Античні образи в політичних текстах М. Робесп’єра в перші роки Французької революції (1789-1791 роки)

Виклад основного матеріалу

У нарративі Французької Революції кінця ХУШ століття значну роль відігравала античність, щоправда, помилкою буде стверджувати, що Революціонери намагались впровадити знову античні інституції. Творення нового порядку не передбачало заглиблення в античні моделі, натомість на них часто посилались, вони ставали аргументами в дискусіях за браком власного політичного досвіду, а також моральними орієнтирами [14, с. 148.]. Не можна не додати й те, в цілому протягом XVIII столітті античність була освітньою нормою: в програми коллежів включались античні тексти, зокрема Лівія, Плутарха, Тацита [15, с. 18-19], які певною мірою ідеалізували республіканський Рим, а французи в свою чергу ідеалізували античність [6]. Особливо помітне апелювання до греко -римських зразків у політиків, що частіше виступали з програмними промовами, тоді як діячі-«практики» звертаються до античних образів значно менше: це відзначає у своїх підрахунках французький історик Ж. Буіно [цит. за 6, с. 42-43.]. Серед тих депутатів Конвенту, хто найчастіше використовували для аргументації та візуалізації греко-римський етос, є і М. Робесп'єр. Зважаючи на це, для дослідження нами було розроблено класифікацію античних образів, щоб можна було більш точно аналізувати їх. Ми виділяємо ілюстрації, аналогії та зразки. Ілюстраціями є ті образи, основним завданням яких є посилення враження слухачів від тексту чи тези. Аналогії використовуються для проведення паралелей між політичною ситуацією античності та сьогодення, зразки ж слугують ідеалом для наслідування.

Першим образом, який використовується М. Робесп'єром є саме образ - аналогія з негативним посилом. Це - Гай Юлій Цезар (за іншими варіантами записів про засідання - Гней Помпей Великий) [16, с. 45-47]. В будь-якому разі, жоден з них не виступає достатнім авторитетом для представників вільної нації, а епізод з римської історії з спаленням Помпеєм листів Серторія [4, с. 73] не можна порівняти з листами на адресу графа Артуа, оскільки покривання змовників є злочином проти народу, як аргументував це М. Робесп'єр. Таким чином, вже наприкінці липня 1789 року можна стверджувати про розуміння депутатами Конституанти своєї ролі як ліберальних законодавців - реформаторів, для яких діячі пізньої Республіки, поневолювачі власного народу, не можуть бути зразком.

Наступний античний образ, який використовує М. Робесп'єр, це аналогія про Арістіда у промові про майновий ценз в позитивному контексті. Його образ виступає як певний моральний ідеал, щоб показати несправедливість поділу на активних і пасивних громадян, а самі пасивні громадяни порівнюються з ілотами [7, с. 323] - в такому ж безправному і пригніченому становищі вони знаходитимуться, якщо система буде впроваджена. Образ Арістіда в цілому М. Робесп'єром використовувався як символ доброчесності, важливішої, ніж гроші, і ця згадка його у контексті майнового цензу є лише першою серед подібних.

Діяльність депутатів Конституанти отримала більш практичне забарвлення у 1790 році, коли почалася активна робота над конституцією. Оскільки вони творили нову систему, необхідним був певний моральний та перш за все політичний орієнтир, досвід, на який можна було б спиратись. Ним могла стати Велика Британія, де вже були проведені ліберальні реформи, або ж римська антична практика. Політична система останньої була достатньо розвиненою, добре відображеною у писемних джерелах, які часто ідеалізували її, і при цьому історія античного Риму повна особистостями -зразками, образами як доброчесностей, так і вад. У зв'язку з цим, на нашу думку, М. Робесп'єр активно використовував аналогії та зразки у своїх виступах, посилаючись на римський досвід.

В обговоренні Конституції перша така згадка стосується касаційного трибуналу: це апеляція не до конкретної персоналії, а до певного принципу в позитивному контексті, а саме до римського права, бо «лише той, хто створює закони [легіслатура, а не касаційний трибунал - примітка автора], може інтерпретувати їх» [16, с. 375]. Подібне використання римського досвіду зустрічалось і в обговоренні питання спадкування, щоправда тут важко однозначно трактувати контекст аналогії. Так, М. Робесп'єр, вважаючи, що при отриманні спадку за заповітом спадщина повинна розподілятись порівну, запевняв, що римське суспільство було жахливої природи («у римлян влада батька була схожа до тієї, яку має господар над своїми рабами» [17, с. 188]), але римські законотворці зробили все, щоб виправити це. Цей факт він однозначно схвалює, на нашу думку, така дихотомія слугує підтвердженням тези М. Робесп'єра про те, що, хоча й неможливо забезпечити повну рівність, закони повинні підтримувати її настільки, наскільки дозволяють обставини. Цей ідеал, висунутий ще в квітні 1791 року, стане чи не одним із наріжних каменів подальшої його діяльності.

Та незважаючи на появу вищезгаданих аналогій, М. Робесп'єр не відмовлявся і від звернення до персоналій. У 1790 році вперше з'являється згадка Луція Сергія Катіліни. В промові про національну гвардію, що була виголошена в Якобінському клубі, а потім у Констиуанті 28 квітня 1791 року, окрім численних античних ремінісценцій щодо якостей солдат -громадян [16, с. 621-623] (саме так бачив він Національну гвардію), з'явився образ Катіліни як негативна ілюстрація тези. М. Робесп'єр опонував частковому призову до Національної гвардії, використовуючи образ Катіліни. Оскільки, на його думку, при обмеженому призову у цій системі Національної гвардії буде еліта серед найгірших громадян, а змовники, оточені величезною армією, ... говоритимуть, як Катіліна своїм співучасникам: Нам добре, тут немає хороших людей” [16, с. 636.]. Варто зазначити, що це перше вживання образу Катіліни датується кінцем 1790 року, періодом, коли про внутрішні змови і загрозу знищення Революції зсередини, мова не йшла. Натомість це тільки підтверджує висновки дослідників про атмосферу контрреволюційної змови, яка панувала в період Революції, особливо в роки якобінського правління [19, с. 697, 703]. Справді: з плином часу і під впливом сили обставин частота вживання образу Катіліни як символу змови збільшується, але з'являється вперше він ще у 1790.

Якщо Луцій Сергій Катіліна використовувався як негативний образ з доби пізньої Республіки, то Марк Тулій Цицерон в свою чергу був одним із зразків римських доброчесностей, як моральним, так і політичним ідеалом. До прикладу, така позитивна аналогія зустрічається у виступі проти проекту створення трибуналів за конкурсним принципом, бо, на думку М. Робесп'єра, «люди закону» будуть керуватись лише честолюбним бажанням просунутись в кар'єрі. Як альтернативу такій системі він висунув Римську Республіку і Цицерона, стверджуючи, що в них не було ні конкурсів, ні привілеїв, а прикладом - виступ Марка Тулія Цицерона проти Гая Ліцинія Верреса, дієвий і без сертифікатів і курсів «людини закону» [16, с. 662]. Варто зазначити, що Гай Ліциній Веррес був не єдиним, кому опонував Марк Тулій Цицерон, та згадується саме цей випадок. На нашу думку, це можна пояснити тим, що Веррес був корупціонером, що зловживав владою, а прихильність патриціїв була на його боці, сицилійцям було нічого очікувати, але завдяки Цицерону справедливість було досянуто [2]. Такі ж загрози могли очікувати Францію, але через пропоновану систему ніхто б не зміг так ефективно виступити проти них: конкурсна система шукає честолюбних кар'єристів, а не справедливих захисників народу.

М. Робесп'єр згадував і Римську імперію, причому в негативному контексті, оскільки імператори були узурпаторами римської Свободи, які підкорили старовинні магістрати своїй волі. Перша згадка Римської імперії зустрічається у виступі проти проекту, що давав міністру юстиції право тлумачити закони, тобто зазіхати на законодавчу владу, і відновлював практику довільних арештів часів абсолютизму. Античним образом-аналогією тут виступив Сенат за часів Тиберія. Так, М. Робесп'єр зазначав, що рішення про надання міністру влади довільно арештовувати громадян не гідне магістрата вільних людей [17, с. 208], а натомість такі дії Установчих зборів доречно порівняти з Сенатом, який за Тиберія хоча й зберіг свою велич, повністю підкорявся його волі і намагався догоджати йому. [1, с. 85, 87]. А розширення повноважень міністрів, названих лейтенантами загальної поліції, нічим не краще, ніж та система доносів і стеження, яка існувала за імператора Тиберія [1, с. 98]. Римська імперія тут виступає еталоном несвободи, як і пропозиція такої організації міністерств, внесена до Конституанти.

Передвісниками імперської несвободи була Пізня Республіка. Ті римські політичні та військові діячі, що в цей період узурпували владу, стали негативними образами-символами. Саме до Пізньої Республіки, в якій почалось зловживання своїми повноваженнями, боротьба за одноосібну владу, звернувся М. Робесп'єр у промові про організацію національної гвардії. Ці негативні ілюстрації мали на меті показати, що при правильній системі в армії подібне псування моралі буде неможливим. Що розумілось під належною організацією національної гвардії'? По-перше, вся її діяльність має базуватись на принципі захисту нею народної свободи від зазіхань виконавчої влади, по-друге ж дух громадянина повинен бути міцнішим за дух солдата [17, с. 263]. Саме ця теза ілюструється тим, що Гай Юлій Цезар, щоб присоромити римських солдат називав їх громадянами [17, с. 264]. В цій же промові М. Робесп'єр згадав ще двох римських узурпаторів, Луція Корнелія Суллу та Гнея Помпея, застерігаючи, що фанатична відданість солдат командиру перетворює їх на армію вже не держави, а певного індивіда, війська, що слугуватиме інструментом величі генералів і поневолення співгромадян [8, с. 369]. Та цьому можна легко запобігти в оновленій Франції, оскільки національна гвардія буде іншою. Таким чином, образи Пізньої Республіки слугують не зразком для відтворення, а негативним прикладом, що тільки ілюструє висунуті (вже не античні) тези.

Програмна промова про свободу преси, виголошена 11 травня 1791 року в Якобінському клубі, розвивала думку, вже озвучену на засіданнях Установчих зборів у серпні 1789 року: право передавати свої думки словами, на письмі або друком жодним чином не може бути обмежене. Свобода висловлення повинна бути повною і необмеженою, або її немає взагалі. І тут для підтвердження тез використані були як римські, так і грецькі образи-ілюстрації, вперше поряд. М. Робесп'єр назвав громадську думку єдиним компетентним суддею для думок індивідів, а ціль преси визначив як вгамовування можливого деспотизму, і щоб підкреслити ідею, що громадяни мають право виражати думку щодо публічних осіб і їх поведінки, не зазнаючи осуду з боку закону, він сам “одягнувся” в римську тогу, запитуючи чи повинен він чекати юридичних доказів змови

Катіліни (при повторному виголошенні цієї промови М. Робесп'єр замінив себе-римлянина на Марка Тулія Цицерона) [17, с. 650], як йому насмілитися викрити задуми лідерів фракцій, які прагнуть поневолення народу, прикриваючись його благом, як розкрити політику Тиберія, коли за його удаваними чеснотами ховається змова. Тут же М. Робесп'єр викривав можливу корумпованість магістратів, і, запитуючи, хто розсудить його і магістратів, якщо порятунок батьківщини вимагає, щоб він відкрив своїм співгромадянам очі на поведінку останніх [17, с. 329]. Навіть якщо громадська думка помиляється, це не є причиною забороняти чи обмежувати свободу слова. Для М. Робесп'єра тут зразком виступає Арістід, якого було остраковано, але він «зовсім не хотів, щоб афінський народ був позбавлений можливості вчинити несправедливість щодо нього». Так само не прагнув якось обмежити своїх співгромадян у почуттях чи висловлюваннях Марк Катон Старший, на відміну від децемвірів, згаданих тут же [17, с. 330]. Катон Старший, як і Арістід, яких Плутарх у «Порівняльних життєписах» подає в парі [3, с. 408-456], виступають тут моральними зразками для наслідування. В цілому, численні апеляції до античності в промові про свободу преси, на нашу думку, є зумовленими не лише необхідністю сильних риторичних фігур для підкреслення тез, а й тим, що тільки античний досвід давав довершені приклади впливу громадської думки на політичне життя. Так, в історії середньовічної та абсолютистської Франції не було подібних орієнтирів, адже до Революції не існувало свободи преси. Тепер з появою газет і журналів громадська думка якраз формувалась, і античний досвід, знайомий М. Робесп'єру з періоду навчання, ставав подібним взірцем.

Якщо до римського політичного досвіду М. Робесп'єр звертався при обговоренні окремих аспектів Конституції, то до грецького - вже в контексті складання повноважень законотворців. В цьому випадку приклад Риму (децемвіри, які намагались узурпувати владу) не міг вважатись вартим для наслідування, адже «найвеличніші законодавці старовини, після того, як давали своїм країнам конституцію, зробили своїм обов'язком ставати простими людьми, а іноді навіть уникали публічного визнання» [17, с. 383]. М. Робесп'єр рішуче виступив проти можливості членам Конституанти обиратись до наступного законодавчого органу, адже надію на суспільне благо потрібно покладати на громадянський дух, а не на вплив ораторів. Чим більше останні отримують влади, тим слабшим стає загальний інтерес, замість Асамблеї постає лише привид представництва. Як ілюстрацію, що носить скоріше негативний характер, М. Робесп'єр використав грецький образ, а саме Фемістокла, який «показуючи свого сина, сказав: “Ось правитель Греції. Ця дитина керує своєю матір'ю, його мати - мною, я - Афінами, а Афіни - Грецією”». Так само, на його думку, могло б трапитись і у Франції, де 25-тимільйонна нація керувалась би невеликою кількістю вмілих ораторів асамблеї, якими б керував би хтось, кого М. Робесп'єр називати не смів [17, с. 385]. Так продемонстрована небезпека виродження управління, яка могла б загрожувати в разі, якщо депутати не наслідуватимуть інших великих законодавців античності, адже нічого так не піднімає душі народу і формує публічну мораль, як доброчесність його делегатів. Ще одна негативна ілюстрація, що стосується Греції, згадана в другій промові щодо перевиборів. Заперечуючи аргумент щодо можливого браку досвіду майбутніх депутатів, М. Робесп'єр назвав своїх опонентів «політичними Несторами» в умовах, коли всі частини державного апарату будуть максимально спрощеними і достатньо стабільними [17, с. 409-410]. Нестор, цар Пілосу, на час Троянської війни, зображеної у Гомера, був вже похилого віку - і постійно розповідав про свою молодість, яка, на його думку, була складнішою, ніж теперішні часи [13]. Такими Несторами для майбутніх законотворців могли стати члени попередньої асамблеї, та для М. Робесп'єра бути законодавцем означало не виконувати механічну роботу з підказками від більш досвідчених колег, а реалізовувати в законах принципи доброчесності.

Програмна промова щодо смертної кари, виголошена 30 травня 1791 року, також була проілюстрована численними античними грецькими та римськими образами. Причому перша негативна ілюстрація з доби Пелопоннеської війни [17, с. 432] фігурує на самому початку. М. Робесп'єр згадував захоплення афінянами після Нікійового миру Скіону і засудження там всіх чоловіків до страти [11, с. 652], як до однозначно неправильного вчинку, але якщо греки могли звертатись лише до богів, то він апелює до законодавців, його колег - депутатів. Не менш неправильними було використання смертної кари для власних цілей римськими діячами, узурпаторами свободи періоду Пізньої Республіки та імператорського Риму, а саме Тиберія, Калігули [17, с. 434], Октавіана Августа та Луція Корнелія Сулли. З їх сторони це було порушення законів, адже римських громадян було заборонено страчувати [17, с. 437-438], і спроба задушити прагнення народу до свободи, відображене в образі Брута. Окрім цього, він опонував думці, що смертна кара зменшує кількість злочинів і таким чином культивує доброчесність, запитуючи, чи в тих грецьких полісах, де покарання були помірними, де смертна кара була неймовірною рідкістю або ж не існувала взагалі, було менше чеснот (тут міститься натяк на Спарту) [18, с. 61], а також чи в Римі було більше злочинців в період, коли застосовувались закони Порція, які забороняли застосування смертної кари до римських громадян без апеляції до народних зборів, ніж в часи Луція Корнелія Сулли та імператорів [17, с. 439]. Використання М. Робесп'єром античних образів в цій промові, на нашу думку, схоже на промову про свободу преси. Не маючи французького досвіду обмеження смертної кари, він звернувся до античності, підтверджуючи образами, що смертна кара не зменшує кількості злочинців і не піднімає моралі населення, натомість може стати інструментом зловживання для посадової особи.

Втеча короля у Варенн внесла нові відтінки в античний дискурс літа 1791 року, оскільки саме в цей період з'являється можливість впровадження Республіки у Франції, і посилання на античний досвід стає ключовим у захисті республіканізму як такого. Хоча, без сумніву, діячі Революції прекрасно усвідомлювали, що вони не греки і римляни, умови, в яких вони діють, та можлива Республіка буде відмінною від античних [12]. Як підтвердження цієї тези, можна зазначити те, як М. Робесп'єр, висловлюючись щодо зборів на Марсовому полі, говорив, «як відмінні наші долі від тих, що були у перших громадян Греції і Риму. Зараз йдеться про свободу всіх народів, це справа всього людства» [17, с. 591], а також запевняв, що помре «не як Брут і Катон, для порятунку свободи, що вмирає, а для блага людей, чуттєвих і щирих!» [17, с. 590]. Тут не можна сказати, позитивну чи негативну конотацію несуть ці образи, вони підкреслюють відмінність та іншість. При цьому немає уточнення, який саме це Марк Катон, Старший чи Молодший, що може слугувати підтвердженням тези, що ці два образи зливались в один у риториці М. Робесп'єра [10, с. 110]. Повертаючись до питання Вареннської кризи, то можемо зазначити, що в цей час однозначно домінують республіканські римські образи в позитивному контексті, узурпатори згадуються як негативні, а також вперше з'являється нарратив тираноборства. Так, на надзвичайному засіданні Клубу 21 червня 1791 року М. Робесп'єр зазначав, що новостворена коаліція з короля і його міністрів, цивільних і військових командирів, комітетів, Національної Асамблеї спочатку зрадили інтереси народу, а зараз пропонує йому примирення. Тут він провів аналогію з Мутинською війною та битвою при Філіппах (43-42 роки до Р.Х.) [1, с. 36-37]: «Антоній, що командує легіонами помсти за Цезаря, і Октавіан, що командує легіонами Республіки. Нам говорять про возз'єднання, про те, щоб згуртуватись навколо тих самих людей. Але коли Антоній зупинився табором біля Лепіда, щоб говорити і з ним про об'єднання, там скоро не стало табору Антонія, а Бруту і Кассію не залишилось нічого, окрім вчинити самогубство» [17, с. 522]. Антоній і Октавіан, узурпатори римської свободи, порівнювалися з тією коаліцією, що утворилася зараз, а Брут і Кассій, герої, які намагались відновити Республіку, - з французьким народом. Ця аналогія мала слугувати також як засторога до об'єднання з ворогами свободи. В контексті втечі короля, яку М. Робесп'єр вважав злочином, вартим смерті, сам монарх порівнювався з Нероном, що «хоче, щоб у римлян була лише голова - падати з плеч від одного удару» [17, с. 574] і Тарквініями, які «втомились бути справедливими» [17, с. 575], що в цілому показує, що на період літа 1791 у М. Робесп'єра сформувалось вкрай негативне ставлення до Луї XVI.

Ця тенденція продовжується. Коли 13 липня 1791 року на засіданні Клубу було порушено питання про недоторканність короля, то М. Робесп'єр використав для ілюстрації тези про те, що «той, хто не підвладний закону, найгірший із людей, найбільш гідний презирства: і його знайде лють перших із сміливих» приклади римського тираноборства. Недоторканний Тарквіній знайшов свого Брута. Вбивство Цезаря теж було виправдане, адже він був непідвладний жодному із законів. З усіх узурпаторів свободи тільки Марка Антонія було покарано через закон [17, с. 551-552]. Тут образи двох Брутів, Луція Юнія та Марка Юнія, виступають окремо (саме тому ми враховуємо як два різні), але в цілому спостерігається тенденція до з'єднання їх в одну персону, адже вони наділяються однаковими якостями [9, с. 51-54].

В серпні 1791 року при завершенні роботи над Конституцією знову було порушене питання про активних та пасивних громадян. Так, пропозиції підняття цензу і ускладнення умов для виборців, щоб гарантувати їх чистоту і незалежність, М. Робесп'єр опонував аналогією на межі із зразком про Арістіда. Він запевняв, що «вільним людям не потрібна така гарантія. Найвеличніші легіслатури античності вважали б її несправедливою і абсурдною, адже найвеличніші легіслатури - це ті, що засновані на моралі. Арістід своїми чеснотами підкорив не лише свою Батьківщину, а й всю Грецію. Що стало б результатом системи, запропонованої комітетом? Син цієї славетної людини, що, займаючись громадськими фінансами, не залишила достатньо, щоб бути похоронена, не зміг би навіть бути виборцем...» [17, с. 621]. 22 серпня 1791 року в дискусії про свободу преси М. Робесп'єр повторив свою травневу промову, тільки в більш стислому вигляді, античні образи відповідно дублювались, тому не враховуються в загальну статистику.

Для унаочнення висновків нами було сформовано наступні таблиці, які відображають результати дослідження через статистичні дані [табл. 1.1, табл. 1.2, табл. 1.3., табл. 1.4, табл. 1.5]:

Таблиця 1.1

Таблиця 1.3.

Римська античність: контекст