Еволюція взаємин Михайла Драгоманова та російської революційної еміграції в Швейцарі наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Еволюція взаємин Михайла Драгоманова та російської революційної еміграції в Швейцарі наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років

Коломоєць Олена - кандидат історичних наук, доцент кафедри східноєвропейської історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Коломоєць Юрій - кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри східноєвропейської історії Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Анотація

Мета дослідження - висвітлити еволюцію взаємин М. Драгоманова з російськими революціонерами наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років. Методологія дослідження базується на принципах історизму та об'єктивності. Використано низку методів: загальнонаукові методи аналізу та синтезу, а також спеціально-історичні: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний методи. Наукова новизна полягає у тому, що висвітлено недосліджені аспекти взаємин М. Драгоманова із представниками російського революційного руху в еміграції наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років. Подано точки зору таких діячів, як В. Засулич, Л. Дейч, Я. Стефанович, свідчення жандармських органів щодо ролі М. Драгоманова в емігрантських колах у Швейцарії. Висновки. Упродовж другої половини 1870-х - на початку 1880-х років взаємини між М. Драгомановим та російською революційною еміграцією пройшли шлях від абсолютно приязних до відверто ворожих та ігноруючих. Відомий науковець і громадський діяч, прибувши до Швейцарії, згуртував навколо себе емігрантів, яких приваблювали його принциповість і поміркованість поглядів. Проте в кризові для революційного руху 1880-1881 рр. М. Драгома нов став небажаною фігурою для революціонерів-емігрантів. Багато хто з них публічно демонстрував небажання підтримувати зв'язок із Драгомановим і навіть говорити про нього. Причину цього ми вбачаємо в особливостях існування емігрантського середовища, які позначилися на психології, способі мислення та навіть діях революціонерів-вигнанців, провокуючи радикалізацію поглядів, нетерпимість до чужої думки, пошук прихованих зрадників і ворогів революційної справи. Зміна їх ставлення була зумовлена тим, що М. Драгоманов не поділяв ідеї революційного терору, а також певний час співпрацював із газетою «Вольное Слово».

Ключові слова: М. Драгоманов, революційний рух, еміграція, Швейцарія.

KOLOMOIETS Olena - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of Department of East European History, Oles Honchar Dnipro National University

KOLOMOIETS Yurii - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of Department of East European History, Oles Honchar Dnipro National University

THE EVOLUTION OF THE RELATIONS BETWEEN MYKHAILO DRAHOMANOV AND RUSSIAN REVOLUTIONARY EMIGRATION IN SWITZERLAND IN THE LATE 1870s - EARLY 1880s

The purpose of the study is to shed light on the evolution of M. Drahomanov's relations with the Russian revolutionaries in the late 1870s and early 1880s. The research methodology is based on the principles of historicism and objectivity. A number of methods are involved: general scientific methods of analysis and synthesis, as well as special-historical methods: problem-chronological, comparative-historical, retrospective. The scientific novelty lies in the fact that unexplored aspects of M. Drahomanov's relations with the representatives of the Russian revolutionary movement in exile in the late 1870s and early 1880s are shown. The views of such figures as V Zasulych, L. Deich, J. Stefanovych, the testimony of the gendarmerie units on the role of M. Drahomanov in emigrant circles in Switzerland are presented. Conclusions. During the second half of the 1870s and early 1880s, the relations between M. Drahomanov and the Russian revolutionary emigration went from being absolutely friendly to openly hostile and ignoring. Having arrived in Switzerland, the famous scientist and publicfigure gathered emigrants around him. They were attracted by his principled and moderate views. However, in the times of crisis for the revolutionary movement of 1880-1881, M. Drahomanov became an undesirable figure for the emigrant revolutionaries. Many of them publicly showed reluctance to keep in touch with Drahomanov and even talk about him. The reason for this, in our opinion, is the peculiarities of the emigrant environment, which affected the psychology, way of thinking, and even actions of exiled revolutionaries, provoking radicalization of views, intolerance of other people's opinions, the search for hidden traitors, and enemies of the revolutionary cause. The change in their attitude was due to the fact that M. Drahomanov did not share the idea of revolutionary terror, and for some time collaborated with the newspaper “Volnoe Slovo” (“Free Word”).

Key words: M. Drahomanov, revolutionary movement, emigration, Switzerland.

