Проблема османсько-кримських відносин кінця XV-початку XVII ст. у вітчизняній та зарубіжній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема османсько-кримських відносин кінця XV-початку XVII ст. у вітчизняній та зарубіжній історіографії

Олександр Симончук

студент ІІ курсу

другого (магістерського) рівня вищої освіти

факультету історії та права

Науковий керівник

кандидат історичних наук, доцент

Ковальков О.Л.

Наукове вивчення історії Кримського ханства (а разом з ним і османсько-кримських стосунків) розпочалося у ХІХ ст. Наразі серед фахівців немає одностайної думки щодо характеру політичних відносин між цими державами. Каменем спотикання виступає проблема визначення політичного статусу Криму в структурі Османської імперії XV-XVII ст. Частина дослідників схиляється до того, що Кримське ханство було слухняним інструментом у руках султанів, які експлуатували свого васала виключно в експансіоністських цілях. На противагу такій точці зору виникла інша думка, яка полягає в тому, що Крим у XV-XVII ст. - це не об'єкт, а суб'єкт міжнародних відносин. Звідси висновок: слід говорити не про османське панування в Криму, а про взаємовигідний союз двох ісламських держав.

Першою працею, де серйозно було поставлено питання про зміст османської політики щодо Криму, була докторська дисертація російського історика-сходознавця В. Смірнова [1]. Вчений зазначав, що вторгнення турків у Крим 1475 р. було закономірним продовженням їх світової експансії. При цьому султани взагалі не сприймали ханів з династії Гіреїв як суверенних володарів. Для султана Мехмеда ІІ тодішній Крим був лише одним із юртів Золотої Орди [1, с. 272 - 273].

Автор наголошував на тому, що Стамбул намагався встановити повний контроль над Кримським ханством. Однак і для Османів існували червоні лінії, які не регламентувалися писаним законом чи угодою, а випливали із татарського звичаєвого права - «тере» [1, с. 310]. Проте кримське право все ж таки порушувалося почасти з вини самих Гіреїв, а почасти від «деспотичної впертості султанів» чи «інтриг і підступів турецьких вельмож» [1, с. 315]. У висновку до своєї дисертації В. Смірнов виклав концептуальне бачення політики Османської імперії щодо Кримського ханства: «служачи інтересам суверенної Порти без видимої вигоди для своєї країни, васальні Кримські хани витрачали всі зусилля свого народу на безперервні війни в політичних інтересах Туреччини» [1, с. 711]. Для В. Смірнова, таким чином, Кримське ханство не є суб'єктом міждержавних відносин, а лише військовим інструментом в руках Стамбула. Цей погляд на османсько-кримську політику як на політику сюзерена щодо свого васала став домінантним для російської та радянської історіографії ХХ ст.

Російські історики того періоду свідомо зображували період турецького панування в Криму переважно в негативних фарбах. Політика Османської імперії щодо Кримського ханства в кінці XV - на початку XVII ст. розглядалася, як експансіоністська, кримським ханам відмовлялося в суверенітеті, наголошувалося на їх повній «васальності». Характерною в цьому контексті є цитата з праці В. Смірнова: «...опіка, під яку взяла його[Кримське ханство] від самого початку Оттоманська Порта, створили для нього хибне, яке не обіцяло надійного і благополучного становища в майбутньому, з якого був один природний вихід - потрапляння під владу Росії» [1, с. 718].

З приходом радянської влади дослідження історії Криму загальмувалося. Відомо, що у 30-х рр. ХХ ст. у СРСР багато істориків Криму зазнали репресій і діяльність учених товариств та комісій була заборонена [2, с. 140]. Для більшості радянських істориків актуальною залишалася концепція В. Смірнова про повну васальність і підлеглість Криму у відносинах з Портою. В цьому контексті варто відзначити статтю С. Бахрушина «Основні моменти історії Кримського ханства», що була опублікована в 1936 році [3, с. 320]. С. Бахрушин, вслід за В. Смірновим, стверджував, що Османська імперія підкорила ханство, зробивши його своїм васалом. Однак він акцентував увагу на тому впливі, який Порта здійснювала протягом XV - XVII ст. на соціальний уклад ханства. Зокрема, дослідник відмітив, що право обрання хана та визначення термінів його перебування на престолі стало прерогативою султана, який будучи халіфом, узяв собі звання голови мусульман Криму. С. Бахрушин відзначив також, що за кримським ханом залишалося право хутби, тобто його ім'я згадувалося під час загальної молитви перед ім'ям султана (а це було для мусульман ознакою суверенітету) [3, с. 328 - 329].

