Українсько-російські взаємини у працях Юліана Бачинського

Анотація

У цій статті аналізуються погляди Ю. Бачинського на українсько-російські національні взаємини на межі ХІХ-ХХ ст., у роки української революції та в перших півтора десятиліття перебування України в складі СРСР. Автори обґрунтовують думку про те, що, незважаючи на істотну відмінність історично-політичних періодів і обставин, Ю. Бачинський у дослідженнях найперше використовував методологічний інструментарій економічного детермінізму, а потім уже - політичного, історично-правового.

Ключові слова: Україна, Росія, Московія, СРСР, Радянська Україна, Німеччина, Юліан Бачинський.

Ukrainian-Russian Relations in the Works of Yulian Bachynskyi

I.I. Behei

Lviv Institute of Interregional Academy of Personnel Management

A.I. Kharuk

Hetman Petro Sahaidachnyi National Army Academy M. V Romaniuk

Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine

Yulian Bachynskyi (1870-1940) is the Ukrainian public and political activist, writer, member of the Ukrainian Radical Party (since 1899 - Ukrainian Social Democratic Party), diplomat. Of particular interest among his creative legacy are the journalistic works devoted to the Ukrainian-Russian relations of the late 19th - early 21st centuries and Ukraine's place in the geopolitical space of Europe. Based on the analysis of published and unpublished works written over forty years, epistolary legacy, and archival materials, the article assesses the Yulian Bachynskyi's views on Ukrainian-Russian relations, the specifics of their transformation into different periods of creative activity, and significance for contemporary researchers of the problem. Ukrainian-Russian relations are one of the cornerstones of the author's research, who paid great attention to the study of Ukrainian-Polish and Ukrainian-Jewish relations as well. Analyzing the Ukrainian-Russian relations of the Russian imperialism period, the Ukrainian national-liberation revolution, and the first decade of the Moscow-Soviet occupation of Ukraine, Yulian Bachynskyi firstly used the methodology of economic determinism and next - political, historical and legal ones. Most of this is seen in the works "Ukraina irredenta" (1895), "Moiaperepyska zMykhailom Dra- homanovym" (1900), "Avtonomiia Ukrainy" (1906), "Bolshevytska revoliutsiia: Ukraintsi, krytychni zamitky" (1928), "Na rozdorizhiu zakhidno-ukrainskoi in- telihentsii" (1933), "Tretia Nimechchyna" (1933) and others, where the author professionally substantiated the inevitability of creating an independent Ukraine.

Keywords: Ukraine, Ukrainian state, Russia, Moscovia, USSR, Soviet Ukraine, Germany, Yulian Bachynskyi, Mykhailo Drahomanov, Russian-Ukrainian relations, revolution, "Ukraina irredenta".

Про українсько-російські взаємини у різних сферах співжиття написали тисячі праць автори з обох сторін, а також із третіх країн. Зважаючи на те, що Юліан Бачинський більшу частину життя був підданим австрійської корони, а потім переважно проживав за межами України, його, з певними застереженнями, можна віднести і до української, і до третьої сторони. Його можливості досліджувати ці відносини зсередини емпірично, зрештою й теоретично, були обмеженими, і це певною мірою позначилося на їхній оцінці, зокрема кінця ХІХ ст. Для повноти аналізу цих відносин йому бракувало відповідної фахової літератури, в чому він зізнався в одному з листів до М. Драгоманова (Бачинський, Ю. 1900, с. 44). В ньому йшлося про суперечливі твердження Ю. Бачинського про причини поділу Росії на три частини у праці "Україна irredenta". У подальшому його оцінкам Росії, її ставлення до України властивий високий рівень реальності, наукової об'єктивності й здебільшого підтверджених часом передбачень.

Епізодичні політичні стосунки Ю. Бачинського з російськими революціонерами зафіксовано на початку ХХ ст. В архівах австрійської дирекції Львівської поліції зберіглася доповідна записка від 17 лютого 1903 р., в якій повідомлялося про його контакти з емісаром російської революційної партії Ніколаєм Козінькіним, який прибув до Львова порозумітися з керівництвом радикальної української молоді щодо агітації та пересилання до Росії забороненої соціалістичної літератури Державний архів Львівської області (Держархів Львівської обл.). Ф. 350. Оп. 1. Спр. 2748. Рапорт Львівської таємної поліції. Арк 1.. Можливо, вже тоді Ю. Бачинського закликали відкинути "сепаратизм" і до завершення боротьби з самодержавством іти під одним загальноросійським прапором. Очевидно, вже тоді український дослідник розгледів у цих закликах новий різновид великодержавного російського шовінізму, тому згодом рішуче застерігав проти об'єднання українських соціал-демократів з російськими, оскільки це може фатально позначитися на долі української державності в період політичного переустрою. Пророчість цього передбачення повною мірою виявилася 1917 р., коли українські соціал-демократи різних відтінків, які становили більшість у Центральній Раді, ніяк не могли відважитися на проголошення повної державної незалежності України. З часом це дало Ю. Бачинському підставу написати, що "в самім серці України, в Києві, Центральна Рада, не жадала не змагалась не то за українську державу, але навіть за федерацію й догадалась була ледве до територіальної автономії в межах Росії" (Бачинський, Ю. 1928, с. 49).

Аналіз публікацій. Досліджень того, як українсько-російські відносини аналізував Ю. Бачинський, по суті немає, за винятком авторських праць у широкому тематичному контексті. революція український національний

Мета статті - з'ясувати погляди Ю. Бачинського на українсько-російські відносини, їхні уроки, щоб не повторювати помилок у будівництві міждержавних і міжнаціональних відносин.

Актуальність теми випливає не лише з важливості аналізу співжиття України й Росії в минулому, але й із незавершеної на сьогодні російсько-української війни, необхідності проектувати варіанти відносин між владою та народами двох країн у майбутньому.

Умови для відродження Української держави на теренах Російської імперії були значно складніші, ніж в Австро-Угорщині. Ю. Бачинський пояснював це формою правління, нижчим рівнем капіталістичних відносин у Росії порівняно з Австро-Угорською монархією. Однак він вірив, що з економічною, політичною, культурною європеїзацією, а також демократизацією і конституалізацією Росії настане час національного самовизначення. Перш ніж трактувати такі його судження як помилкові, слід згадати два нетривалі періоди історії, під час яких у Росії відбувалися означені в його працях процеси - 1917-1921 рр. і початок 1990-х рр. Цими "вікнами можливостей" скористалися кільканадцять народів колишньої Російської імперії/ СРСР, зокрема українці, й створили/відновили власну національну державу. На думку Ю. Бачинського, саме економічні інтереси підросійської України висунуть "на дневний порядок національне і державне українське питання, будуть у цім рішаючим чинником, - національне почуття радше їх впливом - силою додатковою" (Бачинський, Ю. 1924, с. 87).

