріалізацію), житлово-комунальними проблемами в промислових центрах, низьким рівнем харчування, багатогодинними чергами за хлібом, картковою системою тощо. Нестача елементарних повсякденних товарів, продуктів харчування породжувала численні зловживання на місцях, загострення соціальних відносин. Соціальна політика більшовиків 1920-1930-х рр., у першу чергу, була спрямована на червоноармійців, інвалідів Червоної Армії, вузьке коло спеціалістів та представників партійного апарату. А тому привілейованою відчувала себе партноменклатура і керівництво вищих рангів, серед робітників на зайву сорочку, чоботи, білизну міг претендувати лише ударник [19, с. 53-70]. Так, у 1920 р. у протоколах засідань Вищої Земельно- Житлової Комісії по м. Харків йшлося про міри щодо «безпощадного» виселення із власних помешкань буржуазії, при виникаючих потребах виселення інших громадян із помешкань (з різних причин), як правило, рекомендувалося залишати комуністів, уникати виселення сімей червоноармійців [14, арк. 95, 68, 78]. На вершині сталінської партійно-бюрократичної піраміди була постать «геніального батька народів», «гідного наступника» Маркса, Енгельса, Леніна.

Імперські влади завжди увінчували себе в помпезних та економічно безглуздих спорудах (гробниці, пам'ятники, архітектурні комплекси, міста тощо), котрі мали ставати демонстрацією «надлюдського і вічного характеру імперської влади». Головний творчий потенціал держави завжди концентрувався в імперських столицях, де створювалися відповідні умови життя і праці вчених, митців, освітян. Сама ж столиця імперії мала стати найкращим містом у світі [6, с. 50, 51]. Не стала виключенням і столиця новоствореної радянської імперії - Москва, де протягом перших радянських десятиліть сконцентрувався науковий і творчий потенціал, особливо в умовах репресій 1930-х рр., коли втеча з України до Росії давала реальний шанс не лише на виживання, а й продовження професійної діяльності (наприклад, життєвий шлях О. Довженка, М. Волобуєва та ін.). Прикладом реалізації помпезних проектів, як втілення ідеї «сталінського раю» (чи загалом «соціалістичного раю на землі»), може слугувати Всесоюзна сільськогосподарська виставка (ВСГВ) 1939 р. в Москві, яку визначали як казкове місто, місто чудес, представлене незчисленними експозиціями і будівлями (1 000 барельєфів, 400 скульптур, 3 700 кв. м. художньої різьби, 40 тис. кв. м. архітектурно-декоративних робіт, 8 000 кв. м. зображень картин, панно та ін.). Культова скульптура партійних лідерів викликає аналогії з римськими форумами, статуями обожнюваних в імперії імператорів і тріумфаторів [4, с. 202-203].

Культура імперської нації ставала інструментом нищення мови та культури підкорених народів [6, с. 57]. Окрім того, для імперій характерне протистояння імперської культури міста і національної культури села. Саме через міста, котрі ставали резиденцією імперських традицій, відбувалася денаціоналізація села, культура якого не витримувала конкуренції [6, с. 49]. Врахування даної складової імперської ідеології дозволяє глибше зрозуміти сутність теорії «боротьби двох культур», поширеної в партійному середовищі КП(б)У в 1920-ті рр. у зв'язку з політичним курсом українізації: культура поділялася на нижчу - сільську (тобто українську) і вищу - міську (культуру переважно зрусифікованого робітничого класу), які мали «вільно» змагатися і, зрештою, перемогу повинна отримати вища міська культура. Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь у серпні 1923 р. писав: «Поставити собі завдання активно українізувати партію, тобто робітництво ... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста». Прихильників цієї теорії називали «русотяпами», на період українізації вони були відкликані з України або тимчасово причаїлися [9, с. 15]. Але згортання національного відродження стало відправним пунктом реалізації даної теорії, що зумовило тотальну русифікацію України в 1930-х рр.

Існування імперських держав потребує ідеологічного обґрунтування управління різними народами з єдиного центру, їх цементування на певних ідеологічних, світоглядно- ціннісних та морально-етичних основах. Забезпечення цього завдання завжди вирішувалося за рахунок певної ідеології (у формі релігій чи певних доктринальних концепцій) та культури.

