Проблеми становлення соціально-педагогічного цілепокладання в контексті розвитку народної освіти в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет»

ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОГО ЦІЛЕПОКЛАДАННЯ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ - ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

Олексій Анатолійович Білецький, кандидат педагогічних наук,

доцент, доцент кафедри педагогіки

Анотація

У статті розкрито основні проблеми педагогічного і соціального цілепокладання в контексті розвитку народної освіти в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття; аналізуються умови, що сприяли формуванню загальносуспільної думки про необхідність існування народної школи, подано аналіз основних законопроектів та положень Міністерства народної освіти Російської імперії, а також роль суспільних організацій, що відобразили формування системи цілей у педагогічному і соціальному аспектах для народної освіти України означеного періоду.

Ключові слова: народна освіта, цілепокладання, соціально-педагогічне цілепокладання, тенденції, Церква, народна школа, Міністерство народної освіти, церковно-парафіяльні школи.

Аннотация

ПРОБЛЕМЫ СТАНОВЛЕНИЯ СОЦИАЛЬНО-ПЕДАГОГИЧЕСКОГО ЦЕЛЕПОЛАГАНИЯ В КОНТЕКСТЕ РАЗВИТИЯ НАРОДНОГО ОБРАЗОВАНИЯ В УКРАИНЕ (ВТОРАЯ ПОЛОВИНА XIX- НАЧАЛО ХХ ВЕКА).

Алексей Белецкий, кандидат педагогических наук, доцент, доцент кафедры педагогики ДВНЗ «ДДПУ», Славянск, Украина.

В статтье раскрыты основные проблемы педагогического и социального целеполагания в контексте развития народного образования в Украине во второй половине ХІХ - в начале ХХ столетие; анализируются условия, которые содействовали формированию всеобщей мысли о необходимости существования народной школы, представлен анализ основных законопроектов и положений Министерства народного образования Российской империи, а также роль общественных организаций, отобразившие формирование системы целей в педагогическом и социальном аспектах для народного образования Украины выделенного периода.

Ключевые слова: народное образование, целеполагание, социально-педагогическое целеполагание, Церковь, народная школа, Министерство народного образования, церковно-приходские школи.

Abstract

PROBLEMS OF THE FORMATION OF SOCIAL-PEDAGOGICAL GOAL-SETTING IN THE CONTEXT OF THE DEVELOPMENT OF PUBLIC EDUCATION IN UKRAINE (SECOND HALF OF THE XIX- EARLYXX CENTURIES).

Oleksii Biletskyi, Candidate of Pedagogical Sciences, Associate Professor, Associate Professor at the Department of Pedagogy, State Higher Education Institution «Donbas State Pedagogical University», Sloviansk, Ukraine.

The modern domestic education system needs a reform, the essence of which should be its constructive modernization and targeted improvement of its quality. This is dictated by the exposure of the Ukrainian state to the world level of science and technology, formation of a new type of public relations, as well as the time itself. Given that the school must always fulfill social demands of society, there is a problem of developing a new goal of national education and, accordingly, the formation of a new concept of pedagogical goal-setting for the broad social strata of the population. To prevent errors in this process the author of the article relies on historical experience. The article reveals the main problems of pedagogical and social goal-setting in the context of public education development in Ukraine in the second half of the XIX - early XX centuries; the concept of goal-setting in social and pedagogical aspects is clarified; the conditions that contributed to the General idea of the need for public school are analyzed along with the analysis of the main bills and regulations of the Ministry of public education of the Russian Empire, starting with the basic provisions «on public education» 1767-1864 years; the role of public organizations, particularly local governments as Zemstvo, reflected the formation of a system of goals in pedagogical and social aspects for public education in Ukraine of the selected period. In the course of the study, the author comes to the conclusion that as a result of the Russian Empire influence during this period, the development of public education in Ukraine did not have constant positive dynamics. This had a certain impact on the nature of pedagogical and social targeting in the state. However, despite the strict government policy aimed at russification of the Ukrainian people, opposition from the Church and the Holy Synod, under-funded public schools by the Ministry of education, socio-educational targeting of Ukraine gradually became characterized by democratization and humanization of education, a lot of focus and flexibility, and most importantly, education began to acquire secular nature.

Keywords: public education, goal-setting, social-pedagogical targeting, Church, public school, Ministry of public education, parish schools.

Вступ

Протягом останніх років в Україні відбувається докорінна трансформація науково-економічної сфери діяльності. Освітня галузь потребує реформування, змістом якого має стати її конструктивна модернізація, а метою - підвищення її якості. При цьому головним завданням модернізації є не просте наближення, відповідність педагогічного процесу, а випереджальне відображення й ефективне врахування істотних тенденцій в ньому розвитку та функціонування нашого суспільства й людської цивілізації в цілому.

З усією очевидністю це вимагає розширення масштабів і зростання рівня освіти, поліпшення якості підготовки фахівців, а головне - розвитку самої людини, її творчих здібностей, що і було зазначено загальноукраїнською концепцією «НУШ (Нова Українська Школа)» (Концепція Нової Української Школи, 2016).

У перетворенні сучасної школи важливу роль відіграє історико-педагогічний досвід, вивчення якого дозволяє визначити закономірності розвитку і постановку системи цілей у галузі шкільництва в Україні, побачити і реально оцінити проблеми сучасної школи й накреслити шляхи подальшого розвитку освіти.

Так, головним компонентом, відсутність якого унеможливлює існування і подальший розвиток школи є ціль. Саме ціль і визначає характер і зміст навчальної діяльності. Але, у свою чергу, це породжує різність поглядів і підходів у формуванні як педагогічного, так і соціального цілепокладання.

Проблемі формування соціально-педагогічного цілепокладання в Україні приділено достатньо уваги вітчизняних учених. Серед них, з позицій історії педагогіки і загальної освіти, найбільш широко і ґрунтовно представлені аспекти розв'язання цієї проблеми у дослідженнях В. П. Беспалька, В. І. Бондаря, М. В. Гриньової, Н. В. Кузьміної, А. К. Маркової, В. А. Семиченко, О. В. Пере- тятько, Н. С. Побірченко, А. В. Хуторського.

Останнім часом проблеми цілепокладання у педагогіці привертають багато уваги науковців. Цю педагогічну категорію досліджують із світоглядницьких позицій виховання, розвитку і загальної освіти. Серед останніх досліджень можна виділити праці В.М. Чорнобровкіна, Г.С. Сухобської, а також І.В. Гриценко.

Саме дослідження І.В. Гриценко (2014) дозволило нам визначити понятійний імператив щодо поняття «цілепокладання» у педагогіці. Згідно з автором, «цілепокладання» - це педагогічна категорія, сутність якої полягає у проектуванні освіти як соціального інституту (с. 25). Тобто, у розумінні автора, формування «головних» соціальних цілей освіти, що визначаються соціальним замовленням, повинно перетворитися в конкретні цілі освіти, виховання і розвитку, відображені у змісті освіти.

Зважаючи на тісний взаємозв'язок між соціальним і педагогічним цілепокладанням, надалі ми будемо використовувати термін «соціально-педагогічне цілепокладання».

У перетворенні сучасної школи важливу роль відіграє історико-педагогічний досвід, вивчення якого дозволяє комплексно визначити закономірності розвитку шкільництва в Україні, побачити і зважено оцінити проблеми сучасної школи й накреслити шляхи подальшого розвитку освіти. При цьому важливо враховувати здобутки регіонального педагогічного досвіду. народний освіта україна педагогічний

З огляду на це цікавим є досвід організації народної освіти України в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття. Вибір часових меж дослідження не випадковий, оскільки з 1861 по 1917 рр. в системі народної освіти України, як й в усій Російській імперії, відбувалися значні зміни у шкільній справі, пов'язані зі змінами у соціально-економічній та політичній галузях життя тогочасного суспільства. Цей історичний період цікавий тим, що у цей час закладалися основи новітньої педагогіки. Багато нововведень, що впроваджувалися у шкільну практику в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття, є актуальними зараз і викликають інтерес сучасних дослідників.

Огляд історико-педагогічних досліджень показує, що дослідниками виконана значна робота щодо вивчення розвитку народної освіти в Україні упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ століття. Однак у ній знайшли відображення лише загально-педагогічні аспекти. Так, у наукових дослідженнях було висвітлено перебіг освітніх процесів, зміст освіти, досвід роботи, політику уряду та діяльність суспільних організацій. Але, в основному, у історико-педагогічних дослідженнях не проводяться паралелі між соціальними цілями і розвитком освіти (в тому числі і народною). Не встановлюються зв'язки між прагненнями суспільства і вимогами держави. У нашому дослідженні було проведено аналіз основних подій і явищ у галузі народної освіти пореформеного періоду.

Метою дослідження стало виділення основних аспектів соціально-педагогічного цілепокладання в Україні протягом другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

У дослідженні застосовано комплекс методів дослідження: аналіз, синтез, конкретно-пошуковий, системно-структурний методи для здійснення історіографічного аналізу проблеми, вивчення теоретичних питань розвитку народної освіти в Україні; пошуково-бібліографічний та проблемно- цільовий - для аналізу періодичних видань, нормативних і освітніх документів з метою визначення загального стану розвитку народної освіти; методи узагальнення та інтерпретації даних для визначення актуальних проблем і тенденцій розвитку народної освіти в Україні упродовж досліджуваного періоду.

Виклад основного матеріалу

З середини ХІХ століття інтенсивно розвиваються міжнародні політичні та економічні зв'язки Російської імперії із країнами Західної Європи. Вихід Російської імперії на європейський рівень вимагав швидкого розвитку промисловості, сільського господарства, науки і техніки. Водночас відчувався дефіцит кваліфікованого робочого персоналу на мануфактурах, заводах і фабриках. Непродуктивна праця кріпаків була неспроможна забезпечити належного прибутку господарям, на відміну від механізованих засобів (Єгоров, 1974, с. 4). Царський уряд був змушений скасувати кріпацтво. У зв'язку з переходом від феодального до капіталістичного способу виробництва гостро постало питання розбудови системи освіти, яка б служила фундаментом для економічного розвитку країни. Приймаючи до уваги нові вимоги життя суспільства, Імператор Олександр ІІ на нараді Міністерства народної освіти з питань обговорення «Проекту статуту загальноосвітніх закладів», яка відбувалась 23 квітня 1861 року, зазначав: «Для того, щоб доцільно користуватися правами людини, необхідно розвити в народних масах усвідомлення та знання цих прав, розпалити любов до праці розумної та посіяти у кожному повагу до самого себе та до людини взагалі. Тільки за таких умов може бути ліквідована роз'єднаність, яка панує між станами. Тільки тоді стане можливим розумний розподіл праці між людьми» (Мусин-Пушкин, 1914, с. 67).

Однак стан народної освіти Російської імперії, зокрема в Україні, залишався незадовільним, наслідком чого був низький рівень грамотності населення порівняно з країнами Європи. Якщо у Європі він становив 85-90 освічених на 100 осіб, то в Україні на 100 осіб припадало лише 17-25 освічених (История и развитие народного просвещения в Российской империи в XVIII - начале XX ст., 1923, с. 30). Цей факт викликав занепокоєння у державних колах. З одного боку, тодішній уряд розумів необхідність поширення загальної освіти серед народних мас, а з іншого - намагався обмежити освіту для робітників і селян. Такі підходи до загальної народної освіти визначили наступні кроки уряду щодо організації освіти. Так, у пояснювальній записці до «Проекту статуту загальноосвітніх закладів» (1862 рік) зазначалося, що школа повинна давати корисні знання (Аристов, 1879, с. 38). Справа організації та поширення освіти в народі повинна була залишитися під контролем Міністерства народної освіти. Водночас школи духовного відомства залишалися закріпленими за духовенством. Окрім того, духовенство отримало можливість контролювати справу організації народних шкіл, а також впливати на рішення Міністерства народної освіти. За таких умов Міністерство народної освіти посідало далеко не перше місце у справі організації початкової освіти.

Отже, вже на перших роках організації справи народної освіти у Російській Імперії спостерігалися перші труднощі у формуванні соціально-педагогічного цілепокладання, що виявилися у прагненні широких народних верств до освіти і водночас стримання цього процесу з боку Міністерства освіти і Церкви.

У 1864 році було видано «Положення про початкові народні училища», яке стало основою для подальшого розвитку народної освіти в Російській імперії та в Україні. Цим Положенням приватним особам та сільським громадам було дозволено відкривати народні училища (Полный свод законов Российской империи, 1911, с. 1728). Таким чином, царським урядом було передано справу розвитку народної освіти широким народним колам. Тому цей документ сприяв посиленню впливу громадськості на розбудову мережі шкіл. «Положення про початкові народні училища» засвідчило прихильність царського уряду до розвитку народної освіти. У свою чергу, це створило певні передумови для розвитку загальної народної освіти.

Історичну цінність представляє той факт, що «Положення про початкові народні училища» усунуло парадокс в освітній галузі. Юридично поняття «початкова народна освіта» з'явилося ще у 1767 році під час створення імператрицею Російської імперії Катериною ІІ «Великої комісії» - першого Міністерства освіти. Але фактично можливість навчатися у початкових училищах отримали лише певні верстви населення: ремісники, купці та городяни (Веселовский, 1909, с. 1820). Лише з 1864 року народна освіта отримує статус загальної.

Із скасуванням кріпацтва у 1861 р. з'явилася велика кількість вільного населення, яка теж потребувала певної освіти. З метою диференціювання різних щаблів навчальних закладів для відповідних прошарків населення уряду було потрібно поділити усі заклади на окремі ступені. Однокласні та двокласні початкові училища отримали статус народних, тобто для простого люду. Тому поняття «народна освіта» і «початкова освіта» пореформеного періоду стали тотожними (Полный свод законов Российской империи, 1911, с.139-142).

«Положення про початкові народні училища», видане у 1864 р. вже офіційно затвердило однокласні та двокласні початкові училища як навчальні заклади для бідних прошарків населення - для звичайного народу. Ці училища стали єдиним джерелом освіти для широких народних мас.

У 1864 році в 34 губерніях Європейської Росії були засновані перші земства. Серед них земськими стали і деякі губернії України: Харківська, Херсонська, Одеська та Чернігівська.

Земства відігравали значну роль у розвитку народної школи, хоча ця справа зовсім не входила в обов'язки земських установ. Згідно із земським положенням 1864 року, земствам надавалося лише право піклування про кошти на народну освіту і затверджену законом участь у завідуванні навчальними закладами, які вони утримували. Так, у рішенні Сенату від 22 вересня 1870 року зазначалося, що на земські установи покладалося завдання фінансування народної освіти.

Отже, зрозуміло, що земства могли і не займатися справою початкової освіти. Більше того, уряд намагався зашкодити земствам у справі розвитку шкільництва. Так, у 1865 році постає питання про передачу всіх училищ у підпорядкування духовенства (Ашин, 1917, с. 5-7). У наступному 1866 році, було введено цензуру, або огляд усіх підручників, що призначалися для використання у народних училищах, було значно посилено цензурний нагляд за народними училищами (Луппов, 1939, с. 608). Отже, простежується сповнений протиріч вплив політики уряду на розвиток народної освіти, який виявляється у посиленні нагляду та контролю за народною освітою. Це виявилося також у зниженні темпу росту кількості народних шкіл упродовж 1865-1866 років. Так, наприкінці 1866 року кількість початкових училищ збільшилася лише на 32 і складала 2046.

У 1867 році всі початкові школи, крім духовних, були зосереджені під контролем Міністерства народної освіти. До того ж сільські школи у земських губерніях були віддані земствам, а у кожній губернії було призначено інспектора. Було також дозволено засновувати міністерські однокласні школи із трьохрічним терміном навчання.

Відповідно до «Положення про міські училища», яке вийшло у 1872 році, до великої кількості закладів початкової освіти (приходські, міські, земські школи, школи грамот, недільні школи) додалася міська міністерська двокласна школа (Мармазова, 1998, с. 315). У міських початкових училищах один вчитель проводив заняття з окремим класом. Кожен клас міг складатися з великої кількості відділень (до 6-ти), але вчитель міг займатися лише з одним із них. Інші відділення учнів повинні були працювати самостійно. Ця обставина змушувала вчителів займатися з кожним відділенням лише півгодини або взагалі чверть години. Тому міські училища були не здатними задовольнити потреби городян в освіті. У зв'язку з цим за статутом 1912 року міські початкові школи були реорганізовані у «взірцеві» міністерські школи, термін навчання в яких становив чотири роки. Ці навчальні заклади, порівняно із земськими, поширювалися повільно, в основному на території Росії та Правобережної України. Загальна кількість міських початкових шкіл в Україні у 1880 році складала 38. Це пояснюється тим, що у східних губерніях України у зв'язку з більш розвинутою промисловістю земські установи та сільські громади більш активно відкривали заклади початкової освіти і майже не потребували втручання з боку Міністерства народної освіти.

Отже, у другій половині ХІХ ст. відбувається помітне розширення мережі початкової народної освіти. Так, якщо у 1861 році в Україні кількість усіх початкових шкіл становила 1320, то до 1863 року вона зросла до 1610 шкіл (на 21,97 %), а у 1880 році - до 2225 (на 38,2 %). З них 890 шкіл (40 %) були впорядковані земствами, 845 (37,98 %) - сільськими громадами, 317 школи (14,25 %) були засновані Міністерством народної освіти, 111 шкіл (4,98 %) належали духовенству. Решта 62 школи (2,79 %) відкривались за сприянням приватних осіб. Тож, розвиток народної освіти у 60-х - 70-х рр. ХІХ століття мав позитивну тенденцію на збільшення мережі та кількості шкіл.

Досягнення земських губерній у галузі освіти були значно вагомішими порівняно з неземськими. Земства Поділля, Волині та Київщини прагнули в найкоротший термін організувати мережу земських народних шкіл. Відсутність досвіду у справі влаштування земських шкіл й організації навчального процесу у них обумовило зміцнення зв'язків з тими губерніями, де земства були засновані в середині ХІХ століття і які вже мали певний досвід у справі народної освіти. Так, земські губернські установи Київщини, Чернігівщини, Волині, які були засновані на початку ХХ століття, намагалися тісно співпрацювати з Полтавським, Херсонським та Катеринославським земствами (Основы организации и практика дела, 1914, с. 146).

Починаючи з 80-х років ХІХ століття, після смерті Олександра ІІ, земські установи стали відчувати тиск з боку Міністерства народної освіти. Уряд почав приділяти більше уваги духовному відомству ніж земствам. Міністерство народної освіти надавало величезну фінансову допомогу духовному відомству для збільшення мережі церковнопарафіяльних шкіл, обмежуючи при цьому фінансування земських народних училищ трьома процентами від загальної суми, призначеної для народної освіти. Результатом цих дій стало різке збільшення кількості церковно-парафіяльних шкіл в Україні. Крім та сільських початкових училищ у 1887 році рішенням Державної Ради було затверджене положення, згідно з яким початкові школи всіх відомств переходили під нагляд духовенства (История и развитие народного просвещения в Российской империи в XVIII - начале XX ст., 1923, с. 366).

Духовне відомство утримувало 55 % навчальних закладів початкової освіти. Це були церковно-парафіяльні школи та школи грамоти. Якщо у 1880 році в Україні існувало 111 церковно-парафіяльних шкіл, то у 1886 році їх кількість становила 469. Дані можна представити у вигляді таблиці 1. З неї видно, що по кількості відкритих у зазначений відкритих період шкіл земства перевершили інші установи, хоча з часу впорядкування земських установ пройшло лише 15 років.

Таблиця 1. Кількість початкових шкіл різних відомств в Україні у 1880 р.