"Філософ" і "філософія" в києворуських пам’ятках ХІ-ХІV ст.: історіографія термінологічних та концептуальних інтерпретацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Філософ" і "філософія" в києворуських пам'ятках ХІ-ХІV ст.: історіографія термінологічних та концептуальних інтерпретацій

Олександр Киричок

Oleksandr Kyrychok

"Philosopher" and "Philosophy" in Kyivan Rus' Written Sources of the 11^th- 14^th centuries: Historiography of Conceptual Interpretations

It remains largely unknown what was knowledge of philosophy by writers in Kyivan Rus' of the 11^th - 14^th centuries. Moreover, there are no methodological foundations of resolving the issue. I suggest the key to the solution is the analysis of the meanings of words "philosophy" and "philosophers" in the texts of that time. This article aims to analyse how different researchers interpreted the meanings of these words in Kyivan Rus' written sources of the 11^th - 14^th centuries. Use of the word "philosophy" was interpreted by the researchers in six different ways: (1) as an approximate synonym for the word "education" (which was for a long time a prevailing opinion), but also (2) as a pagan or (3) Christian wisdom, (4) as theology, (5) as an allegorical method of interpreting Scripture, and (6) as the knowledge of the nature of things. Some researchers emphasized one of the meanings, but others opted for a "pluralistic approach", considering that Kyivan writers used the word in different meanings at the same time. The same is true about the word "philosopher". It referred to an educated man, an ancient philosopher, a Christian thinker, a theologian etc. Another approach in the interpretation of these terms suggested Vilen Horskyi (1931 -2007), distinguishing formal and essential properties of words "philosophy" and "philosopher". He finds that the essential feature of philosophy was deification (theosis), a process whose aim is likeness to God, and cognition of God's wisdom. Furthermore, according to Horskyi, in the philosopher the link between his knowledge and his action was inextricable. філософія письменний текст

Досі залишається до кінця невідомим, яке знання філософії мали києворуські письменники ХІ-Х^ ст. Ба більше, донині не сформульовані методологічні засади розв'язання цієї проблеми. На думку автора, у цьому контексті слід передовсім з'ясувати, яке значення мали слова "філософія" і "філософ" в текстах того часу. Мета статті - критично проаналізувати історіографію досліджень ужитку слів "філософія" і "філософ" у києворуських рукописних джерелах ХІ-Х^ століть. Ужиток слово "філософія" дослідники інтерпретували в шість способів: (1) здебільшого як синонім слова "освіта"; іноді - як (2) язичницька мудрість, (3) християнська мудрість, (4) теологія, (5) алегоричний метод тлумачення Святого Письма, (6) знання природи речей. Деякі дослідники наголошували на одному з цих значень, а інші надавали перевагу "плюралістичному" тлумаченню, вважаючи, що києворуські письменники використовували різні значення в один час. Те саме стосується слова "філософ". Воно означало освічену людину, античного філософа, християнського мислителя, богослова тощо. Інший підхід у тлумаченні цих понять запропонував Вілен Горський (19312007), провівши розрізнення між формальним і сутнісними ознаками у поняттях "філософія" й "філософ". Він вважав, що сутнісними ознаками для філософії є уподібнення Богу та пізнання божественної премудрості. Крім того, на думку В. Горського, для філософа є характерним нерозривний зв'язок між знаннями й діями.

"Філософія" і "філософ" - слова, що нерідко трапляються в рукописах ХІ- ХІУ ст., тобто того періоду нашої інтелектуальної історії, який в літературі називають "києворуським" або "давньоруським"¹. Сам цей факт добре відомий ученим, як і важливість з'ясування сенсів зазначених слів. Проте поки ці сенси не дістали прийнятного опису і тлумачення. Тому природно актуальним залишається питання: що саме ми маємо досліджувати, і чи є нам що досліджувати взагалі? Тобто: чи можемо ми говорити про наявність власне філософії в тогочасній культурі [див.: Мильков 2012]?

Також, попри неодноразові звернення вчених до описаної вище теми, поки не створена навіть цілісна історіографія подібних досліджень. А тому наукова спільнота поки не усвідомлює, який напрям подальшого руху виявиться плідним. Отже, існує нагальна необхідність принаймні окреслити головні концептуальні підходи до інтерпретації вченими слів "філософ" і "філософія" в києворуських пам'ятках вказаного періоду, а також проаналізувати їх задля створення ефективних дослідницьких стратегій. Забігаючи наперед, зазначимо, що загальний огляд літератури, дотичної до питання, дає змогу прослідкувати в минулих студіях певні тенденції, що дозволяють маркувати проблемне поле й окреслити головні підходи. Про них і йтиметься нижче.

1. "Філософ" і "філософія": дослідження проблемного поля значень цих слів Вчені, яких цікавив ужиток розглядуваних слів у києворуські часи, як нам видається, зосередились переважно на чотирьох головних проблемах:

1. З'ясування лексичного значення слів "філософ" і "філософія" у писемних пам'ятках ХІ-ХІУ ст. (вони фактично в усіх наявних на сьогодні розвідках вивчалися не поодинці, а тільки разом). Також зрідка траплялися спроби внести у дослідження похідні, близькі за сенсом чи синонімічні форми, на кшталт "любомудрія". Умовно назвемо цю проблему лексикологічною.

2. Аналіз властивих ХІ-ХІУ ст. уявлень про філософію і філософів, який дещо виходив за межі з'ясування значень названих лексем, полягаючи в окресленні ширшого кола проблем: "Як у той час уявляли собі філософію?", "Як до неї ставилися?", "Чи можемо ми взагалі говорити про присутність філософії в тій культурі?" "Чи може йти мова про існування власної самобутньої філософії в цей період?". Назвемо цю проблему (знову-таки, умовно) контекстуальною.

3. В окрему проблемну рубрику можна винести дослідження вчених, які присвятили чимало зусиль відомій "суперечці про філософію" між митрополитом Климентом (Климом) Смолятичем і пресвітером Фомою (ХІІ ст.), яка відобразилася в тексті одного-єдиного збереженого листа Климента до Фоми Цей лист зберігся у двох відносно повних списках XVI ст. [Климент Смолятич XVI ст.а; Климент

Смолятич XVI ст. Ь Вони неодноразово видавалися [див.: Никольский 1892: 103-136 (за списком Климент Смолятич XVI ст. Ь,); Лопарев 1892: 13-31 (Климент Смолятич XVI ст.а); Понырко 1992: 124-137 (Климент Смолятич XVI ст. Ь з різночитаннями по списку: Климент Смолятич XVI ст. Ь) та ін.]. У різних рукописах також містяться фрагменти "Послання" Климента, процес пошуку та ідентифікації яких продовжується навіть у наш час [Темчин 2015; Вершинин 2017; про списки та фрагменти див. також: Успенский 2017: 186-187]. Деякі з цих фрагментів дублюють "повні" списки [W^trobska 1987: 1-197], а деякі містять інформацію, якої в зазначених списках немає, як, наприклад, віднайдений литовським дослідником Темчиним список "Послання" Климента в "Торжественнику" кін. XV - сер. XVII ст. (л. 178 об. - 183). Цей список, що зберігається без інвентарного номера в !нституті литовської мови (Вільнюс), містить величезний фрагмент, відсутній у двох "повних" списках, але, на думку Темчина стовідсотково наявний у протографі [див.: Темчин 2015: 101-103]. За Темчиним, цей фрагмент дає змогу відділити авторський текст Климента від "тлумачень" Афанасія, що до цього не вдавалося зробити. Кто- рико-філософські дослідження поки що не враховують ці суттєві доповнення й уточнення до тексту часто згадуваного в них Климентового "Послання".. Нагадаємо суть справи: Климент, звинувачений Фомою, намагався довести, що не вважав себе філософом, марнославно цим пишаючись В оригіналі: "Славишися... философ ся творя" [Понырко 1992: 124]. Тут і далі переклад руко

писних пам'яток і іноземної наукової літератури зроблено автором. та не "писав філософією" "Философьею пишеши" [ibid.]., що йде "від Гомера, Платона й Аристотеля", полишивши Святе Письмо "...да оставль аз почитаемаа Писаниа, аз писах от Омира, и от Аристотеля, и от Пла

тона" [ibid.].. Дискусії довкола цього листа серед учених найчастіше поєднувались із аналізом свідчень Іпатіївського [Шахматов 1998: ст. 340] та Никонівського літописів [Клоос 2000: ст. 197], де Климента характеризували як "книжника і філософа, якого в Руській Землі більше не буде"⁶, а також подавали як автора численних творів⁷. Що то були за твори, і що то була за "філософія від Гомера, Платона й Аристотеля", якою "писав" Климент, нам невідомо, адже його праці не збереглися.

4. Зрештою, ще однією темою, в межах аналізу давньоруського розуміння філософії та її лексичного віддзеркалення стало вивчення нібито "добре відомих" чи навіть "популярних" у Русі дефініцій філософії, серед яких традиційно розглядали дві:

а) означення філософії із "Просторого житія" одного з засновників слов'янської писемності, Кирила Філософа⁸, який нібито стверджував, що філософія - це "божих і людських речей розуміння того, як по мірі сил може людина наблизитися до Бога, [розуміння,]яке ділами вчить людину образом і подобою бути тому, Хто її створив"⁹;

б) означення філософії (точніше набір із 6 означень) зі слов'янського перекладу "Діалектики" Йоана Дамаскина: "(1) Філософія є пізнання сущого... (2) Філософія є розуміння божественних і людських речей, видимих і невидимих... (3) Філософія є роздуми про смерть... (4) Філософія є уподібнення Богу... (5) Філософія є наука над науками і мистецтво над мистецтвами... (6) Філософія є любов до премудрості, премудрість же істинна є Бог, а отже любов до Бога і є істинною філософією" "бьї книжникъ. и философь. такъ икоже в Роускои земли не бдшеть" [Шахматов 1998:

ст. 340]. "...бЪ схимникъ, и зіло книженъ, и учителенъ, и филосое велій, и много писаніа написавъ

предаде" [Клоос 2000: ст. 172]. Світське ім'я - Констянтин (гр. Кюуотауглуо!;). Воно наводиться не самим Кирилом, а, нібито, із його слів, як відповідь на питання логофета

"Що таке філософія?" За найстарішим т.з. Загребським списком 1469 р.: "бжіимь и члчскіиМ вєщемь разоумъ, єлико може члкь приближити сє бзі, икоже дітєлію оучить члка по шбразу и по подобію быти сътворвшомоу и" (л. 724). [Фотокопія цього рукопису надрукована у книзі: Климент Охридски 1973: 60-88]. Найбільш вдало філософські джерела цієї дефініції визначив Ігор Шевченко, вказавши на стоїчні впливи й на платонівську (в християнській інтерпретації) ідею наближення до Бога й уподібнення Йому [див.: Йеусепко 1966: 449453, згодом стаття була передрукована в Йеусепко 1991]. Вілен Горський постійно наголошував на "практичності" філософії, відбитій у цьому визначенні [див.: Горський 2006: 83-84 та інші праці]. Очевидним є і зв'язок цієї дефініцій з іншою - Йоана Дамаскина, про яку йтиметься нижче. "(1) Философїа єсть разуомъ сущихъ... (2) Философїа єсть, разоумъ, бжтвєнныхъ жє и

члчыхъ. сирічь. видімьі жє и нєвидимьі... (3) Философїа паки єсть пооучєнїє смрти... (4) Философїа єсть оуподоблєнїє къ Богу... (5) Философїа єсть хитрость хитростємъ и художьство, художьствамъ, ибо фїлософїа єсть. начало всдкои хитрости. (6) Философии паки єсть / люблєнїиє прємдрти, премдрть же истаннаа Бгъ єсть. и убо любовь иже к Бгу сии єсть истиннаа философии" [Иоан Дамаскин XV в.: лл. 36-37 об.]..

В "Ізборніку" 1073 р. є фрагмент, що дублює частину обох визначень: "мудрість є знання божих і людських речей та їхніх причин" [Жуковская 1983: арк. 60 зв.]. Станіслав Бондар побачив у цьому фрагменті третє й найбільш раннє визначення філософії: "Розуміння мудрості як знання божественних і людських речей... фактично, збігається з одним із визначень Йоана Дамаскина й визначенням Кирила... Своєрідність цієї дефініції ще й у тому, що мова фактично йде не про мудрість, а про філософію. Автор, мабуть, відчував деяку недовіру до терміна "філософія" й ужив ближчий його християнському світоглядові термін "мудрість"" [Бондарь 1990: 27-28]. Однак у всіх цих визначеннях насправді відбулася підміна не "філософії" "мудрістю", а "мудрості" "філософією", адже це визначення має давню історію саме зі словом "мудрість". Ідентичні до "Ізборніка" дефініції зустрічаються в Ціцерона, Сенеки, Арістобула Александрійського, Клодія Альбіна, Плутарха й ін. [див.: Van den Hoek 1988: 31]. У християнські тексти воно потрапляє, очевидно, завдяки посередницькій ролі Філона Александрійського¹¹, від Климента Александрійського, який у "Строматах" повторює згадане вище визначення мудрості [Clementis Alexandrini 1857: col. 721]. "Філософія" на місці "мудрості", імовірно, з'явилася в Давида Анахта, звідки визначення (знову ж таки, імовірно) потрапило в списки "Діалектики" Дамаскина [див.: Davidis 1904: 20]. Давид сам вказує на джерело, з якого він запозичив визначення: на філософію Піфагора, точніше на якусь із праць філософа-неопіфагорійця Нікомаха з Гераси [ibid.: 26]. Можливо, ідеться про втрачене "Життя Піфагора", яке, цілком імовірно, також містило термін "філософія" замість "мудрості".

Хоча всі ці означення іноземного походження, але в публікаціях учених вони розглядалися як такі, що найбільше підходять руській ментальності й способу філософування, відображають її "суть", а тому були невипадково "відібрані перекладачами", залишили "слід" в нашій культурі, визначили головні вектори нашого мислення. Чи так це було насправді, спробуємо з'ясувати у цій публікації.

Головні концептуальні підходи до тлумачення слів "філософ" і "філософія"

Ці чотири маркери проблемного поля окреслилися ще на межі ХІХ-ХХ ст., хоча, звісно, окремі міркування щодо давньоруських уявлень про філософію траплялися й раніше. Слова "філософія" (старосл. "философига", "филосоеига") та "філософ" (старосл. "философь"), разом з однокореневими синонімами, а також словами, близькими за значенням (на зразок "любомудріє" ("любом'дрію") чи "мудролюбіє" ("м'дролюбію"), зустрічаються як у віддавна відомих рукописах (приміром, у "Києво-Печерському Патерику"), так і в текстах, заново "перевідкритих" "любителями старовини", археографічними експедиціями чи комісіями у Х'УГІІ-ХІХ ст. (як, наприклад, в "Ізборнику" 1076 р. (потрапив у колекцію Михайла Щербатова у Х^ІІ ст.), "Ізборнику" 1073 р. (знайденому 1817 р. Костянтином Калайдовичем), тому ж таки "Посланні" Климента Смолятича до Фоми (віднайденому й опублікованому 1892 р. Хрисаном Лопарєвим та Миколою Нікольським) тощо. Слова були зафіксовані й у пам'ятках, перекладених із грецької, і в оригінальних текстах, написаних руськими авторами, де їхня кількість обчислюється десятками, що не дуже багато порівняно з Візантією, але достатньо як для молодої культури, що тільки-но долучилася до світових інтелектуальних надбань [Франклин 1992: 82, 84-86].

Якщо коротко охарактеризувати ці ранні згадки науковців (переважно кінця Х^ІІ - середини ХІХ ст.) про "давньоруську філософію", то можна загалом зазначити, що вони обмежуються лише вказівками на очевидну наявність слів "філософія" і "філософ" у рукописах, констатацією нібито знайомства руських книжників "(тоф^a 8є елкугг||гг| 0ri<"v каї avGprojrivrov каї xrфv xcmxrov a^xlюv" ("... мудрість - це знання божественного і людського та їхніх причин" [Philonis 1898: 88]. Ціцерон подає це визначення латиною: "sapientiam esse rerum divinarum et humanarum scientiam cognitionemque, quae cuiusque rei causa sit" ("мудрість - це пізнання божественного і людського та що є причиною всього") [Cicero]. з філософією та зауважуванням шанобливого ставлення до філософії в Русі [Сухомлинов 1853: 232-233]. Утім, якщо можна так висловитись, "концептуальні" підходи з'явилися не одразу, як і перераховані вище тенденції. Загалом, з кінця ХІХ ст. і донині існують чотири головні підходи у вивченні нашої теми.

Філософ у Давній Русі: мудрець чи освічена людина

Найперші спроби з'ясування змісту слів "філософ" і "філософія" з позицій лексикологічних чи контекстуальних припадають на другу половину ХІХ - початок ХХ ст., і пов'язані вони не просто з бурхливим накопичення текстового матеріалу, інтенсивним пошуком рукописних пам'яток, їх палеографічним вивченням і виданням, а із гострою потребою для українців чи росіян віднайти "власну філософію".

Це прагнення виникло на тлі зростаючого самоусвідомлення націй в ХІХ ст. і витоками своїми сягало поширеної на той час переконаності в існуванні так званих: (1) "народного характеру" - набору емпіричних характеристик чи специфічних рис, що описують "вдачу" того чи іншого етносу, а також (2) "народного духу" - есен- ціалістської характеристики етносу, покликаної розкрити його ідеальну основу. Виходячи з віри в притаманність цих двох властивостей всякому народові, передбачалося, що останній обов'язково повинен мати власну філософію як спосіб маніфестації "національного духу", своєрідність якої визначається "народним характером". Водночас приопускалося, що не в кожного народу вона досягає теоретичного рівня, часто залишаючись розсіяною в народному фольклорі, тобто існуючи на рівні такої собі "народної філософії" Найрепрезентативнішою тут є позиція Клима Ганкевича. Базуючись на геґелівських ідеях, він обґрунтовує правомірність досліджень національних філософій, зокрема і слов'янських, накладанням на розвиток універсальної "світової" філософії національного духу й характеру. Філософія виражає загальне знання й розвиток ідеї, але, з іншого боку, історія філософії нам показала, що існують і різні національні філософії (індійська, грецька, німецька) [Hankiewicz 1873: 9]. "Саме тому, що вічний дух повинен поступово проявлятися в людстві, це людство не може бути однорідним..., бо діалектичний процес розвитку духу потребує, так би мовити, діалектичного матеріалу, яким є нації серед людства" [ibid.: 9]. Причиною того є притаманний кожному народові характер ("nationalen Charakter"), який сприяє тому, що нації стають "інструментами розуму", який сам по собі розвивається і прогресує. Для Ганкевича загальний дух постає в багатстві його становлення і проявів у світовій історії, однак у цьому процесі, коли дух приходить до певного народу, то цей народ "виражає лише таку форму, в межах якої він формує свій всесвіт і осмислює свій стан" [ibid.: 10]. Тобто на філософію, яка приходить до певного народу накладає відбиток "народний дух" ("Volksgeistes"). "У народі розвивається лише певна філософія, ... яка пронизує всі інші історичні сторони народного духу і складає його основу" [ibid.: 12]. Філософія має корелювати із життям народу, інакше вона атрофується "як теплична рослина" [ibid.: 11]. Тільки нація надає філософії "життєвої сили" ("Lebenskraft") [ibid.]. У главі "Bedeutung und Wichtigkeit der Volksphilosophie" ("Значення і важливість народної філософії") Ганкевич пояснює необхідність Volksphilosophie тим, що вона постає як "перший етап дешифрування духу" [ibid.: 21], у ній містяться "зародки всього, що буде розвиватися і відбуватися..." [ibid.: 22]. Наукова філософія може бути розроблена лише на основі народної філософії [ibid.].. Шукати її в давньоруських пам'ятках першим розпочав архімандрит Гавриїл (Воскресенський) у 1840 р., звісно ж, будучи впевненим: "кожен народ має свій особливий характер, що відрізняє його від інших народів, і свою філософію, більш чи менш наукоподібну, або в будь-якому випадку розсіяну в переказах, повістях, моралі, віршах і релігії" [Гавриил 1840: 1]. Згодом на подібних переконаннях базували свої пошуки практично всі зачинателі давньоруських істо- рико-філософських студій (Євгеній Згарський, Марія Безобразова, Іларіон Свенци- цький, Клим Ганкевич Згарський заперечує системний характер "російської філософії", поставивши собі за мету знайти

"філософські скарби" "народного руського духу" у фольклорі, а саме в народних приказках [Згарскій 1873: 3]. На думку Безобразової, "національний характер" визначав на перших етапах розвитку нашої писемності вибір текстів для перекладу й імпортування [Безобразова 1995: 265]. Архимандрит Г авриїл, Свенцицький, Г анкевич вміщують у свої найперші історико-філософські нариси глави, присвячені й "народній філософії" [Гавриил 1840: 6-17], "природній філософії руського народу" [Свенцицкій 1901: 2-5]; "народній філософії" ("УоІкзрЬЇІозорЬїе") рутенів [Напкїеш^ 1873: 45-50].). Щоправда, ніхто з них, окрім Ганкевича, не відділяв український "народний характер", "народний дух" чи "народну філософію" від російської [Hankiewicz 1873: 45-50].

Звісно, пошуки "власної філософії" наклали відбиток і на аналіз слів "філософія" та "філософ" у писемній спадщині культури. Адже тепер постало завдання не просто з'ясувати зміст цих слів, а знайти оригінальне національне розуміння філософії, яке б відбивало її "народний характер" і виражало "народний дух". А оскільки на основі строгого лексикологічного аналізу виконати це завдання виявилося неможливим, то в найперших працях, по суті, було застосовано контекстуальну реконструкцію. Із перерахованих вище вчених до аналізу лексем "філософ" і "філософія" зверталися тільки Свенцицький і Безобразова.

Результат побіжних студій обох дослідників був такий: слова "філософія" і "філософ" вживалися в Русі у двох значеннях: (1) технічному: філософ - це освічена людина і (2) "класичному": філософ - це мудрець або любитель мудрості. Відповідно, "філософія" уявлялась русичам або ж знанням, освітою чи освіченістю загалом, або ж мудрістю чи любов'ю до мудрості зокрема. Певна річ, "народною" така філософія могла бути тільки у другому значенні.

Безобразову можна вважати засновницею давньоруських історико-філософсь- ких лексикологічних студій: "Перше питання, яке необхідно розв'язати, стосується слів "філософ" і "філософія"", - так пише вона у своїй дисертації: "Рукописні матеріали до досліджень філософії в Русі", виданій у Берні 1891 р. [Безобразова 1995:

268] . Дослідниця наголошує на поширеності цих слів у Давній Русі, із чого можна зробити висновок про вагомість філософії для наших пращурів [ibid.]. На її думку, обидва слова мали подвійне значення. По-перше, "філософ" у рукописах - це технічний термін, що позначав освічену людину й був, по суті, синонімом слова "книжник"; по-друге ж, "філософ" - це мудрець або любитель мудрості, наділений моральними чеснотами [ibid.]. До того ж, в образі людини, яку тоді так іменували, мали поєднуватися обидва значення [ibid.]. Партикулярну специфіку дослідниця як раз і вбачала в тому, що "філософом", на її думку, в Русі називали людину, яка втілювала собою ідеал, що уособлював поєднання знань і моральних практичних чеснот [ibid.:

269] . У такому подвійному значенні, як вона вважала, слово "філософія" подане й у двох згаданих вище означеннях: із "Просторого житія" Констянтина-Кирила Філософа та з перекладу "Діалектики" Йоана Дамаскина [ibid.: 269-271]. Образ Констянтина Філософа в "Житії" відтак є одночасно образом і мудреця, і освіченої людини, що "вивчала тривіум і квадріум у школі Лева" [ibid.: 268] Тобто у Магнаврській вищій школі у Константинополі, керівником якої з 855/6 і до смерті був

Лев Філософ (бл. 790 - бл. 870 р.)..

Свенцицький інтерпретує слова "філософія" й "філософ" у давньоруських текстах так само. У своїй дисертації 1901 року "Начала філософії в руській літературі" [Свенцицкій 1901] він здійснив їх короткий огляд ("Понятія "философія", "философ"" [ibid.: 5-6]), де знову відзначив достатню представленість слова "філософ" у літописах ("філософом" там названо Констянтина-Кирила, а також невідомого грека, що намагається навернути в християнську віру князя Володимира Святославовича) Мається на увазі відома "промова філософа" із "Повісті врем'яних літ": "Посемь же прислаша Грьци къ Володимеру философа." [Карский 1997: ст. 86-102].. На думку Свенцицького, тут воно означає, насамперед, освічену людину, знавця Біблії та іншої богословської літератури [Свенцицкій 1901: 5-6]. Що ж до слова "філософія", то для реконструкції його розуміння вчений користується означенням із перекладу "Діалектики" Дамаскина, вважаючи його загалом "аристоте- лівським" [ibid.: 6] за складом).

До речі, деякі з найперших дослідників ХІХ - поч. ХХ ст. не поділяли таке подвійне тлумачення слів "філософія" і "філософ" у Київській Русі, обмежуючи їх зміст тільки одним - "освітнім". 1892 року Лопарєвим і Нікольським було введено в науковий обіг згадуване "Послання" митрополита Климента Смолятича до пресвітера Фоми [Никольский 1892: 103-136; Лопарев 1892: 13-31], яке започаткувало незавершену дотепер дискусію на тему: що саме учасники відображеної в ньому суперечки (пресвітер Фома і Климент Смолятич) мали на увазі, коли говорили про "філософію". І Лопарєв, і Нікольський фактично визнали, що "філософія" в "Посланні" фігурує винятково як індикація освіченості окремих тогочасних осіб, котрі у своєму інтелектуальному розвитку виходили за межі простої грамотності. Слово "філософ" означало людину, освіта якої охоплювала систематичне засвоєння грецької мови, класичної літератури, різних наук. Так, наприклад, вважав Лопарєв [Лопарев 1892]. Нікольський також розглядав "Послання" Климента винятково як текст, здатний пролити світло на ступінь освіченості: "Стан південно-руської освіти ХІІ ст., - писав він у передмові до видання "Послання" Климента, - залишається до цього часу предметом незгоди в ученому середовищі. На думку одних, у цьому столітті починається розквіт нашої духовної і світської літератури (згодом нещадно зупинений татарським погромом). На думку інших, перед нашестям Батия у нас не було шкіл, була тільки грамотність, а літературна освіта була випадковістю... Праці, що тут видаються, пов'язані з іменем митрополита Климента, слугують проясненню спірного питання" [Никольский 1892: І].

Климент, як гадав учений, заслужив звання "філософа", бо є насамперед "книжником, знайомим з думками класичних творів Гомера і філософських праць Платона й Аристотеля, начитаним в святоотцівській і слов'янській писемності." [ibid.: 224]. Філософ - це просто освічена людина, а не любитель мудрості чи мудрець. Вживання цього слова свідчить про високий рівень освіченості деяких осіб у той час, а зі змісту послання можна навіть зробити висновок про існування при дворі князя Ізяслава Мстиславича "гуртка книжників", учасники якого були обізнані на філософській літературі [Голубинский 1901: 847].

Відзначимо, що для декого навіть така інтерпретація видалася занадто гіперболізованою. Євген Голубинський одразу ж розкритикував позицію обох учених, стверджуючи, що іменування Климента філософом не вказує навіть на його освіченість, а не те що на наявність якихось філософських рефлексій. На його думку, Фома прийняв за "філософію", запозичену в Гомера, Платона та Аристотеля, "алегоричний метод тлумачення Священного Писання" та "бачення духовного смислу в природі речовій", які практикував Климент. Вважати, що Климент чи Фома були обізнані із грецькою мовою та класичною філософською літературою, і взагалі говорити про якусь освіченість у Русі ХІІ ст. є, на його погляд, безпідставним. "Гурток книжників" при дворі князя Ізяслава, як стверджував Голубинський, походить тільки "із голови пана Нікольського" [ibid.: 851], а Климент на сторінках "Послання" ("своєї "нехитрої компіляції") [ibid.: 852] "і не думає признаватися, що він читав Гомера, Аристотеля і Платона, а, навпаки, найрішучіше відкидає це" [ibid.: 848]. Тобто, "філософія" в "Посланні" Климента - слово, яким Фома помилково назвав алегоричне тлумачення Біблії та природи, і не більше. Ні про яке "класичне" розуміння філософії, певна річ, тут не йдеться.

Модифікація дореволюційної схеми.