Вступ

Постановка проблеми. Середина 1870-х рр. була дуже важливою для українського і російського визвольних рухів. Невдача «ходіння в народ», здійсненого народниками у 1872-1874 рр. та подальші кримінально-політичні процеси, Емський указ 1876 р., закриття напівлегальних громад та утиски українського національного руху в цілому змусили революційних діячів залишити Росію, виїхати на тривалий час у вимушену еміграцію, подеколи не маючи навіть надії на повернення. Серед них варто назвати П. Лаврова, П. Кропоткіна, М. Сажина, П. Ткачова, С. Подолинського та багатьох інших.

Змушений був виїхати за кордон і М. Драгоманов - відомий вчений, педагог та громадський діяч. Слід зазначити, що це було зроблено дуже вчасно, оскільки невдовзі було надіслано циркуляр з вимогою не видавати М. Драгоманову виїзних документів. Говорячи про життя та діяльність революціонерів-емігрантів, варто підкреслити, що 1870-1880-ті рр. ще не позначилися тією масовістю еміграції, яка спостерігалася пізніше. Наприклад, на початку ХХ ст., за даними Департаменту поліції Російської імперії, у Західній Європі налічувалося до 20 тис. політичних емігрантів (Заграничная агентура..., 1941, с. 5).

У період, який ми обрали для аналізу, кількість емігрантів в Швейцарії коливалася в межах десятків-сотень осіб. Необхідно підкреслити, що невдачі революційної боротьби у Росії в середині 1870-х рр. спричинили й перші спроби впорядкування руху, що вилилося у створення у 1876 р. організації «Земля і Воля», до якої увійшли провідні представники народництва. У зв'язку з цим слід звернути увагу на неоднозначне ставлення до еміграції в цілому, що побутувало серед революціонерів. Воно викристалізувалося ще наприкінці 1860-х рр., коли частина революціонерів, наприклад, П. Зайончковський, вкрай негативно ставилися до еміграції, вважаючи, що боротьбу з царизмом необхідно вести виключно в Росії. Саме це згодом визначило відношення революціонерів-народовольців до еміграції. З іншого боку, такі провідні діячі визвольного руху, як О. Герцен, М. Огарьов, М. Бакунін, Г. Плеханов, а згодом В. Ленін, Ю. Мартов, В. Чернов та інші, вважали, що еміграція має стати важливою складовою революційного руху, надаючи йому всебічну підтримку. На нашу думку, М. Драгоманов належав саме до другої групи, оскільки вважав, що за кордоном є можливість продовжувати свою діяльність.

Аналіз джерел та останні дослідження. У нашому дослідженні використані архівні та опубліковані джерела: листи, спогади, статті революційних діячів, листи самого М. Драгоманова, жандармські документи, у яких аналізувалась революційна активність емігрантів.

Діяльність Михайла Драгоманова в еміграції стала об'єктом вивчення істориків, філологів, політологів, соціологів уже з початку ХХ ст. Вченими були розглянуті різні аспекти його роботи: наукові, громадські, політичні. Починаючи з розвідок видатних українських вчених Б. Кістяків ського «М. П. Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя» та С. Ефремова «Драгоманов на еміграції», опублікованих відповідно у 1906 р. та 1913 р., кількість робіт, присвячених М. Драгоманову, постійно зростала. В радянські часи слід відзначити праці Д. Заславського (Заславский, 1924), Р. Іванової (Іванова, 1971), П. Федченка (Федченко, 1991) та ін., в яких із застосуванням архівних матеріалів висвітлювався складний життєвий шлях М. Драгоманова та його велика літературна спадщина.

У сучасних умовах українські автори аналізують не лише життєвий шлях М. Драгоманова, але й окремі аспекти його діяльності. Слід відзначити роботи Т. Андрусяка (Андрусяк, 2017), Н. Заверющенко (Заверющенко, 2002), А. Катренка та Ю. Беззуба (Катренко & Беззуб, 1997), А. Круглашова (Круглашов, 2000), О. Скакун (Скакун, 1993), Л. Ушкалова (Ушкалов, 2019) та багатьох інших дослідників, які проаналізували його внесок у політичну думку, історичну науку, літературу, журналістику тощо. Всі науковці так чи інакше торкалися й питання стосунків між М. Драгомановим та російськими емігрантами, аналізували проблеми, з якими він стикався впродовж перебування в Швейцарії. Проте ці взаємовідносини ще не стали предметом спеціального наукового дослідження.

Мета статті - висвітлення еволюції взаємин М. Драгоманова з російськими революціонерами наприкінці 1870-х - на початку 1880-х років.

Виклад основного матеріалу

Слід зазначити, що величезною проблемою для емігрантів (особливо до формування перших загальноросійських партій) була відірваність від батьківщини. Можливо, саме тому частина революціонерів і не бачила своєї діяльності за межами Росії. З іншого боку, прибуття будь-якої нової людини ставало подією в емігрантському житті. Виходячи з цього, можна зробити висновок про те, що приїзд М. Драгоманова, відомого на той час вченого та громадського діяча, не міг не збудити великої зацікавленості в середовищі емігрантів. Він одразу ж стає дуже популярною фігурою в Женеві. Відомий народник, а згодом соціал-демократ Л. Дейч зазначав, що «всі емігранти найсприятливішим чином говорили про Драгоманова ... в російській колонії він грав чи не найпершу роль» (Дейч, 1920, с. 24-25). Цікавою, на наш погляд, є розгорнута характеристика ставлення емігрантів до М. Драгоманова у 1878 р., яку дала відома революціонерка В. Засулич. Вона писала: «Коли влітку 1878 року я приїхала до Женеви, Драгоманов стояв в центрі еміграції. До нього першого вели кожного, хто приїхав, у нього щонеділі збиралася ледь не вся емігрантська колонія» (Засулич, 1913, с. 185). Тобто знані російські революціонери визнавали дуже вагому роль, яку відігравав М. Драгоманов в емігрантському житті. З нашої точки зору, причина його популярності полягала в тому, що Драгоманов лишався нейтральною фігурою для російських революціонерів, які на той час уже поділялися на прихильників продовження пропаганди та агітації серед селян на кшталт «ходіння в народ» та тих, хто закликав до безпосередніх політичних дій. В цих умовах відвідування М. Драгоманова значило перебування на відносно спокійному острівцеві, де могли перебувати представники різних течій. Хоча слід зазначити, що він не приховував своїх поглядів. Б. Кістяківський писав: «Він [Драгоманов - Ю.К., О.К.] вважає, що є принципи, від яких нізащо не можна відступати і стосовно яких жодні компроміси неприпустимі. Особливо небезпечними в таких випадках він вважав компроміси на благо партії, революційного руху чи держави. Найвищим з цих непорушних принципів він визнавав повагу до чужої особистості» (Кистяковский, 1911, с. 150). Мабуть, у цьому теж полягає причина популярності М. Драгоманова в емігрантському середовищі. Тим більше, як вказувала В. Засулич, «його крайній федералізм з автономією земських одиниць, починаючи з общини, здавався близьким до анархії» (Засулич, 1913, с. 185). Якщо врахувати, що більшість емігрантів на той час були прихильниками ідей М. Бакуніна та П. Кропоткіна, то й помірковані погляди М. Драгоманова не викликали особливих заперечень.

Важливим є той факт, що він намагався продемонструвати свої принципи на практиці. Цікавою видається інформація, яку надав майбутній непримиренний критик М. Драгоманова В. Черкезов у листі до П. Лаврова у квітні 1878 р. Він зазначав, що в «друкарні «Громади», організованій на федеративних засадах, працювали і росіяни, і українці, і французи, а будуть працювати й поляки» (ГАРФ, ф. 1762, оп. 4, д. 471, л. 3). Отже, М. Драгоманов не тільки висловлював свої погляди, а й втілював їх у життя в можливому для того часу вигляді. До того ж робота в українській друкарні давала можливість заробітку емігрантам, серед яких, поза сумнівом, були люди невеликих статків. Особливої уваги заслуговують, на наш погляд, особистісні характеристики М. Драгоманова, серед яких були абсолютна чесність, вимогливість не тільки до інших, але й передусім до себе.

Співробітництво з російськими революціонерами було вигідним і для М. Драгоманова, оскільки це давало можливість включати видану ним літературу в загальні транспорти нелегальних видань, які ввозилися в Росію. Варто підкреслити, що 1878 рік, з нашої точки зору, є певною мірою переломним у тогочасному революційному русі. Саме тоді у революціонерів знову з'являється надія на можливу селянську революцію, яку вони повинні були підштовхнути різними засобами, зокрема й шляхом терору. І цей фактор, на нашу думку, сприяв зростанню авторитету М. Драгоманова, який намагався його використовувати задля впливу на радикалізм російських революціонерів.