Тому він радив у пропаганді щодо необхідності створення Української держави "вказувати на ті економічні суперечності, які заходять між Україною та рештою Росії, і наслідки, які виходять із сего для культурного розвитку... Тож не національну, а на економічну відрубність треба ту головно вказувати". Цю думку він задекларував 1895 р. в "Україні irredent-ій". Майже через сто років її слушність була підтверджена практикою. Напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., на якому визначалася доля новітньої Української держави, продержавницькі офіційні особи, політичні партії й організації в агітаційно-пропагандистській роботі звертали увагу виборців на недоцільність перебування України в складі СРСР передусім з економічного погляду. Відомо, що серед українських виборців це знаходило найбільший відгук, що позитивно позначилося на результатах волевиявлення. Майже через чверть століття після "України irredent-и" в статті "Rusland und Ukraine" Ю. Бачинський повернувся до економічної аргументації на користь необхідності відокремлення України від Росії й цього разу обґрунтовував її статистичними даними щодо виробництва та обігу в Україні й Росії зерна, цукру, нафти, вугілля, металу, фінансів, еміграції, робочої сили. Спираючись на них, дослідник дійшов висновку, що завдяки російській економічній політиці Україна стала колонією для виробництва напівфабрикатів, сировини, що в єдності з Росією вона ніколи не зможе самостійно розпоряджатися своїми багатими корисними копалинами і продуктивними силами, визначати економічну політику відповідно до своїх інтересів, досягти могутнього індустріального розвитку Держархів Львівської обл. Ф. 11. Оп. 29. Спр. 5306. Бачинський, Ю. Rusland und Ukraine. Арк. 57.. Подібну позицію займав Іван Франко. Відкидаючи аргументи тих, хто заперечував можливість здобуття незалежності України з огляду на економічні, так звані "жолудкові" фактори, у статті "Поза межами можливого" він наголошував, що саме "економічне питанє таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народа не то що проминути його не можна, але треба класти його як вихідну точку" (Франко, І. 1900, с. 4).

Передбачаючи розпад Російської імперії, Ю. Бачинський вважав, що вона найперше поділиться щонайменше на три території: "великоруську", польську й економічно найслабшу між ними - українську. Згодом від імперії відійдуть також інші землі. Це зумовлять, передусім, два фактори: по-перше, неоднаковий рівень економічного розвитку трьох основних народів, що її населяють, - російського, польського та українського, а, по-друге, така спеціалізація цих трьох народів у промисловості. Україна, де, на його думку, найслабше розвинута промисловість, найбільше заінтересована в тому, щоб розбудувати національну державу Невідомо, на яких статистичних даних він базував цей висновок, адже саме Україна була одним з найрозвиненіших країв у Російській імперії. Водночас дещо дивним і необгрунтованим видається його припущення, що небажання втратити чорноморський ринок переважить національні почуття польської буржуазії, й вона виступить проти такого політично-державного перетворення Росії та відбудови етнічної Польщі (Бачинський, Ю. 1924, с. 91).

На хибність такого погляду Ю. Бачинського звернули увагу і українські науковці як у самій Україні, так і в еміграції. Зокрема, Іван Лисяк-Рудницький зазначав: "Один з ранніх українських марксистів, Юліан Бачинський, в есеї "Україна irredenta" (Лисяк-Рудницький, І. 1895) розвинув тезу, що промисловість Конгресової Польщі працює для російського ринку, від якого вона залежна... З цього він виводив прогнозу, що відокремлення України від Росії правдоподобніше, ніж Польщі. Ця помилкова прогноза свідчить, яке хитке чисто економічне тлумачення історичних подій, і власне за це критикували Бачинського його визначні сучасники - М. Драгоманов та І. Франко. Проте факти, що на них вказував Бачинський, повчальні" (Лисяк-Рудницький, І. 1994, с. 168). Справді, історія людства багата на приклади того, що політична свобода значно важливіша за економічний добробут. Зрештою, тисячолітня історія Польщі - також свідчення цього.

Проте слід визнати, що й сам Ю. Бачинський розумів штучність цієї концепції. Зокрема, в листі до М. Драгоманова він знову повернувся до проблеми поділу Росії на три частини. На зауваження М. Драгоманова про помилковість підходу і висновків Ю. Бачинського в цьому питанні той примирливо відповів: "Щодо поділу політичної Росиї на три найменче частий, відповідно трем відрубним територіям, економічним (і національним), то сей поділ утворився у моїй голові на підставі часописий і журналів росийських (польських і великоруських), які я мав у Львові і з котрих користав. Не много їх там мав" (Бачинський, Ю. 1900, с. 44). Як бачимо, він по суті зізнався в помилковості свого висновку. Зауважимо, втім, що певна частина польської буржуазії толерувала московському окупаційному режиму. І цього також не міг не помітити Ю. Бачинський.

Одночасно не можна відмовити у влучності й слушності іншого його висновку, а саме - що інтереси буржуа-українця протилежні інтересам буржуа-поляка. Зрозуміло, й російського капіталіста також. Із 1654 р. Україна була тією землею, з якої Російська імперія черпала свої життєві сили та нещадною експлуатацією перетворювала її на колонію.

Тут доречно згадати один епізод діяльності Ю. Бачинського на посаді голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР у США. Так, 23 квітня 1921 р. він надіслав до американського уряду ноту в зв'язку з можливим установленням торгівельних відносин між США та Радянською Росією. У ній ішлося про те, що "оскільки евентуальний торгівельний договір між урядом Сполучених Держав, та російським совєтським урядом мав би бути також розтягнений на теріторію Української Народної Республіки, окуповану тепер ворожими, чуженецькими військами російського совітського уряду, так український народ, як його уряд ніколи не будуть могли узяти для себе обов'язуючими постанови такого договору". Голова Місії докладав чимало зусиль для того, щоб офіційна, а також неофіційна Америка усвідомили, що "Україна - не Росія". Він привернув увагу американців до того, "що вище 200 літ тому, Україна увійшла конфедирацію (Курсив наш. - Автори) з Росією, яка хоч забезпечувала Україні цілковиту самоуправу, мимо того зіста- ла перемінена в безпощадний гнет й визиск українського народу Росією". Далі він пише, що пропонована з боку російських більшовиків "федерація - це тільки нова форма російського імпералізму... щоби коштом України відбудувати господарське життя Росії і її давню політичну могутність"¹.

Російська імперія, а пізніше СРСР визискували природний, економічний, людський, інтелектуальний потенціал України. І сьогодні в контексті російсько-української війни актуальною видається оцінка Ю. Бачинського 1921 р.: "Росія в виді своїх влад і своїх державних інституцій виявила за весь час своєї історії, аж до найновіших часів, свою спосібність лише в двох напрямах - в насильстві і поневоленні чужих народів, ... якої влади так давні як і нова не то цим поневоленим народам, але і своєму власному російському народові, не змогли принести добробуту і щастя"².

Згодом, у міжвоєнний час, Ю. Бачинський доводив взаємовиключність українських національних і державних інтересів з планами СРСР за тією самою схемою: СРСР визискує натуральні багатства української території, економічну й мілітарну силу українського населення. Успішний наступ НЕП наштовхнув його на припущення, "що з хвилею, як державність поодиноких радянських національних республік усталиться, а новий наростаючий у них капіталізм і виростаючі з ним нові національні буржуазії укріпляться, і, як погроза повороту до минулого змаліє до безсильности, то тоді ті тепер сфедералізовані, союзні народи - розійдуться" (Бачинський, Ю. 1928, с. 59). Зрештою, цей прогноз значною мірою підтвердився на початку 1990-х рр. Адже однією з причин розпаду СРСР стали суперечності між нагромаджуваним трудовим і тіньовим капіталом потенційних буржуа та суспільним ладом у ньому. Як бачимо, в різні періоди творчості Ю. Бачинський пов'язував утворення національної держави зі становленням національної буржуазії.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. російський абсолютизм був найголовнішим об'єктом політичної боротьби для більшості наддніпрянських українських громадсько-політичних діячів, передусім - для соціал-демократів. Вони, як і корінні росіяни-революціонери, виступали за перебудову Росії на демократичних засадах, практично не ставили при цьому завдання утворити національну державу. На таких позиціях аж до початку 1918 р. стояла більшість політичних лідерів України. Розуміння створення повноцінної власної держави прийшло до них уже після втрати історичного шансу, політичної ініціативи, авторитету в свого народу, що в підсумку призвело до втрати власної державності, принесло українському народові небачені лиха і жертви. Тому чимало сучасних дослідників 1917-1921 рр. української революції слушно вважають гегемонію соціалізму в українському національному русі виразною ознакою недозрілості останнього. Так, В. Кулик зазначає: "Соціологічну неповноту, скалічений бездержавністю класовий спектр української нації, інтелігенція виставляла як ідеал демократичного суспільства без панів і буржуазії" (Кулик, В. 1992, с. 62).

Ю. Бачинський був чи не першим українським політиком, який розумів згубність боротьби лише з російським абсолютизмом для перемоги української справи в перспективі. Він передбачав, що результатом такої однобічної позанаціональної політичної діяльності буде непідготовленість широких мас та її провідної верстви до розбудови власної української держави в слушний для цього час, що, до речі, повністю підтвердилося подіями 19171921 рр. Тому ще 1895 р. Ю. Бачинський наголошував, що "попри боротьбу з російським абсолютизмом, потреба вже тепер почати тій малій горстці свідомих уже українців будити серед української суспільності в Росії, оскілько се лише можливо, і думки про політичну самостійність України" (Бачинський, Ю. 1924, с. 162).

Через 10 років важливість і необхідність такої роботи він пояснював тим, що протягом вікової неволі українця змалку змушували дивитися на світ російським поглядом, увесь спосіб його мислення переламувався на спосіб мислення російської людини. А це призвело до того, що серед народів Російської імперії саме українці вирізняються чи не найменшою мірою національної свідомості, і чи не найбільше породила вона ренегатів, які свою працю, талант і серце віддали Москві (Бачинський, Ю. 1906). Однією з істотних причин сповільненого становлення й розвитку нинішньої Української держави взагалі й національної зокрема є недостатній відсоток української за самоусвідомленням і духом буржуазії - дрібної, а особливо середньої та великої. Цей комплекс національної меншовартості буржуа-батьки передають своїм дітям.

1933 р., закликаючи провідників наддніпрянських українців виховувати та утверджувати в народі й у собі державницьку свідомість, Ю. Бачинський змушений був з гіркотою констатувати: "Наддніпрянська суспільність не жила до революції думкою української державности, ся думка була їй чужою. Доперва дальший хід еволюції висунув уже, а радше, ледве "гасло автономії", і аж переворот большевицький, з гаслом "самовизначення аж до відірвання", підсунув у тій класово- і духово-неозначеній "українській інтелігенції" думку української державности - незалежности від Росії" (Бачинський, Ю. 1933а, с. 4).

Практично такого самого висновку дійшов сучасник Ю. Бачинського В. Кучабський, який також уважав, що під царською Росією українці не були 98 державними сепаратистами і "хотіли лиш, щоб ота держава признала їх окремішньою етнічною групою й дала їм змогу, - як се вони називали: "Розвивати їхню національну культуру", розуміючи під тим по суті лише плекання їхньої мови" (Кучабський, В. 1925, с. 19).

Сьогодні, з вершини пройденого шляху, можна не погоджуватися з таким наведеним висновком Ю. Бачинського, констатуючи, що більшовики за прикладом московських царів, крок за кроком, удруге після 1654 р. перетворили Україну на неоколонію союзного центру, а точніше - Російської імперії під назвою СРСР. Але водночас не можна відкидати, що перед приходом до влади саме більшовики найпослідовніше серед усіх партій Росії виступили за право націй, зокрема й української, на самовизначення, аж до відокремлення й утворення незалежної держави. І справді, лише з приходом до влади більшовиків Центральна Рада зробила рішучий крок до повної державної незалежності України - Третім Універсалом від 20 листопада 1917 р. проголосила УНР. Значною мірою до цього акту тогочасних українських політиків підштовхнула й віра в більшовицькі декларації про право націй на політичне самовизначення аж до повного відокремлення від Росії. Але вони були тимчасовою тактикою, а не стратегією. Ще на I з'їзді т. зв. Комуністичної партії (більшовиків) України (5-12 липня 1918 р., м. Москва) Микола Скрипник, один із небагатьох делегатів - етнічних українців, в унісон з іншими делегатами наголошував: "...зараз ми про відділення особливо, бо тепер самостійність, - ширма для контрреволюційної боротьби про радянської влади. Але первісне наше гасло в свій час мало значення і буде його мати на першій стадії революції в Австро-Угорщині; хоронити його у всякому випадку ще рано, бо воно не всюди ще використано і зникне в ході боротьби" ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. Спр. 2. Протоколы I сьезда КП(б)У Арк. 131..

Падіння "Соборної української народної Республіки" Ю. Бачинський вважав логічним і пояснював, передусім, несприятливою для державотворення соціально-національною структурою українського населення по обидва боки Збруча. Українськомовне селянство "без огляду на його розподіл класовий - держави української, її потреби для нього не розуміло і не відчувало - одиноке чим захоплювалося, була панська земля, бажання дістати її, байдуже від кого, завдяки кому. А решта, усі інші кляси на Україні: буржуазія - круги промислові і торговельні, кляса власників великої рільничої посілости, уся державна бюрократія, майже усе робітництво і майже уся т. зв. інтелігенція - се все було російське і властиво - що ще гірше, бо небезпечніше - зросійщене, і всі вони з українством не мали нічого спільного, і не то, що не сприяли українському державництву, але були явно йому ворожі" (Бачинський, Ю. 1933а, с. 6). Спроектуємо ці висновки на сьогодення України, зокрема щодо частини інтелігенції, і побачимо серед неї велику кількість "класово і духово-неозначеної".

Незважаючи на падіння Української держави, на думку Ю. Бачинського, українська державна думка не зникла, а більшовицька революція створила можливості для державного будівництва українському народу. Зрозуміло, російські та зросійщені більшовики будували в Україні державу, українську лише за формою, а за змістом - російську.

Вихідним пунктом розгляду суті державності Радянської України, за Ю. Бачинським, є теза про те, що після утворення СРСР поняття "соціалістична держава" набуло всесвітнього звучання і значення, а "цивілізований світ на стільки здемократизувався і капіталізм у своїм розвитку на стільки наблизився до соціалізму, що вже в самих буржуазних державах входять до управи тих держав і соціалісти не менше національно свідомі від буржуазії і які цілком не менше дорожать їхніми національними буржуазними державами - в добі капіталізму" (Бачинський, Ю. 1928, с. 32).

Це спостереження як у минулі часи, так і нині стосується практично всіх лівих партій світу. Щодо "лівиці" в Україні, то воно може бути застосоване лише з певними застереженнями хіба що в минулому. На початку 1920-х рр. в Україні виникла політична течія, яка одержала назву націонал-комунізм. Серед її засновників були Василь Шахрай і Сергій Мазлах. Їхні послідовники в УКП, а також у КП(б)У щиро та завзято просували й утверджували справу українізації в усіх сферах суспільного і державного життя. До останніх належали, передусім, колишні боротьбисти та ліве крило українських соціал-демократів-укапістів (УКП). Власне вони й керували українізацією в ті роки. Тому в той час у Ю. Бачинського були певні підстави стверджувати, що українські комуністи виховують українське населення "на горожан не московської, а української держави хоч би й соціалістичної, і довчають його уважати Україну як його справжню вітчизну, а не "Московщину"" (Бачинський, Ю. 1928, с. 40).

Справді, швидкі й вагомі здобутки політики українізації в Радянській Україні творили ілюзію, що от-от постане плідний симбіоз націоналізму з комунізмом, який зможе задовольнити національні й соціально-економічні потреби українців. Завдяки цьому факторові радянофільськими настроями перейнялася доволі значна частина українського громадянства над Дніпром, у Галичині та в еміграції. Можна погодитися з думкою дослідників про те, що основною причиною цього була глибока криза українського суспільно-політичного руху, спричинена рішенням Ради послів країн Антанти про приєднання Галичини до Польщі. Це рішення призвело до краху сподівань на справедливе вирішення української проблеми з боку міжнародного співтовариства, поглибило суперечності в українському політичному таборі, сприяло полівінню українського суспільства, його полегшеному сприйняттю догми про те, що навіть у комуністичній Україні можна творити національне життя.

Приблизно так само думав і Ю. Бачинський. У статті "Поговорім раз на розум" (листопад 1925 р.) він доводив доцільність і необхідність дозрівання Української держави в складі Радянського Союзу, виходячи з того, що існування Радянської України є реальним доконаним фактом, на який не можна не зважати, що це - своєрідна сходинка до вищого рівня української державності. Політичний опонент Ю. Бачинського консерватор-монархіст В. Кучабський також не бачив "нічого іншого, як тільки лежати під ногами большевизму так довго, поки на Радянській Україні не постануть такі власні внутрішні сили, які були б здібні побідно помірятися з большевицькою Московщиною сам-на-сам, або - а це сьогодні одинаково правдоподібне поки большевизм з бігом часу не розлежиться сам по собі, не втратить своєї внутрішньої стійкості і єдности і врешті не звалиться у хаосі самопожирання і серед вибуху протибільшовицьких революцій подібно як це сталося в 1917 р. з царською Росією" (Кучабський, В. 1932, с. 18).

1991 р. передбачення двох відомих політичних діячів збулися. Застосовуючи логіку їхнього мислення до теперішнього часу, слід очікувати розпаду Російської неоімперії та виходу українських земель з-під її контролю під владу Києва. Ю. Бачинський розумів, що ствердитися Україна може лише через утвердження національно-державницької свідомості українців, оскільки "усі дотеперішні змагання українського народу до політичної незалежності... розбивалися о недостачу ясного усвідомлення у нього про його окремішність як народу" (Бачинський, Ю. 1928, с. 50). А отже, говорячи про рівність прав усіх республік у союзних установах, він зазначив, що "російська сторона в обороні інтересів є безогляднішою, а українська слабша, податливіша, при чім не малу роль може грати й те, що російська делегація вихована віками в державницькім життю, а інші неросійські - віками в не державницькім, під'яремнім, що не могло не відбитися часто навіть несвідомо, на ставленню справ в їх обороні" (Бачинський, Ю. 1928, с. 90). До цього варто додати, що на захисті українських інтересів істотно позначався специфічний склад уряду під час усього існування УРСР, а особливо - в міжвоєнний період. Багато урядовців здебільшого були провідниками російської політики в Україні. Після 1991 р. їхня кількість то зменшується, то збільшується, діє відкрито або приховано залежно від політичного курсу найвищого керівництва держави.

Тому актуальним залишається положення Ю. Бачинського про необхідність боротьби в здобутті української державності не лише з гнобленням Російської імперської держави, але й "проти рабського гону самого українського народу, без огляду на те, чи як представниками його ставлять себе - зросійщене українське дворянство, зросійщена українська буржуазія чи зросійщений український пролетаріат або національне українське селянство" (Бачинський, Ю. 1928, с. 21).

Так, у проведенні національної політики в Україні Ю. Бачинський виділяв дві течії - російську й українську. Представники першої течії, як і слід було чекати, підкреслювали штучність, неприродність, насильство українізації, тоді як представники другої справедливо говорили про її нещирість і формальність. Звичайно, Ю. Бачинський підтримував український національний ухил у КП(б)У і різко засуджував зумисне виставлення його прихильників "перед комуністами як прокажених" з тим, щоб дати можливість представникам російського, комуністично-національного ухилу безперешкодно і надалі вести свою шовіністичну пропаганду (Бачинський, Ю. 1928, с. 103, 112).

Не може не викликати поваги ще радикальніша позиція Ю. Бачинського на допитах у казематах НКВС, під час одного з яких він заявив: "Вважаючи, що Україна в даний час є провінцією Російської Радянської республіки, а не рівноправною з нею республікою, необхідно вести роботу за більшу самостійність України і що би КП(б)У не входила в ВКП(б), а увійшла б самостійною в ІІІ-й Інтернаціонал на таких же умовах, як увійшли би інші республіки (польська, чеська, німецька та ін.), якщо би там було встановлено Радянську владу" Галузевий державний архів Служби безпеки України (ГДА СБУ). Ф. 6. Спр. 44987ФП. Справа Ю. Бачинського і А. Крушельницього. Арк. 19.. Ця відповідь засвідчує, що Ю. Бачинському вистачило тільки рік прожити в УСРР, щоб позбутися будь-яких ілюзій щодо радянської влади в Україні, оцінити її державний статус, зрозуміти фальшивість тверджень про рівність усіх "радянських сестер-республік".

Цікавим і пророчим виявився прогноз Ю. Бачинського щодо політичної карти Європи середини й другої половини XX ст. Досліджуючи причини та шляхи приходу Гітлера до влади, він зазначав: "І світова війна почалась від реванжу, проти французько-пруського договору версайського в 1871 р. - а скінчилося створенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік. І тепер гітлерівський рух почався задля реванжу проти версайського договору з 1919 р. Багато ознак указує на те, що й сей рух також окружною дорогою закінчиться створенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік Європи" (Бачинський, Ю. 1933b, с. 51). Таким Союзом після Другої світової війни, по суті, стало об'єднання держав "соціалістичного табору" у Варшавський Договір і Раду економічної допомоги під егідою СРСР.

Отже, ретроспективний аналіз міркувань Ю. Бачинського на цю тему засвідчує здебільшого їх слушність у минулому, потребу вивчення сьогодні. Адже Ю. Бачинський у працях аргументовано доводив столітні потуги Російської імперії інтегрувати Україну, на свій розсуд розпоряджатися її природними і людськими ресурсами.

Ю. Бачинському слід віддати належне в досить точному прагматичному політичному розрахунку і доволі правильному передбаченні розвитку історичних подій. Попри певні неточності він писав про поділ Російської імперії за чверть століття до її краху. Реально оцінюючи ситуацію, він прагнув, аби Україна максимально використала своє перебування в складі СРСР для створення передумов повної політичної незалежності. Досить точним виявився його прогноз щодо розвитку подій у Європі напередодні Другої світової війни та її політичної карти після неї. В основному правильною є його оцінка колоніального і неоколоніального становища України у складі царської Росії та СРСР.

Хоча в аналітиці Ю. Бачинський здебільшого спирався на принципи економічного детермінізму, але зважав і на історично-правові чинники. Так, він чи не першим серед українських науковців та політичних діячів визначив договір України з Московським царством 1654 р. як конфедеративний. Сам юридичний факт укладення такого договору свідчить про рівну правосуб'єктність сторін у міждержавних відносинах. Його метою було створити тимчасовий військово-політичний союз, спрямований проти третіх сторін - Польщі й, частково, Туреччини. Тому не мають жодних наукових, історичних та юридичних підстав твердження на кшталт "возз'єднались дві частки одного російського / русского народу", "у 1654 році здійснилася споконвічна мрія українського народу про возз'єднання з великим і братнім російським народом", "договір було украдено навіки" тощо. Такі та схожі пропагандистські міфічні штампи перейшли з російської царської та російської радянської історіографії в нинішню російську, ба, навіть українську, а правильніше - малоросійську її частину.

Отже, Юліан Бачинський, творчість якого припадає на різні періоди націєтворення українського народу, вдало пояснює причини столітнього поневолення України Російською імперією, акцентуючи увагу на економічних факторах як рушійних у цьому процесі. Споконвічне прагнення українців творити власну національну державу Ю. Бачинський також пояснював економічними чинниками, які вказують на не доцільність співіснування України та Росії. Поза увагою не може залишитися положення автора не лише про потребу боротися проти російського імперського впливу на Україну, а й про прагнення першочергово подолати менталітет рабського співіснування, що особливо актуально в сучасну пору загострення російсько-українських відносин та окупації частини території Української держави.