Після депортації кримських татар (1944 р.) посилилася цензура та владний контроль над вченими. В 1952 році відбулася сесія Кримського філіалу АН СРСР з питань історії Криму [3, с. 211]. Сесія мала своїм науковим авторитетом обґрунтувати етнополітичну ситуацію в Криму, що склалася в результаті акції радянської влади. Одним з рішень сесії стала постанова: «Рішуче боротися проти ідеалізації хазар, печенігів, половців і татар в історії Криму». Як наслідок гострій критиці піддалася вже згадана стаття С. Бахрушина [3, с. 212]. Ідеологізація наукових досліджень не допомагала зваженому та об'єктивному аналізу політики Османської імперії щодо Кримського ханства. Натомість, починаючи з другої половини 40-х рр. ХХ ст., інтенсивно розроблялася тема боротьби Київської Русі та Московського князівства проти Золотої Орди, Кримського Ханства та Османської імперії [2, с. 142]. Таким чином, радянські історики могли досліджувати османсько-кримські стосунки лише в контексті протистояння Порти і Криму з Москвою. Проте, незважаючи на такі рамки, вже в 1948 році з'явилася монографія О. Новосельського «Боротьба Московської держави з татарами у першій половині XVII ст.» [4], в якій ставилася під сумнів теза В. Смірнова про повний контроль Османської імперії над Кримським ханством.

На підставі аналізу дипломатичних документів Посольського приказу (з кінця XV ст.) О. Новосельський стверджував, що у османсько-кримських взаєминах боролися дві тенденції: прагнення кримців до незалежності зовнішньої політики й необхідність виконувати васальні зобов'язання щодо турецького султана [4, с. 417 - 419]. Ті історики, які поділяли думку А. Новосельського, схильні були чітко розрізняти лінії поведінки Стамбула і Бахчисарая в Східній і Південно-Східній Європі. Вони вважали, що Порта займалася головним чином боротьбою проти Ірану і Габсбургів і не мала скільки-небудь серйозних територіально-політичних інтересів у Східній Європі, здійснювала тут найчастіше оборонну і навіть миролюбну політику [5, с. 302]. Що ж стосувалося ролі кримської дипломатії в даній частини Європейського континенту, то прихильники О. Новосельського визнавали її досить значною; не зв'язуючи поведінку Бахчисарая з політикою Порти, вони бачили в постійних і хаотичних набігах кримців на східноєвропейські країни прагнення кримських феодалів вирішувати таким шляхом не політичні, а господарські завдання регулярного отримання «ренти» за рахунок сусідів [5, с. 303].

Позиція О. Новосельського відразу зустріла сильний опір серед прихильників традиційної схеми. Дослідники, які йшли за В. Смірновим, не відокремлювали політики Криму від політики Туреччини в регіоні. Вони вважали, що незначна «самостійність» Кримського ханства в тогочасному міжнародному житті Східної Європи насправді була лише добре продуманою тактикою Стамбула, яка забезпечувала йому реалізацію стратегічних завдань в даному регіоні [5, с. 303]. Така позиція, зокрема, знайшла відображення у праці радянського автора В. Мавродіна [6]. Історик стверджував, що Кримське ханство стало васалом Османської імперії. На думку В. Мавродіна, саме завдяки підтримці могутньої Османської імперії кримські татари перетворилися на серйозну загрозу для Московського князівства. В. Мавродін зазначив, що Османська імперія, утвердивши своє панування в Криму, прагнула в майбутньому відновити «татарське іго», але вже тільки у вигляді «турецько-татарського іга» на території Східної Європи, тобто на руських землях [6, с. 267].

Важливою для історіографії є праця вченого І. Грекова, науковими інтересами якого була політична історія країн Східної Європи XIV - XVI ст. Автор, як і попередники, стверджував, що Кримське ханство стало васалом Османської імперії одразу ж після вторгнення турецьких військ на його територію в 1475 р. Тоді ж, на думку вченого, був підтверджений договір між країнами, який фіксував васальну залежність Кримського ханства від Османської імперії. Умови цієї залежності були досить чітко визначені. Османська імперія наполягла, щоб в Стамбулі постійно перебували найближчі родичі хана з роду Гіреїв, які могли замінити його на кримському престолі в будь-який зручний для Османів момент. Так, на думку вченого, були закладені основи османсько-кримських відносин, які в подальшому видозмінювалися в деталях, але залишалися незмінними в головному: «Крим був васалом Османської імперії, слухняним провідником її планів в Східній і Південно-Східній Європі» [7, с. 75 - 76].

І. Греков виступав послідовним прихильником концепції В. Смірнова, згідно якої хан був васалом султана і контролювався ним повністю [5, с. 303]. Виходячи із цього, дослідник сформулював головне завдання, яке стояло перед турецькою дипломатією в кримській політиці: недопущення створення анти- османської коаліції в даному регіоні, запобігання надмірному посиленню однієї східноєвропейської держави за рахунок іншої [5, с. 304] По суті, концепція І. Грекова підтверджувала прийняту в радянській історіографії тезу про експансіоністську та агресивну політику Порти в регіоні. Такий погляд на османсько-кримські зв'язки був домінуючим в працях радянських істориків 70-х - 80-х рр. ХХ ст.

Після розпаду СРСР в російській історіографії відбуваються зміни. Необхідно було відмовитися від радянських кліше і шаблонів щодо історії Криму та Османської імперії. На цьому етапі слід відзначити роботу А. Хорошкевич в якій Кримське ханство представлено самостійним суб'єктом політичних контактів в Східній Європі [8, с. 314]. На думку дослідниці, створюючи опорні бази в Північному Причорномор'ї, необхідні для боротьби за Персію і Північний Кавказ, Османська держава використовувала сили Криму у власних інтересах, а натомість султан піклувався про «економічну могутність» Криму. В цілому ж А. Хорошкевич виходить із уявлення про певну самостійність Кримського Ханства від Османської імперії [9, с. 1457].

Російський дослідник І. Зайцев стверджує, що у російській історіографії продовжують зберігатися різні думки про характер османсько-кримських відносин, хоча і спостерігається явний відхід від упередженої концепції про агресивний характер політики Османської імперії в Східній Європі [10, с. 30]. І. Зайцев дотримується точки зору про відносну самостійність зовнішньої політики Криму щодо Порти. Вчений зауважує: незважаючи на зміни ханів султанами, перші зберігали право карбування монет і згадку в традиційній молитві (хутба), тобто атрибути, властиві незалежним правителям. Чи не раніше кінця XVII в. перед ім'ям хана в хутбі називалося ім'я правлячого султана, що автор пов'язує з виникненням і поширенням саме в цей час ідеї османського халіфату. Тому відповідь на питання, чи був Крим васалом Османської імперії з 1475 р., залежить від відповідної позиції: з точки зору османської і російської так, а що стосується Кримського ханства або мусульманської теорії політичної влади - не був [11, с. 25-27].

Серед основних праць західноєвропейських авторів, слід відзначити колективну роботу французьких дослідників [12]. Видання містить документи із архіву Топкапи, що стосуються кримської політики Порти в XV-XVI ст. На підставі цих документів А. Баннігсен та Ш. Лемерсьє-Келькеже опублікували роботу «Кримське ханство на початку 16 століття: від монгольської традиції до османської сюзеренітету» [13]. Автори відзначають, що спочатку залежність хана від султана була мінімальною. Він навіть міг дозволити собі підтримувати зв'язок із сефевідським Іраном - заклятим ворогом Стамбула. Коротке правління Мухаммеда Ґірея І, на думку французьких дослідників, відповідає апогею татарської незалежності. Після нього, зі вступом на престол Саадат Гірея, османський сюзеренітет посилився завдяки системі заручників, яка дозволила султанам тримати в себе «резерв претендентів» [13, с. 328-329]. Автори, розмірковуючи над тим, що спричинило посилення османського впливу на Крим з приходом Саадат Гірея, стверджують, що хан намагався придушити опозицію татарської знаті за рахунок турецьких військ і цим укріпити свою владу [13, с. 334]. Султани, в свою чергу, прекрасно розуміли слабкості Кримської держави і намагалися тонко маніпулювати на протиріччях між ханами і знаттю [13, с. 331].

В іншій своїй статті А. Баннігсен та Ш. Лемерсьє-Келькеже не погоджуються із тезою В. Смірнова про повний сюзеренітет і контроль Порти над Кримом. Автори зазначають, що в татар збереглася традиційна для кочових народів передача влади від брата до брата (на противагу осілим туркам-османам, де на султанському престолі батька заступав син) [14, с. 478].

Польський дослідник Л. Подгородецький зазначав, що османське панування в Криму трималося на кількох підставах. По-перше, це спільна для татар та османців ісламська традиція. По-друге, захопивши Константинополь, турки вважали себе наступниками Візантії, отже претендували на володіння Кримом. По- третє, геополітичні міркування спонукали Осман встановити контроль над Кримом, оскільки півострів лежав по сусідству з сильними державами - Москвою, Польщею, Золотою Ордою [15, с. 27 - 28]. На думку Л. Подгорецького, Османська імперія лічила ханів за своїх підданих, але з особливими привілеями. Так, на відміну від Молдавії та Волощини кримські хани нічого не платили в Стамбул - натомість самі отримували гроші за службу. Для Стамбула татари насамперед становили мілітарну силу, яку можна було використовувати в європейських кампаніях. Окрім того, Крим відігравав важливу роль в господарчому житті Туреччини: був постачальником м'яса, риби, солі, оливи та невільників [15, с. 34].

Серед турецьких дослідників, які у своїх працях торкалися османської політики в Криму XVI-XVII ст., слід відзначити двох авторів: це Акдест Курат та Халіл Інальджик. Перший, у своїй роботі «Ярлики і бітіки ханів Золотої Орди, Криму та Туркестану в архіві музею палацу Топкапи»[16], опублікував невідомі до того листи кримських ханів та вельмож до султанського двору.

Х. Іналджик у своїй широковідомій праці з історії Османської імперії класичної доби [17], майже не торкається кримської політики. Проте в інших статтях історик детально розглядає питання турецької опіки над Кримом [18; 19; 20]. Найважливішою передумовою для потрапляння Криму під заступництво Османів, на думку історика, слід вважати, співпрацю кримської знаті з турками та призначення султаном запропонованої ними особи ханом. Призначений з ініціативи аристократії Менглі Гірей був змушений підкорятися сильнішому султанові для збереження свого становища. Подібне заступництво було вигідним і для кримської аристократії, адже підпорядкування більш сильній державі, сприяло забезпеченню стабільності влади і поклало край анархії. Але головною причиною потрапляння Кримського ханства в залежність від Порти, на думку Інальджика, була зовнішня небезпека, що походила від Золотої Орди [19, с. 120] Вчений зазначав, що попервах, коли залежність від Османів ще була відносно м'якою, кримська аристократія мала бажання продовжувати обирати ханів, збираючись, як і раніше, на традиційних курултаях. У такий спосіб за рішенням «зборів союзу татар» вступили на престол наступники Менглі Гірея [20, с. 165]. Отже роль султана полягала лише в підтвердженні вибору аристократії (хоча зовні буде здаватися, що хан був призначений султаном, а для Османів це було великим досягненням на той період) [20, с. 165].

Турецькі та європейські історики, на відміну від своїх російських колег, вважають, що сюзеренітет Осман над Кримським ханством не був абсолютним. В кінці XV - на початку XVI ст. кримська аристократія насправді сама обирала собі ханів, які затверджувалися султанами лише формально. Самі хани намагалися використовувати османську могутність у власних цілях, щоб укріпити та стабілізувати кримську державність. Посилення ж османського контролю над Кримом в середині XVI ст. було пов'язане з геополітичною ситуацією, яка склалася в Східній Європі внаслідок розпаду Золотої Орди та завоювань Москви.

Цікавим є погляд на османсько-кримські стосунки у праці російського історика В. Возгріна. Кримське ханство, на думку вченого, вважалося васальною територією Османської імперії, але з деякою відмінністю від інших земель, які потрапили під турецьку владу. По-перше залежність Криму від Порти зростала протягом століть. По-друге, ця залежність так і не стала безумовною [21, с. 320].

Дослідник відзначає, що хоча з часів Менглі Гірея ханство і не було суб'єктом владних повноважень, що мали мусульманську правову форму, як, наприклад, шеріфат Мекки. Проте Крим відрізнявся і від 22 окраїнних провінцій Османської імперії: тут не існувало системи тімарів. Тому як хан, так і його беї були економічно куди більш самостійні, ніж їхні «колеги» по статусу з інших султанських провінцій. В цілому, у турків і кримських татар склалися відносини, які можна визначити як союзницькі. Османсько-кримський союз, на думку В. Возгріна, можна порівняти з польсько-литовською унією [21, с. 322]. Як бачимо, дослідник радикально переглянув усталену схему В. Смірнова, за якою Порта розглядала Крим виключно, як свого слухняного васала. В. Возгрін доводить думку про те, що спочатку між Портою і Кримом існував рівноправний союз. Лише згодом, у XVI ст. під тиском внутрішніх та зовнішніх обставин, вплив Осман на ханство посилився.

Одним із перших вітчизняних істориків, хто торкнувся проблеми османсько-кримських зв'язків, став «батько» українського сходознавства А. Кримський. Щодо оцінки османської присутності в Криму, то вчений відзначав широкі повноваження султана над Кримським ханством [22, с. 275]. А. Кримський тримався думки про безумовну підпорядкованість Кримського ханства султанській волі. У своїх працях щодо Криму він посилається переважно на роботу В. Смірнова.

Український історик В. Остапчук обстоював думку про важливість Чорного моря для Осман, які, перетворивши його на «Оттоманське озеро», вже мало цікавилися експансією на північ [23, с. 152]. Історик відзначив, що номінально піддане Порті з 1475 року, ханство мало унікальні стосунки зі Стамбулом, отримуючи регулярні та офіційні османські подарунки. Османи, на думку В. Остапчука, виграли від цього зв'язку безсумнівно, оскільки їм вдалося мати достатній ступінь контролю над північним узбережжям моря. Це усунуло необхідність відвертого підкорення причорноморських степів, що їм навряд чи вдалося б здійснити. З рук кримських татар та ногайців османи отримували постійний потік рабів, захоплених в Україні, південній частині Московського царства та на Кавказі, що мало важливе значення, як для татарської, так і османської економіки [24, с. 139].

Серед сучасних українських дослідників, які у своїх студіях торкалися проблеми османсько-кримських зв'язків, варто відзначити О. Галенка та О. Кульчинського. Згадані вчені підготували перший український переклад праці турецького історика XVII ст. Мустафи Наїми. На думку О. Галенка, «Хроніка Наїми» це важливе джерело, яке дозволить значно поглибити наші знання про османсько-кримські взаємини в XVI - поч. XVII ст. Оцінюючи статус ханства, О. Галенко зазначив, що Кримський ханат залишався після 1475 р. окремою державою, з власним устроєм та інститутами, але османські султани мали необмежене право втручатися у його справи - зовнішні, внутрішні, воєнні, релігійні та інші. «Такий статус можна описати як залежна держава, що був властивий для степової політичної традиції. Він відрізнявся від статусу союзної спільноти(держави чи племені), яке зберігало внутрішню автономію.» - зазначає історик [25, с. 209]. О. Галенко уникає таких термінів, як «васал» та «сюзерен» при оцінці османсько-кримських стосунків.

Отже, проаналізувавши історіографію османсько-кримських відносин кінця XV - початку XVII ст. ми з'ясували, що існують діаметрально протилежні погляди на те, який статус мало Кримське ханство в геополітичній орбіті Османської імперії. Частина істориків (В. Смірнов, С. Бахрушин, І. Греков та інші) вважали, що Кримське ханство після 1475 року було контрольоване Портою, яка використовувала свого васала в експансіоністських цілях. Головним аргументом для них служить той факт, що султани затверджували ханів і мали право їх змінювати. Цю тезу заперечив В. Возгрін, який вважає, що взаємини між Стамбулом та Бахчисараєм вибудовувалися на рівноправних, союзницьких стосунках. Частина істориків займає компромісну позицію, визнаючи залежне становище Криму але заперечуючи при цьому абсолютний контроль над ним з боку Османської імперії (О. Новосельський, А. Баннігсен та Ш. Лемерсьє-Келькеже, Х. Інальджик та інші).

Таким чином, в історіографії османсько-кримських зв'язків на сьогодні є спірні питання, які становлять дослідницький інтерес. Вважаємо, що вирішенню цих проблем допоможе критична оцінка існуючих концепцій на основі аналізу доступних історичних джерел (вже згадуваних мемуарів Е. Челебі та «Хроніки» М. Наїми)

Бібліографія

кримський ханство історія османський

1. Смирнов В.Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты до начала XVIII века. - СПб., 1887. 772 с.

2. Ісмаілова Л.А. Установлення відносин між Кримським ханством та Османською імперією в концепції радянської історіографії // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. - 2013. - № 12. - С. 140-144.

3. Бахрушин С.В. Основные моменты истории Крымского ханства / Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии: Сб./Крым. отд. Ин-та востоковедения АН Украины. - Симферополь. - 1993. - Вып. III - С. 320 - 340

4. Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века / Отв. ред. Член-корр. АН СССР С.В. Бахрушин. - М.-Л.: Изд-во Академии наук СССР; Институт истории АН СССР, 1948. - 448 с.

5. Греков И.Б. К вопросу о характере политического сотрудничества Османской империи и Крымского ханства в Восточной Европе в XV-XVII вв. / Россия, Польша и Причерноморье в XV-XVIII вв. / сб. стат. под ред. Б.А. Рыбакова; АН СССР, Институт славяноведения и балканістики. - М: Наука. - 1979. - С. 299-314.

6. Мавродин В.В. Образование единого русского государства / В.В. Мавродин. - Л.: Изд-во Ленинград. гос. ун-та, 1951. - 328 с.

7. Греков И.Б. Османская империя и страны центральной, восточной и юго-восточной Европы в XV - XVI вв.: главные тенденции политических взаимоотношений / Академия наук СССР, Ин-т славяноведения и балканистики; отв. ред. И.Б. Греков. - М.: Наука, 1984 г. -300 с.

8. Хорошкевич А.Л. Русь и Крым: от союза к противостоянию. Конец XV - начало XVI вв. - М.: Эдиториал УРСС, 2001. - 336 с.

9. Мустафина Д.А., Мустакимов И.А. Крымское ханство и Османская Турция: историография взаимоотношений в современной отечественной науке // Учен. зап. Казан. Ун-та. Сер. Гуманит. науки. - 2017. - Т. 159, кн. 6. - С. 1455-1471.

10. Зайцев И.В. Между Москвой и Стамбулом. Джучидские государства, Москва и Османская империя (начало XV - первая половина XVI вв.): Очерки. - М.: Рудомино, 2004. - 216 с.

11. Zaytsev I. The Crimean Khanate between Empires: independence or submission // Empires and Peninsulas. Southeastern Europe between Karlowitz and the Peace of Adrianople, 1699- 1829 / Ed. by P. Mitev, M. Baramova, V. Racheva. - Munster: Lit Verlag, 2010. - P. 25-28.

12. Le khanat de Crimee dans les Archives du musee du palais de Topkapi, presente par Alexandre Bennigsen, Pertev Naili Boratav, Dilek Desaive, Chantal Lemercier-Quelquejay. In: Revue des etudes slaves, tome 53, fascicule 4, 1981. pp. 623-624.

13. Lemercier-Quelquejay Chantal, Bennigsen Alexandre. Le khanat de Crimee au debut du XVIe siecle: De la tradition mongole a la suzerainete ottomane [d'apres un document inedit des Archives ottomanes]. In: Cahiers du monde russe et sovietique, vol. 13, n°3, Juillet-septembre 1972. pp. 321-337.

14. Lemercier-Quelquejay Chantal, Bennigsen Alexandre. La Moscovie, l'Empire ottoman et la crise successorale de 1577-1588 dans le khanat de Crimee [La tradition nomade contre le modele des monarchies sedentaires]. In: Cahiers du monde russe et sovietique, vol. 14, n°4, Octobre-decembre 1973. pp. 453-487.

15. Podhorodecki L. Chanat Krymski i jego stosunki z Polska w XV-XVIII w. - Warszawa, 1987. - 358.

16. Kurat A.N. Topkapi Saray Muzesi Ar§ivindeki Altin ordu, Kirim ve Turkistan hanlarina ait yarlik ve bitikler. Istanbul, 1940. Dil ve tarih - cografiya fakultesi yayinlarindan. Tarih serisi 1. 212 s.

17. Іналджик Г. Османська імперія: класична доба 1300-1600 / Галіль Іналджик; пер. з англ. Олександр Галенко; Ін-т сходознавства ім. А. Кримського НАН України. - К.: Критика, 1998. - 286.

18. Иналджик Х. Крым под властью Османов и спор о заключении соглашения: по материалам новых документов (1) // Золотоордынское обозрение. Казань. 2013 - №1. - С. 147-163.

19. Иналджик Х. Крым под властью Османов и спор о заключении соглашения: по материалам новых документов (2) // Золотоордынское обозрение. Казань. 2013 - № 2. - С. 117-127.

20. Иналджик Х. Крым под властью Османов и спор о заключении соглашения: по материалам новых документов (3) // Золотоордынское обозрение. Казань. 2014 - № 1. - С. 163-173.

21. Возгрин В.Е. История крымских татар: очерки этнической истории коренного народа Крыма в четырёх томах. - Т. I. - Симферополь: Издательский дом "Тезис", 2013. - 872 с.

22. Кримський А.Ю. Вибрані сходознавчі праці: В 5 т. - Т. 3: Тюркологія / редкол.: Л.В. Матвеева (голов, ред.) [та ін.]; НАН України, Ін-т сходознавства ім. А.Ю. Кримського. - К.: ВД «Стилос», 2010. - 416 с.

23. Ostapchuk, V. «Outpost of Empire: An Appraisal of Ottoman Building Registers as Sources for the Archeology and Construction History of the Black Sea Fortress of OziD» An Annual on the Visual Culture of the Islamic World 22, 2005. - 150-188.

24. Ostapchuk, V. “The Ottoman Northern Black Sea Frontier at Akkerman Fortress: The View from a Historical and Archaeological Project.” Proceedings of the British Academy, 2009. - 137-170.

25. Наїма Мустафа. Гюсейнові городи у витягу історій із заходу та сходу. (Повідомлення про Україну) / Пер. османсько-турецької О. Галенка та О. Кульчинського. ? К.: Вид-во Жупанського, 2016. - 288 с. - (Історична думка).

Размещено на Allbest.ru