Правобережна Україна в політиці Росії та Австрії щодо Речі Посполитої наприкінці ХVІІІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правобережна Україна в політиці Росії та Австрії щодо Речі Посполитої наприкінці ХVIII ст.

Філінюк Анатолій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Кам'янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка

Анотація

Мета дослідження - з'ясувати місце Правобережної України в політиці Росії та Австрії щодо Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. Методологічну основу дослідження складають підхід «перехресної»/«переплетеної» історії, що передбачає вивчення тривалих взаємин, трансферів і конфліктів між державами, суспільствами, націями й культурами; принципи історизму, об'єктивності, системності, а також порівняльно-історичний, історико-хронологічний, аналітико-синтетичний та інші методи. Наукова новизна роботи полягає в тому, що у ній через призму транснаціональної історії досліджується питання про місце Правобережної України у взаєминах Російської імперії з Річчю Посполитою наприкінці XVIII ст., яка була в її складі, та зовнішній політиці російського самодержавства й уряду Австрійської імперії. У російській і польській історіографії зберігає свою актуальність вивчення історії Речі Посполитої на останньому етапі її незалежного існування. В цьому зв'язку злободенним є повніше усвідомлення росіянами репресивності імперії, нащадками якої вони себе позиціонують, як у позитивному, так і негативному значенні.

Висновки. Внаслідок змін у міждержавних відносинах в Європі і геополітичному становищі Речі Посполитої наприкінці XVIII ст., зумовлених перемогами Росії у війнах над Османською державою, в фокусі зовнішньої політики російського та цісарського урядів опинилася територія Польщі, так і землі Правобережної України, що входили до її складу. Зміна зовнішньополітичного вектору Росії в південно-західному напрямі Чорного та Азовського морів й зацікавлення геополітичними можливостями Правобережної України спричинили широке залучення її у внутрішню і зовнішню політику в контексті взаємин з Австрією у Речі Посполитої.

Ключові слова: зовнішня політика, геополітичні процеси, Правобережна Україна, Річ Посполита, Російська імперія, Австрійська імперія, поділи.

Abstract

Right-bank Ukraine in the politics of Russia and Austria on the polish-lithuanian commonwealth at the end of the eighteenth century

Filinyuk Anatoly, Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko National University

The purpose of the study is to find out the place of Right-Bank Ukraine in the policy of Russia and Austria on the Polish-Lithuanian Commonwealth in the late eighteenth century. The methodological basis of the study is the approach of “cross” / “intertwined” history, which involves the study of long-term relationships, transfers, contacts and conflicts between states, societies, nations and cultures; the complex application of the principles of historicism, objectivity, systematics, as well the as comparative-historical, historical-chronological, analytical-synthetic and other methods helped to ensure the understanding and comprehensive disclosure of the little-studied topic. The scientific novelty of the work is that for the first time through the prism of transnational, interconnected history the question of the place and role of the lands of Right-Bank Ukraine in the relations of tsarist Russia with the Polish-Lithuanian Commonwealth at the end of the 18th century and its foreign policy autocracy and the government of the Austrian Empire, oriented to the south-west and south of Europe, at the center of which was the Commonwealth. The urgency of the problem is evidenced by the fact that in both Russian and Polish historiography, the study of the Polish-Lithuanian Commonwealth remains relevant, including at the last stage of its independent existence. In this regard, the need for Russians to be more fully aware of the repressiveness of the empire, the descendants of which they position themselves in both positive and negative terms, is urgent.

Conclusions. The study has shown that due to the changes in interstate relations in Europe and the transformations of the geopolitical position of the Polish-Lithuanian Commonwealth in the late eighteenth century, caused by Russia's victories in the wars against the Ottoman Empire, the focus of the foreign policy of the Russian autocracy and the imperial government of Austria were both the territory of Poland itself and the Right-Bank lands, which were part of it. The change in Russia's foreign policy vector in the southwestern direction of the Black Sea and the Sea of Azov, and significant interest in the geopolitical opportunities of Right-Bank Ukraine led to its broad involvement in domestic and foreign policy in the context of relations between the Polish-Lithuanian Commonwealth and Austria.

Key words: foreign policy, geopolitical processes, Right-Bank Ukraine, the Polish-Lithuanian Commonwealth, the Russian Empire, the Austrian Empire, divisions.

Постановка проблеми

Розвиток Правобережної України у складі Речі Посполитої наприкінці ХVІІІ ст. відбувався під впливом складних міжнародних процесів у Східній Європі. Значною мірою він зумовлювався політикою Росії та Австрії щодо Речі Посполитої, котрі, як і Пруссія, борючись за протекторат над нею та діючи за принципом «імперії знають тільки кордони, котрі вони прокладали своїми арміями», позбавили її суб'єктності та перетворили на арену затяжного громадянського конфлікту. Це, зрештою, привело до поділів і руйнації її як держави, так і нового розчленування українських земель. Наслідком другого та третього поділів Польщі стали анексія і включення Правобережжя до складу Російської імперії. Українська візія розгляду проблеми через призму політики Росії та Австрії дозволяє глибше осмислити природу та сутність суспільних процесів у великому прикордонному та транскордонному українському регіоні, що був об'єктом їх експансіоністського спрямування і певною мірою чинником великомасштабної геополітичної гри й пов'язаних із нею суспільних процесів і перетворень. Вивчення та перегляд теоретичних концепцій і інтерпретацій минулого цієї доби випливає не тільки з логіки розвитку науки, але й з глибшої кризи, спричиненої зміною «світогляду», що своєю чергою відображає зміну оточуючої реальності. З іншого боку, більшість істориків сходяться на тому, що на підставі тих самих фактів можна написати різні не лише за інтерпретаціями, а й за своїми підставовими підходами історії та висновками (Грицак, 2019, с. 19).

Аналіз джерел та останні дослідження

Джерела з історії зовнішньої політики Росії та Австрії щодо Речі Посполитої і її складової - Правобережної України в останні роки XVIII ст. доволі різноманітні. Серед них: актові матеріали - маніфести, укази Катерини II і Сенату Росії; багата діловодна документація, зокрема рескрипти імператриці Г. Потьомкіну, рапорти, донесення, записки і доповіді високопосадовців самодержиці, Сенату і Воєнній колегії, службове листування самодержиці та світлійшого князя з багатьма вищими чиновниками Росії (О. Безбородьком, Я. Булгаковим, О. Суворовим тощо); переписка іноземних дипломатів графа Л. фон Кобенцеля (Австрія), Дж. Гарріса (Англія), акредитованих у Санкт-Петербурзі; а також листування російських державних і військових діячів (П. Рум'янцева, О. Потьомкіна, А. Іловайського), спогади О. Воронцова, С. Понятовського та ін.

Мета дослідження полягає в тому, щоб розкрити місце Правобережної України в російсько-австрійських міждержавних відносинах і реалізації експансіоністської політики Російської та Австрійської імперій, спрямованої на Річ Посполиту і Південно-Східну Європу наприкінці XVIII ст.

Виклад основного матеріалу

За оцінкою українсько-американського історика С. Плохія Україна, в силу свого географічного розташування, впродовж багатьох століть слугувала брамою Європи, що сприяло формуванню «особливої прикордонної ідентичності та духу» (Плохій, 2016, с. 176). Українські землі увібрали в себе кілька важливих природних і цивілізаційних кордонів: географічний - між степом і лісом із проміжною зоною лісостепу, гідрографічний - між басейнами Балтійського й Чорного морів, соціально-економічний - між осілим землеробством і кочівниками, етнорелігійний - між слов'янами-християнами й тюрками-мусульманами, культурний - між цивілізаціями Заходу і Сходу. Цілком погоджуємося з Я. Грицаком, який наголошує на необхідності розгляду вітчизняного минулого не лише в контексті її зв'язків «між Заходом і Сходом», а й через призму глобальної історії України (Грицак, 2019, с. 7). Адже і нині етнічні українські землі, особливо держава Україна є впливовим регіональним чинником у Європі, початок якому поклали поділи Речі Посполитої, а також приналежністю до різних державно-політичних організмів, міжнародних і міжнаціональних відносин, культурних, конфесійних й демографічних традицій. Ми також дотримуємося того світоглядного підходу, що «історія незмінно продовжує втручатися в політику», а тому до історії «необхідно підходити чесно, не замазуючи гріхи і помилки минулого» (Бухарин, 2014, с. 43, 173). Ми також виходимо з того, що Правобережна Україна посідала особливе місце у складі Речі Посполитій в останній третині ХУІІІ ст. та як її складова частина стала заручником загарбницьких і геополітичних стратегій Росії та Австрії. Очевидно мав рацію І. Аксаков, коли розглядаючи територіальні претензії російського самодержавства, писав, що Правобережжя і білоруські землі складали предмет розбрату між росіянами і поляками (Аксаков, 1900, с. 22).

Історіографічний аналіз засвідчує, що на сучасному етапі в Польщі активно розробляється історія Росії, України, Білорусі і Литви. Потужний доробок із проблеми представлений працями таких дослідників, як С. Бернарський, А. Боченський, М. Вержбіцька, Є. Брацисевич, В. Грабеньський, Г. Дильонгова, Л. Заштовх, З. Зелінська, К. Кардчак, Л. Кондзеля, Ф. Лешняк, В. Менджерецький, K. Моравський, І. Рихлікова, М. Серейський, В. Серчик, Ж. Сікорська-Кулеша, Е. Сковронек, А. Хвальба, Я. Чубати та ін. В Росії за останні десятиліття побачили світ праці Л. Аджакової, С. Бухаріна, В. Виноградова, Л. Горизонтова, М. Долбілова, В. Дьякова, О. Зоріна, О. Єлісєєвої, О. Калашнікова, В. Коновалова, М. Лилової, Н. Макарова, М. Майорова, Б. Носова, М. Петрової, Н. Ракітянського, Г. Саніна, Є. Смілянської, П. Стегнія, О. Тинянова та ін.

На фоні цього історіографічного моря українська складова виглядає дещо скромно. Серед вітчизняних істориків, у працях яких висвітлюються ті чи інші аспекти історії України в складі Речі Посполитої у 60-90-х рр. ХУІІІ ст., варто передусім назвати В. Антоновича, М. Грушевського, М. Костомарова, І. Франка, а в числі сучасних - М. Бармака, В. Веригу, Я. Грицака, М. Дністрянського, О. Доніка, Л. Зашкільняка, М. Крикуна, С. Плохія, О. Реєнта, В. Смолія, А. Філінюка, В. Шандру, Р. Шпорлюка, Н. Яковенко та ін. В останні десятиліття для розвінчування фальшивого відображення історичного розвитку Речі Посполитої періоду її поділів і долі Правобережної України, зусиллями багатьох вітчизняних істориків введено в науковий обіг нові масиви архівних джерел, здійснено осмислення численних офіційних документів і на їх основі пролито світло на чимало аспектів перебування українських земель у складі сусідніх імперій. Було сформовано основу для теоретичного узагальнення обраної проблеми та утвердження дещиці історичної правди у висвітлення складної і драматичної історії великого українського регіону. Проте цілісної картини про місце Правобережної України в політиці Російської та Австрійської імперій.

Відсутність власного дискурсу на проблему означає, що її або не було (не існує), або проблема висвітлюється з позицій чужого, нав'язаного «великоросійського» контексту. В нашому випадку відсутність власного дискурсу про російський імперіалізм щодо України загалом і Правобережжя зокрема, «навіть у постколоніальні часи свідчить про ступінь успіху в риториці, якого досягла Росія» (Томпсон, 2008, с. 9, 10, 53). Тому в Європі та світі поділи Речі Посполитої й місце в них Правобережної України часто сприймаються через призму російської саморепрезентованої візії, за якою Росії були не потрібні населені поляками землі, вона повертала лише землі, населені «русскими».

Для російської літератури характерними є дві тези Катерини ІІ як головного архітектора політики самодержавства щодо Речі Посполитої та її східних регіонів, зокрема й Правобережної України. Згідно з першою, Росія у поділах Речі Посполитої захищала єдиновірних і єдинокровних братів; із другою - що повертала свої території і не придбала жодної п'яді польської землі. До уваги досі не береться, що історична Польща була майже вся римо-католицькою, тоді як у східних провінціях абсолютну більшість населення складали уніати - українці та білоруси, а звернення до самодержавства про допомогу були ініційовані самим Санкт-Петербургом. Виявом цього було те, що будь-яка спроба поляків вийти з-під російського протекторату сприймалася в Росії з гіркою образою (Аржакова, 2008, с. 32). Тож в основу слід брати об'єктивні факти та враховувати, що, перебуваючи в складі Речі Посполитої, розташованої географічно «на великому перехресті світових шляхів, Україна, зокрема її Правобережжя, постійно виявлялися жертвою загарбників і гнобителів, її постійно членували та ділили» (Лоутон, 2006, с. 52) й тим самим гармонізувати історичну пам'ять із положеннями істориків європейських країн.

У 60-80-х рр. XVIII ст. домінуючими чинниками міжнародних відносин у Південно-Східній Європі було російсько-турецьке протистояння і позиція, яку зайняли кабінети Австрії, Франції, Пруссії та Англії. На міжнародній політичній арені, де основним суперником Росії була Франція з її антиросійською та антиавстрійською позицією, активно взаємодіяли, співробітничали, суперничали три видатних представники епохи Просвітництва, три «других» - Катерина, Фрідріх Прусський і Йосиф Австрійський (Век Екатерины, 2000, с. 5). Головною несучою конструкцією «Східного бар'єру» була Річ Посполита, засобом якої на межі Західної і Східної Європи утворився «коридор нестабільності», небезпечний для трьох імперій - Російської, Священної Римської та Габсбургів. Відтак, Річ Посполита стала об'єктом підвищеної уваги Австрії, Росії та Пруссії, що мали свої володіння на теренах цього простору і шукали «слабку ланку» в геополітичній конструкції регіону (Тынянова, Калашников, 2012, с. 116-117).

Для реалізації експансіоністської політики в цей час були розроблені масштабні державні проєкти, що вперше пов'язували вигоди політичних союзів, дипломатичних і воєнних акцій Росії з її кордонами та етнокультурним сусідством. Такий проєкт у першій половині правління Катерини ІІ належав М. Паніну, в другій - її фактичному співправителю Г. Потьомкіну. Він за допомогою створеної ним «російської» партії не тільки відтіснив від управління країною пропрусськи налаштованих діячів на чолі з канцлером, а й протиставив союзу Росії, Пруссії, Швеції, Данії та Польщі ідею просування Росії на південь, оволодіння північним узбережжям Чорного моря. Цей проєкт носив яскраву геополітичну спрямованість (Елисеева, 1998, с. 63). Для його втілення Російська імперія вступила в підготовлений Г.О. Потьомкіним союз з Австрією, яка мала намір розширити свої володіння, відтіснивши ослаблену війнами Туреччину із завойованих нею земель (История внешней, 1998, с. 128, 129). Ключовим у проєкті було проведення незалежного зовнішньополітичного курсу в південному і південно-західному напрямі через зближення та укладення в 1781 р. союзу з Австрією, котра прагнула до поділу європейських земель Оттоманської Порти. Воно розглядалося як тимчасовий захід задля забезпечення рівноваги між німецькими державами в Центральній Європі. До зближення Росії з Австрією підштовхнули перемоги в російсько-турецькій війні та ускладнення її відносин із Пруссією. Дії союзників були добре продумані та узгоджені і лише збіг обставин помішав реалізації планів (Елисеева, 2000).

У першій половині 1760-х рр. увага політичних кіл Європи була прикута до Речі Посполитої в зв'язку з боротьбою за польський трон, підкріпленою черговою інтервенцією російських військ (Яковенко, 1997, с. 264) і тісною взаємодією з Пруссією на засадах договору від травня 1764 р. На початку вересня того ж року королем Речі Посполитої обрали ставленика і фаворита російської імператриці Станіслава Понятовського, який перемогу здобув тратою грошей, інтригами та насильством (Гребеньский, 2006, с. 361). Його підлеглість Росії і цариці була «не тільки наслідком звички і сердечних взаємин, а й не меншою мірою витікала з того переконання, що це єдиний засіб, здатний спасти країну від загибелі і дати їй можливість внутрішнього відродження» (Понятовский, 1995, с. 12). Зведення С. Понятовського на престол перетворило Річ Посполиту на арену громадянського конфлікту, а російську царицю в справжнього хазяїна Польщі (Яковенко, 1997, с. 263264). Російська імперія контролювала останню через сейми, вразливі для військово-політичного тиску, або через лояльного короля і навіть думки не допускала, що поляки коли-небудь вийдуть з-під її протекторату (Філінюк, 2015, с. 107). Як і в підросійській Україні, «мацаки московського бюрократичного спрута» проникали в тіло Речі Посполитої, «затримуючи вільний розвиток, паралізуючи її самоврядування й самовизначення, вносячи сум'яття і розбрат» (Грушевський, 2002, с. 407). М. Репнін відігравав у Варшаві більшу роль, ніж король, затикаючи кожному рота на засіданнях словами: «така воля імператриці» (Лонгинов, 1885, с. 849). Більше того, «не допускати ніяких реформ в державному устрої Польщі» і «не дати їй «відновити свою внутрішню силу» передбачалося секретною статтею російсько-прусського воєнного союзу від 1765 р. (Корнилов, 1915, с. 8). До того ж, господарюючи в ній, мов у себе дома, Росія вміло використовувала хвилювання мас через суспільні і релігійні утиски для підготовки ґрунту під цілковите державно-політичне поневолення Польщі. Тому поляки вбачали в Росії пригноблювача і поневолювача (Заштовт, 2017, с. 97).

Зближення Австрії та Пруссії з Росією перехрещувалися в питанні розбору, усунення Польщі з числа великих європейських держав, а також у роз- поділі українських земель між Росією та Австрією (Велика, 1993, с. 148-149). Союз між ними оформився майже одночасно та у геополітичному плані проявив себе як один із самих міцних й важливих складових їх зовнішньої політики та чинник європейського балансу сил. Під його впливом розвивалися всі процеси та події в Речі Посполитій і навколо неї. До того ж, у ньому Росії вдалось відігравати роль лідера і засвідчити про входження до кола великих держав (Коновалов, 2013, с. 43).

Міжнародний порядок, події, драматичні геополітичні зміни у Центральній та Східній Європі останньої третини XVIII ст. (Плохій, 2016, с. 182) мали до українських земель пряме відношення: по-перше, ними керували з Санкт-Петербурга, Відня, Варшави і Стамбула й «кожна з імперій претендувала на її землю та багатства, залишаючи відбитки на ландшафті і в характері населення, сприяючи формуванню особливої прикордонної ідентичності та духу; по-друге, вони відбувалися «тоді, коли українці переймалися вже не стільки з'ясуванням свого регіонально-адміністративного статусу в межах імперії, скільки своїм місцем серед інших народів, і, зрештою, - в міжнародному устрої» (Шпорлюк, 2000, с. 256).

У складі Речі Посполитої українські землі, як і білоруські, були «предметом розбрату між росіянами і поляками» (Аксаков, 1900, с. 22). Включення їх в орбіту інтересів хижих імперій додало нового стимулу в безоглядній загарбницькій експансії сусідніх держав. Вікно нових можливостей для цього відкрили перемоги Росії у війні з Туреччиною 1768-1774 рр., події якої були пов'язані з територією Південної України та Правобережжя, зокрема безпосередньо стосувалися Поділля і молдавського Придністров'я. Почалось з того, що, переслідуючи конфедератів у червні 1768 р., загін гайдамаків В. Шила заглибився в межі Очаківської області у районі Балти, яка належала Туреччині. Це стало приводом до оголошення 25 вересня 1768 р. Туреччиною війни Росії. Важливо, що в ході її розвитку перша і друга російські армії під командуванням генералів-аншефів О. Голіцина та Г. Рум'янцева чисельністю в 90 тис. осіб не лише відтіснили війська хана у район Балти, а й нанесли удару по загонах конфедератів. Армія Рум'янцева після двомісячної осади оволоділа в липні 1769 р. Хотином, а в 1770 р. - здобула перемоги над турками при Ларзі та Кагулі (Гросул, 1998, с. 159, 160).

Переживаючи глибоку кризу державно-політичної системи і втративши можливість внутрішньополітичного управління, Річ Посполита не могла протистояти геополітичному тиску європейських монархій, які домінували на її території. Хоча всі події і процеси в країні відбувалися за вагомої участі польських можновладців, всю ситуацію контролювала проросійська котерія (Бовуа, 2020, с. 21). Коли ж почалася Коліївщина, в розпалюванні якої особливу роль відіграло самодержавство (Чечулин, 1886, с. 373), періодично активізуючи підтримку дисидентського питання, щоб тиснути на правлячі кола Польщі і провокувати загострення ситуації (Носов, 1999, с. 57, 91). З іншого боку, єдиною силою для придушення Коліївщини виявилася російська армія.

Тому після різанини в Умані імператриця спеціальним маніфестом зріклася від солідарності з гайдамаками і наказала військам генерала Кречетникова приборкати бунтівників (Гребеньский, 2006, с. 384). Зрештою, допомога російських військ полякам у розправі над учасниками Коліївщини поклала початок південно-західному напряму політики царизму (Філінюк, 2015, с. 109).

Не поступалися Катерині ІІ і Йосиф ІІ та Фрідріх ІІ. Користуючись зайнятістю самодержавства російсько-турецькою війною, Австрія в 17691770 рр. захопила м. Спіш з навколишньою територією та частину Чорштинського, Новотарзького та Сандецького староств. У вересні 1772 р. її війська без жодного опору увійшли в Львів і на початку жовтня «змусили скласти колективну присягу на вірність австрійському цісареві». Приєднання населених українцями і поляками Руського та Белзького воєводств у Галичині і частини Подільського воєводства було офіційно оголошено «ревіндикацією», або поверненням втраченого. Безпосереднім аргументом цього стало коротке перебування краю під владою Угорського королівства (Аркуша, Кондратюк, Мудрий, Сухий, 2016, с. 48). Тоді ж, підштовхнутий розвитком подій, Фрідріх ІІ під виглядом створення санітарного кордону для захисту від чуми, що прокотилася по Речі Посполитій, окупував Королівську Пруссію, крім Гданська і Торуні, та північ Великопольщі.

За таких умов Катерина ІІ дала згоду на частковий поділ Речі Посполитої. Угода про поділ держави Австрія, Пруссія та Росія (История внешней, 1998, с. 119) підписали 5 серпня 1772 р. після 14-місячних перемовин та ліквідації головних осередків спротиву барських конфедератів (Камінський, 2011, с. 217). В указі від 16 серпня 1772 р. імператриця зазначала про приєднання до імперії земель й про формальну угоду з віденським і берлінським Дворами, доведену до досконалої зрілості, підписаною секретною конвенцією. Приєднання цих земель і їх жителів на вічні часи мотивувалося давнім незаперечним правом Росії (Полное, 1830, т. 19, с. 553, 554). Річ Посполита втратила майже 30 % території і близько третини населення (Зашкільняк, Крикун, 2002, с. 235).

У 1774 р. Австрія захопила у контрольованої османами Молдавії гірський регіон Буковину (Serczyk, 2001) й Росія перетворила Правобережжя в об'єкт економічної та військової експлуатації. У період між першим і другим поділами О. Потьомкін отримав тут величезні помістя, що налічували 70 тис. кріпаків. На території Правобережної України стали заготовляти для російської армії провіант. На ці території, розташовані неподалік від театру воєнних дій, легше було виводити армію на зимові квартири (Елисеева, 2000). У 1772 р. до Росії відійшли не тільки білоруські землі, але і частина української території на лівому березі Дніпра, що склала майбутній Стародубський повіт Чернігівської губернії (Корнилов, 1915, с. 7). Північне Придністров'я залишалося в складі Речі Посполитої (Гросул, 1998, с. 161).

Ця політична комбінація дозволила Росії нейтралізувати відкриту протидію з боку Австрії і приховану - Пруссії, досягти вирішальних успіхів і завершити війну з Туреччиною підписанням у 1774 р. Кючук-Кайнарджійського миру, забезпечити свободу торговельного мореплавання в Чорному морі й відкрити шлях для приєднання Криму. Договір став підставою для міжнародного визнання права Росії опікуватися православною церквою на Балканах (Достян, 1998, с. 43). Катерина ІІ вважала, що на чолі політичного облаштування Європи повинні були стояти дві імперії: віденська, спадкоємниця Римської, і петербурзька - спадкоємниця константинопольської (Зорин, 2001, с. 45). Для цього під час подій у Криму імператриця регулярно листувалася з цісарем, зацікавленим в її успіхах у боротьбі з Портою (История Екатерины, 1885, с. 402).

Враховуючи неможливість зупинити Росію на Балканах, Відень вирішив скористатися союзом із нею для того, щоб відхилити Катерину ІІ від Фрідріха ІІ та прусську загрозу, що висіла над державою як дамоклів меч - від Чехії до Бельгії, жителі якої вперто відстоювали свою самобутність (Век Екатерины, 2000, с. 207). У травні1789 р. російсько-австрійський союз був продовжений новим обміном листами між Иосифом II і Катериною II (Синяк, 2004, с. 86), політичні плани Росії та її союзниці Австрії перейшли в нову фазу.

Грецьким проєктом Катерини ІІ - Потьомкіна, враховуючи образу Варшави за перший поділ, передбачалося віддати їй частину Молдавії та землі між Дністром і Бугом. Відень мав вибрати землі нижче Дунаю, які складали його найбільше зацікавлення. Російська сторона власні вимоги визначила фразою: «Кордони Росії - Чорне море», що дозволяло зняти будь-які заперечення Австрії, коли справа з приєднанням Криму вже завершиться. Проте в першому варіанті проєкту про приєднання Криму, який тримали в секреті від Иосифа ІІ, Росія планувала отримати ще устя Дунаю і можливість повного контролю за входом у Боспор (Елисеева, 1998, с. 65). Як співавтор геополітичної перебудови Балкан і Греції (Петрова, 2011), цісар висловив бажання отримати Хотин з областю, частину Валахії, обидва береги вверх по Дунаю, Боснію, Чорногорію, частину Сербії та Албанії по лінії від Белграду до Адріатичного моря, включаючи Дринську затоку. До Австрії повинні були також відійти всі володіння венеціанців із компенсацією їм півострова Морея (Пелопонес) і островів Кандії та Кіпру. Втім Австрія і Росія озвучували не все, зокрема щодо частини Молдавії до річки Сирет (Елисеева. 1998, с. 66) і суперечності привели до припинення листування між імператорами, хоча не поклали край експансіоністської політики обох держав у цьому регіоні.

Перша половина 90-х рр. ХУІІІ ст. позначилася участю Росії в боротьбі з французькою революцією і польською незалежністю у контексті цілеспрямованого й неперервного відстоювання різноманітних інтересів самодержавства (Лылова, 2011, с. 25, 29). Цьому передував рескрипт генерал- фельдмаршалу Г. Потьомкіну, яким імператриця веліла підкріпити незадоволених останньою конституцією значною кількістю військ для виконання накресленого ним плану та налагодження зносин з імператором Римським і, по-можливості, відговорення прусського короля не брати участі в подіях у Польщі до зміцнення Росією своїх позицій, а у випадку нездоланної жадібності короля Пруссії, для запобігання клопотів і безпечності, погодитися на новий поділ польських земель в інтересах трьох сусідніх держав (Проект, 1883, № 1, с. 79, 80).

Інструментами, з допомогою яких було реалізовано другий поділ Речі Посполитої вже між Росією та Пруссією, стали санкціонована Катериною ІІ Торговицька конфедерація, влаштована проросійською партією незадоволених конституцією 3 травня 1791 р. аристократів, яка, відстоюючи недоторканість колишнього шляхетського устрою в Речі Посполитій, відразу ж ліквідувала всі постанови сейму, і 100-тисячна армія, введена у травні 1792 р. «на територію Речі Посполитої в районі Правобережної України» (Зашкільняк, Крикун, 2002, с. 242). Не чекаючи підписання угоди про поділ Речі Посполитої з союзниками, на основі іменного указу» Про розпорядження в польських областях, зайнятих російськими військами» від 8 грудня 1792 р. царизм розпочав формування імперського державно- політичного простору та підготовку до створення нового кордону Росії (Філінюк, 2010, с. 202).

Правовою основою другого поділу стали Конвенція між Росією та Пруссією і маніфест від 27 березня 1793 р. «Про приєднання польських областей до Росії», підписаний Катериною ІІ після завершення російсько-прусських переговорів (Полное, 1830, т. 23, с. 388-391), а територіальні зміни закріпив скликаний 6 липня 1793 р. на її вимогу Гродненський сейм Речі Посполитої. Розцінюючи ситуацію навколо Речі Посполитої 24 серпня 1793 р., Воронцов висловив переконаність, що «ні австрійці, ні поляки по одинці не торкнуться до залишку Польщі, розмірковуючи на наш тому опір; сама по собі вона ніщо» (Архив, кн. 12, с. 77-78, 92). Внаслідок цього до Російської імперії була приєднана Правобережна України, зокрема Київське, Брацлавське і Подільське воєводства та східна половина Волинського воєводства (Зашкільняк, Крикун, 2002, с. 243), тимчасом історичні польські землі були розділені між Австрією та Пруссією. Як і раніше, «російський національний рух відбувався під релігійним прапором» (Соловьев, 2003), чим на переконання Л. Аржакової, історик С. Соловьев поставив його на перше місце серед причин, які привели Польську державу до загибелі (Аржакова, 2008, с. 35).

Політична еліта Чотирилітнього сейму не змирилася з катастрофою другого поділу Речі Посполитої й у березні 1794 р. підняла повстання на чолі з Т. Костюшком проти насильства над їхньою державою, за свободу, суверенність і «новий народ» (Камінський, 2000, с. 232). Розпочавши війну проти Росії, його лідери і натхненники не домоглися нейтральної позиції Австрії та Пруссії. Навпаки, Пруссія майже відразу після його початку задекларувала ворожі наміри й стала надавати збройну допомогу російській армії. Австрія, ображена захопленням Пруссією більшої частини Сілезії, чекала моменту, щоб розширити свої території (Бардах, Леснодовский, Пиетрчак, 1980, с. 280). Тому, скориставшись нагодою, її армія зайняла Сандомир, Люблінське воєводство і Холмську землю. Більш як семимісячна боротьба повстанців завершилася поразкою. Тим часом Австрія Пруссія і Росія розпочали переговори про остаточний, третій поділ Речі Посполитої (Камінський, 2011, с. 235, 236, 238).

У спільній декларації Російської та Австрійської імперій про третій поділ Речі Посполитої від 23 грудня 1794 р. зазначалося про її цілковите підкорення військами імператриці, яка «для здобуття перемоги» попередньо порозумілася з союзниками: й. в. імператором римським і й. в. королем прусським. Будучи переконаними в абсолютній нездатності Польської республіки облаштувати в себе потрібне правління чи жити мирно під покровительством законів, перебуваючи у стані якої-небудь незалежності, монархи визнали в ім'я збереження миру і щастя своїх підданих провести повний поділ республіки між трьома сусідніми державами як крайню необхідність (Бармак, 2016, с. 286-287). Після тривалих суперечок, арбітром в яких виступила Катерина II, Австрія здобула Малу Польщу аж до Західного Бугу, Пруссія зайняла Варшаву з Мазовією і Литву по Німан, а Росія анексувала решту Литви й територію на схід від лінії Ковно - Володимир - Берестечко - Сатанів - Хотин (Камінський, 2011, с. 239). Підсумком розв'язання польського питання стала конференція трьох держав (Росії, Пруссії і Австрії) про падіння польської держави, її суверенітету, що відбулася 13 жовтня 1795 р. (Стегний, 2002). Відтак, з мапи Європи були стерті Крим і Річ Посполита (Плохій, 2016, с. 23, 194, 195, 197, 198).

Першість і левова доля відповідальності за поділи Речі Посполитої належить Російській імперії (Аржакова, 2018, с. 137). Але вину за них та ліквідацію європейської держави було покладено на польських і литовських магнатів, які заради утвердження всевладдя у власних феодальних латифундіях, заради панування на сеймиках, проводили безвідповідальну, егоїстичну політику та готові були рвати державу на частини і топити в безперестанних політичних кризах. Їхні безкрайні земельні помістя, котрі переважали за розмірами окремі європейські держави, переважно були в Україні, що надавало свавіллю панів-магнатів ще й національного характеру (Санин, 1998, с. 169, 172). Проте якщо порівняти з білорусами чи українцями, поляки опинились не в найгіршій ситуації (Заштовт, 2017, с. 97).

правобережна україна імперія політика

Висновки

Отже, критичний аналіз вітчизняної і зарубіжної історіографії й введеного у науковий обіг фактичного матеріалу дозволили глибше й повніше з'ясувати, якою насправді була політика Росії та Австрії щодо Речі Посполитої в 60-90-х рр. XVIII ст., зокрема й українських земель. Утвердження політичного протекторату та панування Росії на її території спричинили Барську і Торговицьку конфедерації, Коліївщину, російсько-турецькі війни і поділи Речі Посполитої, що привели не тільки до ліквідації великої європейської держави, а й зумовили анексію та подальше перебування українських земель у складі нових метрополій. Це також засвідчило, що Правобережна Україна, як і всі українські землі, посідала чільне місце в експансіоністській політиці Росії та Австрії у Речі Посполитої останньої третини XVIII ст. З регіоном були пов'язані опір, конфедерації, партії, події та процеси, які були використані в інтересах Санкт-Петербурга, Відня і Пруссії. Від двостороннього співробітництва отримала більше переваг Росія, нейтралізувавши Пруссію, приєднавши Крим, а головне забезпечивши завоювання найбільших територій і закріплення виходу до Чорного моря. Проте більшість надій від союзу Австрії та Росії не виправдались: монархія Габсбургів виявилась обезкровленою і тому погодившись при підписанні миру на збереження довоєнного статус-кво.

Залучення в політичні справи, зміни політичних режимів, безкінечні збройні зіткнення, розміщення і переміщення через Правобережжя російських військ, а також результати міжнародних трактатів і особливо магнатсько-шляхетські конфедерації прямо та опосередковано впливали до долю корінних мешканців. Захист прав православного населення на її теренах з боку самодержавства обернувся направленням на терени Правобережної України російської армії, збройним вибухом національного протесту і тяжкими наслідками за підсумками поділів Речі Посполитої, внаслідок яких українські землі були анексовані і перебували аж до початку XX ст. в складі Російської та Австрійської імперій.

Список використаних джерел і літератури

1. Аксаков И.С. (1900). Польский вопрос и Западно-русское дело. Еврейский вопрос. 1860-1886 / [статьи из «Дня», «Москвы», «Москвича» и «Руси»]. (т. 3), (Изд. второе). Санкт-Петербург: Изд-во Император. публ. библиотеки, 570 с.

2. Аржакова Л.М. (2008). Диссидентский вопрос и падение Речи Посполитой (дореволюционная отечественная историография проблемы). Петербургские славянские и балканские исследования, (1 (3), 31-39.

3. Аржакова Л. (2018). Польша, как это ни странно, - неведомая сторона, terra incognita, для русского человека... Новейшая история России, 1, 130-141.

4. Аркуша О.Г., Кондратюк К.К., Мудрий М.М., Сухий О.М. (2016). Час народів. Історія України ХІХ століття: навч. посіб. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 408 с.

5. Бардах Ю., Леснодовский Б., Пиетрчак М. (1980). История государства и права Польши: пер. з пол. И.Б. Грекова, А.Ф. Курилко, К.Я. Старосельской. Москва: Юрид. литер., 564 с.

6. Бармак М.В. (2016). Формування російської імперської системи державної служби на українських землях (XVIII - ХІХ ст.). Тернопіль: Вид-во «Астон», 392 с.

7. Бартенев П.И. (Ред.). (1977). Архив князя Воронцова (Кн. 12: Бумаги графов Александра и Семена Романовичей). Москва: Тип. Лебедева, 485 с.

8. Бовуа Д. (2020). Трикутник Правобережжя: царат, шляхта і народ. 1793-1914 рр.: пер. З.П. Борисюк. Київ: ТОВ «Видавництво «Кліо», 872 с.

9. Брикнер, А. (1885). История Екатерины Второй. Санкт-Петербург: Тип. А. С. Суворина, 516 с.

10. Бухарин Н.И. (2014). Россия - Польша: опыт двадцатилетних отношений: 90-е годы ХХ века - первое десятилетие ХХІ века (2-е изд. испр. и доп.). Москва; Санкт- Петербург: Нестор-История, 204 с.

11. Виноградов, В. Н. (Отв. ред.). (2000). Век Екатерины II: Дела балканские. Москва: Наука, 295 с.

12. Віднянський С.В. (Ред.). (2020). Україна в історії Європи ХІХ - початку ХХІ ст.: історичні нариси. Київ: Інститут історії України НАН України, 814 с.

13. Гребеньский В. (2006). История польского народа. Минск: МФЦП, 800 с.

14. Грицак Я. (2019). Нарис історії України. Формування модерної націїХІХ - ХХ століття. Київ: YKABOO Publishing, 656 с.

15. Гросул В.Я. (1998). Молдавское Приднестровье в годы екатерининских русско-турецких войн. Век Екатерины и Балканы (отв. ред. И. И. Лещиловская). Москва: Наука, 156-164.

16. Грушевський, М. С. (2002). Єдність чи розпад [Росії]? Грушевський М. С. Твори (в 50 т., Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)). Львів: Світ, 405-412.

17. Достян И.С. (2000). Значение Кючук-Кайнарджийского договора 1774 года в политике России на Балканах. Век Екатерины и Балканы (отв. ред. И. И. Лещиловская). Москва: Наука, 40-56.

18. Елисеева О.И. (1998). «Балканская тема» во внешнеполитических проектах Г.А. Потемкина. Век Екатерины и Балканы (отв. ред. И.И. Лещиловская). Москва: Наука, 63-67.

19. Елисеева О.И. (2000). Геополитические проекты Г.А. Потемкина. Москва: Ин-т российской истории РАН, 342 с.

20. Зашкільняк Л. Крикун М. (2002). Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 660 с.

21. Заштовт Л. (2017). Политика, стереотипы и историческая память. Многогранные польско-русские отношения XIX века - ряд размышлений. Россия в польской историографии, Польша в российской историографии (к 50-летию Комиссии историков России и Польши) (отв. ред. Н. А. Макаров; Ин-т славяноведения РАН). Москва: Индрик, 97-116.

22. Зорин, А. (2001). Кормя двуглавого орла. Литература и государственная идеология в России в последней трети XVIII - первой трети XIX века. Москва: Новое литературное обозрение, 416 с.

23. История внешней политики России. XVIII век: От Северной войны до войн России против Наполеона. (1998). Москва: Междун. отношения, 305 с.

24. Камінський, А. С. (2011). Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура: пер. з пол. Я. Стріхи. Київ: Наш час, 263 с.

25. Коновалов В.С., Петрова, М.А. (2013). Екатерина ІІ и Иосиф ІІ: формирование российско-австрийского союза, 1780-1790. Москва: Наука, 2011. 419 с.

26. Корнилов А.А. (1915). Русская политика в Польше со времени разделов до начала ХХ века. Петроград: Изд-во «Огни», 93 с.

27. Крип'якевич І.П. (Авт. передм.), Голубець М. (Упоряд.). (1993). Велика історія України (в 2 т., Т. ІІ). Київ: Глобус, 400 с.

28. Лылова М.Е. (2011). Внешнеполитическая деятельность императрицы Екатерины Второй: 1762-1796 гг. (автореф. дисс. ... докт. ист. наук: спец. 07.00.02 Отечественная история). Москва, 49 с.

29. Лонгинов М. (1885). Подлинные анекдоты о князе Н.В. Репнине. Русский архив, 7, 848-852.

30. Лоутон Л. (2006). Українське питання. Київ, Лондон: «Спадщина» ЛТД, 168 с.

31. Носов Б.В. (1999). Русская политика в диссидентском вопросе в Польше в 17621766 гг. Польша и Европа в XVIII веке: Международные и внутренние факторы разделов Речи Посполитой. Москва: Ин-т славяноведения РАН, 20-101.

32. Петрова М.А. (2011). Формирование австро-российского союза в правление Иосифа ІІ (1780-1790). Москва: Наука, 419 с.

33. Плохій, С. (2016). Брама Європи: пер. з англ. Р. Клочка. Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 496 с.

34. Полное собрание законов Российской империи (Собр. 1-е). Санкт-Петербург: Тип. 2-го Отделения Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1830.

35. Понятовский С. (1995). Мемуары: пер. с фр. В. Савицкого. Москва: ТЕРРА, 367 с.

36. Проект рескрипта секретного к генералу-фельдмаршалу кн. Григорию Александровичу Потемкину-Таврическому. 1791. (1883). Русский архив, 1, 78-84.

37. Санин Г.А. (1998). Разделы Речи Посполитой. История внешней политики России (т. 18: от Северной войны до войн России против Наполеона). Москва: Международные отношения, 168-197.

38. Синяк Л.В. (2004). Дипломатия Екатерины II после первого раздела Речи Посполитой. Российские и славянские исследования: сб. науч. статей, (1). Минск: БГУ 83-90.

39. Соловьев С.М. (2003). История падения Польши. Москва: АСТ, 304 с.

40. Стегний П.В. (2002). Разделы Польши и дипломатия Екатерины II. 1772. 1793. 1795. Москва: Международные отношения, 696 с.

41. Тынянова О.Н., Калашников И.А. (2012). Первый раздел Польши в фокусе геополитического анализа. Пространство и время, (3 (9)), 115-124.

42. Томпсон Ева М. (2008). Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм: пер. з англ. М. Корчинська (вид. друге). Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 368 с.

43. Філінюк А.Г. (2015). Поділи Речі Посполитої в долі Правобережної України. Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи: зб. наук. пр., (4). Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Поділ. нац. ун-т ім. І. Огієнка, 102-118.

44. Філінюк А.Г. (2010). Правобережна Україна наприкінці XVIII - на початку ХІХ століття: тенденції розвитку і соціальні трансформації: монографія. Кам'янець-Подільський: Аксіома, 728 с.

45. Чечулин, Н.Д. (1896). Внешняя политика России в начале царствования Екатерины II. Санкт-Петербург, 468 с.

46. Шпорлюк Р. (2000). Імперія та нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. Київ, 230 с.

47. Яковенко Н. (1997). Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.: навч. посіб. для учнів гуман. гімназ., ліцеїв, студ. іст. фак., вузів, вчит. Київ: Ґенеза, 312 с.

48. Kappeler A. (2012). Russland und die Ukraine. Verflochtene Biographien und Geschichten. Wien: Bohlau Verlag, 395 s.

49. Serczyk W. (2001). Historia Ukraine. Wroclaw - Warszawa - Krakowy: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich Wydawnictwo.

References

1. Aksakov I.S. (1900). Polskij vopros i Zapadno-russkoe delo. Yevrejskij vopros. 1860-1886 [The Polish question and the Western Russian matter. The Jewish question. 1860-1886] / [sta- ti iz «Dnya», «Moskvy», «Moskvicha» i «Rusi»]. (т. 3). (Izd. vtoroe). Sankt-Peterburg: Izd-vo Imperator. publ. biblioteki, 570 s. [in Russian].

2. Arzhakova L.M. (2008). Dissidentskij vopros i padenie Rechi Pospolitoj (dorevoly- ucionnaya otechestvennaya istoriografiya problemy) [The dissident question and the fall of the Polish-Lithuanian Commonwealth (pre-revolutionary domestic historiography of the problem]. Peterburgskie slavyanskie i balkanskie issledovaniya, (1 (3), 31-39. [in Russian].

3. Arzhakova L. (2018). Polsha, kak eto ni stranno, - nevedomaya storona, terra incognita, dlya russkogo cheloveka... [Strange as it may seem, Poland is an unknown country, terra incognita, for a Russian person...]. Novejshaya istoriya Rossii, 1, 130-141. [in Russian].

4. Arkusha O.H., Kondratiuk K.K., Mudryi, M.M., Sukhyi O.M. (2016). Chas narodiv. Istoriia Ukrainy XIX stolittia [Time of the peoples. History of Ukraine of the XIX century]: navch. posib. Lviv: LNU imeni Ivana Franka, 408 s. [in Ukrainian].

5. Bardakh Yu., Lesnodovskyi B., Pyetrchak M. (1980). Istoryia hosudarstva i prava Polshy [History of the state and law of Poland]: per. z pol. Y.B. Hrekova, A.F. Kurylko, K.Ya. Staroselskoi. Moskva: Yuryd. liter., 564 s. [in Russian].

6. Barmak M.V. (2016). Formuvannia rosiiskoi imperskoi systemy derzhavnoi sluzhby na ukrainskykh zemliakh (XVIII - XIX st.) [The formation of the Russian imperial system of civil service in the Ukrainian lands (XVIII - XIX centuries)]. Ternopil: Vyd-vo «Aston», 392 s. [in Ukrainian].

7. Bartenev P.Y. (Red.). (1977). Arkhyv kniazia Vorontsova [The archives of Prince Vorontsov] (Kn. 12: Bumahy hrafov Aleksandra i Semena Romanovychei). Moskva: Tip. Lebedeva, 485 s. [in Russian].

8. Bovua D. (2020). Trykutnyk Pravoberezhzhia: tsarat, shliakhta i narod. 1793-1914 rr. [The triangle of the Right Bank: the tsar, the nobility and the people. 1793-1914]: per. Z.P. Borysiuk. Kviv: TOV «Vydavnytstvo «Klio», 872 s. [in Ukrainian].

9. Brikner A. (1885). Istoriya Ekateriny Vtoroj [The history of Catherine II]. Sankt- Peterburg: Tip. A.S. Suvorina, 516 s. [in Russian].

10. Buharin N.I. (2014). Rossiya - Polsha: opyt dvadcatiletnih otnoshenij: 90-e gody XX veka - pervoe desyatiletie XXI veka [Russia - Poland: the experience of twenty years of relations: the 90s of the XX century - the first decade of the XXI century] (2-e izd. ispr. i dop.). Moskva; Sankt-Peterburg: Nestor-Istoriya, 204 s. [in Russian].

11. Vinogradov V.N. (2000). Vek Ekateriny II: Dela balkanskie [The age of Catherine II. The Balkan affairs]. Moskva: Nauka, 295 s. [in Russian].

12. Vidnianskiy S.V. (Red.). Ukraina v istorii Yevropy ХІХ - pochatku ХХІ st.: istorychni narysy [Ukraine in the history of Europe of the XIX - early XXI centuries: historical essays]. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 2020. 814 s. [in Ukrainian].

13. Grebenskij V. (2006). Istoriyapolskogo naroda [The history of the Polish people]. Minsk: MFCP, 800 s. [in Russian].

14. Hrytsak Ya. (2019). Narys istorii Ukrainy. Formuvannia modernoi natsii ХІХ - ХХ stolittia [The essay on the history of Ukraine. The formation of a modern nation of the XIX - XX centuries]. Kyiv: YKABOO Publishing, 656 s. [in Ukrainian].

15. Grosul V.YA. (1998). Moldavskoe Pridnestrove v gody ekaterininskih russko-tureckih vojn [Moldavian Transnistria during the Catherine Russian-Turkish wars]. Vek Ekateriny i Balkany (otv. red. I. I. Leshhilovskaya). Moskva: Nauka, 156-164. [in Russian].

16. Hrushevskyi M.S. (2002). Yednist chy rozpad [Rosii]? [Unity or disintegration of [Russia]?]. Hrushevskyi M.S. Tvory (v 50 t., T. 1: Seriia «Suspilno-politychni tvory (18941907)). Lviv: Svit, 405-412. [in Ukrainian].

17. Dostyan I.S. (2000). Znachenie Kyuchuk-Kajnardzhijskogo dogovora 1774 goda v politike Rossii na Balkanah [The significance of the Kyuchuk-Kaynardzhi Treaty of 1774 in Russia's policy in the Balkans]. Vek Ekateriny i Balkany (otv. red. I.I. Leshhilovskaya). Moskva: Nauka, 40-56. [in Russian].

18. Eliseeva O.I. (1998). «Balkanskaya tema» vo vneshnepoliticheskih proektah G.A. Potemkina [The “Balkan theme” in H.A. Potemkin's foreign policy projects]. Vek Ekateriny i Balkany (otv. red. I. I. Leshhilovskaya). Moskva: Nauka, 63-67. [in Russian].

19. Eliseeva O.I. (2000). Geopoliticheskie proekty G.A. Potemkina [H.A. Potemkin's geopolitical projects]. Moskva: In-t rossijskoj istorii RAN, 342 s. [in Russian].

20. Zashkilniak L. Krykun M. (2002). Istoriia Polshchi: Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv [History of Poland: From ancient times to the present day]. Lviv: Lviv. nats. un-t im. I. Franka, 660 s. [in Ukrainian].

21. Zashtovt L. (2017). Politika, stereotipy i istoricheskaya pamyat. Mnogogrannye polsko-russkie otnosheniya XIX veka - ryad razmyshlenij [Politics, stereotypes and historical memory. The multifaceted Polish-Russian relations of the 19th century are a number of reflections]. Rossiya v polskoj istoriografii, Polsha v rossijskoj istoriografii (k 50-letiyu Komissii istorikov Rossii i Polshi) (otv. red. N.A. Makarov; In-t slavyanovedeniya RAN). Moskva: Indrik, 97-116. [in Russian].