Українське православне духовенство в подіях першої російської революції 1905-1907 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра історії України

Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича

Українське православне духовенство в подіях першої російської революції 1905-1907 рр.

Кошель Олексій - кандидат історичних наук, докторант

Анотація

Мета дослідження - проаналізувати участь представників православного духовенства українських єпархій РПЦ, учнівської та студентської молоді духовних закладів освіти у подіях першої російської революції 1905-1907рр. та показати їх вплив на українізацію церковного життя. Методологія дослідження. Використані статистичний, проблемно-хронологічний і порівняльно-історичний методи. Наукова новизна. На основі архівних джерел вперше в українській історіографії розглянуто нові факти участі учнівської та студентської молоді духовних навчальних закладів у подіях першої російської революції 1905-1907 рр. Висновки. Події Першої російської революції 1905-1907 рр. загострили кризові явища в Російській православній церкві, зокрема її надмірну централізацію та повну підпорядкованість самодержавній владі. Це призвело до посилення впливу церковно-реформаторського руху, який вимагав радикальних перетворень, демократизації церкви та послаблення влади Синоду. В українських парафіях РПЦ активізувалася боротьба за українізацію духовної освіти, проведення богослужінь українською мовою та видання перекладів Св. Письма, молитовників, проповідей та інших богослужбових книг. Основними формами участі у революційних подіях радикальних і ліберальних кіл духовенства стала їх підтримка страйкового руху, агітації, виступів селян і робітників за свої права, свободу та землю. Масштабного розмаху набув протестний рух семінаристів та студентської молоді духовних навчальних закладах спрямований на кардинальне реформування духовної освіти та її українізацію. Важливу роль відіграла участь представників українського духовенства у І-IV російських Державних думах, запропоновані ними законопроекти про українізацію початкової освіти та реформи православної церкви. Перша російська революція призвела до появи широкого руху за українізацію церковного життя. Його результатом стали дозволи самодержавства та Синоду на здійснення перекладів українською мовою Святого Письма, збірок проповідей та молитовників. Українські видання біблійних творів стали суттєвим внеском в українізацію православної церкви та подальшу боротьбу за її автокефалію.

Ключові слова: православне духовенство, Перша російська революція 1905-1907рр., українізація церкви, переклад Святого Письма, духовні навчальні заклади.

THE UKRAINIAN ORTHODOX CLERGY IN THE EVENTS OF THE FIRST RUSSIAN REVOLUTION OF 1905-1907

Koshel Oleksii - Candidate of Historical Sciences, doctoral student of the Department of History of Ukraine Chernivtsi Yurii Fedkovych National University

Abstract

The purpose of the study is to analyze the participation of representatives of the Orthodox clergy of the Ukrainian dioceses of the ROC, pupils, and students of religious educational institutions in the events of the first Russian revolution of 1905-1907 and show their impact on the Ukrainianization of church life. Research methodology. Statistical, problem- chronological, and comparative-historical methods are used. Scientific novelty. Based on the archival sources, for the first time in Ukrainian historiography, new facts of participation of pupils and students of theological educational institutions in the events of the first Russian revolution of 1905-1907 were considered. Conclusions. The events of the First Russian Revolution of 1905-1907 exacerbated the crisis in the Russian Orthodox Church, including its excessive centralization and complete subordination to the autocratic government. This led to an increase in the influence of the church-reform movement, which demanded radical transformations, the democratization of the church, and weakening the power of the Synod. In the Ukrainian parishes of the ROC, the struggle for the Ukrainianization of spiritual education, conducting services in the Ukrainian language, and publishing translations of the Holy Scriptures, prayer books, sermons, and other liturgical books intensified. The main forms of participation in the revolutionary events of the radical and liberal circles of the clergy were their support of the strike movement, agitation, protests of peasants and workers for their rights, freedom, and land. The protest movement of seminarians and student youth of theological educational institutions aimed at radical reform of spiritual education and its Ukrainization became widespread. The participation of representatives of the Ukrainian clergy in the I-IV Russian State Dumas, their proposed bills on the Ukrainianization of primary education and the reform of the Orthodox Church played an important role. The first Russian revolution led to a broad movement for the Ukrainianization of church life. The result was the permission of the autocracy and the Synod to translate the Holy Scriptures, collections of sermons and prayer books into Ukrainian. Ukrainian editions of biblical works became a significant contribution to the Ukrainization of the Orthodox Church and the further struggle for its autocephaly.

Key words: Orthodox clergy, First Russian Revolution of 1905-1907, Ukrainianization of church, translation of the Holy Scriptures, spiritual educational institutions.

Вступ

Постановка проблеми. Напередодні російської революції 1905-1907 рр. у середовищі українського духовенства сформувалися дві протилежних групи. Переважна більшість представників духовенства відстоювали інтереси імперського режиму, підтримували політику русифікації та денаціоналізації. Менша частина духовенства виступала проти уніфікаційних заходів церковної влади й самодержавства та відстоювала українські патріотичні позиції. Патріотична група духовенства переважно працювала у сільських парафіях, які на відміну від міських зазнали значно меншого впливу русифікації. Проживаючи у сільській місцевості, представники духовенства були тісно пов'язані з українським народом, відстоювали його інтереси, зберігали і підтримували національні традиції.

У досліджуваний період патріотична частина духовенства українських єпархій РПЦ, а також викладачі, студенти та семінаристи духовних навчальних закладів сформували рух за українізацію церкви та досягнули значних успіхів у здійсненні перекладів українською мовою Святого Письма, молитовників і збірок проповідей.

Аналіз джерел та останні дослідження. Матеріали статті базуються, переважно, на архівних джерелах, що знаходяться у Центральному державному історичному архіві у м. Києві та Російському державному історичному архіві у Санкт-Петербурзі. У 90-х роках ХХ ст. - на початку ХХІ ст. тематика дослідження стала пріоритетною у працях А. Колодного (Колодний, 2005), Т. Кузнець (Кузнець, 2008), А. Зінченка (Зінченко, 1992; 1993), О. Ігнатуші (Ігнатуша, 2001), В. Меша (Меша, 2008), Г. Надтоки (Надтока, 1996; 1998; 1999), Д. Степовика (Степовик, 1996), Ю. Хитровської (Хитровська, 2008; 2014), Ф. Турченка (Турченко, 1997), Н. Шип (Шип, 1995; 2005) та ін. Вони розглядають питання участі православного духовенства у протестному та революційному русі, їх роль в українському духовному та національно-культурному відродженні. Для цих досліджень є характерним широке залучення джерел, у першу чергу архівних, накопичення нових фактів і матеріалів, нові підходи сучасної вітчизняної історичної науки у ставленні та дослідженні історії православної церкви ХІХ - початку ХХ ст., які діаметрально протилежні засадам російської імперської, радянської та сучасної російської історіографії.

Мета статті. На основі опрацювання неопублікованих джерел і наукової літератури комплексно дослідити та узагальнити роль представників православного духовенства українських єпархій РПЦ, учнівської й студентської молоді духовних навчальних закладів у подіях першої російської революції 1905-1907 рр. та їх вплив на українізацію церковного життя

Виклад основного матеріалу

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. одним із головних носіїв національної ідеї в церковному середовищі були студенти та семінаристи духовних навчальних закладів. На початку 1905 р. революційний рух поширився по всій Російській імперії і найбільш активно проявлявся саме в духовних навчальних закладах українських єпархій РПЦ. Різкий підйом семінарського руху мав місце у лютому 1905 р., відразу після завершення різдвяних канікул.

Перші протестні акції відбулися у Катеринославській духовній семінарії. Катеринославських семінаристів підтримала духовна молодь Чернігова, яка також виступила з акціями протесту (Російський державний історичний архів у м. Санкт-Петербург (РДІА у м. Санкт-Петербург), ф.797, оп. 75, відд. 1, спр. 23, арк. 26). Окрім типових вимог, які висувалися в ході семінарських акцій протесту (зміна системи оцінювання та право семінаристів на продовження навчання в університетах), протестуючі висунули вимоги вивчення української мови та право читати проповіді українською мовою (Титлінов, с. 90).

У 1905 р. Київське жандармське управління проводило розслідування щодо діяльності українофільського осередку, який очолював відомий етнограф, священник Михайлівської церкви с. Суботів на Черкащині Марко Грушевський. Серед іншого, матеріали справи вказують, що він у своїй квартирі проводив зібрання місцевих селян, де надавав їм пораду виписувати газети «виключно українською мовою» (Кучеренко, 2004, с. 231).

Проти Марка Грушевського було порушено кримінальну справу під назвою «Звинувачення в українофільстві», а його було переведено до іншої парафії під посилений нагляд поліції (Кучеренко, 2006, с. 238). Місцеві селяни активно виступали на захист свого пастора та зверталися до київського митрополита Флавіана з прохання повернути священника до їхнього села. Однак, це клопотання селян не принесло результату (Надтока, 1996, с. 29).

Упродовж наступних років Марко Грушевський продовжував відстоювати проукраїнські позиції та постійно перебував під наглядом жандармів та вищої духовної влади, про що свідчить слідча справа обер-прокурора Синоду (Центральний державний історичний архів України у м. Київ (ЦДІАК України), ф. 442, оп. 861, спр. 259, арк. 22-29). Пізніше Марко Грушевський також став активним учасником руху за автокефалію церкви та єпископом УАПЦ.

У жовтні 1905 р., після оголошення царського маніфесту 17 жовтня, розпочався страйк Харківської духовної семінарії. Це протест підтримали Полтавська і Чернігівська духовні семінарії та студенти Київської духовної академії. Головними вимогами протестуючих було надання автономії духовним навчальним закладам та викладання окремих дисциплін українською мовою (РДІА у м. Санкт-Петербург, ф. 797, оп. 75, відд. 1, спр. 23, арк. 49-52).

Для зменшення хвилі протестів розпорядженням Св. Синоду у низці духовних навчальних закладів було припинено навчання. Окрім цього, церковна влада пішла на поступки семінарському рухові й пообіцяла внести зміни до правил семінарського життя та розпочати реформу семінарської освіти. Більшість духовних семінарій намагалися відновити навчання у листопаді 1905 р., причому страйкуючі семінаристи були амністовані. Однак до кінця року повністю відновити освітній процес у семінаріях не вдалося. Загальний революційний рух настільки широко охопив духовну молодь, який зупинити було надзвичайно складно.

На початку 1906 р. у всеросійському семінарському рухові відбувається значний ухил у революційний бік, причому в Україні він набуває чітко виражених українофільських ознак. У відповідь на невиконання вимог та обман семінаристів, відсутність змін у семінарському житті у Харківській духовній семінарії відбулися нові протестні акції, для придушення яких було викликано поліцію (РДІА у м. Санкт-Петербург, ф. 834, оп. 4, спр. 1202, арк. 27). У Подільській духовній семінарії в річницю маніфесту 17 жовтня 1905 р. було вивішано червоний прапор із написом «У боротьбі здобудеш ти право своє» (РДІА у м. Санкт-Петербург, ф. 834, оп. 4, спр. 1202, арк. 84).

Подільська духовна семінарія була одним із найбільш активних осередків української національної ідеї. У 1901-1904 рр. на посаді помічника інспектора семінарії тут працював відомий діяч Київської громади В. Чехівський. Під його впливом вихованці семінарії у 1903-1904 рр. сформували збірку проповідей українською мовою і видрукували її на гектографі (Приходько, 1931, с. 57).

Також під керівництвом В. Чехівського семінаристи проводили активну агітацію своїх батьків за викладання та проведення богослужінь українською мовою. Агітація семінаристів мала вплив на значну частину подільського духовенства та викладачів духовних навчальних закладів, зокрема Вінницької церковно-вчительської школи, Тульчинської, Тиврівської та інших бурс, де «запанував український дух» (Зінченко, 1993, с. 30-31). Через українофільські погляди В. Чехівського було звільнено з семінарії, однак він продовжив свою викладацьку роботу в Київській духовній семінарії (Шип, 1995, с. 262).

Загалом, під час Першої російської революції 1905-1907 рр. молодіжний рух у закладах духовної освіти в українських єпархіях РПЦ за масштабами виступів мало чим відрізнявся від загального студентського і учнівського страйкового руху у світській школі (університети, інститути, гімназії) і часто вони обопільно координували опозиційну діяльність. Природньо, що в семінаріях, духовній академії було складніше організовувати революційну боротьбу у зв'язку з казарменим режимом функціонування закладів. Однак, саме прагнення до ліквідації такого укладу було однією із ключових підстав для посилення революційного руху в духовних навчальних закладах. Окрім цього, у роки революції молодь духовних навчальних закладів активно домагалася вивчення у закладах української мови, культури та історії, повернення на засади українського національного православ'я, підтримувала процес його українізації.

З початком революції 1905-1907 рр. набуває поширення ліберальний церковно-оновленський рух, який ставив за мету різними реформами осучаснити всю структуру та організацію РПЦ, вивести її до рівня розвитку християнських церков Європи на початок ХХ ст. Ідеологічним центром ліберально-революційного руху української інтелігенції, в тому числі патріотично налаштованого духовенства, стає м. Харків (Надтока, 1999, с. 340-341; Надтока, 1996, с. 62). Один із лідерів опозиційної групи місцевого духовенства священник В. Купленський висловлювався за поділ землі між селянами і за участь робітників у розподілі прибутків підприємств, на яких вони працюють. Проте політична частина харківського гуртка не відрізнялася новизною і прогресивністю. В. Купленський виступав проти встановлення республіки і закликав «триматися за царя» (Зирянов, 1984, с. 98-99).

Харківські оновленці не схилялися до якоїсь конкретної форми державного устрою, а лише відстоювали ту, яка, ні їх думку, сприяла вихованню християнських чеснот. Зокрема, сповідуючи відмову від насильства та ліквідацію деспотизму й утвердження широкого народного самоуправління. Активісти цього гуртка І. Філевський, В. Купленський, І. Вознесенський та В. Шаповалов пропагували «вільне з'єднання автономних церков» та «повне задоволення ідеалів малоросів у Росії». Проте харківський гурток священників-оновленців не зміг стати зародком української ліберально- церковної партії, оскільки його дії та ідеї не знайшли широкої підтримки в середовищі духовенства (Надтока, 1998, с. 148; Надтока, 1996, с. 62).

Церковно-оновленський рух був підтриманий і в такому оплоті РПЦ як Київська духовна академія. Зокрема, у квітні 1905 р. петербурзький часопис «Церковний вісник» оприлюднив статтю професора Київської духовної академії В. Завітневича «Про відновлення соборності в російській церкві». У ній відзначалося, що остання знаходиться під повним контролем імперської держави, а тому в церкву проник дух формалізму, повної підпорядкованості і покори самодержавству. Головними засобами вийти з такого становища та вільнішої діяльності церкви вчений вбачав у послабленні контролю з боку державної влади, у виборності єпископату, регулярному скликанню поміс- них соборів усіх рівнів, відновленні патріаршества. Проєкт Завітневича був досить поміркованою програмою церковних перетворень. Він був узятий за основу всієї програми церковних реформ, розробленої оновлевцями (Опря, 2008, с. 75). До речі, професор уже в 1906 р. відмовився від своєї ідеї про необхідність введення патріаршества, що, на його думку, могло створити загрозу для імператорської влади та загальмувати процес церковних реформ (Опря, 2008, с. 181).

В. Завітневича підтримав його колега по Київській духовній академії професор Ф. Титов, український церковний реформатор, який також вважав, що введення патріаршества може призвести до розколу в православній церкві (Рибачук, 1993).

До речі, Київська духовна академія, хоча постійно перебувала під пильним наглядом Св. Синоду, київського митрополита та карних органів імперії, не стояла осторонь від революційних подій 1905-1907 рр. Тут діяли українська громада, таємні українські гуртки, найбільш відомим серед них був гурток студентів під керівництвом П. Стебницького, майбутнього борця за автокефалію православної церкви (Михайло Якимович Орловський, с. 66). На початку 1905 р. близько 100 студентів академії підготували для духовної і світської влади дві петиції, в яких висувалися такі вимоги: 1) звільнити церкву від бюрократизму, створеного реформами Петра І; 2) запровадити у церкві виборне управління; 3) звільнити духовних осіб від адміністративно- поліцейських обов'язків; 4) реформувати духовно-навчальні заклади і наблизити духовну школу до світської (Шип, 2005, с. 27). Як бачимо, зміст і вимоги петицій цілком узгоджуються з ініціативами та програмами церковно- реформаторського, в тому числі оновленського руху.

Про зацікавленість студентів і викладачів КДА українською справою свідчить листування окремих з них із діячем національного відродження і визвольного руху М. Грушевським. Зокрема, й досі зберігається добірка листів до цього вченого і громадсько-політичного діяча від професора КДА М. Петрова на ґрунті об'єктивного висвітлення історії України та організації українських наукових товариств (ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 304, арк. 72-73). Упродовж 1905-1910 рр. до М. Грушевського зверталися з листами студенти Київської духовної академії Леонід Юркевич (ЦДІАК України, ф. 1235, оп.1, спр. 856, арк.1-3), Орест Сикорський (ЦДІАК України, ф. 1235, оп.1, спр. 310, арк. 19-20), Сергій Курганович (ЦДІАК України, ф. 1235, оп.1, спр. 304, арк. 63-63), [110] та ін. Детальний аналіз цього епістолярію на ґрунті української справи здійснила сучасна історикиня Н. Шліхта у статті «Листи до М.С. Грушевського представників КДА» (Шліхта, 2000).

