Українство як слов’янський феномен і частина світової цивілізації: історичні традиції та культурна спадщина

Ukrainian ship as a Slavonic phenomenon and a part of a world civilization: historical traditions and cultural heritage

The authors stress that the routes of Ukrainian nation were layed from the times of Kyivan Rus' (VIII-XII century). The foreign diplomats, geographers and historians wrote about this in the XIIIth century, pointing that even by its territory Ukraine was a part of the historical European space. The authors emphasize that exactly the national idea itself as a moral catalyst of a revival helped the Ukrainians to save themselves.

Keywords: Ukrainian historical heritage, world civilization, cultural traditions, historical facts, Slavonic phenomenon, ethnographic potential.

Давні традиції в Україні завжди складалися з духовних цінностей народу, які утворили систему морально-етичних засад життєдіяльності українського етносу. Тому Україна, як держава, - прямий спадкоємець Київської Русі і її земель. Починаючи з VIII ст. слов'янські землі стали центром Київської держави Русі, держави на чолі з центром Києвом, яка охоплювала понад 20 народів і етносів.

Саме київські князі володіли землями від східних кордонів аж до Чорного і Каспійського морів, саме київські князі дали початок Московській державі, бо засновником Москви вважається князь Юрій Долгорукий - син великого князя київського Володимира Мономаха.

Гортаючи сторінки історичної минувшини зазначаємо, що на території українських земель історичні, культурні факти і події аналізувалися, систематизувалися, набували наукового характеру, ставали конкретною наукою в працях відомих українських, російських, зарубіжних педагогів, істориків, етнографів, дослідників, серед них: “Краткое описание о козацком малороссийском народе” П. Симановского; “Собрание историческое” С. Лукомского; “Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1770 г.”, “Землеописание Малыя России” В. Рубана; “Українська церква” І. Огієнка; “Странствование по святым местам ” В. Григоровича-Барського; “История государства Российского (1816-1829 р.)” М. М. Каразіна; “Про турецьку загрозу” С. Оріховського; “Трактат про дві Сарматії” Матвія Міховського; “Хронологічний огляд історії Новоросійського Краю”; “Історія Нової Січі чи останнього гінця Запорізького” А. А. Скальського.

Історична наука і дослідження української минувшини прагнули визначити закономірність “соціокультурного” розвитку даної країни або народу, актуально проаналізувати закономірність життєвих процесів економічного життя, обставин, фактів і подій.

Важливість дослідження суспільно-політичної та історико-філософської думки посідали вагоме місце в працях українських філософів, істориків, мистецтвознавців, педагогів, громадських діячів, серед них: Г. Сковорода, М. Берлінський, С. Гогоцький, М. Маркевич, М. Грушевський, І. Огієнко, С. Сірополко, П. Куліш, Д. Яворницький, І. Франко, І. Срезневський, Д. Багалій, М. Костомаров, М. Аркас, В. Антонович, Б. Грінченко, Т. Шевченко, О. Єфименко, Д. Зубрицький, Г. Нарбут, М. Драгоманов, Я. Маркович, П. Чубинський, Ф. Вовк, П. Орлик, І. Котляревький, Г. Ващенко, М. Галущинський.

Україну як державу на різних історичних етапах розвитку вивчала і вивчає плеяда талановитих українських науковців і дослідників, зокрема: В. Сарбей, B. Верстюк, М. Панчук, М. Демченко, О. Гуржій, В. Смолій, Ф. Шевченко, М. Тараненко, С. Сірополко, Н. Яковенко, В. Ричка, П. Шморгун, В. Кремень, М. Плющ, І. Курас, Г. Надтока, С. Діброва, П. Варгатюк, П. Толочко, C. Кульчицький, О. Субтельний, В. Ткаченко, О. Реєнт, В. Литвин, І. Зязюн, В. Мороз, В. Шинкарук, В. Шевчук, Ф. Левітас, І. Дзюба, О. Білоус, С. Литвин, В. Борисенко, В. Бебик, М. Томенко, А. Зінченко, О. Бонь, О. Черкасов, В. Андрущенко.

Традиції, звичаї та національний устрій нашої держави досліджувало багато відомих європейських істориків, дипломатів, політиків, географів, культурних діячів, основними серед них є: Блез де Віженер (Blaise de Vigenere), дослідник, археолог, історик, у своїй книжці “LA descriptions du Royaume de Poloque”, виданій у Парижі в 1573 р. дав історико-географічні відомості про Галичину, Волинь, Поділля.

Еріх Лясота (Erich Lassota von Steblau), посол імператора Рудольфа ІІ приїхав до козаків, побувавши на Запорізькій Січі (1594 р.), залишив цікаві спогади про побут, господарство, воєнне життя козаків.

Пан Попроцький (1544-1614), поляк за походженням, у своїй книжці виданій у 1599 р., описав життєвий побут козаків, їх звичаї та працю.

Станіслав Оріховський - україно-польський філософ, історик, громадський діяч у своєму творі “Польські діалоги, політичні тлумачення” писав про проблеми правління польських правителів на українських територіях, про взаємовідносини православних і католиків.

Юрій Котермак-Дрогобич - українець польського походження, у творі “Повчання епіскові” свідчить про принципи католицької і православної віри, намагаючись підпорядкувати православну віру єдиній католицькій унії.

Гійом Левассер де Боплан (Guillaume Levasseur de Beauplan),_громадський діяч, військовий інженер, письменник з Франції, у 1650 р. видав про Україну і козаків спеціальну працю “Опис України, кількох провінцій Королівства Польського”..., що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії. Разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн.

Альберто Віміна (Alberto Vimina) - посол Венеціанської Республіки, який жив той час в Україні, а в 1650 р. видав і залишив рукописну книгу “Реляція” (про побут, життя, походження, звичаї, ведення військової справи козаків).

Павло Алепський - архідиякон, який разом зі своїм батьком Антіохійським Патріархом Макарієм ІІІ подорожував Україною 1654 - 1656 рр., зробив обширний опис України. У своєму щоденнику з історії, в поєднанні з легендами, описував не тільки природу, але й господарство, побут, матеріальну культуру, освіту, церковне життя, релігійні обряди та церковне мистецтво на Україні.

Французький офіцер П'єр Шевальє в 1646 р. командував загоном завербованим французьким урядом українських козаків. На початку Визвольної війни (1648 р.) українського народу проти польської шляхти, був секретарем французького посольства в Польщі. В 1662-1663 рр., за дорученням Людовіка XIV, вдруге завербував українських козаків у французьке військо. В 1663 р. у Парижі видав книгу про Україну та військові подорожі козаків “Історія війни козаків проти Польщі”.

Датський дипломат Юль Юст, який проїжджав Україною у 1711 р. був здивований багатством і культурою краю: “.чистота, доброзичливість українців, їхні красиві хати нагадували йому Данію. Його також вразила грамотність українського населення і те, що навіть жінки ходили до церкви з молитовниками...”.

Польські історики XV-XVI ст. Я. Длугош, М. Стрийковський подорожуючи українськими землями в своїх історичних пам'ятках і географічних описах згадують поняття “Полісся”.

Про “Полісся” також, згадує грецький географ і філософ Клавдій Птолемей (ІІ ст. до н.е.) і грецький філософ Геродот, який з часом писав у вспоминах: “. земля їх поросла густими лісами і гаями”.

Італійський чернець Петро Даміані у своєму щоденнику розповідав, що “...український народ хрестився від греків і мав свою мову і велику культуру ”. Він місяць гостював у київського князя Володимира, високо цінував гостеприїмство і повагу київських людей до себе.

Візантійський воєнний письменник і історик Маврикій у своїй книзі “Стратегікон”, ще в сьомому століття писав: “... они (славяне) коварны и не держат слова в отношении договоров. Их легче подчинить страхом, чем дарами. А если и соберутся, та решенное одними тут же нарушается другими, ибо все они враждебны друг другу и никто не хочет уступить другому ”.

На прикладі братерських союзів, політичних угод, військового співробітництва, українські історики, політологи, культурологи доводять, що сучасна Україна, починаючи з УІІІ ст. була європейською державою і разом з усіма слов'янськими народами створювали єдину Європу.

Галицько-Волинські землі в ХІІІ - XVI ст. брали активну участь у політичних справах Центральної Європи, особливо в період правління Романа Мстиславовича. Політичний кордон Європи тоді проходив по Галицько- Волинських територіях, ця частина українських земель вважалася оплотом єдиної Європи і нехотя Україна втягувалася в Європейську цивілізацію. Ні європейські народи, ні українські народи - не хотіли воєн. Слов'янські племена, які населяли центральні і східні землі, намагалися зберегти певну незалежність в економічному просторі і свою православну віру і культуру. З цього приводу німецький історик А. М. Алеман наголошує: “Північно-Східна Русь відхиливши союз з папством, поклала кінець західному культурно-релігійному впливу на багато десятиліть”. А ось як оцінив цей факт російський історик Г. В. Вернадський, з цього приводу він написав: “Росія, щоб зберегти релігійну свободу, пожертвувала політичною., а упокорення перед - Сходом мало єдину мету - збереження православ'я як джерела моральної і політичної сили російського народу ”. В подальшому розвитку вітчизняної історії і культури майже всі князі, торговці, бояри Київської Русі, з Х по XIV ст. брали, безпосередньо, участь у формуванні єдиної Європи.

Історія становлення української нації, освіти, мистецтва, її багатої духовної і матеріальної культури, нерозривно пов'язана із встановленням православної церкви.

Українство завжди обирало шлях Ісуса Христа, милість, і доброчинство дій його Матері - Богородиці Діви, християнську історію. Сьогодні, як і тоді, українська держава та її народ живуть за християнськими традиціями, ми пишаємося, що обрали і зберегли православну віру і культуру. Свята Трійця - це ідеал нашого світогляду і релігійного світобачення.

Українська історія і культура, в процесі входження в Європейське лоно, підтримувалась гуманістичними ідеями епохи Ренесансу. Ці ідеї підтримувались такими відомими постатями, як А. Курбський, І. Пересветов, В. Духнович, П. Могила, І. Виговський, Г. Ходкевич, І. Гізель, Ф. Прокопович, Д. Туптало (Ростовський), Л. Баранович, Є. Славинецький, С. Яворський, П. Русин, Памво Беринда, Г. Сковорода, І. Федоров, І. Мазепа, П. Орлик, І. Франко, М. Грушевський, Ю. Слуцький, К. Острозький, І. Огієнко, М. Смотрицький, Б. Хмельницький, Г. Ващенко, Л. Українка, Ю. Липа, І. Франко.

Після XVI ст. Україна постала перед світом справжнім шедевром культури, мистецтва, освіти. Цей період в історії почали називати “Український Ренесанс”. Через малочисельність грамотних спеціалістів, на церковні і викладацькі посади до Москви призначалися випускники і, навіть студенти Києво-Могилянської Академії. За її зразком і схожістю в кінці XVII ст. у Москві була відкрита Слов'яно- Греко-Латинська Академія. Ще в 1588 р. Москва проголосила себе “Третім Римом”, а Київ ніколи не претендував на роль “Третього Риму”, а хотів задовольнитися роллю “другого Єрусалиму”, бо мав на собі провіщення і благословення Андрія Первозванного, одного із апостолів Ісуса Христа і духовний потенціал молитв київських ченців, які він заклав на київських холмах.

Крім того, українська земля подарувала світові “середньовічні книжкові шедеври”, а саме: Я. Мудрий “Руська правда”; Київський митрополит Іларіон “Слово про Закон і Благодать”; Данило Заточник “Моління”; Володимир Мономах “Повчання дітям”; чернець Прокопій творець Римського Євангелія; чернець Григорій творець Остромирового Євангелія; чернець Нестор-літописець “Повість минулих літ”.

Духовний розквіт української держави не міг, не вплинути на політичні події в Київській Русі. Вже з часом, усвідомлення козацтвом ролі православної еліти, яка захищала ідеали і ідеї вільнодумної української нації, сприяло оновленню в 1620 р. православної Київської митрополії і захисту просвітницької діяльності братств. І хоча національно-визвольна війна 1648-1654 рр. під приводом Б. Хмельницького привела до розмежування України між римсько-католицьким Заходом і православним Сходом, Гетьманщина як - оплот захисту української волі, віри, ще на довгі, часи зберігала духовний потенціал нашого народу, освіти, науки, мистецтва.

Підсумовуючи здобутки розвитку українського освітньо-культурного Ренесансу як слов'янського феномену, можна стверджувати, що починаючи з ХІІ ст. аж до XVIII ст. українська культура, освіта, мистецтво стояли на досить високому ступені розвитку, на нас рівнялась вся Європа.

У місті Києві, поряд з українським населенням, проживали німецькі, польські, грецькі, єврейські, румунські, татарські громади, які за висловом київських істориків і філософів, сприяли формуванню своєрідної Київської міської культури з її етнічною та релігійною толерантністю.

За доброзичливий характер і добру душу українців з Малоросії, Півдня і Сходу нас поважали і любили етнічні меншини і місцеве населення західних регіонів, місцеве населення Києва та його околиць.

Починаючи ще з XIV ст., українці захищали і приховували монахів - єретиків з Німеччини і Польщі, втікачів - старообрядців з Росії, єретиків і тевтонців з Німеччини. Жили дружно з ними, шанували їхні релігійні почуття, майстерність і вміння будувати житло, печі, дерев'яні та кам'яні споруди, церкви, монастирі, каплиці. Кияни вчились у іноземців будувати хати, будинки і печі.

Також маємо, численні свідчення, що при мирному сусідському проживанні і співіснуванні українців, поляків, євреїв, болгарів, угорців, німців, греків, чехів вони - не ворогували, а навпаки брали за кумів сусідів - іноземців, запрошували на весілля, родини, Христини, на Різдво і Великодні свята.

Відомий український поет Степан Руданський у своїх віршах відображував доброзичливе, гумористичне ставлення українців до представників різних етнічних груп, які проживали на українських територіях, зокрема, це поселення: греків, поляків, румун, чехів, болгар, євреїв, циган, росіян. Українська історія і культура - це дивовижно, ціннісна і духовна епоха загально - цивілізаційного розвитку київських земель. Наші рідні українські ліси, степи, поля, і гори переховують ще багато археологічних таємниць, хронік, легенд, а в рідній українській історії - ще багато нерозкритих історичних фактів і подій.

Висновок

Підсумовуючи вищесказане в стислому історико-педагогічному ракурсі, високо оцінюючи внесок українських істориків, педагогів, освітян, культурних митців, політичних лідерів, науковців і суспільно-технічний процес людства, не слід забувати у яких нелегких умовах довелося жити, творити і працювати кращим представникам нашої нації. їх велика творча праця творилась в умовах бездержавності і політичного ігнорування. За це їм низький уклін і щира подяка від нащадків. Наводимо як приклад чудову пораду академіка І. Р. Юхновського як зразок наукової виваженості і толерантності: “...Нікого не треба закидати камінням. І Петлюру, і Грушевського, і Косіора, і Петровського, і Бандеру, і Щербицького. Їх треба знати такими, якими вони були. Це - наша історія.”.

Українська педагогічна громада обрала шлях “педагогіки духовності і доброго серця”, яка обумовлена і перевірена історичною еволюцією багатьох поколінь і певними життєвими фактами.

Саме духовним і православним початком розгортається історико-педагогічна життєдіяльність нашого народу, трансформуючись в мовах сьогодення до сучасної епохи євроінтеграційних процесів і вітчизняних інноваційних реформ. Результатом побудови такого суспільства має стати вільна особистість з громадянською позицією, і світоглядом, свободною взаємодією з “суспільством людей”, це повинна бути згуртована нація, пріоритет якої буде разом з її народом для майбутнього процвітання українського громадського суспільства збереження нашої трагічної історії української держави.

українство слов'янський нація етнос

Використана література

1. Грицак Я. Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ - ХХ ст. Київ: Генеза, 2000. 360 с.

2. Федик Л. Б. Спільна національна ідентичність як передумова соборності українських земель Наук.-інформац. вісник. 2010. № 1. С. 91-93.

3. Єкельчик С. Українофіли: світ українських патріотів друг. полов. ХІХ ст. Київ: КІС, 2010. 272 с.

4. Толочко П. П. Історичні портрети з історії давньоруської і європейської політики Х-ХІІІ ст. Київ, 1990.

5. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. Київ, 1992. 201 с.

6. Мельник Л. Г. Боротьба за українську державність (ХУІІ ст.). Київ, 1995.

7. Смолій В. А., Степаненко В. С. Українська державна ідея. Проблеми формування, еволюції, реалізації. Київ, 1997.

8. Макарчук С. А., Турій О. Ю. Український етнос: Історичний розвиток. Львів, 1990. 51 с.

9. Затовський А., протоірей. Православ'я як духовно-моральне джерело української культури і освіти. Педагогічний процес: теорія і практика. Київ: Видавництво: “ЕКМО”, 2005. 238 с. С. 48-53.

10. Мартіросян О. І. Україна як символ вічних духовних цінностей: (історико-педагогічні нариси): навч-метод посібник для студентів, викладачів, науковців, працівників освіти. Київ: Міленіум, 2009. 112 с.

11. Мартіросян О. І. Педагогічний підхід до виховання в Україні на засадах християнства: (історико-педагогічний аспект). Наукові записки: [збірник наукових статей]; Київ: НПУ

ім. М. Драгоманова, 2006. LXV (65). 300 а (серія педагогічні та історичні науки). С. 121-124.

12. Фарина С. Я. Соціокультурні передумови формування української національної еліти наприкінці

XVI - поч. ХУП ст. Теорія і практика управління соціальними системами. Харків: НТУ “ХПУ”, 2005. № 2. С. 51-57.

13. Лавріненко О. А. Вплив західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей XVI - серед.

XVII ст. на педагогічну діяльність вітчизняного вчителя. Педагогічний процес: теорія і практика. Вип. № 1, 2008. 277 с. С. 108-110.

14. Булашев Г. У. Український народ (у своїх легендах, релігійних поглядах і віруваннях). Київ: Довіра, 2009. 416 с.

15. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. Київ: Оберіг, 204. Т. 1. 456 с.

16. Кузь В., Руденко Ю., Губко О. Українська козацька педагогіка і духовність. Умань, 1995. С. 98-102.

17. Митюров В. Н. Развитие педагогической мысли на Украине в XVI - XVH ст. Київ, 1968. С. 37-41.

18. Год Б. Виховання у братських школах України і європейська педагогіка XVI - XVH ст. Рідна школа. Київ, 2005. № 4. С. 51-54.

19. Дзюба Е. А. Просвещение на Украине и его роль в укреплении связей украинского народа с белорусским (вторая полов. XVI - первая полов. XVH ст.). Київ: Наук. думка, 1987. С. 4-9.

20. Любар О. О., Федоренко Д. Т. Історія педагогічної думки і освіти в Україні: Частина ІІ: “Княжа доба”. Київ, 1994.

21. Бузина Олесь “Докиевская Русь”: (рубрика “Время и люди”); Газета “Сегодня”, суббота, 9 ноября 2013 г., Київ, 2013. С. 12-13.

22. Етнічна історія давньої України: колективна монографія. Київ, 2000.

23. Яковенко Н. Нарис історії середньовіччя та ранньомодерної України. Київ: Критика, 2005. 298 с.

References

[1] Hrytsak Ya. (2000). Narysy istorii Ukrainy. Formuvannia modemoi ukrainskoi natsii ХІХ - ХХ st. Kyiv: Heneza. 360 s.

[2] Fedyk L. B. (2010). Spilna natsionalna identychnist yak peredumova sobornosti ukrainskykh zemel Nauk.-informats. visnyk. № 1. S. 91-93

[3] Iekelchyk S. (2010). Ukrainofily: svit ukrainskykh patriotiv druh. polov. ХІХ st. Kyiv: KIS. 272 s.

[4] Tolochko P. P. (1990). Istorychni portrety z istorii davnoruskoi i yevropeiskoi polityky Х-ХІІІ st. Kyiv.

[5] Malaniuk Ye. (1992). Narysy z istorii nashoi kultury. Kyiv. 201 s.

[6] Melnyk L. H. (1995). Borotba za ukrainsku derzhavnist (ХУІІ st.). Kyiv.

[7] Smolii V. A., Stepanenko V. S. (1997). Ukrainska derzhavna ideia. Problemy formuvannia, evoliutsii, realizatsii. Kyiv.

[8] Makarchuk S. A., Turii O. Yu. (1990). Ukrainskyi etnos: Istorychnyi rozvytok. Lviv. 51 s.

[9] Zatovskyi A. (2005), protoirei. Pravoslavia yak dukhovno-moralne dzherelo ukrainskoi kultury i osvity. Pedahohichnyi protses: teoriia i praktyka. Kyiv: Vydavnytstvo: “EKMO”. 238 s. S. 48-53.

[10] Martirosian O. I. (2009) Ukraina yak symvol vichnykh dukhovnykh tsinnostei: (istoryko-pedahohichni narysy): navch-metod posibnyk dlia studentiv, vykladachiv, naukovtsiv, pratsivnykiv osvity. Kyiv: Milenium. 112 s.

[11] Martirosian O. I. (2006). Pedahohichnyi pidkhid do vykhovannia v Ukraini na zasadakh khrystyianstva: (istoryko - pedahohichnyi aspekt). Naukovi zapysky: [zbirnyk naukovykh statei]; Kyiv: NPU im. M. Drahomanova. LXV (65). 300 c. (seriia pedahohichni ta istorychni nauky). S. 121-124.

[12] Faryna S. Ya. (2005). Sotsiokulturni peredumovy formuvannia ukrainskoi natsionalnoi elity naprykintsi XVI - poch. XVII st. Teoriia i praktyka upravlinnia sotsialnymy systemamy. Kharkiv: NTU “KhPU”. № 2. S. 51-57.

[13] Lavrinenko O. A. (2008). Vplyv zakhidnoievropeiskykh humanistychnykh ta reformatsiinykh idei XVI - sered. ХУІІ st. na pedahohichnu diialnist vitchyznianoho vchytelia. Pedahohichnyi protses: teoriia i praktyka. Vyp. № 1. 277 s. S. 108-110.

[14] Bulashev H. U. (2009). Ukrainskyi narod (u svoikh lehendakh, relihiinykh pohliadakh i viruvanniakh). Kyiv: Dovira. 416 s.

[15] Voropai O. (2004) Zvychai nashoho narodu: etnohrafichnyi narys. Kyiv: Oberih. T. 1. 456 s.

[16] Kuz V., Rudenko Yu., Hubko O. (1995). Ukrainska kozatska pedahohika i dukhovnist. Uman. S. 98-102.

[17] Mityurov V. N. (1968). Razvitie pedagogicheskoj mysli na Ukraine v XVI - XVII st. Kiyiv. S. 37-41.

[18] Hod B. (2005). Vykhovannia u bratskykh shkolakh Ukrainy i yevropeiskav pedahohika XVI - XVII st. Ridna shkola. Kyiv. № 4. S. 51-54.

[19] Dzyuba E. A. (1987). Prosveshenie na Ukraine i ego rol v ukreplenii svyazej ukrainskogo naroda s belorusskim (vtoraya polov. XVI - pervaya polov. XVII st.). Kiyiv: Nauk. dumka. S. 4-9.

[20] Liubar O. O., Fedorenko D. T. (1994). Istoriia pedahohichnoi dumky i osvity v Ukraini: Chastyna II: “Kniazha doba” Kyiv.

[21] Buzina Oles “Dokievskaya Rus”: (rubrika “Vremya i lyudi”); Gazeta “Segodnya”, subbota, 9 noyabrya 2013 g., Kiyiv, 2013. S. 12-13.

[22] Etnichna istoriia davnoi Ukrainy: kolektyvna monohrafiia. Kyiv, 2000.

[23] Iakovenko N. (2005). Narys istorii serednovichchia ta rannomodernoi Ukrainy. Kyiv: Krytyka. 298 s.

Размещено на Allbest.ru