Залучення ЮНЕСКО та міжнародних неприбуткових організацій при збереженні історичної пам’яті та культурного спадку у Пакистані

Ключові слова: історична пам'ять, історико-культурна спадщина, ЮНЕСКО, політика пам'яті, наукові інститути, громадські організації.

Пакистан є відносно молодою державою, тому для нього актуальним є вирішення проблеми формування національної ідентичності. Ефективне функціювання цілого комплексу соціо-економічних складових держави напряму залежить від правильної постановки питань та відповідей на них щодо розуміння місця нації та її культурних складових в історії держави. Винятковість Пакистану полягає в тому, що він був однією з перших новоутворених держав XX ст. незалежність яких повністю базувалася на релігійній основі. Як слушно зауважив один з відомих англійських дослідників історії Пакистану Ян Телбот, аналізуючи роки, які пройшли з часу утворення Пакистану: «мова та релігія є не просто панацеєю для об'єднання в багатоманітному суспільстві, але ці складові також відкрили «ящик Пандори» конфліктуючих між собою ідентичностей» [16]. Вказані науковцем ідейні основи, покладені у створення держави, не змогли з часом стати фундаментом для соціуму, в якому б могли мирно співіснувати різні релігійні та етнічні групи.

Формування історичної пам'яті в такій поліетнічній та мультикультурній країні як Пакистан є вкрай складним процесом внаслідок цілої низки причин. Насамперед, це збереження традиції упередженого та політично ідеологізованого трактування історії. Також до цього додається тривале існування релігійного характеру інтерпретацій історичних подій, у якому часто відсутнє плюралістичне ставлення до інших світоглядних концепцій та поглядів. У сукупності це ускладнює вироблення чіткої політики держави щодо об'єктивного опису власної історії та створює поле для маніпулювання громадською думкою з подальшими негативними наслідками для суспільства та відносин з сусідами (насамперед, з Індією).

Питанням опрацювання минулого в Пакистані займалися окремі дослідники та науковці. Проте варто виділити провідних фахівців, науковий доробок яких прямо чи опосередковано пов'язаний з політикою пам'яті та професійним опрацюванням історичного спадку Пакистану. В першу чергу, варто згадати Акбара Салахуддіна Ахмада - видатного пакистанського соціолога та етнографа з м. Лахор, який займався дослідженням пуштунських племен [4, с. 463].

Чільне місце у вивченні національної історії займає визначний спеціаліст з давньої та середньовічної історії у Південній Азії Дані Ахмад Хасан, який також відомий як перший ініціатор введення археології як наукової дисципліни у вищу освіту Пакистану та Бангладешу. Його ім'я також пов'язане з дослідженням давньої цивілізації Мохенджо -Даро. Наукова спадщина історика складає понад 30 монографій, останню з яких («Історія Пакистану», 2007) автор писав протягом п'ятдесяти років [12].

Проблематика мусульманських общин Південної Азії (і особливо Пакистану), захоплювала провідного пакистанського історика та державного діяча Куреші Іштіака Хусейна, який був президентом «Історичного товариства Пакистану» (1967-1970) та лектором в університетах Делі, Пенджабу (у м. Лахор) та Колумбійському (США) [4, с. 464].

Одним із фундаторів сучасної пакистанської історіографії справедливо вважається історик Хуртттід Камаль Азіз, який свого часу був радником Зульфікар Алі Бхутто та головою «Національної комісії з історичних та культурних досліджень». Він був одним з перших істориків, які плідно займалися реконструкцією історичних фактів, що фігурували в тогочасній шкільній програмі. Особливо це стосується опису історичних подій після поразки Пакистану у війні з Індією у 1971 р. та втрати ним Східного Пакистану (сучасного Бангладешу), після чого почалося активне впровадження ідеологізованого трактування історії в Пакистані. Не погоджуючись з політикою владних кіл, науковець вимушений був вести свої дослідження та викладати в еміграції. Результатом його інтелектуальної праці стала монографія «Вбивство історії» 1985 р., яка стала класикою критичного осмислення історії в Пакистані [13].

Провідними сучасними пакистанськими науковцями, дослідження яких певним чином продовжують наукову методологію Хуршіда Азіза (з критичним ухилом) є Аєша Джалал (Ayesha Jalal), Мубарак Алі (Mubarak Ali), Тарік Рахман (Tariq Rahman), Рубіна Сайгол (Rubina Saigol), професор Абдул Хамід Найяр (Abdul Hameed Nayyar) та доктор Іфтіхар Ахмед (Iftikhar Ahmed) [13].

Дослідженням історичної пам'яті Пакистану в українській історіографії приділяється недостатньо уваги, оскільки основний акцент робиться на вивченні конфронтації Пакистану та Індії. Серед українських дослідників, які розглядають історію Пакистану через цю призму, варто виділити Ірину Вікторівна Тихоненко з її ґрунтовною працею «Ісламська Республіка Пакистан у системі регіональної безпеки (1998 -2016 рр.)» [3], а також Ігоря

Володимировича Горобця «Територіально - прикордонні проблеми у відносинах Індії з Пакистаном і Китаєм 60 -і - 90-і роки» [1]. Проблематика внутрішньополітичного розвитку Пакистану та його ключових історичних подій комплексно розглянуті у праці Павла Миколайовича Ігнатьєва «Пакистан: від деколонізації Британської Індії до сьогодення» [2].

Суттєвою прогалиною у сучасній пакистанській та українській історіографії є недостатнє освітлення стану збереження історичної спадщини у Пакистані.

Запропонованою науковою розвідкою поставлено за мету зробити огляд проблем збереження історичної пам'яті та культурної спадщини Пакистану на державному, міжнародному та приватному рівнях, і на основі порівняльного аналізу окреслити загальне поле для подальших досліджень у цій сфері.

Зокрема, варто наголосити на тому, що на державному рівні питанням збереження та пропаганди культурної національної спадщини Пакистану займається Відділ національної історії та літературної спадщини при Міністерстві інформації, радіомовлення, національної історії та літературної спадщини уряду Пакистану.

Важливим кроком для реалізації збереження нематеріальної культурної спадщини була ратифікація Пакистаном 7 жовтня 2005 р. конвенції ЮНЕСКО 2003 р. «Про охорону нематеріальної культурної спадщини». Серед так званого представницького списку нематеріальної культурної спадщини Пакистану в ЮНЕСКО, варто виділити такі традиції: національні особливості святкування Навруза (день весняного рівнодення-21 березня), соколине полювання та включений у 2018 р. звичай народу калаші Сурі Жагек («споглядання за сонцем») [10]. Якщо перші дві традиції мають яскраво виражений міжнародний характер (зокрема, Навруз офіційно святкується у понад 11 країнах, а соколине полювання включено до живої спадщини людства), то Сурі Жагек є самобутнім явищем у світовій культурі, яке потребує особливої уваги та охорони, оскільки є характерним лише для нечисленної етнічної спільноти калашів, що проживає у гірському хребті Гіндукуш на кордоні Пакистану з Афганістаном.

Сурі Жагек - традиційна система та практика метеорологічних та астрономічних знань калашів, яка базується на спогляданні сонця, місяця, зірок та тіней у відношенні до місцевої топографії. Система представляє собою складну структуру знань, отриманих емпіричним шляхом, яка дозволяє передбачати найоптимальніший час для сівби, ведення тваринництва та запобігати стихійним лихам. Вона також використовується для укладення календарю калашів, визначаючи дати важливих суспільних подій, фестивалів, свят та релігійних церемоній. Практика демонструє важливість для народу безпосереднього географічного контексту для підтримання їхнього способу життя. Життєздатність та передача системи знань ґрунтуються на інноваційній техніці обміну інформацією між представниками різних поколінь за допомогою народних переказів, пісень, приказок та один з основних аспектів - спостерігання за тінями (яке широко використовується у вирощуванні великої худоби та тваринництва загалом). Все це відтворюється для інтеграції в сучасне суспільство. Проте, у зв'язку з настанням «цифрової ери» люди все частіше обирають більш технологічно просунуті засоби прогнозування погодних умов. Хоча така практика залишається явищем усної традиції, на сьогоднішній день існує недостатня обізнаність молодого покоління пакистанців з культурним значенням Сурі Жагека [15]. Вірогідність абсолютної втрати в майбутньому для нащадків зазначеного культурного надбання дало підстави ЮНЕСКО внести Сурі Жагек до особливого списку об'єктів, що потребують термінового захисту. Автентичність звичаїв та традицій народу калашів, що змогли пронести національний колорит крізь віки, слугує яскравим прикладом історичної пам'яті в сучасних умовах глобалізованого світу.

Окрім нематеріальної культурної спадщини в Пакистані також знаходяться пам'ятки, які включені до списку об'єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: руїни Мохенджо-Даро; руїни буддійського монастиря Тахтім-Бахи і міста Шахрі-Бахлол; стародавнє місто Таксила; форт і сади Шалімар в місті Лахор; історичні пам'ятки в місті Татта; форт Рохтас. З 1993 по 2016 р. було сформовано так званий попередній перелік історичних пам'яток Пакистану для ЮНЕСКО, до якого входять 26 об'єктів. Даний список представляє собою перелік об'єктів, які офіційно ще не включені до Всесвітньої спадщини, проте мають всі шанси туди потрапити, звичайно, якщо будуть виконані певні умови технічного, фінансового, юридичного характеру з боку країни-учасниці, яка подає запит на занесення певних пам'яток до культурного надбання людства, закріпленого відповідними конвенціями та документами міжнародного рівня.

Зокрема, на 43 сесії Комітету Всесвітньої спадщини, яка проходила 30 червня - 10 липня 2019 р. в Баку серед стану пам'яток з усього світу було також розглянуто умови дотримання форту і садів Шалімар (м. Лахор) та історичних пам'яток в Маклі (м. Татта) з відповідними рекомендаціями та вимогами [7, р. 163-168].

Недостатнє грошове забезпечення з боку уряду призводить до появи в країні організацій, які займають активну позицію у збереженні минулого Пакистану. Одним із найвідоміших серед них є Фонд Спадщини Пакистану (Heritage Foundation of Pakistan), який розташований у Карачі. Підкреслимо, що фонд, заснований першою в історії Пакистану жінкою-архітектором Ясмін Ларі та видатним істориком Сухайлом Захіром Ларі ще у 1980 р. Фонд є некомерційною, соціальною та культурною організацією орієнтованою на дослідження, публікації доробку та збереження пакистанського культурного спадку. Як зазначено на офіційному сайті Фонду, місія організації полягає в «документуванні та збереженні традиційного та історично встановленого навколишнього середовища в Пакистані, поширені обізнаності щодо багатої та різноманітної історичної архітектури та мистецтва Пакистану з метою сприяння культурній спадщині впливати на соціум, на світ та його розвиток» [5]. Тобто, як видно з інформації у відкритому доступі - основне завдання фонду спадщини Пакистану полягає у зосередженні основних зусиль на проблемах збереження культурної та матеріальної спадщини цієї країни. Ця установа активно співпрацює також з Центром Спадку Хайпура (Khairpur Heritage Centre), що розташований біля історичного форту Кот Діджі (historic Kot Diji Fort), який є унікальним для такої країни як Пакистан, оскільки містить величезну кількість історичних об'єктів, що знаходяться в жахливому стані та потребують особливої уваги громадськості, науковців та влади. З цією метою і було створено Центр Спадку Хайпур для спільної координації з Фондом Спадщини Пакистану у вирішенні наступних завдань:

1. Створення відповідної документації для вирішення питань наукової каталогізації та розмежування районів історичного спадку.

2. Всебічне налагодження умов збереження пам'яток минулого у даному регіоні.

3. Підтримка консультаційного відділу.

4. Організація навчального підрозділу для фахівців та адміністраторів.

5. Залучення досягнень будівництва зазначеної місцевості.

6. Забезпечення функціювання у належному стані архіву документів.

7. Створення відділу досліджень та публікацій.

8. Створення відділу культурного туризму [11].

На особливу увагу заслуговує активне залучення методів усної історії в Пакистані. Однією з найбільш авторитетних громадських організацій, яка займається цим напрямом історичних досліджень, є «Архів Розділу 1947р.», який завдяки інтерв'ю збирає інформацію про розділ колоніальної Британської Індії на Пакистан та Індію, а також про психологічний вплив на людей, які внаслідок тих подій зазнали найбільшої в історії людства міграції (14,5 млн. за офіційними даними). Заснована ця організація в Берклі (штат Каліфорнія), сам фонд зареєстрований в Делі, Індія. Вона є неприбутковою недержавною організацією, що займається інституалізацією історії розділу 1947 р. завдяки таким заходам: 1) документація, збереження та спільне використання свідчень від усіх етнічних, релігійних та економічних спільнот, які зазнали розділу Британської Індії в 1947 р. З цією метою було створено цифрову платформу для збирання, архівації та відтворення усної історії не тільки під час розділу 1947 р., але і з метою зображення документальної спадщини життя та культури до цієї переломної події з урахуванням міграції та зміни життя після розвалу колоніальної імперії; 2) збирання, збереження та передача особистих речей та об'єктів, пов'язаних з пам'яттю людей про розділ 1947 р.; 3) розповсюдження знань про розділ та широке суспільне самоусвідомлення завдяки творчому та науковому самовираженню, включаючи також літературу, кіно, театр, образотворче мистецтво, інші творчі заходи та академічні дослідження; 4) рухомі експонати, а також так звані “Центри навчання”, створені з метою увіковічнення пам'яті людей щодо розділу та обслуговування суспільства для дослідницьких та навчальних цілей; 5) просування ініціативних навчальних планів початкових класів у всьому світі, пов'язаних з цією подією. З 2017 р. зібрана за весь час інформація (починаючи з 2010 р.) доступна також у цифровому вигляді для дослідників, студентів та громадськості [6].

Збереження пам'яті про цю ключову подію в історії Пакистану набуває все більшої актуальності для громадськості та міжнародної спільноти саме тому, що існує загроза втрати цієї пам'яті, якщо не буде проводитися фіксація спогадів свідками важливих історичних подій. З цією метою в університеті Хабіба в Карачі весною 2017 р. був проведений семінар, присвячений розділу 1947 р., в якому брали участь очевидці тих подій журналіст Зубейд Мустафа (Zubeida Mustafa), перекладач Хамра Халік (Hamrah Khalique), письменник Хасан Манзар (Hasan Manzar) та професор Акрам Сіддікі (Akram Siddiqui). Не дивлячись на різний життєвий досвід доповідачів та їхнє ставлення до подій 1947 р., все ж таки, можна було простежити суттєві спільні риси в їхніх спогадах. Насамперед, вони свідчили, що до переломних подій 1947 р. більшість населення колоніальної Індії мирно співіснувала між собою незалежно від релігійної чи етнічної приналежності. Утворення самостійного Пакистану та Індії радикально позначилося на світогляді та ставленні один до одного більшості мусульман, індусів та християн в цих країнах.

Важливою темою первинних свідчень була також проблема виживання для багатьох сімей в ті скрутні часи. В процесі годинного засідання, окрім іншого, було піднято питання необхідності документації міграції 1971 р. (Індо-Пакистанська війна). Зазначалося, що в «Архіві Розділу 1947 р.», більше 500 чоловік з 20 країн світу стали громадськими істориками та плідно працюють над систематизацією та збереженням 10 тис. записаних історій очевидців переломних подій 1947 р. Зазначеній організації було запропоновано забезпечити дотримання методології збору інформації, яка б заслуговувала на довіру та не викликала сумнівів у своїй достовірності [8].

Що стосується безпосередньо академічних досліджень минулого Пакистану, то станом на сьогодні діють декілька впливових наукових центрів історичного дослідження. Серед найвідоміших варто виділити Халдунійський центр історичних досліджень, який розташований в Лахорі. Це передовий пакистанський ліберальний науковий осередок, який характеризується активним використанням західних досягнень у вивченні минулого, насамперед, історичної методології. В Інституті публікується «Пакистанський журнал історичних досліджень», який друкується двічі на рік у Видавництві університету Індіани (м. Блумінгтон, США). Перший номер було опубліковано влітку 2016 р. Як повідомляється в анотації до журналу у каталозі наукових журналів вищенаведеного видавництва: «Мета «Пакистанського журналу історичних досліджень» - розвиток критичних ідей по відношенню до найменш досліджених та новаторських тем в соціальній, культурній, художній, архітектурній, політичній та економічній історії. Науковці, залучені до поточних історичних дебатів щодо будь -якого регіону і періоду, можуть представити статті на певну тему, таким чином, ініціюючи діалог з теоретико-методологічних питань. Журнал публікує огляди актуальних публікацій відповідно до теми випуску. Виходячи за рамки дуалістичного дискурсу таких категорій як секуляризм проти теократії, капіталізм проти комунізму, традиціоналізм проти модернізму, колоніалізм проти постколоніалізму, мета - наратив проти мікроісторії і т. д., журнал прагне сприяти строгій науці, корисній для розуміння нашого минулого і його протиріч» [9, р. 27]. Станом на сьогодні опубліковано лише шість номерів, аналіз яких дає підстави вважати, що у даних випусках відсутні чіткі хронологічні та територіальні межі досліджень, оскільки зміст статей не обмежується лише територією Пакистану чи Південної Азії, але включає в себе увесь світ. Тому важко вести мову про діяльність цього Інституту як вузькоспеціалізованого суто на історії Пакистану чи близького до нього регіону. З іншого боку, серед переваг журналу зазначеного Інституту, варто виділити широке використання міждисциплінарного підходу, що яскраво проявляється у наявності культурологічних, музикознавчих, релігієзнавчих та інших аспектів у статтях, де певне місце відводиться також вивченню минулого Пакистану.

Іншим важливим осередком наукових досліджень, пов'язаних з історичним досвідом Пакистану, є Національний інститут історичних та культурних досліджень (в минулому - Національна комісія з історичних та культурних досліджень), який знаходиться при Університеті Куейд-і-Азам (Ісламабад). Він був заснований у грудні 1973 р. Це автономна організація, в якій управління здійснюється під контролем Ради керуючих під головуванням віце -канцлера Університету Куейд-і-Азама, і включає в себе, окрім іншого, компетентних істориків та вчених з різних областей Пакистану.

Інститут має у своєму розпорядженні добре оснащену сучасну бібліотеку. Окрім колекції, що налічує близько 25 000 книг, в її фондах знаходиться величезна кількість урядових журналів, архівів газет та касет з періоду, який передував здобуттю незалежності, а також записи інтерв'ю з політичними діячами, які брали участь у боротьбі за незалежність Пакистану. Це щороку привертає велику кількість дослідників і вчених з різних країн світу. З часу свого існування Інститут опублікував понад 115 публікацій на мові урду, а також на англійській та перській мовах [14].

Загалом, можна зробити висновок, що збереження культурної спадщини та дослідження минулого в Пакистані має свою специфіку, пройшовши певну еволюцію у своєму становленні та сформувавши особливі риси, властиві лише цій країні. Ця специфіка полягає у відсутності чітко вираженої політичної волі в Пакистані щодо достатнього рівня фінансування історичних пам'яток, що створює необхідність заснування державних та приватних неурядових наукових інституцій, а також привертає все більшу увагу таких впливових міжнародних організацій як ЮНЕСКО, яка робить значний внесок у належне збереження історичної пам'яті Пакистану. З іншого боку, не дивлячись на внутрішню нестабільність в державі, яка склалася історично, тим не менш, можна простежити активну діяльність наукових установ та громадських організацій, великий відсоток яких мають міжнародний характер. Недостатній рівень порівняльного аналізу між державною політикою, приватними науковими установами та втручанням міжнародних організацій у збереження історичного спадку Пакистану (матеріального та нематеріального) гостро ставить питання актуальності таких досліджень для розробки політики та програми охорони історичної пам'яті Пакистану, яка б відповідала світовим стандартам.

Список використаних джерел та літератури: