Дискусії стосовно національного питання, політичного устрою та координації антисамодержавних сил у Російській імперії на Паризькій конференції революційних та опозиційних партій (30 вересня – 9 жовтня 1904 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Дискусії стосовно національного питання, політичного устрою та координації антисамодержавних сил у Російській імперії на Паризькій конференції революційних та опозиційних партій (30 вересня - 9 жовтня 1904 р.)

Тимофійко Сергій,

аспірант кафедри архівознавства, спеціальних історичних та правознавчих дисциплін

Анотація

Мета дослідження - висвітлити розгляд національного питання у Російській імперії на Паризькій конференції російських опозиційних та революційних партій, проаналізувати опубліковані протоколи та підсумкову декларацію. У контексті розгляду міжнаціональних стосунків у Російській імперії, особливо важливо простежити погляди учасників конференції на есерівські проекти можливої перебудови деспотії Романових на федеративне державне утворення, з широкою автономією національних територіальних одиниць і загальним виборчим правом для всіх громадян. Методологія дослідження спирається на принципи конкретно-історичного підходу або історизму, об'єктивності, всебічності і цілісності, системності, а також на використання методів - аналізу та синтезу, історико-порівняльного, історико - типологічного та проблемно-хронологічного. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в історіографії діяльності Партії соціалістів-революціонерів детально висвітлено розгляд національного питання на міжпартійній конференції у Парижі та проаналізовано основні протиріччя у поглядах на післяреволюційний устрій Росії між національними соціалістичними партіями, лібералами та соціалістами-революціонерами. Висновки. Паризька конференція відіграла роль першої платформи для міжпартійних дискусій між російськими лібералами та соціалістами, однак розбіжності у їхніх програмах стосовно національного питання не дозволили напрацювати конкретні тактичні прийоми та домовитися про спільні кроки у напрямку повалення самодержавства. Її наслідком стали тільки загальнополітичні домовленості щодо встановлення у Росії вільного демократичного режиму на основі вільного голосування та права націй на самовизначення, висловлені у спільній декларації. Есери воліли бачити у майбутньому всенародне повстання, але ліберали це прагнення не підтримували.

Ключові слова: національне питання, декларація, федерація, автономія.

Abstract

Tymofijko Serhij,

PhD-student of the Department of Archival Studies, Special Historical and Legal Disciplines, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohii - enko University

Discussions on the national question, political system and coordination of antiautocratic forces in the Russian empire at the Paris conference of the revolutionary and opposition parties (September 30 - September 30, 1904)

The study covers the consideration of the national question in the Russian Empire at the Paris Conference of Russian Opposition and Revolutionary Parties, to analyze the published minutes of work and the final declaration. In the context of considering inter-ethnic relations in the Russian Empire, it is especially important to trace the views of the conference participants on the socialist-revolutionary projects of a possible reorganization of the Romanov's despotism into a federal state, with broad autonomy of national territorial units and universal voting rite for all citizens. The research methodology is based on the principles of concrete-historical approach or his - toricism, objectivity, comprehensiveness and integrity, systematics, as well as the use of methods - analysis and synthesis, historical-comparative, historical-typological, and problem-chronological. The scientific novelty lies in the fact that for the first time in the historiography of the Socialist Party of Revolutionaries the national question was covered in detail at an interparty conference in Paris and the main contradictions in views on Russia's post-revolutionary system between national socialist parties and SRs were analyzed. Conclusions. The Paris Conference served as the first platform for inter-party discussions between Russian liberals and socialists, but differences in their programs on the national question prevented them from developing concrete tactics and agreeing on joint steps to overthrow the autocracy. It resulted only in general political agreements on the establishment of a free democratic regime in Russia on the basis of free voting and the right of nations to self-determination, expressed in a joint declaration.

Key words: national question, declaration, federation, autonomy.

Основна частина

Постановка проблеми. Паризька конференція 1904 р. відіграла важливу роль у процесі становлення російського революційного та опозиційного рухів. Була здійснена перша спроба об'єднати зусилля соціалістичних та ліберальних партій і створити єдиний координаційний центр, який, на випадок революції, сприятиме подоланню стихійного характеру народних виступів і допоможе сконцентрувати зусилля всіх антисамодержавних сил для завдання удару по авторитарному режимові Романових. Попри те, що зазначений форум відіграв важливу роль у консолідації опозиційних і революційних організацій, історики не написали стосовно нього жодного спеціального дослідження, обмежившись згадками у контексті вивчення окремих партійних рухів. Огляд перебігу конференції та характеру дискусій на ній дозволяє проаналізувати ступінь консолідації між російськими опозиційними силами напередодні революції 1905-1907 рр. та перспективи об'єднання для здобуття спільної мети різних за ідеологією та тактичними міркуваннями політичних сил.

Аналіз джерел та останні дослідження. Досліджуючи становлення Партії соціалістів-революціонерів (ПСР), Паризьку конференцію згадував у своїй монографії М. Леонов (Леонов, 1997) - один із провідних дослідників цієї організації у період її становлення (1901-1905 рр.). Про участь у роботі конференції В. Чернова пише К. Гусев (Гусев, 1999). Окреслив позиції Революційної української партії (РУП) на політичній арені Російської імперії у своїй монографії В. Головченко (Головченко, 1996). Ставлення до конференції у Парижі з боку меншовиків ілюструє праця С. Тютюкина (Тютюкин, 2002). Цікавою для розуміння причин скликання Паризької конференції є робота істориків Д. Павлова та С. Петрова (Павлов, Петров, 1993), в якій дослідники детально описують процес скликання конференції та дають оцінку головним дійовим особам, які посприяли її проведенню. Подібну до них тему розвинув у своїй монографії японський історик И. Чихару (Чихару, 2013), детально проаналізувавши основні заходи японської політики, яка спрямовувалася на дестабілізацію ситуації в Російській імперії за допомогою російських революційних партій.

Об'єктивнішому дослідженню проблеми сприяє наявність джерел. Важливе значення для вивчення перебігу конференції мають документи особового походження, які залишили лідер партії есерів В. Чернов (Чернов, 1953) та лідер лібералів П. Мілюков (Милюков, 1955). Загалом документальна база дослідження роботи конференції не настільки широка, оскільки значну частину протоколів прийняли рішення не публікувати, однак завдяки наявним у публічному доступі матеріалам, історики мають можливість прослідкувати за характером питань, які обговорювалися представниками опозиційних та революційних партій (Партия социалистов-революционеров. Документы и материалы, 1996).

Мета статті. Спираючись на джерельну базу та матеріали історіографії, дослідити порушені дискусії стосовно національного питання у Російській імперії на Паризькій конференції опозиційних та революційних партій.

Виклад основного матеріалу. Економічна криза 1900-1903 рр. та початок Російсько-японської війни у 1904 р. призвели до погіршення соціально - економічної та політичної ситуації в імперії Романових. На боротьбу проти самодержавства були готовими піднятися низка опозиційних і революційних політичних партій. Російські революціонери прагнули радикальних змін у суспільстві, які могло почати тільки повалення самодержавства з поліцейським режимом та постійним придушенням інакодумства, а ліберали бажали передусім демократичного устрою. Між ними було мало спільного, однак їх об'єднувала боротьба за ліквідацію деспотичного царизму, який стримував розвиток країни.

За таких умов восени 1904 р. лідер Фінської партії активного спротиву К. Цілліакус розпочав переговори з представниками впливових російських революційних і опозиційних партій. Він поставив собі за мету організувати з'їзд антицарських сил, на якому будуть обговорені проєкти можливого об'єднання зусиль для боротьби проти царського деспотизму. Наприкінці квітня - на початку травня 1904 р. Цілліакус отримав згоду від лібералів (П. Струве) та соціал-демократів (Г. Плеханов) (Павлов, Петров, 1993). 13 червня 1904 р. один з ідеологічних лідерів РСДРП Г. Плеханов запропонував соціал-демократам на партійній раді розглянути питання про проведення конференції й отримав згоду на участь у ній. Присутні на нараді П. Аксельрод, Ю. Мартов, В. Ленін та В. Носков погодилися делегувати своїх представників, для складення спільного маніфесту із засудженням війни з Японією та закликом до проведення збройних демонстрацій, на випадок нових поразок царських військ (Тютюкин, 2002).

19 серпня 1904 р. К. Цілліакус зумів зустрітися з представниками Партії соціалістів-революціонерів, які до того моменту ще не дали згоди на свою участь. Фіну довелося зустрітися в Амстердамі, де у серпні 1904 р. відбувався конгрес Інтернаціоналу, з лідерами есерів Є. Азефом, К. Брешко-Брешковською, Ф. Волховським, І. Рубановичем та В. Черновим. Йому з важкими зусиллями вдалося переконати їх відправити на міжпартійну конференцію делегацію від свого ЦК (Павлов, Петров, 1993).

Початок конференції вирішили прискорити та провести її наприкінці вересня 1904 р. К. Цілліакус вибрав місцем проведення Париж, де у еміграції перебували багато російських революційних діячів. Ліберальний «Союз освобождения» представляли П. Мілюков, П. Струве, П. Долгоруков та В. Богучарський (Милюков, 1955). Від партії есерів у дискусіях брали участь члени ЦК В. Чернов, М. Натансон та Є. Азеф. Польську партію соціалістичну (ППС) репрезентували А. Малиновський та Ю. Пілсудський, а «Лігу народову» З. Балицький і Р. Дмовський (Чернов, 1953, с. 211-212). Також на конференцію прибули Г. Деканозов та А. Габунія від Грузинської партії соціалістів - федералістів, представники Латвійської соціал-демократичної робітничої партії (Я. Озолс), Фінляндської партії активного спротиву (К. Цілліакус і А. Неовіус) та делегат Вірменської революційної федерації (М. Варандян). Останніми прибули у Париж лідери Білоруської соціалістичної громади (Партия социалистов-революционеров, 1996, с. 158). Місцем проведення організатори обрали готель «Орлеан» (Чихару, 2013).

П. Мілюков у своїх спогадах зазначав, що спочатку було невідомо про джерела фінансування конференції. Він сам про них здогадався тільки згодом, після прочитання популярної у еміграції книги К. Цілліакуса «Революция и контрреволюция в России и Финляндии» (Милюков, 1955). Як виявилося, кошти на проведення з'їзду революційних партій лідер Фінської партії активного спротиву взяв у резидента японської розвідки, полковника Мотодзіру Акасі. Детальніше про спілкування фінських, а також кавказьких революціонерів з відомим японським розвідником розповідають історики Д. Павлов і С. Петров у книзі «Японские деньги и русская революция. Русская разведка и контрразведка в войне 1904-1905 гг.». Зокрема, вони зауважили, що поліція у Петербурзі знала про можливу спільну конференцію антицарських організацій ще з початку літа 1904 р., тому напередодні домовленостей активно ширилися чутки у середовищі різних партій і порушувалися дискусії щодо відмови від участі в роботі конференції через небажання бути скомпрометованими (Павлов, Петров, 1993).

Дізнавшись про співпрацю К. Цілліакуса з японцями, соціал-демократи терміново зібрали 3 вересня 1904 р. раду лідерів РСДРП, на якій вирішили відмовитися від участі в конференції та рішуче відмежуватися від можливих підозр у співпраці з японцями (Тютюкин, 2002). Соціал-демократи роз - друкували рішення ради та відправили по усіх своїх комітетах, не приховуючи причини відмови (Павлов, Петров, 1993). Крім РСДРП також відмовилися від участі в конференції ще половина з 18 політичних організацій, яких спершу запрошували приєднатися: Бунд, Соціал-демократична партія Литви та Польщі, польська соціалістична партія «Пролетаріат», Литовська соціал - демократична партія, Союз латвійської соціал-демократії, Українська соціалістична партія, Революційна українська партія (РУП) та Вірменська соціал - демократична робітнича організація. Тільки РСДРП, Соціал-демократична партія Литви та Польщі, а також РУП прислали мотиваційні листи, пояснивши відмову (Партия социалистов-революционеров, 1996, с. 158).

Конференція розпочалася з пропозиції П. Мілюкова обговорювати тільки ті питання, які не порушуватимуть принципи програм жодної з партії. Більша частина присутніх погодилася, оскільки ліберали та соціалісти мали давно напрацьовані позиції, які кардинально різнилися одна від одної (Милюков, 1955). На цій хвилі учасники конференції вирішили розпочати зі спільного для всіх опозиційних та революційних партій. Мова пішла про повалення відсталого самодержавства, яке стояло першим пунктом на шляху до реформування суспільства. Для досягнення цієї мети не існувало спільних методів для усіх партій, тому на конференції вирішили: а) боротися з царизмом тими методами, які прописані у програмних документах кожної з партій; б) досягти спільної домовленості стосовно консолідації зусиль усіх опозиційних сил до самодержавства, за умови використання окремих методів політичної боротьби. На обговорення конференції вирішили внести у порядок денний три дискусійні питання: політичний устрій, національне питання та спільні методи боротьби (Партия социалистов-революционеров, 1996, с. 159).

Щодо питання політичного устрою, то у протоколі конференції зазначено, що всі присутні на засіданні сходяться на необхідності повалення царського самодержавства, перебудові існуючого у Росії порядку у дусі демократизму, здобуття політичної свободи та загального виборчого права (Партия социалистов-революционеров, 1996, с. 159). Партії провели запальні дискусії, але при цьому спільної позиції стосовно конкретної форми політичного устрою їм досягти не вдалося. Ліберали не могли дійти згоди із соціалістами, оскільки мали кардинально різні уявлення про перебудову імперії. Їхній лідер П. Мілюков у своїх спогадах зазначав, що спільною точкою в обговоренні стало тільки повалення самодержавства, а далі ліберальний «Союз освобождения» був готовим погодитися лише на «замену его свободным демократическим режимом на основе всеобщей подачи голосов» (Милюков, 1955). Один із лідерів ПСР В. Чернов назвав домовленості з лібералами такими, які здатні скомпрометувати соціалістів-революціонерів, оскільки не згадувалася їхня головна вимога - демократична республіка. Він чудово розумів, що П. Мілюков не стане обговорювати це питання у присутності поміркованішого П. Долгорукова, побоюючись спровокувати розкол між дворянами та земцями. Відтак В. Чернов одразу звернувся до соратників по партії М. Натансона та Є. Азефа з пропозицію не продовжувати обговорення, однак вони прийняли рішення погодитися на загальні умови, щоб не припиняти на самому початку конференцію. «В таком случае, стоит ли игра свеч?» - заявив В. Чернов у приватній розмові з М. Натансоном. Останній, як досвідченіший соціаліст, відповів, що розійтися вони встигнуть у будь-який момент обговорення (Чернов, 1953, с. 212). Завершилося перше питання без жодних прийнятних для всіх резолюцій. Формулювання стосовно «демократичного режиму» несло тільки більше невизначеності. ПСР у ньому вбачала «демократичну республіку», а ліберали вважали, що дали згоду лише стосовно боротьби за «конституційну монархію» (Милюков, 1955).

Другим розглядалося національне питання у Російській імперії. Його вирішували у демократичному дусі, однак воно безпосередньо залежало від того яким представники опозиційних сил бачили майбутню перебудову Росії. Оскільки вони не домовилися стосовно політичного устрою, обговорювати національне питання їм також довелося тільки в загальних рисах. У протоколі зазначили, що всі партії підтримують право національного самовизначення за народами Російської імперії та повинні забезпечити вільний розвиток кожному етносу, незалежно від особливостей. Також на конференції засуджувалася звична для самодержавної імперії Романових політика русифікації, яка викликала лише кризові явища у суспільстві (Партия социалистов-революционеров, 1996, с. 159-160).

Національне питання активізувало польську делегацію. Два представники польських партій, Р. Дмовський та Ю. Пілсудський, категорично виступили за публічне визнання права поляків на визначення своєї політичної долі. Вони взяли активну участь в обговоренні виборчого права та національної політики, однак ні ліберали, ні соціалісти не були готові запропонувати полякам напрацьованої «польської формули». На це звертав увагу під час роботи Р. Дмовський. У суперечці з Ю. Пілсудським він заявив, що не бачить сенсу критикувати програму, оскільки у ній не йде мова про незалежну, чи, на крайній випадок, автономну Польщу (Чернов, 1953, с. 212).

Між обома польськими делегаціями в процесі обговорення проявилися суттєві розбіжності. Впливовий польський соціаліст Ю. Пілсудський вимагав обов'язкового включення у підсумковий документ спільної заяви партій про визнання повного суверенітету Польщі, тоді як Р. Дмовський погоджувався на широкі автономні права. Тільки есери та представник Латвійської СДРП погоджувалися з Ю. Пілсудським. Всі інші учасники конференції намагалися утримувати польське питання у межах можливої автономії. Контратакували пропозицію Ю. Пілсудського переважно ліберали з «Союза освобождения», наполягаючи тільки на проголошенні у підсумковому документі права на національне самовизначення. У підсумку дискусії П. Мілюков і П. Долгоруков змогли переконати поляків погодитися на підписання запропонованого ними проєкту (Чихару, 2013).

Усіх нюансів дискусій на конференції учасники вирішили у протокол не вносити, а щодо загальних положень створили спільну «Декларацію». Вона була вперше надрукована 5 грудня 1904 р. у 56-му номері газети «Революционная Россия», яку ПСР видавала у Парижі. З опублікованими позиціями погодилися всі представники політичних партій, які брали участь у їх написанні. Учасникам конференції довелося знайти спільну мову стосовно таких позицій:

1. Ліквідація самодержавства, скасування всіх заходів, які порушують конституційні права Фінляндії.

2. Заміна самодержавного устрою на вільний демократичний режим, на основі загальної подачі голосів.

3. Право національного самовизначення; гарантована свобода вільного розвитку всіх націй, припинення насильства самодержавства щодо окремих народів (Декларация. Революционная Россия, 1904, с. 8-9).

Варто зазначити, що не всі учасники конференції погодилися підписати «Декларацію». Я. Озолс, у майбутньому відомий більшовицький бойовик, який представляв Латвійську СДРП, заявив, що його участь мала на меті лише інформаційний характер, тому він не готовий приєднатися до спільного рішення офіційним підписом (Чихару, 2013). Також порушувалася дискусія стосовно моменту публікації «Декларації» для ознайомлення громадськості. ППС та інші революційні партії наполягали на негайному публікуванні, однак ліберали заявили про бажання відтягнути публікацію до листопада, поки не відбудеться Земський з'їзд. Фіни просили про ще більшу затримку цього процесу. Врешті було вирішено надрукувати підсумок конференції у грудні 1904 р. (Чихару, 2013).

Наслідки конференції стали відчутні згодом, коли розгорілася полеміка на сторінках партійних видань соціалістів-революціонерів та соціал-демократів. У відповідь на провокативні вислови редакції «Искры» про Паризьку конференцію, есери опублікували у №58 своєї газети «Революционная Россия» статтю «Центральный орган германской социал-демократии о Парижской конференции», в якій доводили, що авторитетні німецькі соціал - демократи, на відміну від їхніх російських «ортодоксальних однодумців» дали позитивний відгук підсумкам конференції у Парижі, зазначивши важливість визнання необхідності впровадження загального виборчого права у післяреволюційній Росії та права на самовизначення серед поневолених народів з боку не тільки соціалістичних партій, а й ліберальної опозиції (Центральный орган германской социал-демократии, 1905, с. 21-22). Про вплив рішень Паризької конференції на радикалізацію тактики лібералів та активізацію спільних дій з боку національних соціалістичних партій есери писали у №61 своєї газети, присвятивши цьому питанню статтю «Некоторые итоги Парижской конференции». Автори публікації зазначали зміну настроїв під час проведення Земського з'їзду, який ліберали провели через місяць після Парижу. На ньому «Союз освобождения» заявив про свою непримириму позицію до царського уряду та про своє неприйняття політики міністра внутрішніх справ П. Святополка-Мирського. Вони рішуче зайняли опозиційні до царизму окопи і не планували йти на компроміси, обманені маніпулятивними заграваннями деспота (Некоторые итоги Парижской конференции, 1905, с. 3). Однак наступним кроком спільної боротьби есери воліли бачити конференцію, на якій буде прийняте спільне рішення про початок збройного повстання, яке передасть долю Росії на розсуд Установчих Зборів (Некоторые итоги Парижской конференции, 1905, с. 6).

Висновки. Таким чином, у партійних програмах лібералів і соціалістів визначалося ставлення до державного устрою та права народів Російської імперії на самовизначення. Вони виступали за різні проекти трансформації держави після повалення самодержавства, тому не могли дійти спільних позицій, при цьому не ризикнувши порушити напрацьовані партійні формули та втратити підтримку з боку прихильників партії. З цих причин учасникам конференції не вдалося напрацювати формул стосовно майбутнього державного устрою та місця у ньому поневолених народів. Підтримавши тільки загальні положення у «Декларації», соціалісти та ліберали не здобули підтримки з боку представників національних партій, які погоджувалися з напрацьованим, але не відчували впевненості у майбутньому своїх народів. Єдиними позитивними успіхами стали активізація спільних виступів серед соціалістичних організацій та радикалізація настроїв лібералів, яка стала відчутною на Земському з'їзді, невдовзі після конференції. Однак на цьому шляхи опозиції розходилися. Есери прагнули бачити наступним спільним кроком підготовку до збройного повстання, повалення царизму та зміну державного устрою Установчими Зборами. Ліберали з більшістю запропонованих тактичних та програмних положень ситуаційних союзників не погоджувалися, тому на наступній міжпартійній конференції їхні шляхи розійшлися і соціалісти навіть не запрошували ліберальні організації до спільного обговорення.

Список використаних джерел і літератури

конференція паризький романов імперія

1. Головченко, В.І. (1996). Від «Самостійної України» до Союзу визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку XX ст. Харків: Майдан, 191 с.

2. Гусев, К.В. (1999). В.М. Чернов: Штрихи к политическому портрету. Москва: РОССПЭН, 208 с.

3. Декларация. Революционная Россия. (1904), 56, 8-9.

4. Леонов, М.И. (1997). Партия социалистов-революционеров в 1905-1907 гг. Москва: РОССПЭН, 512 с.

5. Милюков, П.Н. (1955). Воспоминания (1859-1917). иИ!: Ьїїр:// шшм'.гиттшеит. ги/НЬ_ш/ші1уикоу42.рЬр (дата звернення: 15.09.2021).

6. Некоторые итоги Парижской конференции. Революционная Россия. (1905), 61, 2-6.

7. Павлов, Д. & Петров, С. (1993). Японские деньги и русская революция. Русская разведка и контрразведка в войне 1904-1905 гг. иИ!: http://regiment.rU/Lib/A/32/1.htm (дата звернення: 15.09.2021).

8. Партия социалистов-революционеров. Документы и материалы. (1996). (Т.1). Москва: РОССПЭН, 686 с.

9. Тютюкин, С.В. (2002). Меньшевизм: Страницы истории. Москва: РОССПЭН, 512 с.

10. Центральный орган германской социал-демократии о Парижской конференции. Революционная Россия. (1905), 58, 21-22.

11. Чернов, В.М. (1953). Перед бурей. Воспоминания. иИ1: http://az.lib.rU/c/ Легпош_м'_тДех^020.8Мт1 (дата звернення: 15.09.2021).

12. Чихару, И. (2013). Японский резидент против Российской империи. Полковник Акаси Мотодзиро и его миссия 1904-1905 гг. иИ1: https://history.wikireading.ru/327658 (дата звернення: 15.09.2021).

References

1. Golovchenko, V.І. (1996). Vid «Samostiynoi Ukrami» do Soyuzu vizvolennya Ukratni: Narisi z istorii ukratnskot sotsial-demokratii pochatku XX st. [From «Independent Ukraine» to the Union for the Liberation of Ukraine: Essays on the history of Ukrainian social democracy in the early XX century]. Kharkiv: Maydan, 191 s. [in Ukrainian].

2. Gusev, K.V. (1999). V.M. Chernov: Shtrikhi k politicheskomu portretu [V.M. Chernov: Strokes for a political portrait]. Moskva: ROSSPEN, 208 s. [in Russian].

3. Deklaratsiya [Declaration]. Revolyutsionnaya Rossiya. (1904), 56, 8-9. [in Russian]. Leonov, M.I. (1997). Partiya sotsialistov-revolyutsionerov v 1905-1907 gg. [Party of Socialist Revolutionaries in 1905-1907]. Moskva: ROSSPEN, 512 s. [in Russian].

4. Milyukov, P.N. (1955). Vospominaniya (1859-1917) [Memoirs (1859-1917)]. Retrieved from http://www.rummuseum.ru/lib_m/milyukov42.php [in Russian].

5. Nekotoryye itogi Parizhskoy konferentsii [Some results of the Paris conference]. Revolyutsionnaya Rossiya. (1905), 61, 2-6. [in Russian].

6. Pavlov, D. & Petrov, S. (1993). Yaponskie dengi i russkaya revolyutsiya. Russkaya raz - vedka i kontrrazvedka v voyne 1904-1905 gg. [Japanese money and the Russian revolution. Russian intelligence and counterintelligence in the war of 1904-1905]. Retrieved from http:// regiment.ru/Lib/A/32/1.htm [in Russian].

7. Partiya sotsialistov-revolyutsionerov [Socialist Revolutionary Party]. Dokumenty i materialy. (1996). (Vol.1). Moskva: ROSSPEN, 686 s.

8. Tyutyukin, S.V. (2002). Menshevizm: Stranitsy istorii [Menshevism: Pages of History]. Moskva: ROSSPEN, 512 s. [in Russian].

9. Tsentral'nyy organ germanskoy sotsial-demokratii o Parizhskoy konferentsii [Central body of Social Democratic Party of Germany on the Paris Conference]. Revolyutsionnaya Rossiya. (1905), 58, 21-22. [in Russian].

10. Chernov, V.M. (1953). Pered burey. Vospominaniya [Before the storm. Memoirs]. Retrieved from http://az.lib.ru/c/chernow_w_m/text_0020.shtml [in Russian].

11. Chikharu, I. (2013). Yaponskiy rezident protiv Rossiyskoy imperii. Polkovnik Akasi Motodziro i ego missiya 1904-1905 gg.) [Japanese resident against the Russian Empire. Colonel Akashi Motojiro and his mission 1904-1905]. Retrieved from https://history.wikire - ading.ru/327658 [in Russian].

Размещено на Allbest.ru