Епідемічна ситуація в Україні в першій чверті XX століття: поширення епідемій, пікові періоди, наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду

Епідемічна ситуація в Україні в першій чверті XX століття: поширення епідемій, пікові періоди, наслідки

Маркова Світлана - доктор історичних наук, доцент, директор філіалу

Шугальова Інна - кандидат історичних наук, завідувач відділу історичних досліджень Голодомору-геноциду філіалу

Анотація

Мета дослідження - проаналізувати та систематизувати історико-демографічні дані у першій чверті ХХ ст. щодо поширення та подолання наслідків епідемій, виявити їх пікові періоди та обтяжливі фактори, зокрема у роки масового штучного голоду 1921-1923 рр. Методологія дослідження базується на принципах історизму, методах історичної демографії, статистики та соціальної антропології. Наукова новизна. На основі широкого кола джерел проаналізовано динаміку епідемічної ситуації в Україні в першій чверті ХХ ст.; з'ясовано основні причини поширення інфекційних хвороб, пікові періоди, вплив на демографічну ситуацію; встановлено кореляційний зв'язок між легітимацією комуністичного режиму його економічною політикою в УСРР, масовим штучним голодом 1921-1923 рр. та погіршенням епідемічної ситуації. Вперше введено до наукового обігу низку документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України, Державного архіву Запорізької області та ін. для об'єктивного ана-лізу епідемічної ситуації, реалізації мети та виконання визначених завдань. Висновки. На початку ХХ ст. епідемічна ситуація на українських землях корелювала із загальноєвропейською. Україну не оминали спалахи епідемій, зокрема віспи, тифу, холери, що мали вплив на соціодемографічну структуру населення. З 1914 р. війни, революції, розрухи погіршували епідемічну ситуацію. Окупація Української Народної Республіки російськими більшовицькими військами, політика воєнного комунізму, тотальні вилучення продуктів харчування, червоний терор спричинили штучний масовий голод 19211923 рр., зубожіння людей, загострення епідемічної ситуації. Обтяжливими факторами було те, що комуністичний режим не вжив необхідних протиепідемічних заходів та не зупинив вивезення хліба (продуктів харчування) до РСФРР, пограбування продзаго- нами, карально-репресивне свавілля ревтрибуналів. Результатами цієї політики стали масова смертність населення України, тривалі хвороби й голод. Неповноцінне й непоживне харчування населення призвело до трансгенераційних психосоматичних наслідків. Чисельність втрат українців від масового штучного голоду 1921-1923 рр., на думку науковців, коливається у межах 3,5 млн. осіб.

Ключові слова: епідемії, соціодемографічна структура, голод, сироти, масовий штучний голод 1921-1923 рр.

Summary

MARKOVA Svitlana - Doctor of Historical Sciences, Associate Professor, Director of the Holodomor Research Institute, a branch of the National Museum of the Holodomor Genocide

SHUGALYOVA Inna - Candidate of Historical Sciences, Head of the Department of Historical Studies of the Holodomor Research Institute, a branch of the National Museum of the Holodomor Genocide

THE EPIDEMIC SITUATION IN UKRAINE IN THE FIRST QUARTER OF THE XX CENTURY: THE SPREAD OF EPIDEMICS, PEAK PERIODS, IMPACT

Purpose of the study is to analyze and systematize the historic demographic data of the first quarter of the 20^th century on the spread and overcoming the consequences of the epidemics and to identify their peak periods and aggravating factors, especially during the mass artificial famine of 1921-1923. Methodology of the study is based on the principles of histori- cism, methods of historical demography, statistics, and social anthropology. Scientific novelty. Based on a wide range of sources, the dynamics of the epidemiological situation in Ukraine of the first quarter of the XX century has been analyzed, the main reasons for spreading of inflectional diseases, their peak periods, and the impact on the demographic situation have been defined; the correlation between the legitimation of the communist regime, its economic policy in Ukraine, the mass artificial famine of 1921-1923 and the deterioration of the epidemic situation has been established. For the first time, a number of documents from the Central Archives of Supreme Bodies of Power of Ukraine, the Central State Archives of Public Organizations of Ukraine, the State Archives of the Zaporizhzhya Oblast, etc. have been introduced into scientific circulation for an objective analysis of the epidemic situation and reaching the purpose of the article. Conclusions. In the early XX century, the epidemic situation in Ukraine correlated with the pan-European one. The outbreaks of the epidemics (including smallpox, typhus, and cholera), which affected the sociodemographic structure of the population, also took place on the territory of Ukraine. Since 1914, wars, revolutions, devastations had only been worsening the epidemic situation. The occupation of the Ukrainian People's Republic by the Russian Bolshevik troops, the policy of military communism, total food seizures, and the Red Terror caused the artificial mass famine of 1921-1923, the impoverishment of the people, and the aggravation of the epidemic situation. The fact that that the communist regime did not take the necessary anti-epidemic measures and did not stop the export of bread (food) to the Russian Socialist Federative Soviet Republic, the plunder by the requisition squads, and the punitive and repressive arbitrariness of the tribunals had an enormously negative effect on the situation. Such policy resulted in the mass mortality of the population of Ukraine, long-term illness, and famine. The poor nutrition of the population led to transgenerational psychosomatic consequences. The number of losses of Ukrainians from the mass artificial famine of 1921-1923, according to scientists, fluctuates within 3.5 million people. These days we understand that with independent Ukraine, which was restored in 1918 (the Ukrainian People's Republic) and functioned as a multi-party state of the parliamentary type with elements of civil society, the deaths of millions of Ukrainians from starvation, epidemics, tortures, and exile could have been prevented.

Key words: epidemics, socio-demographic structure, famine, orphans, mass artificial famine of 1921-1923.

Вступ

Постановка проблеми. На сьогодні беззаперечним фактором, який впливає на демографічний, економічний, політичний розвиток людства загалом та кожної держави зокрема, є пандемії (епідемія, що поширюється в міжнародних масштабах) та епідемії (швидке поширення хвороби на велику кількість людей у певному регіоні, за короткий проміжок часу). Іспанка/ шпанка (пандемія грипу) 1918-1919 рр. забрала більше людських життів, ніж Перша світова війна (в межах 5% населення планети, переважно молодь). «Чумні погроми» призвели до масової міграції євреїв з Німеччини до Польщі. «Холерні бунти» (у Європі було 5 холерних пандемій) до незворот- них соціально-економічних процесів «Холерні бунти» на Закарпатті (18101815; 1831 рр.) супроводжувалися голодом та великою кількість жертв. Під час епідемії холери впродовж першої половини ХІХ ст. у Галичині померло майже 35 тис. осіб (смертність у Львові становила 5% серед усіх, хто захворів) (Козицький, 2008). Польський лікар, демограф, соціолог Юзеф Бузек писав про втрати у понад 2 млн. осіб від епідемій у 1847-1848 рр. у Галичині і вважав, що «протягом цих років померло близько десятої частини мешканців краю» (Buzek, 1919). В Італії епідемія холери у 1865-1867 рр. забрала 128 тис. людських життів, у Франції в 1854-1855 рр. - 150 тис. осіб. Також не давали спокою європейцям епідемії туберкульозу (основна причина - недостатнє харчування) та малярії (болотиста місцевість) (Ливи Баччи, 2010).

У Російській імперії лише від віспи у 1901-1910 рр. померло понад 414 тис. осіб, попри те, що проводилася вакцинація новонароджених дітей (Миронов, 2012). Неврожаї та голод у Росії, зокрема у 1906 та 1911 рр. ускладнювали епідемічну ситуацію (прим. авт. до складу Російської імперії входило дев'ять етнічних українських губерній - згадані землі ще називають Наддніпрянщиною; також у статті буде враховано, що УСРР була на 12,5% менша за розміром, ніж дев'ять українських губерній).

У другій половині ХІХ ст. було розпочато санітарне просвітництво (люди вчилися мити руки, дотримуватися карантинних вимог, носити маски), а також вакцинацію (яку, зокрема, населення Російської імперії часто ототожнювало з вбивством дітей). Варто зауважити, що часто епідемії йшли на спад ще до винайдення ліків лише завдяки карантинним заходам. Розуміння необхідності ізоляції хворих значно допомогло контролювати й гострі інфекції, дифтерію, скарлатину, кір тощо. Поступово зростали чисельність населення, тривалість життя, індекс маси тіла, зріст.

Аналіз джерел та останні дослідження. Сучасні українські дослідники в контексті наукових студій аналізували спалахи епідемій у різні історичні періоди. Так, науковиця С. Андреєва (Андреєва, 2010) проаналізувала карантинні заходи періоду Нової Січі. М. Бородій (Бородій, 1984) обрав аналогічний хронологічний період - XVIII ст. - і вивчав причини поширення чуми. Л. Жванко (Жванко, 2020) та В. Єрмілов (Єрмілов, 2015) студіювали епідемічну ситуацію періоду національно-визвольних змагань. Поширення епідемій у регіонах вивчали Г. Демочко (Демочко, 2015), М. Грицюк (Грицюк, 2009), Коцур (Коцур, 1999). Спалахи епідемій та урядові заходи щодо попередження епідемій у містах УСРР аналізували М. Мельничук (Мельничук, 2017), Ткаченко (Ткаченко, 2007), Р. Сербин (Сербин, 1992). У працях С. Маркової дано соціально-демографічну характеристику українського соціуму, зокрема проаналізовано поширення пошесних хвороб на початку ХХ ст. (Маркова, 2015). О. Мовчан (Веселова, Марочко, Мовчан, 2000), О. Реєнт (Історія українського селянства, 2006), Г. Єфіменко (Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю», 2017) у контексті аналізу суспільно-політичної ситуації в УСРР на початку 1920-х рр. виокремлювали епідемічні спалахи й аналізували причини та наслідки штучного масового голоду 1921-1923 рр. Поза увагою дослідників залишилися питання комплексного дослідження обтяжливих факторів епідемій і кореляції соціально-економічної політики з епідемічною ситуацією. Переважно дослідники акцентували увагу на негативних природних явищах (бездощів'ї, сухолітті тощо). Вперше введено до наукового обігу низку документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Державних архівів Вінницької, Запорізької та Хмельницької областей (Держархів Вінницької обл., Держархів Запорізької обл., Держархів Хмельницької обл.). Ці документи створили можливість об'єктивного аналізу епідеміологічної ситуації та забезпечили можливість реалізації мети та виконання визначених у статті завдань.

Мета статті - проаналізувати та систематизувати історико-демографіч- ні дані від початку ХХ ст. до 1923 р. щодо поширення та подолання наслідків епідемій, виявити їх пікові періоди обтяжливі фактори, зокрема під час масового штучного голоду 1921-1923 рр.

Виклад основного матеріалу

Сучасні вчені О. Реєнт й І. Патер, використовуючи дані ЦСК, визначили загальну чисельність населення дев'яти українських губерній станом на 1 січня 1914 р. у 32,6 млн осіб (без перерахунків) (Історія українського селянства, 2006, с. 473). Відповідно до розрахунків науковців Інституту демографії АН УСРР під проводом академіка М. Птухи та за безпосередньої участі Ю. Корчака-Чепурківського, чисельність населення у перерахунку до територіальних меж УСРР у 1915 р. становила 28 млн. осіб (Природний рух населення, с. ІХ-Х; ЦДАВО України, ф. 27, оп. 3, спр. 863, арк. 4; Народное хозяйство Украины в 1921/22 году, с. 1-15). Найбільш густозаселеними були Київська та Подільська губернії. За розрахунками В. Романцова, «всього по обох імперіях станом на 1917 р. українців було 35 млн (у кордонах кінця ХІХ ст.)» (Романцов, 2010, с. 133-134).

На початку ХХ ст. найвищі піки смертності спостерігалися під час голоду та епідемій. Поступово загальний коефіцієнт смертності населення в дев'яти українських губерніях знижувався, досягнувши у 1909-1913 рр. показника 24,98 (Природний рух населення, с. ХІУ-ХХХ) (загальний коефіцієнт смертності нині втратив своє значення для характеристики її інтенсивності, його використовують лише з метою з'ясування загальних тенденцій смертності). Загальний коефіцієнт смертності різнився у містах і селах. Аналізуючи відмінності у смертності відповідно до типу поселення, відзначаємо, що у містах більше помирали немовлята й чоловіки працездатного віку (у 1,5-2 рази більше, ніж у селах, порівняно із західними країнами), а отже, цей показник свідчив про несприятливі умови життя робітників (Природний рух населення, с. ХХVШ, ХХІХ, ХХХ). Жінки у селах часто помирали через важкий сільський побут, роботу в господарстві, відсутність медичної допомоги. Навіть після 60 років (переживши вік повної робочої сили у 20-55 років) чоловіків лишалося жити більше, ніж жінок (найбільшу диспропорцію у 1912 р. було зареєстровано в «місцях старого заселення», зокрема в Подільській, Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській губерніях). Для Наддніпрянської України початку ХХ ст. був характерним високий рівень смертності немовлят, який припадав на другу половину першого року життя, тобто тоді, коли дитину починали годувати не материнським молоком. Станом на 1910 р. показник покращився - 191 немовля на 1 тис. осіб. Смертність немовлят станом на 1910 р. була в 2-2,5 рази більшою, порівняно з країнами низької смертності немовлят (Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія). Натомість у Галичині помирало чи не найбільше новонароджених у Європі (станом на 1910 р. - 212 осіб на 1 тис. народжених) (Природний рух населення, с. ХХУ, ХІІ).

В українських землях на початку ХХ ст. поширеними були «дитячі пошесті» (скарлатина, обклад і круп, кір, кашлюк, віспа). Роками найбільших спалахів захворюваності були: 1892, 1905-1906, 1909-1910, 1911, 1913. У дев'яти українських губерніях упродовж 1901-1913 рр. від скарлатини померло 51 536 осіб; кору - 31 169; кашлюка - 25 386; віспи - 10 972; висипного тифу - 4 772; гарячки «поворотної» - 1 846; черевного тифу - 15 329; тифу «незазначеної форми» - 28 608; холери «азійської» - 3 298. Варто зауважити, що ці показники були одними з найвищих у Європі у згаданий період. Було проаналізовано смертність від гострих «пошесних хвороб» у 19011910 рр. у 13 країнах і виявлено, що найбільша смертність була в Україні та Сербії. Найменше помирали у Швеції та Нідерландах. На 1 тис. осіб від кору в Україні помирали 96 осіб, від кашлюка - 73, а у Сербії - 186, у Швеції - 16, у Нідерландах - 21, від скарлатини - 152 (у Сербії - 126, у Швеції - 7), від черевного тифу - 108, віспи - 38 (Природний рух населення, с. ХХХ). Основними запобіжниками поширення згаданих захворювань були склад та калорійність харчування, менша щільність заселення, санітарний стан будівель, умови праці, особиста гігієна. демографічний епідемія голод

На жаль, остаточна окупація українських територій РСФРР, надвисокий рівень продовольчої розверстки, вивезення хліба, пограбування продзагонами, карально-репресивне свавілля ревтрибуналів мали катастрофічні соціально-демографічні наслідки. Українці, які жили на кордоні з Польщею, почали висловлювати пропозиції «прокласти кордон між Польщею та Росією не по річці Буг, а по річці Збруч, щоб опинитися за кордоном» (Держархів Хмельницької обл., ф. Р-2508, оп. 1, спр. 5, арк. 9). В українських селах людям забороняли приватні перевезення солі, сірників, свічок, мила, цукру, льодяників, печива, повидла, взуття, мануфактури (Держархів Вінницької обл., ф. Р-897, оп. 1, спр. 171, арк. 43); продаж та купівлю худоби, обмін худобою, рибальство (Держархів Вінницької обл., ф. Р-4943, оп. 1, спр. 1, арк. 17). У липні 1920 р. голова Шаргородського волосного ревкому попереджав селян, що у разі відмови здати затребувані продукти «у села будуть надсилати терористичні загони та збирати подвійну кількість харчів» (Держархів Вінницької обл., ф. Р-4943, оп. 1, спр. 1, арк. 6). Селян зобов'язували до 15 серпня 1920 р. сплатити податки, у разі несплати їм загрожувала в'язниця або примусове стягнення штрафу у розмірі 3 тис. крб. (Держархів Вінницької обл., ф. Р-897, оп. 1, спр. 171, арк. 42). Совєти відбирали у людей овочі, пшеницю, просо, гречку, картоплю та інші продукти харчування (Держархів Хмельницької обл., ф. Р-2508, оп. 1, спр. 5, арк. 3). У березні 1921 р. в українські села було додатково відряджено збройні робітничі загони які вилучили майже 1 114 тис. пудів продовольства. За допомогою збройної сили у травні 1921 р. вдалося з України зібрати й надіслати в Росію 522 тис. пудів хліба. 6 липня 1921 р. В. Ленін підписав телеграму ЦК КП(б)У про необхідність відправляти на бази РСФРР не менше 74 вагонів хліба щодоби. 12 серпня 1921 р. у постанові Ради праці і оборони (РПО) йшлося про введення до волостей та сіл військових частин (Кульчицький, 2013, с. 58-59). Масовим явищем стало взяття селян-власників у заручники. Коли село не виконувало продподаток за 48 годин, його мешканців оголошували ворогами радянської влади, а заручників страчували. У 21 повіті п'яти південних губерній (Одеська, Миколаївська, Катеринославська, Запорізька і Донецька) селяни не зібрали навіть посіяного насіння. У решті повітів цих губерній урожай не перевищував 6 пудів на душу населення, що ставило його на межу виживання (Голод 1921-1923 років в Україні, 240 с.). 24 липня 1922 р., відповідно до постанови ВУЦВК і Раднаркому УСРР про продподаткові кампанії 1922-1923 рр., Одеський виконком наказав зібрати продподаток, і це незважаючи на голод та епідемії. На тлі важкої економічної ситуації та відсутності повноцінного харчування комуністичний режим продовжував знецінювати людські життя. В. Кириленко зазначає, що на 1 вересня 1922 р. виконання податків у середньому по півдню України склало 45-50%. На 1 вересня у голодуючому Херсонському повіті вилучили 102 200 пудів зерна. Миколаївський губком звітував, що «незважаючи на голод, кампанія продподатку проходить успішно» (Кириленко, 2015, с. 43). На відміну від урядів демократичних держав, які намагалися надати допомогу, окупаційна влада використала виснажену епідеміями й голодом УСРР як «годувальника» міст і сіл РСФРР. Навіть задекларована Х з'їздом РКП(б) нова економічна політика запроваджувалася із відтермінуванням на кілька місяців у зв'язку з необхідністю збереження постачання продовольства і хліба до Росії. В містах і селах УСРР панували розруха, бідність та відсутність медичної підтримки, тож одним із наслідків цієї ситуації стали регулярні спалахи епідемій.

Р. Сербин публікує такі дані: у 1920 р. в УСРР на плямистий тиф захворіло 609 600 осіб, поворотний тиф - 325 000, черевний тиф -125 000, холеру - 11 228, різачку (дизентерію) - 51 699. За перші дев'ять місяців 1921 р. захворіло на плямистий тиф 140 000 осіб, поворотний тиф - 260 000, черевний тиф - 100 000, холеру - 13 000, віспу - 35 000 (варто зауважити, що це відносні дані, проте вони дозволяють побачити динаміку). Епідемія холери охопила Херсонську, Полтавську, Катеринославську губернії, однак хворі були скрізь. Із допису доктора Іллі Холодного (він був Генеральним Делегатом Українського Червоного Хреста у Західній Європі в екзилі) дізнаємося, що «виснажене населення впало в глибоку апатію і почало менше і менше звертатися за медичною допомогою до лікарських установ і лікарів ... Крім того треба добавити, що ці цифри говорять переважно за тих хворих, які перебувають в шпиталях, себто переважно міське населення. Точних же даних про число людей хворих по селах без всілякої медичної допомоги ми не маємо» (Сербин, 1992, с. 237).

Привертає увагу смертність у Києві в 1920 р. Українські демографи порівнювали її зі смертністю у провінції Пенджаб в Індії внаслідок епідемії чуми у 1907 р. (від'ємні показники природного приросту населення у Києві зберігалися до 1922 р.) (Матеріали щодо смертності на Україні, с. 89).

У 1922 р. епідемію холери в УСРР ідентифікували, як «найбільшу європейську епідемію холери» (чисельність хворих перевищувала 500 тис. - відносні показники); загрозливих масштабів набувала епідемія плямистого тифу, особливо в Одесі, причиною визначали наплив біженців з Поволжя (Сербин, 1992, с. 487). Впродовж 1921 р. відбувалися антихолерні щеплення українського населення, проте досить повільно, через відсутність вакцини та нестачу медичного персоналу (Держархів Запорізької обл., ф. Р-201, оп. 1, спр. 122). Варто зауважити, що в 1918 р. частину російських мішечників, що вивозили з підросійської України зерно, продукти харчування перехоплювали на кордоні та відправляли у карантинні табори на території українських земель (організовані за допомогою німецьких військових). Їм робили антихолерні щеплення і, отримавши довідку від лікаря, вони їхали в українські губернії (Давыдов, 2007, с. 177-178).

У Запорізькій губернії епідемія холери супроводжувалася епідемією голодного тифу. Президія ВУЦВК своєю постановою вимагала переведення холерних бараків з території автозаводу поза його межі, проте Запорізький губ- виконком визнав, що виконати це неможливо через вкрай складну епідеміологічну ситуацію (Держархів Запорізької обл., ф. Р.-2, оп. 1, спр. 323, арк. 103).

1 червня 1922 р. на засіданні Ради захисту дітей під головуванням Чигиринського та Аронова визнано, що темпи боротьби із холерою є «ударними». Пропонувалося вакцинувати від холери дітей, які перебували у дитячих притулках та на патронатах (ЦДАВО України, ф. 20, оп. 1, спр. 13, арк. 208). Вакцинація була проведена в неповному обсязі: дітей у притулках щеплювали лише один раз, замість рекомендованих трьох (Держархів Запорізької обл., ф. Р-201, оп. 1, спр. 122).

За два тижні після голослівної заяви Запорізька губернська влада доповіла Наркомату охорони здоров'я, що у першому кварталі 1922 р. у Запорізькій губернії на гостроінфекційні хвороби хворіла «значна кількість населення краю» (узагальнені показники захворюваності у Запорізькій губернії наводимо у таблиці 1 - авт.).

Таблиця 1 Зведення народного Комісаріату охорони здоров'я України про кількість громадян, що захворіли на гострозаразні захворювання по Запорізькій губернії у січні, лютому та березні 1922 р. (Держархів Запорізької обл., ф. Р.-2, оп. 1, спр. 330, арк. 206)