Нові матеріали з історії подолян у роки Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

НОВІ МАТЕРІАЛИ З ІСТОРІЇ ПОДОЛЯН У РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 РР.

ЧУТКИЙ Андрій - доктор

історичних наук, доцент,

доцент кафедри давньої

та нової історії України



Анотація

війна революція студент поділля

Мета дослідження - проаналізувати та включити до загального контексту історії України початку XX ст. недосліджувані раніше архівні матеріали, які стосуються студентів Київського комерційного інституту, що походили з Поділля та навчались у цьому закладі в період Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. Методологія дослідження заснована на загальнонаукових (науковості, об'єктивності, структурно-системному) і спеціально-історичних методах дослідження, та базується на конкретно-історичному підході. Використані методи аналізу, синтезу, історико-порівняльний, історико-типологічний, проблемно-хронологічний. Наукова новизна полягає у тому, що більшість архівних матеріалів, на яких побудоване це дослідження, вперше вводяться до наукового обігу. Відповідно, вони дозволяють поповнити новим фактичним матеріалом уже відомі складові історичного поступу підросійської України перших десятиліть XX ст., а це поглиблює історичний дискурс. Висновки. Вступ на навчання до першого вітчизняного вишу економічного профілю вихідців з Поділля, чимало з яких були представниками польської та єврейської нації, підтверджує їх значну роль у господарському житті краю на початку XX ст. На підставі наявності серед студентів Київського комерційного інституту вихідців з Поділля, котрі вступали до нього навіть у роки Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр., доводиться тісний зв'язок цього регіону із Києвом і в ті буремні роки. Обґрунтовується складний матеріальний стан більшості тогочасних студентів, що суттєво ускладнювало та розтягувало процес навчання. Вплив цього чинника особливо посилився з початком Першої світової війни й обумовив припинення навчання багатьма студентами, також і внаслідок мобілізації. При цьому представники пригноблених націй Російської імперії (зокрема українці, євреї та поляки) прагнули уникати мобілізації, що є свідченням їх опозиції до імперії, а отже і небажання захищати її зі зброєю в руках. Загалом, засвідчено потужний вплив подій тогочасного політичного життя на долі пересічних особистостей, що пояснює зміни у житті населення України тієї епохи.

Ключові слова: історія Поділля, історія України початку XX ст., персоналістика, Перша світова війна, Українська революція 1917-1921 рр.



Abstract

THE NEW MATERIALS ON THE HISTORY OF PODOLYANS DURING WWI AND THE UKRAINIAN REVOLUTION OF 1917-1921

CHUTKYI Andrii - Doctor of Historical Sciences, Associate Professor of the Department of Ancient and Modern History of Ukraine, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The purpose of the study is to analyze and include in the general context of the history of Ukraine of the early XX century the previously unexplored archival materials on the students of the Kyiv Commercial Institute who came from Podillya and studied at this institution during WWI and the Ukrainian Revolution of 1917-1921. The research methodology is based on general scientific (scientificity, objectivity, structural and systemic) and special-historical research methods, and is built on a concrete-historical approach. The methods of analysis, synthesis, historical-comparative, historical-typological, problem-chronological are used. The scientific novelty is that most of the archival materials on which this study is based are introduced into scientific circulation for the first time. Accordingly, they make it possible to supplement the already known components of the historical progress of Russian Ukraine in the first decades of the XX century with new factual material, and this deepens the historical discourse. Conclusions. The admission to the first domestic university of the economic profile of Podillya natives, many of whom were representatives of the Polish and Jewish nations, confirms their significant role in the economic life of the region in the early XX century. Based on the presence of students from Podillya among the students of the Kyiv Commercial Institute, who entered it even during WWI and the Ukrainian Revolution of 1917-1921, the region has a close connection with Kyiv even in those turbulent years. The difficult financial situation of the majority of students of that time is substantiated, which significantly complicated and stretched the learning process. The influence of this factor intensified especially with the beginning of WWI and led to the termination of studies for many students, also due to mobilization. At the same time, representatives of the oppressed nations of the Russian Empire (including Ukrainians, Jews, and Poles) sought to avoid mobilization, which is an indication of their opposition to the empire, and hence the unwillingness to defend it with weapons in hand.

In general, the strong influence of the events of the political life of that time on the fate of ordinary individuals is evidenced, which explains the changes in the life of the population of Ukraine of that time.

Key words: the history of Podillya, the history of Ukraine of the beginning of the XX century, personalistics, WWI, the Ukrainian revolution of 1917-1921.



Постановка проблеми

Крізь призму аналізу матеріалів з особових справ студентів Київського комерційного інституту, які походили з Поділля з'ясуємо ступінь пов'язаності цього регіону з Києвом і міру включеності до господарського життя регіону різних етнічних груп, які його заселяли.

Аналіз джерел та останні дослідження

Дослідження засноване на архівних джерелах, які зберігаються в Державному архіві м. Києва й становлять фонд «Київський комерційний інститут». Оскільки більшість з них уперше вводяться до наукового обігу, то це надає цій розвідці як актуальності, так і новизни.

Однак, задля встановлення ступеня унікальності отриманого з цих джерел історичного матеріалу усталеним поглядам на історію України загалом, і Поділля зокрема, початку XX ст., або навпаки - вписування отриманих даних у вже відомий контекст історичного поступу, було залучено праці сучасних учених-істориків і публікації джерел. Всі вони в цій розвідці мають додаткове значення, оскільки пріоритет відданий введенню до наукового обігу нових архівних матеріалів. Новизна ж останніх обумовлює відсутність праць, в яких би вони досліджувались. Значну роль для пояснення контексту ситуації у вищій школі в Україні у досліджуваний період, відіграла публікація документів з історії Університету св. Володимира «Alma mater», упорядкована В. Коротким та В. Ульяновським (Короткий, Ульяновський, 2000). Для пояснення ситуації в Російській імперії у роки Першої світової війни використано збірник тогочасного законодавства (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914).

Також використано праці з регіональної історії (Поділля, 1994) та роботи, що висвітлюють загальну ситуацію в Україні на початку XX ст. (Грицак, 2000).

Однак основну частку історіографії становили роботи присвячені економічній ситуації в Україні на початку XX ст.: узагальнюючого характеру (Смолій, 2011; Лукінов, 1983; Вірник, 1949), так і спеціальні (Рубач, 1958; Иванов, 1958; Реєнт, 2011; Криськов, 2014; Смолій, 2006). Нами залучено праці, що описували роль в економічній сфері окремих етнічних груп, зокрема поляків (Бовуа, 1998).

Мета статті

Проаналізувати і включити до загального контексту історії України початку XX ст. недосліджуваних раніше архівних матеріалів, які стосуються окремих студентів Київського комерційного інституту, котрі походили з Поділля і навчались у цьому навчальному закладі в період Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр.

Виклад основного матеріалу

Перша світова війна та Українська революція 1917-1921 рр., яка почалась наприкінці тієї «світової бійні» та подарувала Україні черговий шанс на відновлення політичної незалежності, особливо радикально позначились на населенні Наддніпрянської України.

Фактично відбувся докорінний злам усталених традицій, системи цінностей, зрештою - всього способу життя. При цьому саме життя суттєво девальвувалось в умовах суцільного хаосу та непевності. Всі ці зміни вплинули на весь подальший розвиток України. А тому ці епохальні події назавжди увійдуть до «топ-тем» для дослідження їх фахівцями з історії України.

Найбільш продуктивним для вивчення таких тем для окремих дослідників залишається мікро-історичний підхід, зокрема й дослідження на прикладі змін у долях звичайних особистостей, оскільки саме вони й відображають загальну ситуацію у суспільстві. У цьому зв'язку особливий інтерес становить вивчення біографії осіб, які навчались у вищій школі, оскільки студентство традиційно перебуває на вістрі всіх суспільно-політичних процесів, що доводять й останні події в Україні та світі. До того ж незначна кількість вишів в Україні на початку XX ст. обумовлювала ту обставину, що кожен з них відображав ціле суспільство у так би мовити «концентрованому вигляді». Останнє було особливо характерним для першого вітчизняного вишу економічного профілю - Київського комерційного інституту, оскільки до нього, по-перше, йшли вчитися представники всіх станів, які пов'язували свою подальшу професійну діяльність з економічною сферою (за відсутності аналогів). А по-друге - завдяки своєму демократизму та особливій лояльності відносно студентів він дійсно притягав вихідців із різних станів, навіть якщо вони і не пов'язували свою подальшу професійну діяльність з економічною сферою (Чуткий, 2013, с. 95-104, 2014-216; Чуткий, 2013а; Чуткий, 2010; Чуткий, 2011). До того ж це був перший в Україні заклад, який приймав на навчання представників обох статей, що засвідчено як його статутом, так і звітами по студентському контингенту (Держархів м. Києва, ф. 2293, оп. 1, спр. 8, арк. 1; Держархів м. Києва, ф. 229, оп. 1, спр. 19, арк. 73; Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 538, арк. 11; Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 1327, арк. 3 зв.).

На нашу думку, доречним є вивчення змін у регіональному зрізі, оскільки при всіх узагальнюючих рисах кожен регіон України характеризувався певною специфікою розвитку, що залежала від наближеності до лінії фронту в роки Першої світової війни, а за часів Української революції 1917-1921 рр. - тривалістю перебування під контролем тієї або іншої влади. У цьому зв'язку особливий інтерес представляє Поділля - регіон України, що найдовше залишався під контролем української влади за всіх змін ситуації у період українських визвольних змагань 1917-1921 рр.

Враховуючи вище зазначені фактори, у статті взято за об'єкт дослідження долі вихідців з Поділля, котрі здобували вищу освіту у Київському комерційному інституті в період 1914-1920 рр., відібравши найбільш типові, а також і цікаві справи серед їх загальної кількості. Оскільки ж було досліджено вихідців з Поділля, що представляли різні етнічні та соціальні групи, то це дозволило відобразити ситуацію у етно-соціальній структурі населення Поділля тих років, а принагідно - й міру зв'язку цього українського регіону з Києвом як центром суспільно-політичного життя.

Також маємо зазначити, що долі студентів Київського комерційного інституту, котрі походили з Поділля і навчались у цьому виші у 1914-1920 рр., досліджуються на основі раніше не залучених до наукового обігу архівних документів, а саме - їх особових справ, які збереглися в архіві Київського комерційного інституту і що забезпечує додаткову актуальність та новизну цього дослідження.

Також потрібно наголосити, що серед вихідців з Поділля, котрі навчались у Київському комерційному інституті, домінують євреї та поляки. Це жодною мірою не спростовує соціологічних досліджень, які доводять, що абсолютну більшість населення регіону складали українці, тоді як відсоток поляків становив 2,8%, а євреїв - 8,3% і водночас українці становили понад 80% (Грицак, 2000, с. 62-63). При цьому засвідчує, що економічне життя Поділля значною мірою контролювалось вихідцями з названих етнічних груп, що також узгоджується з відповідними дослідженнями. Наприклад, доведено, що аграрний сектор Поділля значною мірою контролювався польськими магнатами та шляхтою, а також і євреями (Бовуа, 1998; Історія народного господарства Української РСР, 1983, с. 401; Иванов, 1957, с. 176-214) та сумарно на три правобережні губернії припадало до половини площі землі, що залишилась у власності поміщиків по всім 9 українським губерніям (Реєнт, Сердюк, 2011, с. 25; Криськов, 2014, с. 203). І хоча загальна площа землі, що залишилась у власності правобережних поміщиків й складала близько 30%, однак це були найкращої якості землі й до того ж їх було розподілено між набагато меншою кількістю власників, аніж решта землі, що перебувала у клаптиковому володінні безлічі селянських господарств (Рубач, 1956, с. 15-17). Збереглись тут і величезні латифундії низки польських аристократичних родин (Вірник, 1949, с. 75; Смолій, 2006, с. 473). До того ж господарський комплекс цього регіону України й напередодні Першої світової війни зберігав переважно аграрний характер (Артюх, 1994, с. 84, 110-121; Смолій, 2011, с. 612-632). Відповідно, такий етнічний склад вихідців з Поділля у стінах цього першого в Україні вишу економічного профілю підтверджує ці тенденції.

Серед вихідців з Поділля, що вступили на навчання до Київського комерційного інституту напередодні або на початку Першої світової війни й мали українське походження, можна назвати кілька типових прикладів.

Так, у 1908 р. на навчання до Київського комерційного інституту поступив Володимир Іполитович Коцюбинський - син дрібного чиновника, що народився у м. Хмільник в 1889 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 1768, арк. 17, 4). Як видно з формулярного списку про службу його батька, останній походив «з обер-офіцерських дітей», його мати була з дворян, у батьківській сім'ї загалом було восьмеро дітей, з яких один був священиком і ще двоє - навчались у духовних семінаріях (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 1768, арк. 7 зв.). Початкову освіту В. Коцюбинський здобув у Кам'янець-Подільському духовному училищі, а середню - у Кам'янець-Подільській духовній семінарії (19031907 рр.) (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 1768, арк. 7 зв.).

Враховуючи багатодітність батьківської родини, В. Коцюбинський не міг розраховувати на особливу матеріальну підтримку й тому мусив шукати підробітків. Зокрема, в останні передвоєнні літні канікули він підробляв на залізниці (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 1768, арк. 9-11) і навіть прохав про надання дострокової відпустки, оскільки «спонукальною причиною до від'їзду є відсутність матеріальних засобів» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 1768, арк. 12). По логіці В. Коцюбинський мав закінчити навчання в інституті в 1912 р. Однак освітній процес розтягся і з початком війни його особова справа в архіві інституту уривається. Це дає підстави вести мову про припинення ним навчання.

Інший серед студентів-українців Київського комерційного інституту, що походив з Поділля - Валентин Олександрович Галевич - особа, котра як і ряд інших вихідців з Поділля належав до Українського студентської громади інституту і до того ж був її першим головою (тобто фактично засновником), а отже був активним учасником українського національного руху серед тогочасної молоді. Він народився в 1881 р. у с. Сліди Могилівського повіту Подільської губернії в сім'ї місцевого протоієрея. У метричній виписці зазначено, що його хресними батьками були так само представники місцевого духовенства, що підтверджує сильний корпоративний дух у середовищі сільського духовенства Поділля другої половини XIX ст. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 61). Середню освіту В. Галевич, так само як і В. Коцюбинський, здобув у Подільській духовній семінарії, а після її закінчення у 1903 р. п'ять років до вступу у Київській комерційний інститут (1908 р.) прослужив псаломщиком у с. Шелудькі Брацлавського повіту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 53), що було необхідно для покриття витрат на навчання у духовній семінарії.

У квітні 1911 р. В. Галевич був арештований і висланий з Києва (з одночасним звільненням з інституту) у зв'язку з виявленням його приналежності до забороненої політичної партії (УСДРП), що підтверджує висновок про його активну проукраїнську позицію (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 78, 86, 88, 93). Показово, що рішенням влади В. Галевичу було заборонено проживати «у південно-західних, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Катеринославській та Харківській губерніях» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 88), що дозволяє окреслити й кордони України в уявленні тієї ж таки влади. Наприкінці 1912 р. нагляд поліції з В. Галевича був знятий, йому дозволили повернутись до Києва і він поновився в інституті (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 77).

Проукраїнська позиція В. Галевича виявилась і в самому затягуванні періоду навчання в інституті: він мав закінчити його до осені 1914 р. Однак натомість продовжував навчатись і після початку війни, оскільки це дозволяло уникнути мобілізації. При цьому він спеціально звертався до директора інституту з проханням про надання відповідних документів задля виклопотання відстрочки від призову (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 65, 66).

Враховуючи приналежність В. Галевича до Української студентської громади інституту, а отже й активну українську позицію, показовим є те, що попри те, що випускні іспити В. Галевич склав ще восени 1915 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 46), однак диплом отримав 6 березня 1918 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 15), тобто одразу ж після повернення Української Центральної Ради до Києва. Варто зазначити також і те, що свою дипломну роботу він присвятив вивченню такого важливого для тогочасного економічного життя України питання як кооперація і дослідив його на прикладі подання інформації про кооперацію на Всеросійській Виставці, що відбулась у Києві в 1913 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 16). Зазначимо, що у складеній при закінченні навчання в інституті автобіографії Галевич зазначив, що в студентські роки працював «інструктором зі споживчої кооперації у Київському союзі споживчих товариств, завідувачем кооперативним відділом Всеросійської виставки 1913 р. в Києві та редактором кооперативного журналу «Муравейнік» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 547, арк. 53). А як відомо, кооперативний рух значною мірою об'єднував опозиційних українських суспільно- політичних діячів, зокрема Б. Мартоса, Х. Барановського та ін.