Головною складовою імперської ментальності є так званий імперський історичний міф - псевдонаукова теорія, що виправдовує експансію щодо сусідів. З ХУ ст. ідеологічним підґрунтям агресії Московського князівства на захід стала легенда про родовід московських князів від римських та візантійських імператорів, відповідно до чого Москву було оголошено третім Римом [6, с. 54-55]. Радянська влада зовсім не відмовилася від ідеї месіанства Росії щодо Західної цивілізації, навпаки, вона активно культивувалася більшовицькою пропагандою, особливо в умовах військових дій 1920 р. Наприклад, в агітаційно-пропагандистській тематиці для червоноармійців Південно-західного фронту дана тема зустрічалася доволі часто, скажімо, постановка спектаклю-мітингу на тему «Російська революція і її вплив на західну Європу» [17, арк. 35]. Імперська ідея месіанства радянської держави досить чітко виражена в статті курсанта 3-ї роти Київських військово- політичних курсів В. Дюшко: «чим темніша робиться ніч в Європі, тим яскравіше світять з Радянської півночі зірки і разом з тим - міцніша пролетарська диктатура, що керує країною СЕРПА і МОЛОТА під охороною ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ. Чим важче робітникам інших країн під п'ятою наглого капіталу, тим сильніша і більша надія робітничого класу всього світу на ту частину землі, де вже п'ять років існує беззмінна влада мозолистих рук, збудована на фундаменті пролетарської вітчизни» [5, арк. 133]. Радянська Росія мала уособлювати сходження нової зірки, котра, за типологією віфлеємської зорі, осявала шлях для світового пролетаріату. Традиційне гасло в кінці статті абсолютно чітко висловлювало більшовицькі мрії світового панування: «Хай живе всесвітній Жовтень! Хай живе російський робітничий клас і світова Федеративна Республіка Рад» (виділення - О.Т) [5, арк. 133]. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Ще однією ідеологічною складовою імперських цінностей є філософія протистояння наддержави всьому світові. З одного боку, це породжує ставлення до людей поза межами імперії як до низькосортних, зумовлює культуртрегерські риси у свідомості мешканців імперій, котрі впевнені, що експансія їх держави на чужі території несе безкорисливу і благородну мету цивілізувати підкорені народи [6, с. 55]. З другого боку, ідея протистояння має консолідувати громадян держави і переносити акцент уваги із внутрішніх на зовнішні проблеми. «Образ ворога», ефект «обложеної фортеці» - гасла, що традиційно допомагали імперіям утримувати різноетнічне населення держави [6, с. 59].

Періодика всесоюзного, республіканського і місцевого рівня протягом 1920-1930-х рр. постійно культивувала тезу протиставлення Радянського Союзу (першої і єдиної країни трудящих) і ворожого капіталістичного світу: «Капіталістичні держави оточують нашу країну й намагаються знищити єдину в світі пролетарську країну й помішати нашій мирній соціялістичній будові. Виходячи з цих умов треба всім працюючим ще більше налягти на поширення соціялістичного будівництва, але в той час не забувати другого важливого фронту - охорони червоних кордонів Раддержави» [13]. Пропагандистська істерія щодо зовнішньої західнобуржуазної агресії посилилася в умовах наступу тоталітарної машини на свободу власних громадян з кінця 1920-х рр., коли навіть періодика місцевого рівня без зупину культивувала інформацію про «нові провокації міжнароднього імперіялізму, що готує проти нас війну», про суцільну загрозу «буржуазії», її «шпигунів і агентів», «що заважають пролетаріятові будувати нове соціялістичне суспільство», про потребу охорони радянських кордонів і готовність щохвилини вступити в боротьбу «за справу всесвітньої соціалістичної революції» [18].

Характерною рисою імперської ідеології є поділ людей на «наших» і «чужих», де перші стають уособленням добра, а останні - зла. Відбувається міфологізація свідомості, створення безлічі імперських штампів, що зумовлює зверхнє і нетерпиме ставлення до іншої точки зору та її носіїв. Це поєднується з безініціативністю громадян імперії, відсутністю почуття власної гідності, знеособленням та підсвідомим бажанням розчинитися в колективі [6, с. 55-56]. Дана імперська складова в радянській державі, з одного боку, базувалася на протиставленні «радянського» і «не радянського», а з другого, - втілювалася в теорію класової боротьби, штучного розкручування соціального антагонізму, що зумовлював не лише неприйняття інших думок, а й нетерпимість до певних соціальних верств населення - буржуазії, так званого «куркульства», духовенства, частково інтелігенції.

Ідеологію протиставлення, нагнітання антагонізму прекрасно передає публіцистична й офіційна риторика початкового радянського періоду. Так, у тексті відозви Відділу жінок робітниць при ЦК КПУ дуже полум'яно і образно йшлося про експлуататорську суть панів, поміщиків, царських генералів, котрі заради власного збагачення стали винуватцями І світової та громадянської воєн. Стаття побудована на контрастах, емоційно мала пробудити образу за знущання над трудовим людом, викликати ненависть до експлуататорів: «Ми обливалися потом і кров'ю біля станка і сохи, холодні і обірвані, а вони рахували бариші і влаштовували хороше життя за наш рахунок, вони переливали нашу кров у золото і набивали собі кишені» [3, арк. 114]. Робився наголос на тому, що радянська влада (як «своя») урівняла жінок у правах з чоловіками, робився заклик до співучасті у творенні нового життя, нової держави.

Оскільки всі імперії є конгломератом підкорених народів, поширеним стає ідея інтернаціоналізму. В дореволюційній Російській імперії активно культивувалася ідея «общеруської народності» та «общеруської історії», блискуче розвінчана українським істориком М. Грушевським [7, с. 285]. Загальнопоширеним у радянській державі став міф про злиття народів і народження нової етнічної спільноти «радянського народу», за яким маскувалася тотальна русифікація. Як справедливо підкреслює Л. Залізняк: «Радянський народ» - це продукт асиміляції Російською імперією поневолених етносів, яким насильно прищеплювали елементи офіційної культури. Радянська людина - це або росіянин, або зрусифікований представник підкореного Москвою народу. Адже її рідна мова, як правило, російська або її провінційний діалект, вона усвідомлює себе часткою російської історії, найбільш знані нею і улюблені діячі - носії російської ментальності (Пушкін, Толстой, Горький, Ленін тощо)» [6, с. 56].

Дану позицію чудово ілюструє ставлення російських радянських діячів культури до національних культур. Мова йде про звернення відомого українського літератора О. Слісаренка до М. Горького з приводу перекладу на українську мову повісті «Мати». На що класик російської літератури відверто заявив про недоцільність перекладу твору на українське «наріччя», висловив подив з приводу того, що дехто в Україні «намагається зробити наріччя «мовою», пригноблюючи тих великоросів, які опинилися в меншості в області даного наріччя. Показово, що за даною позицією український літератор безпомилково розгледів відродження імперських традицій російської «опіки». У своїй відповіді М. Горькому висловив надію, що для України «опіка благодійних «винищувачів» її культури і мови» назавжди минула», заявив, що буде вимагати поваги до своєї культури і мови, а щодо створення «всесвітньої мови» зауважив: «Недобре утверджуючи свою мову говорити про знищення іншої в ім'я «всесвітньої мови» [11, арк. 59].

Засобом творення нової радянської спільноти, а відтак русифікації та уніфікації життя громадян СРСР, були також штучні міжреспубліканські міграції населення, що допомагали нівелювати національні основи радянських республік. Курс на зближення і злиття націй було взято ще на початку 1920-х рр. У 1930-ті рр. міжреспубліканські міграції населення в межах СРСР почали відігравати суттєву роль у національних та демографічних процесах України. Так, у 1931 р. питома вага прибулих у міста УСРР з інших республік становила 20,87 %, у той час як у РРФСР лише 6,69 %. Питома вага прибулих в Україну з інших республік у загальній чисельності населення, що прибуло до міських поселень, у 1938 р. складала 23,3 % [20, с. 43, 107]. Саме міграції робітничого класу в межах СРСР, на думку радянських дослідників, відіграли вирішальну роль у формуванні інтернаціональної спільноти - радянського народу. У процесі індустріалізації відбувався і зворотний рух жителів України до інших республік. Робітничі, інженерно-технічні кадри з України відправлялися в Росію, Казахську республіку тощо. В Україну командирувалися тисячі будівельників з інших республік. Наслідком міграцій стала поліетнічна структура українських індустріальних регіонів, де поряд із українцями працювали росіяни, євреї, поляки, німці та ін. На середину 1930-х рр. представники неукраїнської національності серед робітників становили понад 40 % у промисловості, 38 % у будівництві України [8, с. 477].

Загалом, найважливішою особливістю імперії є її антигуманна суть, коли вищою цінністю є держава, а людина - цеглинкою для її будівництва. Народи імперії, як правило, живуть майбутнім, для розбудови якого мусять працювати сьогодні [6, с. 59].

Отже, протягом 1920-1930-х рр. відбувалося відтворення імперських російських цінностей у вигляді радянської тоталітарної неоімперії, у складі якої перебувала Україна. Радянська шкала ідеологічних доктрин суперечила українському менталітету, а тому вживлювалася в українське суспільство силовими методами, шляхом ментального зламу і нівелювання національних основ українського населення.

тоталітарний диктат більшовицький україна

Джерела та література

1. Божко В. До «Дня врожаю та колективізації» / В. Божко // Змичка. -1929. - 5 жовт. - № 28 (103).

2. Борисів. Призов розпочався / Борисів // Змичка. - 1929. - 5 жовт. - № 28 (103).

3. Воззвание к женщинам работницам Украины // Центральний державний архів громадських органів України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 346. - Арк. 114-115.

4. Дем'яненко В. Засоби формування комуністичної релігійності радянського суспільства / Віра Дем'яненко // Наукові записки з української історії: Зб. наук. ст. - Вип. 26. - Переяслав- Хмельницький, 2011. - С. 200-206.

5. Дюшко В. К настоящему моменту / В. Дюшко // ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 335. - Арк. 133

6. Залізняк Л.Л. Україна між Сходом і Заходом. Про витоки і суть російсько-української війни 2014 р. / Леонід Львович Залізняк. - К.: Видавець Олег Філюк, 2014. - 168 с.

7. Історіографія історії України: Курс лекцій / Коцур В.П., Коцур А.П. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 520 с.

8. История Украинской ССР: В 10 т. - К.: Наукова думка, 1984. - Т 7. Украинская ССР в период построения и укрепления социалистического общества (1921-1941) / Ред. кол. С.В. Кульчицкий (отв. ред.) и др. - 719 с.

9. Кондратюк В.О. Україна в 20-30 рр. ХХ століття. Суспільно-політичне життя ХХ століття / В.О. Кондратюк, О.Ю. Зайцев. - Л., 1993. - 70 с.

10. Лецьківська комуна «Червоний колос» // Змичка. -1929. - 5 жовт. - № 28 (103).

11. Лист М. Горького до О. Слісаренка. Відповідь О. Слісаренка // ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 2695. - Арк. 59.

12. Лит М. 6. жовтня - День індустріялізації / М. Лит // Змичка. - 1929. - 5 жовт. - № 28 (103).

13. Оборона країни // Червоний стрілець. - 1927. - 7 листоп. - № 4.

14. Протоколы заседаний Высшей Земельно-Жилищной Комиссии // ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 302. - Арк. 66-95.

15. Романцов В.О. Історія України: Україна в 20-ті - на початку 90-х років ХХ століття: Короткий демографічний огляд: Конспект лекцій / Володимир Омелянович Романцов. - К.: НМК ВО, 1992. - 30 с.

16. Тарапон О. Демографічний, національний та соціальний склад населення УСРР-УРСР 1920-1930-х рр. у розрізі повсякденного життя / Оксана Тарапон // Наукові записки з української історії: Збірник наукових статей. - Переяслав-Хмельницький, 2012. - Вип. 32. - С. 126-137.

17. Телеграмма // ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 318. - Арк. 35-37.

18. Трудящі протестують // Змичка. - 1929. - 5 груд. - № 34 (109).

19. Українське суспільство в умовах радянського ладу: повсякденний вимір. Навч. посіб. / В.П. Коцур (голов. ред.), О.М. Гончаренко, Б.Л. Дем'яненко, О.Д. Ісайкіна, О.М. Лукашевич, В.В. Мічуда, Т.Ю. Нагайко, Я.О. Потапенко, О.А. Тарапон. - 2-ге вид. - Переяслав-Хмельницький: ФОП Лукашевич О.М., 2014. - 574 с.

20. Шпилюк В. А. Межреспубликанская миграция и сближение наций в СССР / Владимир Аронович Шпилюк. - Львов: Издательское объединение «Вища школа» из-во при Львовском гос. ун-те, 1975. - 168 с.

References

1. Bozhko V. Do «Dnya vrozhayu ta kolektyvizatsiyi» / V. Bozhko// Zmychka. -1929. - 5 zhovt. - № 28 (103).

2. Borysiv. Pryzov rozpochavsya / Borysiv // Zmychka. - 1929. - 5 zhovt. - № 28 (103).

3. Vozzvanie k zhenshchinam rabotnitsam Ukrainy // Tsentralnyy derzhavnyy arkhiv hromadskykh orhaniv Ukrayiny. - F.1. - Op. 20. - Spr. 346. - Ark. 114-115.

4. Demyanenko V. Zasoby formuvannya komunistychnoyi relihiynosti radyanskoho suspilstva / Vira Demyanenko // Naukovi zapysky z ukrayinskoyi istoriyi: Zb. nauk. st. - Vyp. 26. - Pereyaslav- Khmelnytskyy, 2011. - S. 200-206.

5. Dyushko V. K nastoyashchemu momentu / V. Dyushko // Tsentralnyy derzhavnyy arkhiv hromadskykh orhaniv Ukrayiny. - F.1. - Op. 20. - Spr. 335. - Ark. 133.

6. Zaliznyak L.L. Ukrayina mizh Skhodom i Zakhodom. Pro vytoky i sut rosiysko-ukrayinskoyi viyny 2014 r. / Leonid Lvovych Zaliznyak. - K.: Vydavets Oleh Filyuk, 2014. - 168 s.

7. Istoriohrafiya istoriyi Ukrayiny: Kurs lektsiy / Kotsur V.P., Kotsur A.P. - Chernivtsi: Zoloti lytavry, 1999. - 520 s.

8. Istoriya Ukrainskoy SSR: V 10 t. - K.: Naukova dumka, 1984. - T 7. Ukrainskaya SSR v period postroeniya i ukrepleniya sotsialisticheskogo obshchestva (1921-1941) / Red. kol. S.V. Kulchitskiy (otv. red.) i dr. - 719 s.

9. Kondratyuk V.O. Ukrayina v 20-30 rr. ХХ stolittya. Suspilno-politychne zhyttya ХХ stolittya / V.O. Kondratyuk, O.Yu. Zaytsev. - L., 1993. - 70 s.

10. Letskivska komuna «Chervonyy kolos» // Zmychka. -1929. - 5 zhovt. - № 28 (103).

11. Lyst M. Horkoho do O. Slisarenka. Vidpovid O. Slisarenka // TsDAHO Ukrayiny. - F.1. - Op. 20. - Spr. 2695. - Ark. 59.

12. Lyt M. 6. zhovtnya - Den industriyalizatsiyi / M. Lyt // Zmychka. - 1929. - 5 zhovt. - № 28 (103).

13. Oborona krayiny // Chervonyy strilets. - 1927. - 7 lystop. - № 4.

14. Protokoly zasedaniy Vysshey Zemelno-Zhilishchnoy Komissii // Tsentralnyy derzhavnyy arkhiv hromads'kykh orhaniv Ukrayiny. - F.1. - Op. 20. - Spr. 302. - Ark. 66-95.

15. Romantsov V.O. Istoriya Ukrayiny: Ukrayina v 20-ti - na pochatku 90-kh rokiv ХХ stolittya: Korotkyy demohrafichnyy ohlyad: Konspekt lektsiy / Volodymyr Omelyanovych Romantsov. - K.: NMK VO, 1992. - 30 s.

16. Tarapon O. Demohrafichnyy, natsionalnyy ta sotsialnyy sklad naselennya USRR-URSR 1920- 1930-kh rr. u rozrizi povsyakdennoho zhyttya / Oksana Tarapon // Naukovi zapysky z ukrayinskoyi istoriyi: Zbirnyk naukovykh statey. - Pereyaslav-Khmelnytskyy, 2012. - Vyp. 32. - S. 126-137.

17. Telehramma // Tsentralnyy derzhavnyy arkhiv hromadskykh orhaniv Ukrayiny. - F.1. - Op. 20. - Spr. 318. - Ark. 35-37.

18. Trudyashchi protestuyut // Zmychka. - 1929. - 5 hrud. - № 34 (109).

19. Ukrayinske suspilstvo v umovakh radyanskoho ladu: povsyakdennyy vymir. Navch. posib. / V.P. Kotsur (holov. red.), O.M. Honcharenko, B.L. Demyanenko, O.D. Isaykina, O.M. Lukashevych, V.V. Michuda, T.Yu. Nahayko, Ya.O. Potapenko, O.A. Tarapon. - 2-he vyd. - Pereyaslav-Khmelnytskyy: FOP Lukashevych O.M., 2014. - 574 s.

20. Shpilyuk V.A. Mezhrespublikanskaya migratsiya i sblizhenie natsiy v SSSR / Vladimir Aronovich Shpilyuk. - Lvov: Izdatelskoe obedinenie «Vyshcha shkola» iz-vo pri Lvovskom gos. un-te, 1975. - 168 s.

Размещено на Allbest.ru