Історіографія та джерела дослідження етикетної культури нобілітету західноукраїнських земель кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історіографія та джерела дослідження етикетної культури нобілітету західноукраїнських земель кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст.

Поліщук Анна, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри всесвітньої історії, Городинська Лілія, аспірантка кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

Анотація

Метою статті є дослідження питань історіографії та аналіз джерел етикетної культури нобілітету західноукраїнських земель кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. Методологією дослідження є сукупність принципів, підходів і методів. Застосовано загальнонауковий принцип історизму, хронологічний принцип, історико-культурний та соціокультурний для аналізу трансформацій у сфері етикетної культури українців серед народів оточення і спілкування. Вагомими для розгляду даної проблематики є контекстуальний підхід, системно-історичний, компаративний (порівняльно- історичний) методи і метод вибіркової наукової реконструкції для відтворення нашарувань окремих традицій в етикеті світських заходів і прийомів українців, пов'язаних із східною елітою. Наукова новизна статті полягає у тому, що вперше порівняно окремі елементи етикетних традицій в українських землях за літературно-історично-епістолярним жанром нотаток-листувань в описі таких іноземних авторів як Павло Алеппський («Подорож патріарха Антіохійського Макарія», XVII ст.), Якуб Собєський («Дві подорожі європейськими країнами», 1607-1613 рр.; «Діаріуш Хотинського походу», 1646р.; «Коментарі про Хотинську війну», 1646р.), Гійом Левассер де Боплан («Опис країн Королівства Польщі, що міститься від кордонів Московії до меж Трансільванії», 1651 р.).

Теоретичну основу для висвітлення теми формування етикетної культури нобілітету західноукраїнських земель кінця XVIII - першої половини XIX ст. складають уже опубліковані праці про історію етикету, звичаїв, церемоніалу та протоколу проведення світських заходів на українських теренах. Висновки. Дослідження питань історіографії та аналіз джерел з етикету тієї чи іншої епохи дозволяє більш ширше змалювати загальну картину історичної дійсності, адже, як зазначає В. Ціватий: «за дрібницями етикету та елементів дипломатичного протоколу поставали питання політики держави, її ідеології, престижу верховної влади». У зв'язку із цим, а також зважаючи на недостатній рівень розкриття теми історії української етикетної культури західноукраїнських земель кінця XVIII - першої половини XIX ст. в сучасній історіографії, наукові розвідки у цій царині є актуальними для сьогодення.

Ключові слова: народна культура, козацькі звичаї, етикет, дипломатія, нобілітет, культурні взаємини, кола істеблішменту, нотатки-листувань.

Abstract

Historiography and sources acquisitions of cultural etiquette of the nobility of Wester Ukrainian lands of the end of XVIII - first half of XIX centuries

Polishchuk Anna, Candidate of Historical Sciences, Senior Lecturer of the Department of World History; Horodynska Lilya, PhD-student of the Department Ukrainian History and Culture of Vinnytsia State Pedagogical University named after Mykhailo Kotsyubynsky

The aim of the research is to investigate the questions of historiography and analyze the sources of the cultural etiquette of the nobility of western Ukrainian lands of the end of the XVIII - first half of the XIX centuries. The methodology of the research consists of the complex of principles, approaches and methods. The general scientific principle of historicism, chronological principle, historical-cultural and socio-cultural are used to analyze the transformations in the field of etiquette culture of Ukrainians among the peoples of the neighborhood and communication. The contextual approach, systematic and historical, comparative (comparative-historical) methods and the selective scientific reconstruction method, for the reconstruction of individual layers of etiquette traditions in social events and receptions of Ukrainians relating to the Eastern elite, are important for the consideration of this problem.

The scientific novelty of the article lies in the fact that for the first time the individual elements of etiquette traditions in the Ukrainian lands for the literary-historical-epistolary genre of correspondences notes in the description of such foreign authors as Paul of Aleppo (“Journey of the Patriarch of Antioch Macarius”, XVII century), Jacob Sobieski (“Two Journeys through European Countries”, 1607-1613; “Diary of Khotyn Campaign”, 1646; “Comments on Khotyn War”, 1646 ), Guillaume Levasseur de Beauplan (“The description of the Kingdom of Poland from the borders of Muscovy to the borders of Transylvania”, 1651) are under the comparison. The theoretical basis for the enlightenment of the given problem is made of the already published works on the history of etiquette, customs, ceremonies and protocols compliance of secular events in Ukraine.

Conclusions. Researches on the questions of historiography and analysis of the sources of the etiquette of the particular epoch allow a wider description of the overall picture of historical reality, because, as it was noted by V. Tsivatyi “diplomatic policy issues, its ideology, prestige of the supreme power are brought behind the trifles of etiquette and protocol elements.” In connection with this, as well as due to the insufficient level of disclosure of the issue of the history of Ukrainian etiquette culture of western Ukrainian lands of the late eighteenth - first half of the nineteenth century in modern historiography, scientific research is still relevant today.

Key words: folk culture, Cossacks' customs, etiquette, diplomacy, nobility, cultural relations, establishment circles, correspondence notes.

Постановка проблеми

Етикет є примітним явищем цивілізаційної історії людства і на сьогодні є неодмінним атрибутом суспільної культури. Країною походження слова «етикет» вважається Франція, оскільки в своєму сучасному значенні воно вперше було вжито при дворі короля Людовика XIV. Однак правила взаємовідносин у суспільстві почали формуватися задовго до виникнення самої цієї дефініції і унормовувалися давніми кодексами, які стосувалися як світського (мирського), так і релігійного життя: (єгипетська Книга мертвих, Тора, Талмуд, Біблія, Коран, Номоканон, Катехізіс та ін.). Сьогодні практично кожна сфера людської життєдіяльності має свою етикетну культуру, і у цьому зв'язку нині вирізняють відповідні види етикету: придворний, дипломатичний, релігійний, професійний та ін.

Історія власне українського етикету в розумінні зводу писаних і неписаних правил поведінки у суспільстві своїм корінням сягає глибокої давнини. До першоджерел, які містять у собі норми власне української етикетної культури можна віднести «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI ст.), де відображено ритуали поводження при київському великокняжому дворі. Елементи світоглядної основи суспільного етикету викладено у «Повчанні дітей» князя Володимира Мономаха (XI ст.), де «правильне життя» досягається «добрими справами», до яких належать, у тому числі, й ритуальні форми поведінки. Збірники світських і релігійних законів Давньої Русі вміщувалися в так званих «Кормчих книгах» (ХП-ХШ ст.), до основи яких були покладені норми візантійського права, перекладені та адаптовані до слов'янської традиції і доповнені творами давньоруських авторів, зокрема, «Руською Правдою» (XI ст.) та ін.

Аналіз джерел та останні дослідження

Етичні норми та їхня невід'ємна наслідкова частина - правила поведінки давньоукраїнського суспільства містяться у творах Стефана Зізанія («Казаніє святого Кирила», 1596 р.), Христофора Філалета («Апокрисис», 1597 р.), Івана Вишенського («Писание до всіх обще, в Лядской земли живущих», бл. 1600 р.), Захарія Копистенського («Палинодія, або книга оборони», бл. 1621-1622 рр.), Інокентія Гізеля («Синопсис» 1674 р., «Про народ Роксоланський і його наріччя»).

Окремі елементи етикетних традицій в українських землях описували іноземні автори Алессандро Ґваньїні («Опис Сарматії Європейської», 1578 р.), Павло Алеппський («Подорож патріарха Антіохійського Макарія», XVII ст.), Якуб Собєський («Дві подорожі європейськими країнами», 1607-1613 рр.; «Діаріуш Хотинського походу», 1646 р.; «Коментарі про Хотинську війну», 1646 р.), Гійом Левассер де Боплан («Опис країн Королівства Польщі, що міститься від кордонів Московії до меж Трансільванії», 1651 р.). Вони створили окремий літературно-історично-епістолярний жанр нотаток-листувань з описом відвіданих ними місцевостей та звичаєвої культури, що там побутувала, зокрема поховально-траурних церемоній (Pompas Funebres), які набули характеру усталених у ренесансово-барокову добу.