Завершуючи аналіз інформації про В. Галевича варто зазначити, що такі симпатики української справи серед молоді Поділля початку XX ст. були доволі частим явищем. Вочевидь, це одна з причин, яка пояснює - чому українська влада в роки Української революції 1917-1921 рр. найдовше трималась у цьому регіоні і що саме на його території розігрались останні битви українських визвольних змагань у 1920-1921 рр.

Наприкінці 1909 р. заяву з проханням про зарахування до студентів Київського комерційного інституту подав «син надвірного радника» Олександр Олександрович Коцюбинський, який зазначив своєю домашньою адресою м. Кам'янець-Подільський, Новий план, буд. Марцинкевича (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 3, спр. 1769, арк. 2). Оскільки на цьому його особова справа в архіві інституту уривається, то це означає, що він не приступав до навчання - явище, що стало типовим для багатьох вихідців з різних регіонів України на початку XX ст., однак особливо після початку Першої світової війни.

Напередодні Першої світової війни на навчання до Київського комерційного інституту вступив Василь Іванович Зарицький. Як засвідчує копія метричної виписки, він народився в 1892 р. у с. Должка Кременецького повіту Подільської губернії в селянській родині, в якій було семеро дітей із яких троє померли (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2969, арк. 11, 20 зв. -21). Цей факт підтверджує як багатодітність тодішніх родин, так і доволі високу смертність. З копії атестату слідує, що до вступу в інститут В. Зарицький закінчив Кам'янець-Подільське приватне комерційне училище І. Мазінга, де навчався у 1910-1913 рр. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2969, арк. 12).

З початком Першої світової війни В. Зарицький так само прагнув уникнути мобілізації. Тож він спочатку поступив на службу до Подільського губернського комітету Всеросійського земського союзу, який і клопотався про надання В. Зарицькому відстрочки від призову, як працюючому на фронт (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2969, арк. 21-22). Однак, задля додаткової підстраховки, Зарицький подав документи до військових навчальних закладів: спочатку в квітні 1915 р. до Одеського артилерійського училища (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2969, арк. 2), а в жовтні 1916 р. - до Миколаївського піхотного училища у Києві, «оскільки призваний до виконання військового обов'язку» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2969, арк. 3). Закономірно, що зміну військових навчальних закладів, а також і їх профілю слід розглядати як неперебірливість з єдиною метою - відтягти сам момент призову, а якщо такий і відбудеться, то призиватися бодай у молодшому офіцерському званні, що гарантувалось за умов проходження навчання у військовому навчальному закладі. На цьому в його особовій справі наступає лакуна, а останній (за хронологією) документ - це його заява до інституту, що була надіслана з Харкова 16 серпня 1918 р. і містила прохання поновити його у складі студентів «як звільненого по демобілізації цілком від військової служби» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 2969, арк. 1).

Останній факт також є характерним, що підтверджує сподівання суспільства на цілковиту стабілізацію внутрішньої ситуації у країні в період Гетьманату. Як свідчення на його підтвердження - вступ у 1918 р. на навчання до інституту великої кількості вихідців з Поділля, серед яких абсолютно домінували поляки.

Так, наприкінці травня 1918 р. заяву про вступ до Київського комерційного інституту подав Тадеуш Фіжбін, який народився в 1897 р. у селянській родині. З серпня 1916 р. до 1918 р. він встиг послужити прапорщиком 4-го запасного піхотного полку і на момент вступу до інституту мешкав у м. Жмеринка Подільської губернії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 8260).

26 червня 1918 р. заяву з проханням про вступ до Київського комерційного інституту подав Ян Рудницький, який мешкав у Проскурові Подільської губернії, 1895 р. народження, з селян, середню освіту здобув у Балаківському комерційному училищі (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 6995).

14 вересня 1918 р. до інституту надійшла заяву з проханням про вступ на навчання від Станіслава-Мечислава Стокольського, котрий народився в 1899 р. в. с. Новоселиця Балтського повіту Подільської губернії у міщанській родині і в лютому 1918 р. закінчив Гайсинську гімназію (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7673).

Так само 14 вересня 1918 р. датовано й отримано заяву з проханням про зарахування до студентів Київського комерційного інституту Тадеуша Котовича, котрий народився у 1899 р., середню освіту здобув у Проскурівському комерційному училищі (яку закінчив в лютому 1918 р.) і на момент вступу до інституту працював у канцелярії мирового судді у м. Летичів Подільської губернії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4084).

24 вересня 1918 р. датована заява про вступ до інституту ще одного поляка з Поділля - Сигізмунда Свірського. Він народився в 1898 р. у с. Дзигів Брід Подільської губернії, в дворянській родині і закінчив Жмеринську чоловічу гімназію (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7201). Зазначимо, що в його атестаті з гімназії, виданому 30 травня 1918 р., з-поміж інших предметів значиться й «Історія та географія України», який він склав на «4» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7201, арк. 8). Оскільки попередні особи закінчували курс навчання в гімназіях у лютому і в їх атестатах такого предмету не значиться, то це означає, що він був запроваджений у березні - квітні 1918 р.

Звертаємо увагу, що всі вище перераховані особи поляків з Поділля, котрі у травні - вересні 1918 р. подавали заяви про вступ до Київського комерційного інституту, наприкінці 1918 р. перервали навчання у ньому. Це можна пояснити лише черговою дестабілізацією життя в Україні внаслідок кризи Гетьманату, а також і відновленням політичної незалежності Польщі, а отже й прагненням багатьох молодих поляків виїхати на історичну батьківщину.

Що ж до поляків, які вступали до Київського комерційного інституту на початку Першої світової війни, то тут також частими були випадки припинення процесу навчання, а сам вступ до інституту був одним із способів уникнення призову, оскільки одразу ж після вступу вони порушували питання про отримання відстрочки від призову.

Так, 6 липня 1915 р. заяву про вступ до інституту подав Станіслав Адамович Люблінський (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4994, арк. 8). Він народився в 1896 р. у селянській родині у с. Берляткі Могильовського повіту Подільської губернії, а в 1915 р. закінчив Барське реальне училище (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4994, арк. арк. 2, 4]. 22 липня 1915 р., тобто напередодні призову до армії, він подав директору інституту заяву з проханням надати йому документ, який засвідчує його перебування у складі дійсних слухачів задля отримання відстрочки від мобілізації (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4994, арк. 11).

12 травня 1916 р. С. Люблінський прохав надати посвідчення про те, що є дійсним слухачем інституту задля вступу на роботу (на час канікул) до Всеросійського земського союзу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4994, арк. 14). Названа організація здійснювала матеріальне забезпечення армії, а тому її співробітники звільнялися від мобілізації. Отже, бачимо з його сторони прагнення у будь-який спосіб уникнути мобілізації до російської армії. Зазначимо, що влітку 1916 р. С. Люблінський припинив навчання в інституті, що можна пояснювати його переходом на роботу на постійній основі до вище зазначеної організації. Останній (в хронологічному плані) документ з його особової справи в архіві інституту - це прохання про поновлення його у складі студентів інституту датоване 29 жовтня 1918 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 4994, арк. 1). Однак, оскільки на цьому справа С. Люблінського в архіві інституту припиняється, то це означає, що до навчання він не приступив. Це можна пояснювати вище згаданою причиною - черговою хвилею дестабілізації в Україні в умовах наближення падіння Гетьманату.

31 липня 1915 р. датована заява про вступ на комерційно-технічне відділення Київського комерційного інституту Станіслава Рудольфовича Ляшевського (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 5019, арк. 2). Він народився у 1897 р. у Бердичеві в міщанській родині (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 5019, арк. 10), середню освіту здобув у Вінницькому приватному чоловічому комерційному училищі Товариства викладачів, яке закінчив у травні 1915 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 5019, арк. 1). На цьому його особова справа в архіві інституту уривається. З останнього документу - заяви С. Лашевського з проханням про поновлення у числі студентів, яка датована липнем 1918 р., довідуємось, що в серпні 1916 р. він був мобілізований, однак тепер звільнився з армії і може приступити до навчання, і на що інститут дав ствердну відповідь (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 5019, арк. 7).

Дещо збільшився вступ поляків з Подільської губернії до Київського комерційного інституту в 1917 р. Це можна пояснювати ліквідацією після демократичної Лютневої революції 1917 р. національних обмежень і дискримінаційної політики щодо неросійського населення з боку нової російської влади. При цьому це знов були вихідці з різних станів.

Наприклад, у серпні 1917 р. на навчання до інституту поступив Сигізмунд Селецький (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7223, арк. 1, 17). Він народився у 1897 р. в дворянській родині, з 1907 по 1917 р. навчався у Барському реальному училищі та на момент вступу до Київського комерційного інституту мешкав у м-ку Ялтушки Могилівського повіту Подільської губернії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7223, арк. 1, 6, 9). З осені 1917 р. С. Селецький приступив до навчання в інституті. Однак уже 30 травня 1918 р. подав прохання про видачу всіх його документів з канцелярії інституту, оскільки збирався перевестись на навчання до Київського політехнічного інституту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 7223, арк. 3).

З польських міщан з Поділля походив Сигізмунд Погоржельський. Він народився у 1895 р. в с. Стара Соколовка і в 1917 р. закінчив Могилів- Подільське комерційне училище (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 6327, арк. 14, 16). 14 липня 1917 р. С. Погоржельський подав заяву про вступ на комерційно-технічне відділення інституту, зазначивши, що мешкає в Проскурові (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 6327, арк. 19). Проте внаслідок хвороби він не приступив до навчання, пропустивши 1917 - 1918 навчальний рік. А тому 14 липня 1918 р. подав чергову заяву з проханням про зарахування до студентів Київського комерційного інституту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 6327, арк. 4). Це прохання було задоволено, однак на цьому особова справа С. Погоржельського в архіві Київського комерційного інституту уривається. Це означає, що він так і не приступив до навчання і це слід пояснювати загостренням внутрішньополітичної ситуації в Україні наприкінці 1918 р.

Вступ поляків до Київського комерційного інституту тривав навіть наприкінці 1917 р. Наприклад, 20 жовтня 1917 р. заяву про вступ до інституту подав Тадеуш Козьмінський. Він переводився з Московського комерційного інституту, де навчався на третьому семестрі (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3846, арк. 4). Цей факт можна розглядати як свідчення того, що в Україні в той час ситуація була кращою, аніж у Росії. Як видно з копії метричної виписки, Т. Козьмінський народився у 1897 р. у с. Згаркі Подільської губернії в дворянській родині, в червні 1914 р. екстерном склав іспити у Краківському реальному училищі і на момент вступу до Київського комерційного інституту мешкав у Кам'янці-Подільському (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3846, арк. 7). Тобто, з початком революційних подій у Росії повернувся додому.

Уже 23 жовтня 1917 р. Т. Козьмінський прохав надати йому відпускний білет аби виїхати додому «внаслідок розорення солдатами маєтку моїх батьків та відсутності засобів для проживання у Києві» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3846, арк. 8) - наочне свідчення розвалу фронту та мародерства, що їх чинили російські війська у прифронтовій смузі. Останній документ з особової справи Т. Козьминського датований 23 травня 1918 р. - це заява з проханням надати з канцелярії інституту оригінали його документів (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3846, арк. 1). Це можна пояснити його прагненням припинити навчання в Києві і можливо - переїхати до іншого міста.

Загалом, вплив політичної ситуації на можливості здобуття освіти, навіть і на саме право вступити до вишу, в той період були особливо помітними. Наприклад, початок Першої світової війни призвів до припинення прийому на навчання до вишів Російської імперії підданих воюючих із нею держав та виключення тих, хто уже навчався. Це було закріплено відповідним надзвичайним законодавством (Законы и распоряжения по обстоятельствам военного времени, 1914) і неухильно виконувалось адміністраціями всіх закладів. Зокрема, в Київському комерційному інституті було звільнено 14 таких осіб (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 8, спр. 823, арк. 58) та навіть було інспіровано цькування викладачів, які мали німецьке коріння (Короткий, & Ульяновський, 2000, с. 650-670). А з-поміж таких осіб були й пов'язані з Поділлям особи польського походження. Як підтвердження цього, приклад Едуарди-Марії Станіславівни Красницької. Вона народилась у 1883 р. в родині дворянина-австрійського підданого в с. Уладівка Подільської губернії, де, як слідує з її curriculum vitae, мешкала до 14-річного віку (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 42). У 1901 р. закінчила Маріїнську Харківську жіночу гімназію (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 3) та кілька років учителювала (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 42), а в 1907 - 1908 рр. навчалась у додатковому класі Київської жіночої гімназії А. Бейтель (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 4). У липні 1908 р. Е.-М. Красницька подала заяву про вступ на навчання до Київського комерційного інституту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 1). Е.- М. Красницька під час навчання в інституті перебувала у матеріальній скруті, а тому займалась репетиторством, оскільки жодної матеріальної допомоги не отримувала і в 1912 р. зверталась з проханням про звільнення від плати за навчання (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 18а). У червні 1913 р. вона отримала тимчасове свідоцтво про проходження повного курсу навчання в інституті, склала випускні іспити та була удостоєна диплому кандидата економічних наук другого розряду (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 852, арк. 23, 39, 40). Тобто вона закінчила інститут ще до початку війни. Але на початку Першої світової війни до адміністрації вишу звертались полі- ційні чини з проханням надати інформацію про її місцеперебування, що слід розглядати як прагнення влади знайти її та її родину й репресувати як піддану ворожої держави.

Повертаючись до подання інформації про вихідців з Поділля, котрі походили з інших етнічних груп, неможливо оминути представників єврейської національності, оскільки вони традиційно відігравали помітну роль у господарському житті цього регіону України. Тому цілком закономірним було їх прагнення здобувати економічну освіту. У цьому зв'язку наведемо два найбільш типові приклади.

По-перше, це Шмуль-Сруль Янкелевич Лайнер. Він поступив на навчання до Київського комерційного інституту в 1910 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 1] і пройшов повний курс навчання у ньому.

Як слідує з документів, які наявні у його особовій справі в архіві комерційного інституту, Ш.-С. Лайнер народився у 1887 р. у м. Хмільнику в родині міщан юдейського віросповідання (батько - з міщан Літина). Однак середню освіту Лайнер здобув аж в Одеському комерційному училищі Г. Файга, яке закінчив у 1909 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 2-4).

У вересні 1911 р. Ш.-С. Лайнер просив директора інституту про звільнення від плати за навчання у зв'язку з відсутністю коштів та підробітків (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 14). Оскільки це прохання було задоволено частково, то у листопаді 1911 р. він знову звертався про звільнення його від решти внеску плати за навчання, оскільки він «знаходиться у зовсім критичному стані, бо з дому нічого не отримую і уроків тепер не маю» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 15). Після відмови у грудні 1911 р., а потім у квітні 1912 р. Лайнер знов і знов просив про звільнення від плати за навчання (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 16-17) та поступово розраховувався з інститутом (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 18-20).

У 1912-1914 роках він продовжував раз у раз порушувати питання про звільнення або принаймні відстрочку у платі за навчання (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 23-26, 29-30). При цьому, задля покращення свого матеріального становища, Ш.-С. Лайнер влаштувався на посаду помічника хранителя музею інституту та виконував роботу доволі сумлінно. Зокрема, їздив у відрядження по імперії для збирання колекцій для музею інституту. А з 16 грудня 1914 р. по 7 лютого 1915 р. Лайнер навіть їздив у відрядження до окупованої російськими військами Східної Галичини, де зібрав чимало матеріалів для музею. Це засвідчує відповідний звіт (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 38-41 зв.). Хоча, як зазначав сам Ш.-С. Лайнер, у цій справі він зустрів протидію зі сторони російського генерал-губернатора Галичини (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 35, 44, 103). Також показовим є те, що на початку війни Лайнер змінив своє ім'я та по-батькові на більш «російськомовні» (зі «Шмуль-Сруль Янкелевич» на «Самуїл Якович»). Ці його дії слід розглядати як прагнення уникнути негативних наслідків від наростаючої антисемітської кампанії в імперії. Так, схожу дію вчинив у той самий час виходець з Білорусі В. Висоцький (Чуткий, 2013а).

У червні 1916 р. Лайнер закінчив повний курс навчання в інституті і отримав тимчасове посвідчення та звернувся з проханням про допуск до випускних іспитів, який було задоволено (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 50-51). Однак вже у серпні 1916 р. він повідомляв директора інституту, що ще продовжує перебувати в Монголії, куди був відряджений для збору колекцій для музею інституту (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 54). А у вересні 1916 р. звертався про перенесення складання випускних іспитів на весну 1917 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 55), однак так і не приступив до них (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 61). Хоча, як слідує з чергової його заяви на ім'я ректора Київського комерційного інституту, в січні 1917 р. він уже перебував у Києві (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 59). 16 червня 1917 р. Лайнер знов просив допустити його до складання випускних іспитів, тепер уже восени 1917 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 62), а потім аналогічне звернення було зроблено у липні 1918 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 69). Усі ці переноси складання випускних іспитів можна пояснити лише двома обставинами: ускладненням політичної ситуації у країні в час, на який було заплановане складання іспитів; а також прагненням уникнути мобілізації, оскільки з кожним новим поданням на складання випускних іспитів він отримував чергову відстрочку від призову (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 2, спр. 118, арк. 63, 65). Оскільки на останній його заяві (датованій липнем 1918 р.) особова справа Ш-С. Лайнера в архіві інституту припиняється, то можна зробити висновок про те, що з початком чергового загострення внутрішньополітичної боротьби в Україні з осені 1918 р. він знов «пішов на дно» (можливо і виїхав з Києва) задля власного порятунку та для уникнення військового призову. У цьому відношенні ця справа доволі характерна для того часу, оскільки основна частина населення України в той час (без національної приналежності) характеризувалась «містечковим» патріотизмом і у жодному разі не бажала віддаватись боротьбі за загальноім- перські ідеї, а поступово і загалом відходила від участі у політичних зіткненнях. Тож Лайнер у цьому зв'язку своєю поведінкою відповідав настроям тогочасного українського суспільства.

Наприклад, Мойсей Шмулевич Розенбліт вступив до інституту в 1911 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 34). Як слідує з його особової справи, що зберіглась в архіві Київського комерційного інституту, він походив з єврейських міщан м. Могильов-Подільський, а середню освіту здобув у Вільно, оскільки «середньої школи в кінці минулого століття у моєму рідному місті ще не було» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 12). З 1905 по 1911 рр. працював учителем у єврейських початкових школах у Рівному, Могильові та Кишиневі (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 18 зв.).

У вересні 1914 р., тобто одразу ж після початку Першої світової війни, М. Розенбліт звернувся до керівництва Київського комерційного інституту з проханням про надання відповідного посвідчення для отримання відстрочки від призову (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 40). Відтягування від можливого призову засвідчилось і в подальшому. Так, у січні 1915 р. Розенбліт отримав свідоцтво про закінчення повного курсу навчання в інституті (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 11), однак тільки у лютому - березні 1917 р. склав випускні іспити (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 4) і лише 7 березня 1919 р. звернувся до канцелярії інституту з проханням видати йому диплом нового зразку (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 7, спр. 1668, арк. 1).

На завершення наведемо інформацію з ще двох особових справи студентів Київського комерційного інституту, котрі походили з Поділля і представляли невелику групу іноземних колоністів, оскільки вони також були представлені в етнічній палітрі Поділля початку XX ст.

Так, у 1908 р. на навчання до інституту вступив Іван Олександрович фон-Тірбах (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 54). Він народився у 1884 р. і в 1905 р. закінчив комерційне училище у Варшаві (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 65). Його батько походив з дворян Курляндської губернії, був послідовником євангельсько-лютеранської конфесії, освіту здобув у Володимирській Київській військовій гімназії та Варшавському піхотному юнкерському училищі. З 1888 р., І. фон-Тірбах працював діловодом четвертого округу Подільського акцизного управління (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 18-20). По закінченню середньої освіти перебував в армії, звідки був звільнений у запас в званні старшого унтер-офіцера у 1908 р. (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 35, 54).

У жовтні 1910 р. унаслідок аварії, в яку потрапив батько І. фон-Тірбаха, останній не мав можливостей оплатити навчання і водночас виїхав додому у Вінницю, а також просив директора інституту посприяти у «підшуканні якихось підробітків» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 44-44 зв.).

Наступного року, звертаючись про звільнення від плати за навчання І. фон- Тірбах зазначив, що підробітків так і не знайшов, і що витрачає у Києві щомісяця 5 руб. на наймання квартири і ще 5 руб. на харчування у студентській їдальні (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 48), а його батько, внаслідок вище зазначеної аварії, втратив роботу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 56). Прохання про звільнення від плати за навчання фон- Тірбах повторив і в січні 1912 р. При цьому повідомив, що зменшив витрати на наймання житла у Києві (з 5 до 4 руб. на місяць), однак жодних підробітків не знайшов і так само не мав матеріальної допомоги за виключенням 3 руб. на місяць від батька (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 61-62).

У травні 1912 р., перебуваючи на 8-му семестрі, І. фон-Тірбах просив директора інституту надіслати його атестат про середню освіту вінницькому повітовому військовому начальнику для вступу на службу (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 1).

У травні, червні та вересні 1913 р. фон-Тірбах звертався до директора Київського комерційного інституту з проханнями про поновлення у складі студентів (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 15, 39, 52-53). Але оскільки отримав відмову, то в жовтні 1913 р. знову звернувся з розширеним проханням поновити його у складі студентів і дати можливість закінчити навчання. При цьому причиною припинення навчання фон-Тірбах назвав крайню матеріальну скруту, що настала внаслідок травми його батька (перекидання повозки на якій той їхав), що змусила залишити службу і що він отримував 40-рубльову пенсію (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 3).

У своїх поданнях до керівництва інституту з приводу поновлення на навчанні І. фон-Тірбах зазначив і дуже цінні дані щодо підробітків студентів у тогочасному Києві: «Уроків у Києві, як добре відомо правлінню, дуже складно дістати, навіть за допомогою трудового бюро „Товариства швидкої допомоги нужденним учням”, де студенти очікують на отримання хоч якихось мізерних уроків заледве не п'ять, вісім місяців» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 3). Зрештою, як зазначав І. фон-Тірбах, йому вдалось влаштуватись на монопольний склад при акцизному управлінні в Києві, де він отримував всього 25 руб. на місяць (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 36) і що допомогу у цьому надав (на прохання його батька, оскільки той тривалий час пропрацював в акцизному відомстві) управляючий акцизними зборами Київської губернії В. Новоднілов (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 40). Однак там був потрібен диплом про вищу освіту, а без нього йому доводиться працювати тимчасовим робітником і навіть ця посада надана аби мати можливість здобути вищу освіту. А без цього: «Доведеться опинитися на вулиці і мені доведеться помирати з голоду. Ще раз прошу та молю Правління ввійти у моє безвихідне становище, зачислити мене студентом Інституту» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 3 зв.). Правління Київського комерційного інституту зглянулось на ці пояснення і зарахувало фон-Тірбаха на восьмий, випускний семестр інституту. Цікаво, що 17 листопада 1913 р. датовано лист від батька І. фон-Тірбаха з проханням повідомити його чи зараховано сина на навчання до інституту: «Хоча син повідомив мене про своє зарахування до інституту, але внаслідок того що я хворію, можливо він не побажав мене засмучувати повідомленням відмови, тому я і прохаю канцелярію інституту повідомити про його зарахування» (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 7 зв.).

У квітні 1914 р. І. фон-Тірбах звернувся до правління інституту про надання позики для оплати за випускні іспити, але йому було відмовлено (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 36).

Наприкінці серпня 1914 р. канцелярія інституту надіслала оригінали документів І. фон-Тірбаха його батьку, оскільки він на той час перебував у діючій армії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 6, спр. 1334, арк. 11). На цьому його особова справа в архіві інституту уривається, що означає припинення ним навчання.

Зазначимо, що представники інших етносів (окрім традиційних для Поділля початку XX ст. поляків та євреїв) продовжували поступати на навчання до Київського комерційного інституту навіть і після початку Першої світової війни. Так, 3 серпня 1916 р. заяву про вступ на навчання до інституту подав Генріх-Герман Келер (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3595, арк. 1). Він народився у міщанській родині в Могильов-Подільському в 1897 р., сповідував лютеранство, у травні 1916 р. закінчив Могилів-Подільське комерційне училище (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3595, арк. 5, 7) і на момент подання заяви про вступ мешкав в маєтку у Сорокському повіті Бессарабської губернії (Держархів м. Києва, ф. 153, оп. 5, спр. 3595, арк. 9). Попри прийняття до складу студентів, особова справа Генріха-Германа Келера на цьому уривається. Це означає те, що він не приступив до навчання.



Висновки

Внаслідок проведеного дослідження до наукового обігу було запроваджено комплекс архівних матеріалів, які стосуються 18 представників молоді Поділля початку XX ст. У соціальному відношенні це були вихідці з дворян, міщан, духовенства, селянства та навіть іноземні піддані або колоністи. А в етнічному - українці, поляки, євреї та ймовірно німці. А одна з виявлених особових справ студентів Київського комерційного інституту стосувалась представниці прекрасної статі. Тобто, «матеріал» був підібраний таким чином, щоб максимально повно відобразити тогочасний склад населення краю в соціально-етнічному відношенні. Це досягнуто і внаслідок обрання для вивчення осіб «не знакових», оскільки саме вони є індикаторами загальної ситуації в суспільстві. Отримані результати засвідчили, що серед вихідців з Поділля, що на початку XX ст. йшли здобувати вищу економічну освіту, переважали поляки та євреї. Оскільки представники цих груп не становили абсолютну більшість населення Поділля, то це підтверджує факт особливої ролі представників цих етносів в економічному житті краю та й цілого Правобережжя на початку XX ст.

Матеріальна незабезпеченість більшості респондентів, що загалом характеризувала студентство Київського комерційного інституту, свідчила, що тогочасна молодь пов'язувала отримання такої освіти як запоруку покращення свого матеріального становища. Отже, вплив економіки в житті населення України на початку XX ст. надзвичайно зросла і саме економічні питання стали детермінантом подальших зрушень у ньому. Відбулася десакралізація та меркантилізація світогляду та ціннісних установок нового покоління. Тобто воно стало особливо придатним для різного роду соціальних потрясінь, будучи готовою їх підтримати та здійснити, що й відбулось незабаром. Ці висновки стосовно сучасної ситуації в Україні теж можуть мати надзвичайну користь для правильного коригування ситуації, спеціальної роботи з молоддю та забезпечення її потреб і розвитку аби уникнути у такий спосіб різномовних потрясінь, що все більше характеризують сучасні суспільства у багатьох країнах світу і, що в своїй основі породжені тими ж чинниками, що й 100 років тому. Тож це засвідчує прикладне значення історичних студій, а отже й важливість історичної науки для суспільства, держави. Оскільки лише історія здатна витворити найбільш оптимальну модель суспільного розвитку, спираючись на досвід минулого.

Проливається світло і на окремі складові політики влади Російської імперії, а потому й українських урядів щодо різних національностей.

Так само отримані матеріали свідчать про значну пов'язаність Поділля з Києвом, навіть за умов Першої світової війни та Української революції 19171921 рр., а також і про вплив цих політичних подій на життя пересічних осіб.

У загальному ж підсумку отримані результати засвідчують нерозривність мікро- та макроісторичних досліджень і можливість за допомогою перших наповнити фактичними даними другі та краще їх структурувати. При цьому саме мікроісторичні дослідження є найбільш продуктивними для кожного окремо взятого історика.



Список використаних джерел і літератури

1. Артюх, Л. Ф. & Болтарович, З. Є. та ін. (1994). Поділля: Історико-етнографічне дослідження. Київ: НКЦ «Доля», 504 с.

...