"Справедливість" і "правда" в українських текстах правового характеру (друга половина XVI - перша половина XVII століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Справедливість» і «правда» в українських текстах правового характеру (друга половина XVI - перша половина XVII століття)

Довга Лариса

Лариса Довга

Поняття «справедливість» і «правда» в українських текстах правового характеру (друга половина ХVІ - перша половина ХVП століття)

Статтю присвячено дослідженню лексики, якою користувалися українські інтелектуали другої половини ХVІ-ХVП ст. на позначення понять морально-етичного і правового характеру. У першій частині цього дослідження розглянуто правничі тексти, зокрема Статут Великого Князівства Литовського (1588 р.) і судові документи.

Автор доходить таких попередніх висновків: (1) лексема «справедливість» увжива- ється в написаних староукраїнською (старобілоруською) мовою юридичних документах послідовно на позначення практик, пов'язаних із судовим процесом; вона набирає виразних ознак правового поняття як така, що є відповідником латинського ітййо; (2) у розглянутих текстах у смислових полях лексеми «справедливість» відсутнє звичне для сучасної мови відсилання до морально-етичних норм і принципів, натомість смислові поля давньої й сучасної «справедливостей» перетинаються в тому, що нині, як і в ранньомодер- ний час, нею позначали неупереджене ставлення до когось і дії, які відповідають правовим нормам; (3) у розглянутих джерелах лексеми «справедливо», «правдиво», «правдивий» мають доволі розмиті смислові поля, які часто перетинаються між собою, а прислівники «справедливо» і «правдиво» часто виступають як синоніми; (4) уживання лексем «справедливо», «правдиво», «правдивий» не є ані послідовним, ані структурованим, вони належать до сфери побутового мовлення і не можуть претендувати на належність до поняттєвого апарату; (5) лексеми «правда», «праведність», «істина» в тогочасному юриди-чному полі практично не вживаються.

Матеріали статті, яка пропонується увазі читачів, виявилися «побічним» і дещо несподіваним продуктом іншої, доволі рутинної праці, котра, здавалося б, не обіцяла особливих відкриттів.

Larysa Dovga

The concepts “spravedlyvist” and “pravda” in Ukrainian legal texts of the second half of the 16th-the first half of the 17th century)

The paper studies the vocabulary the Ukrainian intellectuals of the second half of the 16th- the early 17th century used to signify a number of moral, ethical, and legal concepts. The first part of the article examines legal documents, including the Statutes of the Grand Duchy of Lithuania (1588) and several court documents.

The author comes to the following conclusions: (1) the lexeme “justice” is consistently used in legal documents written in Old Ukrainian (Old Belarusian) to denote practices related to liti-gation and acquires clear features of a legal concept which corresponds to the Latin iustitio; (2) the study of the aforementioned texts shows that the semantic field of the lexeme “justice” does not include any reference to moral and ethical norms and principles which is customary in modern language. Instead, semantic fields of both old and modern concepts of “justice” intersect in the fact that now, like in the early modern times, it means impartial attitude towards someone and a set of actions that comply with legal norms; (3) the lexemes “fairly/justly”, “truly”, and “true” have rather vague semantic fields that often overlap, while the adverbs “fairly/justly” and “truly” often function as synonyms; (4) the use of lexemes “fairly/justly”, “truly”, and “true” is neither consistent nor structured. They belong to the sphere of everyday speech and cannot claim to belong to the conceptual apparatus; (5) the lexemes “truth”, “righteousness”, and “verity” are almost never used in the legal domain of that time.

Although the field of jurisprudence included the concepts that were very important for the communicational sphere in early modern Ukrainian society, it could not cover all its needs.

Первинно йшлося про створення невеликого реєстру тих лексем, якими користувалися наші пращури для опису засадничих моральних чеснот, віртуальних цінностей тощо, тим самим закладаючи основи формування українського богословського й філософського поняттєвого апарату. Реалізація поставленої мети потребувала здійснення таких кроків: 1) переглянути максимально велику кількість текстів другої половини XVI - XVII ст. та скласти реєстр відповідних лексем; 2) проаналізувати контексти вживання лексем і визначити їхні семантичні поля; 3) виявити рівень дисциплінованості та послідовності слововжитку давніх українських авторів; 4) якщо матеріал дозволить, то означити час (чи текст), коли (або де) спосіб уживання окремих лексем (зокрема, звуження їхніх смислових полів) сигналізує про те, що вони набувають ознак поняття. Перелік лексем, на які перш за все зверталася увага, формувався на підставі новочасних мовленнєвих практик, і то не для нав'язування давнім часам нинішніх пріоритетів, а, навпаки, для коректного, позбавленого штучної модернізації вжитку тих чи тих давніх понять при перекладі чи адаптації текстів минулого сучасною українською мовою. український текст правовий

Окрім переліку назв моральних чеснот і вад, до умовного «словника» потрапили й ті лексеми, якими в сучасному побутовому мовленні позначають засадничі поняття, однаково важливі як у контексті суспільної свідомості, так і у філософському й богословському дискурсах. Це «благо», «добро»/«зло», «мир»/«війна», «вірність»/«зрада» і «справедливість»/«правда»/«праведність»/«істина». Про «благо»-«добро»/«зло» вже доводилося писати раніше [Довга 2016а; 2016Ь; 2018], [Довга, Оліщук 2016], тож цю статтю буде присвячено «справедливості» (а побіжно ще «правді» - «праведності» - «істині») та явищам, які цими лексемами описувалися/позначалися в ранньомодерних текстах з теренів Київської митрополії.1

Поняття «справедливість» і «правда» в українських текстах правового характеру...

Результати, які вдалося отримати, вийшли далеко за межі початково поставлених та щойно описаних мети й задач. Утім, аби зберегти присмак інтриги, що був присутній в ході роботи з джерелами, не забігатиму наперед.

Маю зауважити, що, окрім власних наукових інтересів, суттєвою спонукою до провадження цієї роботи стала участь у написанні декількох статей до українськомовної версії «Європейського словника філософій»сфері культурного, мовного, інтелектуального впливу Києва. Нині деякі з цих територій належать до інших держав, тому називати їх українськими землями не коректно. Див.: «Європейський словник філософій: Лексикон неперекладностей» (Наукові керівники проекту: Барбара Касен і Констянтин Сігов; відповідальний редактор Андрій Васильченко), 5-й том видання, до складу якого увійшли переважно оригінальні статті українських авторів, планується до виходу найближчими місяцями. Принагідно висловлюю вдячність проф. Андрію Ва- сильченку за надану мені можливість долучитися до роботи над Словником., загальна концепція якого спирається на кроскультурний аналіз і полягає в тому, що «перекладність/неперекладність» філософського тексту з мови на мову залежить від можливості/неможливості переключення культурних кодів, в яких функціонують мови (і визначуваних мовами), а не просто в наявності в мовах достатньої кількості лексичних відповідників [Кассен 2016].

Звернення до крос-історичного аналізу показало, що проблема переключення культурних кодів так само присутня при інтерпретації текстів, які формально належать до одного мовного узусу (у моєму випадку - українського), але віддалені від нас значними часовими проміжками. Адже декілька століть тому носії мови були членами соціуму, не тотожного нинішньому, та творили власну культуру, наповнену дещо іншими, ніж звичні для нас, смислами. Ті смисли поступово (майже непомітно в межах коротких часових відрізків) змінювалися, а лексема, маючи більш універсальний характер, залишалася незмінною, хоч щоразу окреслювала феномени чи явища, які відповідали новим потребам і уявленням. Зміни накопичувалися, тож у вимірі кількох століть одна й та сама за формальними ознаками лексема могла не тільки наповнитися смислами, яких у початковому варіанті не було, але й втратити суттєву частину кореневого семантичного поля, внаслідок чого для адекватного передавання сучасною мовою її давнього значення буває необхідним підібрати інше слово чи, принаймні, навести окремі роз'яснення.

Якщо робота з «Європейським словником філософій» спонукала до глибшого занурення в смислові конотації окремих лексем, то найновіші дослідження в царині історії права та історії повсякдення в ранньомодерній Україні стали тією базою, без якої це дослідження просто не могло б відбутися. Адже про «правду» і «справедливість» найчастіше мовиться в ситуаціях, коли йдеться про порушення (чи про дотримання або відновлення) певних прав і свобод людини, відтак початково ці поняття належать до поля юридичної лексики. Тож без врахування історичного контексту, в якому поставали аналізовані тут тексти, говорити про засади вживання окреслених лексем просто не мало б сенсу.

Насамперед ідеться про ґрунтовані на величезному архівному матеріалі праці Наталі Старченко, присвячені різного типу правовим практикам в Україні на зламі XVI- XVII ст. ст. [Старченко 2010; 2014; 8їатс7Єпко 2019]. Вивчаючи причини виникнення та способи полагодження різного роду побутових чи приватних конфліктів, дослідниця показує, як у тогочасному українському соціумі співвідносилися прагнення (і необхідність) зберігати відносну стабільність шляхетської спільноти, для членів якої порушення права було справою доволі звичною, з потребою (і обов'язком) послідовно дотримуватися «“права посполитого”, “которое всим в панствах короля его милости

ровно справедливость дает”» [Цит. за Старченко 2010: 319]. Адже вміння та бажання бути законослухняними громадянами своєї держави становило безумовну моральну та суспільну цінність в ранньомодерному шляхетському середовищі Речі Посполитої, про що свідчить чимало джерел: судових справ, панегіриків, проповідей тощо. Дослідниця звертає увагу й на те, що пошук справедливості не обмежувався судочинством, а міг набирати інших форм, наприклад полюбовного примирення конфліктуючих сторін, але в будь-якому разі йшлося про відновлення певного статус-кво та відшкодування втрат скривдженої сторони: моральних, матеріальних, для честі тощо [Starczenko 2019].

У цьому ж контексті не можна оминути увагою праці Наталії Білоус [Білоус 2011], Джованни Броджі Беркофф [Броджі 2014-2015], Галини Чуби [Чуба 2013], Наталії Яковенко [Яковенко 2012], Максима Яременка [Яременко 2014; 2019], присвячені проблемам формування мовного середовища, релігійній та соціальній історії

Справедливість як фундаментальне поняття шляхетської правової свідомості в Речі Посполитій XVI - XVIII ст. стала предметом аналізу низки польських істориків, зокрема Анджея Закшевского [Zakrzewski 2013], Міхала Звєжиковського [Zwierzykowski 2017], Анни Ґжеськовяк-Крвавіч [Grzeskowiak-Krwawicz 2018], Яна Кіневіча [Kiniewicz 2017], Едварда Опалінського [Opalinski 2017], Патрика Сапали [Sapala 2017] тощо. Хоч ці праці базуються не на українських, а на польсько- та латиномовних джерелах, однак вони дають уявлення про систему цінностей і правову культуру, що панувала в Речі Посполитій, до політичного простору якої належали й українські землі. Зрештою, її структура та політико-правові норми слугували зразком українській козацькій еліті, коли та приступила до організації власної держави Детальніше про це див: [Когуг 2004], [Плохій 2005], [Яковенко 2002].. Окрім того, цілком можливо, що й сама лексема «справедливість» примандрувала в староукраїнську мову саме зі старо- польської, адже, як виявилось, у церковнослов'янських текстах вона не фіксується.

На завершення зауваг, що передують викладові основного матеріалу статті, ще належить окреслити джерела, які становлять базу цього дослідження, та методологічні засади аналізу.

Отож за джерела цього аналізу частково слугували матеріали волинських судових справ, копії яких іще в рукописному вигляді доброзичливо надала мені Наталя Стар- ченко Значна частина з них нещодавно вийшли друком у [Старченко 2020].. Утім, підставовими стали три редакції «Литовського Статуту» (1529, 1566 та 1588 років), позаяк це одна з тих небагатьох світських пам'яток української культури, що нині цілком доступні для проведення частотного аналізу. Щоправда, цей текст написано швидше старобілоруською, а не староукраїнською мовою, разом з тим у XVI - XVII ст. ці мови відрізнялися радше не лексично, а на фонетичному та граматичному рівнях Див. про це: [Мойсієнко, Ніка 2013], [Мозер 2009: 177-225]., до того ж «Статут» був документом, який визначав не тільки формування правових практик на всіх «руських» територіях ВКЛ та Речі Посполитої, а й становлення юридичної лексики як у білоруській, так і в українській мові, тому вважаю його використання в цьому дослідженні цілком правомірним.

У всьому дослідницькому проекті для аналізу також були використані:

І. Для розділу, що стосується кінця XVI - першої половини XVII ст.: «Пересопни- цьке Євангеліє» (1561); Острозька Біблія (1581); «Лексикон Славеноросскій» Памво Бе- ринди (1627), «Лікарство на оспалий умисл чоловічий» (1607) де вміщено паралельні переклади (староукраїнською та церковнослов'янською мовами) двох повчань Йоана Златоуста і «Тестаменту Василія Великого сину Леву»; Євангеліє Учительне (1616) і

Євангеліє Учительне (1637) (проповіді, уміщені у двох останніх друках, текстуально майже ідентичні).

ІІ. Для розділу, що стосується другої половини XVII ст.:

опубліковані проповіді Йоаникія Ґалятовського (1659) і Лазаря Барановича (1666, 1674), рукописні та опубліковані проповіді Антонія Радивиловського (1682, 1688), трактат Інокентія Ґізеля «Мир з Богом чоловіку» (1669), а також «Наука про покаяння» (1671).

Щодо методів дослідження, то вони були детально описані в моїх попередніх працях [Довга 2016а; 2018], тому дозволю собі тут звернути увагу лише на декілька моментів:

1) Важливим щаблем у дослідженні був попередній кількісний аналіз частотності вживання в текстах тих чи тих лексем та їх належності до певних смислових полів; основна частина цієї роботи залишилася поза текстом статті, оскільки робила би його надто громіздким, однак ті смислові поля розглянутих тут лексем, які мали найвищу частотність вжитку, розглядаються мною як основні, а смисли, що зустрічаються лише спорадично, оцінюються як супутні, такі, що не впливали на можливе формування правничого/богословського/філософського поняттєвого апарату.

2) Первинні смислові поля лексем виводяться виключно із контексту праці, в якій вони присутні. Культурно-історичне тло, уявлення про цінності, що їх сповідували в тогочасному соціумі, та інші моменти, опосередковано дотичні до заявленої тут проблематики, взято до уваги в підсумковому порівняльному аналізі та формулюванні висновків.

3) Попри досить велику джерельну базу, на яку спирається дане дослідження, поза моєю увагою все ж залишилася низка доволі важливих текстів, зокрема панегірики, віршовані тексти, так звані «козацькі літописи» тощо. Тому цілком допускаю, що включення їх до кола джерел може в майбутньому дещо скорегувати запропоновані в цій статті висновки, хоча попереднє ознайомлення з цими творами дозволяє надіятися, що зміни не будуть кардинальними.

Насамкінець належить звернутися до ширше окресленої методології, в контексті якої провадяться і це, і низка інших моїх досліджень, які позірно більшою мірою стосуються лінгвістики чи культурології, ніж стисло історії філософії. Відтак, коротко звернуся до обґрунтування причин, виходячи з яких подібне дослідження має право на існування саме в полі історико-філософського дискурсу, адже поміж описаними вище джерелами немає жодного специфічно філософського. Уже неодноразово мовилося про те, чому для вибудовування історії української ранньомодерної філософії необхідно по-перше, дослідити, коли і яким чином починає формуватися україномовний філософський поняттєвий апарат [Довга 2012Ь; 2016а] і, по-друге, чому в даній ситуації до історико-філософських джерел належить включати тексти, які по-суті не є філософськими, але розкривають світоглядні засади інтелектуальної еліти того чи того часу [Довга 2012а; 2012Ь].

Перший момент обґрунтовується тим, що наявність у мовленні певної лексеми, яка нині використовується на позначення філософського поняття чи категорії, зовсім не означає, що в давнину було так само. Відтак, аби говорити про філософський дискурс в давніх текстах, мало зафіксувати присутність в тогочасному мовному узусі знайомої з новітніх філософських текстів/словників лексеми. Потрібно довести, що її семантичне поле вже тоді (наприклад, у XVII ст.) володіло ознаками, властивими саме поняттєвому апарату, а не буденному мовленню, а також визначити до якого кола понять ця лексема належала (звісно, якщо належала).

Другий момент зумовлений специфікою української інтелектуальної спадщини доби середньовіччя та ранньої модерності, в якій майже повністю відсутні твори суто філософські, натомість їхню функцію щодо формування в суспільній свідомості уявлень про матеріальний світ, природу, сенс буття, етичні та естетичні цінності тощо, виконували тексти богословського та правничого характеру. Тож саме вони де-факто становлять джерельну базу дослідників історії становлення та розвитку філософської культури (у т. ч. філософського способу осмислення та пояснення буття) у давній Україні. Детальніше про це див.: [Горський 1996a; 1996b; 1999], [Лісовий 1997], [Нічик 2001; 1997], [Стра

тій 2010].

Утім, попри те, що актуальність, доцільність, більш того - необхідність упровадження нефілософських творів у контекст історико-філософського аналізу вже неодноразово доводилися і, як здається, не потребують додаткових аргументів, методологічна сторона цієї справи все ще залишається відкритим питанням.

На жаль досі вельми поширеним явищем у працях, присвячених українській ран- ньомодерній філософії є видавання бажаного (тобто вигаданого) за дійсне. Пересічно ця ситуація зумовлена тим, що дослідники беруть надто обмежене коло текстів, до того ж зазвичай тільки одного автора, висмикуючи матеріал з контексту його природного функціонування та нав'язуючи текстові/авторові ідеї, які відповідають інтен- ціям дослідника, а не реаліям часу чи поглядам ранньомодерного мислителя. Це той тип методології, коли дослідник ставить собі за мету не скрупульозний аналіз всього масиву джерел і роботу з інформацією, яка в них міститься, а пошук фактів на підтвердження наперед сформульованої гіпотези (постановка питання із заданою відповіддю) Класичним прикладом такого типу праць може слугувати монографія [Йосипенко 2008].. У такому разі факти, які цій гіпотезі суперечать (навіть коли їх критично багато), дослідником просто не беруться до уваги (засадничо: якщо факти суперечать концепції - тим гірше фактам, а не концепції).

Натомість вдумливих, методологічно виважених, глибоких досліджень у царині історії ранньомодерної української філософії (до яких поза сумнівами слід залічити праці Валерії Нічик, Ярослави Стратій, Миколи Симчича, Марії-Ґрації Бартоліні, Аліції Новак, Ірини Бондаревської тощо) ще й досі вкрай мало. Методологія цих учених базується на засадах герменевтики, започаткованих іще в пізніх працях Етьєна Жильсона [Gilson 2019] і детально описаних у працях деяких сучасних теологів і дослідників середньовічної та ранньомодерної філософії, зокрема, пізньої схоластики [Vanhoozer 1998], [Вдовина 2009]. Ця методологія грунтується на засадах критичної недовіри до тексту, сприйняття будь-якого тексту як замкненої в собі системи, прочитання та автентична інтерпретація якої передбачають, що попередньо слід знайти ключі, які цю систему розкриють. Цікаво, що ще в XVII ст. українські мислителі суголосно з тогочасною європейською традицією описували таку роботу з текстом, вдаючись до концепції чотирирівне- вого його прочитання і тлумачення Див., наприклад: [Ґалятовський 1659: 83].. Напевно нині нам таки варто скористатися «гер- меневтичними» порадами тих мислителів, чиї твори беремося аналізувати.

У сучасній історії філософії схожа порада, але вже як дослідницька методологія, мабуть найбільш стисло і випукло описана в працях Жана-Люка Марйона, який вимагає від дослідників філософії Декарта буквальності, вичерпності, контекстуальності й урахування пізніших «великих» інтерпретацій картезіанства [Хома 2014; Marion 2007: 11-12]. Власне, на таких засадах намагалася вибудувати свої дослідження і я, хоча звісно, не маю жодного стосунку до картезіанства. Щоправда, деякі моменти довелося адаптувати до специфіки досліджуваного матеріалу. Насамперед це стосується «вичерпності», яку Марйон позиціонує як необхідність розглянути всі без винятку тексти Картезія Висловлюю щиру вдячність проф. Олегу Хомі за люб'язно наданий мені неопублікований пере

клад франкомовної праці Жана-Люка Марйона. [Marion 2007: 11]. У моїй ситуації вимога «розглянути всі без винятку твори», на жаль, виявилася хоч і бажаною, та недосяжною, тому довелося таки обмежитися найбільш репрезентативними текстами, позаяк ми все ще не маємо опублікованого та придатного для проведення цифрового частотного аналізу корпусу ранньомодерних українських текстів правового та богословського характеру, а значна частина з них залишається в рукописах і не завжди є доступною. Натомість принципів «буквальності» [ibid.] i «контекстуальності» [ibid.] намагалася дотримуватися доволі стисло, аналізуючи кожну лексему виходячи винятково із тих сенсів, які вона набуває в конкретному місці аналізованого тексту, а узагальнення проводячи відповідно до часового та культурного контексту постання аналізованих творів, і не накидаючи їм жодних заздалегідь змодельованих схем або відповідей.

Структура дослідницького проекту в цілому

Зважаючи на різнорідність джерел та значний обсяг матеріалу, що підлягав аналізові, я поділила результати свого дослідження на чотири частини:

I. Першу присвячено аналізові вживання лексем «справедливість» - «правда» (а також: «праведність» і «істина») у текстах правового характеру що написані староукраїнською мовою та постали впродовж другої половини XVI - початку XVII ст.

II. Другу - аналізові цього ж питання на матеріалах рукописних і друкованих староукраїнських та церковнослов'янських творів богословського характеру, що постали на теренах Київської митрополії в другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Ш. Третю - дослідженню текстів богословського характеру написаних в основному староукраїнською мовою, що постали на теренах Київської митрополії в другій половині XVII ст.

IV. Четверту - порівнянню отриманих результатів, підведенню підсумків та накресленню подальших перспектив дослідження.

Ця стаття містить виклад першої з зазначених частин, решта будуть висвітлені в подальших публікаціях.

Як уже мовилось вище, упродовж XVI-XVIII ст. лексема «справедливість» («справедливий», «справедливо») належали до українського мовного узусу, натомість у церковнослов'янських текстах, надрукованих та теренах Київської митрополії, вона відсутня, а її відповідниками могли виступати істина, праведність, правда/правдивий Слід зазначити, що опосередковано це спостереження підтверджується і матеріалами «Словаря

древнерусского языка» [Срезневский 1989], де глоса «справедливість» відсутня..

У «Словнику староукраїнської мови» наводяться приклади вживання лексем «спра- ведливє, справєдливо, саравєдливост, справєдливий» в документах XV ст. Їхнє значення корелює з латинським iustitio. Наведені в цьому Словнику тлумачення подано через сучасні «справедливий, справжній, чесний, безсторонній, неупереджений, вірогідно, правдиво, з дотриманням правових і моральних норм, вірно, сумлінно» [Білодід 1978a: 373-374]. Тут же знаходимо пояснення лексем «правда, правдивий, праведний», смислові поля яких, згідно зі словниковими статтями, здебільшого збігаються зі справедливістю та справедливим: щось справжнє, істинне, таке що відповідає дійсному стану справ, також чесність, щиросердність як у правничому, так і в побутовому вживанні. Теж зазначено, що в юридичному полі лексемою «правда» можуть позначатися ще й правові акти/документи: присяга, договір, судове рішення [Білодід 1978Ь: 219-220].

Ця інформація є вельми важливою для реконструкції смислового навантаження лексем «справедливість/справедливо», «правда», «праведність», «істина» в староукраїнських текстах пізнішого часу, зокрема, 16-17 ст. На жаль, у словнику не наведено частотності їх вживання в тому чи тому значенні та специфіки їх смислового навантаження в джерелах різного типу, зокрема, в юридичних і правових текстах, працях богословського характеру, у світській літературі чи побутовому мовленні.

Оскільки «Словник української мови XVI - першої половини XVII ст.» наразі опублікований лише до літери «М» включно, то опертись на нього в аналізі глос «правда» і «справедливість» поки немає змоги.

Відтак на цьому наявна словникова інформація вичерпується. Перейду до аналізу текстів. А що про «справедливість», «усправедливлення» і «правду» найчастіше йдеться в юридичних практиках, то розгляд семантичних полів відповідних лексем розпочну саме з цієї царини.

Текстологічний аналіз Литовського статуту

У Литовському Статуті [Статут 1588; Статут 2002-2003] іменник «справедливість» зустрічається доволі часто (тільки в перших восьми розділах 135 разів, загальна кількість розділів - 14), натомість прислівникова форма «справедливо» має нижчу частотність (там само всього 15 вживань). Іменник «правда» в цьому ж тексті цілком відсутній, а прикметник «правдивий» та прислівник «правдиво» в сумі зустрічаємо лише 32 рази.

Забігаючи трохи наперед зазначу, що основне значення лексеми «справедливість» у Литовському Статуті має мало спільного із її нинішнім наповненням, чи принаймні є значно вужчим від сучасного11. Як видно зі сучасних словникових статей, нині справедливість найменшою мірою корелюється з уявою про здійснення судочинства. Натомість у Литовському Статуті майже у 80% випадків нею позначено не просто чинення правосуддя, а й сам судовий процес, можливість подання позову тощо У «Словнику української мови» подано такі значення до глоси справедливість: «1. Властивість

за значенням справедливий 1,2.; ... 2. Правильне, об'єктивне, неупереджене ставлення до кого- небудь, чого-небудь....; 3. Людські відносини, дії, вчинки, які відповідають морально-етичним і правовим нормам.» [Білодід 1978b, 590]; відповідно глоса «справедливий» трактується наступним чином: «1. Який діє на підставі об'єктивних фактів, позбавлений упередження; протилежне несправедливий.; 2. Заснований на вимогах справедливості (у 3 знач. [тобто такий, що відповідає високим моральним нормам. - Л. Д.]); 3. Те саме, що справжній» [ibid.: 590]. «Сучасний словник з етики» подає таке значення справедливості: «Справедливість - загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права» [Тофтул 2014: 350-352]. Належить зауважити, що таких лексем, як «правосуддя» чи «судочинство» у цьому тексті, як,

вірогідно, і загалом в староукраїнській мові, іще немає.. Наприклад, артикул 3 Розділу 3 містить норму, згідно з якою окремі воєводства можуть «собе къшталтъ або обычай справедливости отправованья [тобто здійснення судочинства. - Л. Д.] особливый постановити в небытности короля», а щодо справ, котрі потребують санкції володаря, то в час безкоролів'я на них не розповсюджується правило терміну давності, аби «никому в поступъкох правъныхъ давность земская не шкодила напотом до справедливости его [тобто, аби давність справи не перешкодила можливості подання позову щодо неї. - Л. Д.]».

Зі Статуту довідуємося про «святу» справедливість - найвищий Суд Божий, і «людську», яка, декларативно взоруючись на «святу» «християнську» Див., наприклад: «Тежь уставуемь, ижь нихто ни за чій кольвекь учинокь не маеть карань и

сказань быти, толко которимь винень, кгдыжь того право божое и справедливость хрестіянс- кая учыть, якожь такь хочемь міти» [Статут 2002-2003: Розділ 1, Артикул 14]., є процесом судочинства, що здійснюється людьми відповідно до прийнятого законодавства. Саме задля впорядкування процесів чинення справедливості й створювалися всі редакції Литовського Статуту.

У Статуті зазначено, що людську «справедливость» належить «чинити, постерегати и розмножати», вона, яко «потребная всимъ», для всіх повинна бути «ровной а одна- кой», чинитися «рихло» (швидко), без «отволоки» (зволікання) [тут ідеться про рівність «усіх станів народу шляхетського» Речі Посполитої перед законом та право звертатися до суду]. В особливих випадках, наприклад, коли справа стосується зганьблення/відновлення честі, належить «прудкую а неодволочную справедливость учынити» (тобто позови такого змісту повинні розглядатися судами в першочерговому порядку).

До інших значень «справедливості», що подибуємо в Статуті, належать:

1. виконання судового вироку:

«Кгды бы ротмистръ ... справедливости каранья и нагороженья вділати не хотіль...» [Розділ 2, Артикул 26] Тут і далі усі цитати, почерпнуті з третьої редакції Статуту Великого Князівства Литовського (Литов

ський Статут) здійснюються за електронним виданням [Статут 2002-2003], тому в посиланнях буде випущено назву видання, натомість вказуються номер Розділу та номер відповідного Артикула.;

2. відповідальність господаря за неправні вчинки підданих, яку він несе як перед покривдженими, так і перед судом:

«о кгвалъты, наезды, . и о иные . речи поточные . кожъдый з своего слуги и подданого справедливость близъший есть чынити, тогды тежъ и станы духовъные зь врядниковъ и слугъ своих, ... и с подданыхъ своихь повинни будуть справедливость чинити ... водлугъ сего жь права писаного статуту земского. А где бы хто з особь духовъных ... справедливости учинити не хо- тель ... тогды о то самь таковый до бискупа ... яко до головънейшого пре- ложоного своего маеть быти позвань на рокь певъный» [Розділ 3, Артикул 32];

3. належне покарання або відшкодування кривди:

«а они бы сами ... стороне жалобливой усправедливитися ... не хотели ... альбо з урядниковь, слугь, бояр и подданыхь своих справедливости не учинили водьлугь сего права посполитого, тогды ... позываны и тым же правомь земскимь сужоны быти мають; [за неправні вчинки слуг] панове домовые при бытности своей справедливость укривжонымь без позву неотволочную чинити мають» [Розділ 3, Артикул 32];

4. участь в судовому процесі, можливість або обов'язок вирішувати конфлікти в судовому порядку, тобто судитися з кимось за щось:

«укривжоный ихъ позвати и на року [судовій сесії. - Л. Д.], за ними припа- ломъ, справедливости собе ... з самымъ подавцою доводити маеть» [Розділ 3, Артикул 33];

«у врядников нашихъ будуть повинъни справедливости доходити» [Розділ 3, Артикул 37];

5. судовий вирок або інші правові процедури та акти:

«людемъ укривъжонымъ великая проволока в справедливости их збивань- емъ позвовъ ляда причинами деяласе» [Розділ 4, Артикул 19];

«симъ статутом шляхъте зъ мещанъ судъ и справедливость вшелякую чинити повинни будуть» [Розділ 3, Артикул 35];

6. власна або чиясь правота:

«справедливости собе доводити маеть передъ комисарми нашими и тамъ в доводехъ и во всих поступкохъ правных водле сего статуту заховатисе мають» [Розділ 3, Артикул 33].

Іноді може скластися враження, що на відміну від сучасного уявлення про справедливість як універсальну моральну/віртуальну цінність, яка має бути для всіх однаковою, у правовій практиці ранньомодерної України подекуди допускається множинність «справедливостей», тобто є ситуації, коли в кожного вона може бути своя, відмінна від «чужої»:

«Ведь же гдЬ бы се обедве стороне межи собою запозвали, тогды тому наперед маеть быти справедливость чинена, хто наперед позваль [тобто спершу розглядається позов тієї сторони, яка першою його подала. - Л. Д.]» [Розділ 4, Артикул 16];

«... на тот час и позву не мовячи, только покои еднаючи, абы кождыи при своеи справедливости зосталъ [аби кожна сторона спору була вдоволена. - Л.Д.], нехаи сторона зо мною вгодливымъ обычаем рокь прииметь». [Судова справа, ЦДІА у м. Києві, Ф. 21, спр. 18, арк. 42] Висловлюю щиру вдячність Наталі Старченко за надання матеріалів, опрацьованих нею в архіві..

Більш того, у Литовському Статуті передбачено, що «справедливість» може бути вчинена не правосудно, не відповідно до права і здорового глузду (тобто, виходячи із сучасного трактування поняття, «справедливість» може виявитися «несправедливою»), і тоді позивач має право на апеляцію:

«А хотя бы панове воеводове и старостове . чинили справедливость [тобто провадили судову справу. - Л. Д.], але бы се стороне жалобной розсу- докъ и сказанье ихъ не водлугъ права видело, тогды той стороне жалобной волно будеть в той мере до суду головного трибунальского апелевати и ото- зватисе» [Розділ 4, Артикул 37];

Нарешті, справедливість може бути покривдженою:

«панъ Иванъ Хренницъкии, подсудок, над присягу свою великие ми уближеня, кривды въ справедливости моеи з уряду своего чинит, што часу своего явне то, где того часа местце буде, окажу» [Судова справа. Цит. за: Старченко 2020: 117].

Останні приклади яскраво демонструють, як легко помилитися (і дуже здивуватися, знайшовши парадокс невідповідності) у трактуванні текстів, коли не враховувати специфіки присутньої там лексики чи нав'язувати ужитим поняттям значення, притаманні сучасному мовленню. Адже насправді в наведених вище цитатах ідеться не про релятивність «справедливості» як моральної норми (бо загалом не йдеться про мораль), а лише про те, аби (1) судові справи розглядалися за належним порядком; (2) щоб при «полюбовному» вирішенні конфліктів (через замирення, поминаючи судовий процес) кожна сторона - і скривджений, і кривдник - були вдоволені способом його залагодження, нарешті; (3) якщо позивачу буде видаватися, що справа розглядалася (тобто «справедливість чинилася») не відповідно до права (з порушенням Статуту), а прийняте рішення неправомірне, то він може подати апеляцію до вищої судової інстанції (саме таку ситуацію й описано в щойно наведеній цитаті, де йдеться про те, що підсудок Іван Хренни- цький, попри присягу, ставиться до скаржника упереджено та не чинить правосудно).

Власне цим вичерпуються основні варіанти смислового наповнення лексеми «справедливість» у текстах правового характеру, що були чинними на території ранньомоде- рної України. З наведеного вище аналізу можна допускати, що лексема «справедливість» у Литовському Статуті та українських судових актах ранньомодерного часу вже вживалася саме як юридичне поняття. Поза тим, що вдалося виділити аж шість притаманних їй основних смислових полів, усі вони дуже близькі між собою і мають відношення до здійснення судочинства. Важливо звернути увагу на цілковиту відсутність лексеми «правда» в щойно аналізованих текстах. Її не шукають, не доводять і про неї не допитуються, а в ситуаціях, де наш сучасник швидше за все розмірковував би про «правду», ранньомодерні автори говорять про «справедливість» Слід зауважити, що в Словнику української мови глоса «правда» поміж іншим трактується і як справедливість: «Правда - ... 3. Справедливість: порядок, який ґрунтується на справедливості: протилежне кривда. по-правді - справедливо» [Білодід 1976: 497]. Цікаво, що в аналізованих текстах також жодного разу не йдеться про «несправедливість», хоч, як ми бачили, «справедливість» може бути вчинено «всупереч здоровому глуздові» та не відповідно до правових норм: її однак не маркують як «несправедливість», що цілком логічно, адже йдеться про судочинство, а не про порушення моральних норм чи засад поведінки.

Слід зазначити, що в актових документах досить густо використовується дієслово «усправедливитися», що зазвичай означало «віддати/взяти справедливість» (тобто виконати судовий вирок) або також надати належні свідчення перед судом.

Як зазначалося вище, прислівник «справедливо» вживається в Литовському Статуті та актових матеріалах значно рідше, ніж іменник «справедливість», і хоч прислівник має менше смислових конотацій, ніж іменник, притаманні йому смисли більш розмиті, такі, що не дозволяють розглядати його як поняття - лише як слово побутового вжитку. Основні значення прислівника «справедливо» відповідають нинішнім «насправді/дійсно», «щиро» та «правдиво/правильно», згідно з законом. Ось декілька прикладів:

«маеть прысегнути, ижъ справедливе за обложною хоробою на тотъ часъ становитися не могъ, а не ку зволоце справедливости [Має присягнути, що насправді через важку хворобу на той час прибути не міг, а не задля затягування судового процесу. - Л. Д.]» [Розділ 4, Артикул 60];

«А якъ на томъ справедливе [щиро. - Л. Д] присегаю - такъ ми, боже, поможи, а естли бы не справедливе [не щиро. - Л. Д.] - боже, мя убий» [Розділ 4, Артикул 1];

«и сказанья судовные буду вписывати а пильновати и догледати, абы водле сее присеги моее справедливе [правильно, згідно з тим, що було сказано. - Л. Д.] были вписованы [Розділ 4, Артикул 1];

«маю веръне, цнотливе, побожне и справедливе [згідно з законом. - Л. Д.] на томъ вряде заховатисе, позвы ... справедливе [відповідно до права. - Л. Д.] и пилне относити и отдавать и на именьяхъ покладать. ... то, на што буду от стороны взят и што справедливе [насправді. - Л. Д.] видеть и слышеть буду, кгвалъты, бой, раны и шкоды огледавъши, правдиве [так, як було. - Л. Д.] до книгъ врядовыхъ заразомъ без проволоки сознавать и все инъшое справовать, што належить врядови моему» [Розділ 4, Артикул 8];

«А гдЬ бы возный што кольвекъ такового непристойного справовал, або ижъбы несправедливе созналъ [неправдиво свідчив. - Л. Д.]» [Розділ 4, Артикул 9].

Попри відсутність у Литовському Статуті іменника «правда», його автори/укладачі сягають по прислівник «правдиво» та прикметник «правдивий». Смислові поля цих лексем сприймаються як доволі розмиті, вони позначають щось таке, що сучасною мовою можна окреслити як справжнє, чесно здобуте, дійсно існуюче, таке, що насправді є/було і відповідає реальному станові речей.

Ось декілька прикладів:

«правдивыхъ [чесно здобутих] значныхъ и пожиточныхъ заслугъ ку намъ, паномъ ихъ» [Статут 2002-2003, Привилей БЪльскый, принятъе УнЪи, рокъ 64];

«его роботы правдивое [дійсно власного виробництва. - Л. Д.] збожье а не купленое, отъ того мыто не маеть быти давано... мають присегнути, што естъ правдивое роботы его домовое [дійсно власного виробництва. - Л. Д.], а што тежъ прикупленое» [Розділ 1, Артикул 26];

«свідки, которые при справованью тестаментовъ бывають, ... слова, которые слышать отъ того, хто тестаментъ чинить, правдиве [правильно, без відхилень. - Л. Д.] до тестаменту казати вписовати и выразити значне безъ кождого охиленья;

достоеньства и вряды всякие мають быти даваны добре значнымъ и правдиве [насправді. - Л. Д.] незмышлене в томъ воеводстве або повете оселымъ» [Розділ 8, Артикул 2];

«Природный а правдивый шляхътичъ [справжній, такий, що отримав шляхетство за правом народження]; если естъ правдивый [справжній. - Л. Д.] шляхътичъ [важливо звернути увагу на те, що значення лексеми «правдивий» в цьому та інших випадках не має нічого спільного із сучасною «правдомовністю»]» [Розділ 3, Артикул 21];

«заховуючыся в томъ увязанью противко обеюмъ сторонамъ верне, правдиве [згідно з законом. - Л. Д.], подъ тою жъ присегою своею, на врядъ его учиненую» [Розділ 4, Артикул 94];

«коли бы хто правдиве [насправді. - Л. Д.] немоцонъ былъ, тогды толко которій не сталъ, маеть на другомъ року присегнути, ижъ правдиве [насправді. - Л. Д.] немоцонъ былъ». [Розділ 1, Артикул 18]

У двох останніх прикладах смислове навантаження лексеми «правдиво» збігається із деякими наведеними вище значеннями лексеми «справедливо». У цих випадках про їх синонімічність свідчить і текст Литовського Статату. Так, зокрема, в одному з артикулів знаходимо одночасно обидві форми «справедливе ... для хоробы своее стати не могъ» і «правдиве за хоробою своею ... стати не могъ», тобто, не прикидався хворим, а насправді хворів і тому не був присутній:

«Вед же естли бы на другий рокъ о тое жъ былъ позванъ, тогды перъвей прысегнути на томъ, ижъ справедливе на перъшомъ року для хоробы своее стати не могъ, а потомъ ... где на тотъ часъ будеть, присегу учинити маеть на томъ, ижъ не ку зволоце стороне своей противъной, але правдиве за хоробою своею на перъшомъ року стати не могъ» [Розділ 4, Артикул 23].

Оскільки ж із 34 вживань лексем «правдивий» та «правдиво» майже половину вжито в значенні «насправді», можна обережно стверджувати, що на межі ХУІ-ХУІІ ст. смислові поля лексем «справедливо» і «правдиво» значною мірою накладалися, натомість лексема «справедливість» мала своє, добре окреслене в юридичному полі значення. Лексема «правда», як уже мовилось вище, у Литовському Статуті не вживається. Підводячи попередній підсумок слід зауважити наступне:

- лексема «справедливість» вживається в написаних староукраїнською (ста- робілоруською) мовою юридичних документах послідовно на позначення практик, пов'язаних із судовим процесом, та набирає виразних ознак правового поняття як така, що є відповідником латинського ішііііо ;

- у наведених вище смислових полях лексеми «справедливість» відсутнє звичне для сучасної мови відсилання до морально-етичних норм та принципів, натомість смислові поля давньої та сучасної «справедливостей» перетинаються в тому, що нині, як і в ранньомодерний час, нею позначали «неупе- реджене ставлення до кого-небудь» та «дії, вчинки, які відповідають ... правовим нормам» [Білодід 1978Ь: 590].

- лексеми «справедливо», «правдиво», «правдивий» мають доволі розмиті смислові поля, які часто перетинаються між собою, а прислівники «справедливо» та «правдиво» часто виступають як синоніми;

- вживання лексем «справедливо», «правдиво», «правдивий» не є ані послідовним, ані структурованим, вони належать до сфери побутового мовлення і не можуть претендувати на належність до поняттєвого апарату;

- лексеми «правда», «праведність», «істина» в тогочасному юридичному полі практично не вживаються, тому вони поки що залишилися поза сферою дослідницької уваги.

Хоч сфера юриспруденції, про яку щойно мовилось, і є дуже важливою в комунікаційному просторі ранньомодерного українського соціуму, усе ж, вона не покриває всіх його потреб. Тому й наведені щойно висновки не можуть претендувати на оста- точність. Наступний блок текстів, які потребують окремого розгляду, лежатиме в царини релігійної свідомості.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Білодід, І. (Ред.). (1976). Словник української мови: в 11 томах (Т. 7). Київ: Наукова думка.

Білодід, І. (Ред.). (1978a). Словник української мови: в 11 томах (Т. 9). Київ: Наукова думка.

Білодід, І. (Ред.). (1978b). Словник української мови: в 11 томах (Т. 11). Київ: Наукова думка.

Білоус, Н. (2011). Тестаменти киян середини XVI - першої половини XVII століття. Київ: Простір.

Броджі Беркофф, Д. (2014-2015). Вибір мови та вибір культури в Україні XVII ст. Київська Академія, 12, 33-45.

Вдовина, Г. (2009). Язык неочевидного. Учения о знаках в схоластикеXVII века. Москва: Изд- во Института философии, теологии и истории св. Фомы.

Горський, В. (1996a). Філософія в контексті історії української культури. In В. Шинкарук, & Є. Бистрицький (Ред.), Феномен української культури: методологічні засади осмислення (сс. 192- 217). Київ: Фенікс.

Горський, В. (1996b). Як можлива історія української філософії в контексті світової культури. In С. Черепанова (ред.), Діалог культур. Україна у світовому контексті: збірник наукових праць (вип. 2, сс. 44-51). Львів: Світ.

Горський, В. (1999). Києво-Могилянська Академія в історії української філософії. Наукові записки НаУКМА, 9(1), 67-76.

Гуменецька, Л., & Керницький, І. (1978). Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. (Т. 2). Київ: Наукова Думка.

Ґалятовський, Й. (1659). Казанье на Воскресеніе Господне. In Й. Ґалятовський, Ключъ Ра- зумпнія (сс. 83-92). Київ: Друкарня К-ПЛ.

Довга, Л. (2012a). До проблеми впровадження богословських текстів у поле культурологічного дослідження. In А. Конверський (Ред.), Гуманітарні студії: зб. наук. праць (вип. 12, сс. 54-61). Київ: Київський університет.

Довга, Л. (2012b). Система цінностей в українській культурі XVII ст. (на прикладі теоретичної спадщини Інокентія Ґізеля). Київ, & Львів: Свічадо.

Довга, Л. (2016a). Поняттєвий апарат у дискурсі українських церковних інтелектуалів XVII ст.: до постановки проблеми. Sententiae, 34(1), 132-143. https://doi.org/10.22240/sent34.01.132

Довга, Л. (2016b). Уявлення про «благо» у проповідях Антонія Радивиловського зі збірника «Вінець Христов» (1688). In Н. Яковенко (Ред.), Шлях у чотири століття: Матеріали міжнародної наукової конференції Ad Fontes - До джерел (сс. 72-81). Київ: НаУКМА.

Довга, Л., & Оліщук, Р. (2016). «Добро» і «благо» в українських текстах першої чверті XVII століття: лексика перекладів. Sententiae, 35(2), 113-132. https://doi.org/10.22240/sent35.02.113

Йосипенко, С. (2008). До витоків української модерності. Українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті. Київ: УЦДК.

Кассен, Б. (2016). Більше однієї мови. (С. Жолдак Перекл.). Київ: Дух і Літера.

Когут, З. (2004). Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ: Критика.

Лицкевич, О. (Упоряд.). (2002-2003). Статут Великого князства Литовского (1588). Минск. Отримано з http://starbel.by/statut/statut1588.htm. Цит. як [Статут 1588].

Лісовий, В. (1997). Культура - Ідеологія - Політика. Київ: Вид. ім. О. Теліги.

Мозер, М. (2009). Язык Литовских Статутов и вопрос о его «нормализации» (с синопсисом параллельных мест первого раздела Статутов 1529, 1566 и 1588гг.). Studia Russica, 23, 177-225.

Мойсієнко, В. М., & Ніка, О. І. (2013). «Проста мова» в Україні та Білорусі XVI ст. Київ: НБУВ.

Нічик, В. (1997). Петро Могила в духовній історії України. Київ: УЦДК.

Нічик, В. (2001). Києво Могилянська академія і німецька культура. Київ: УЦДК.

Плохій, С. (2005). Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні (С. Грачова, Перекл.). Київ: Критика.

Срезневский, И. (1989). Словарь древнерусского языка в 3-х тт. Репринтное издание (Т. 3, Ч. 1). Москва: Книга.

Старченко, Н. (2010). Судова риторика як вияв цінностей волинської шляхти кінця XVI ст. (на прикладі справи про вбивство Балтазара Ґнівоша з Олексова. СОЦІУМ. Альманах соціальної історії, 9, 318-360.

Старченко, Н. (2014). Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половинаXVI-XVIIстоліття). Київ: Lauras.

Старченко, Н. (Упор.). (2020). Стратегії та ритуали конфлікту: шляхетський соціум Волині зламуXVIіXVII ст. Джерела та інтерпретації. Київ: Інститут історії України НАНУ.

Статут. (1588). Статут Великого князства Литовского. Вільно: типографія Мамоничів.

Стратій, Я. (2010). Філософія у Києво-Могилянській академії: якою вона була і як досягти її адекватного бачення. Київська Академія, 8, 139-150.

Тофтул, М. (2014). Сучасний словник з етики. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка.

Хома, О. (2014). Передмова. In О. Хома (Упор.), «Медитації» Декарта у дзеркалі сучасних тлумачень: Жан-Марі Бейсад, Жан-ЛюкМарйон, Кім Сан Он-Ван-Кун (сс. 5-6). Київ: Дух і Літера.

Чуба, Г. (2013). Учительне Євангеліє 1616 року в контексті «мовної програми» Мелетія Смо- трицького. Київська Академія, 11, 11-23.

Яковенко, Н. М. (2002). Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ: Критика.

Яковенко, Н. М. (2012). Дзеркала ідентичності: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVII - початкуXVIII ст. Київ: Lauras.

Яременко, М. В. (2014). Академіки та Академія. Соціальна історія освіти й освіченості в УкраїніXVIIIст. Харків: Акта.

Яременко, М. В. (2019). Коли і хто вперше прочитав у Києво-могилянському колегіумі повний богословський курс? Київська Академія, 16, 11-30. https://doi.org/10.18523/1995-

025x.2019.16.11-30

Dovga, L. (2018). Multiple Types of “The Good” in Hryhorii Skovoroda's Philosophical Discourse: Dobro vs Blaho. In Ch. Hansen (Ed.), The Linguistics of Vocabulary (Language and Linguistics) (pp. 1-44). New York: Nova Science Publisher.

Gilson, E. (2019). Studies in Medieval Philosophy. Eugene, OR: Cascade Books.

Grzeskowiak-Krwawicz, A. (2018). Dyskurspolitzczny Rzeczypospolitej Obojga Narodow. Pojзcia i idee. Torun: Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikolaja Kopemika.

Kiniewicz, J. (2017). Wartosci politzczne Rzeczypospolitej Obojga Narodow a granice aksjologiczne cywilizacji europejskiej - kilka refleksji koncowych. In A. Grzeskowiak- Krwawicz, & J. Axer (Eds.), Wartosci politzczne Rzeczypospolitej Obojga Narodow. Struktury aksjologiczne i granice cywilizacyjne (pp. 291-308). Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. https://doi.org/10.31338/uw.9788323527893.pp.291-308

Marion, J.-L. (2007). Descartes: йtat de la question. In J.-L. Marion (Ed.), Descartes (pp. 7-22). Paris: Bayard.

Opalinski, E. (2017). Prawo i wolnosc w szlacheckim systemie wartosci w drugiej polowie XVI i na poczqtku XVII stulecia. In A. Grzeskowiak-Krwawicz, & J. Axer (Eds.), Wartosci politzczne Rzeczypospolitej Obojga Narodow. Struktury aksjologiczne i granice cywilizacyjne (pp. 242-263). Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. https://doi.org/10.31338/uw.9788323527893.pp.242-263

Sapala, P. (2017). Relacja miзdzy wolnosciq a prawem w pismach Stanislawa Orzechowskiego. In A. Grzeskowiak-Krwawicz, & J. Axer (Eds.), Wartosci politzczne Rzeczypospolitej Obojga Narodow. Struktury aksjologiczne i granice cywilizacyjne (pp. 199-241). Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. https://doi.org/10.31338/uw.9788323527893.pp.199-241

Starczenko, N. (2019). II Statut Litewski versus konstytucje sejmowe. Wojewфdztwa ukrainne w walce o „swoje prawo” na sejmach i w praktyce sqdowej na przelomie XVI i XVII wieku. In D. Kupisz, & W. Uruszczak (Eds.), Sejm Krolestwa Polskiego i Rzeczypospolitej Obojga Narodow a europejskie reprezentacje stanowe (pp. 157-192). Warszawa: Wydawnictwo Sejmowe.

Vanhoozer, K. J. (1998). Is There a Meaning in this Text? The Bible, the Reader, and the Morality of Literary Knowledge. Grand Rapids, MI: Zondervan.

Zakrzewski, A. (2013). Wielkie Ksiзstwo Litewskie (XVI-XVIII w.). Prawo - ustroj - spoleczenstwo. Warszawa: Wydawnictwo Campidoglio.

Zwierzykowski, M. (2017). „Sine iustitia in libertate zyc nie chcemy”. Prawo i sprawiedliwosc w dyskursie pilitycznym kampanii sejmowych lat 1696-1762. In A. Grzeskowiak-Krwawicz, & J. Axer (Eds.), Wartosci politzczne Rzeczypospolitej Obojga Narodow. Struktury aksjologiczne i granice cywilizacyjne (pp. 264-288). Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego. https://doi.org/10.31338/uw.9788323527893.pp.264-288

...