Наприкінці 1905 року революційні події набули збройного характеру. Так, під час сутичок з військовими у Харкові в грудні 1905 р. було вбито 16 і поранено близько 100 робітників (Історія УРСР, 1978, с. 146). Жорстока розправа з повсталими робітниками викликала спротив як серед революціонерів, так і в середовищі лібералів. Уже на початку збройного повстання у Харкові священники І. Філевський та В. Шаповалов намагалися зустрітися з губернатором і з його допомогою відвернути розправу з робітниками, однак зустріч не відбулася. Через кілька днів священники І. Філевський та І. Воз- несенський підготували звернення до харківського духовенства із закликами припинити кровопролиття і засудженням розправи над харківськими робітниками. Однак більшість священників відхилили це звернення (РДІА у м. Санкт-Петербург, ф. 797, оп. 75, відд. 2, арк. 1-3). Після цього, згідно розпорядження архієпископа Арсенія, авторам відозви було заборонено відправляти службу і їх було передано до суду (Зирянов, с. 136).

Харківські священники приєднали свої голоси до заяви 75 представників місцевої інтелігенції проти смертної кари. Серед тих, хто підписав цю вимогу, було 10 священників і 3 псаломщики. Таким чином, мало місце єднання на демократичному ґрунті представників світської та духовної еліт (Надтока, 1998, с. 191).

Разом із харківським духовенством проти розправ над учасниками селянських повстань виступили священники Дніпровського повіту Таврійської губернії А. Пономарьов і Н. Федько. У грудні вони звернулися з листом до таврійського губернатора, в якому писали: «...вуста ціпеніють, коли чуєш про ті жахи, якими супроводжуються втихомирення так званого аграрного повстання. Відірвані вуха, понівечені ніздрі, поламані руки та ноги - ось дикий сумний результат гуманного заспокоєння бродіння думок. незлічені арешти без суду та слідства. усе це волає до неба» (Губенко, 1961, с. 44-45).

Церковні ліберали засуджували підтримку частиною духовенства антинародних, контрреволюційних сил. «У наші, надто відповідальні дні, - зазначив у 1907 р. діяч оновленського руху В.Ф. Єрн, - духовенство веде себе дуже ганебно. Така зрада інтересів церкви, як освячення священником кулеметів, призначених для втихомирення, відбувається майже на кожному кроці» (Красніков, 1988, с. 45).

У 1905 р. у багатьох єпархіальних виданнях з'являються публікації з історії української церкви. У Харкові ліберальна «Церковна газета» почала друкувати критичні статті українофільського спрямування. Серед них - дослідження професора М. Сумцова, який відверто звинувачував самодержавство у занепаді української культури (Надтока, 1999, с. 346).

Пожвавлення національних проявів спостерігалося і в парафіях. Серед патріотичних священників відзначалися майбутній єпископ УАПЦ протоієрей А. Гриневич, священник містечка Фельштин на Поділлі К. Ванькевич, протоієрей с. Гришівці Г. Сендерко та інші (Надтока, 1999, с. 26).

Національно свідоме духовенство брало активну участь у процесі українізації церковного життя, у вшануванні національних героїв та відомих українських поетів. Так, з середини 1905 р. священник с. Згорая Могилівського повіту Подільської губернії О. Маричев став брати активну участь в організації та проведенні Подільських єпархіальних з'їздів, де підтримував церковні реформи та введення української мови у духовні заклади освіти, цілком перейшов на богослужіння українською мовою у своїй парафії, став відправляти панахиди по Тарасу Шевченку, підтримувати селян парафії у боротьбі проти поміщиків за їх права і свободи (РДІА у м. Санкт- Петербург, ф. 387, оп. 198, відд. 1, спр. 30, арк. 1-6) й на цьому ґрунті сформувався як відомий громадсько-політичний діяч. Подільська консисторія розпочала проти Маричева слідство. Ним встановлено, що подібні панахиди священник проводив і в інших селах. За свою діяльність О. Маричев отримав сувору догану та за рішенням суду перебував під суворим наглядом поліції, а також під наглядом благочинного (Надтока, 1996, с. 40-41).

Важливим аспектом суспільного життя початку ХХ ст. була участь духовенства в парламентському русі. Закон про вибори до Державної думи надавав духовенству широкі виборчі права, оскільки самодержавство сподівалося на його підтримку як під час виборів, так і в Державній думі. Перед виборами Св. Синод видав спеціальне звернення, яке закликало духовенство в усьому підтримувати уряд та його політику. До першої Державної думи від усіх єпархій Російської імперії було обрано лише 16 священників, у тому числі два єпископи, зокрема протоієрея А. Концевича від Волинської губернії. Священники увійшли до лівих і правих фракцій Думи (Денисова, 1988, с. 139).

21 листопада 1906 р. обер-прокурор запропонував Св. Синоду своє бачення участі православного духовенства у майбутніх виборах до ІІ Державної думи. На основі цього бачення було підготовлено циркуляр Св. Синоду від 12 грудня 1905 р., метою якого була координація дій місцевих єпархіальних органів у питанні виборів до Державної думи. У цьому документі від місцевої єпархіальної влади вимагалося докласти максимум зусиль для того, щоб до складу депутатів потрапили благонадійні особи, тобто віддані російському самодержавству, а не ліберальні чи ліворадикальні священники.

Однак, попри намагання Св. Синоду не допустити обрання в Думу опозиційних священників, їх загальна кількість майже не змінилася. Якщо у парламенті І скликання опозиція складала 69% депутатського складу, то у другій Думі - 68%. Із 13 депутатів-священників майже усі відзначалися ліберальними настроями (Надтока, 1999, с. 157). Проте троє з них долучилися до кадетів, четверо - до соціал-революціонерів, решта - до октябристів (Поспеловський, 1995, с. 3).

З-поміж священників-депутатів Думи вирізнявся проукраїнською позицією подільський протоієрей Антоній Гриневич, письменник, церковно- громадський діяч, якого 1907 р. духівництво Балтського повіту обрало послом до ІІ Державної думи. Він входив до групи депутатів від губерній України, також долучився до трудовиків, надрукував в органі української фракції «Рідна справа. Вісті з Думи» низку статей. Частина цих матеріалів була спрямована на пропаганду ідей впровадження у шкільну освіту української мови. А. Гриневич підтримав законодавчу ініціативу української парламентської групи, яка прагнула створити українські навчальні центри (кафедри) в університетах Києва, Харкова та Одеси, а також запровадити рідну мову у викладанні в початковій школі. Однак перед голосуванням за ці питання Дума була розпущена (Вульпіус, 2001, с. 328).

У складі ІІІ Державній думі вже було 48 представників від духовенства Російської імперії, в тому числі 16 - від України (Поспеловський, 2001, с. 32; Хитровська, 2014, с. 12). Більша частина із них відстоювала чіткі проук- раїнські позиції. У 1908 р. О. Трегубов, В. Солуха, М. Сендерко, К. Волков підготували законопроєкт «Про мову викладання в початкових школах з малоросійським населенням». М. Сендерко отримав багато листів на підтримку своєї позиції в Державній думі, зокрема лист від 180 учнів старших класів Подільської духовної семінарії (Історія релігії в Україні, с. 343; Кізченко, 1999, с. 169; Надтока, 1996, с. 24).

Важливим показником національно-демократичних настроїв у середовищі українського духовенства та кліру була участь 13 духовних осіб у складі 115 депутатів від українських губерній в IV Державній Думі. Священники активно працювали у створеному ними «Українському гуртку». Цей гурток мав тісні зв'язки з петербурзькою «Громадою», яка об'єднувала представників різних українських національних партій і груп. Загалом у Державну думу IV скликання пройшло 47 духовних осіб зі всієї імперії, а їх частка в депутатському складі становила 11%. Переважно це були представники сільського духовенства (Історія релігії в Україні, с. 344; Турченко, 1997, с. 27; Хитровська, 2014, с. 12).

Лідером думського духовенства був представник українського духовенства єпископ Євлогій, який у 1914 р. став волинським архієпископом (Турченко, 1997, с. 160-161). Активно працювали у складі IV Державної Думи українські священники К. Волков, М. Сендерко, В. Солуха та О. Трегубов (Турченко, 1997, с. 109; Надтока, 1996, с. 344).

На захист українських інтересів у цій думі стали також і окремі представники єпископату Російської православної церкви. Єпископ Никон (в миру росіянин Микола Безсонов), ще будучи архієреєм Кременецьким відстоював ідею про необхідність розширення функціонування української мови. Так, у вересні 1910 р. на з'їзді вчителів церковнопарафіяльних шкіл у Почаєві він прихильно поставився до найголовніших питань народної освіти - проблеми шкільних підручників і мови викладання.

Єпископ Никон погодився з думкою тих делегатів, які виступили за вживання української мови у церковнопарафіяльних школах та складання нового букваря, пристосованого до місцевої мови. На думку єпископа, нові підручники для таких шкіл мала скласти Київська духовна академія за дорученням Св. Синоду. На цьому ж з'їзді було прийнято ухвалу про вивчення у школах українських пісень за підручником «Збірник пісень для дітей шкільного віку» М. Лисенка (Сохацька, 2006).

Згодом Никона перевели до Сибіру і він став єпископом Єнісейським і Красноярським. Однак Св. Синоду не вдалося нейтралізувати українофільську діяльність владики. Ще будучи єпископом Кременецьким, Никон був обраний до IV Державної Думи. Як депутат, у 1913 р. він став ініціатором законопроєкту про українську мову й товариства. Зміст документу полягав у дозволі на викладання українською мовою у початкових школах, призначенні українців вчителями, у запровадженні викладання української мови та історії. Проте законопроєкт єпископа Никона не зібрав необхідних 30-ти підписів і тому не був внесений на розгляд Думи (Ульяновський, 2007, с. 52). У 1913 р. подоляни надіслали владиці листа за підписами 63 представників українських патріотичних кіл з подякою за його «оборону української мови» (Надтока, 1996, с. 25).

Єпископа Никона підтримали й інші представники українського православного духовенства. Так, священник з Катеринославської губернії А. Потапенко писав до газети «Рада»: «Не лякайтеся, а сміливо виходьте на культурну боротьбу. Дуже неприємно нам, проводирям стада Христового, як мишам, ховаючись тоді, коли ми повинні, не згаявши часу, працювати для добра нашої України». На його думку, важливим чинником у цьому питанні мало б стати запровадження української мови у школах, у богослужіннях, а також діяльність «Просвіти» (див.: Сохацька, 2006, с. 77, 79).

Однак діяльність єпископа Никона не можна ідеалізувати. Зокрема, у його законопроєкті були відверто реакційні позиції. До прикладу, він писав, що «мазепинський рух слід оголосити державно-злочинним і придушувати його всіляко. Ватажки цього руху мають бути вигнані з Росії назавжди». Цей реакційний пасаж отримав гостру критику з боку прогресивної української інтелігенції (Ульяновський, 2007, с. 52, 54).

православне духовенство російська революція

Висновки

Події Першої російської революції 1905-1907 рр. загострили кризові явища в Російській православній церкві, зокрема її надмірну централізацію та повну підпорядкованість самодержавній владі. Це призвело до посилення впливу церковно-реформаторського руху, який вимагав радикальних перетворень, демократизації церкви та послаблення влади Синоду. В українських парафіях РПЦ активізувалася боротьба за українізацію духовної освіти, проведення богослужінь українською мовою та видання перекладів Св. Письма, молитовників, проповідей та інших богослужбових книг.

Основними формами участі у революційних подіях радикальних і ліберальних кіл духовенства стала їх підтримка страйкового руху, агітації, виступів селян і робітників за свої права, свободу і землю. Масштабного розмаху набув протестний рух семінаристів та студентської молоді духовних навчальних закладах спрямований на кардинальне реформування духовної освіти та її українізацію. Важливу роль відіграла участь представників українського духовенства у І-^ російських Державних думах, запропоновані ними законопроєкти про українізацію початкової освіти та реформи православної церкви

Перша російська революція призвела до появи широкого руху за українізацію церковного життя. Його результатом стали дозволи самодержавства і Синоду на здійснення перекладів українською мовою Святого Письма, збірок проповідей та молитовників. Українські видання біблійних творів стали суттєвим внеском в українізацію православної церкви та подальшу боротьбу за її автокефалію.

Список використаних джерел і літератури

Вульпіус, Р. (2001). Релігія та національний рух у Східній Україні. Роль православного духовенства у «націотворенні» (кінець ХІХ - початок ХХ ст.). Ковчег. Науковий збірник з церковної історії, (3), 321-332.

Губенко, Г. Н. (1961). Крестьянское движение в Таврической губернии в период революции 1905-1907 гг. Труды Крымского областного краеведческого музея. Симферополь, (1), 40-60.

Денисова, Е. В. (1988). Раскол среди священников-депутатов в І и ІІ государственной думе (1906-1907). Русское православие и атеизм в отечественной истории. Ленинград: Наука, 130-142.

Зырянов, П. Н. (1984). Православная церковь в борьбе с революцией 1905-1907 гг. Москва: Наука, 224 с.

Зінченко, А. Л. (1993). Благовістя національного духу (Українська церква на Поділлі в першій третині ХХ ст.). Київ, 256 с.

Зінченко, А. Л. (1992). Народна традиція та духівництво на Поділлі наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Етнографія Поділля: тези доповідей наукової конференції. Вінниця: Б.в., 15-21.

Ігнатуша, О. М. (2001). Історичний поступ українського православ'я: пошук нової парадигми. Наукові праці Запорізького державного університету. Серія: Історичні науки. Запоріжжя, (ХІІ), 76-85.

Історія релігії в Україні (у 10-ти т., Т. 3: Православ'я в Україні). (1999). Київ: Укр. центр духовної культури, 560 с.

Історія УкраїнськоїРСР (у 8 т., Т. 4). (1978). Київ.

Кізченко, В. І. (1999). Боротьба за українізацію освіти. «Українське питання» в Російській імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.), (2). Київ: Ін-т історії України НАНУ 138-192.

Колодний, А. М. (2005). Україна в її релігійних виявах: монографія. Львів: Сполох, 336 с.

Красников, Н. П. (1988). Социально-этнические воззрения русского православия в ХХ веке: монография. Киев, 330 с.

Кузнець, Т. В. (2008). Відміна кріпосного права і позиція Православної Церкви на прикладі Уманського повіту Київської губернії. Гілея: науковий вісник: збірник наукових праць, (12). Київ, 15-21.

Кучеренко, М. О. (2004). Грушевський Марко Федорович. Енциклопедія історії України (у 10 т., Т. 2: Г-Д). Київ: Наукова думка, 231.

Кучеренко, М. О. (2006). Життєпис Марка Грушевського. Грушевський М. Дитина у звичаях і віруваннях українського народу. Київ, 232-246.

Меша, В. Г. (2008). Православна церква і селянство України останньої чверті ХІХ ст. Український селянин: збірник наукових праць. Черкаси (№ 11), 173-176.

Михайло Якимович Орловський (1807-1887). Вибрані твори. (упоряд. А. М. Трембіць- кий, С. М. Єсюнін). (2007). Хмельницький; Кам'янець-Подільський: ФОП Сисин О. В., 276 с.

Надтока, Г. М. (1998). Православна церква в Україні 1900-1917 рр.: соціально- релігійний аспект. Київ: Знання, 271 с.

Надтока, Г. М. (1999). Православна церква в Україні (1900-1917 рр.). Історія релігії в Україні (у 10-ти т., Т. 3: Православ'я в Україні). (1999). Київ: Укр. центр духовної культури, 337-354.

Надтока, Г. М. (1996). Православна церква і процес українського національного відродження 1900-1917років. Київ: Вид-во Київ. нац. ун-ту ім. Т.Г. Шевченка, 110 с.

Опря, А. В. (2008). Православне духовенство в реформаційному та національно-визвольному русі України (1900 - лютий 1917 рр.): [моногр.]. Кам'янець-Подільський: Оіюм, 191 с.

Поспеловский, Д. В. (1995). Русская православная церковь в ХХ в. Москва: Республика, 511 с.

Приходько, В. (1931). Під сонцем Поділля. Спомини, (1). Варшава, 184 с.

Рибачук, М. (1993). Релігійно-національне відродження. Етно соціальний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії. Київ, 788-790.

Сохацька, Є. І. (2006). «Каменіе возопіють...» («Рада» (1913 р.) про законопроект єпископа Никона в оборону української мови). Освіта, наука і культура на Поділлі: збірник наукових праць, (6). Кам'янець-Подільський: Оіюм, 71-79.

Степовик, Д. (1996). Церква в кайданах (Боротьба українських християн за свою самобутність у ХІХ ст.). Київ, 112 с.

Титлинов, Б. В. (1925). Молодежь и революция. Из истории революционного движения среди учащейся молодежи духовных и средних учебных заведений. 1860-1905 гг. Ленинград: Госиздат, 166 с.

Турченко, Ф. (1997). Український національний церковний рух наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Український церковно-національний рух і утворення Української автокефальної православної церкви: матеріали наукової конференції, Київ, 12 жовтня 1996 р. Київ: Логос, 23-28.

Ульяновський, В. І. (2007). Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). Київ, 320 с.

Хитровська, Ю. В. (2008). Правобережне православне духовенство та український національний рух у ХІХ - на початку ХХ ст. Інтелігенція і влада: збірник наукових праць, (13). Одеса: Астропринт, 30-45.

Хитровська, Ю. В. (2014). Участь православного духовенства Правобережної України у діяльності політичних партій наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. Сторінки історії [Національний технічний університет «Київський політехнічний університет»]: збірник наукових праць, (38). Київ, 5-14.

Центральний державний історичний архів України у м. Київ.

Шип, Н. А. (1995). Церковно-православний рух в Україні (поч. ХХ ст.). Київ: Ін-т історії України НАНУ 66 с.

Шип, Н. А. (2005). Студенти КДА та навчально-виховний процес (ХІХ - початок ХХ ст.). Київська старовина, 4. Київ, 25-30.

Шліхта, Н. В. (2000). Листи до М.С. Грушевського представників Київської Духовної Академії. Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія»: Історичні науки, (18). Київ: КМ «Academia», 38-40.

References

Vulpius, R. (2001). Relihiia ta natsionalnyi rukh u Skhidnii Ukraini. Rol pravoslavnoho dukhovenstva u «natsiotvorenni» (kinets ХІХ - pochatok ХХ st.) [Religion and national movement in Eastern Ukraine. The role of the Orthodox clergy in the “nation-building” (late XIX - early XX century.)]. Kovcheh. Naukovyi zbirnyk z tserkovnoi istorii (Ch. 3), 321-332. [in Ukrainian].

Hubenko, H. N. (1961). Krestianskoe dvyzhenye v Tavrycheskoi hubernyy v peryod re- voliutsyy 1905-1907 hh. [The peasant movement in the Tauride province during the revolution of 1905-1907]. Trudy Krymskoho oblastnoho kraevedcheskoho muzeia. Symferopol, (1), 40-60. [in Russian].

Denysova, E. V. (1988). Rasskol sredy sviashchennykov-deputatov v I y II hosudarstven- noi dume (1906-1907) [The split among the priests-deputies in I and II State Duma (19061907)]. Russkoe pravoslavye i ateyzm v otechastvennoi ystoryy. Lenynhrad: Nauka, 130-142. [in Russian].

Zyrianov, P. N. (1984). Pravoslavnaia tserkov v borbe s revoliutsyei 1905-1907 hh. [The Orthodox Church in the fight against the revolution of 1905-1907]. Moskva: Nauka, 224 s. [in Russian].

Zinchenko, A. L. (1993). Blahovistia natsionalnoho dukhu (Ukrainska tserkva na Podilli v pershii tretyni ХХ st.) [The outreach of the national spirit (Ukrainian Church in Podillya in the first third of the XX century]. Kyiv, 256 s. [in Ukrainian].

Zinchenko, A. L. (1992). Narodna tradytsiia ta dukhivnytstvo na Podilli naprykintsi ХІХ - na pochatku ХХ st. [The folk tradition and clergy in Podillya at the end of XIX - beginning of XX century]. Etnohrafiia Podillia: tezy dopovidei naukovoi konferentsii. Vinnytsia: B.v., 15-21. [in Ukrainian].

Ihnatusha, O. M. (2001). Istorychnyi postup ukrainskoho pravoslavia: poshuk novoi paradyhmy [The historical progress of Ukrainian Orthodoxy: the search for a new paradigm]. Naukovi pratsi Zaporizkoho derzhavnoho universytetu. Seriia: Istorychni nauky. Zaporizhzhia, (ХП), 76-85. [in Ukrainian].

Istoriia relihii v Ukraini [The history of religion in Ukraine] (v 10-ty t., T. 3: Pravoslav'ia v Ukraini). (1999). Kyiv: Ukr. tsentr dukhovnoi kultury, 560 s. [in Ukrainian].

Istoriia Ukrainskoi RSR [The history of the Ukrainian SSR]. (v 8 t., T. 4). (1978). Kyiv. [in Ukrainian].

Kizchenko, V. I. (1999). Borotba za ukrainizatsiiu osvity. «Ukrainskepytannia» v Rosiiskii imperii (kinets ХІХ - pochatok ХХ st.) [The struggle for the Ukrainianization of education.

Kolodnyi, A. M. (2005). Ukraina vyii relihiinykh vyiavakh [Ukraine in its religious manifestations]: monohrafiia Lviv: Spolokh, 336 s. [in Ukrainian].

Krasnikov, N. P. (1988). Sotsialno-etnicheskiye vozzreniya russkogo pravoslaviya v ХХ veke [Socio-ethnic views of Russian Orthodoxy in the XX century]: monografiya. Kiyev, 330 s. [in Russian].

Kuznets, T. V. (2008). Vidmina kriposnoho prava i pozytsiia Pravoslavnoi tserkvy na prykladi Umanskoho povitu Kyivskoi hubernii [The abolition of serfdom and the position of the Orthodox Church on the example of the Uman district of the Kyivska province]. Hileia: naukovyi visnyk: zbirnyk naukovykh prats, (12). Kyiv, 15-21. [in Ukrainian].

Kucherenko, M. O. (2004). Hrushevskyi Marko Fedorovych [Hrushevskyi Marko Fedorovych]. Entsyklopediia istorii Ukrainy (u 10 t., T.2: H-D). Kyiv: Naukova dumka, 231. [in Ukrainian].

Kucherenko, M. O. (2006). Zhyttiepys Marka Hrushevskoho [The life story of Mark Hrushevskyi]. HrushevskyiM. Dytyna u zvychaiakh i viruvanniakh ukrainskoho narodu. Kyiv, 232-246. [in Ukrainian].

Mesha, V. H. (2008). Pravoslavna tserkva i selianstvo Ukrainy ostannoi chverti ХІХ st. [The Orthodox Church and the peasantry of Ukraine in the last quarter of the XIX century]. Ukrainskyi selianyn: zbirnyk naukovykh prats. Cherkasy (№ 11), 173-176. [in Ukrainian].

Mykhailo Yakymovych Orlovskyi (1807-1887). Vybrani tvory [Mykhailo Yakymovych Orlovskyi (1807-1887). Selected works]. (uporiad. A. M. Trembitskyi, S. M. Yesiunin). (2007). Khmelnytskyi; Kam'ianets-Podilskyi: FOP Sysyn O. V., 276 s. [in Ukrainian].

Nadtoka, H. M. (1998). Pravoslavna tserkva v Ukraini 1900-1917 rr.: sotsialno-relihii- nyi aspekt [The Orthodox Church in Ukraine 1900-1917: the socio-religious aspect]. Kyiv: Znannia, 271 s. [in Ukrainian].

Nadtoka, H. M. (1999). Pravoslavna tserkva v Ukraini (1900-1917 rr.) [The Orthodox Church in Ukraine (1900-1917)]. Istoriia relihii v Ukraini (v 10-ty t., T. 3: Pravoslav'ia v Ukraini). (1999). Kyiv: Ukr. tsentr dukhovnoi kultury, 337-354. [in Ukrainian].

Nadtoka, H. M. (1996). Provolone tserkva i protses ukrainskoho natsionalnoho vid- rodzhennia 1900-1917 rokiv [The Orthodox Church and the process of the Ukrainian national revival in 1900-1917]. Kyiv: Vyd-vo Kyiv. nats. un-tu im. T.H. Shevchenka, 110 s. [in Ukrainian].

Opria, A. V. (2008). Pravoslavne dukhovenstvo v reformatsiinomu ta natsionalno-vyz- volnomu rusi Ukrainy (1900 - liutyi 1917 rr.) [The Orthodox clergy in the reformation and national liberation movement of Ukraine (1900 - February 1917)]: [monohr.]. Kam'ianets- Podilskyi: Oiium, 191 s. [in Ukrainian].

Pospelovskiy, D. V. (1995). Russkaya pravoslavnaya tserkov' v ХХ v. [The Russian Orthodox Church in XX century]. Moskva: Respublika, 511 s. [in Russian].

Prykhodko, V. (1931). Pid sontsem Podillia. Spomyny [Under the sun of Podillya. Memories], (1). Varshava, 184 s. [in Ukrainian].

Rybachuk, M. (1993). Relihiino-natsionalne vidrodzhennia [The religious and national revival]. Etnosotsialnyi rozvytok Ukrainy: Terminy, vyznachennia, personalii. Kyiv, 788-790. [in Ukrainian].

Rosiiskyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv u m. Sankt-Peterburh [Russian State Historical Archive in St. Petersburg]. [in Russian].

Sokhatska, Ye. I. (2006). «Kamenie vozopiiut...» («Rada» (1913 r.) pro zakonoproekt yepyskopa Nykona v oboronu ukrainskoi movy) [“The stones would cry out.” (“Rada” (1913) on the bill of Bishop Nikon in defense of the Ukrainian language)]. Osvita, nauka i kultura na Podilli: zbirnyk naukovykh prats, (6). Kamiaets-Podilskyi: Oiium, 71-79. [in Ukrainian].

Stepovyk, D. (1996). Tserkva v kaidanakh (Borotba ukrainskykh khrystyian za svoiu samobutnist u ХІХ st.) [Church in shackles (The struggle of Ukrainian Christians for their identity in the XIX century)]. Kyiv, 112 s. [in Ukrainian].

Tytlynov, B. V. (1925). Molodezh y revoliutsyia. Yz ystoryy revoliutsyonnoho dvyzhenyia sredy uchashcheisia molodezhy dukhovnykh y srednykh uchebnykh zavedenyi. 1860-1905 hh. [Youth and revolution. From the history of the revolutionary movement among students of theological and secondary educational institutions. 1860-1905]. Lenynhrad: Hosyzdat, 166 s. [in Russian].

Turchenko, F. (1997). Ukrainskyi natsionalnyi tserkovnyi rukh naprykintsi ХІХ - na po- chatku ХХ st. [The Ukrainian national church movement at the end of the XIX - beginning of the XX century]. Ukrainskyi tserkovno-natsionalnyi rukh i utvorennia Ukrainskoi avtokefalnoi pravoslavnoi tserkvy: Materialy naukovoi konferentsii, Kyiv, 12 zhovtnia 1996 r. Kyiv: Lohos, 23-28. [in Ukrainian].

Ulianovskyi, V. I. (2007). Tserkva v Ukrainskii Derzhavi 1917-1920 rr. (doba Hetmanatu Pavla Skoropadskoho) [Church in the Ukrainian State 1917-1920 (the era of the Hetmanate of Paul Skoropadsky]. Kyiv, 320 s. [in Ukrainian].

Khytrovska, Yu. V. (2008). Pravoberezhne pravoslavne dukhovenstvo ta ukrainskyi natsionalnyi rukh u ХІХ - na pochatku ХХ st. [The right-bank Orthodox clergy and the Ukrainian national movement in the XIX - early XX century]. Intelihentsiia i vlada: zbirnyk naukovykh prats, (13). Odesa: Astroprynt, 30-45. [in Ukrainian].

Khytrovska, Yu. V. (2014). Uchast pravoslavnoho dukhovenstva Pravoberezhnoi Ukrainy u diialnosti politychnykh partii naprykintsi ХІХ - na poch. ХХ st. [The participation of the Orthodox clergy of Right-Bank Ukraine in the activities of political parties in the late XIX - early XX century]. Storinky istorii [Natsionalnyi tekhnichnyi universytet «Kyivskyi politekhnichnyi universytet»]: zbirnyk naukovykh prats, (38). Kyiv, 5-14. [in Ukrainian].

Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy u m. Kyiv [Central State Historical Archives of Ukraine in Kyiv]. [in Ukrainian].

Shyp, N. A. (1995). Tserkovno-pravoslavnyi rukh v Ukraini (poch. ХХ st.) [The Church- Orthodox movement in Ukraine (the beginning of the XX century)]. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NANU, 66 s. [in Ukrainian].

Shyp, N. A. (2005). Studenty KDA ta navchalno-vykhovnyi protses (ХІХ - pochatok ХХ st.) [The students of the Kyiv Theological Academy and the educational process (XIX - the beginning of the XX century)]. Kyivska starovyna, 4. Kyiv, 25-30. [in Ukrainian].

Shlikhta, N. V. (2000). Lysty do M.S. Hrushevskoho predstavnykiv Kyivskoi Dukhovnoi Akademii [The letters to M.S. Hrushevskyi by the representatives of the Kyiv Theological Academy]. Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu «Kyievo-Mohylianska akademiia»: Istorychni nauky, (18). Kyiv: KM «Academia», 38-40. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru