Соціалістична і консервативна течії українського державотворення у 1918 р.: боротьба за владу і зовнішньополітичні впливи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціалістична і консервативна течії українського державотворення у 1918 р.: боротьба за владу і зовнішньополітичні впливи

Яцюк Микола, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри історії і культурології Харківського національного університету міського господарства імені О.М. Бекетова

Анотація

Метою статті є дослідження форм і засобів політичної боротьби за владу в Україні у 1918 р. між протилежними ідеологічними таборами українського спрямування. Методологічною основою пропонованої статті є принципи історизму та об'єктивності, порівняльно-історичного й історико-хронологічного методів дослідження. Наукова новизна полягає в системному аналізі боротьби за владу в Україні соціалістичної і консервативної течій українського державотворення у 1918 р. У час, коли політична боротьба за владу в Україні характеризувалась збігом різновекторних тенденції суспільно-політичного розвитку українського загалу.

Висновки. Прихід УНС до влади в Україні за допомогою зброї наприкінці 1918 р. свідчив, принаймні, про два важливих моменти тогочасної історії національно-визвольних змагань українців у 1917-1920 рр. По-перше, гетьманат П. Скоропадського, який, безперечно, мав значний вплив у розбудові української державності, виявилась згубною для останньої. Це не могло не викликати до життя масової опозиції Гетьманату, який так і не спромігся розв'язати нагальні, вкрай болючі проблеми політичного, економічного і соціального життя. Замість практичного пошуку реальної злагоди в середині країни П. Скоропадський вдався до каральних заходів проти соціалістів-опозиціонерів і ще гірше - проти власного народу, аби задовольнити «політичні апетити» німецько-австрійських окупантів та антиукраїнські шовіністичні кола, що, рятуючись від більшовиків, знайшли собі притулок в Україні. По-друге, розкол українського суспільства сягнув критичної межі, за якою навряд чи варто шукати дієвих способів примирення, а будь-яка боротьба за владу неодмінно переростала у відкриту громадянську війну. За таких обставин до влади прийшла Директорія.

Утворена нашвидкуруч провідниками УНС з метою організації повстання проти П. Скоропадського, вона не мала чіткої програми державного будівництва. З перемогою Директорії і проголошенням замість Української Держави УНР йшов процес реставрації національно-демократичними силами просоціалістичного, на відміну від щойно ліквідованого консервативного, курсу розбудови української державності.

Ключові слова: влада, боротьба, соціалістичний, консервативний, партія, опозиція.

Abstract

Socialist and conservative movements of Ukrainian state formation in 1918: the struggle for power and influences of foreign policies

Yatsiuk Mykola, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Head of the Department of History and Cultural Studies, О.М. Beketov National University of Urban Economy in Kharkiv

The work aims to investigate the forms and ways of political struggle for power in Ukraine in 1918 between different ideological movements of the Ukrainian direction. The research methodology is based on the principles of historicism, objectivity and comparative- historical, historical-chronological methods. The scientific novelty lies in the systematic analysis of the struggle for power in Ukraine of socialistic and conservative movements of the Ukrainian state formation in 1918. The political strife for power in Ukraine in 1918 was characterized by the coincidence of oppositely directed trends in the socio-political development of the Ukrainian community.

Conclusions. The coming to power of UNU(Ukrainian National Union) in Ukraine by using a weapon, testified at least two important moments in the history of the national liberation struggle of Ukrainians in 1917-1920. Firstly, the era of Hetmanate of P Skoropadskyi, who undoubtedly made a significant contribution to the development of Ukrainian statehood, was revealed to be disastrous for the latter. This could not but cause the mass opposition of the Hetmanate, which failed to solve the urgent, extremely painful problems of political, economic and social life. Instead of practical search of real unity within the country, P. Skoropadskyi resorted to punitive actions against socialist-oppositionists and even worse against his own people to satisfy the “political appetites” of the German-Austrian occupiers and anti-Ukrainian chauvinistic circles, which redeeming from the Bolsheviks, had found asylum in Ukraine. Secondly, the cleavage in Ukrainian society had reached a critical point, beyond which it was hardly worth looking for effective ways to reconcile, and any struggle for power had inevitably evolved into open civil war. Under such circumstances, the Directory came to power.

Having been formed quickly by the members of UNU to organize the uprising against P Skoropadskyi, it did not have a distinct program of state formation. With the victory of the Directory and proclamation of the Ukrainian State of the UPR, there was a process of restoration by the national democratic forces that once formed the Central Rada and were responsible for its policies, a pro-socialist, as opposed to the abolished conservative, course of Ukrainian statehood.

Key words: authority, struggle, socialistic, conservative, party, opposition.

Постановка проблеми

Беззаперечним фактом є те, що ХІХ ст. було пронизане гаслом «національної держави», а це в підсумку істотно змінило політичне обличчя Європи. А. Тойнбі стверджував: «Індустріалізм і націоналізм (більше, ніж індустріалізм та демократія) суть дві сили, котрі фактично панували в західному суспільстві протягом століття (приблизно до 1875 р.)» (Тойнби, 1991, с. 16). На наш погляд, особливості процесів державотворення, співзвучні з ідеями німецького вченого Ф. Майнеке, який свого часу висунув концепцію існування «держави-нації» та «нації-держави». На його думку, розвиток націй у країнах Східної Європи підпадає під формулу «нація- держава», через те що нація там визріває в надрах власної культури. Тому її визначення швидше культурологічне, ніж політичне. Тут немає проблем зі створенням своєї національної держави на базі забезпечення національної незалежності за умов постійного зростання національної свідомості.

Але інша справа в Україні, хоч вона і є частиною Європи. Тільки в 1917-1920 рр. українцям випала чергова нагода зробити крок у бік поновлення своєї самостійності, утворивши власну національну державу. Як підтвердження - думка відомого українського вченого В. Антоновича: «... трагічна розв'язка історії України викликана тим, що український народ ніколи не міг виробити ані ґрунтовної цивілізації, ані міцної власної дисципліни, бо ті, що ставали на чолі його та бралися піклуватись народною долею, мали у собі вельми недостатній запас культури...» (Основи етнодержавознавства, 1997, с. 18-19).

Аналіз джерел та останні дослідження

Джерельною основою дослідження є документи слідчих органів Міністерства внутрішніх справ Української Держави доби П. Скоропадського, які знаходяться у фонді 1216 Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Крім того, використано періодику політичних партій і державних органів влади доби Української революції. Події 1917-1920 рр. привертають велику увагу українських дослідників. З'явилося чимало фундаментальних історичних досліджень, які всебічно намагалися висвітлити причини, характер, перебіг і поразку Української революції, а також вплив на неї Першої світової війни. Серед них - Бавико О. Є. «Оформлення політичної опозиції гетьманському уряду П. Скоропадського та основні форми її діяльності» (Бавико, 2006, с. 183-201), Солдатенко В. Ф. «Українські партії і криза гетьманського режиму 1918 р.» (Солдатенко, 2017, с. 7-20), збірка «До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» (До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського, 2018, 680 с.), збірка «Українська Держава - жорсткі уроки. Павло Скоропадський: погляд через 100 років» (Українська Держава - жорсткі уроки. Павло Скоропадський: погляд через 100 років, 2018, 336 с.). Сучасна українська історіографія активно опрацьовує важливі питання державотворення у 19171920 рр. На наш погляд, згадана проблематика потребує подальшого дослідження різноманітних питань українських національно-визвольних змагань доби Української революції.

Метою статті є дослідження форм і засобів політичної боротьби за владу в Україні у 1918 р. між протилежними ідеологічними таборами українського спрямування. Потребує аналізу й засадничі позиції українських соціалістичних і консервативних політичних сил відносно їхнього бачення збереження та захисту української державності в умовах завершення Першої світової війни.

Виклад основного матеріалу

Загострення протиріч між соціалістичною Центральною Радою та німецьким окупаційним командуванням в Україні загрожувало останній втратою державності. Цим скористався П. Скоропадський. Він здобув владу, що свідчило про початок розбудови української державності на консервативних засадах. Країна знаходилась у кризовому стані. Дійсно, на момент державного перевороту ситуація в українському селі та в усій Україні, межувала з громадянською війною. Своє політичне завдання - врятування країни від національної катастрофи - Гетьман вбачав у пошуку компромісних рішень. Українська Держава 1918 р. була черговою спробою, після невдалої соціалістичної спроби, утворення незалежної країни консервативним шляхом. З метою досягнення соціального миру Гетьманат проводив політичні та економічні перетворення як цілеспрямовані реформи саме зверху.

Незважаючи на одностайне негативне ставлення до перевороту П. Скоропадського, знаходячись в опозиції до його влади, представники українських соціалістичних партій ще протягом травня 1918 р. жваво обговорювали свої подальші дії. «Перед революційними силами України, - пише В. Солдатенко, - після 29 квітня 1918 р. постала маса нових завдань. Чи не найголовнішим було чітке з'ясування стану, в якому опинилася нація, народ, революція, перспективи національно-визвольної боротьби взагалі, супроти- ву контрреволюційному режиму гетьманщини і австро-німецькій окупації, зокрема» (Солдатенко, 1999, с.63).

Невдалою спробою «пом'якшити» авторитаризм Гетьмана була зустріч делегації представників українських партій з останнім у середині травня. На вимогу делегатів проголосити Українську Державу президентською республікою та призначити термін скликання сойму П. Скоропадський відповів, що країну може врятувати лише диктаторська влада (Скоропадський, 1996, с.173-174).

Оговтавшись після нищівної поразки, просоціалістичні кола заходилися формувати організовану опозицію гетьманату. Першою такою спробою об'єднання розпорошених опозиційних українських політичних партій стало утворення 21 травня 1918 р. Українського Національно-державного Союзу (УНДС), до якого вступили соціалісти-федералісти, самостійники- соціалісти, хлібороби-демократи, трудова партія, Об'єднана Рада залізниць України і Головна Рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. Завдання, які ставив перед собою УНДС, були такі: рятувати українську державність та консолідувати усі сили для розбудови незалежної України (Дорошенко, т. 2, с. 103). Очолив Союз есер А. Ніковський.

На окрему увагу щодо утворення УНДС заслуговують позиції таких впливових українських партій, як УПСР та УСДРП. Зауважимо, що есери та соціал-демократи, певною мірою, скептично ставились до появи УНДС. На той час вони відкидали ідею об'єднання. Тим більше на платформі соціального партнерства з такими фундаторами УНДС, як УХДП.

У день свого створення УНДС опублікувала «Меморіал», в якому зокрема йшлося: «Добрий державний лад може завести тільки національно-демократичний діловий кабінет, складений в більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довір'я широких українських мас» (Українська суспільно-політична думка в ХХ ст., т. 1, с. 390-394).

Затято критикуючи Гетьмана, УНДС апелює також до німців, намагаючись вплинути на П. Скоропадського за допомогою німецького окупаційного командування. Так, 30 травня оприлюднено «Звернення до німецького народу», в якому говорилося, що «об'єднані ненавистю до українського народу москалі, жиди і поляки добачають свій порятунок тільки в тім, щоб український нарід пересварити з німецьким ... Роздмухуючи деякі малозначні вчинки з діяльності німецького війска й надаючи тим вчинкам першорядне державне значення, вони систематично й свідомо провокували українсько- німецькі відносини. А тим часом і московсько-жидівська буржуазія почала нашіптувати проти українського народу, впевняючи німецьке командування, що зрілої інтелігенції української немає, що увесь нарід український складається з простонароддя, дикого та некультурного... З другого боку, москалі й жиди посередньо й безпосередньо впевняли українського селянина, що Центральна Рада продала Україну німцям» (Українська суспільно-політична думка в ХХ ст., т. 1, с. 394-398).

За таких обставин УНДС звернулося до німецького народу та його держави з запевненням, що Берестейська угода має бути виконана, а за це просить «військове німецьке командування не втручатись до нашої внутрішньої боротьби, не підтримувати московську меншість, яка нині через Раду міністрів захопила владу в Україні!» (Мороз, 1997, № 5-6, с. 30).

Проте німці досить критично поставились до появи оформленої опозиції Гетьману в особі УНДС, вважаючи його діяльність проти П. Скоропадського за чергову політичну інтригу у суспільно-політичному житті України. До того ж генерал Гернер заявив, що окупаційне командування цілком задоволене існуючим урядом і не збирається його змінювати. Німці не переймались, хто саме буде біля керма влади в Україні - Гетьман чи хтось інший. Головне - виконання українською стороною Берестейських домовленостей щодо Німеччини.

За відносно короткий термін перебування при владі Гетьман зміг налаштувати проти себе переважаючу більшість українського суспільства. Така була вдача політичного режиму П. Скоропадського, який можна вважати за маріократичний. Гетьман здійснював державотворчі та соціально-економічні перетворення в Україні в заздалегідь програшній для себе ситуації як в середині країни, так і довкола неї. П. Скоропадський був заручником потужних зовнішніх сил, а тому, наприклад, під їх тиском організовував каральні експедиції проти українського селянства з метою виконання планів хлібозаготівлі для Німеччини. Цих каральних заходів проти селянства також вимагали великі землевласники здебільшого польського і російського походження. Згадана політика проти українських селян означала проголошення війни власному народові. Гетьмана не врятував навіть земельний закон, прийнятий у листопаді 1918 р.

Для досягнення певних політичних цілей Гетьманат вдався до масованого наступу на революційно-демократичні інституції та окремі верстви населення. Обмежувались політичні свободи, а ціла низка політичних партій, що діяла в Україні, опинилась поза законом (ЦДАВО України, ф. 1216, спр. 109, арк. 1-2; ф. 1216, спр. 111, арк. 76). Було заборонено проведення селянського та робітничого з'їздів, з травня припинили вихід деякі партійні часописи, обмежувалися функції профспілок тощо. Відбувалось брутальне порушення прав і свобод.

Як уже відзначалось, найбільш гострою була ситуація у селі. Уряд свідомо порушив хитку рівновагу в земельних відносинах, яка склалась навесні 1918 р., оголосивши відновлення приватної власності на землю і сільгоспреманент.

З остаточним приєднанням у липні 1918 р. до УНДС соціал-демократів та частини есерів стало зрозумілим, що соціальна база опозиції П. Скоропадському неухильно розширюється. Постав ще один опозиційний Гетьманату блок - Всеукраїнський союз земств (ВСЗ) на чолі з С. Петлюрою. Організаційно ВСЗ оформився ще у квітні 1918 р. З самого початку між гетьманською владою і місцевим самоврядуванням виникла ворожнеча. Земства знаходились у руках свідомих українських політичних сил. Вставши в опозицію, вони відверто ігнорували антидемократичні кроки офіційної влади, захищали інтереси селянства.

Таким чином, упродовж травня-липня 1918 р. йшов активний, хоча і досить неоднозначний, процес об'єднання національно-демократичних сил в опозицію до Гетьмана. Тривав також і процес узгодження позицій, дискусій, пошуку взаємних компромісів. Результатом такої копіткої роботи стало нове об'єднання на більш широкій основі, ніж в УНДС. Наприкінці липня - початку серпня виник Український Національний Союз (УНС), до якого увійшли УПСФ, УПСР (центральна фракція), УСДРП, самостійники-соціалісти. Поза УНС залишились ліві есери та хлібороби-демократи.

УНС мав Статут, який фіксував ряд важливих положень. Метою УНС було утворення міцної самостійної української держави, боротьба за законну владу в Україні, відповідальну перед парламентом, боротьба за демократичний виборчий закон, оборона прав українського народу і держави у світі (Українська суспільно-політична думка в ХХ ст., т. 1, с. 401).

Аналіз Статуту в цілому засвідчує його загальний зміст як об'єднавчої програми різних політичних партій. Стає зрозумілим, що УНС визнавав офіційний уряд П. Скоропадського і збирався з ним боротися законним парламентським шляхом на засадах демократизму.

Звістка про появу УНС, публікація його Статуту спонукали до активізації об'єднавчих процесів різнокаліберних національно-демократичних партій, громадських об'єднань. Період же остаточної організації і оформлення

УНС як досить широкого національного антигетьманського фронту розтягнувся до середини вересня.

Зауважимо, що УНС з'явився в період жорстких політичних обмежень з боку Гетьмана, коли діяли цензура, переслідування за антиурядову пропаганду. А отже рішення про приєднання до УНС вимагало від політичних партій і організацій рішучості та пристосування своїх політичних прагнень до Статуту УНС.

Разом із тим виваженість ідей УНС, які передбачали саме правовий демократичний шлях перетворень у країні, залучила на бік національно- демократичного фронту й ліберальні громадські організації в особі Українського правничого товариства, Українського товариства економістів. Останнє вступило до УНС 30 серпня, а 2 вересня ще приєдналося Кирило- Мефодіївське братство. На початку вересня до УНС увійшла низка студентських об'єднань (Нова Рада, 1918, 1, 3, 8 вересня].

Певні підсумки організаційної роботи й об'єднання національно- демократичних сил в УНС підбив його Голова А. Ніковський у статті «Український Національний Союз», що вийшла в «Новій Раді» 11 вересня 1918 р. За словами автора, до УНС «входять українські соціалісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти... селянська спілка, всеукраїнська учительська спілка, юридичне товариство, союз залізничників, поштово-телеграфний союз, лікарська спілка, галицько-буковинська рада, холмський комітет, кирило-мефодіївське братство і мають увійти: центральний кооперативний комітет, бюро професійних союзів, «Селянська Громада», центральна «Просвіта», всеукраїнський земський союз, спілка лікарських помічників, політичний «Червоний хрест» та інші організації. На провінції вже засновуються філії Національного Союзу, як наприклад, велика організація Одеського округа, заснувались філії в Вінниці, в Кременчуці, в Кам'янець- Подільському, в Полтаві» (Нова Рада, 1918, 11 вересня).

Як бачимо, склалась досить представницька коаліція, її з впевненістю можна назвати центристською, тому що поза УНС залишились як крайні ліві, так і крайні праві. Стверджувати, що УНС - виразник усього українського загалу - перебільшення. УНС не став загальнонаціональним фронтом, бо «страждав» на яскраво виражений соціалістичний класовий характер. Це, в свою чергу, обмежувало членство в УНС саме тих політичних сил, які скорегували свою політичну платформу відповідно до Статуту або ж цілком поділяли погляди засновників УНС. Так, наприклад, ліва УПСР і хлібороби- демократи відмежувались від новоствореної організації.

Отже, діяльність національно-демократичних сил у травні-вересні 1918 р. була спрямована на створення об'єднаного антигетьманського фронту.

В основному організація УНС закінчилась наприкінці вересня 1918 р., що істотно активізувало його діяльність. Антигетьманські виступи Союзу ставали дедалі гострішими, що свідчило про пожвавлення українського національного руху в цілому.

Восени 1918 р. ворожнеча між офіційним урядом Української Держави і УНС сягнула межі відкритого конфлікту. У вересні цього ж року стало зрозуміло, що Німеччина програє війну. Проросійськи налаштовані міністри Уряду П. Скоропадського вже відверто вимагали ліквідації української державності.

Річ в тому, що в Україні з дозволу Гетьмана тоді досить відкрито і безперешкодно діяли різноманітні російські групи, які не визнавали існування української незалежності. На думку В. Солдатенка, «гетьманщина, по суті, стимулювала діяльність великодержавних, проросійських організацій в Україні» (Солдатенко, 1999, с. 85). Сподіваючись на перемогу Антанти, яка ставала дедалі все реальнішою, вони прагнули зробити Україну базою для повалення більшовиків і відбудови колишньої імперської Росії. Хоч вони діяли на українській землі з дозволу П. Скоропадського, проте вороже ставились до Української Держави, використовували всяку нагоду для виступів проти Гетьмана. Надавши притулок антиукраїнським силам, П. Скоропадський припустився фатальної політичної помилки. Від Гетьманату відвернулись навіть ті консервативні українські антисоціалістичні кола, які спочатку були готові йому допомогти.

З початку жовтня УНС, який 18 вересня 1918 р. очолив В. Винниченко, ставить за мету увійти до гетьманського уряду. П. Скоропадський сам був зацікавлений у порозумінні з національно-демократичними силами через загострення політичної ситуації в країні. Проте В. Винниченко вів подвійну гру. «Ставши по уступленню А. Ніковського головою Національного Союзу, - писав він у «Відродженні нації», - я мусив брати участь у всіх балаканинах, які провадились до свого моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних кляс... Єдиний чоловік з Н. Союзу, який так само як я розумів необхідність зазначених методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал. І вся наша тайна організація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене... Трохи згодом до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і генералом Осецьким на чолі» (Винниченко, 1920, ч. 3, с. 87-90).

З усього видно, що в середині УНС існували сили, які ставили на анти- гетьманське повстання. Природно виникає питання: чи треба було тоді виступати проти П. Скоропадського? Це інша проблема, що має бути окремо досліджена. Реальністю було поступове набуття ідеї антигетьманського заколоту організованих рис.

Міжнародна ситуація вже у жовтні спричинила до урядової кризи в Україні. Гетьман опинився між молотом і ковадлом жорсткої політичної боротьби двох найвпливовіших, однак протилежних політичних сил. З одного боку - самостійницький УНС та хлібороби-демократи, з іншого - так звані федералісти. Представники обох течій намагалися прихилити до себе П. Скоропадського.

Переговори гетьманських урядовців з провідниками УНС про участь останніх в Уряді можна вважати за ширму, яка мала б приховати справжні наміри заколотників з УНС. Так, наприклад, в інтерв'ю «Робітничій газеті» В. Винниченко відхрещувався від новоствореного 24 жовтня коаліційного Уряду за участю УНС (Вістник літератури, політики й життя, 1918, № 43). М. Шаповал підтвердив, що процес підготовки повстання не припинявся (Шаповал, 1928, с. 121). Остаточно схилила шальки терезів на бік повстання згода шеститисячного корпусу Січових Стрільців підтримати УНС, яка була досягнута 30 жовтня. Вже ніщо не могло запобігти виступу проти Гетьманату.

Важливим кроком у діяльності УНС стало рішення його президії від 30 жовтня про скликання Національного Конгресу. Вже на наступному засіданні 2 листопада було визначено норми представництва і дату скликання - 17 листопада 1918 р. (Нова Рада, 1918, 3 листопада).

Гетьман, який ще у травні категорично заперечував скликання сейму, переймався тепер здебільшого зовнішньополітичними проблемами. На кінець жовтня міжнародна ситуація стала критичною для України. Перемога Антанти ставила великий знак запитання: чи існуватиме українська державність? Над країною нависла до того ж загроза більшовицької агресії. Загрозливо критичним був і внутрішній стан гетьманської влади. Коаліційний уряд був недієздатний. Гетьман відчайдушно шукав собі зовнішніх союзників від ймовірного наступу більшовиків на Україну.

П. Скоропадський вагався і не міг визначитись щодо скликання Національного Конгресу. Нарешті 13 листопада Гетьман вирішив заборонити його проведення. Це остаточно посварило національно-демократичні сили з Гетьманатом.

У відповідь того ж дня терміново було скликано збори УНС. Голова УНС повідомив, що проти П. Скоропадського готується повстання, дебати є марною тратою часу, то ж треба обрати Директорію і надати їй широкі повноваження на керівництво повстанням. Рішення про його початок не набрало більшості серед присутніх на зборах, тому вирішили виступити проти Гетьмана поза УНС. Однак у виборах Директорії взяли участь представники усіх партій та організацій.

Отже, на нелегальному засіданні УНС 14 листопада 1918 р. його члени сформували керівний орган боротьби за захоплення влади в Україні - Директорію. До її складу увійшли В. Винниченко (голова), С. Петлюра (УСДРП), Ф. Швець (УПСР, Селянська спілка), А. Макаренко (безпартійний, голова профспілки залізничників), П. Андрієвський (самостійник-соціаліст) (Нова Рада, 1918, 17 грудня).

Директорія, створена нашвидкуруч, не мала чіткого плану виступу, бракувало їй і політичної програми дій. Головне - ліквідація гетьманату. Кінцева мета повстання не була визначена цілком свідомо, аби до заколотників приєднались якнайширші верстви суспільства, налаштовані проти П. Скоропадського.

Після капітуляції Німеччини 11 листопада 1918 р. була остаточно зруйнована рівновага впливів на Гетьмана з боку Німеччини і внутрішніх апологетів «білої» Росії в Україні. Результатом тиску білогвардійців стала відставка 14 листопада уряду Ф. Лизогуба і формування нового на чолі з Ф. Гербелем, який складався лише з самих російських монархістів. Логічним підсумком зазначеного крену в політиці П. Скоропадського була грамота про «федеративну злуку» з майбутньою небільшовицькою Росією.

Таким чином, 14 листопада 1918 року стало доленосним днем в історії України, бо саме в цей день відбулися непересічні події: утворена Директорія, пішов у відставку «поміркований» уряд Ф. Лизогуба, з'явився новий, консервативний. Останнє було не лише формальною зміною міністрів, а й свідчило про стратегічний вибір Гетьмана і, нарешті, було прийняття грамоти про федерацію з Росією. Саме в цей день Директорія почала повстання.

П. Скоропадський залишився сам-на-сам зі своїм ворогом - Директорією. Німцям було не до Гетьмана, а росіяни-білогвардійці, вважаючи П. Скоропадського зрадником ідеї «єдиної і неділимої Росії», вже не потребували його. За їх планами на місце Гетьмана мав стати граф Ф. Келлер, який проголосив би себе диктатором та сформував би у Києві просто «обласний» уряд. П. Скоропадський перетворювався у політичну маріонетку (Дорошенко, т. 2, с. 417). Так ліквідувалася б Українська держава.

Каталізатором, що прискорив хід подій, стало проголошення Гетьманом 14 листопада 1918 р. грамоти про «федеративну злуку» з майбутньою небільшовицькою Росією. Розпочавши загальнонародне повстання проти політичного режиму П. Скоропадського, Директорія звинувачувала Гетьмана в придушенні демократії, зраді національних інтересів українців, дискредитації ідеї незалежності України, перетворенні країни в «експортну контору» з вивозу хліба та інших продуктів у Німеччину тощо. Оцінюючи усю складність міжнародної ситуації навколо України, що істотно впливала на розклад політичних сил, В. Винниченко писав у своєму щоденнику 18 листопада 1918 р.: «Надії на успіх мало. З східного півдня наступають дончаки. З Румунії, з Чорного моря от-от з'являться війська Антанти. З боку Галичини - поляки» (Винниченко, ч. 3, с. 516).

Єдиною перешкодою на шляху усунення Гетьмана від влади були окупаційні війська Німеччини в Україні. Згадаймо, що появу УНДС П. Скоропадський і німецьке командування вважали природною реакцією ображеної верхівки національно-демократичного руху, яку запрошували до гетьманського уряду лише на другорядні ролі. Отже, особливого значення спробам об'єднатися в антигетьманську коаліцію німці не надавали. Згодом розвиток міжнародної ситуації та події всередині України змусили німців заохочувати Гетьманат до пошуку компромісів із національним рухом.

Першим вдалим офіційним кроком УНС було відвідання 2 серпня саме генерального консула Німеччини в Києві Тіле з приводу вбивства генерала Ейхгорна. Цей красномовний факт засвідчив про зміну позиції німецької сторони до антигетьманської коаліції. Більш того, Тіле вітав утворення УНС і висловив сподівання на порозуміння і довіру у відносинах між українським і німецьким народами (Нова Рада, 1918, 7 серпня).

Після капітуляції Німеччини командування окупаційних військ більше турбували власні проблеми, аніж розгортання громадянського конфлікту в Україні. Одночасно в Києві і Білій Церкві було опубліковано «Відозву» Директорії й «Універсал» С. Петлюри. Влада П. Скоропадського оголошувалась недійсною. Директорія брала на себе функції українського уряду і пропонувала гетьманським військам підкоритися новій владі (Дорошенко, т. 2, с. 418). За таких обставин німці обрали тактику нейтралітету, що, по суті, обумовило програш П. Скоропадського. Наприклад, німецькі гарнізони в Білій Церкві і Фастові оголосили нейтралітет. З 12 листопада у німецьких військах господарями були так звані «зольдатенрати» (солдатські ради), на чолі яких стояла Велика солдатська рада. З ними Директорії було легше домовитись, ніж зі старим командуванням. Тому 17 листопада у Білій Церкві німці уклали з Директорією угоду про взаємний нейтралітет. Залишався київський добре вишколений гарнізон німецького війська, котрий (єдиний в Україні) ще не оголосив про свій нейтралітет. Тому Директорія свідомо стримувала повстанську хвилю від передчасного і необачного штурму Києва, що могло спровокувати німців і тим самим зашкодити загальній справі повалення Гетьмана. Коли спеціально створений Осадний корпус оточив Київ, німці, нарешті, проголосили нейтралітет. Становище П. Скоропадського стало безнадійним.

13 грудня 1918 р. війська Директорії перейшли у рішучий наступ проти гетьманських збройних частин. 14 грудня Окремий загін Січових Стрільців під командуванням полковника Є. Коновальця після гарячого бою зайняв Київ. Того ж дня Гетьман зрікся влади. Це означало, що влада в Києві і в Україні перейшла до рук Директорії.

19 грудня 1918 року Директорія тріумфально увійшла до Києва. З нею пов'язували надії на відродження Української держави, встановлення миру і злагоди в країні. Але майбутня доля України залежала не тільки від вдалої політики нової влади. Здебільшого саме зовнішні чинники суттєво впливали на подальший хід подій в УНР.

Оцінюючи феномен гетьманату 1918 р., можна дійти висновку, що це був типовий вияв українського автономізму, тільки вже на ґрунті консервативної ідеології. «Гетьманський переворот П. Скоропадського, - зауважує В. Солдатенко, - фактично передав владу окупантам, які спиралися на російські реставраторські кола» (Солдатенко, с. 51).

Зречення Гетьмана було результатом перемоги військ Директорії над тими збройними частинами, які гетьманський уряд, власне, тільки ще почав організовувати. Цей висновок напрошується сам по собі. Безперечно, ця зовнішня перемога не була єдиним вирішальним фактором. І як виникнення гетьманської влади, так і її повалення безпосередньо пов'язані із загальним міжнародним становищем і тими впливами, незалежно від їх походження, котрі виявились переважаючими в кожний з цих моментів.

Спрямовуючи нищівну критику проти політики П. Скоропадського і його уряду, винних у багатьох злигоднях та інших політичних та економічних прорахунках, які мали своє місце в період окупації німцями України, вожді Директорії замовчували те, що така доля була підготовлена молодій державі Берестейським миром, укладеним від імені України її попереднім соціалістичним урядом. До того ж слід зазначити, що прогерманська орієнтація УНР була ідеологічно обґрунтована ще Головою Центральної Ради М. Грушевським у його книзі «На порозі нової України».

«Проголошення повної самостійности Української Народної Республіки, - писав М. Грушевський, - було необхідною вимогою даного моменту, історичною необхідністю, через котру мусить пройти Україна та зробити з неї всі виводи. Пройде цей надзвичайно гострий і тяжкий момент, Україна перейде через всі потрясіння... От тоді буде час розглянутися по сусідах, які зорганізуються навколо України, та зміркувати, з ким буде по дорозі нашій селянсько-робітничій трудовій Народній Республіці. З тими, з ким буде по дорозі, вона й уставить федеративну зв'язь» (Народна Воля, 1918, 2 березня).

Чи не пожинала Українська Держава П. Скоропадського те, що було теоретично «засіяне» у свідомості українського політичного загалу ще ватажками Центральної Ради? Цікава, але дещо категорична думка з цього приводу професора В. Мороза: «Як бачимо, Скоропадський зробив лише те, про що мріяв Грушевський: розглянувся по сусідах, і як тільки випала зручна нагода - встановив з ними «федеративну зв'язь»... Отже: в цьому аспекті Скоропадський і Грушевський були абсолютно однакові, «як два лисі коні»... Різниця була лише в тому, що Грушевський «розглядався по сусідах», шукаючи «революційну демократію», тобто російські лівосоціалістичні кола, а Скоропадський шукав російські монархічні кола. Різниця була, як бачимо, чисто соціальна; однак з точки зору національно-державних інтересів України Скоропадський стояв на тому ж рівні, що й Грушевський: тобто «нижче ватерлінії» українського самостійництва» (Мороз, 1997, № 5-6, с. 35).

Крім того, доречно пригадати і те, що рішення німецького командування про розпуск Центральної Ради і встановлення влади Гетьмана було зустрінуте в Німеччині досить прохолодно навіть ліберальними колами, не кажучи вже про соціалістичні. Там особливо гостро сприйняли той факт, що повалено уряд, з яким Німеччина уклала мирний договір, який приніс їй велику користь; повалено уряд, який викликав в останньої загальну симпатію.

Так було на момент виникнення влади Гетьмана. Але на час, коли на чолі України знову стали представники Центральної Ради в особі Директорії, Німеччина та її союзники програли Першу світову війну. Загальна міжнародна ситуація змінилася настільки рішуче, що питання «орієнтації» заново ставилося на порядок денний, і його вирішення набувало, без перебільшення, доленосної ваги для майбутнього УНР. Перед новою українською владою постало таке ж неминучої гостроти питання про орієнтацію, яке у свій час намагалися розв'язати і Центральна Рада, і Гетьман.

політичний боротьба влада державотворення

Висновки

Прихід УНС до влади в Україні за допомогою зброї наприкінці 1918 р. свідчив, принаймні, про два важливих моменти тогочасної історії національно-визвольних змагань українців у 1917-1920 рр. По-перше, доба Гетьмана П. Скоропадського, який, безперечно, мав значний вплив у розбудові української державності, виявився згубним для останньої. Це не могло не викликати до життя масової опозиції гетьманату, який так і не спромігся розв'язати нагальні, вкрай болючі проблеми політичного, економічного і соціального життя. Замість практичного пошуку реальної злагоди в середині країни П. Скоропадський вдався до каральних заходів проти соціалістів-опозиціонерів і ще гірше - проти власного народу, аби задовольнити «політичні апетити» німецько-австрійських окупантів та антиукраїнські шовіністичні кола, що, рятуючись від більшовиків, знайшли собі притулок в Україні. Країна все глибше занурювалась в економічний хаос, анархію. До цього також спричинила поразка Німеччини і її союзників у Першій світовій війні. Як відомо, саме за допомогою їхньої зброї політичний режим Гетьмана тримався «на плаву». Розклад політичного пасьянсу в світі по закінченні війни змушував українство шукати нові центри політичного тяжіння, які б допомогли закріпити здобутки національної революції. Це могла зробити, хоча б спробувати, лише нова влада, що не скомпрометувала себе тісною співпрацею з ворогом Антанти - Німеччиною. По-друге, розкол українського суспільства сягнув критичної межі, за якою навряд чи варто шукати дієвих способів примирення, а будь-яка боротьба за владу неодмінно переростала у відкриту громадянську війну.

За таких обставин до влади прийшла Директорія - дітище УНС. Утворена нашвидкуруч провідниками УНС з метою організації повстання проти П. Скоропадського, вона не мала чіткої програми державного будівництва. Головне завдання Директорії у перші години існування - захопити в країні владу. З перемогою Директорії і проголошенням замість Української Держави УНР йшов процес реставрації національно-демократичними силами просоціалістичного, на відміну від щойно ліквідованого консервативного, курсу розбудови української державності. Отже, соціалісти черговий раз отримали історичний шанс реалізувати не тільки свої ідеологічні постулати, а й розв'язати споконвічне питання щодо забезпечення умов існування власного народу у незалежній державі.

Список використаних джерел і літератури

1. Бавико О.Є. (2006). Оформлення політичної опозиції гетьманському уряду П. Скоропадського та основні форми її діяльності. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, 32, 183-201.

2. Вістник літератури, політики й життя. (1918), (43).

3. Винниченко В. (1920). Відродження нації (в 3 ч.). Київ-Відень: Друкарня Христофора Райсера Синів у Відні, 504 с.

4. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського. (2018). Київ: Укр. прес-група, 680 с.

5. Дорошенко Д. (1930). Історія України 1917-1923 рр. (в 2 т., Т.2). Ужгород: Друкарня «Свобода», 242 с.

6. Мороз В. (1997). Доба гетьманату. Універсум, (5-6), 30-35.

7. Народна Воля. Орган ЦК Всеукраїнської ради селянських депутатів, газета щоденна, Кам'янець-Подільський.

8. Нова Рада. Орган ЦК УСДРП, Київ.

9. Основи етнодержавознавства. (1997). Київ: Либідь, 656 с.

10. Скоропадський П. (1995). Спогади. Київ-Філадельфія: Друкарня «Книга», 493 с.

11. Солдатенко В.Ф. (2017). Українські партії і криза гетьманського режиму 1918 р. Гілея, 119, 7-20.

12. Солдатенко В. (1999). Українська революція. Київ: Видавн. центр «Просвіта», 508 с.

13. Тойнби А. (1991). Постижение истории. Москва: Прогресс, 736 с.

14. Українська Держава - жорсткі уроки. Павло Скоропадський: погляд через 100років. (2018). Харків: Клуб сімейн. дозвілля, 336 с.

15. Українська суспільно-політична думка в ХХ ст. Документи і матеріали. (1983). (в 3 т.). Мюнхен: Сучасність, 1983.

16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України).

References

1. Bavyko O. (2006). Oformlennya politychnoyi opozytsiyi het'mans'komu uryadu P. Skoropads'koho ta osnovni formy yiyi diyal'nosti [Formation of political opposition to the Hetman's government P. Skoropadsky and the main forms of its activities]. Naukovi zapysky Instytutu politychnykh i etnonatsional'nykh doslidzhen' im. I. F Kurasa, 32, 183-201. [in Ukrainian].

2. Vistnyk literatury, polityky i zhyttya [Bulletin of literature, politics and life]. (1918), (43). [in Ukrainian].

3. Vynnychenko V. (1920). Vidrodzhennya natsiyi [Revival of the nation] (v 3 ch.). Kyiv-Viden': Drukarnya Khrystofora Raysera Syniv u Vidni, 504 s. [in Ukrainian].

4. Do 100-littya Het'manatu Pavla Skoropads'koho [To the 100th anniversary of the Hetmanate of Pavel Skoropadsky]. (2018). Kyiv: Ukr. pres-hrupa, 680 s. [in Ukrainian].

5. Doroshenko D. (1930). Istoriya Ukrayiny 1917-1923 rr. [History of Ukraine 1917-1923] (v 2 t., T.2). Uzhhorod: Drukarnya «Svoboda», 242 s. [in Ukrainian].

6. Moroz V. (1997). Doba het'manatu [The days of the hetmanate]. Universum, (5-6), 3035. [in Ukrainian].

7. Narodna Volya [People's Will]. Orhan TSK Vseukrayins'koyi rady selyans'kykh deputativ, hazeta shchodenna, Kamianets-Podilskyi. [in Ukrainian].

8. Nova Rada [New Rada]. Orhan TSK USDRP, Kyiv. [in Ukrainian].

9. Osnovy etnoderzhavoznavstva [Fundamentals of ethno-state studies]. (1997). Kyiv: Lybid', 656 s. [in Ukrainian].

10. Skoropads'kyy P. (1995). Spohady [Memoirs]. Kyiv-Filadel'fiya: Drukarnya «Knyha», 493 s. [in Ukrainian].

11. Soldatenko V.F. (2017). Ukrayins'ki partiyi i kryza het'mans'koho rezhymu 1918 r. [Ukrainian parties and the crisis of the hetman's regime in 1918], Hileya, 119, 7-20. [in Ukrainian].

12. Soldatenko V. (1999). Ukrayins'ka revolyutsiya [The Ukrainian revolution]. Kyiv: Vydavn. tsentr «Prosvita», 508 s. [in Ukrainian].

13. Toynbi A. (1991). Postizheniye istorii [Comprehension of history]. Moskva: Progress, 736 s. [in Russian].

14. Ukrayins'ka Derzhava - zhorstki uroky. Pavlo Skoropads'kyy: pohlyad cherez 100 rokiv [Ukrainian State - hard lessons. Pavlo Skoropadsky: a view in 100 years]. (2018). Kharkiv: Klub simeyn. dozvillya, 336 s. [in Ukrainian].

15. Ukrayins'ka suspil'no-politychna dumka v XX st. [Ukrainian socio-political thought in the XX century]. Dokumenty i materialy. (1983). (v 3 t.). Myunkhen: Suchasnist', 1983. [in Ukrainian].

16. Tsentral'nyy derzhavnyy arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnya Ukrayiny [Central State Archive of the highest authorities of Ukraine] (TSDAVO Ukrayiny). [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru