Державний компонент та цивільні кордони у визначенні меж та устрою церковно-адміністративної юрисдикції на прикладі Галицької митрополії XIV ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний компонент та цивільні кордони у визначенні меж та устрою церковно-адміністративної юрисдикції на прикладі Галицької митрополії XIV ст.

Протоієрей Володимир Вакін

Анотація

З проголошенням незалежності Української держави у 1991 році, цілком очевидно, піднялося питання про канонічну самостійність Української Православної Церкви зі своїм адміністративним церковним центром у м. Києві. Опонувати даній ідеї стали представники Російської Православної Церкви, наводячи аргументи про монополію на «канонічну територію» та духовний триєдиний союз, що вище будь-яких державних кордонів. Відтак, маніпулюючи термінами та спотворюючи справжнє еклезіологічне вчення Православної Церкви про її устрій та вищу церковну владу, священноієрархи РПЦ створили та досі підігрівають розділення в українському суспільстві на культурному, мовному та церковному підґрунті.

Дана ситуація наочно свідчить про життєву важливість правильного усвідомлення вчення про кафоличний вимір єдиної Православної Церкви та, водночас, помісний характер реалізації її духовної місії в межах чітко визначених земними кордонами автокефальних юрисдикцій. Позиція очільників РПЦ могла б бути виправдання у римо-католицькому середовищі, де у вчені про земний устрій буття Церкви, дійсно є місце домінанти положення єдиного адміністративного духовного центра на чолі із Папою Римським над іншими церковно-адміністративними одиницями усієї Римо-Католицької Церкви. Оскільки, Московський Патріархат позиціонує свою приналежність саме до православ'я, тому природньо виникає когнітивний дисонанс у заявах про заклик дотримуватися канонічних правил та процедур православної еклезіології у вирішенні українського церковного питання та, водночас, заперечення самої можливості на помісний статус Православної Церкви України у Вселенському Православ'ї. Тим паче, дисонуюче виглядає звинувачення української держави про «втручання» в життя Православної Церкви України в контексті отримання Томаса на церковну незалежність та, в той же час, активний союз РПЦ з державними органами Російської Федерації в реалізації саме політичного імперського проекту «руського міра» в межах суверенних країн Росії, України та Білорусії.

Для демонстрації практичного вираження правової церковної теорії в площині зазначеної проблематики, а також для підтвердження історичної тяглости автокефалії Православної Церкви України, ми скористаємося прикладами відкриття Галицької митрополії у XIV ст. Актуальність даним історичним прецедентам додає факт, що саме в чотирнадцятому столітті динамічно змінювалися кордони князівств і, відповідно, саме світські керівники, з мотивації державницької позиції унеможливлення деструктивних впливів зовнішніх сил, наполегливо прагнули мати власний церковний автономний устрій з місцевим осідком для духовного очільника, що відображено в автентичних джерелах як церковного, так і цивільного походження. Дане дослідження ми розділити на два розділи. В першій частині розглянемо богословсько-канонічне осмислення зазначеної проблематики в контексті передумов створення окремої Галицької митрополії на початку XIV ст. Друга частина присвячена аналізу наявних джерельних свідчень про історичні факти відкриття та ліквідації Галицької митрополії в ХІV столітті.

Ключові слова: Галицька митрополія, церковно-адміністративний устрій, світська влада, Галицько-Волинська Русь, Вселенський патріарха.

Постановка наукової проблематики

Устрій Вселенської Православної Церкви є одночасним поєднанням кафоличної єдності, як містичного Тіла Свого Глави Ісуса Христа, так і помісної множинності апостольського служіння Його послідовників. Проте сім'я автокефальних церков стосовно Вселенської Православної Церкви не визначається в арифметичному розумінні сукупності складових частин одного цілого, а означає сакраментальну причасність Боголюдського організму Христового. Кожна помісна церква володіє всією повнотою благодатних дарів та «якостей» Вселенської Церкви, але в той же час не є абсолютно тотожною поняттю Вселенської Церкви. Даний богословський еклезіологічний феномен найкраще пояснити за прикладом архієпископа Василія Кривошеїна, що все в Православній Церкві розглядається через призму Трійці. Як Трійця у своїй природі єдина, а в іпостасях осібна, так і Церква Христова єдина у своїй кафоличності та особистісна у своєму помісному вираженні Кривошеин В., архиеп. Кафоличность и структуры Церкви. Вестник Русского ЗападноЕвропейского Патриаршего Экзархата. М., 1972. № 80. С. 249-261.. Також про кафоличність та соборність Церкви є ряд богословських праць митрополита Іоана Зізіліуса Зизиулас Иоанн, митрополит Пергамский. Бытие как общение. Очерки о личности и Церкви. М.: т, 2006. 280 с., протопресвітера Миколая Афанасьєва Афанасьев Н., протопресвитер. Церковь Духа Святого. К., 2010. 480 с. та філософа О.С. Хом'якова Хомяков А. С. Сочинение богословские. М., 1907. 479 с..

Подібний устрій Православної Церкви та її вищого церковного управління має у своїй основі велику глибину богословського вчення й справжній дар величі гідності людської свободи, але водночас, саме через таку «складність» виникає багато конфліктних церковно-державних, міжцерковних та міждержавних ситуацій. У такий момент особливо актуально звучать слова отців Третього Вселенського собору: «... нехай не закрадається, під виглядом священнодійства, пихатість світської влади. І щоб поступово, непомітно, не втратили тієї свободи, яку дарував нам кров'ю Своєю Господь наш Ісус Христос, Визволитель усіх людей».

Аналіз досліджень. Запропонована проблематика розкривається на основі зводу канонічного права Православної Церкви [20], автентичних грамот Галицько-Волинських, Володимиро-Суздальських, Московських, Литовських князів та Польських королів до Вселенського патріарха, відповідей Константинопольського патріарха, а також офіційних документів Візантійських імператорів зазначеного періоду [1,6,8-13,28,29,31,35,39-42]. Історіографію проблеми можна поділити на дослідження дореволюційного періоду: Булгаков, Голубинський, Павлов, Тихоміров, Щапов та ін. [4,7,26,32,38], вітчизняних науковців 1-ої половини ХХ ст. - Власовський, Грушевський, Лотоцький [5,14,25] та представників сучасності, до якої належать дослідники Кметь, Паславський, Скочиляс, Шевченко, та ін. [19,27,30,37].

Метою даного дослідження є наочно проілюструвати на основі історії заснування та згодом двох відновлень Галицької митрополії у XIV ст. взаємозв'язок української церкви з Константинопольським Патріархатом, а також за допомогою церковно-канонічних правових норм визначити роль світських керманичів у вирішенні церковно-адміністративних справ у межах кордонів своїх земних володінь.

Виклад основного матеріалу та обґрунтування отриманих результатів дослідження

Перші достеменні свідчення про відкриття Галицької митрополії датуються 1303 роком у переліку митрополичих кафедр Константинопольської Патріархії в списках, пов'язаних з правлінням імператора Андроніка Палеолога.

При згадці Галицької митрополії уточняються дата її перетворення в митрополію, а також імена самого імператора Андроніка Палеолога та Вселенського патріарха Афанасія Geizer H, Ungedruckte und ungenьgend verцffentlichte Texte der Notitiae episcopatum. Mьnchen, Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI, 1900, Bd. III. P. 599.. В іншому списку перераховані єпархії, що увійшли до складу Галицької митрополії: Володимирська, Перемишська, Луцька, Турівська і Холмська Тихоміров Н. Д. Галицкая митрополія: церковно-историческое изследованіе. СПб, 1895. С.42.. Предмет нашого дослідження цікавить місце та роль цивільного компоненту у визначенні меж та устрою церковно-адміністративних одиниць. У першу чергу, ми бачимо, що в різних списках назва самого переліку ієрархії митрополичих кафедр Константинопольського Патріархату пов'язана лише із ім'ям імператора Східної Римської імперії Андроніка Палеолога. Імена ж Вселенських патріархів згадуються лише в примітках як уточнююча інформація, до прикладу, при згадці про Галицьку митрополію говориться про Вселенського патріарха Афанасія, а з Литовською митрополію пов'язується Вселенський патріарх Іоан Глик. Дану ситуацію не можна пояснити, що Візантійський імператор згадується лише з причини хронологічного орієнтиру за правління якого василевса зафіксовано саме такий перелік митрополій Вселенського патріархату. Імператор брав безпосередню участь у розподілі територіальних меж церковних округів, а також в утворенні нових церковно-юрисдикційних форм. Підтвердження чого ми знаходимо в грамоті Вселенського патріарха Антонія до князя Московського Василя Дмитровича в 1393 році: «... з сумом ще почув, що тобою сказані деякі слова і про святого автократора і імператора. Кажуть, що ти не дозволяєш митрополитові поминати божественне ім'я імператора в диптихах, тобто хочеш справи взагалі неможливої і кажеш: «Церкву ми маємо, а імператора не маємо і не вважаємо».

Це не є добре. Святий імператор займає високе місце в церкві; він не те, що інші місцеві князі і правителі. Імператори на початку утвердили і укріпили благочестя по всій вселеній; імператори скликали вселенські собори; вони ж своїми законами підтверджували дотримання того, що говорять божественні та священні канони про істині догмати і про улаштування християнського життя в благочесті, і багато протидіяли єресям; нарешті, імператори, разом із соборами, своїми постановами визначали порядок архієрейських кафедр та встановлювали кордони митрополичих округів і єпископських єпархій ... Неможливо християнам мати церкву, а не мати імператора. Оскільки, імперія і церква знаходяться в тісному союзі та спілкуванні між собою, і неможливо відокремити одне від іншого CCCCXLVII // Acta patriarchates Constantinopoliensis. Ed. F. Miklosich et J. Mьller. ^Vindobonae, 1862. T. 2. P. 190-191. її Ibid. P. 190..

Таким чином, в еклезіологічній свідомості Вселенських патріархів участь цивільної влади в регламентації меж та форм церковно-адміністративних одиниць посідала своє чільне місце, навіть у період, коли сама імперія була на порозі припинення свого існування: «... і якщо, за попущенням Божим, язичники оточили володіння і землю імператора, усе-таки до теперішнього дня імператор отримує те ж поставлення від церкви, по тому ж чину і з тими ж молитвами помазується великим миром і поставляється імператором та автократором Ромеїв, тобто всіх християн. На всякому місці, де тільки іменуються християнами, ім'я імператора поминається всіма патріархами, митрополитами і єпископами, і такої переваги не має більше ніхто із князів та місцевих правителів».

Для предмета нашого дослідження є суттєвим, хто просив про утворення Галицької митрополії. Виключно церковна ієрархія соборним рішенням чи домінанта була за княжою владою. На жаль, до наших часів не збереглися достеменні свідчення джерел, що підтвердили б першу або другу думку. Швидше за все, що це було спільне бажання церковної та державної влади, а рушійним фактором стала остаточна зміна в 1300 році місця постійного проживання Київського митрополита Максима з Києва на Володимир на Клязьмі. На думку проф. Власовського12 ^{Власовський І., проф.} Нарис історії Української Православної Церкви: В 4 т. К, 1998. Т. 1. С. 103-104, проф. Грушевського Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 3. Львів, 1905. С. 269., проф. Лотоцького Лотоцький О., проф. Українські джерела церковного права. Варшава, 1931. С. 137-138. та дослідника Тихомірова Тихоміров Н. Д. Галицкая митрополія: церковно-историческое изследованіе. СПб, 1895., відкриття Галицької митрополії було державницькою справою внука Данила Галицького Юрія Львовича, що надавало відповідний статус спадкоємцям Київської Русі та унеможливлювало сторонні впливи на внутрішнє життя князівства за допомогою релігійного чинника. Дана аргументація видно була достатня і для Візантійської сторони, оскільки у вищезазначеному переліку митрополичих кафедр Константинопольського патріархату імператора Андроніка Палеолога, за Галицькою митрополією відразу слідує Литовська митрополія із приміткою, що це територія Малої Русі та датою саме 1300 року Geizer H, Ungedruckte und ungenьgend verцffentlichte Texte der Notitiae episcopatum. Mьnchen, Akademie der Wissenschaften, Hist., l, Abhandlungen, XXI, 1900, Bd. III. P. 600.. Питання існування Литовської митрополії поряд з Галицькою та Київською вимагає окремого детального дослідження, проте в даному випадку є наочною ілюстрацією складних та достатньо динамічних геополітичних процесів у XIV столітті на теренах великої Київської митрополії та відповідних змін у церковно-адміністративному устрої.

Після смерті першого Галицького митрополита Ніфонта в 1305 році князь Юрій Львович посилає до Константинополя на затвердження свого ставленика ігумена Ратенського монастиря Петра. Того ж року помер вищезгаданий митрополит Київський Максим. Вселенський патріарх приймає достатньо оригінальне рішення - ставленика Галицько-Волинського князя ігумена Петра возводить в митрополити із титулом Київського, а ставленика Тверського князя Михаїла ігумена Геронтія відпускає ні з чим. Насправді, важко оцінити справжню мотивацію такого рішення або те, яку ціль переслідував Константинопольський престіл таким вчинком. І чи це була виключно церковна ініціатива відновлення єдності древньої Київської кафедри чи Вселенський патріарх керувався геополітичними орієнтирами на прохання імператора. Подальший хід історії показав, що насправді втратили два князі. Тверський князь Михаїл не тільки не досягнув потенційної вигоди через підтримку церковної влади, але в особі митрополита Петра отримав опонента, який зіграв ключову роль в перемозі саме Московського князя Івана Калити за утвердження першості серед північних володінь. Галицько-Волинський князь Юрій Львович втратив статус самостійності для Галицької митрополії, а його ставленик відіграв визначальну роль у становленні відвічного противника української церковної та державної самобутності.

На сьогоднішній день ми не володіємо прямими джерельними свідченнями про обставини та ключових дійових осіб церковного чи світського походження під час другого відкриття Галицької митрополії. В опосередкованих джерелах 40-х років XIV століття, таких як синодальний акт Константинопольської патріархії від 1331 року LXXIII // Acta patriarchates Constantinopoliensis. Ed. F. Miklosich et J. Mьller. Vindobonae, 1860. T. 1. P. 164. та синодального акта за Вселенського патріарха Іоана XIV Калікиі® LXXV // Acta patriarchatus Constantinopoliensis. Ed. F. Miklosich et J. Mьller. Vindobonae, 1860. T. 1. P. 171. ми зустрічаємо згадки про Галицьких митрополитів. галицька митрополія церква патріархат

Однак акт скасування Галицької митрополії в 1347 році за Візантійського імператора Іоана Кантакузіна і Вселенського патріарха Ісидора дає нам більш ніж достатньо джерельно підтверджених відомостей у контексті зазначеної нами проблематики. У нормативно-правовому документі імператорського походження «Хрисовулі» Іоана Кантакузіна про приєднання Галицької митрополії до Київської кафедри василевс Східної Римської імперії реалізовує дану дію саме на прохання Московського князя Симеона, сина Івана Калити: «Ось і тепер про цю справу повідомляє моїй імператорській величності благородний великий князь Руси, люб'язний побратим мого імператорського достоїнства, кир Симеон, і разом із іншими місцевими князями, просить, щоб моїм імператорським хрисовулом ті єпископії знову були підчинено святійшій митрополії Київській, як і було раніше» Христовулъ императора Іоанна Кантакузина о присоединеніи галицкой митрополій къ кіевской (1347 г. въ августе, № 3.) // РИБ. СПб., 1880. Т. 6. Ч. І.: Памятники древне- русскаго каноничнаго права (XI-XV в.). С. 16 (2)..

З грамоти Візантійського імператора до самого князя Московського Симеона ми читаємо, що імператор Іоана Кантакузін межі своїй компетенції в справах церковного устрою сприймав як данину його імператорського положення: ««Із твого послання моя імператорська величність дізналася, про що ти писав і повідомляв. Так, царство Ромеїв і святійша Велика Церква Божа, як ти і писав, є джерелом всякого благочестя і повчання у законодавстві та освяченні» Грамота императора Іоанна Кантакузина великому князю Симеону объ отмене состоявшагося при патріархе Іоанне постановленія, коимъ часть русскихъ епархій отделялась для галицкой митрополіи (1347 г. въ сентябре, № 5.) // РИБ. СПб., 1880. Т. 6. Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХІ-ХУ в.). С. 26 (2)..

Дане право Візантійського імператора визнавалося і церковними ієрархами, як ми можемо бачити із грамоти Іоанна Кантакузіна до Київського митрополита Феогноста, що останній для вирішення ліквідації Галицької митрополії надіслав своїх посланців саме до імператорського двору: «Преосвященний митрополите Київський, пречесний і екзарх всієї Руси! Посланці від твого святительства прибули на поклін до моєї імператорської величності і пред'явили передімною твоє писання, із котрого моя імператорська величність дізналась, про що ти писав і просив» Грамота императора Іоанна Кантакузина къ митрополиту Феогносту, объ отмене состоявшагося при патріархе Іоанне постановленія, коимъ часть русскихъ епархій отделялась для галицкой митрополіи (1347 г. въ сентябре, № 4.) // РИБ. СПб., 1880. Т. 6. Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХІ-ХУ в.). С. 21 (2) ..

Для відтворення цілісності карти геополітичної кон'юнктури процесу ліквідації Галицької митрополії слід відмітити відсутність у грамотах відображення позиції третьої зацікавленої сторони - правителів Галицько- Волинського князівська. Наявна лише грамота Візантійського імператора до Димитрія Любарта із повідомленням про справу, вже остаточно вирішену, та закликом цілковитого сприйняття нової дійсності Грамота императора Іоанна Кантакузина владимірскому князю на Волыни Димитрію Любарту объ отмене состоявшагося при патріархе Іоанне постановленія, коимъ часть русскихъ епархій отделялась для галицкой митрополіи (1347 г. въ сентябре, № 6.) // РИБ. СПб., 1880. Т. 6. Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХІ-ХУ в.). С. 30-34 (2).. Справа в тім, що на час прийняття рішення про підпорядкування Галицької митрополії Київському престолу минуло вже сім років з дня смерті остатнього повноправного володаря Галицько-Волинської держави, а князь Димитрій Любарт змагався з Казимиром ІІІ лише за волинську спадщину славного королівства, та не володів осідком Галицької митрополії. На нашу думку, саме політичний чинник відіграв визначальну роль у прийнятті рішень Візантійського імператора із Константинопольським патріархом. Тодішній святитель Вселенської патріархії Ісидор у своїй синодальній постанові, що підтверджувала імператорський хрисовул про приєднання Галицької митрополії до Київської називає князя Симеона правителем усієї Руси: «... а також із того, що просив у надісланих до нас грамотах преосвященний митрополит Київській, пречесний і екзарх всієї Руси, во святому Дусі возлюблений брат і співслужитель нашої мірності, благородний князь усієї Руси і люб'язний побратим правителя та святого автократора мого кир Симеон» Постановлені патріарха Исидора и его синода, подтверждающее царскій хрисовулъ о присоединеніи галицкой митрополіи къ кіевской (1347 г. въ сентябре, №7) // РИБ. СПб., 1880. Т. 6. Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХІ-Х^ в.). С. 35-38 (2)..

У даному контексті слід звернути увагу на факт, що і досі збиває з пантелику багатьох дослідників грецьких текстів візантійського походження, що слово «Русь» та «Росія» грецькою мовою пишеться однаково «Ршої'а».

Третє і останнє відкриття Галицької митрополії в 1371 році також яскраво ілюструє значимість державницького компоненту у видозмінах церковно-адміністративного характеру, навіть якщо очільники світської влади не сповідують православ'я. Саме зміна політичного керівництва в Галицьких землях була основною мотивацією для прийняття рішення в Константинополі про відновлення Галицької митрополії та поставленням місцевого єпископа Антонія в митрополиче достоїнство, при цьому прохання про це польського короля Казимира ІІІ до Константинопольського патріарха носило достатньо ультимативний характер24 ^{Грамота польськаго короля Казимира къ} патріарху Филофею, съ просьбою поставить епископа Антонія митрополитомъ въ Галичъ (1370, №22 ) // РИБ. СПб., 1880. Т. 6. Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХI-XV в.). С. 125 -128 (2).. Про це ж пише Вселенський патріарх до Київського митрополита Олексія в Москву: «Інша справа, якби місцевий правитель був би православний і нашої віри; тоді б ми могли затягнути і відтермінувати цю справу, хоча і те було б не добре, але для тебе ми б це зробили. Оскільки, він не наш, а латинянин, то можна було б відправити того єпископа ні з чим? Тоді б король відразу поставив би в митрополита латинянина, як він і писав, і хрестив би русичив у віру латинську. Розсуди сам, чи добре було б, якби так сталося?Прилежно дякую Богові, що він ще не зробив того, але написав до нас і просив митрополита від нас. Тому ми були вимушені рукопласти того, кого він до нас прислав, а по-інакшому ми вчинити не могли»25 ^{Грамота} патріарха Филофея къ митрополиту Алексію, по поводу постановлены галицкаго митрополита (1371 г. въ августе, № 25) РИБ. -- СПб., 1880. Т. 6. -- Ч. І.: Памятники древне-русскаго каноничнаго права (ХІ-Х^ в.). -- С.143-146 (2).

Завершення епопеї з Галицькою митрополією знову ж таки було пов'язане із змінами на геополітичній мапі після підписання Кревської унії.

Висновки

Проаналізувавши богословсько-канонічне підґрунтя державницького компоненту у визначенні меж та устрою церковно-адміністративної юрисдикції на існуючих прикладах Галицької митрополії XIV ст., ми можемо констатувати природній союз держави та церкви на цілком партнерських та паритетних засадах. В еклезіологічній свідомості церковних ієрархів цілком припустима участь світських правителів у питаннях узгодження меж чи статусу земних аспектів церковних інституцій буття Церкви заради досягнення вищої мети сотереологічного виміру. Для державних очільників, окрім пріоритетів духовно-моральних цінностей своїх громадян, завжди є актуальним питання гарантування безпеки від зовнішній деструктивних впливів, особливо у достатньо вразливій зоні релігійних почуттів. На прикладі Галицької митрополії XIV ст. ми наочно бачимо синхронність утвердження державницької позиції цивільної влади та прагнення в здобутті самостійності церковно-адміністративної юрисдикції і, відповідно, зворотність дії окресленого процесу. Таким чином, і в 2019 році при наданні автокефального статусу Православній Церкві України Вселенський патріарх керувався актуальними даними геополітичних реалій сьогодення та канонічним аспектом тяглості традиції.

Список джерел і літератури