Ідея соборності в суспільно-політичній діяльності Державного центру УНР У 1920-1930 рр.

Ідеї відновлення незалежності з певних регіонів вважалися нереалістичними та шкідливими. Насамперед йшлося про протистояння з політиками із ЗУНР. Протиставлення незалежності і соборності в тогочасних полемічних дискусіях часто виглядало штучним та не сприяло ні консолідації українських еміграційних політиків, ні руху до відновлення української незалежності та соборності.

Каменем спотикання в налагодженні співпраці між ДЦ та різними політичними групами, у тому числі регіональними, стали наслідки підписання Варшавського договору 1920 року.

Йдеться про політичну та дипломатичну діяльність Державного Центру УНР щодо захисту прав українців на міжнародній арені під час політики «пацифікації» у Польщі, більшовицької політики терору та соціально-економічного визиску та боротьби за незалежність Карпатської України.

Особливе місце у діяльності еміграційного уряду УНР посідала діяльність щодо викриття більшовицької політики Голодомору в Радянській Україні, інформування про ситуацію з голодом іноземних урядів, політиків, громадських діячів та організація продовольчої допомоги для населення.

Переосмислення ролі ідеї соборності України у ході відновлення незалежності України було досить складним процесом, що стояло на заваді консолідації українських еміграційних партій у міжвоєнний період.

Ключові слова: соборність, Державний центр УНР, С. Петлюра, О. Шульгин, Ліга Націй, політика «пацифікації», Карпатська Україна

Постановка проблеми. Ідея соборності України залишалася актуальною упродовж існування усіх форм державності на її території, а також в періоди бездержавності. Важливою вона залишається і тепер. Соборність, як морально - етична цінність є досить важливою складовою збереження і розвитку сучасної української держави. Її значення для українського суспільства значно зростає за умов російської військової агресії, анексії Автономної республіки Крим та бойових дій на території Донецької та Луганської областей. Не буде зайвим наголосити, що за останні десятиліття назагал формальне ставлення державних інститутів до ідеї соборності, делегування своєї відповідальності у цій ділянці організаціям громадянського суспільства призвела до значного нівелювання та маргіналізації ідей соборності якщо не в масштабах усієї країни, то, принаймні, в певних її регіонах.

Сучасне трактування ідеї соборності, в основному, сформувалося в ХХ столітті, значна частина якого припадає на період фактичної бездержавності, якщо не брати до уваги УРСР як квазідержавне утворення. Цінність соборності як важливої парадигми творення держави залишалася для Української Народної Республіки, української політичної еміграції та сучасної Української держави. Той факт, що об'єднання більшості українських територій відбулося в складі УРСР/СРСР може свідчити більшою мірою про спробу «задушення в обіймах» ідеї української незалежності, оскільки таке об'єднаннях дозволяло тоталітарному режимові переслідувати національно-визвольний рух практично на усіх етнічних українських землях. А з утворенням після другої світової війни низки держав-сателітів СРСР такий контроль став ще більш жорстким. Метою даної статті є з'ясування позиції Державного центру Української Народної Республіки (ДЦ УНР), щодо ролі «соборності» у процесі відновлення незалежності України. Важливою особливістю цього процесу є те, що Державний центр провадив значну практичну діяльність щодо об'єднання українства як на еміграції, так і на території України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дана проблема,практично не вивчена в історіографії. До неї зверталися у різний час очільники Державного центру УНР С. Петлюра, А. Лівицький, В. Прокопович, О. Шульгин, М. Лівицький, та ін.[8, 9, 12, 13, 15, 22, 23]. Однак їхні роботи є швидше джерельною базою для розуміння ідеї соборності у цей період, ніж історичними розвідками. Окрему цінність для розуміння трансформації цієї ідеї становить публікація І. Лисяка-Рудницького[7]. Сучасні дослідники, на загал, або аналізують погляди окремих діячів ДЦ УНР щодо ідеї соборності[6, 17], або розглядають її у контексті взаємної боротьби різних політичних угрупувань на еміграції. При цьому дослідження інколи грішать фактологічними помилками та тогочасними (початку 1920-х років) політичними оцінками діяльності політичних конкурентів[1], які не зовсім корелюються із принципом об'єктивності.

Постановка завдання. Завданням статті є розкриття ідеологічних підходів ДЦ УНР до проблеми Соборності України у міжвоєнний період та втілення їх у практичній діяльності екзильного уряду.

Виклад основного матеріалу. Ключ до розуміння проблеми соборності українських земель для періоду Української революції 1917-1920 рр., діяльності екзильного уряду у даному аспекті, на нашу думку лежить, зокрема, у ставленні до Варшавського договору 1920 р. Ця тема завжди мала дещо більші сенсові межі ніж зовнішньополітичні, оскільки найгострішою її складовою була проблема збереження УНР та соборності України з усім комплексом ідеологічних, політичних, територіальних та інших складових. Те, що територіальні поступки відбулися коштом частини земель на заході України, значно розширило географію противників цієї угоди. Добре розуміючи, що йшлося про існування української держави, критики голови Директорії і в Україні, і на еміграції здебільшого апелювали до емоцій, а не до зважених аргументів. І якщо перші ставили за мету розкол і послаблення українського руху, то другі використовували подібну критику як інструмент у боротьбі за впливи на формування та репрезентацію української політики на еміграції[19]. Офіційна позиція еміграційного уряду була відображена в тогочасних документах, в яких наголошувалося на відданості ідеї самостійності України, як свідомого вибору українського народу і запевнялося, що екзильний уряд не допускатиме підписання жодного договору, який би обмежував суверенітет держави[22, с.125-126].

Оскільки дану тему не можна вважати закритою і сьогодні[2, 4, 16, 18], дозволимо висловити кілька думок із цього приводу. Якщо спробувати поглянути на проблему з точки зору історичних аналогій, то ми можемо побачити чимало прикладів, коли питання збереження державності вирішувалося територіальним коштом. Найближчий у часі до Варшавського договору приклад, це територіальні поступки Радянської Росії на переговорах у Бресті. Спочатку здача територій в обмін на мир викликала шквал критики навіть серед найближчих соратників тодішнього глави більшовицького уряду В. Ульянова (Леніна). Однак після утримання влади і повернення цих територій, дана політика характеризувалася вчорашніми критиками, як блискучий тактичний хід задля збереження влади і держави.

Отже підписання Варшавського договору слід розглядати в контексті конкретних політичних, економічних, військових та зовнішньополітичних умов та наявності реальних засобів до ведення політики орієнтації на власні сили або з обмеженим числом союзників. З огляду на це, саме по собі визнання Директорії УНР країною-союзником держав-переможців у Першій світовій війні було дуже важливим, а у разі збереження держави ситуація для українців також сприймалася б як досягнення у становленні незалежності. Тому з цієї точки зору українсько-польські домовленості 1920 р. були виправдані, які б обвинувачення ідеологічного чи етичного характеру не висувалися опонентами. Крім того, якщо говорити про еміграційний період діяльності, то Варшавський договір давав можливість збереження армії і уряду, убезпечував десятки тисяч людей від більшовицьких переслідувань й уможливив розгортання на еміграції підготовки до подальшої визвольної боротьби.

Як вже говорилося вище, ідея соборності, радше її трактування політичними супротивниками, ставала інструментом політичної боротьби. Не уникнув цієї проблеми і Державний центр УНР, діяльність якого була позначена протистоянням з внутрішніми опонентами. Суперництво між галичанами і наддніпрянцями творило відповідну систему поглядів щодо соборності України. Усталене, зокрема,з подачі М. Грушевського[3, с.444-447] розуміння Галичини, як «українського П'ємонту», часто зобов'язувало діячів з колишньої ЗУНР до відповідного позиціонування і діяльності.

Праці Симона Петлюри стали основою для вироблення системи альтернативних поглядів на цю проблему. Працюючи над концепцією програми державного будівництва, Головний отаман писав про відродження соборної і незалежної України, політичною ідеєю якої визнавав «наддніпрянський централізм». В одному з листів він зазначав: «У справах територіально-державних я керувався і керуюсь принципом соборності України. Основою державности повинна бути Центральна Україна - Наддніпрянська, а не периферія, частина її... Я мав в собі досить опорної сили не зважати на брехні й інсинуації та йти дорогою випробуваного реалізму і наддніпрянського централізму, який, врешті-решт, раніше чи пізніше приведе до об'єднання українських земель, себто до фактичної соборности»[13, с.519].

На цьому він наголошує щоразу, коли веде мову про проблему соборності України. Незадовго до смерті в одному із своїх листів С. Петлюра знову пише: «Основною передумовою будівництва української держави (в новому ренесансі) є усвідомлення тези, що метрополія держави і її територіальна та стратегічна база мусить бути спочатку утворена на Великій Україні, на Дніпрі - Чорному морі. В міру скріплення цієї бази (організація військових заводів, підготовка військових кадрів армії, накопичення матеріальних ресурсів і т. п.) можуть стати актуальними і завдання щодо прилучення земель, заселених українським народом, від чого наша нація ніколи не може відмовитися, бо це її ідеал, одночасно і раціональний, і реальний»[13, с. 579]. За два тижні до загибелі, в листі до Ю. Гуменюка від 10 травня 1926 р. він писав: «Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр[аїнська] Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика - це мрії, нереальні комбінації, що призведуть до того, що ніякої України не буде»[12, с. 453].

До проблеми соборності він пропонував підходити, не переоцінюючи власних сил: «Україна, після років чужоземної виснажуючої окупації і господарчої руїни, не буде в стані [відновити суверенітет над усіма етнічними територіями] і обмежиться реалізацією свого державного ідеалу на території, доступній її адміністративному опануванню, не наражаючись на зайву боротьбу і конфлікти за частини своїх етнографічних земель, що в результаті революційних подій попали під владу сусідніх держав»[10, с.18]. Оскільки, шлях до незалежної української держави пролягає через Київ, і на шляху до соборності основним завданням борців за національне визволення є взяття під контроль цього центру України, а не розпорошуватися на локальні інтереси, які мають другорядне значення і можуть бути вирішені тоді, коли у столиці перебуватиме свій національний уряд. І тоді головним завданням для українців має стати консолідація східних та західних земель. Намагання об'єднати країну навколо якогось із регіонів, на думку керівника Державного центру УНР було хибним, і почасти небезпечним шляхом: «коли ми не переборемо галицького сепаратизму, то він боком вилізе Україні і знову нанесе нашій справі такий самий тяжкий удар, як за тих часів, коли Галич бльокував з Суздалем проти Києва*, або коли галицька армія бльокувала з Денікіним... теж проти Києва» [10, с.22]. Звичайно, обидва приклади були доконаними історичними фактами і Симон Петлюра, як досвідчений полеміст вжив їх досить доречно. Однак, якщо така аргументація виглядала переконливо в контексті тодішнього протистояння галичан і наддніпрянців, все ж мало сприяла досягненню порозуміння між ними.

Дані підходи були розвинуті прем'єр-міністром В. Прокоповичем, зокрема, у його статті «Свято незалежности», яка побачила світ у січні 1931 року в часописі «Тризуб» - офіційному органі ДЦ УНР. У роботі продовжується полеміка з галицькими політиками щодо шляхів відродження самостійності України, головним чином, через призму значення дати 22 січня в новітній історії держави. Відповідь на запитання що треба святкувати 22 січня - лежить на поверхні: проголошення незалежності держави у 1918 р. і проголошення об'єднання українських земель 1919 р. Попри усю важливість об'єднання ЗУНР і УНР, головною подією, на переконання В. Прокоповича, є проголошення незалежності держави. Акт Злуки двох частин України став прямим наслідком боротьби за незалежність. «Але проголошено лише самий принцип. Зосталися дві Українські Держави, два уряди, два війська, і розбіжними шляхами незабаром пішли їх змагання забезпечити своє існування і ріжня доля судилася землякам нашим над Дніпром, і над Дністром»[14, с.4-5]. Більше того - поза Актом Злуки залишилися значні території населені українцями: «Курщина, Воронежчина, Донщина, Кубань, Холмщина, Підляшшя, Буковина та Закарпаття”. Де вони в урочистому акті 22 січня 1919 року? Чи нашим «соборникам» пече тільки доля або недоля Галичини, а до інших українських земель їм байдуже? І коли сьогодні того дня справляють свято соборности, то одбувається, може несвідома, підміна того, що було, тим, що хотіли б, щоб було, заміна згадки про конкретний факт мрією, ідеалом»[14, с.5-6]. Польща та Чехословаччина, які здобули і незалежність і соборність після Першої світової війни є швидше винятком ніж правилом. В. Прокопович наводить приклади потужних європейських держав, які тривалий час мають незалежність, однак не контролюють усі території, які населені титульною нацією. Італійські, на його думку, Савойя та Ніцца належать Франції, мільйони німців мешкають у Чехії, Польщі та інших країнах, але це не заважає Італії та Німеччині бути суверенними державами.

«Україні, щоб здобути оту соборність, треба подолати тільки чотири держави - Росію, Польщу, Румунію та Чехословаччину. І треба далі, однявши в них зайняті ними українські території, те все в купі втримати». Попри фантастичність, на перший погляд такого сценарію, він визначає головний вектор - боротьбу з московською державою, під час якої мають бути об'єднані зусилля усіх земель, усіх українців. А «ті, хто робить на святі 22-го січня наголос на соборності, - або невиправимі мрійники, або люди, які, свідомо чи несвідомо, намагаються привести націю до соборності в ярмі - в однім ярмі московські»[14, с.7]. Отже, соборність на цей момент для В.Прокоповича - це досить далекий ідеал, до якого треба прагнути. І шлях до нього лежить через встановлення незалежності, у боротьбі з найголовнішим ворогом - Москвою, досягши порозуміння на південно -західних кордонах держави.

Ідеал соборності, на думку В. Прокоповича, буде спонукати українців до поглиблення єдності. У тому числі для подолання москвофільства на Галичині та Закарпатті, розвінчання теорій «одного з Москвою народу», окремого русинського чи лемківського народів, розвіяння фантазій про окрему «козачу націю», подолати покруч малоросійства на Наддніпрянщині та ін. Тому «треба багато праці, щоб чорноморці і лемки справді всією істотою почули себе синами єдиної нації. Кожен через кордони, які нас ділять, повинен почувати себе неподільною частиною єдиного тіла, одиницею, що вкупі всі вони творять собою суцільну націю, оту дійсно соборність нації»[14, с.8].

Міністр закордонних справ УНР О. Шульгин дотримувався таких же поглядів на проблему соборності та здобуття незалежності України. Будучи прихильником «поміркованого крила» він висловлював переконання, що «непорозуміння між наддніпрянцями і галичанами, по-між тими, що стоять на ґрунті політики УНР, і її противниками» «повстало від 1920, або навіть раніше, від часу, коли почалися сварки між галицькою і наддніпрянською частинами нашої делєґації в Парижі, від часу, коли частина галицької армії перейшла на бік Денікіна». Українці, особливо на еміграції, часто жили в реаліях 1920 року, «себ-то (може і з нашої вини) лінії наддніпрянської, УНР -івської політики вони майже не розуміли. Ця контроверза витворена самими обставинами, вона є трагічна в самій своїй суті, але саме через це, на мою думку, не треба її замовчувати, а руба, ясно ставити, і тоді прірва, яка нас часом розділяє, може перетворитися у маленький рівчачок, коли не зникне цілковито»[23, с.6].

Позиція ДЦ УНР чітко звучала і в офіційних документах уряду. Зокрема, в «Комунікаті Українського Товариства Прихильників Ліги Націй» йшлося про те, що терен підрадянської України з майже 35 мільйонним населенням є «доброю базою для створення нашої державности і незалежности. Але наші максімалісти хотять відразу осягнути об'єднання всіх земель, населених українцями: як східніх, так і західніх. Такі жадання не уявляються нам особисто реальними, бо при сучасних обставинах, навіть для осягнення більш вузьких завдань нам потрібно мати дуже велику силу, мати за собою симпатію всієї Європи і в тому числі і наших ближчих західніх сусідів. Але додержуючись поміркованої політики, ми не забуваємо за наших братів, розкиданих по західніх державах. Ми вимагаємо для них повного задоволення їх права, як національних меншостей»[22, с. 227].

Беручи до уваги аргументи представників екзильного уряду щодо важливості усіх українських земель для соборності держави, слід окремо зупинитися на становищі українців у Польщі.

Поштовхом до поліпшення стосунків між ДЦ УНР та галицьким політикумом стало убивство Головного отамана Симона Петлюри у травні 1926 р. Така консолідація була викликана як розумінням спільної загрози з боку нової тоталітарної Росії, так і усуненням особистісного чинника - постать С. Петлюри несла на собі відбиток протистоянь між ЗУНР і УНР 1919-1920 рр. Цьому зближенню сприяло ще й те, що особисто А. Лівицький перебував у добрих стосунках з митрополитом А. Шептицьким, та цілим рядом інших галицьких діячів - О. Луцьким, В. Бараном, Д. Левицьким, М. Рудницькою та ін. Такі ж добрі стосунки у президента склалися з редактором щоденної газети «Діло» В. Мудрим. Був навіть час, коли це видання мало фінансові проблеми і уряд УНР та А. Лівицький особисто підтримували його матеріально.

«Існувала неписана умова поміж чинниками уряду УНР і УНДО: уряд заступає українську визвольну справу в цілому на міжнародному форумі, а УНДО й інші українські партії захищають інтереси українського населення в Польщі»[8, с.54]. Діяльність уряду стосовно захисту українських прав у Польщі була доволі таки непростою справою. Перебування президента та частини міністрів УНР у Польщі мало свої негативи. Так уряд мав «не звертати уваги» на деякі дії поляків стосовно українців. Але він не міг не звернути увагу на «пацифікацію» - масові репресії щодо українського населення Галичини, проведених польським урядом Ю. Пілсудського, за безпосередньою участю міністра внутрішніх справ Ф. Славой-Складовського. Приводом для цього умиротворення послужили численні протипольські акції: підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, що відбувалися влітку та восени 1930 р. Відповідальність за ці акції польська влада покладала на українське підпілля - ОУН. Провід ОУН публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Репресивні заходи польського уряду тривали від 14 жовтня до кінця листопада 1930 р. Їм передували арешти визначних українських громадських та політичних діячів, зокрема Д. Палієва, В. Целевича, І. Ліщинського, В. Кохана, О. Когута та ін. Всього ж протягом цього періоду було затримано 1739 осіб, 1143 віддано до суду [20, с.559]. Звичайним явищем ставали фізичні розправи, знущання та конфіскація майна українців. Ліквідовувалися філії українських громадських організацій таких як - «Пласт», «Луг», «Сокіл», «Просвіта». Також було заарештовано майже все керівництво Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) та ряд лідерів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП).

Українські політичні партії засудили урядову репресивну акцію щодо населення Галичини. Керівництво УНДО апелювало до польської адміністрації та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилася спроба митрополита греко- католицької церкви А. Шептицького досягти порозуміння з урядовими колами Варшави з метою припинення «пацифікаційної» операції.

Зважаючи на перебіг обставин О. Шульгин від імені уряду УНР звернувся з нотою протесту до польського міністерства закордонних справ, яке очолював А.Залєські, у якому він вимагав покарати винних за неадекватне застосування сили, та закликав поляків до нової політики стосовно української меншості у Польщі. Друкований орган уряду «Тризуб», який видавався у Парижі писав з цієї нагоди «Олександер Шульгин від імені уряду УНР подав у Женеві ноту п[анові] міністру закордонних справ Польщі Залєсському з приводу галицьких подій, в якій, во ім'я майбутнього співжиття двох сусідніх держав УНР і Речі Посполитої Польської - привертає увагу міністра Залєського до необхідності дати реальне задоволення вимогам української меншості в Польщі»[11, с.2].

Ця проблема знайшла своє висвітлення і в європейській пресі. Зокрема, досить відомий журналіст Вільям Мартен у швейцарському виданні «Journal de Genиve» писав, «що справа ця дуже складна. Що торкається самих фактів, то їх треба з констатувати на місці незалежними свідками. Що-до відповідальностей, то вони сягають в минуле і, не має в тому сумніву, поділені між обома сторонами. Поляки обвинувачують українських терористів. Українці з свого боку закидають Польщі, що недодержано умов, згідно яким дістала вона Галичину, а саме - не дала їй автономії.

Але як же вона дала б, коли з певністю автономна Галичина, як найскоріше відділилася б від Польщі, щоб підпасти може під вплив Москви? Небезпека для Европи і для миру була б величезна. В дійсності справжня помилка падає на Европу, яка, в 1920 р. не зуміла побачити, що в її інтересі було підтримати Україну і дати їй незалежність»[5, 21]. Європа, очевидно, розуміла глибину цього протистояння, і намагалася дотриматися збалансованої позиції.

Справа пацифікації у Галичині була поставлена урядом на форумі Міжнародної Унії Приятелів Ліги Націй, який відбувся у жовтні 1931 р. у Перуджі. Перед цим, ще в лютому у Брюсселі було створено підкомісію Ліги Націй у складі: Баккер-ван-Боссе, П. Стронського та О. Шульгина. Підкомісія мала вивчити ситуацію у Галичині та подати свій звіт. Польська сторона всіляко чинила опір у розслідування цієї справи. Польський уряд не дозволив делегації галицьких українців на чолі з А. Горбачевським поїздку до Перуджі, то ж О. Шульгин самостійно представляв інтереси української сторони.

Підкомісія засідала декілька разів. Представник українського уряду наполягав, щоб вона обмежилася лише доповіддю голови Баккер -ван-Боссе, а резолюцію, щоб виробили сторонні особи, які б не мали відношення до її діяльності. Проте ця пропозиція не зустріла підтримки з боку голови. Підкомісія не надала голові ніяких інструкцій, покладаючись на її розуміння ситуації. На підставі виступу Баккер-ван-Боссе, 6 жовтня була прийнята резолюція: «Комісія меншостей Міжнародньої Унії Т[оварист]в для Ліги Націй,

1) Констатуючи, що держава не може ніколи, навіть коли трапляються події, що заслуговують осуду, вважати себе увільненою від тих обов'язків відносно своїх підданих, які випливають з ідеї справедливості і поваги до права, висловлює сподіванку, що уряд польський зробить відповідні заходи для залагодження подій, які стали предметом скарг, поданих до Ліги Націй;

2) зважаючи на те, що Комітет Трьох вирішив поставити на порядок денний Ради Ліги Націй ці скарги, чекає з довір'ям рішення Ради;

3) Констатуючи, що розв'язання питань зв'язаних з українськими меншостями в Польщі утруднюються відсутністю з боку певних елементів лояльности, що проявляються, між іншим, терористичними актами;

4) Висловлює переконання, що, не дивлячись на всі труднощі сьогодняшного дня, співпраця між урядом і політичними партіями українських меншостей в справі осягнення задовольняючого рішення цілої проблеми українських меншостей в Польщі - є необхідною» [22, с.227].

6 жовтня 1931 р. розпочалися дебати щодо основних положень доповіді голови підкомісії. Баккер-ван-Боссе констатувала, що проблема української меншості поставлена на січневу сесію Ліги Націй. Вона також зупинилася на проблемі переговорів між польським урядом та українськими політичними партіями, які завершилися невдачею через вимогу з польського боку відкликати скаргу з цієї міжнародної інституції. Головуюча рішуче засудила прояв терору стосовно національних меншин і висловила сподівання на порозуміння між сторонами шляхом розширення українського самоврядування.

Після цього виступив О. Шульгин, який наголосив, що «резолюція, що лежить перед вами, є ділом компромісу. Отже ця, резолюція не задовольнить, певно, ні одну ні другу сторону. Вона в усякому разі слаба, щоб мала вона дати повне вдоволення українцям з Галичини, нерви яких дуже напружені. Резолюція не говорить про минуле. Вона обходить справу кваліфікації тих тяжких подій, що мали місце в-осени 1930 року, себ-то так званої «пацифікації». Але я нагадую, що в Брюселю подібні методи репресій супроти меншостей були категорично і однодушно осуджені цілою комісією. Резолюція констатує один поважний факт, а саме, що нині справа подій в Східній Галичині вже стоїть на порядку денному Ради Ліґи Націй. Це дає моральну сатисфакцію українцям»[22, с. 225]. Він також висловив сподівання: «що справа Східної Галичини буде нарешті полагоджена, що заспокоються нарешті пристрасті з нею зв'язані», а європейські держави де є європейські меншини будуть поважати їх права та власні зобов'язання. «Приблизно рік назад [1930 рік. - Авт.] в чеському парламенті д[окто]р [Е.] Бенеш, міністр закордонних справ, заявив, що Підкарпатська Русь отримає ту автономію, що в свій час, в 1919 році, їй була обіцяна. Польський уряд так само зв'язаний є обіцянкою дати автономію Східній Галичині. Ми сподіваємося, що він так само цю обіцянку виконає»[22, с.227].

У ході дебатів виступили також представники низки європейських країн. Частина з них посідала більш виразно проукраїнську позицію. Аменде, Д. Кунц (Австрія), Д. Юнґганс (Німеччина) виступили проти терору як способу досягнення політичних цілей, однак за право західних українців належати не до польської, а до української держави. Однак більшість виступила за компромісний варіант. Шахович (Югославія), Пілат (Румунія), Джаніні (Італія), на загал підтримали документ запропонований підкомісією. Була прийнята поправка Джаніні замінити в останньому пункті резолюції фразу «з політичними партіями», на фразу - «з меншостями». З резолюцією погодилася і польська сторона, про що засвідчив виступ П. Стронського. Зокрема, він наголосив, що «є два методи виходу з становища, в якому він (як представник польської сторони. - Авт.) знаходиться: або сказати, що все є добре, бо «ми це зробили». Або визнати одверто, «що не все є добрим, «що ми теж де в чому винні». Він, Стронський, обірає цей останній шлях і резолюцію в цілому приймає»[22, с.228-229].

Після довгих дебатів «Комісія меншостей Міжнародної унії товариств для Ліги Націй» 6 жовтня 1931 р. ухвалила резолюцію наступного змісту:

«1) Констатуючи, що держава не може ніколи, навіть коли трапляються події, що заслуговують осуду, вважати себе увільненою від тих обов'язків відносно своїх підданих, які випливають з ідеї справедливости і поваги до права, висловлює сподіванку, що уряд польський зробить відповідні заходи для залагодження подій, які стали предметом скарг, поданих до Ліґи Націй; [...]

3) Констатуючи, що розв'язання питань зв'язаних з українськими меншостями у Польщі утруднюється відсутністю з боку певних елементів лояльности, що проявляються, між іншим, терористичними актами;

4) Висловлює переконаня, що, не дивлячись на всі труднощі сьогоднішнього дня, співпраця між урядом і політичними партіями українських меншостей в справі осягнення задовольняючого рішення цілої проблеми українських меншостей в Польщі - є необхідною»[22, с.223].

І екзильний уряд, і О. Шульгин були свідомі того, що резолюція, з точки зору захисту українських інтересів, мала би бути сильнішою. Але проти такого посилення була більшість згаданої комісії. В заслугу зусиллям українських представників можна поставити перший пункт резолюції, який нівелює подальші згадки про відсутність лояльності та терористичні акти з боку українського населення до польської влади.

Попри важливість даної резолюції для розуміння міжнародним співтовариством «українського питання», не менш важливим є сам процес обговорення, де міністр О. Шульгин говорив і про проблеми щодо створення української автономії в Польщі, Румунії та Чехословаччині і про прагнення до цілісності України, її соборності та боротьбу українців за відновлення незалежної держави. Не менш важливо таку позицію екзильного уряду необхідно було донести до українського громадянства на окупованих територіях та політичних сил на еміграції.

Інший важливий епізод діяльності уряду УНР в екзилі стосувався українських територій, які контролювалися урядом Чехословаччини. Як відомо, закарпатські українці активно обстоювали ідею об'єднання з іншими українськими землями. Ще 21 січня 1919 р. представницьке зібрання за участі понад 400-х делегатів - «Соборі русинів» проголосило злуку Карпатської України з Українською Народною Республікою. Цим планам не судилося здійснитися через поразку УНР в українсько-більшовицькій 1919-1920 рр. та несприятливу міжнародну кон'юнктуру. Унаслідок підписання країнами Антанти Сен-Жерменського мирного договору з Австрією (1919) і Тріанонського (1920) з Угорщиною, цей регіон увійшов до складу новоутвореної держави Чехословаччина на правах автономії.

Проте чехословацький уряд не поспішав надавати автономний статус Карпатській Україні, який був передбачений зазначеними договорами. Однак, з огляду на те, що Чехословаччина була досить демократичною державою, місцеве українство зміцнилося в міжвоєнний період. Світська інтелігенція -- вчителі, студенти, гімназисти ставали ініціаторами створення українських культурних товариств, насамперед «Просвіти», «Пласту», інших об'єднань, кооперативів, часописів. У роботі цих громадських організацій активну участь брало селянство. Лідером українського (народовського) руху був А. Волошин, який очолював Християнську народну партію. Народовці пропагували єдність закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і мадяронами. Сприяла цьому процесу активна діяльність українських державних наукових та освітніх установ у ЧСР (Український вільний університет, Українська господарська академія, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін.). Прага справедливо вважалася одним із центрів українського міжвоєнного культурного та громадсько-політичного життя.

Державний центр УНР відстежував ситуацію у цьому регіоні. За свідченнями М. Лівицького, «ще на початку 1938 року голова уряду В. Прокопович вислав телеграму до Н. Чемберлена і А. Гітлера з нагоди їх зустрічі у Кельні (Німеччина). В цій телеграмі В. Прокопович домагався від обох політиків взяти до уваги прагнення українського населення в Карпатській Україні жити своїм окремим життям. Ця телеграма була видрукована у швейцарській і німецькій пресі, так що можна вважати, що за почином уряду УНР справа Карпатської України вийшла вперше на міжнародний форум». Це питання також було поставлене в спеціальному меморандумі еміграційного уряду до Н. Чемберлена, Е. Даладьє, А. Гітлера та Б. Муссоліні з нагоди переговорів у Мюнхені[8, с. 55]. Обидва звернення українського еміграційного уряду цими політиками були зігноровані. Більше того, за результатами цього пакту, частина Карпатської України була приєднана до Угорщини.

Складне міжнародне становище Чехословаччини і зростаюча боротьба українців за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 листопада 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А. Бородієм. 27 листопада 1939 р. А. Бородія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром було обрано А. Волошина. Рішенням Віденського арбітражу 1938 р. частина Закарпаття (Ужгородський, Іршавський, Мукачівський, Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове були приєднані до Угорщини - союзниці Німеччини. За цих умов столицю Карпатської України було перенесено до Хуста.

Так розпочалося створення української автономії. Наприкінці 1938 - на початку 1939 рр. до Хуста за дорученням уряду УНР приїздив М. Лівицький. Він мав зустрічі з головою уряду А. Волошином, міністрами Ю. Реваєм та А. Штефаном. М. Лівицький «в імені уряду УНР пропонував урядові Карпатської України не тільки всебічну підтримку на міжнародному форумі, але зробив конкретну пропозицію, що уряд УНР може дати в розпорядження уряду в Хусті 4000 старшин для зорганізування армії Карпатської України»[8, с.56]. Ця пропозиція мала б остаточно залагодитися з колишнім послом УНР в Празі М. Славинським, але через швидкоплинність подій, масового переходу українських військових з території Польщі та інших європейських країн не відбулося. Серед тих військових Армії УНР, які взяли участь у бойових діях в складі «Карпатської Січі» проти угорських військ були, зокрема, генерал В. Петрів, полковники В. Филонович та С. Єфремов.

На цих зустрічах також обговорювалося питання можливого переїзду Державного центру УНР в екзилі до Карпатської України.

Але події пішли іншим шляхом. У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. Угорщина, за підтримки Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Наприкінці березня, під тиском переважаючих сил противника, уся територія контрольована українцями була захоплена. Частина уряду на чолі з президентом А. Волошиним змушена була через територію Румунії виїхати на еміграцію. На окупованій території збройний опір «Карпатської Січі» продовжувався партизанськими методами до кінця травня 1939 року.

Висновки. Поразка цієї форми української державності підтвердила тезу С. Петлюри про неможливість відновлення Української держави без контролю над Києвом та Наддніпрянською Україною, але засвідчила прагнення українців до незалежності.

Діяльність Державного центру УНР в екзилі у міжвоєнний період, серед іншого, продемонструвала досить складні стосунки «уенерівської» еміграції з опонентами, насамперед, з представниками колишньої ЗУНР. Безкомпромісні дискусії, а часом і невиважені аргументи щодо політичної відповідальності за поразку Української революції 1917-1921 рр., долю об'єднаної УНР щоразу виводили опонентів на новий рівень протистояння. Як би це парадоксально не звучало, але суперечки навколо ідеї соборності України не сприяли об'єднанню. Цілком справедливо зауважує О. Шульгин - інколи серед українців «знаходилися навіть теоретики «двох» націй. Але це минуло. Багато сприяла тому Прага, спільна культурна праця двох частин єдиної нації. Багато сприяв час. І коли вбили вождя нації Симона Петлюру, стало ясним, що ми одні одних розуміємо. За труною Симона Петлюри йшла вся соборна Україна»[23, с.7-8].

Слід сказати, що це був лише однин із кроків, але до справжнього порозуміння дійшло значно пізніше. Політичні опоненти часто використовували ідею соборності, єдності України для означення своїх фундаментальних позицій, але не робили практичних кроків для реального об'єднання. Лише після того, як кожна впливова політична група втратила свій шанс відновити незалежність України у ході Другої світової війни, у 1948 році був спільними зусиллями реорганізований ДЦ УНР, який об'єднав переважну більшість еміграційних політичних партій.

* Очевидно, С.Петлюра говорить про укладений в середині ХІІ ст. союз між Володимирком Галицьким і Юрієм Суздальським проти київського князя Ізяслава Мстиславовича.

Список використаних джерел та літератури:

Размещено на Allbest.ru