Утвердження галузевої специфіки монопрофільних міст Донбасу в економіко-стратегічних умовах 1920-1930-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утвердження галузевої специфіки монопрофільних міст Донбасу в економіко-стратегічних умовах 1920-1930-х рр.

Богуненко Валерій - аспірант кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов Державного вищого навчального закладу "Донбаський державний педагогічний університет"

Анотація

Мета дослідження - визначити економіко-стратегічні умови та оцінити головні наслідки утвердження галузевої специфіки міст Донбасу з вузькою економічною базою в 1920-1930-х рр. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об'єктивності, цілісності та системності; застосовуються методи: ретроспективний, проблемно-хронологічний, історико-генетичний та історико-типологічний. Наукова новизна полягає в спробі узагальнити наявні в науковій літературі, а також виявлені у джерелах дані щодо владної стратегії розвитку вузькогалузевого виробництва містоутворюючого значення в Донбасі у 1920-1930-ті рр., а також у розробці профільно-господарської систематики монопрофільних міст. Висновки. Державна економічна стратегія у досліджуваний період визначила швидке формування у Донбасі широкої мережі монопрофільних міст та утвердження їх галузевої специфіки. Виразні тенденції монопрофілізації промислових поселень містили урбаністичні процеси у регіоні вже на етапі "відновлення та реконструкції" господарства. Передусім це пов'язувалося з реалізацію плану ГОЕЛРО, спрямованого на модернізацію країни на основі її електрифікації. У той час бачення центральною владою економічної ролі Донбасу було пов'язане передусім із розвитком вугільної галузі. На початку 1920-х рр. мало місце намагання регіональної партійної еліти заперечувати перспективність для економіки Донбасу "диктатури вугілля", проте спроби їй протидіяти виявилися неуспішними. Внаслідок цього, до середини 1920-х рр. у регіоні сформувалися шістнадцять ареалів монопрофільного урбогенезу навколо вугільних підприємств, а також вісім - навколо об'єктів інших важко- промислових галузей - залізничної, вогнетривкої, хімічної та будівельної. З другої половини 1920-х рр., на етапі форсованої індустріалізації, промислово-урбаністичні процеси в Донбасі визначали стратегічні пріоритети: розвитку важкопромислових галузей, спеціалізації основних економічних районів та наближення виробництва до джерел сировини. Центром ухвалення системно-господарських рішень щодо Донбасу, що закріплювали тенденції жорсткої промислової монопрофілізації поселень, залишалося центральне партійне керівництво; республіканські партійні органи не мали суттєвого впливу на ці процеси. Масштаби розвитку важкої промисловості Донбасу обумовили в цей час стрімке зростання кількості ареалів урбогенезу та масову появу тут монопрофільних поселень зі статусом міста. З середини 1920-х і до кінця 1930-х рр. загальна кількість міст у регіоні зросла з дев'яти до п'ятдесяти трьох; 3/5 міст мали монопрофільний, майже всі - важкопромисловий характер. Містоутворюючими об'єктами 2/3 таких міст стали об'єкти вугільної промисловості; суттєвою була також містоутворююча роль залізничної галузі. Решта монопрофільних міст у регіоні в цей час виникли завдяки діяльності об'єктів енергетичної, вогнетривкої, хімічної, будівельної, склоробної, а також харчової галузей. Різке зростання кількості монопрофільних міст у 1920-1930-ті рр. у регіоні, та їх галузева належність стали наслідком екстенсивних методів господарювання. Для сучасної України питання подальшого розвитку та навіть існування великої кількості цих міст є викликом стратегічного характеру. Так, значної кількості капіталовкладень потребує оновлення промислово-економічної бази поселень, створення робочих місць. У той же час не можна виключати необхідності масових переселень значної кількості мешканців таких промислово-урбаністичних утворень, у зв'язку з економічною недоцільністю їх функціонування. місто історизм економічний

Ключові слова: Донбас, монопрофільні міста, галузева специфіка, економіко-стратегічні умови.

APPROVAL OF INDUSTRIAL SPECIFICITY OF MONOPROFILE CITIES OF DONBAS IN ECONOMIC AND STRATEGIC CONDITIONS OF THE 1920-1930

BOHUNENKO Valerii - PhD-student of the Department of Domestic and Foreign History of the Horlivka Institute of Foreign Languages of the State Higher Educational Institution "Donbas State Pedagogical University"

Abstract. The purpose of the study - to determine the economic and strategic conditions and assess the main consequences of the sectoral specificity of the cities of Donbas with a narrow economic base in the 1920-1930's. The research methodology is based on the principles of historicism, objectivity, integrity and systematics; the following methods are used: retrospective, problem-chronological, historical-genetic, historical-typological. The novelty of the study is an attempt to summarize the data available in the scientific literature, as well as found in the sources on the power strategy for the development of narrow industry production of city-forming importance in Donbas in the 1920-1930s, as well as the development of profile and economic taxonomy of mono-cities. Conclusions. During the period of the research, the state economic strategy determined the rapid formation of a wide network of mono-profile cities in Donbas and the establishment of their sectoral specifics. Distinct tendencies of monoprofiling of industrial settlements contained urban processes in the region already at the stage of "restoration and reconstruction" of the economy. This was primarily due to the implementation of the GOELRO plan, aimed at modernizing the country on the basis of its electrification. At that time, the central government's vision of the economic role of Donbas was primarily related to the development of the coal industry. In the early 1920s, there were attempts by the regional party elite to deny the prospects for the Donbas economy of a "coal dictatorship," yet the attempts to counter it were unsuccessful. As a result, by the mid-1920s, the region had formed sixteen areas of mono-profile urbogenesis around coal mines, as well as eight around other heavy industries, such as railways, refractories, chemicals, and construction. From the second half of the 1920s, at the stage of forced industrialization, industrial and urban processes in Donbas determined strategic priorities: the development of heavy industries, specialization of major economic areas and the approach of production to sources of raw materials. The central party leadership remained the centre of systemic and economic decisions regarding Donbas, which consolidated the tendencies of rigid industrial monoprofiling of settlements; republican party bodies did not have a significant influence on these processes. The scale of development of heavy industry in Donbas at this time led to a rapid increase in the number of areas of urbogenesis and the mass emergence of mono-profile settlements with the status of the city. From the mid-1920s to the late 1930s, the total number of cities in the region increased from nine to fifty-three; 3/5 of the cities had a mono-profile, almost all - heavy industry. City-forming objects of 2/3 of such cities became objects of the coal industry; the cityforming role of the railway industry was also significant. The rest of the mono-profile cities in the region at this time arose due to the activities of energy, refractory, chemical, construction, glass, and food industries. The sharp increase in the number of mono-profile cities in the 1920s and 1930s in the region, and their sectoral affiliation, were the result of extensive management methods. For modern Ukraine, the issue of further development and even the existence of a large number of these cities is a strategic challenge. Thus, a significant amount of investment requires updating the industrial and economic base of settlements, job creation. At the same time, the need for mass relocations of a significant number of residents of such industrial and urban formations, due to the economic inexpediency of their operation, cannot be ruled out.

Key words: Donbas, mono-profile cities, branch specifics, economic and strategic conditions.

Постановка проблеми. Поселенська структура Донбасу (у варіанті його визначення як економіко-соціокультурної цілісності в межах Донецької та Луганської областей) містить велику мережу міст із вузькою економіко- господарською базою, переважно - залежних від діяльності підприємств однієї або кількох суміжних галузей. У науковій літературі подібні урбаністичні утворення позначаються як "промислові мономіста", "монофунк- ціональні" міста, "моноіндустріальні", "монопрофільні" та ін. (Куліков, Склокіна, 2018; Kuzmenko, Soldak, 2010; Моисеева, Майбуров, 2011); категорія "монопрофільне місто" при цьому найбільш об'ємна за змістом. Нині з 89 (Адміністративно-територіальний устрій України) міст Донбасу 70 мають ознаки монопрофільності; більшість із них (42 міста) пов'язані з вуглевидобувною галуззю; решта - із залізничною, хімічною, енергетичною, вогнетривкою та ін. 68 із цих населених пунктів (в яких мешкає біля чверті населення регіону) отримали міський статус у період існування СРСР, значна частина - в 1920-1930-ті рр. (Промислові мономіста). Перспективи їх подальшого розвитку залежать від функціонування містоутворюючих підприємств. Нині більшість із цих поселень підходять під визначення "shrinking cities - убуваючих міст", причому проблеми соціально-економічного характеру пов'язані з промислово-галузевою специфікою (Циркулярна смарт- спеціалізація, с. 60-69).

Дослідження зазначеного історико-урбаністичного феномену є важливим, відтак, через його комплексну промислово-економічну та соціально- культурну значущість для життя регіону, що в останні роки загострилася у контексті військово-політичних подій на Сході України. Так, одним із завдань затвердженої урядом у 2020 р. "Державної стратегії регіонального розвитку на 2021-2027 рр." є протидія розгортанню комплексу кризових явищ, пов'язаних із занепадом "профільних галузей спеціалізації" в монофункціональних містах, серед яких - екологічні проблеми, ріст безробіття, депопуляція (Державна стратегія..., 2020). Дотримання цієї стратегії, її ефективне впровадження передбачає розуміння політико-стратегічних умов утвердження галузевої специфіки монопрофільних міст Донбасу у зазначений період.

Аналіз джерел та останні дослідження. Історіографію питання можна поділити на декілька блоків. До першого належать роботи, в яких розглядається феномен міст Донбасу з вузькою економічною базою в регіоналіс- тичній та історико-урбаністичній парадигмі. Їх авторами є Л. Кузьменко, М. Солдак (Kuzmenko, Soldak, 2010), В. Куліков, І. Склокіна (Куліков, 2017; Куліков, Склокіна, 2018) та ін. У цих працях визначаються критерії "мономіст", ореслюється господарська та соціальна проблематика їх функціонування.

До другого блоку доцільно віднести дослідження структурно-поселенських трансформацій регіону та його економіко-промислової історії, де, зокрема, висвітлюються політико-стратегічні, владно-організаційні та інші чинники формування міст, містоутворюючих підприємств. Серед їх авторів - С. Кульчицький (Кульчицький, 2015), Ю. Ніколаєць (Ніколаєць, 2012), А. Міхненко (Міхненко, 2000), І. Сапицька (Сапицкая, 2009) та ін. Важливими для вивчення обраної проблематики також є роботи узагальнюючого характеру з історії Донбасу, авторами котрих є В. Смолій, С. Кульчицький, Л. Якубова (Смолій, Кульчицький, Якубова, 2016) та ін.

Мета статті - простежити економіко-стратегічні умови та оцінити головні наслідки утвердження галузевої специфіки міст Донбасу з вузькою економічною базою в 1920-1930-х рр.

Виклад основного матеріалу. На початку економіко-господарських трансформацій доби СРСР Донбас був собою старопромисловим регіоном з виразною галузевою специфікою. На межі ХІХ-ХХ ст. головними індустріальними галузями промисловості регіону були вугільна, залізнична, металургійна та металообробна; також суттєвим був розвиток хімічної, будівельної та інших галузей (История рабочих Донбасса, с. 68-73). Разом із тим, наслідком промислового урбогенезу в регіоні не стало швидке формування міст, які впевнено можна віднести до монопрофільних: наприклад, Юзівка, що вже у 1917 р. отримала міський статус, була центром не тільки вугільного, металургійного, вогнетривкого, але й машинобудівного виробництва; також тут діяли численні підприємства харчової і легкої промисловості (Історія міст і сіл. Донецька область, 1970, с. 80-81).

Характер промислово-урбаністичного розвитку регіону змінився після встановлення влади більшовиків; ці зміни були обумовлені, насамперед, економіко-стратегічними факторами. Так, за марксистською доктриною, реалізація комуністичного проєкту передбачала високий стан розвитку матеріально-технічної та технологічної бази нового суспільства в умовах скасування приватної власності (Энгельс, 1955, с. 334-335). Швидка модернізація країни засобами централізованого планового господарювання ставала основним завданням нової влади, оскільки необхідно було в міжнародному масштабі довести доцільність соціалістичних перетворень на території колишньої Російської імперії, ефективність нової соціально-економічної системи. При цьому положення щодо переваг "радянської державності" мало бути доведеним "за будь-яку ціну", в умовах "обслуговування економікою політики" (Слоїн, Санчес-Сібоні). У свою чергу, економічне відставання погрожувало не лише дискредитацією самої ідеї соціалістичного будівництва, а й перетворювало перспективу загибелі молодої держави в цілковиту реальність; через це важливою складовою міжнародної ідеологічної та економічної конкуренції було забезпечення високої обороноздатності. Так, за словами В. Леніна, датованими вереснем 1917 р., "у сучасній війні... економічна організація має вирішальне значення"; як найголовніші ресурси називалися "хліб, вугілля, нафта, залізо" (Ленин, Из статьи, с. 10).

Саме використання вугілля в якості основного енергоносія визначало найголовніше економічне бачення владою Донбасу, починаючи від часів "воєнного комунізму", та вплинуло на подальший характер промислового урбогенезу. Так, постановою Ради праці та оборони від 23 квітня 1920 р. вугілля зачислялося до "військового майна"; стратегічне значення цього документу для розвитку Донбасу підкреслювали пізніше радянські історики (Арамбалык, Максимов, 1970, с. 51-53). Центральне правління кам'яновугільної промисловості Донбасу працювало під гаслом "диктатури вугілля" (Солдатенко, 2010, с. 311).

Утім, абсолютна одностайність думок з цього питання була відсутня. Зокрема, важливі дані про наявність розбіжностей, на початку етапу "відновлення господарства", між центральним та республіканським партійним керівництвом, з одного боку, та регіональною партійною верхівкою, з іншого, щодо довгострокового планування промислово-галузевого розвитку Донбасу містяться у листі Г. Орджонікідзе в Політбюро від 2 січня 1922 р. Так, у звіті щодо результатів його спілкування з "донецькими товаришами" під час проведення партійних зібрань у Харкові, Бахмуті, Луганську, Дебальцевому, Кадіївці, Єнакієвому, Юзівці Г. Орджонікідзе свідчив, що місцеві партійні кола наголошували на недопущенні перетворення Донбасу виключно на паливно-металургійний регіон; він наводив вислів голови Донецького губвиконкому М. Рухимовича: "диктатура вугілля зводить усе нанівець". Згідно з даними цього листа, представники місцевої більшовицької еліти вимагали побудови тут підприємств широкого галузевого "діапазону", що, безумовно, посилило би значення Донбасу в економіко- господарській системі УСРР, сприяючи створенню повних виробничих циклів у її межах. Натомість Г. Орджонікідзе, говорячи про здійснення "переходу партійних організацій на виробничі рейки", та визнаючи необхідність "гнучкості" у роботі з однопартійцями, критикував позицію "донецьких товаришів", характеризуючи її як "місництво". Він стверджував, що Донбас є "головною вугільно-паливною базою" країни, а також важливим центром металургійної та хімічної промисловості. При цьому, говорячи про революційну "зухвалість сміливців", спрямовану на розвиток у загальносоюзному масштабі "основ нашої промисловості, тисячами ниток переплетених між собою", він висловлював думку щодо доцільності відновлення у регіоні передусім дрібних шахт, задля отримання палива якнайшвидше (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 982, арк. 1а, 1а зв.).

Прагнення місцевої партійної еліти забезпечити більшу господарську "суб'єктність" регіону через розвиток тут багатогалузевого господарства в цей час не мали успіху; надалі в регіоні реалізовувалася стратегія центру. Так, поглиблення важкопромислової профілізації регіону визначали положення В. Леніна 1922 р. про пріоритет "врятування важкої промисловості", без чого "неможливо побудувати ніякої промисловості", та доведеться "загинути як самостійна країна" (Ленин, Пять лет российской революции, с. 187).

При цьому "підняття Донбасу" замислювалося ним як одне з головних урядових завдань (Ленин, Всеукраинскому съезду, с. 194).

"Місництво донецьких товаришів" було швидко подолано. Вже з офіційних документів того часу можна дізнатись про цілком суголосну позицію партійного керівництва українських регіонів. Так, у "Витягу про стан промисловості з протоколів засідань бюро губкомів КП(б)У" (1922 р.), надісланому до центрального партійного керівництва УСРР, містилося твердження про те, що саме "важка індустрія (метал та мінеральне паливо) є основою і політичної, і економічної диктатури пролетаріату"; визнавалося, що в найближчі роки у республіці "основним осередком важкої індустрії стане Донбас, із його мінеральним паливом та металургією"; наголошувалося, що "при вирішенні питань відновлення важкої індустрії її вихідним пунктом слід обрати індустрію Донбасу" (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1000, арк. 46).

Відповідно до стратегії соціалістичного будівництва організація процесів відновлення господарства здійснювалася у форматі планового господарювання. При цьому за часів "воєнного комунізму" та перших років нової економічної політики, коли відбувалося відновлення найважливіших індустріальних потужностей довоєнної доби, господарське планування було здебільшого оперативним. За свідченням В. Куйбишева, від планування, "які підприємства пустити в хід, в якій послідовності", Держплан на початку 1920-х рр. тільки починав переходити до складання річних планів, а пізніше - перспективних (Куйбышев, 1988; Десять лет Госплана, с. 179). Рішення щодо розвитку промисловості регіону з початку 1920-х рр. були важливою складовою плану ГОЕЛРО - першої спроби довгострокового планування (до десяти років) економіко-господарської модернізації "країни Рад" через здійснення якісного "стрибка" у сфері електроенергетики (Веселова, 2004, с. 134).

У першій половині - середині 1920-х рр. важливим чинником динаміки промислово-урбанізаційних процесів у регіоні, крім сировинної, була наявна з дореволюційного часу технічна база націоналізованих підприємств, як у монопрофільних - Дебальцевому, Амвросіївці та ін., так і в багатопрофільних поселеннях - Бахмуті, Костянтинівці та ін. Масштабне розширення вузькогалузевого виробництва в Донбасі, швидке освоєння його природних ресурсів уможливлювали наявність тут міцної виробничої бази, контингенту кадрових робітників, перспектив залучення для розширення виробництва великих мас нових працівників. Разом із тим розвиток паливного господарства як "базового" для плану ГОЕЛРО не пов'язувався з його інтенсифікацію: оновити технічну базу промисловості передбачалося пізніше, вже на основі електрифікації (Ленин, Из "первоначального наброска", с. 70). Показово, що економічне значення УСРР у загальносоюзному контексті середини 1920-х рр. голова РНК республіки В. Чубар бачив, насамперед, у постачанні, крім сільськогосподарської продукції, дешевої енергії для промисловості (Єфіменко, 2005, с. 119). Це відповідало магістральній стратегічній лінії партійно-урядового центру щодо Донбасу як головного вугільного регіону країни; водночас "дешевою енергією" в тогочасних технічних умовах можна було забезпечити промисловість тільки шляхом екстенсивного розвитку вугільної галузі.

Це не могло не викликати збільшення кількості монопрофільних поселень регіону. Так, у середині 1920-х рр. навколо підприємств вугільної галузі йшло формування 16 майбутніх міст: Артемове, Дзержинськ, Новоекономічне, Сніжне, Чистякове, Шахтарськ, Юнокомунарівськ, Артемівськ (Ворошиловградської обл.), Бокове-Антрацит, Гірське, Золоте, Краснодон, Красний Луч, Первомайськ, Перевальськ, Ровеньки (Промислові мономіста...). Роль безальтернативної економічної основи двох поселень (Красногорівка та Часів Яр) тоді підтвердили вогнетривкі підприємства; ще для чотирьох (Дебальцеве, Рубіжне, Амвросіївка, Пролетарськ) - об'єкти залізничної, хімічної, будівельної та склоробної галузей (Історія міст і сіл. Луганська область, 1968, с. 465; Промислові мономіста).

Містоутворюючого характеру в цей час у регіоні набули й новозбудова- ні виробничі потужності енергетичної галузі - першої в УСРР Штерівської ГРЕС. У цьому об'єкті символічно втілився на Донбасі план ГОЕЛРО; у зв'язку з будівництвом електростанції у 1923 р. було засноване селище будівельників станції та енергетиків Штергрес - майбутнє м. Міусинськ (Історія міст і сіл. Луганська область, 1968, с. 406-407; Промислові мономіста).

Окреме місце посідають майбутні міста монопрофільного характеру, що зростали завдяки діяльності об'єктів харчової промисловості. Так, до цього часу відноситься утвердження більш типової для урбогенезу Харківщини сільськогосподарської бази Сватового (Історія міст і сіл. Луганська область, 1968, с. 711-712). У свою чергу, профіль майбутнього Карло-Лібкхнехтовська визначив характерний для Донбасу природно-геологічний чинник - наявність унікального соляного родовища; відновлення соляних шахт уже на початку 1920-х рр., подальше будівництво нових стало тут виключним містоутворюючим чинником (Історія міст і сіл... Донецька область, 1970, с. 172-173).

Характер промислово-урбанізаційних процесів у регіоні був тісно пов'язаний з організованою трудовою міграцією (Ніколаєць, 2012, с. 89-90); в той же час для набуття поселенням міського статусу господарських та кількісно- демографічних показників було недостатньо: відповідно до затвердженої постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 16 квітня 1924 р. "Інструкції про порядок віднесення залюднених пунктів до розряду міських або сільських поселень", та постанови ВУЦВК від 28 жовтня 1925 р. враховувався також стан соціальної інфраструктури (Андрощук, 2006, с. 134). Можна констатувати, що за наслідками етапу "відновлення і реконструкції" якісних змін у співвідношенні багатопрофільних та монопрофільних міст у регіоні ще не відбулося: з дев'яти міст у регіоні (Артемівськ, Дмитріївськ, Єнакієве, Красний Луч, Маріуполь, Луганськ, Старобільськ, Слов'янськ, Сталін стійкий монопрофільний характер мав тільки Красний Луч (колишня Криндачівка), що отримав статус міста у 1926 р. (Історія міст і сіл. Луганська обл., 1968, с. 392; Промислові мономіста).

Наступний етап досліджуваного процесу був пов'язаний із форсованою індустріалізацією "країни Рад" із кінця 1920-х рр., що здійснювалася, за словами лідера ВКП(б) Й. Сталіна, з метою "наздогнати та обігнати" капіталістичні країни в техніко-економічному відношенні, та створити "промислову базу для оборони" (Сталин, 1949, с. 248). Спроможність виробляти в країні всі види продукції при цьому ставилася в залежність від наявності техніко- технологічної бази промисловості. На її швидке створення була спрямована партійно-урядова стратегія масштабного розширення важкопромислового виробництва (енергетики, металургії, машинобудування тощо), наближеного до джерел сировини (Горинов, Дощенко, 1991, с. 174-175).

Положення про пріоритетний розвиток індустрії групи "А" (важкої промисловості) транслювалося у багатьох партійних документах. Так, на XIV з'їзді партії, за проголошенням курсу на індустріалізацію, декларувалася необхідність "оптимального співвідношення" розвитку легкої та важкої промисловості, з виділенням як першочергового "виробництва засобів виробництва" (О директивах, с. 277-278). На початку 1930-х рр. голова Держплану СРСР В. Куйбишев стверджував, що співвідношення між важкою та легкою промисловістю є головним показником розвитку будь-якої країни, оскільки в економіці, де один "ланцюжок тягнеться за іншим... за важкою індустрією тягнеться легка" (Куйбышев, Об организации планирования, с. 205). Відтак, у старопромисловому Донбасі з його сировинною базою подальший прискорений розвиток важкої промисловості набував виключного урбанізаційного значення (Алфьоров, 2010, с. 75-77).

Подальше поглиблення галузевої специфіки монопрофільних міст регіону, а також розширення їх мережі було пов'язане з вугільною промисловістю, будівництвом нових вугільних об'єктів, що ставали містоутворюючими. При цьому стратегічна необхідність швидкого збільшення вугловидобутку у регіоні визначалася на рівні центрального партійного керівництва, за яким було "остаточне слово" при затвердженні та змінах п'ятирічних планів (Удод, 2004, с. 392). Так, ухвалення постанови ЦК ВКП(б) від 17 січня 1929 р. "Про завдання вугільної промисловості Донбасу" було викликано незадовільним рівнем забезпечення паливом промисловості при зростаючому темпі індустріалізаційних процесів. У ній визначалося загальносоюзне значення роботи "вугільного Донбасу"; від її успішності ставилося в залежність "вирішення основних завдань індустріалізації". Через те, що "старий Донбас" був "основним постачальником мінерального палива для промисловості та транспорту, коксу для металургії та хімічної промисловості", нагальними завданнями його промислового розвитку визнавалися "прискорення темпів будівництва нових шахт", а також реконструкція найбільших шахт, збільшення електроенергетичної бази регіону (Постановление ЦК ВКП(б), с. 402-404). Це програмувало масштабний урбогенез навколо вугільних підприємств Донбасу.

Новий поштовх розвитку головної промислової основи урбанізації регіону пов'язаний зі зверненням РНК СРСР, ЦК ВКП(б) та ВРНГ СРСР від

7 липня 1931 р. "Щодо завдань вугільної промисловості Донбасу". У цьому документі висувалися нові вимоги зростання видобутку вугілля в регіоні (на той час його план складав 56 млн т); виконання плану пов'язувалося передусім із технологічним вдосконаленням видобутку, з метою досягти 50-від- соткової механізації до 1933 р. (Обращение СНК СССР, с. 327). За доби форсованої індустріалізації в регіоні будувалися переважно малі і середні шахти (Смолій, Кульчицький, Якубова, 2016, с. 109). У роки першої п'ятирічки до ладу стало 53 нові шахти, у другій - були засновані 40 шахт (у загальному підсумку при цьому враховано російський комбінат "Ростоввугілля"). Ці підприємства були вже обладнані на тогочасному передовому технічному рівні (Кульчицький, 2015, с. 217). У постанові РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від

8 квітня 1933 р. "Про роботу вугільної промисловості Донбасу" відзначалося, що близько половини вуглевидобутку залежало тут від роботи найбільших 72 шахт (Постановление СНК СССР, с. 44). Розширення виробництва, пуск у дію нових потужних вугільних підприємств закріпив у цей час магістральний напрямок промислово-урбанізаційних процесів у регіоні.

Стратегічне владне бачення розвитку економічної основи урбанізації Донбасу на початку другої "п'ятирічки" розкривають положення резолюції XVII з'їзду ВКП(б) щодо "подальшого росту старих промислових районів СРСР", пов'язаних насамперед із будівництвом об'єктів "виробництва засобів виробництва", "наближення промисловості до джерел сировини" та поглиблення "спеціалізації основних районів" (О втором пятилетнем плане, с. 119). У цих умовах у регіоні планувався поглиблений розвиток тих самих галузей, що і в попередні роки, насамперед - вугільної. Введення в дію в країні сотень потужних підприємств енергетичної, металургійної, машинобудівної та інших галузей гостро вимагало палива, тож було розгорнуто велике шахтне будівництво: тільки у другій "п'ятирічці" було заплановано ввести в експлуатацію 178 нових шахт потужністю 143 млн т видобутку вугілля (О втором пятилетнем плане, с. 116)

Крім реконструкції багатьох вугільних копалень, заснованих у дореволюційну добу, посилювало містоутворюючі процеси заснування нових підприємств вугільної галузі (переважно копалень, а також збагачувальних фабрик) поруч зі старими, наприклад - потужної шахти "Зоря" біля селища Сніжного, шахти №25 у селищі ім. Паризької Комуни (нині - м. Перевальськ), Центральної збагачувальної фабрики в селищі Катик (майбутній Шахтарськ), та ін. (Гірничий енциклопедичний словник, т. 3, 2004, с. 595; Історія міст і сіл. Луганська область, 1968, с. 641). Завдяки потужним шахтам, заснованим на нових місцях, почали формуватися майбутні монопрофільні міста: Гірник, Гірське, Добропілля, Золоте, Зоринськ, Моспине, Новий Донбас, Новодружеськ. Вугілля, що видобувалося на цих шахтах, використовувалося як для виробництва коксу, так і на ТЕС (Історія міст і сіл. Донецька область, 1970; Історія міст і сіл. Луганська область, 1968).

Також у цей час більш суттєвого містоутворюючого значення набували важкоіндустріальні об'єкти інших галузей, у тому числі засновані в попередні часи. Насамперед це стосується залізничних вузлів, розвиток яких, пов'язаний з потребами вугільної та іншої галузей, визначив профіль міст Волновахи, Дебальцевого, Іловайська, Красного Лиману, Ясинуватої. Поряд із вугільною промисловістю, вже за часів перших "п'ятирічок" у регіоні відбулося суттєве розширення стратегічно важливого вогнетривкого виробництва (продукція котрої була необхідною для металургійної, коксохімічної, хімічної, енергетичної галузей), що було основним для Красногорівки та Часового Яру. Крім реконструкції старих підприємств, містоутворюючий характер галузі закріпила в Часовому Ярі побудова в 1929-1934 рр. потужного Новошамотного заводу. Показово, що, за результатами різкого збільшення масштабів вогнетривкого виробництва, одним з центрів якого був Донбас, уряд СРСР відмовився від імпорту вогнетривів уже у 1932 р. (Итоги выполнения, с. 123).

Продовжувало розширюватися у регіоні виробництво на хімічних підприємствах монопрофільних Петровського та Рубіжного; у зв'язку з будівництвом хімічного комбінату в середині 1930-х рр. було засноване селище Лисхімбуд (майбутній Сєвєродонецьк). Детермінантою утворення майбутніх міст Комсомольського, Докучаєвська та Ями (Сіверська) у роки другої "п'ятирічки" стало розширення флюсодоломітного виробництва; Амвросіївки - будівельного, Пролетарського - склоробного, Алмазної - металургійного. Енергетичні об'єкти, що працювали на місцевому паливі, у ці роки, у контексті створення системи енергопостачання "Донбас-Придніпров'я", набули містоутворюючого значення для для Зугресу (де було закінчено будівництво станції), а також для Курахово, де стала до ладу перша черга ДРЕС (Історія міст і сіл. Донецька область, 1970; Історія міст і сіл. Луганська область, 1968).

Варто відзначити, що у регіоні за доби індустріалізації, як і на попередньому етапі, не утворювалися монопрофільні міста навколо підприємств машинобудівної галузі, незважаючи на високу питому вагу продукції машинобудування у регіоні - 20% від його валової промислової продукції (История рабочих Донбасса, 1981, с. 240). Це можна пояснити тим, що при урядовому плануванні будівництва нових підприємств, за відсутності жорсткої залежності від місцевої сировинної бази, враховувалася можливість використання наявних трудових ресурсів, технічної та соціальної інфраструктури вже існуючих поселень.

Масштаби та характер промислового урбогенезу в роки "перших п'ятирічок" призвели до того, що наприкінці 1930-х рр. у регіоні налічувалося вже 53 населених пункти зі статусом міста, проти 9 у середині 1920-х рр. За наслідками форсованої індустріалізації різко змінилося співвідношення багатопрофільних та монопрофільних міст Донбасу на користь останніх. Кількість багатопрофільних промислових міст порівняно з серединою 1920-х рр. зросла на 14 поселень. У той же час у регіоні існувало вже 31 місто, що мали стійкий монопрофільний характер розвитку, проти одного в середині 1920-х рр. Для переважної більшості з них він був пов'язаний із вугільною промисловістю; також виникли "міста залізничників, хіміків, вогне- тривників" та ін. (таблиця 1). Майже вдвічі більшою, порівняно з серединою 1920-х рр., наприкінці 1930-х рр. була кількість ареалів монопромисло- вого урбогенезу: крім 31 міста, сформованого у досліджуваний період, 16 поселень, залежних переважно від підприємств вугільної, а також енергетичної, хімічної, металургійної, вогнетривкої галузей, набули статусу міст у наступні десятиліття (таблиця 2).

Таблиця 1.