Цікавим є зауваження, зроблене тодішнім революціонером Я. Стефановичем, який зазначав, що «Взагалі Драгоманов більш, ніж хто-небудь за кордоном, шукає шляхів своєму впливові на хід і напрямок російського руху. З цією метою він пише брошури російською мовою, співробітничає в російських закордонних виданнях, ніколи не проминає нагоди познайомитися з тимчасово приїжджаючими з Росії, веде діяльну пропаганду федеративних ідей серед емігрантів і, головним чином, молоді, що навчається» (Стефанович, 1921, с. 78). Його особливу активність відзначав революціонер, історик та мемуарист М. Тютчев, який, описуючи події на початку 1880-х рр., виділив групу «Української громади» у складі Драгоманова, Подолинського, Павлика, Ляхоцького та ін. Діяльність Драгоманова в Женеві стає настільки активною, що на це звертають увагу і царські правоохоронні органи. Про це свідчить огляд російського революційного руху, зроблений жандармським генералом М. Голіциним, який писав, що в Женеві у видавничій галузі працювали Алісов, Ельпідін та Драгоманов, який випускав збірник «Громада» накладом в 1 тис. прим. (Хроника социалистического движения..., 1906, с. 100). Авторитетність М. Драгоманова підтверджував і жандармський документ «Обзор важнейших дознаний» за друге півріччя 1882 р., де окремо зазначалося, що С. Ерастов (відомий у майбутньому український діяч) з осені 1880 по травень 1881 р. жив за кордоном, «у т.ч. і в Швейцарії, де скоріш за все спілкувався з Драгомановим» (Обзор важнейших дознаний., с. 30).

Ейфорія, яка, на нашу думку, розпочалася в російському революційному русі наприкінці 1870-х рр., згубно вплинула на його подальший розвиток. Вдалі терористичні акти 1878-1881 рр. породжували, як зрозуміло тепер, нездійсненну мрію про селянську революцію. Одночасно жорсткішою стає каральна політика царизму, що змушує деяких діячів, причетних до терористичних актів, тікати за кордон. Це стосується таких визначних революціонерів, як М. Морозов, В. Фігнер та ін. Їх прибуття також було пов'язане з необхідністю інформувати європейську спільноту про дійсний стан справ у Росії. Як зазначала В. Фігнер, «щоб припинити масу брехливих чуток і всіляких «качок», які подавалися європейській публіці... було необхідно правильно доставляти закордонним агентам кореспонденції з Росії про все, що відбувалося в російському революційному світі. Комітет [Виконавчий комітет «Народної Волі» - Ю.К., О.К.] вибрав мене восени 1880 р. секретарем для закордонних зв'язків» (Фигнер, 1921, с. 120).

Таким чином, еміграція на певний час стає необхідним засобом боротьби для всіх напрямків революційного руху. Певною мірою саме 1880-1881 рр. стають переломними у революційному русі, оскільки після замаху С. Халтуріна у лютому 1880 р. царський уряд починає вживати дуже жорстких заходів щодо учасників визвольного руху. Спочатку було створено Вищу розпорядчу комісію, якій підпорядковувалися ІІІ відділення і Корпус жандармів, і мета якої полягала в знищенні будь-яких революційних проявів. Невдовзі було створено Департамент поліції, який і боровся з революційним рухом до 1917 р. драгоманов революціонер емігрантський

Варто підкреслити, що ситуація в Женеві, яка стала центром революційної еміграції, почала змінюватися для М. Драгоманова на гірше, оскільки більшість тих, хто приїздив за кордон, тепер були прихильниками революційного терору, а Драгоманов був абсолютним його противником. Гарячі дискусії, які точилися в емігрантському середовищі, призводили до того, що революціонери ставали все нетерпимимішими до точок зору, відмінних від їх власних. Необхідно зазначити, що тут, як підкреслював Ф. Енгельс, «після кожної революції чи контрреволюції, що зазнала краху, серед емігрантів, що втекли за кордон, розвивається лихоманкова діяльність. Створюються партійні угрупування різноманітних відтінків, кожне з яких докоряє іншим у тому, що вони завели коня у трясовину, і звинувачує їх у зраді та всіляких смертних гріхах. При цьому зберігають тісний зв'язок з батьківщиною, ведуть конспіративну роботу, друкують листівки та газети, клянуться, що через двадцять чотири години знову «почнеться», що перемогу гарантовано» (Энгельс, 1961, с. 510).

Як підсумок, центральне становище М. Драгоманова, яке він посідав у еміграції у другій половині 1870-х рр., вернулося до нього зовсім іншим боком. Річ у тому, що у боротьбі з революційним рухом царські каральні органи почали активно використовувати всілякі методи, які ставили за мету дискредитувати як його учасників, так і рух в цілому. Часто застосовувалися провокації, дезінформація, інсинуації, які, на наш погляд, стали більш професійними, ніж у попередні періоди. Еміграції це стосується передусім тому, що як в Росії, так і в Західній Європі центром всіх змов вважалися саме революціонери-емігранти. Як зазначав у своїй статті кореспондент впливової газети «The Times» за 22 березня 1881 р., в Женеві влаштувалася «банда російських змовників» (Ракитников, 1933, с. 244-245). Ми не вважаємо цю точку зору правильною, оскільки, як вказувалося раніше, прихильники терору досить негативно ставилися до еміграції. Як свідчив на процесі головний організатор замаху на Олександра ІІ А. Желябов, він просив «емігрантів не пускатися в судження про завдання російського соціально-революційного напрямку, поки вони за кордоном» (Процесс 1-го марта 1881-го года, 1906, с. 218-219). Серед емігрантів поширилися надмірна підозріливість, недовіра до своїх товаришів, звинувачення у співпраці з царськими каральними органами, провокаторстві тощо. Характерною ознакою часу став повний розкол між двома напрямками в народництві, а саме «Народною Волею» та «Чорним переділом» у питаннях співвідношення соціалізму та політичної боротьби.

Тепер кожен крок М. Драгоманова сприймався через призму відданості революційній справі саме у тому вигляді, як її бачили революціонери.

Зрештою, достатньо було якогось негативного, з точки зору емігрантів, вчинку, щоб ставлення до людини змінилося докорінно. Таким вчинком стало співробітництво М. Драгоманова із газетою «Вольное Слово». Цьому епізоду в його житті присвячена достатня кількість наукових розвідок. Слід звернути увагу на дореволюційні роботи В. Богучарського (Богучарский, 1912), Б. Кістяків ського (Кистяковский, 1912), що обстоювали протилежні точки зору, твори сучасних авторів Т. Андрусяка (Андрусяк, 1998), Л. Ушкалова (Ушкалов, 2019), А. Якімової (Якімова, 2020) та ін. Ми не ставимо за мету аналіз подій, пов'язаних з участю М. Драгоманова у газеті, з'ясування фактів, що свідчили б про джерела фінансування газети, її підтримку з боку «Священної дружини» або «Земського союзу». Також не розглядаємо конфлікт між М. Драгомановим та «Чорним переділом», очолюваним Г. Плехановим, суперечки щодо ролі терору, земських установ, федералізму та конституціоналізму. Нам здається важливим показати, як змінювалося ставлення до М. Драгоманова в середовищі російської еміграції. Спочатку розглянемо надану ним самим характеристику стану справ. У грудні 1882 р. він писав І. Франку, що «я іноді невміняємий - таки ледве голову ношу через усілякі клопоти, бо я і нянька дітська, й дослідач, і публіцист, і переводчик, коректор, і редактор, і експедітор» (Всеукраїнська Академія наук. Комісія Західної України, 1928, с. 47).

Можна сказати, що в цей час на М. Драгоманова звалилися як побутові, так і громадські проблеми, у тому числі пов'язані з «Вольным Словом». Уже згадуваний нами Л. Дейч писав, що навесні 1882 р. зіткнення з Драгомановим стають дуже гострими, оскільки останній відкрито розглядав російський тероризм як кримінальний злочин (Дейч, 1923, с. 25). В. Засулич так охарактеризувала стосунки з Драгомановим: «Відносини з Драгомановим настільки зіпсувалися, що під час зустрічі з ним ми ледь кланялися, а частіше намагалися не помічати один одного» (Засулич, 1913, с. 189). Цікавою видається й зміна ставлення П. Лаврова - одного з керівників російського народництва. Якщо у 1876-1878 рр. між ними існувало активне листування з різних питань, то, наприклад, у 1891 р. П. Лавров у своєму листі до редакції «Przedsvit» відверто зазначає, що Драгоманов «байдужий для мене, так і для моїх друзів, російських соціалістів, тому немає необхідності говорити про це» (Василевский (Плохоцкий), 1907, с. 126).

Висновки

Упродовж другої половини 1870-х - початку 1880-х рр. взаємини між М. Драгомановим та російською революційною еміграцією пройшли шлях від абсолютно приязних до відверто ворожих та ігноруючих. Відомий науковець і громадський діяч, прибувши до Швейцарії, згуртував навколо себе емігрантів, яких привертали його принциповість і поміркованість поглядів. Проте в кризові для революційного руху 1880-1881 рр.

М. Драгоманов став небажаною фігурою для революціонерів-емігрантів. Багато хто з них публічно демонстрував небажання підтримувати зв'язок із Драгомановим і навіть говорити про нього. Причину цього ми вбачаємо в особливостях існування емігрантського середовища, які позначилися на психології, способі мислення та навіть діях революціонерів-вигнанців, провокуючи радикалізацію поглядів, нетерпимість до чужої думки, пошук прихованих зрадників і ворогів революційної справи. Зміна їх ставлення була зумовлена тим, що М. Драгоманов не поділяв ідеї революційного терору, а також певний час співпрацював із газетою «Вольное Слово».

Список використаних джерел і літератури

1. Андрусяк, Т. Г. (2017). Михайло Драгоманов - ключова постать української правової думки ХІХ ст. Часопис Київського університету права, 1, 8-13.

2. Андрусяк, Т. Г. (1998). Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини). Львів: Світ. 189 с.

3. Богучарский, В. Я. (1912). Из истории политической борьбы в 70-х и 80-х гг. ХІХ в. Москва: Книгоиздательство «Русская Мысль». 483 с.

4. Василевский (Плохоцкий), Л. (1907). Еще к вопросу о переговорах «Исполнительного Комитета Народной Воли» с «Добровольной Охраной». Былое, 8, 125-127.

5. Всеукраїнська Академія наук. Комісія Західної України. (упоряд.) (1928). Матеріали для культурної та громадської історії Західної України, (1. Листування І. Франка і М. Драгоманова). Київ: Вид. Всеукр. Акад. Наук, 508 с.

6. Государственный архив Российской Федерации.

7. Дейч, Л. (1923). О сближении и разрыве с народовольцами (к истории возникновения группы «Освобождение Труда». Пролетарская революция, 8 (20), 5-54.

8. Дейч, Л. Г. (1920). Русская революционная эмиграция 70-х годов: М. Бакунин, Л. Варынский, С. Дикштейн, М. Драгоманов, Н. Жуковский, П. Кропоткин, П. Лавров, З. Ралли, А. Эльсниц и П. Ткачев. Петроград: Гос. изд-во, 87 с.

9. Заверющенко, Н. С. (2002). «Женевська» публіцистика М. Драгоманова: до питання про державотворчу концепцію діяча. Вестник Международного Славянского ун-та. Серия: Филология, 3, 32-35.

10. Заграничная агентура Департамента полиции: (записки С. Сватикова и документы заграничной агентуры). (1941). Москва: Главное архивное управление НКВД СССР, 152 с.

11. Заславский, Д. (1924). М. П. Драгоманов: критико-биографический очерк. Киев: Сорабкоп, 170 с.

12. Засулич, В. И. (1913). «Вольное слово» и эмиграция. Из воспоминаний В. И. Засулич. Современник, 6, 179-191.

13. Іванова, Р. П. (1971). Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (ІІ половина ХІХ ст.). Київ: Вид-во Київ. ун-ту, 235 с.

14. Катренко, A. M. & Беззуб, Ю. В. (1997). Український національний рух ХІХ ст. (По сторінках праць М. Драгоманова): навч. посіб. Київ, 51 с.

15. Кистяковский, Б. А. (1911). М. П. Драгоманов по его письмам. Русская мысль, 9, 132-150.

16. Кистяковский, Б. А. (1912). Страницы прошлого. К истории конституционного движения в России. Москва: Типография П. П. Рябушинского. 131 с.

17. Круглашов, А. (2000). Драгоманівська концепція поступу. Науковий вісник Чернівецького університету. Історія, (73). Чернівці, 227-241.

18. Обзор важнейших дознаний, производившихся в жандармских управлениях за время с 1-го сентября 1882 г. по 1-е января 1883 г., по делам о государственных преступлениях, 66 с.

19. Процесс 1-го марта 1881-го года. (1906). Санкт-Петербург: издание И. Балашова (Тип. Монтвида), 262 с.

20. Ракитников, Н. И. (1933). Отклики за границей. 1 марта 1881 года. Москва: Всесоюз. о-во полит. каторжан и ссыльно-поселенцев, 221-297.

21. Скакун, О. Ф. (1993). М. П. Драгоманов как политический мыслитель. Харьков: Основа, 144 с.

22. Стефанович, Я. В. (1921). Русская революционная эмиграция. Записка Я. В. Стефановича. Былое, 16, 75-85.

23. Ушкалов, Л. (2019). Чарівність енергії: Михайло Драгоманов. Київ: Дух і Літера, 600 с.

24. Федченко, П. (1991). Михайло Драгоманов: Життя і творчість. Київ: Дніпро, 360 с.

25. Фигнер, В. Н. (1921). Запечатленный труд, (1). Москва: Задруга, 348 с.

26. Хроника социалистического движения в России. 1878-1887. Официальный отчет. (1906). Москва: Издание В. М. Саблина, 364 с.

27. Энгельс, Ф. (1961). Эмигрантская литература. Сочинения (в 30 т., Т. 18), (изд. 2-е). Москва: Госполитиздат, 501-548.

28. Якімова, А. М. (2020). М. Драгоманов і «Вольное слово» у дослідженнях болгарського вченого І. Шишманова. Сумська старовина, 5-19.

References

1. Andrusiak, T. H. (2017). Mykhailo Drahomanov - kliuchova postat ukrainskoi pravovoi dumky ХІХ st. [Mykhailo Drahomanov - a key figure in Ukrainian legal thought of the 19th century]. Chasopys Kyivskoho universytetuprava, 1, 8-13. [in Ukrainian].

2. Andrusiak, T. H. (1998). Shliakh do svobody (Mykhailo Drahomanov pro prava li- udyny) [The Path to Freedom. Mykhailo Drahomanov about human rights]. Lviv: Svit. 189 s. [in Ukrainian].

3. Bogucharskiy, V. Ya. (1912). Iz istorii politicheskoy borby v 70-kh i 80-kh gg. XIX v. [From the history of the political struggle in the 70s and 80s of the 19th century]. Moskva: Knigoizdatelstvo «Russkaya Mysl». 483 s. [in Russian].

4. Vasilevskiy (Plokhotskiy), L. (1907). Yeshche k voprosu o peregovorakh “Ispolnitelnogo Komiteta Narodnoy Voli” s “Dobrovolnoy Okhranoy” [More on the issue of negotiations between the “Executive Committee of the Narodnaya Volya” and the “Dobrovolnaya Okhrana”]. Byloe, 8, 125-127. [in Russian].

5. Vseukrainska Akademiia nauk. Komisiia Zakhidnoi Ukrainy. (uporiad.) (1928). Ma- terialy dlia kulturnoi ta hromadskoi istorii Zakhidnoi Ukrainy, (1. Lystuvannia I. Franka i M. Drahomanova) [Materials for the cultural and social history of Western Ukraine. T. 1. Correspondence of I. Franko and M. Drahomanov]. Kyiv: Vyd. Vseukr. Akad. Nauk, 508 s. [in Ukrainian].

6. Gosudarstvennyy arkhiv Rossiyskoy Federatsii [The State Archives of the Russian Federation]. [in Russian].

7. Deych, L. (1923). O sblizhenii i razryve s narodovoltsami (k istorii vozniknoveniya gruppy “Osvobozhdenie Truda” [On the rapprochement and break with the “Narodnaya Volya” (to the history of the emergence of the “Dobrovolnaya Okhrana” group]. Proletarskaya revolyutsiya, 8 (20), 5-54. [in Russian].

8. Deych, L. G. (1920). Russkaya revolyutsionnaya emigratsiya 70-kh godov: M. Bakunin, L. Varynskiy, S. Dikshteyn, M. Dragomanov, N. Zhukovskiy, P. Kropotkin, P. Lavrov, Z. Ralli, A. Elsnits i P. Tkachev [Russian revolutionary emigration of the 70s: M. Bakunin, L. Varynsky, S. Dikstein, M. Drahomanov, N. Zhukovsky, P. Kropotkin, P. Lavrov, Z. Rally, A. Elsnitz and P. Tkachev]. Petrograd: Gos. izd-vo, 87 s. [in Russian].

9. Zaveriushchenko, N. S. (2002). “Zhenevska” publitsystyka M. Drahomanova: do py- tannia pro derzhavotvorchu kontseptsiiu diiacha [M. Drahomanov's “Geneva” journalism: on the question of the state-building concept of the activist]. Vestnik Mezhdunarodnogo Slavyanskogo un-ta. Seriya: Filologiya, 3, 32-35. [in Ukrainian].

10. Zagranichnaya agentura Departamenta politsii: (zapiski S. Svatikova i dokumenty za- granichnoy agentury) [Foreign agents of the Police Department: (notes by S. Svatikov and documents of foreign agents]. (1941). Moskva: Glavnoe arkhivnoe upravlenie NKVD SSSR, 152 s. [in Russian].

11. Zaslavskiy, D. (1924). M. P. Dragomanov: kritiko-biograficheskiy ocherk [M. P. Drahomanov: a critical biographical essay]. Kyiv: Sorabkop, 170 s. [in Russian].

12. Zasulich, V. I. (1913). “Volnoe slovo” i emigratsiya. Iz vospominaniy V I. Zasulich [“Volnoe slovo” and emigration. From the memoirs of V. I. Zasulych]. Sovremennik, 6, 179191. [in Russian].

13. Ivanova, R. P. (1971) Mykhailo Drahomanov u suspilno-politychnomu rusi Rosii ta Ukrainy (II polovyna XIX st.) [Mykhailo Drahomanov in the socio-political movement of Russia and Ukraine (second half of the 19th century)]. Kyiv: Vyd-vo Kyiv. un-tu, 235 s. [in Ukrainian].

14. Katrenko, A. M. & Bezzub, Yu. V. (1997). Ukrainskyi natsionalnyi rukh XIX st. (Po storinkakh prats M. Drahomanova) [The Ukrainian national movement of the 19th century. (Based on the pages of M. Drahomanov's works)]: navch.posib. Kyiv, 51 s. [in Ukrainian].

15. Kistyakovskiy, B. A. (1911). M. P. Dragomanov po ego pismam [M. P. Drahomanov according to his letters]. Russkaya mysl, 9, 132-150. [in Russian].

16. Kistyakovskiy, B. A. (1912). Stranitsy proshlogo. K istorii konstitutsionnogo dvizheniya v Rossii [The pages of the past. To the history of the constitutional movement in Russia]. Moskva: Tipografiya P. P. Ryabushinskogo. 131 s. [in Russian].

17. Kruhlashov, A. (2000). Drahomanovska kontseptsiia postupu [Drahomanov's concept of progress]. Naukovyi Visnyk Chernivetskoho universytetu. Istoriia, 73, 227-241. [in Ukrainian].

18. Obzor vazhneyshikh doznaniy, proizvodivshikhsya v zhandarmskikh upravleniyakh za vre- mya s 1-go sentyabrya 1882 g. po 1-e yanvarya 1883 g., po delam o gosudarstvennykh prestu- pleniyakh [The review of the most important inquiries carried out in the gendarme offices during the period from September 1, 1882, to January 1, 1883, on the cases of state crimes]. 66 s. [in Russian].

19. Protsess 1-go marta 1881-go goda [The trial of March 1, 1881] (1906). St. Petersburg: edition of I. Balashov (typ. Montvida, 262 s. [in Russian].

20. Rakitnikov, N. I. (1933). Otkliki za granitsey [Responses Abroad]. 1 marta 1881 goda. Moskva: Vsesoyuz. o-vo polit. katorzhan i ssylno-poselentsev, 221-297. [in Russian].

21. Skakun, O. F. (1993). M. P. Dragomanov kak politicheskiy myslitel [M. P. Drahomanov as a political thinker]. Kharkov: Osnova, 144 s. [in Russian].

22. Stefanovich, Ya. V. (1921). Russkaya revolyutsionnaya emigratsiya. Zapiska Ya. V Ste- fanovicha [Russian revolutionary emigration. Note by Y. V. Stefanovych]. Byloe, 16, 75-85. [in Russian].

23. Ushkalov, L. (2019). Charivnist enerhii: Mykhailo Drahomanov [I he Charm of Energy: Mykhailo Drahomanov]. Kyiv: Dukh i Litera, 600 s. [in Ukrainian].

24. Fedchenko, P. (1991). Mykhailo Drahomanov: Zhyttia i tvorchist [Mykhailo Drahomanov: Life and work]. Kyiv: Dnipro, 360 s. [in Ukrainian].

25. Figner, V. N. (1921). Zapechatlennyy trud [Captured work], (1). Moskva: Zadruga, 348 s. [in Russian].

26. Khronika sotsialisticheskogo dvizheniya v Rossii. 1878-1887. Ofitsialnyy otchet [Chronicle of the socialist movement in Russia. 1878-1887. Official report]. (1906). Moskva: Izdanie V.M.Sablina, 364 s. [in Russian].

27. Engels, F. (1961). Emigrantskaya literatura [Emigrant literature]. Sochineniya (v 30 t., T. 18) (izd. 2-e). Moskva: Gospolitizdat, 501-548. [in Russian].

28. Yakimova, A. M. (2020). M. Drahomanov i “Volnoe slovo” u doslidzhenniakh bolhar- skoho vchenoho I. Shyshmanova [M. Drahomanov and “Volnoe Slovo” in the studies of the Bulgarian scientist I. Shyshmanov]. Sumska starovyna, 5-19. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru