Передумови та причини церковного розколу у Московії середини XVII ст.

Науковий керівник: к.і.н.,

доцент Позднякова І.С.

Церковні справи часів царювання Олексія Михайловича в російській історії є досить важливими. Це період, коли гостро постало питання про стосунки церковної та світської влади. Сам розкол був спричинений багатьма факторами. Проте у статті ми зосередили увагу на так званому «виправленні книг», які використовувалися для церковного богослужіння. Це власне та справа яка формально й спричинила розкол.

XVII століття в російській історії було надзвичайно бурхливим. Війна за престолонаслідування, спалахи насильства, голод та епідемії, народні повстання, держава нещодавно пережила процес жорсткої централізації політичної влади. Значним був і вплив зовнішніх чинників на Московію та її релігійну ситуацію. Це передусім Тридцятилітня війна в Європі, що мала релігійне підґрунтя та протистояння католиків і автокефальних православних в українсько-білоруському регіоні. Звісно, причиною церковного розколу не могла бути лише бурхлива епоха, в якій він відбувся. Причини криються в минулому й тих подіях, які передували розколу.

5 липня 1439 р. в місті Флоренція візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог разом зі східним духовенством, що його підтримувало, та Папа Римський Євгеній IV в надії на допомогу Заходу у боротьбі з натиском османів підписали унію, за якою Константинопольська патріархія пішла на союз з католицькою церквою. Втім західний світ не надав очікувану військову допомогу. Флорентійська унія у Візантії успіхів не мала. Цей акт, а також політичні, дипломатичні, і конфесійні інтереси, що лежали в його основі, залишилися нереалізованими. Противниками унії була більшість віруючих і церковних людей як на Заході , так і на Сході.

Серед ієрархів, які підписали унію, був глава московської церкви митрополит Ісидор. Повернувшись до Москви, він наразився на опір великого князя Василя II (1415-1462) та місцевого духовенства; його позиція не дістала підтримки також серед польського кліру. Він був оголошений єретиком та позбавлений влади. Пізніше Ісидор втік з ув'язнення до Твері, а звідти до Литви і, зрештою, опинився у Римі. Проте київський князь Олександр Олелько Володимирович ставився прихильно до Флорентійської унії. Важливим наслідком Флорентійської унії був поділ Київської митрополії на московську та українсько-білоруську. Після довгих коливань 15 грудня 1448 р. собором руських єпископів без згоди Константинопольського патріарха, руським митрополитом (замість грека Ісидора) поставлено рязанського єпископа Іона, який був близький до Василя ІІ. У такий спосіб Руська православна церква стала автокефальною. Константинопольська патріархія не визнала цю автокефалію, але змирилася з нею, відновивши церковні зв'язки.

1458 р. у складі Константинопольської патріархії було утворено окрему митрополію у польсько-литовських землях, яка спочатку називалася «Київською і всієї Русі», а потім - «Київською та Галицькою». Поділ Руської церкви закріплював самостійний політичний розвиток Північно-Східної та Південно-Західної Русі. Отже, з часу Флорентійського собору погіршується відношення московитів до греків. Як зазначає Д. Урушев: «...і раніше на Русі візантійців недолюблювали, а тепер у кожному приїжджому зі Сходу готові були бачити «єретика», який зрадив батьківську віру, «латинянина» й «христопродавця» [6, с. 15].

Із захопленням турками Константинополя й слов'янських народів на Балканах в Москві зміцнилася думка, що саме Московське царство тепер є єдиним незалежним оплотом істинної християнської віри. Важливим складниками цієї політичної доктрини є «Сказання про князів Владимирських» і теорія «Москва - третій Рим», які проголошували московських правителів «єдиними оборонцями» православної віри та одночасно започатковували претензії на «київську спадщину». Концепція «Москва - третій Рим» вперше була сформульована наприкінці 1523 р. - початку 1524 р. у двох посланнях старця псковського Спасо-Єлизарового монастиря Філофея.

Перше послання адресувалося дяку Михайлу Місюрю-Мунехіну, а друге - Василю ІІІ. Філофей писав, що перший Рим (стародавній) упав від нечестя (дозволив єресі вкоренитися у ранньохристиянській общині), другий Рим (Константинополь, який розглядався як духовний центр православ'я для східних та південних слов'ян, внаслідок згоди грецьких ієрархів на Флорентійському соборі у 1439 р. на унію з католицькою церквою, втратив цю роль, а потім і втратив політичну владу через захоплення турками Константинополя у 1453 р., що прирівнювалась мало не до Судного Дня), третій Рим - Москва (є вірною православ'ю, новий Рим, єдине царство, де править православний цар), а четвертому не бувати.

Доктрина «Москва - третій Рим», як ідеологія Московії, була офіційно схвалена під час утворення в 1589 р. Московського патріархату. Першим патріархом руської православної церкви став Іов.

Розгляд Москви, як альтернативи Константинополю, тодішні ідеологи пояснювали тим, що Московська держава протягом XVI-XVII ст. стала свого роду об'єднувачем руських земель, які раніше належали Києву, тому воювала за ці землі з Річчю Посполитою, а також отримала перемогу над монголами, які були «невірними», відтак Москва стає захисником православної віри.

Таким чином, майбутній Росії приписувалася роль хранительки єдино істинної християнської православної віри; в свою чергу православ'я проголошувалось «руським», а Московська держава - єдиним та істинним вселенським царством.

Грецькі ієрархи, які приїжджали в середині XVII ст. в Москву для збору милостині, переконували царя Олексія Михайловича про можливе відтворення великої Візантії. Греки радили юному государю почати війну з Туреччиною, розгромити її та поставити хрест над храмом святої Софії в Царгороді. Тоді, говорили греки, цар Олексій стане самодержцем усього православного світу, а московський патріарх Никон - вселенським патріархом, папою Нового Риму. Але для досягнення «грецького проекту» потрібно було усунути відмінності між російським та грецьким церковними обрядами.

Багатства, накопичені церквою та монастирями, мали великий ідеологічний вплив у суспільстві, зумовили зростання політичних домагань церкви. Її верхівка нерідко втручались питання внутрішньої та зовнішньої політики держави. Посилюючись, московське самодержавство, особливо в епоху формування абсолютизму (друга половина XVII ст.), не могло з цим миритися. Мало місце прагнення світської влади обмежити зростання монастирського землеволодіння, а також обмежити урізати судові й фіскальні імунітети духовних пастирів. У цьому були зацікавлені і влада з її курсом на централізацію, і феодали, котрі хотіли мати багаті земельні володіння білого й чорного духовенства.

Наведемо декілька прикладів тиску світської влади на духовну. Дворянство постійно стежило за церковним господарством і продовжувало вживати заходи проти його збільшення. Московський уряд ввів важливі заборони на земському соборі 1580 р. Відповідно до постанови собору монастирям заборонялося давати вотчини на спомин душі й пропонувалося замість цього робити грошові внески. Також заборонялося церковним особам й установам купувати, і брати в заклад землі. При складанні Соборного Уложення 1649 р. ці заборони було відновлено, розширено й зафіксовано вже не як церковні постанови, а як загальнодержавний закон. Уложення також встановило однакову підсудність для всіх станів, церква позбавлялася постійних і значних доходів у вигляді судових мит, фактичне виконання судових функцій в патріаршій і єпископських куріях поступово зосереджувалося в руках світських чиновників і контролювалися царським урядом [5, с. 108].

Все церковне управління, починаючи з патріарха, підпорядковувалося цареві. Це визнавали й церковні ієрархи, наприклад, Никон писав константинопольському патріарху Діонісію: «Нині буває все за царським бажанням: коли накаже цар бути собору, тоді буває, і кого велить вибрати й поставити архієреєм, обирають.. і кого велить судити й обговорюватись, вони судять і обговорюють, і відлучають». [2, с. 65].

Така характеристика Никона цілком відповідала ситуації,що склалася. Всі церковні собори XVI і XVII ст. скликалися царськими указами, їх учасники запрошувалися особисто царськими грамотами, порядок денний визначався царем, і самі проекти доповідей і постанов складалися заздалегідь. На засіданнях соборів завжди був присутній або сам цар, або його уповноважений боярин, який пильно стежив за точним виконанням визначеної програми. Отже, церковні собори XVI і XVII століть не були самостійними, автономними церковними установами, які мали б право вільно й самостійно ухвалювати свої рішення, вони були тільки простими дорадчими установами при особі государя. Якщо у такому становищі перебували соборів, які за канонічними правилами були органами верховної влади в церкві, то зрозуміло, що патріарх та єпископи були, по суті, простими царськими чиновниками. Отож, верховенство в церкві у всіх відносинах фактично належало царю, а не патріарху.

Ця ситуація офіційно визнавалася церковниками як безперечний порядок. Конфлікт між церковною і світською владою розгорівся під час правління царя Олексія Михайловича. У середині XVII ст. з'ясувалось, що в руських книгах з а якими велося богослужіння, накопичилось багато описок, перекручень, змін. Переписувачі дещо дописували по пам'яті, виправляли і тим самим нерідко спотворювали слова та зміст переписаного. Те саме відбувалося і в церковних обрядах, які сприймалися московськими богословами як незмінний атрибут правильної віри. Будучи строгими ревнителями «древнього благочестя» й вірними хранителями старих обрядів, вони протиставляли греків, які, за час турецького панування значною мірою втратили пишність і красу свого богослужіння, допускаючи скорочення і зміни в той час, як московити твердо тримали візантійську статутну службу.

Московити, які вважали свою церкву останнім оплотом православ'я, весь цей час зберігали давні обряди ревного візантійського богослужіння. Літургія тривала довго з одночасним поєднанням читання й співу. Ця давня, довга служба самих греків дивувала й стомлювала. Наприклад, архідиякон Павло Алеппський, який відвідав Московію в 1654-1656 роках у свиті свого батька, Антиохійського патріарха Макарія, згадуючи про цю поїздку, не раз захоплювався московським благочестям: «Яка твердість і які порядки! Ці люди не нудьгують, не втомлюються, і їм не набридають безперервні служби та поклони... Хто повірить цьому? Вони перевершили подвижників в пустелях. Але Творець свідок, що я говорю правду!» [1, с. 156].

На початку XVII ст. в Московії почали звіряти книги для богослужіння з грецькими аналогами й знаходили між ними суттєві відмінності. Треба було терміново все виправляти. Технологія перекладу церковних книг з грецької та їх тиражування була вкрай недосконалою. Все визначав людський фактор: одні люди перекладали, інші переписували тексти. Дрібні помилки були неминучі. Але, так як головний сенс вчення Христа церковників не цікавив, то їм здавалося, що головне - позбутися основних помилок в текстах і в ритуалах [3, с. 208]. церковний світський розкол московія

Але підходи до питання про те як слід виправляти, різнилися. Частина церковників наполягала, що книги й обряди потрібно переробити, орієнтуючись на старі давньоруські зразки рішень Стоглавого собору, що затвердив у 1551 р. непорушність обрядів руської церкви. На ньому, для попередження на майбутнє нових помилок при переписуванні книг, було прийнято постанову, де йшлося: «Протопопам і найстарішим священикам оглядати, щоб переписувачі писали книги з добрих перекладів, і при цьому виправляли, а потім продавали; а які продаватимуть книги невиправлені, тим забороняти це робити» [3, с. 209].

Інші вважали, що в самих старовинних руських рукописах багато описок, помилок, тому зразками можуть слугувати лише грецькі оригінали, з яких у давні часи, робили переклади.

Роботу правщиків церковних книг контролювали протопопи С. Воніфатій, І. Неронов та А. Петров. Становище дещо змінилося після того, як Іван Грозний 1552 р. відкрив у Москві першу друкарню, яка слугувала виключно для друкування книг з церковного богослужіння. Але проблеми це не вирішило, оскільки точних перекладів не було, через нестачу кваліфікованих кадрів.

Крім того, сам процес оновлення церковних книг неоднозначно сприймався тодішнім простим людом. Ментально московит з певною зневірою ставився до будь-яких виправлень «старини» й чинив опір такій «лютеранській» і «латинській» єресі. Біблію ніхто, крім церковників, не читав. Тому, фактично, опір чинили не так виправленню церковних книг, як просто тому, чого вони не знали. У цій ситуації проявилася консервативність основної маси населення Московії у ставленні до важливих суспільних подій. І тому всяка іноземщина сприймалася лише як щось гріховне та непотрібне.

Сутність офіційної реформи полягала у встановленні однаковості в церковних чинах. Московська церква, яка не мала єдиної ієрархії, відрізнялася від своїх східних побратимів, на що постійно вказували й Никону, і його попередникам східні патріархи.

Ще однією проблемою церковної реформи було об'єднання віруючих. Релігія повинна була навчити людину, що їй потрібно робити. З приходом християнства на руські землі, селяни ще довгий час зберігали вірування своїх предків у такий спосіб поєднуючи язичництво та християнську релігію. Християнська церква, намагаючись припинити опір місцевого населення, попередити повстання на релігійному ґрунті, починає пристосовувати язичницькі свята під християнські, а слов'янських богів перетворювали на святих. Тому у вірі русичів збереглись уявлення про навколишній світ, де біблійські догми про світобудову перепліталися із язичницькими. Тим самим на Русі з'являлися різні культи, кожен з яких мав свої особливості та відмінності.

Наприклад, культ мертвих зберігся у первинному варіанті до другої половини XVI ст. У Троїцьку суботу поминали батьків, на початку показуючи скорботу плачем та причитанням, а потім звеселяючи мертвих піснями скоморохів, грою на дудках; продовжували святкувати й Іванову ніч, з містичним омиванням в річках. Померлих поминали у Великий четвер, коли рано вранці палили солому та кликали мертвих [4, с. 179].

Серед східних слов'ян був поширений християнський культ ікон та святих. Ікона - найпоширеніший об'єкт культу. Русичі молилися тільки перед іконою, інший спосіб молитви їм був незрозумілий. Для тодішньої людини ікона слугувала свого роду фетишем. Людина вважала саме ікону живою істотою, не розуміючи її іншої ролі.

Ще один культ - це культ святих. Святі-покровителі були в окремих містечках та місцевостях; такі святі були охоронцями та заступниками своїх територій. У християнському середовищі із священнослужителями конкурували відуни, відьми, знахарі і щоб витримати конкуренцію, представникам кліру доводилось переймати їхню практику. Також зберігались анімістичні уявлення та старовинні культи берези, домового, водяного та інших міфічних істот.

Обговорення необхідності реформи церковного життя почалося у 40-х рр.. XVII ст. Саме тоді з Києва до Москви прибули вчені ченці Єпіфаній Славинецький, Арсеній Сатановський і Дамаскін Птіцький, які почали виправляти руські книжки. У цей час у Москві періодично збирався гурток «ревнителів давнього благочестя», очолюваний царським духовником Стефаном Воніфатьєвим. До гуртка входили: боярин Федір Ртищев, Микита Мінін (майбутній патріарх Никон); протопопи - Іван Неронов (Казанського собору), Авакум з Юр'ївки Поволзької, Данило з Костроми, Лазар з Романова, Лонгін з Мурома; диякон московського Благовіщенського собору Федір, суздальський священик Микита. Душею гуртка були І. Неронов і С. Воніфатьєв, яких згодом Никон відправив у заслання.

Учасники гуртка ставили за мету внести єднання у відносини між пастирями й паствою та здійснити необхідні зміни в церковній службі, а також одухотворити церковну службу й зробити так, щоб вона була більш зрозумілою, більш зрозумілою та близькою до реального життя. Однак у членів гуртка не було єдності в питанні про вибір зразка, за яким би вносились зміни. Більшість «ревнителів» вважало, що книги для богослужіння й обряди треба виправляти за старими руськими рукописами й рішенням Стоглавого собору. Тільки С. Воніфатьєв і Ф. Ртищев погоджувались залучити відомості з грецьких рукописів. У результаті перемогу здобули ті, хто виступав за приведення церковних книг і обрядів у відповідність з грецькими канонами і на це було кілька причин.

Прагнення Російської держави зміцнити своє міжнародне становище серед православних країн. В урядових колах була популярна теорія про «Москву - третій Рим», висунута ще в XV ст. псковським старцем Філофеєм. Після церковного розколу 1054 р. духовним центром православної церкви став Константинополь. Філофей вважав, що після падіння Візантії, Москва стає оплотом істинної православної віри. Московському царю для підтвердження цього статусу столиці необхідно було заручитися підтримкою грецької церкви. Для цього потрібно привести богослужіння у відповідність з грецькими правилами.

У 1654 році частина території України, за рішенням Переяславської Ради, ввійшла до складу Московії. У нових землях православна літургія проводилася за грецькими канонами, тому уніфікація богослужбових правил сприяла б процесу об'єднання Московії та Гетьманщини.