"Реформатор" Вільгельмівської епохи: Бернхард Мартін фон Бюлов (1849-1929)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Реформатор» Вільгельмівської епохи: Бернхард Мартін фон Бюлов (1849-1929)

Наталія Папенко, кандидат історичних наук, доцент Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Анотація

В статті автор розглядає суспільно-політичний розвиток Німецької імперії в часи правління імператора Вільгельма ІІ. Автор статті намагається розкрити складний механізм методів політики імперського канцлера Б. фон Бюлова як у сфері зовнішньої, так і внутрішньої політики. Свою діяльність він розпочав в складний історичний час не лише для Німеччини, а й для більшості країн Західної Європи. Це був час боротьби Німеччини за світове панування. Політичні керманичі провідних західноєвропейських країн були представниками нової формації, тому мусили діяти новими методами керівництва суспільством і не лише ним. Рейхсканцлер Б. фон Бюлов готовий був йти на політичні та соціальні реформи задля послаблення соціальних конфліктів та удосконалення суспільства в цілому. Автор статті наголошує, що на відміну від країн Західної Європи, Німеччина на поч. ХХ ст. не змогла повністю звільнитися від феодально-абсолютистського спадку. Проте інтенсивний капіталістично-індустріальний розвиток країни здійснював вплив на усі верстви суспільства та політичні інститути влади.

На поч. ХХ ст. в Німеччині викристалізувався консерватизм як послідовна ідеологія в поєднанні з ліберальними тенденціями. Яскравим її представником був Б. фон Бюлов. Розумний, харизматичний, він не був проти демократичних змін взагалі. Наполягав на тому, щоб усілякі зміни в країні запроваджувати так, щоб сприяти органічному розвитку загальновизнаних державних та суспільних інститутів. Щоб вони не опинялися під загрозою. Як керманич країни, він добре розумів необхідність відмови від крайнощів консерватизму, від насильницьких методів, наполягаючи на поєднанні консерватизму з лібералізмом, тим самим створюючи блок партійної єдності. Тому намагався діяти послідовно, активно.

На поч. ХХ ст. Німеччині не вдалося побудувати стабільну парламентську систему. Європейці розглядали німців «за фасадом демократії», бо наслідки лібералізації проявлялося де-не-де. В статті підкреслюється, що ліберали виявилися не готовими розглядати радикальні проекти Б. фон Бюлова, наприклад, загальне виборче право, бо існували авторитарні традиції двору, армії, тому німецький лібералізм був слабкий та не міг грати керівну політичну роль в країні.

Nataliia Papenko, Ph.D.(History), Associate Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv

In the article the author examines the socio-political development of the German Empire during the reign of Emperor Wilhelm II. The author of the article tries to reveal the complex mechanism of the methods of policy of the imperial chancellor B. von Bulow both in the sphere of foreign and domestic politics. He began his activities in a difficult historical time not only for Germany but also for most of Western Europe. It was the time of Germany's struggle for world domination. The political leaders of the leading Western European countries were representatives of the new formation, therefore, they had to act with new methods of management of society and not only them. The Reichskanzler B. von Bulow was ready to enact political and social reforms in order to weaken social conflicts and improve society as a whole. The author of the article emphasizes that unlike Western Europe, Germany at the beginning of the twentieth century could not completely free itself from the feudal-absolutist heritage. However, the rapid capitalist-industrial development of the country had an impact on all strata of the society and political institutions of power.

At the beginning of the twentieth century in Germany, conservatism crystallized as a consistent ideology coupled with liberal tendencies. A bright representative of this ideology was B. von Bulow. Intelligent, charismatic, he was not against the democratic changes at all, insisting that all kinds of changes in the country be introduced in order to promote the organic development of generally recognized state and social institutions. So they are not in danger. As a leader of the country, he understood well the need to abandon extremes of conservatism, from violent methods, insisting on the combination of conservatism and liberalism, thus creating a bloc of party unity. Therefore, he tried to act in a consistent, active manner.

At the beginning of the twentieth century Germany failed to build a stable parliamentary system. The Europeans considered the Germans "behind the facade of democracy", because the effects of liberalization appeared there only from time to time. The article emphasizes that the liberals were not prepared to consider the radical projects of B. von Bulow, for example, general suffrage, because there were authoritarian traditions of the court, the army, and so German liberalism was weak and could not play a leading political role in the country.

Relevance of the topic of study is determined by the historical significance of problems raised in it. Significant political parties, political and economic forces have created a "geopolitical consensus," leading Germany to a struggle for world domination.

Key words: liberalism, conservatism, parliamentary, the Reichstag, the draft law.

Дослідження історії Німеччини кінця ХІХ - поч. ХХ ст. займає значне місце в українській історіографії. Певний внесок у її розвиток здійснили дослідники Троян С.С., Гордієнко В.Я. [9], які сконцентрували свою увагу на досліджені мілітаристських тенденцій політичному курсі, колоніальних ідей, концептуальному оформлені пангерманської серединноєвропейської ідеї, яка згодом спровокувала Першу світову війну. Вивченню історії Німеччини «Вільгельмівської епохи» присвячені праці німецьких істориків, таких як Деуерляйна Е. [11], Фессера Г. [12] та інших. Значний інтерес викликають мемуари Б. фон Бюлова [3], в яких була піддана критиці консервативна політика Вільгельма ІІ.

Серед історичних постатей Німеччини кінця ХІХ - поч. ХХ ст. заслуговує уваги діяльність державного діяча, політика, рейхсканцлера Бернхарда Г енріха Мартіна фон Бюлова (1900-1909). Він походив із дворянської родини, яка дала Німеччині достатньо відомих діячів у сфері політики, дипломатії, культури та релігії. Середню освіту юний Бернхард здобув у королівській гімназії м. Галле. Згодом навчався в університетах м. Лозанни, Лейпцига, Берліна, вивчаючи там юриспруденцію. Проте навчання він змушений був припинити, так як у 1870 р. розпочалася війна між Францією та Пруссією. На той час Бенхарду виповнилося 21 рік і він вступає до прусського королівського гусарського полку, приймає участь у бойових операціях та отримує звання лейтенанта. За наполяганням батька, молодий Бернхард знову студент. У 1872 р. він отримує диплом юриста.

Не без підтримки імперського канцлера О. фон Бісмарка, з листопада 1873 р. він працює в міністерстві закордонних справу, згодом - на дипломатичній службі в Італії, туди 25-річний Бернхард був відправлений в якості аташе, потім посада третього секретаря німецького посольства в Росії. Там він наполегливо вивчає російську мову, культуру, щоб краще розуміти російську дипломатію. Після початку російсько-турецької війни (1877-1878), він тимчасово повірений у справах посольства в Афінах, приймає участь на берлінському конгресі та згодом отримує нове призначення - другого секретаря посольства у Парижі. Там він зустрічається з відомими політиками (Ж. Феррі), діячами (Л. Гамбеттом), які значно розширюють його світогляд.

З 1885-1890 рр. він очолює німецьке посольство у Румунії, сприяє укладанню німецько-румунського торговельного договору, намагається налагодити відносини з королем Каролем І. У 1894 р. отримує нове призначення - посла в Італії та докладає неабиякі зусилля, щоб утримати Італію у Троїстому союзі, покращити відносини з Папою Римським. За пропозицією імперського канцлера Х. Гогенлое (1894-1900) Б. фон Бюлову було запропоновано посаду статс-секретаря імперського відомства закордонних справ. Виступаючи в рейхстазі 11 грудня 1899 р., він наголошує, що «ми не потерпимо, щоб яка небуть іноземна держава, щоб який-небудь чужоземний Юпітер казав нам: «Що робити? Світ уже поділений!» Ми не бажаємо нікому заважати, але ми і не дозволимо нікому стати нам на шляху. Ми не будемо стояти осторонь...в той час, як інші ділять світ. Ми не можемо і не хочемо цього терпіти.

Ми маємо свої інтереси в усіх частинах світу... Якщо англійці говорять про Велику Британію, французи про нову Францію, росіяни завойовують Азію, то вимагаємо створення Великої Німеччини. Ми не тільки тоді зможемо триматися на висоті, коли зрозуміємо, що для нас не можливий добробут без великої могутності, без сильної армії, без сильного флоту. В наступаючому столітті німецький народ буде або молотом, або наковадлом.» [5, с. 99]. Про неабиякі дипломатичні здібності Б. Бюлова говорив О. фон Бісмарк. Доброзичливо ставився до нього імператор Вільгельм ІІ констатуючи, що Бернхард «виріс на ідеях та традиціях О. фон Бісмарка, проте мав і своє бачення» [2, с. 47]. 24 червня 1897 р. на яхті «Гогенцоллерн», що стояла в кільському порту, відбулася зустріч імператора з Бюловим, який запропонував очолити відомство закордонних справ.

Проте з відповіддю Б. Бюлов не поспішав, бо саме в цей час залучився до роботи над проектом військово-морського флоту адмірала А. фон Тірпіца. Однак, коли 6 грудня 1897 р. в бундестазі розпочалося обговорення військово-морського проекту, то Бюлов у своїх мемуарах згадував, що в парламенті варто говорити іншим тоном [3, с. 107]. «Німеччину із самого початку не варто виключати із змагання за панування з іншими країнами, які мають багаті перспективи. Ті часи, коли німець віддав своєму сусідові землю, іншому - море, а собі залишив небо. ці часи вже пройшли.. Коротко кажучи, ми не бажаємо когось відсувати у тінь, але і для себе вимагаємо місця під сонцем» [15, с. 60]. Парламентські виступи Бюлова мали успіх, до них дослухалися дипломати, політики. Він залучається до експансіоністських планів Другого Рейху, наполегливо прагне до реваншу, статусу Німеччини як світової держави. Він активно підтримує прийняття закону по будівництву військово-морського флоту. Наприкінці ХІХ ст. військово-морський флот Німеччини займав п'яте місце в Європі та був призначений лише для оборони морського узбережжя, в той час як британський - флотом «відкритого моря». Тому, починаючи з 1898 р. та завдяки Бюлову, був прийнятий перший морський закон, а з 1900 р. - другий.

Статс-секретар імперського відомства закордонних справ мав пряме відношення до висадки військово-морського десанту в бухті Цзяочжоу та розміщення там німецьких військово-морських баз. Мова йшла і про встановлення протекторату над провінцією Шаньдунь. Бюлов уважно стежив за іспансько-американською війною 1899 р, коли Німеччині вдалося придбати у Іспанії о. Палау, Каролінські, Маріанські, закріпити свої позиції в Океанії. Вторгнення Німеччини в регіон Далекого Сходу та Тихого океану, призвели до ускладнення відносин не лише з Великою Британією, Росією, але і з США.

Б. фон Бюлов був одним з керівників будівництва Багдадської залізниці, що зв'язувала Німеччину з Перською затокою. Це будівництво зачіпало інтереси Росії на Балканах, в Чорноморських протоках; Англії - на Близькому та Середньому Сході, тим самим посилюючи міжнародну напругу.

Значну тривогу серед німецьких політиків викликав соціалістичний, робітничий, профспілковий рухи. Страйк рурських робітників 1889 р. сколихнув усю країну, тому робітниче питання починає займати одне з центральних місць в роботі парламенту. Соціал-демократи вимагають внесення до Цивільного кодексу положення про право робітників на асоціації, об'єднання у федерації. Згодом, у 1897 р. в країні набуває чинності закон про асоціації, а з 1899 р. - відповідний загальноімперський закон.

Процес лібералізації був справжнім фарсом, коли імператор взяв на себе ініціативу скликання у Берліні міжнародної конференції з робітничого питання. Усе це було розраховано на розкол соціал-демократів. Розмах страйкової боротьби вимагав від імператора, кабінету міністрів, політиків негайних і дуже рішучих дій. Тому вони приймають рішення про створення «політики єдності». Ця політика була направлена на відновлення союзу юнкерства та промисловців сталеварних заводів з метою звести нанівець страйковий рух. Ініціатором таких дій був міністр фінансів Пруссії Й. Мікель, в минулому член «Союзу комуністів», учасник революції 1848-1849 рр. Саме він вплинув на імператора, який у своїй промові влітку 1897 р. в Білефельді сформував нову урядову програму «політика єдності».

Для її реалізації імператору потрібна була нова команда політиків. На той час канцлеру Х. Гогенлое виповнилося 80 років, тому вибір Вільгельма ІІ впав на Б. фон Бюлова. Як писав німецький історик Г. Хальгартен, «слушною фігурою для керівництва нової «політики єдності» був Б. фон Бюлов[9, с. 209]. 16 жовтня 1900 р. імператор запросив Бюлова до себе на зустріч. Між ними відбулася тривала розмова під час якої статс-секретар виклав своє бачення розвитку Німеччини [3, с. 170]. Після цієї розмови, 18 жовтня 1900 р. Б. фон Бюлов був призначений рейхсканцлером. Згідно із конституцією, він отримав вищу державну посаду в імперії, одночасно очоливши уряд, ставши міністром-президентом. На той час йому йшов 52 рік. Він був молодим очільником уряду за часи імперії. Був упевнений в свої сили.

За характеристикою відомого германіста А.С. Єрусалімського, рейхсканцлер «був людиною...блискучою. Чудовий розповідач, у більшості, історичних та літературних анекдотів, непоганий оратор і майстер імпровізацій. Поряд з Х. Гогенлое, який був майже глухим і мовчазним, він здавався Демосфеном чи Цицероном. Його риси - дивовижна гнучкість, політична еластичність та рафікована безпринципність - отримали досить пристойні політичні умови, щоб повністю розгорнутися... Самовдоволений і навіть самозакоханий, він завжди шукав успіх і навіть, якщо говорити про зовнішній бік справи, він завжди його досягав. Спритний, не лише тільки в політиці, стільки в словесності, він і поразку міг подати як його успіх. Гумор і цинізм допомагав йому розглядати події у рожевому освітленні» [4, с. 323].

Першими кроками рейхсканцлера були зміни у складі уряду. Міністром фінансів стала довірена особа А. Круппа барон Г. фон Рейнабен. Посаду міністра сільського господарства зайняв остельбський поміщик В. фон Подбельський, міністра торгівлі - промисловець металургійної галузі - Меллер-Бракведе. Тобто уряд представляв інтереси капіталу та землевласників. Першими його діями були закони про митні тарифи. В січні 1901 р., під час засідань прусського ландтагу, Б. фон Бюлов підкреслював, що «митний тариф - результат згоди між партією Центру, націонал-лібералами та консерваторами» [3, с. 216]. Законопроект передбачав деяке підвищення мита на імпортові промислові вироби та сільськогосподарську продукцію. Так, мито на пшеницю та жито збільшувалося з 3,5 до 6 марок за центнер. Мито на м'ясо досягало 30 марок за центнер.

Майже вдвічі зростало мито на сир, яйця, молоко. Тобто «німецька внутрішня політика оберталася навколо боротьби за мито» [9, с. 261]. 2 грудня 1901 р. на засіданні рейхстагу Бюлов намагався обґрунтувати непомірний захист аграріїв, одночасно підкресливши успішний розвиток промисловості. Так, видобуток вугілля з 1870-1890 рр. зріс з 34 до 89 млн тонн, чавуну з 1,3 до 4,1 млн тонн, сталі з 0,3 до 2,3 млн тонн. Проте, як вважав рейхсканцлер, для оборонної промисловості важливе значення мав успішний розвиток і сільського господарства. Однак проти законопроекту виступили соціал-демократи, Вільна народна партія, мотивуючи це тим, що підвищення мита на сільськогосподарську продукцію лише на користь великих аграріїв та сприятиме зубожінню народних мас. Тому вони зосередили свою роботу на критиці митного тарифу.

Надто негативно до законопроекту поставилися консерватори, вважаючи, що митне підвищення на сільськогосподарську продукцію недостатньо. Під керівництвом «Союзу сільських господарів» праві консерватори активізували виступи проти законопроекту, прагнучи до перемовин з канцлером. Ситуація в країні ускладнювалася. Бюлов не бажав, щоб нові вибори до рейхстагу відбулися навколо питання про тарифи, бо це сприяло б зростанню опозиції, яку на той час очолювали соціал-демократи. Крім того, на той час партія Центру ще не визначила свою позицію. За законопроект виступали націоналліберали, вільні консерватори. І в такий складний час канцлеру вдалося досягти компромісу з націонал-лібералами, партією Центру та консерваторами. Це стосувалося підвищення мита лише на деяку сільськогосподарську продукцію та боротьби проти соціал-демократів. Разом з тим зменшувалося мито на імпортні сільськогосподарські машини. І як вважав канцлер, «шлях для прийняття митного тарифу був розчищений» [3, с. 238].

Справа була зроблена, проте шлях до неї був нелегкий. Соціал-демократи наполягали на голосуванні по кожній статті, а їх було 946. Зрозуміло, що соціал-демократи намагалися затягнути розгляд питання про тарифи до завершення терміну повноважень рейхстагу. Тому Бюлов негайно втручається в цю справу, спілкується з головою рейхстагу. І як наслідок - прийняття рішення про скорочення процедури голосування з тим, щоб законопроект розглянути як доповнення до статті 1 та голосувати в цілому. 13 грудня відбулося останнє засідання рейхстагу, на якому канцлер виступав тричі. Соціал-демократи намагалися завадити голосуванню, але усе це було марно. Консерватори, партія Центру, націонал-ліберали підтримали законопроект. Після його затвердження Союзною радою та імператором, 25 грудня 1902 р. він набув чинності. На основі цього закону, в 1904 р. Німеччина підписала торговельні угоди з Росією, Італією, Бельгією, Румунією, Швецією, Сербією та Австро-Угорщиною. Завдяки цьому до Німеччини почала надходити сільськогосподарська продукція. Внаслідок митної політики до 1909 р. Німеччина отримала прибутки на 873 млн марок [3, с. 238-239]. Канцлеру вдалося досягти послаблення конфлікту між промисловцями та аграріями. Крок за кроком рейхсканцлер намагався реалізувати «політику єдності». Однак зростання протекціонізму сприяло зовнішньополітичній ізоляції Німеччини.

В самій країні аграрний протекціонізм призвів до зростання соціальних конфліктів, до загальнонаціонального невдоволення. Ці події вплинули на виборчу кампанію 1903 р. до рейхстагу та сприяли небаченому успіху соціал-демократів. Так, за кількості голосів соціал-демократична фракція в рейхстазі зросла до 81 депутатів та стала другою партією за чисельністю після партії Центру. Проте імператору було байдуже, які «мавпи - червоні (тобто соціал-демократи), чорні (католики) чи жовті (ліберали) - будуть тимчасово скакати в парламентській клітці» [3, с 265]. Іншої думки дотримувалося консервативне оточення кайзера. Так, генерал, граф А. фон Ейнем вважав, що для кайзера настав час для активних дій. Лідер фракції консерваторів у рейхстазі граф У. Штольберг-Верніграде наполягав на рішучі дії уряду [3, с. 265]. Однак канцлер був проти рішучих дій проти соціал-демократів.

В пресі він постійно нагадував про поразку виняткового закону О. фон Бісмарка, про вирішальну роль, яку він зіграв у житті канцлера - його відставки. Бюлов був проти порушення конституції чи державного перевороту, бо вважав, що лише шляхом морального тиску можливо перемогти існуючі соціальні рухи та течії. Проте не виключав і використання твердої сили. З одного боку він пропонував реформізм, з іншого - протидіяв соціал-демократам. Ще задовго до свого призначення, Бюлов допоміг Е. Бернштейну повернутися до Німеччини. 14 січня 1903 р., виступаючи в рейхстазі проти соціал-демократа А. Бебеля, він порівнював німецьких соціалістів з французькими, зазначаючи, що «панове, я бажаю, щоб і у вас був Мільєран [3, с. 240]. Через деякий час відбулася зустріч рейхсканцлера з лідером правого крила соціал-демократів Г. Фольмаром. Мова йшла про призначення деяких соціал-демократів на державні посади, але проти таких дій був Вільгельм ІІ.

Одночасно рейхсканцлер підтримував організації, які шляхом активної пропагандистської діяльності виступали проти соціал-демократів. Серед них: «Товариство соціальних реформ», «Імперський союз проти соціал-демократів», «Пангерманський союз» та «Колоніальне товариство». Щоб послабити вплив соціал-демократів, він пропонує альтернативну соціальну програму, а саме: «Про забезпечення інвалідів війни та членів їхніх родин», «Про військовослужбовців», «Про захист дітей» [13, с. 103].

Курс уряду на розширення соціального законодавства знаходив широку підтримку серед мас. Виступаючи 10 грудня 1903 р. в парламенті, рейхсканцлер пообіцяв робітникам скорочення робочого дня, здійснення страхування по безробіттю. Однак ці обіцянки не зменшили соціальну напругу в суспільстві. Так, у 1903 р. по всій країні прокотилася хвиля страйків. Кількість страйкуючих становила 120 тис. чол. У 1904 р. - страйк гірників Рура (250 тис. чол.) Бюлов намагався досягти компромісу між страйкуючими та власниками вугільних шахт. До Рура був відправлений урядовий чиновник з метою вирішення конфлікту. Одночасно він звертається до уряду, а в березні 1905 р. виносить на обговорення у ландтазі проект закону про регулювання умов праці гірняків, про проведення таємних виборів депутатів робітничих комітетів та надання їм широких прав під час перемовин із роботодавцями. Проте цей законопроект зустрів шалений опір консерваторів, частини націонал-лібералів. Бюлов наполягав на порозумінні. Політична атмосфера в країні ставала усе більш напруженою. Кількість страйкуючих в країні зростала і становила більше 500 тис. чол. Виступи рейхсканцлера у бундестазі ставали все більш різкими. Це проявлялося під час дебатів з А. Бебелем, який порівнював політичний стан © Наталія Папенко, 2020

Німеччини з французькою революцією кінця XVIII ст. Праві сили Німеччини вимагали від Б. фон Бюлова прийняття «надзвичайних загонів», натомість він повідомив, що буде діяти в рамках закону. Проте, якщо виникне необхідність, то обіцяв здійснити можливі зміни у законодавстві. Одночасно він звертається до лідерів політичних партій об'єднатися проти соціал-демократів. Як бачимо, змінюється з часом ставлення канцлера до соціалістів, тобто від можливого співробітництва до конфронтацій.

Крім важливих соціальних питань, значну увагу рейхсканцлер приділяв зовнішній політиці, намагаючись зберегти позиції Німеччини як у Європі, так і у світі. Серйозну загрозу для збереження миру була позиція Вільгельма ІІ. Граючи роль борця проти «жовтої загрози», кайзер 27 липня 1900 р. звернувся до німецьких військ, які були залучені до придушення іхетуанського повстання (1900) в Китаї, «щоб ті нікого не жаліли, полонених не брали, щоб китаєць ніколи на посмів скоса подивитися на німця». Німеччина мусила була проявити дипломатичну активність з метою забезпечення себе союзниками. Не виключалася з обрію Росія, велися перемовини з Італією. Проте Німеччину випередила Франція, яка в листопаді 1902 р. уклала договір з Італією про ненапад.

Далекі наслідки для Німеччини було підписання «Сердечної угоди» (1904) між Великою Британією та Францією. Однак, скориставшись погіршенням відносин Росії з Великою Британією, Німеччина намагалася укласти двосторонній договір з Росією, направлений проти Франції. В липні 1905 р. на яхті біля о. Бйорк відбулася зустріч Вільгельма ІІ з Миколою ІІ. Використовуючи пронімецькі настрої винних російських сановників та недовіру Миколи ІІ до Британії, Вільгельму ІІ вдалося нав'язати Росії союзний договір. Він передбачав, що на випадок нападу на одну із сторін, союзник мав надати допомогу, але Микола ІІ зробив уточнення, а саме: договір не матиме сили на випадок війни Німеччини із Францією.

Спробою знищити угоду 1905 р. був, так званий «стрибок пантери»: поява кайзера на військовому кораблі «Пантера» в березні 1905 р. та його спроба протидіяти Франції у Марокко. Ініціаторами марокканських криз були німецькі концерни «Маннесман» та «Крупп», які мали економічні інтереси у Марокко. Тресту братів «Маннесман» в Марокко належали земельні ділянки, більше 600 концесій на добування мідної та залізної руди, в які було вкладено 10 млн марок. Франція, Британія сприйняли дії Німеччини як виклик. На міжнародній конференції у іспанському м. Альхесерасі Німеччина перебувала в ізоляції і змушена була визнати особливий статус Франції в Марокко. Концерни «Маннесман» та «Шнайдер-Крезо» домовилися про спільне добування залізної руди. Однак ця угода не означала припинення боротьби між ними. Єдина країна, яка надавала Німеччині міжнародну підтримку була Австро-Угорщина.

Одним з головних об'єктів німецької політики та економічної експансії була Туреччина. Маючи у цій країні реальні економічні інтереси, німці розраховували перетворити її в плацдарм на шляху до Перської затоки, а згодом - до Ірану та Індії. Німеччині вдалося встановити контроль над сіткою німецьких Анатолійських залізниць. Проте створення Антанти, примусило її піти на певні перемовини з Францією, Англією та Росією упродовж 1911-1914 рр. Бюлов зазначав, що «завдання нашого покоління - одночасно зберегти наше континентальне положення, яке являється основою нашого міжнародного престижу: розвивати наші заокеанські інтереси. Німеччині варто вести обережну і помірковану світову політику». Проте до цих слів не дослухався наступник Б. фон Бюлова рейхсканцлер Т. Бетман-Гольвег (1909-1917), який вважав, що загальним фоном світової війни - британсько-німецький антагонізм [1, с. 115].

Під час боснійської кризи 1908-1909 рр. Німеччина, як союзниця Австро-Угорщини підтримала її. Адмірал А. фон Тірпіц вважав цей союз ключовою помилкою Німеччини. На його думку пріоритетом Німеччини було встановлення союзних відносин з «малими німецькими державами». До них він відносив ті , які не володіли сильним флотом для самостійних дій і в союзі з Німеччиною були здатні протистояти британцям на морі. Серед можливих союзників виділялася Данія з вигідним стратегічним положенням. Під час спілкування з Бюловим А. фон Тірпіц наголошував на тому, що Австро- Угорщина не може бути конкурентом Англії і у разі війни не зможе перекинути свій флот в Середземне море через контроль британців над Гібралтаром. Умови Адріатичного моря з його численними островами обмежували б дії флоту береговою охоронною. Флот Австро-Угорщини будувався для дій лише в берегових водах і складався лише з двох ескадр.

Адмірал фон Тірпіц не був політиком, не перебував у жодній політичній партії, але не був проти співпраці з лібералами, бо консерваторів, за їх нерозуміння ролі флоту, постійно критикував [7, с. 526]. Щодо партії Центру, то вона постійно критикувала канцлера у зв'язку із зловживаннями колоніальної адміністрації в німецьких африканських землеволодіннях під час повстання готтентотів та з махінаціями фірм, що постачали свою продукцію за високими цінами. Депутат рейхстагу від партії Центру М. Ерцбергер критикував канцлера за бездіяльність уряду. В парламенті партія Центру мала сильну фракцію і разом з соціал-демократами мали більшість, а значить можливість створити коаліцію. Прецедент для такого співробітництва мав вже місце в Баварії, де було введено загальне виборче право. І, як відзначав Бюлов, залежність парламентських результатів 1906 р. від бажань однієї із цих партій була достатньо ризикованою.

Ситуація в країні ставала непередбачуваною. Канцлер був проти застосування сили, не кажучи вже, про державний переворот. Він намагався отримати підтримку Вільної народної партії, Вільних об'єднань. Звертав увагу на той факт, що вільні демократи підтримували урядовий проект асигнування на придушення повстання герего та готтентотів в німецькій Південно-Західній Африці. Проте, коли 13 грудня 1906 р. в рейхстазі відбулося голосування з питання про асигнування коштів на боротьбу з повсталими племенами, законопроект був відхилений фракціями Центру та соціал-демократами. Тоді, не чекаючи третього читання, Бюлов зачитує заздалегідь заготовлений Вільгельмом ІІ наказ про достроковий розпуск рейхстагу. Це давало канцлеру право диктувати процес виборчої боротьби, а відсутність депутатів партії Центру та соціал-демократів можливість показати суспільству їх як «антинаціональні». Колоніальне питання створювало можливість відволікти виборців від економічних проблем. Вибори були призначені на 25 січня 1907 р. Виборчі програми партій виявили різке їх бачення вирішення політичних та економічних питань.

Так, ліберали закликали до боротьби проти партії Центру, яка об'єдналася із соціал-демократами. Націонал-ліберали активно виступали за співпрацю з усіма партіями у передвиборчій боротьбі. Зважаючи на це, Бюлов прагне створити консервативно-ліберальний альянс. Тому 31 грудня 1906 р. він звертається до керівництва Імперського союзу з відкритим листом, де вказує про недовіру до соціал-демократів, доводячи, що саме вони є загрозою для суспільства, бо дотримуються «комуністичної утопії майбутнього». І цей факт мав результат. До боротьби з соціал-демократами приєдналися Імперський та Пангерманський союзи, колоніальні товариства. Вибори приносять перемогу урядовим партіям. Вони збільшують своє представництво в рейхстазі, отримавши 217 із 397 місць.

Натомість, представництво соціал-демократів скорочується з 81 до 43 мандата. Для соціал-демократів це означало поразку, а для канцлера - створення нового партійно-політичного формування у вигляді консервативно-ліберального блоку, який об'єднував консервативну, націонал- ліберальну, імперську, Вільну народну, південнонімецьку народну партії, антисемітські групи та Вільне об'єднання. На думку Бюлова таке об'єднання повинно було протистояти соціал-демократам, розширювати діяльність дрібнобуржуазних партій. Відомий німецький дослідник Еміль Людвіг, зважаючи на цей факт, писав про Бюлова, як про людину «з політичним талантом, яка не боялася відповідальності, при цьому володіла наївністю, оптимізмом та людяністю. Його багата обдарованість... виділяла його серед прусських кіл, що його слабкість мала не прусську властивість, неупереджений, завжди коректний, з усіма однаковий, надзвичайно люб'язний» [6, с. 113].

Запропоновану канцлером урядову програму підтримали партії нової коаліції, але не ліберали, які наполегливо протистояти існуючій трьохкласній виборчій системі, виступаючи за загальне виборче право. Така позиція лібералів викликала протест серед консерваторів і на осінь 1907 р. відносини між ними загострилися. Крім того, масове невдоволення в країні було викликане зростанням цін на продукти харчування, а провину за це консерватори покладали на лібералів, а ті, у свою чергу, на консерваторів. Саме в цей час ліберали починають жваво обговорювати скандальний судовий процес між генералом, комендантом м. Берліна Куно фон Мольтке та редактором журналу «Віе7икипй»Максиміліаном Гарденом, висміював К. фон Мольтке та князя Ойленбурга за гомосексуальні схильності, що порушували статтю 175 карного кодексу. Журналіста М. Гардена звинуватили у наклепі, але, під час розслідування, суд його виправдав. Процес мав політичні наслідки, бо М. Гардін дотримувався ліберальних поглядів, не схвалював політику уряду. Тому Бюлову довелося звернутись до голів фракцій урядової коаліції з проханням призупинити усілякі чвари. 4 грудня 1907 р. він офіційно оголошує, що якщо між партіями не буде порозуміння, то він йде у відставку. І це спрацювало.

Конфлікт з лібералами стосувався законів про військово-морський флот. Нові флотські програми 1906, 1908 рр. стосувалися бойових кораблів. Вони швидше за британські будувалися, однак зменшити морську перевагу британців Німеччині так і не вдалося. І, як писав Т. Бетмен-Гольвег, «загальним фоном світової війни був британсько-німецький антагонізм» [13, с. 115]. За морським законом 1908 р. встановлювався 20-річний термін служби на кораблях усіх станів. На цей закон британці відповіли прийняттям нової програми, тим самим продемонструвавши усьому світові свою міць.

У січні 1908 р. в країні знову постало питання виборчої реформи. Продовжувала існувати напруга в консервативно-ліберальному блоці. Вона особливо загострилася під час обговорення в рейхстазі питання про союзи та зібрання. В законопроекті передбачалася заборона участі в союзах особам молодше 18 років та спілкування рідною мовою. В першу чергу це стосувалося мешканців польських земель та Ельзасу. Наступними кроками канцлера була податкова реформа, що мала на меті оздоровити фінанси. Проте в Німеччині виник новий скандал. 28 вересня 1908 р. лондонська газета «Дейлі телеграф» повідомила про інтерв'ю кайзера. В ньому він нарікав суспільну думку країни в її небажанні встановити дружні відносини з Великою Британією [10, с. 532], одночасно натякаючи на непохитну дружбу з британцями та підтверджуючи це фактами. Так, наприклад, під час війни Великої Британії з племенами бурів, кайзер відкинув пропозиції Франції та Росії примусити британців піти на мирні переговори.

Вільгельм ІІ казав про відмову прийняти генералів бурів, про те, що саме він надіслав британцям свій план оперативних дій в Південній Африці. Крім того, він прозоро натякав про наміри спільних дій проти Японії на Тихому океані. Текст інтерв'ю Вільгельма ІІ був надрукований в газеті «Норд Дойче Альгемайне Цайтунг» та викликав обурення мас, а з ним і політичний скандал. Ліберали, соціал-демократи засуджували режим, вимагаючи розширення повноважень рейхстагу, посилення контролю над урядом, наділяючи його правом обирати рейхсканцлера. Консерватори та партія Центру намагалися усе це використати проти Бюлова, тим самим накласти на нього відповідальність за неефективне керівництво державою. Рейхсканцлер запропонував імператору бути стриманим, викладаючи свої думки, проте текст виступу Вільгельма ІІ, як він казав, не бачив. Проте існувала думка, що Бюлов свідомо підставив імператора під удар [2, с. 63]. Такі дії рейхсканцлера викликали до нього неприязнь.

Як тільки справа «Дейлі телеграф» затихла, знову виникло питання про податкову реформу. Урядовий проект передбачав збільшення прямих податків на деякі предмети вжитку, такі як пиво, горілку, вино та тютюн. Збільшення податку сприяло надходження до скарбниці 300 млн. марок, а податок на спадщину - 92 млн. марок. На думку самого канцлера, проект мав зустріти підтримку серед усіх партій блоку. Проте обговорення законопроекту виявило гострі міжпартійні суперечки. Ліві, ліберали вимагали гарантій проти «особистого режиму» та прагнули використати її для досягнення конституційних змін, до встановлення парламентаризму. Ареною гострої політичної боротьби став прусський ландтаг, в якому 25 січня 1909 р. розпочалося обговорення проекту виборчої реформи. Соціал-демократи наполягали на загальне, рівне, пряме та таємне голосування. Ліві, ліберали - введення загального виборчого права на зразок імперського. Партія Центру була проти будь-яких проектів, які виходили не від уряду, тому боротьба навколо виборчої реформи ще більш посилила неприязнь консерваторів до блоку «єдності» і вони вирішили його знищити.

Приводом до таких дій був параграф 9 податкового законопроекту «Про пряме оподаткування спадщини». Розміри оподаткування сплачували лише 0,5 % зі спадщини і оцінювалися в 2030 тис. марок. З часом вони зросли до 3% та складали вже 1 млн. марок. Проти параграфа 9 виступили консерватори, доводячи аргументи на захист «єдності родин». Їх лідер Е. фон Гейдебрандт заявляв, що законопроект не надає виборцям політичних гарантій. Оточення канцлера запропонувало йому, ще до голосування, розпустити парламент, як це вже було у 1906 р. та провести нові вибори. Бюлов на це не погодився. 24 червня 1909 р. в рейхстазі відбулося голосування законопроекту «Про податкову реформу». Стаття «Про податок на спадщину була відхилена голосами консерваторів та партії Центру.

Це означало кінець існуванню консервативно-ліберального блоку та визначило долю Бюлова. Розуміючи це, він залишає зал засідань до завершення голосування. Згодом, отримавши результати голосування, він відправляє телеграму імператору з проханням про відставку. Остаточне рішення залежало від Вільгельма ІІ, бо як він писав раніше «з того часу, як Бюлов у мене служить, я можу спати спокійно. Я даю йому можливість діяти і я знаю, що усе буде добре» [12, с. 64]. Однак, з часом, довіри між ними вже не було. У свій час Бюлов обожнював Вільгельма ІІ, і як відзначав, що «поряд з видатним королем і впливовим курфюрстом, він визначний з усіх Гогенцоллернів. Його геніальність та фантазія, його пам'ять та сприйняття, його енергія настільки зворушлива, що до них будь-якому міністру далеко» [14, с. 33, 235-236]. У своїх мемуарах Б. фон Бюлов писав, що імператор боявся встановити в Німеччині парламентську форму правління, тому звинувачував рейхканцлера в бажанні встановити парламентський режим на зразок Великої Британії, Бельгії, Італії. Б. фон Бюлов розумів, що в Німеччині відсутні умови для парламентаризму, проте він не відкидав можливості залучити парламентарів до демократичних змін в країні. «Я не заперечував навіть проти того, якби посадити того чи дійсно активного соціаліста, наприклад, Отто Хюе чи Карла Легіна в імператорське відомство внутрішніх справ в якості диктаторів чи радників» [3, с. 381-382].

Чималу роль в боротьбі проти канцлера зіграли придворні кола Німеччини. Вони підозрювали його в причетності до скандального викриття М. Гарденом оточення кайзера. Навіть, їм вдалося створити спеціальний союз для боротьби з Бюловим. Антипатію до нього проявляли і ліберали, що зазіхали на політичні привілеї прусських аристократів. Соціальні та політичні негаразди в країні сприяли відставці рейхсканцлера. Це відбулося 14 липня 1909 р. Вийшовши у відставку, Б. Бюлов ґрунтовно осмислює свої дії в державному будівництві. Результатом цих роздумів стали його праці «Державна Німеччина», «Німецька політика» та мемуари, що викликали шквал нападів, бо саме там Б. фон Бюлов піддав значній критиці консервативно-ліберальні кола Німеччини. Його аналітичні висновки щодо історії Німеччини кінця ХІХ - поч. ХХ ст. мають неоцінене значення для вітчизняних науковців.

бюлов ліберальний вільгельм німецька імперія

Список використаних джерел і літератури

1. Бетман-Гольвег Т. Мысли о войне /Т. Бетман-Гольверг. М.-Л., 1925. - 310 с.

2. Бисмарк О. Вильгельм ІІ. Воспоминания и мысли /О. Бисмарк. - М.-Птг.: ГИЗ, 1923. - 175с.

3. Бюлов Б.Воспоминания / Б. Бюлов. - М.-Л.: Соцэкгиз, 1935. - 564 с.

4. Ерусалимский А.С. Внешняя политика и дипломатия германского империализма в конце ХІХ в. / А.С. Ерусалимский. - М.: АН СССР Институт истории, 1951. - 604 с.

5. З промови Б. фон Бюлова в рейхстазі 11 грудня 1899 р. / Хрестоматія з нової історії. - К.: Рад. школа, 1954. - Ч. ІІ. - 600 с.

6. Людвиг Э. Последний Гогенцоллерн. Вильгельм II / Э. Людвиг. - М.: Московский рабочий, 1991. - 231 с.

7. Тирпиц А. Воспоминания / А. Тирпиц. - М.: Военздат, 1957 - 656 с.

8. Троян С.С. Пангерманська концепція «Міттельєвропи» напередодні Першої світової війни / С.С. Троян // Питання нової та новітньої історії. - К., 1997. - № 43. - С. 37-44;

9. Гордієнко В.Я. Східна політика німецького імпералізма в планах Пангерманського союзу (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) / В.Я. Гордієнко // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів., 1973. - №9. - С. 102-111.

10. Хальгартен Г. Империализм до 1914 года / Г. Хальгартен. - М.: Изд. иностр. лит., 1961. - 695 с.

11. Шиндлинг А., Циглер В. Кайзеры / А. Шиндлинг, В. Циглер. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. - 636 с.

12. Dauerlein E. Deutsche Kanzler. Von Bismark bis Hitler/ E. Dauerlein. -Mьnhen, 1968. -523 s.

13. Fesser G. Reichkanzler Bernhard Fьrst von Bulov / G.Fesser. - Berlin, 1991. - 256 s.

14. Klein F. Deutschland von 1897/98 bis 1917 /F. Klein. - Berlin, 1969. - 504s.

15. Rohl J.G.G. Deutschland ohne Bismarck. Die Regierungskrise im zweiten Kaiserreich 1890-1900 / J.G.G. Rohl. -Tьbingen, 1969. - 318 s.

16. Stenographische Bericht ьber die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. 6 XII. 1897// Verhandlungendes Deutschen Reichstags. - Berlin, 1897. - S. 41-46.

References

1. Betman-Holveh T. (1925). Mysly o voine.

2. Bysmark O. (1923). Vylhelm II. Vospomynanyiay mysly. Pth.: HYZ.

3. Biulov B. (1935). Vospomynanyia. M.,L.: Sotsekhyz.

4. Erusalymskyi A.S. (1964). Vneshniaia polytyka y dyplomatyia hermanskoho ymperyalyzma v kontse XIX v., M.: AN SSSR Ynstytut ystoryy.

5. Zpromovy B. fon Biulova v reikhstazi 11 hrudnia 1899 r., Khrestomatiia z novoi istorii, K.: Rad. Shkola.

6. Liudvyh E. (1991). PoslednyiHohentsollern. Vylhelm II. M.: Moskovskyi rabochyi.

7. Tyrpyts A. (1957). Vospomynanyia. M.: Voenzdat.

8. Troian S. (1997). Panhermanska kontseptsiia «Mittelievropy» naperedodni Pershoi svitovoi viiny, Pytannia novoi ta novitnoi istorii. № 43. - S. 37-44;

9. Hordiienko V. (1973). Ya. Skhidna polityka nimetskoho imperalizma v planakh Panhermanskoho soiuzu (kin. XIX - poch. XIX st.), Seriia istorychna, Lviv., 1S. 102-111.

10. Khalharten H. (1961). Ymperyalyzm do 1914 hoda. M.: Yzd. ynostr. lyt.

11. Shyndlynh A. (1997). Tsyhler V. Kaizery, Rostov-na-Donu: Fenyks.

12. Dauerlein E. (1968). Deutsche Kanzler. Von Bismark bis Hitler. Mьnhen.

13. Fesser G. (1991). Reichkanzler Bernhard Fьrst von Bulov. Berlin.

14. Klein, F. (1969). Deutschland von 1897/98 bis 1917. Berlin.

15. Rohl J.G (1969). Deutschland ohne Bismarck. Die Regierungskrise im zweiten Kaiserreich 1890-1900,Tubingen.

16. Stenographische Bericht ьber die Verhandlungen des Deutschen Reichstages. Retrieved

Размещено на Allbest.ru