Архіви українських дипломатичних місій УНР та неурядових організацій в країнах Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архіви українських дипломатичних місій УНР та неурядових організацій в країнах Європи

Адамовський Володимир, кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри архівознавства, спеціальних історичних та правознавчих дисциплін Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Анотація

Мета дослідження полягає у висвітленні процесу створення архівних осередків дипломатичних місій УНР та неурядових інституцій у країнах Європи, напрямків їх діяльності, пов'язаних із збереженням історико-культурної спадщини українського народу. Методологія дослідження спирається на різноманітні методи науково-пізнавальної діяльності. У роботі використовувалися загальнонаукові (аналізу і синтезу) та спеціально-історичні (проблемно-хронологічний, порівняльний, ретроспективний, статистичний) методи дослідження. Використання даного інструментарію дало змогу досягти мети та виконати поставлені завдання.

Наукова новизна полягає у розширенні переліку архівних центрів української еміграції в країнах Європи за рахунок віднесення до них архівів дипломатичних місій та архівних осередків при українських культурно-освітніх установах, заснованих українською громадськістю у міжвоєнний період. Висновки. Діяльність дипломатичних місій УНР залишила по собі значний документальний комплекс, який зосереджувався в їхніх архівах. Більшість з них так і не стали архівними центрами. Однак при дипломатичних місіях в Угорщині та Швейцарії були досить потужні архіви. Їх вдалося зберегти через передання цих документальних комплексів на збереження в «Празькийукраїнський архів» та «Бібліотеку імені Симона Петлюри». До створення архівних установ долучилися й представники українських еміграційних громадсько-освітніх і культурних установ - неурядових інституцій. При ряді з них були організовані архівні центри, які виконували роль не лише зберігання, але й надавали можливість їх використовувати в науково-освітніх цілях.

Ключові слова: емігранти, осередки, створення, зберігання, архівні установи, дипломатичні місії, громадські установи.

Abstract

Adamovsky Volodymyr, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of the Department of Archival studies, special historical and law disciplines, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohiienko University

The purpose of the study is to highlight the process of creating archival centers of diplomatic missions of the UPR and non-governmental institutions in Europe, their activities related to the preservation of the historical and cultural heritage of the Ukrainian people. The research methodology is based on various methods of cognitive activity. The work used general scientific (analysis and synthesis) and historical (problem-chronological, comparative, retrospective, statistical) research methods. The use of this toolkit allowed to achieve the goal and fulfil the tasks set by the researchers. The scientific novelty lies in the expanded list of categories of archival centers by including the archives of Ukrainian diplomatic missions and archival centers at Ukrainian cultural and educational institutions founded by Ukrainian emigrants in Europe.

Conclusions. The activities of the diplomatic missions of the Ukrainian People's Republic left behind a whole documentary complex, which was concentrated in their archives. Most of them never became archival centers. However, the diplomatic missions in Hungary and Switzerland had quite powerful archives. They were preserved through the transfer of these documentary complexes to the “Prague Ukrainian Archive” and the “Simon Petliura Libraries”. Representatives of Ukrainian emigrant public educational and cultural institutions, non-governmental organizations, also joined the creation of archival institutions. Some of them had archival centers, which not only performed the role of storage but also provided the opportunity to use them for scientific and educational purposes.

Key words: emigrants, centers, creation, storage, archival institutions, diplomatic missions, public institutions.

Постановка проблеми

Після поразки Української революції 19171921 рр. за межами українських земель, насамперед у країнах Європи, опинилися не лише уряд, державні структури УНР та ЗУНР, але й ряд політичних, громадсько-культурних діячів та військові з'єднання, котрі потрапили під інтернування. Уже з перших днів перебування в еміграції перед українцями постало питання скупчення документальної спадщини у вигляді архівних центрів, які б не лише займалися проблемами зберігання вивезених документів і матеріалів, але й охопили своєю увагою документальні комплекси, що були сформовані в умовах еміграції. Безумовно, головну роль у цьому процесі відводилася уряду УНР в екзилі та емігрантським державним структурам. Однак ця місія не могла б завершитися успіхом без залучення до цього української громадськості та окремих політичних діячів.

Аналіз джерел та останні дослідження

При дослідженні документальної спадщини громадсько-політичних та культурних осередків української еміграції нами використовувалися наукові доробки українських та зарубіжних дослідників. Вітчизняна історична наука збагатилася низкою публікацій, які не лише продовжили досліджувати означені аспекти (С. Заремба, І. Срібняк і О. Лук'яненко), але й започаткували нові наукові студії з питань Головного військово-історичного архіву армії УНР в Польщі (Г. Савченко, І. Срібняк), табірних архівів українських інтернованих вояків (І. Срібняк), архівів при науково-культурних інституціях (В. Потульницький).

Певною мірою проливають світло на факти існування архівів в українських громадських та науково-освітніх і культурних осередках часів еміграції публікації О. Кириленка і О. Яценка (архів Українського вільного університету в Мюнхені), З. Кісіля (Українське воєнно-історичне товариство). Завдячуючи Р. Кравцю, ми можемо констатувати наявність архівного осередку у нечисельної у міжвоєнний час української еміграції в Великобританії. Словацький дослідник М. Мушинка подав відомості про Музей визвольної боротьби України в Празі. Питання існування архівів дипломатичних місій у Німеччині розробляв В. Заболотнюк, Швейцарії - В. Лозицький, І. Матяш, Угорщині - І. Матяш і Ю. Мушка.

На окрему увагу заслуговує науковий доробок М. Палієнко, яка у своїй монографії висвітлила питання створення, організації та функціонування головних архівних центрів української політичної еміграції у міжвоєнний період.

Мета статті полягає у висвітленні процесу створення архівних осередків дипломатичних місій УНР та неурядових інституцій у країнах Європи, напрямків їх діяльності, пов'язаних із збереженням історико-культурної спадщини українського народу.

Виклад основного матеріалу

Невід'ємною складовою документальної спадщини українського народу, його історичної пам'яті є архівні колекції, які утворилися в результаті діяльності громадсько-політичних та культурних осередків української еміграції у різних країнах світу. Одним з важливих аспектів діяльності української еміграції упродовж ХХ ст. стало збирання і збереження пам'яток української історії та культури, заснування архівних осередків у країнах осідку. Особливого значення ця робота набула у міжвоєнний період, коли на теренах кількох європейських держав представники української політичної та військової еміграції заснували низку громадсько-політичних, культурно-освітніх, наукових установ та організацій, документація яких стала основою створених архівних колекцій.

Важливі документальні зібрання залишилися після ліквідації українських дипломатичних місій і представництв. Архівні осередки утворилися також у таборах військовополонених та інтернованих. Окрім того, після поразки революції 1917-1921 років за межами України опинився масив цінних документів офіційного й особового походження. Зазначене, зумовлює необхідність відображення діяльності української еміграції із збереження українських історичних пам'яток через утворені в міжвоєнний період закордоном архівні центри.

Уряди першої і другої УНР, Української Держави та ЗУНР намагалися проводити активну зовнішньополітичну діяльність. У цьому їм мали надавати посильну допомогу засновані українською владою різного рангу дипломатичні місії за кордоном (Соловйова, 2006). Не всім із них вдалося налагодити та розгорнути належну роботу. Лише окремі проіснували до середини 1920-х років. Надзвичайно сильно відчувався брак коштів та кваліфікованих кадрів. Тому, наприклад, у Німеччині до 1922 р. працювали лише українське посольство в Берліні і генеральні консульства у Мюнхені і Берліні (Осташко, Соловйова; Соловйова, 2006, с. 155). У тому ж році припинило діяльність українське консульство у Відні (Соловйова, 2006, с. 156). До 1923 р. функціонувала Надзвичайна дипломатична місія у Празі (Осташко, Соловйова; Соловйова, 2006, с. 219). Безумовно, чим потужніше працювала дипломатична місія, тим більшими були їх архіви. Фактично вони формувалися при інформаційних відділах тих посольств, які здійснювали активну видавничу діяльність, як, наприклад, посольство УНР у Берліні (Заболотнюк, 2017, с. 44).

На жаль, у силу об'єктивних обставин, ми не можемо належним чином здійснити реконструкцію їх організації та функціонування. Загалом, архіви при українських дипломатичних осередках не стали цілком самостійними інституціями з належно організованими своїми архівами. Однак у ході діяльності цих установ відкладався певний документальний масив, який і становив їхні архіви. В той же час, ми з впевненістю можемо констатувати факт існування таких архівів. Проведений нами аналіз публікацій, пов'язаних із діяльністю українських дипломатичних місій після вимушеного виїзду українського республіканського уряду в еміграцію, зафіксував факт функціонування архівів при кількох дипломатичних місіях УНР.

Перш за все виділимо архіви при Надзвичайній дипломатичній місії УНР в Угорщині (Матяш, Мушка, 2005) та дипломатичних установах у Швейцарії (Кравець; Лозицький, 2000; Матяш). Адже саме архіви цих дипломатичних осередків і вдалося в значній мірі зберегти через передання їх до найпотужніших наприкінці 1920-х років українських емігрантських архівних установ у Франції та Чехо-Словаччині. Дипломатична місія в Швейцарії проіснувала до 1926 р. (Лозицький, 2002, с. 278; Матяш). Головна функція її керівника З. Курбаса полягала саме в збереженні її архіву після закриття дипломатичної установи в Берні. Зрештою документи було передано швейцарському юристу Е. фон Берґену, родина якого зберігала папери до 1969 р., коли їх передали у Федеральний архів Швейцарії (Лозицький, 2000, с. 76).

Певні підстави для перетворення в архівні осередки української громади мали документальні зібрання, відкладені в результаті діяльності Українського клубу в Женеві. Однак вони не втілилися в життя. Без успіху завершилися починання О. Шульгіна у 1930 р. щодо створення в Женеві українського національного Музею-архіву (Наріжний, 1999, с. 115-116). Як свідчить лист від 1934 р. за псевдонімом «канадобдієць» українці в Швейцарії неодноразово обговорювали питання створення архівного осередку у цій країні, однак враховуючи обставини вони «не хо[тіли] суперничати з Прагою, але вважають, що у такій країні як Швейцарія український музей (архів) міг би мати виняткове значення» (Наріжний, 1999, с. 117-118).

Ряд документів, представлених у праці І. Матяш і Ю. Мушка, вказують на те, що матеріали архіву Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині, що проіснувала до 1924 року було врятовано. Голова місії В. Сікевич передав архів на тимчасове зберігання сотнику В. Звізловському, який 1927 року, після недовготривалої переписки, передав матеріали архіву колишньої дипломатичної інституції до Українського національного архіву-музею у Празі (Матяш, Мушка, 2005, с. 369; Палієнко, 2008, с. 688). Очільник останнього Н. Григоріїв навіть написав листи-подяки за проявлену ініціативу генералу В. Сікевичу (Матяш, Мушка, 2005, с. 369) та сотнику В. Звіздовському (Матяш, Мушка, 2005, с. 370).

Після відступу армії УНР за Збруч на територію Польщі її особовий склад мав здати зброю і військове майно і піддатися, згідно норм міжнародного права, інтернуванню. Всього під названу процедуру потрапило бл. 18 тис. вояків (Срібняк, 1997, с. 21). Найбільші табори інтернованих вояків Армії УНР були розміщені у 20 місцевостях по всій території Польщі, зокрема Вадовицях, Пйотркові, Олександрові-Куявському, Ланцуті, Стшалкові, Пікуличі (біля Перемишля), Каліші, Шипйорні, Радомі, Рембертові, Тарнові. Табори інтернованих проіснували до 1924 р., коли за наполяганням радянської влади польською владою були розпущені, а інтернованих українських вояків зарахували до політичних емігрантів (Срібняк, 1997, с. 46). Попри дуже погані житлові умови, моральні зневаги зі сторони більшовицьких полонених, а також частини польської табірної адміністрації, що вважала інтернованих за чергову партію більшовицьких або галицьких полонених, українські вояки в цих таборах намагалися консолідуватись (Зінкевич).

Інтерновані частини зберегли попередню організаційну структуру й досвідчене командування, проводилася вишкільна діяльність. Зважаючи на необхідність підтримки морально-бойового духу козацтва, командування постійно дбало про розгортання в таборах культурно-просвітньої роботи: заснувало школи, гімназію імені Шевченка, курси українознавства, бібліотеки, хори, аматорські театральні трупи, видало десятки часописів. Координатором цієї роботи були Український Центральний Комітет і громадські товариства - Всеукраїнська спілка військових інвалідів, «Союз українок», «Плекання рідної мови», «Веселка», «Кооперативна спілка», Братство св. Покрови. Драматичне товариство імені М. Садовського та десятки інших недержавних національних структур.

У 1924 р. було створено Товариство колишніх вояків, у 1925 р. - Воєнно-історичне товариство (Зінкевич). Функціонування цих таборів інтернованих залишило по собі значний документальний масив, зокрема, документи внутрішнього розпорядку, спілкування з урядом УНР в екзилі та польською адміністрацією. Окрім того, в таборах зосереджувалися штабні осередки значної кількості підрозділів і з'єднань української армії, в яких були документи з історії цих військових формувань, списки вояків, інформація про бойовий шлях тощо (Срібняк, 2000). Це фактично були цілком сформовані архівні центри української військової адміністрації. Однак, враховуючи умови перебування в таборах та незадовільний стан збереженості прирікав їх на знищення. Єдино правильним вирішенням проблеми їх збереження стала передача основного комплексу документів до створених українською владою таких архівних установ у Польщі, як Головний військово-історичний музей-архів армії УНР у Тарнові, у місці осідку уряду УНР в екзилі, а також Музей-архів визволення України (Срібняк, 1997, с. 78).

Після того як урядові структури УНР перебралися до Франції, головною організацією української еміграції у Польщі став Український центральний комітет. Він мав дбати про потреби української еміграції в цій країні. При інституції функціонувала власна книгарня та бібліотека. Вони, фактично, виконували функції архівних осередків (Наріжний, 1999, с. 91-92).

У Румунії інтернованих українських військовиків розмістили в таборах міст Брашов, Феґераш, Орадя-Маре (нині м. Орадя) і Джурджу. Загальна чисельність інтернованих тут становила 868 осіб (Срібняк, 1997, с. 27-28). Українська еміграційна влада взялася за опікування над ними, долучивши до цього свою дипломатичну місію в Бухаресті. Окрім того обговорювалося питання їх переведення до Польщі. Ці табори були ліквідовані у 1923 році (Срібняк, 1997, с. 28-33).

Чимало українських військових опинилося на початку 1920-х рр. у Болгарії, Югославії та Туреччині. В переважній більшості це були солдати решток білогвардійської армії Врангеля. Частина їх, маючи стійкі антибільшовицькі переконання, висловлювала свої симпатії українській справі. Переважна більшість цих вояків попервах перебувала на становищі інтернованих у таборах на теренах Туреччини й Греції (а також кількох північноафриканських країн), зберігаючи свою військову або напіввійськову організацію. У цей час, за оцінками українських дипломатів, у складі врангелівської армії налічувалося 18-25 тис. вояків-українців (Срібняк, 1997, с. 45). Однак архівних відділів у них, як у тих, які перебували в Польщі, створено не було. Перебування в межах Туреччини такої значної кількості вояків-українців спонукало командування Армії УНР обмірковувати плани перевезення їх до місць дислокації основних сил українського війська (Срібняк, 1997, с. 45). Однак не всі українські вояки побажали переїжджати. На наш погляд, це пояснюється тим, що вони отримували певну допомогу від владних структур як вояки врангелівської армії, а якби вони захотіли виділитися як українці окремо, то б не мали навіть мінімальної допомоги на прожиття у тих складних умовах.

На Балканах, у Туреччині функціонувало чимало українських еміграційних товариств («Українська хата» в Софії, «Український комітет» у Белграді та ін.). Вони опікувалися життям українців, створювали бібліотеки тощо. Але ці структури не змогли перетворитися в архівні інституції. В силу їх неналежної зорганізованості (як у Югославії та Туреччині), проросійського впливу (як у Туреччині, Болгарії та Югославії), тимчасового закриття українських товариств (як у Болгарії у 1924 р.). А у Румунії, попри існування дієвих осередків з бібліотеками, читальнями та проведенні різноманітних заходів, не вдалося зорганізувати єдиного архівного осередку (Наріжний, 1999, с. 119-126).

На початку 1920-х рр. почало формуватися середовище української військової еміграції у Німеччині. Частина з них - військовополонені колишньої російської армії, вояки-українці, що втекли з польських таборів інтернованих. Загальний масштаб військової еміграції в цій країні був невеликим, однак серед них були визначні постаті періоду українських визвольних змагань (О. Думін, Є. Коновалець, Ю. Кучабський), які прагнули організувати, проживаючих у Німеччині українців. Найбільш активним об'єднанням був Союз українських старшин, створений у 1921 р. (Заболотнюк, 2016, с. 109112; Заболотнюк, 2016, с. 61). Його різнопланова діяльність мала на меті консолідацію українського військового середовища, здійснювала широку видавничу діяльність, у результаті чого при цих видавництвах створювався своєрідний архів. Однак перетворення в архівний центр не відбулося.

Падіння гетьманського режиму у грудні 1918 р. спровокувало хвилю політичної еміграції частини громадських діячів, чиновників Української Держави на чолі з її очільником П. Скоропадським. Навколо колишнього гетьмана згуртувалися ідеологи та прихильники українського консерватизму. П. Скоропадський став лідером Українського Союзу Хліборобів Державників, які прагнули до побудови міцної Української Держави у формі трудової монархії на чолі з дідичним гетьманом (Павлишин, 2018).

Місце проживання П. Скоропадського у Ванзеї поблизу Берліна стало осередком потужної архівної колекції не лише документів і матеріалів часів Української Держави, але й документальних комплексів, які склалися в результаті функціонування політичної еміграції в Німеччині впродовж міжвоєнного часу. Сюди ввійшли і документи сімейного архіву. Вона отримала відповідну назву - «Ванзейська колекція» (Олійник, 2014, с. 136).

У лютому 1945 р. більша частина колекції («політичний архів»), з огляду неможливості її вивезення з Берліну, була знищена (Олійник, 2014, с. 136). Фактично цей комплекс архівної україніки було безповоротно втрачено. Загалом, ми можемо лише констатувати факт її існування, а питання її складу, системи зберігання, функціонування залишаються для нас без відповіді.

Як зазначав у своїй праці С. Наріжний, у міжвоєнній Німеччині в 20-х роках ХХ ст. зосередилася значна кількість українців. Українські емігранти гуртувалися навколо створених ними різноманітних культурно-освітніх організацій, у результаті діяльності яких відклалися певні комплекси архівних документів і матеріалів. Серед них слід виокремити Український науковий інститут у Берліні, створений у 1926 р. з ініціативи П. Скоропадського та «Українського товариства допомоги біженцям». Його директором став відомий український політичний діяч і історик Д. Дорошенко (керував інститутом до 1931 р.) (Наріжний, 1942, с. 210). Інститут займався підготовкою молодих учених, науковими виданнями та дослідницькою працею, «плеканням української науки і культури на німецькому терені, нав'язанням та посиленням культурно-наукових взаємин між Україною і західноєвропейським, голосно німецьким науковим світом» (Наріжний, 1942, с. 211]. Викладацький склад інституту було представлено значною частиною політичних емігрантів (Д. Дорошенко, С. Смаль-Стоцький, І. Горбачевський, В. Залозецький, В. Старосольський тощо) (Наріжний, 1942, с. 211). Викладачі активно займалися видавничою науковою діяльністю, чимало з них були авторами статей в українських емігрантських часописах, брали участь у міжнародних наукових конгресах, співпрацювали з іншими українськими інституціями в Європі. Інститут мав свій друкований орган. При Українському науковому інституті в Берліні функціонувала бібліотека українознавства, яка стала визначною книгозбірнею на чужині. Накопичення зібрань поставило на порядок денний відкриття при Інституті архіву української преси з читальним залом (Наріжний, 1942, с. 218). Фактично цей архів за масштабом наповнення був другим у Німеччині після «Ванзейського».

На території міжвоєнної Німеччини функціонували ряд студентських організацій, у результаті діяльності яких виник своєрідний документальний комплекс (Антонович, 1976; Наріжний, 1942, с. 218). Однак він не зміг перерости у належний архівний центр. Більше того, архіви студентських організацій (Союз українських студентських організацій у Німеччині та м. Данцигу, Українського студентського товариства в Берліні) було передано до українських архівних осередків у Празі (Кириленко, Яценко, 2004, с. 98).

На початку 1920-х рр. до числа популярних місць зосередження української політичної та науково-культурної еміграції не входила Великобританія. Після припинення діяльності дипломатичних місій УНР і ЗУНР в Лондоні відповідно у 1921 і 1923 рр. тут залишилося лише кілька осіб. Інформації щодо існування при них архіву не має. Проте поступово і тут виник своєрідний архівний центр української еміграції. Впродовж наступних років поступово частка українців у Великобританії почала зростати (Кравець). У 1931 р. в Лондоні виникло Українське бюро, що займалося інформаційною діяльністю на підтримку української справи. У циркулярі від 28 березня 1931 р. завданнями Бюро були визначені: «Сприяти українському народові, діючи як інформаційна установа, надавати решті світу, зокрема його англо-саксонській частині, вірогідну інформацію про Україну, її народ, культуру, економічні, релігійні та політичні прагнення, підтримувати бібліотеку й архівні фонди, видання і т.п.» (Кравець; Наріжний, 1999, с. 128)

У міжвоєнний період основним центром української політичної еміграції була Чехо-Словаччина. Крім десятка українських видавництв, понад півсотні українських організацій та стільки ж редакцій українських часописів, у Празі перебували Український вільний університет з двома факультетами (1921-1945), Український високий педагогічний інститут імені М. Дра- гоманова (1923-1933), Українська студія пластичного мистецтва (1923-1952), Музей визвольної боротьби України (1925-1948); у Подєбрадах - Українська господарська академія з трьома факультетами (1922-1935), Український технічно-господарський інститут з трьома відділами (1932-1945); у Модржанах-Ржевницях-Празі - Українська гімназія (1925-1945). Кожна з цих організацій, редакцій та установ мала свої архіви. Передбачалося, що після виникнення самостійної України їх буде перевезено на рідну землю, де вони прислужаться побудові нової держави (Наріжний, 1942, с. 119-190). Серед них чи не найбільш різноманітний архівний матеріал було представлено в Українському вільному університеті (Віднянський, 1998, с. 62). Вважаємо за необхідне окремо звернути увагу серед зазначених українських науково-культурних та громадських інституцій на історико-філологічне товариство, утворене у 1923 р. плеядою визначних діячів (Д. Антонович, В. Біднов, В. Щербаківський та ін.), яке упродовж своєї діяльності проводило наукові засідання, на яких обговорювалися проблеми україніки, відбувалося знайомство з монографіями тощо.

За 15 років свого існування було обговорено 611 доповідей, проведено 404 засідань. Товариство брало активну участь у різноманітних урочистостях (Наріжний, 1938, с. 3-7). Воно намагалося, попри брак фінансів, налагодити свою наукову діяльність. У ході діяльності товариства зібрався значний документальний матеріал, який став частиною існуючої при ньому бібліотеки-книгозбірні, що фактично й виконувала функції архіву (Наріжний, 1942, с. 202-209). Окремо слід згадати про найпотуж- ніший архівний центр міжвоєнного періоду, відомий під назвою «Празький український архів», створений за ініціативи та найактивнішої участі української громадськості в Чехо-Словаччині (Палієнко, с. 103-215).

З 1923-1924 рр. у Франції почала значно зростати кількість українських емігрантів, які організовувалися в різноманітні організації, серед яких найбільш вагомішим був Союз української еміграції, створений у 1924 р. Українська еміграція у Франції з самого початку звернула велику увагу на організацію власних бібліотек. Такі книгозбірні мали всі українські громади і гуртки. Хоча у них і накопичився значний український пам'яткознавчий матеріал, а окремі з них могли перерости у архівні осередки, однак цього не відбулося через те, що головну архівну функцію перебрала на себе Бібліотека імені Симона Петлюри, яка й стала головним концентратором документального масиву (Наріжний, 1999, с. 106-107). Створена з ініціативи української громадськості в 1926 р., вона продовжує функціонувати і до сьогодні.

Чимало еміграційних інституцій функціонувало в Бельгії. Вони проводили різноманітну культурно-освітню діяльність, у результаті якої накопичився чималий документальний комплекс. Тут були вагомі підстави до появи архівного осередку. Активністю функціонування відзначалося Товариство колишніх українських вояків під керівництвом І. Цапяка. Однак цього не сталося. Натомість українські емігранти спромоглися на заснування української секції (відділу) у світовому музеї в Брюсселі (Бойко, 2014, с. 9; Наріжний, 1999, с. 127). У листопаді 1934 р. почесним Головою Товариства обрали генерал-поручника М. Омеляновича-Павленка. За його ініціативою прийнято звернення до українських комбатантів Європи про передачу на депозит до військового музею у Брюсселі пам'яток визвольної боротьби та архівних матеріалів. Однією зі своїх цілей Товариство вбачало у збереженні традицій визвольних змагань «тому воно з пієтизмом опікується Українською Секцією при Королівському Військовому Музеї у Брюсселі, в якім містяться пам'ятки визвольної боротьби, як манекени в одностроях стрільців та старшин» (Бойко, 2014, с. 9). Головний секретар Товариства М. Граб писав: «Музей є офіційною установою, що підлягає прямо Міністерству війни, тому всі пам'ятки є заховані в повній безпеці, і речі зложені в депозит можуть бути повернені в хвилю звільнення українських земель від окупантів» (Бойко, 2014, с. 9).

Висновки

Таким чином, українські дипломатичні місії в результаті своєї діяльності сформували власні архіви. Їх масштаби залежали від інтенсивності їх роботи. Після припинення функціонування дипломатичних місій не всі архівні документи і матеріали вдалося зберегти. Лише окремі з них змогли потрапити під опіку головних архівних центрів української еміграції та відповідно збагатити їх колекції. Подібна доля була і в табірних архівів інтернованих українських вояків. Окрім того, у міжвоєнний період в Європі діяло чимало неурядових (науково-культурного характеру) інституцій. Окремим з них вдалося сформувати чималі архівні колекції, внаслідок чого вони стали своєрідними архівними центрами української міжвоєнної еміграції.

Список використаних джерел і літератури

1. Антонович М. (1976). Нарис історії Центрального Союзу Українського Студентства (1921-1945). Мюнхен; Нью-Йорк; Торонто, 58 с.

2. Бойко В.П. (2014). Українські комбатанти - організатори військово-історичних музеїв. Historical and Cultural Studies, 1, 7-12.

3. Віднянський С.В. (1998). Міжвоєнна українська еміграція в Чехословаччині: культурно-громадське і науково-освітнє життя. ХІІ Міжнародний з'їзд славістів. Історія. Джерелознавство. Культурологія та етнологія слов'янських народів. Доповіді (сс.40-72). Київ.

4. Заболотнюк В.І. (2016). Видавнича діяльність української військової еміграції в Німеччині (1918-1939). Військово-науковий вісник, 26, 108-119.

5. Заболотнюк В.І. (2016). Становлення української військової еміграції в Німеччині (1918-1939). Аналітично-інформаційний журнал «Схід», 6 (146). Маріуполь: Український культурний центр, 60-64.

6. Заболотнюк В.І. (2017). Українські дипломатичні інституції в Німеччині в 19181923 рр. Аналітично-інформаційний журнал «Схід», 6 (152). Маріуполь: Український культурний центр, 40-50.

7. Зінкевич Р. Українська військова еміграція в Польщі (1920-1939).

8. Кириленко О., Яценко О. (2004). Архів Українського Вільного Університету в Мюнхені: структура, зміст матеріалів, опрацювання особових фондів. Архіви України, 4-6, 93-122.

9. Кравець Р. (1994). Українці у Великобританії. Українська діаспора, 5, 45-57.

10. Кравець, Р. Українське бюро.

11. Кравець Р. Українці у Сполученому королівстві.

12. Лозицький В. (2000). Архів Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Берні за 1918-1926 рр. передано в Україну. Архіви України, 1/3, 74-80.

13. Лозицький В. (2002). Про архів надзвичайної дипломатичної місії УНР у Берні (1918-1926). Україна дипломатична: Науковий щорічник, (2), 275-280.

14. Матяш І. Українсько-швейцарські відносини в 1918-1926 рр.: особливості дипломатичної присутності.

15. Матяш І.Б., Мушка Ю.Ю. (2005). Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії в Угорщині: історія, спогади, архівні документи. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 400 с.

16. Матяш І.Б., Мушка Ю.Ю. (2005). Заява Л. Кобилянського про документи НДМ в Угорщині, написані в Празі, 1 липня 1927 р. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії в Угорщині: історія, спогади, архівні документи. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 369 с.

17. Матяш І.Б., Мушка Ю.Ю. (2005). Подяка генералу В. Сікевичу від директора Українського національного архіву-музею в Празі Н. Григоріїва, 22 липня 1927 р. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії в Угорщині: історія, спогади, архівні документи. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 369 с.

18. Матяш І.Б., Мушка Ю.Ю. (2005). Подяка сотнику В. Звізловському від директора Українського національного музею-архіву в Празі Н. Григоріїва, 22 липня 1927 р. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії в Угорщині: історія, спогади, архівні документи. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 370 с.

19. Наріжний С. (1938). 15 літ Українського історико-філологічного товариства у Празі (1923-1938). Прага: Б.м., 16 с.

20. Наріжний С. (1942). Українська еміграція. Культурна праця української еміграції між двома світовими війнами, (1). Прага, 370 с.

21. Наріжний С. (1999). Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919-1939: матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої. Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 272 с.

22. Олійник С.В. (2014). Архівознавство. Конспект лекцій для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів України. Кам'янець-Подільський: ПП «Медобори-2006», 144 с.

23. Осташко Т., Соловйова В. Дипломатичні представництва УНР в країнах Західної Європи (1918-1921 рр.).

24. Павлишин М. (2018). Життя та діяльність Павла Скоропадського і його родини в еміграції за матеріалами музею гетьманства. Державник і Держава: до 100-річчя проголошення Павла Скоропадського Гетьманом України: зб. наук. пр. Київ, 222-235.

25. Палієнко М.Г. (2008). Архівні центри української еміграції (створення, функціонування, доля документальних колекцій). Київ: Темпора, 688 с.

26. Соловйова В.В. (2006). Дипломатична діяльність українських національних урядів 1917-1921 рр. Київ-Донецьк, 394 с.

27. Срібняк І. (1997). Обеззброєна, але нескорена: Інтернована Армія УНР у таборах Польщі й Румунії (1921-1924 рр.). Київ; Філадельфія, 187 с.

28. Срібняк І. (2000). Табірні архіви українського вояцтва (1914-1924 рр.). Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник, (ІІ: Архівознавчі читання), 63-72.

архівний еміграція дипломатичний спадщина

References

1. Antonovych M. (1976). Narys istorii Tsentralnoho Soiuzu Ukrainskoho Studentstva (1921-1945) [Essay on the history of the Central Union of Ukrainian Students (1921-1945)]. Miunkhen; Niu-Iork; Toronto, 58 s. [in Ukrainian].

2. Boiko V.P. (2014). Ukrainski kombatanty - orhanizatory viiskovo-istorychnykh muzeiv [Ukrainian combatants are organizers of military history museums]. Historical and Cultural Studies, 1, 7-12. [in Ukrainian].

3. Vidnianskyi S.V. (1998). Mizhvoienna ukrainska emihratsiia v Chekhoslovachchyni: kulturno-hromadske i naukovo-osvitnie zhyttia [The interwar Ukrainian emigration to Czechoslovakia: cultural, social, scientific and educational life]. ХІІ Mizhnarodnyi z'izd slavistiv. Istoriia. Dzhereloznavstvo. Kulturolohiia ta etnolohiia slov'ianskykh narodiv. Dopovidi (ss.40-72). Kyiv. [in Ukrainian].

4. Zabolotniuk V.I. (2016). Vydavnycha diialnist ukrainskoi viiskovoi emihratsii v Nimechchyni (1918-1939) [Publishing activity of the Ukrainian military emigration in Germany (1918-1939)]. Viiskovo-naukovyi visnyk, 26, 108-119. [in Ukrainian].

5. Zabolotniuk V.I. (2016). Stanovlennia ukrainskoi viiskovoi emihratsii v Nimechchyni (1918-1939) [The formation of the Ukrainian military emigration in Germany (1918-1939)]. Analitychno-informatsiinyi zhurnal «Skhid», 6 (146), 60-64. [in Ukrainian].

6. Zabolotniuk V.I. (2017). Ukrainski dyplomatychni instytutsii v Nimechchyni v 19181923 rr. [The Ukrainian diplomatic institutions in Germany in 1918-1923]. Analitychno- informatsiinyi zhurnal «Skhid», 6 (152), 40-50. [in Ukrainian].

7. Zinkevych R. Ukrainska viiskova emihratsiia v Polshchi (1920-1939) [The Ukrainian military emigration in Poland (1920-1939)]. [in Ukrainian].

8. Kyrylenko O., Yatsenko O. (2004). Arkhiv Ukrainskoho Vilnoho Universytetu v Miunkheni: struktura, zmist materialiv, opratsiuvannia osobovykh fondiv [The archive of the Ukrainian Free University in Munich: structure, content of materials, processing of personal funds]. Arkhivy Ukrainy, 4-6, 93-122. [in Ukrainian].

9. Kravets R. (1994). Ukraintsi u Velykobrytanii [Ukrainians in Great Britain]. Ukrainska diaspora, 5, 45-57. [in Ukrainian].

10. Kravets R. Ukrainske biuro [The Ukrainian bureau]. [in Ukrainian].

11. Kravets R. Ukraintsi u Spoluchenomu korolivstvi [Ukrainians in the United Kingdom]. [in Ukrainian].

12. Lozytskyi V. (2000). Arkhiv Nadzvychainoi dyplomatychnoi misii UNR u Berni za 1918-1926 rr. peredano v Ukrainu [The archive of the Extraordinary Diplomatic Mission of the Ukrainian People's Republic in Bern for 1918-1926 - transferred to Ukraine]. Arkhivy Ukrainy, 1/3, 74-80. [in Ukrainian].

13. Lozytskyi V. (2002). Pro arkhiv nadzvychainoi dyplomatychnoi misii UNR u Berni (1918-1926) [On the archives of the extraordinary diplomatic mission of the Ukrainian People's Republic in Bern (1918-1926)]. Ukraina dyplomatychna: Naukovyi shchorichnyk, (2), 275-280. [in Ukrainian].

14. Matiash I. Ukrainsko-shveitsarski vidnosyny v 1918-1926 rr.: osoblyvosti dyploma- tychnoi prysutnosti [The Ukrainian-Swiss relations in 1918-1926: features of the diplomatic presence]. [in Ukrainian].

15. Matiash I.B., Mushka Yu.Yu. (2005). Diialnist Nadzvychainoi dyplomatychnoi misii v Uhorshchyni: istoriia, spohady, arkhivni dokumenty [The activities of the Extraordinary Diplomatic Mission in Hungary: history, memoirs, archival documents]. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo-Mohylianska akademiia», 400 s. [in Ukrainian].

16. Matiash I.B., Mushka Yu.Yu. (2005). Zaiava L. Kobylianskoho pro dokumenty NDM v Uhorshchyni, napysani v Prazi, 1 lypnia 1927 p. [L. Kobylyansky's statement on the documents of the National Palace of Culture in Hungary, written in Prague, July 1, 1927]. Diialnist Nadzvychainoi dyplomatychnoi misii v Uhorshchyni: istoriia, spohady, arkhivni dokumenty. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo-Mohylianska akademiia», 369 s. [in Ukrainian].

17. Matiash I.B., Mushka Yu.Yu. (2005). Podiaka heneralu V Sikevychu vid dyrektora Ukrainskoho natsionalnoho arkhivu-muzeiu v Prazi N. Hryhoriiva, 22 lypnia 1927 r. [Gratitude to General V. Sikevych from the director of the Ukrainian National ArchiveMuseum in Prague N. Hryhoriyiv, July 22, 1927]. Diialnist Nadzvychainoi dyplomatychnoi misii v Uhorshchyni: istoriia, spohady, arkhivni dokumenty. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo- Mohylianska akademiia», 369 s. [in Ukrainian].

18. Matiash I.B., Mushka Yu.Yu. (2005). Podiaka sotnyku V. Zvizlovskomu vid dyrek- tora Ukrainskoho natsionalnoho muzeiu-arkhivu v Prazi N. Hryhoriiva, 22 lypnia 1927 r. [Gratitude to Captain V. Zvizlovsky from the director of the Ukrainian National MuseumArchive in Prague N. Hryhoriyiv, July 22, 1927]. DiialnistNadzvychainoi dyplomatychnoi mi- sii v Uhorshchyni: istoriia, spohady, arkhivni dokumenty. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo-Mohylianska akademiia», 370 s. [in Ukrainian].

19. Narizhnyi S. (1938). 15 lit Ukrainskoho istoryko-filolohichnoho tovarystva u Prazi (19231938) [15-year anniversary of the Ukrainian Historical and Philological Society in Prague]. Praha: B.m., 16 s. [in Ukrainian].

20. Narizhnyi S. (1942). Ukrainska emihratsiia. Kulturna pratsia ukrainskoi emihratsii mizh dvoma svitovymy viinamy [The Ukrainian emigration. Cultural work of the Ukrainian emigration between the two world wars]. (1), Praha, 370 s. [in Ukrainian].

21. Narizhnyi S. (1999). Ukrainska emigratsiia. Kulturna pratsia ukrainskoi emigratsii 1919-1939: materialy, zibrani S. Narizhnym do chastyny druhoi [The Ukrainian emigration. Cultural work of the Ukrainian emigration 1919-1939: materials collected by S. Narizhny to the second part]. Kyiv: Vyd-vo im. Oleny Telihy, 272 s. [in Ukrainian].

22. Oliinyk S.V. (2014). Arkhivoznavstvo. Konspekt lektsii dlia studentiv istorychnykh fakultetiv vyshchykh navchalnykh zakladiv Ukrainy [Archival science. Synopsis of lectures for students of historical faculties of higher educational institutions of Ukraine]. Kamianets- Podilskyi: PP «Medobory-2006», 144 s. [in Ukrainian].

23. Ostashko T., Soloviova V. Dyplomatychni predstavnytstva UNR v krainakh Zakhidnoi Yevropy (1918-1921 rr.) [Diplomatic missions of the Ukrainian People's Republic in Western Europe (1918-1921)]. [in Ukrainian].

24. Pavlyshyn M. (2018). Zhyttia ta diialnist Pavla Skoropadskoho i yoho rodyny v emihratsii za materialamy muzeiu hetmanstva [The life and work of Pavlo Skoropadsky and his family in exile based on the materials of the Hetman Museum]. Derzhavnyk i Derzhava: do 100-richchia proholoshennia Pavla Skoropadskoho Hetmanom Ukrainy: zb. nauk. pr. Kyiv, 222-235. [in Ukrainian].

25. Paliienko M.H. (2008). Arkhivni tsentry ukrainskoi emihratsii (stvorennia, funktsionu-vannia, dolia dokumentalnykh kolektsii) [The archival centers of the Ukrainian emigration (creation, operation, fate of documentary collections]. Kyiv: Tempora, 688 s. [in Ukrainian].

26. Soloviova V.V. (2006). Dyplomatychna diialnist ukrainskykh natsionalnykh uriadiv 1917-1921 rr. [The diplomatic activities of Ukrainian national governments in 1917-1921]. Kyiv-Donetsk, 394 s. [in Ukrainian].

27. Sribniak I. (1997). Obezzbroiena, ale neskorena: Internovana Armiia UNR u taborakh Polshchi y Rumunii (1921-1924 rr.) [Disarmed but unconquered: The Interned Army of the Ukrainian People's Republic in the camps of Poland and Romania (1921-1924)]. Kyiv; Filadelfiia, 187 s. [in Ukrainian].

28. Sribniak I. (2000). Tabirni arkhivy ukrainskoho voiatstva (1914-1924 pp.) [The camp archives of the Ukrainian army (1914-1924)]. Arkhivoznavstvo. Arkheohrafiia. Dzhereloznavstvo: Mizhvidomchyi naukovyi zbirnyk, (II: Arkhivoznavchi chytannia), 63-72. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru