Династичний і церковний потенціал Великого княжіння Київського як чинник експансіоністських зазіхань на володіння українськими землями (кінець ХІІІ – середина ХІV ст.)

Ще в 1018 р. (у час, коли князь Ярослав вів боротьбу за Київський престол) польський князь Болеслав Хоробрий вторгнувся в Київ і надщербив свого меча об його Золоті ворота. За це згодом Ярослав помстився, розгромивши Польщу вщент і посадивши на її трон Безприма, відібравши в П'ястів усе здобуте, разом із троном [13, с. 210 - 211]. Так перед нами постає образ Київських Золотих воріт. Вочевидь, це був важливий політичний символ. І певною мірою його значення розкриває нам М.Аркас, пишучи: «Литовські князі, почавши з Гедиміна, свідомо починають збирати докупи руські землі. Тим-то Гедимін і писався так: «Король Литовський і Руський» (Letphinorum Ruthenogumrue rex)» [24, с. 131]. Проте у Ф.Шабульдо зустрічаємо уточнення титулу: «король литвинів і багатьох русинів» («Litwinorum et multorum Ruthenorum rex») [42, с. 42]. Все ж таки - не одне й те ж. Але для нас головним є в цьому титулі оте «rex». Явно, Гедимін так себе сам титулував (що робили й московські князі). Для того ж, щоб самотитулування легітимізувати в Європі, вочевидь, треба було обов'язково оволодіти Києвом і пройти через його Золоті ворота, не будучи після цього розбитим і відстороненим від власного престолу справжнім Rex-ом, як це сталося з польським королем Болеславом Хоробрим. Тому-то претензія нащадка останнього Локетка на цей титул з апеляцією до «щербатого меча» довго не видавалася Римському папі певною, й бажаний титул він отримав від папи тільки за величезні гроші. Втім, це права на даний (як і на будь-який інший) титул все одно ніяк не посилювало. Однак саме джерельна згадка про Золоті ворота може слугувати підтвердженням того, що Гедимін таки брав Київ у 1321 р.: його суперник Локетек видавив з папи титул «rex», завдяки підкупу й надщербленому його предком, на той час в уже незапам'ятні часи, об Київські Золоті ворота мечу, в 1320 р. Тож у 1321 р. Гедимін, «в піку» йому зброєю своєю бере Київ, пройшовши в місто саме через Золоті ворота. А потім самотитулує себе Rex-ом (вже «в піку» Римському папі). Крім того, в такий спосіб Гедимін міг ще й Локетка ставити на місце: той був йому зятем, будучи одруженим з його донькою Альдоною (Ганною), Гедимін же забезпечував майбутнє своєму синові Любарту, якого одружив з князівною Галицькою Ольгою, донькою короля Юрія ІІ, чим перехоплював на своїх нащадків лінію Романовичів, до якої могли апелювати П'ясти завдяки зв'язку Мазовецьких з нею через Марію Юріївну, доньку короля Юрія І й матір короля Юрія ІІ. Гедимін шлюбом Любарта забирав «під себе» цю лінію зв'язку з «домом Рюрика».

Значить, не випадково у джерелах немає точності щодо походу Гедиміна на Київ: зважаючи на вищезазначене, його підстави на володіння титулом Rex були суттєвішими, ніж у династії П'ястів. Вони були суттєвішими й від претензій московських князів, які ще і в ХV - ХVІ ст. будуть вести постійну й аж до часів Івана ІV Грозного безуспішну боротьбу проти вживаного щодо них у Європі титулу Princeps, на порядок нижчого навіть від титулу Dux, якого вони в той час прагнули, і якого їм ніхто не давав (про Rex-а в той час і мови не могло бути). Польські й російські династії з їх «держамовленнями» своїм літописцям і придворним історикам ніколи не були зацікавлені в тому, аби факт проходження Гедиміна крізь Київські Золоті ворота, який свідчив про його першість у титулярній боротьбі між династами Польщі, Литви й Московії за «Київську спадщину», був би відомим і визнаним.

Тож. як бачимо, політичний момент боротьби за «Київську спадщину» був настільки тісно переплетений з релігійно-церковним, що їх один від одного просто неможливо відділити. Київ продовжував залишатись найважливішим церковним центром, предметом боротьби за володіння древньою традиційною митрополичою резиденцією. Кожен новий руський митрополит посвящався у Софійському соборі. А це було свідченням не тільки релігійної, а й політичної першості. І кожен з династів, що прагнув заволодіти «Київською спадщиною», волів перебрати це на себе. Польська династія, як католицька, в цьому відношенні відстала відразу дуже суттєво, а ось литовські й московські володарі ще мали час позмагатися. При цьому й ті, й ті обопільно душили потенціал безпосередніх нащадків династії Рюриковичів, що існували ще в Руських землях, а найперше - в Україні.

Після смерті митрополита Максима митрополитом Київським і всієї Руси Константинопольський патріарх поставив Петра Ратенського. Той був вихідцем з України, монахом, іконописцем. Справа в тому, що після від'їзду Максима до Владимира галицько-волинські королі (Лев І, або його син Юрій І) почали домагатися створення Галицької митрополії. В 1303 р. вона була утворена грамотами імператора Андроніка і патріарха Атаназія й дістала 81 місце в ряду митрополій Константинопольського патріархату. До неї входили володимирська, перемишльська, луцька, туровська й холмська єпископії (порядковий номер митрополії, до речі, не має ніякого значення. Це - просто фіксація постання).

Митрополитом Київським став Нифонт, який невдовзі помер. Новим кандидатом було висунуто Петра, який прибув для посвячення до Константинополя [43, с. 270 - 271]. У цей же час, бл.1305 р., помирає митрополит Максим і до Константинополя приїжджає з Владимира ще один новий кандидат на Київську митрополію - Геронтій. Результатом стало те, що патріарх поставив усе ж таки Петра митрополитом Київським і всієї Руси. Можливо, консервативний патріарх вирішив у такий спосіб фактично об'єднати дві руські митрополії. А можливо й інше: навмисне сварив Литву й Москву між собою, щоб мати можливість задовольняти свої власні інтереси. Головний же його інтерес проявляє вся історія Київської Митрополії: обсісти Київську кафедру греком і поставити Митрополію в залежність від Константинопольського патріарха. Залежність же від «Нового Риму» до часу постання «Риму третього» (кінець ХVІ ст.) була, на наш погляд, багато гіршою залежністю, ніж будь-яка інша в цей час. Тому боротьбу Литви й Москви за те, щоби патріарх настановляв на Київського митрополита саме кандидатів від правителів цих держав, можна вважати певною мірою прогресивним явищем. Але підкреслимо: тільки певною мірою і тільки за умови розвалу легітимної Київської влади й держави.

У 1308 р. Петро з'являється в Києві («пріиде изо Цяряграда пресвященный Петръ митрополитъ въ Кіевъ и на всю Русь, и сяде въ Кіе※). Тож і цей митрополит, як і його попередники, після настановлення в Константинополі, їхав до Києва. Але вже в наступному році він переїздить до Владимира, хоча все більше його увагу привертає Москва. Троїцький літопис повідомляє, що він саме тут знайшов собі «місце упокоєння». Так, у повідомленні від 1326 р. сказано: «В лЂто 6834… мЂсяца августа въ 4… заложена бысть первая церковь камена на Моск†на площади, во имя святыя Богородица, честнаго ея успения, преосвященнымъ Петромъ митрополитомъ и благовЂрнымъ княземъ Иваном Даниловичем. Преосвященныи же Петръ митрополитъ създа себе своими руками гробъ каменъ въ стЂнЂ идЂже послЂди положенъ бысть, еже и нынЂ лежитъ». «Преставися» ж митрополит Петро в тому ж році «мЂсяца декабря въ 20 день». Поховали його в тому кам'яному гробі, що він його сам собі зробив [37, с. 358]. Наступник Петра, Феогност, про настановлення якого Троїцький літопис повідомляє під 1328 р. так: «Того же лЂта поставленъ бысть преосвященныи архіепископ Иеогност Гречин митрополитомъ на всю Русскую землю» [37, с. 359], частіше відвідував Київ та галицько-волинські землі, подовгу залишався тут. Наступного року він приїхав з Новгорода на Волинь, Галич, Київ. Його увага до Новгорода пояснюється тим, що це місто викликало увагу й литовців. Так, по Новгородському ІV літопису проскочило повідомлення під роком 6849 (1341): «…пріЂха митрополитъ …(ім'я вимаране. - О.Б.) Литовскій поганый» [44, с. 55]. На українських землях же Феогност перебував до 1332 р., коли їздив до Константинополя та Орди. Ще один раз Феогност імовірно відвідав Київ близько 1349 р., коли повертався до Москви з Волині. А в 1347 р. він домагався юридичної ліквідації Галицької митрополії [34, с. 64] (де й був той «Литовський поганий» митрополит). Видно, що нові митрополити неодмінно на початку своєї діяльності прибували до Києва. Традиції вимагали урочистого посвячення у Софії Київській. Тож Київ продовжував залишатися сакральною столицею всіх східнослов'янських земель.

Зі зростанням сили ВКЛ та Московської держави, які зчепилися між собою за те, щоб стати центрами об'єднання «Київської спадщини», саме між ними у 50-ті рр. ХІV ст. розпочалася боротьба за Київ як церковно-політичний центр. Вона показувала, чий уплив у Києві на цей час був сильніший. У 1352 р. до Києва прибув Феодорит, який спочатку невдало просив посвячення у сан митрополита в Константинополі, а потім був посвячений у митрополити тирновським патріархом («инокъ Феодоритъ поставленъ бысть митрополитом отъ Терновскаго патріарха и пріиде въ Киевъ») [Цит.: 34, с. 65]. Це сталося перед смертю (або ще під час хвороби) митрополита Феогноста. Незважаючи на всі протести Константинопольського патріархату (що теж дуже цікаво: а чому такі протести взагалі мали місце?), Феодорит залишився в Києві. Невідомо, правда, як до нього ставився литовський князь Ольгерд. Можливо, Феодорит користувався підтримкою місцевих феодалів й намагався грати на протиріччях між Литвою й Москвою та залежністю останніх від Орди. Проте з липня 1354 р. його ім'я щезає із джерел. У 1354 р. до Константинополя на поставлення прибув з Москви Олексій, а через кілька місяців - з Литви ставленик Ольгерда Роман, що походив з Твері. Константинопольська патріархія змушена була піти (чи роблячи вигляд, що змушена) назустріч вимогам держав і затвердила митрополитів на дві митрополії. Так була створена Литовська митрополія на чолі з Романом. Це був компромісний варіант, який не давав можливості Москві забрати «під себе» всю старовинну Київську Митрополію, але він рвав канонічну територію останньої. І це був великий негатив.

Олексій же добивався не тільки настановлення його митрополитом на Київську кафедру, а й офіційного дозволу перенесення митрополичої кафедри до Владимира. Патріарший собор прийняв рішення «чтобы сей преосвященный митрополит русский и все его преемники пребывали и находились во Владимире, имея здесь свое постоянное и неотъемлемое местожительство, так чтобы Киев, если он останется цел, был собственным престолом и первым седалищем архиерейским, а после него и вместе с ним -- святейшая епископия 71 владимирская была бы вторым седалищем и местом постоянного пребывания и упокоения митрополитов» [Цит.: 34, с. 66]. Втім, у дійсності ще з 1319 р. (або з 1324 р. Непевність дат теж говорить про те, що справжні дати в таких важливих питаннях «затиралися») митрополити мали осідок не у Владимирі, а в Москві. Олексій був першим митрополитом московського походження. Проте його батько Федір Бяконт був чернігівським боярином, тобто все одно походив з України.

Боротьба за Київ спалахнула між новими митрополитами (а точніше державами, що стояли за ними) з новою силою. В 1354 р. Роман намагався закріпитися в Києві, але невдало. Колотнеча тривала й у 1356 р. справою був змушений зайнятися патріарх. Олексій прибув до Константинополя, щоб чітко окреслити межі юрисдикції Романа. І до Новогрудської, Полоцької та Туровської додали єпархії так званої «Малой Русі» [45, с. 76 - 77]. «Мала Русь», за термінологією Константинопольської патріархії (вперше термін було вжито в 1303 р. на підкреслення самостійності «Малої Руси» [6, с. 43]), означала серцевину Київської Митрополії (аналогічний термін: «Мала Еллада» на означення власне Греції як такої). Як бачимо, Олексій всіма силами витискав Романа із земель України, бо серцевина Митрополії з її святим Київським митрополичим престолом була саме тут. Роман всіляко намагався утвердитися в Києві та виконувати тут митрополичі функції. І, як відомо із соборної постанови 1361 р., на якийсь час йому це вдалося. Митрополит Олексій же, який на початку своєї діяльності намагався створити єдину митрополію, також хотів закріпитись у Києві, і більше року перебував там у 1358 - 1360 рр. («тоЂ же зимы по Крещеніи пресвященный АлексЂй митрополитъ поЂха въ Кіевъ и проводиша его владыки и Феодоръ, владыка Тверскій... В лЂто 6868. Пресвященный и блаженный Алексій митрополит пріиде изъ Кіева въ Владимеръ и на Москву») [Цит.: 34, с. 66]. Приїзд Феогноста до Москви тільки в 1360 р. підтверджує й Троїцький літопис [37, с. 377].

Правда, деякі дослідники (П.Соколов, М.С.Борисов, Ф.М.Шабульдо) стверджують, що митрополита в Києві затримували силою, що фактично його було заарештовано Ольгердом. Але чому пізніше він був відпущений неясно. Можливо, думка про арешт Олексія в Києві була пов'язана з повідомленням пізнішої синодальної постанови, де згадується, що коли одного разу Олексій поїхав до єпархій «Малой Русі», то Ольгерд зловив його, пограбував і ледь не вбив. Правда, М.Грушевський зауважив, що це повідомлення є перебільшенням і належить до часів після собору 1361 р. [45, с. 77]. Справа знов дійшла до втручання Константинопольського патріарха Калліста (липень 1361 р.), який у соборній постанові засудив дії Романа як не правові. Подальша церковна боротьба була перервана смертю Романа у 1362 р. та кардинальними змінами у загальному політичному становищі Києва - включенням Київської землі до складу ВКЛ. Прикметно, що в 1364 р., князь Ольгерд вів переговори з Олексієм, намагаючись переконати його вибрати Київ своєю постійною резиденцією. За цим, безумовно, стояло намагання перетягнути митрополита на свій бік. Але Олексій відмовився діяти в річищі литовської політики і, коли після того він захотів відвідати Київ, то просто не був туди допущений литовською владою.

В історіографії залишається недостатньо вивченою проблема, чому саме Київ залишався важливим символом часів Середньовіччя, принаймні, для Східної Європи? Ми проблему досліджуємо й дійшли висновку, що значення мав не тільки Київ, а й дуже важливий у сакральному значенні Доно-Донецький регіон - саме в сполуці з Києвом, і прагнення опанувати обидва регіони історичні факти й джерела підтверджують [Докл.: 13], але це - окрема тема. Зараз же звернемо увагу на дуже прикметну щодо Києва як символу думку, яку зустріли у В.М.Бодрухіна [Див.: 15], і яка дозволяє стверджувати, що Київ був для східноєвропейських володарів тим же, чим для володарів народів, що входили у світ Pax Romania, був Рим. Правда, як і Рим, Київ через це тільки постраждав, адже саме символ «Великого княжіння Київського» був головною причиною його руїни, що настала в пост-монгольські часи. Київ руйнували монголо-татари насамперед з воєнних причин (але не тільки, вони теж прагнули того ж, що й інші), претенденти ж на «Київську спадщину» не тільки з чужих, а найперше зі своїх, руйнували його не менше з причин політичних і династичних. Останні вимагають пояснень, які ми надаємо нижче, але зазначаємо, що їхня дійсна суть так досі ще до кінця й не розкрита.

На середину ХІІІ ст. на території Руси сформувалося десь 15 більших князівств, кожне з яких жило практично самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Але прикметним було те, що, чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея «загальнородового володіння», єдності і братерства всіх князів. Русь, фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів-отчин, в уяві книжників та їхніх «учнів» - політичних мужів-князів і надалі сприймалася як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе одного діда онуками. Особлива роль у цій доктрині надавалася Києву - «яко то єсть старійший город в землі у всій». Ці уявлення, оперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель знов і знов звертати очі до Києва, претендуючи на жаданий золотий стіл і простуючи до нього силою - через віроломство, братовбивство, спустошення преділів братніх, нищівні взаємні війни-усобиці, які потрясали Русь. Київ залишався об'єктом політичних амбіцій руських князів до самої монголо-татарської навали, а всі військові зусилля та духовні прагнення продовжували зосереджуватися на опануванні Київського престолу - символу єдності. Це був міф, але він був і творив свою історичну реальність. Такою є сила міфу.

У перипетіях боротьби за Київське княжіння стара ідея колективного володарювання Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого уділу, що обіймав історичне ядро Руси, тобто Руську землю в стислому значенні (Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на «причастя» (частку) в ній претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши Київським престолом, роздавав у Руській землі волості своїм прибічникам. За поняттям причастя у Руській землі, тобто в історичному ядрі Руси, ховалося два змісти - видимий, опертий на вигоди від правління городами і волостями, і прихований, що сягав корінням архаїчних уявлень про злиття правлячого роду з підвладною йому територією. Колективне володарювання, або ж причастя членів роду Рюриковичів у їхньому гінтерланді - Руській землі, що лишалася об'єктом прагнень ледь не кожного з князів, мало, як припускають деякі вчені (зокрема, О.П.Толочко), глибокий ідеологічний підтекст, опертий на певне антропоморфне сприйняття держави. Остання мислилась, судячи з тогочасних рефлексій, як вертикально уявлюване тіло, де князь є головою, земля - тулубом, піддані - ногами. Колективна ж влада над землею мала здійснюватись через виділення кожному з членів княжого роду частини (причастя) у спільному тілі. З іншого боку, поняття причастя за своєю «тілесною» суттю співвідносне з Євхаристією - церковним таїнством годування присутніх на літургії хлібом і вином, символічними плоттю і кров'ю Сина Божого, які той роздав учням-апостолам. У такий спосіб певні язичницькі уявлення переплелися з чинопослідуванням християнської літургії: як причащанням досягається тілесна єдність людини з церквою, так і княжим причастям - прилучення до влади, тобто тілесна тотожність князів-братів із землею-державою.

У тогочасній Європі владні концепції подібного змісту були достатньо опрацьовані через поняття суспільного тіла (societas), яке позначало світську спільноту за аналогією до інтерпретації церкви як Тіла Христового (Corpus Christi), котрі разом складали всезагальну єдність - universitas. Але Русь, схоже, мало звертала уваги як на європейську думку. так і на її візантійські паралелі, тому сприйняття княжої влади як Євхаристії (причастя) можна вважати суто руським за походженням. Але воно мало неабиякі впливи у Східній Європі.

Абстрагуючись від співвідношення в понятті княжого причастя старого (язичницького) і нового (християнського) компонентів, варто підкреслити один, як видається, дуже важливий момент. Ідея права кожного з Рюриковичів на причастя в гінтерланді династії - Руській землі, проростаючи з архаїчного світобачення, політичним реаліям на зламі ХІІІ - ХІV ст. уже давно не відповідала. Але завдяки речникам тогочасних ідеологічних доктрин - книжникам - концепція причастя формувала уявлення, ніби загальнодержавний організм Київської Руси залишався з'єднаним. Причому вона дивовижно довго проіснує, адже переживе не тільки фактичний розпад Київської держави на окремі політичні організми-князівства, а й розподіл їх між сусідами. Врешті, цю саму ідею причастя в модифікованому вигляді можна побачити в засадах московських експансіоністських претензій ХVІ - ХVІІ ст. на «вотчину извечную государя нашого» Київ. Тож цю ідею причастя можна визнати як Велику ідею русичів часів Середньовіччя, яка виказала значний вплив не тільки на політичні програми тогочасних руських володарів, а й на політичні програми правителів деяких сусідніх держав, що ми показали вище в нашій статті. І ось тут треба показати, чому вже Московія «переграє» Литву в боротьбі за «Київську спадщину».

Литва з її ідеологією «збирання руських земель» мала на це певне право саме з моменту, коли Київ підпав у сферу литовського впливу і, що дуже важливо, в кордони її території. Тобто політичну традицію Київської Руси литовським володарям удалося «закріпити» за собою. Але це було тільки половиною справи. Литва відстала від Москви в боротьбі за Київ як духовний центр. І вже після переїзду Київського митрополита на північний схід Руської ойкумени моральне право Литви на «збирання руських земель» було втрачене, що тільки закріпилося після Кревської унії, коли почалося покатоличення Литви. Саме після переїзду Київського митрополита на терен майбутньої Московської держави естафету імперської активності Литви як «збирача руських земель» перехопила інша колишня периферія - Московія. Гасло, яке остання використовувала, було тим самим, що й в Литви: «збирання руських земель». Литва, програвши цю боротьбу, з часом знов стала периферією, тільки вже іншої культури - польської, католицької. Напевне, це можна трактувати як трагедію не тільки України й Білорусі, а й самої Литви. Але тут не могло не бути об'єктивної причини. І вона була. Гасло «збирання руських земель» походило не просто з імперської, а з християнської традиції імперії. «Збирати землі» ж, за християнським каноном, має право тільки Апостольська церква. У Риму під цим була традиція ап. Петра, у «Нового Рима» (Візантії) - Павла. Київ же мав власного апостола - Андрія Первозванного, брата ап. Петра і першого учня Христа. Втім, протягом історії ап. Андрія всі Рими - «старий», «новий» і «третій» - звели до рівня «другорядного апостола». Напевне, не випадково.

Литва забарилася з християнізацією, що відомо. Приймала православ'я її державно-політична верхівка, але не було чіткого факту хрещення всього народу (втім, цим не може похвалитися й нинішня Росія як наслідник Московії). Тому Литва відтворювала в собі варіант імперії, що базувався на принципі володіння певною важливою територією («Київ знаходиться у нас»). То був стародавній принцип творення імперій: сакральний і політичний центр захоплювався й висувалися умови всім, хто знаходився в його полі, - підкоритися. Але цей давній принцип у виконанні Литви своєчасно не був накладений на нову реальність, тобто на виникнення нової світової релігії - християнства і його геополітичного розповсюдження по території Європи. Це й використала Москва.

Московія являла собою інший варіант розвитку імперії, базований не на території (це відтворювала Литва), а на релігійному чиннику - «Київський митрополит знаходиться у нас» (це відтворювала Московія). Литва інтегрувала території, не намагаючись, однак, їх уніфікувати. Москва робила те ж саме, але по-іншому, використовуючи попервах не стільки політичні, скільки духовні чинники (навіть відверто фальсифікуючи їх справжню суть). Москва зуміла вихопити в Литви думку про певну «месіанську роль нового центру», що тяг свої корені до державного центру Руси - Києва. Месіанство перемогло політику. Воно й стало своєрідної надцінністю, яка забезпечує єдність культури, цивілізації й її постійне відтворення. Кожна ж надцінність повинна мати в своїй основі щось релігійне, те, що є не результатом логічного «анатомування ідеї», після якого зникає все сакральне, а способом переживання себе в ідеї й ідеї в собі. Все це якраз і вдалося запропонувати «руському простору» Московії. Але це - тема для іншої статті.

Література

1. Крестоприводная книга шляхты Великого княжества Литовского // Памятники истории Восточной Европы: Источники XV - XVII вв. - T.4. - М.; Варшава, 1999. - 261с.

2. Петр Дусбургский. Хроника земли Прусской. - М., 1997. - 383 с.

3. Александров Д. Н. Южная, юго-западная и Центральная Русь в ХШ - XIV вв. и образование Литовского государства / Д. Н. Александров. - М., 1994. - 269 с.

4. Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала ХVІ в.). Очерки истории общины, сословий, государственности / А. Ю. Дворниченко. - М., 1993. - 240 с.

5. Дискуссия «Великое княжество Литовское» // Родина. - 1993. - № 3. - С. 81 - 93.

6. Думин С. В. Другая Русь. Великое княжество Литовское и Русское // История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX - начала XX в. - С. В. Думин. - М., 1991. - С. 76 - 125.

7. Кром М. М. Меж Русью и Литвой: Западнорусские земли в системе русско-литовских отношений конца XV - первой трети XVI в. / М. М. Кром. - М., 1997. - 231 с.

8. Янин В. Л. Новгород и Литва: Пограничные ситуации XIII - XV вв. / В. Л. Янин. - M., 1998. - 212 с.

9. Любавский М. К. Очерк истории Литовско-русского государства до Люблинской унии включительно / М. К. Любавский. - М., 2004. - 312 с.

10. Столяров А. М. История Великого княжества Литовского в отечественной историографии XIX - начала XX века: диссертация... канд. ист. наук: 07.00.09 / Алексей Михайлович Столяров; [Место защиты: Казан. гос. ун-т]. - Казань, 2008. - 234 с.: ил. РГБ ОД, 61:08-7/62.

11. Успенский Б. А. Помазания на царство и семантика монарших титулов / Б. А Успенский. - М.: Языки русской культуры, 2000. - 144 с.

12. Борисова О. В. Проблема титулу Rex в геополітиці Середньовіччя / О. В. Борисова // Іст. Записки: Зб. Наук. Праць. Вип. 28. - Ч. 1. - Луганськ, 2008. - С. 3 - 10.

13. Борисова Ольга. Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя / Ольга Борисова: [монографія]. - Луганськ: ДЗ ЛНУ ім. Т. Шевченка. - 320 с.

14. Літопис Руський: [за Іпатським списком переклав Леонід Махновець]. - К.: Дніпро, 1990. - 590 с.

15. Бодрухін В. М. Українська державність удільної доби (ХІІ - ХІV ст.) / В. М. Бодрухін: [монографія]. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2002. - 304 с.

16. Кузич-Березовський І. Жінка і держава / І. Кузич-Березовський. - Львів: Світ, 1994. - 285 с.

17. Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда // Универсистетские известия. - Киев, 1878. - № 10. - С. 623 - 718. Або: Антонович В. Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда. Монографии по истории западной и юго-западной России. - Киев, 1885. -Т. 1. - 351с.

18. Рождение Литовского государства. 04 Ліпеня 2008 AD // «Грамадства» // http://historialis.com/news/1756.html. Дата доступу до ресурсу: 25.05 2010. 19 год. 38 хв.

19. Великое княжество Литовское // http: // www.spsl.nsc.ru/history/descr/litv.htm. Дата доступу до ресурсу: 5.06.2010. 20 год. 14 хв.

20. Тиктор І. Велика історія України / Іван Тиктор. - Львів-Вінніпег, 1948. - 965 с.

21. Вступна доповідь О. Пріцака // Проблеми дослідження історії України: зб. мат. першого круглого стола істориків: Славсько, 1990. - Львів, 1993. - С. 5 - 7.

22. Загладин Н. В. История России и мира с древнейших времен до конца ХІХ века: [учебник] / Н. В. Загладин, Н. А. Симония. - М.: ООО «ТИД «Русское слово» - РС», 2007. - 400 с.: ил.

23. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского / Ф. М. Шабульдо. - К.: Наук. думка, 1987.

24. Аркас М. Історія України-Русі / Микола Аркас. - Одеса: Маяк, 1994. - 388 с.

25. Уривалкін О. М. Таємничі грані історії / О. М. Уривалкін. - К.: КНТ, 2007. - 340 с.

26. Происхождение и значение названия Литва // http://www.olitve.ru/istorija-litvy/ Дата доступу до ресурсу: 25.05.2010, 17.50 час.

27. Історія України. Соціально-політичні аспекти: [навч. посібник для вищих закладів освіти ІІІ - ІV рівнів акредитації / Заг. ред. Б. П. Ковальського. - К.: Вища школа, 2003. - 160 с.

28. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс; пер. з англ. П. Таращук. - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. - 1080 с.: іл.

29. Тихомиров М. Н. Список русских городов, дальних и ближних / М. Н. Тихомиров // Исторические записки. - М., 1952. - № 40. - С. 218 - 220.

30. Черепнин Л. В. Образование Русского централизованного государства / Л. В. Черепнин. - М.: Наука, 1960.

31. Подосинов А. В. О принципах построения и месте создания «Списка русских городов, дальних и ближних» / А. В. Подосинов // Восточная Европа в древности и средневековье. - М., 1978. - С. 12 - 16.

32. Рыбаков Б. А. Русские карты Московии ХV - начала ХVІ века / Б. А. Рыбаков. - М.: Наука, 1974.

33. Наумов Е. П. К истории летописного «Списка русских городов, ближних и дальних» / Е. П. Наумов // Летописи и хроники. - М., 1974. - С. 150 - 163.

34. Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ - середини ХVІ ст. (історико-топографічні нариси) / Г. Ю. Івакін. - К., 1996. - 271 с.

35. Ипатьевская летопись // ПСРЛ. - Т. 2. - М.: Языки русской культуры, 1998. - 648 с.

36. Шевчук В. П. Історія української державності / В. П. Шевчук, М. Г. Тараненко. - К.: Либідь, 1999. - 480 с.

37. Приселков М. Д. Троицкая летопись. - М.-Л., 1905. - 514 с.

38. Толстой В. М. История Русской Церкви / В. М. Толстой. - М.: Изд. Преображенского Валаамского монастыря, 1991. - 364 с.

39. Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця ХІV ст. / М. С. Грушевський. - К.: Наукова думка, 1991. - 541 с.

40. Макарий, митрополит. История Русской церкви / митрополит Макарий. - М. 1886. - Т. 4.

41. Ключевский В. О. Курс Русской истории. - Т. 1 (Лекции І - ХХХІІ) // Библиотека Альдебаран http: // lib.aldebaran.ru. Дата доступу до ресурсу: 21.05.2010 р., 19 год. 18 хв.

42. Шабульдо Ф. М. Синьоводська проблема: можливий спосіб розв'язання / Ф. М. Шабульдо // Історичні зошити. - К., 1998. - 84 с.

43. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 кн., 12 т / Редкол.: П. Сохань (голова) та ін. - К.: Наук. Думка, 1991. - Т. 3. - 704 с.

44. Новгородскія и Псковскія лЂтописи // ПСРЛ. - Т. 4. -Спб, 1848. - 362 с.

45. Грушевський М. С. Історія України-Руси: в 11 кн., 12 т / Редкол.: П. Сохань (голова) та ін. - К.: Наук. думка, 1991. - Т. 4. - 536 с.

Размещено на Allbest.ru