Теоретичну основу для висвітлення теми формування етикетної культури нобілітету західноукраїнських земель кінця XVIII - першої половини XIX ст. складають уже опубліковані праці про історію етикету, звичаїв, церемоніалу та протоколу проведення світських заходів на українських теренах.

У XVIII ст. важлива інформація із даної проблематики була зафіксована українським письменником і мандрівником Василем Григоровичем-Барським у книзі «Мандри святими місцями Сходу з 1723 по 1747 рік» (Санкт-Петербург, 1778 р.) та його так званих «листах до рідних», польським істориком і мемуаристом Анджеєм Кітовичем у роботах «Опис звичаїв за панування Августа III» («Opis obyczajow i zwyczajow za pano- wania Augusta III», Познань, 1841) і «Спогади про правління Станіслава Понятовського» («Pamiзtniki do panowania Stanislawa Poniatowskiego», Познань, 1845), а також польським письменником, науковцем і мандрівником, Почесним членом імператорської Академії Наук у Санкт-Петербурзі Яном «Непомуцен» Потоцьким в описі «Подорож до Туреччини та Єгипту» («Voyage en Turquie et en Egypte», Paris, 1788) та в інших його працях про традиційну культуру окремих соціальних груп різних місцевостей, в тому числі Волині і Поділля.

Метою статті є дослідження питань історіографії та аналіз джерел етикетної культури нобілітету західноукраїнських земель кінця XVIII - першої половини XIX ст.

Виклад основного матеріалу

На початку XIX ст. значний пласт історії вітчизняної культури висвітлив білоруський письменник Фадей Булгарін, який походив з польської шляхти і деякий час мешкав у Парижі, перебуваючи на військовій службі у армії Наполеона (Булгарин, 2001). Згодом багато нотаток щодо традицій великосвітської культури занотував знаний, як турецький дипломат і власник українських маєтностей Мехмед Садик-Паша (Михайло Чайковський) (Чайковський, 1891). Зокрема, останній згаданий автор подавав відомості про звичаї, етикетні відносини, елементи світського протоколу та церемоніалу у колах представників дворянських кіл білорусько-українсько-польського нобілітету від XVIII до початку XIX ст.

Уже як чинник історії культури, традицій культуротворчості та певної світоглядно-філософської системи етикет почали розглядати дослідники ХХ - початку ХХІ ст. До розробки цієї проблематики долучилися українські дослідники: О. Проценко, О. Сагайдак, Є. Рой, Г. Калашник, О. Мазуркевич, Г. Руденко, О. Кулик, П. Сардачук та ін. Особливо цінним джерелом у контексті опрацювання даної теми стали також матеріали оприлюднені останніми роками у фундаментальних виданнях: «Історія української культури» (за ред. академіка В. Смолія), «Нариси з історії дипломатії України» (за ред. академіка В. Смолія) (Смолій, 2000), «Доба гетьмана Івана Мазепи в документах» (упорядник С. Павленко) (Павленко, 2007) тощо.

Слід зауважити, що в означений царині значні напрацювання здійснені також зарубіжними дослідниками, зокрема: російським (В.Ф. Андреєв), польськими (С. Іканович, Ю. Пікарський, Т. Орловський, С. Сидорович, Е. Возніца, П. Зайда та ін.), французьким (П. Робер) та англійськими (Дж. Вуд, Ж. Серре).

Однак, дисертацій, де б дипломатичний, а також його більш пізній різновид - світський протокол та етикет - було б досліджено як окремий феномен у контексті становлення української дипломатичної культури, не виявлено. Низка дисертацій має опосередковане відношення до даної теми, і представлена дослідженнями, насамперед, філософського, історичного й культурологічного напрямків. Найбільш вагомою серед них є праця харківської дослідниці О. Проценко «Етикет як аксіологічний вимір культури поведінки і спілкування» (2004 р.) (Проценко, 2004). У ній авторка сконцентрувала увагу на самих засадах добропорядної поведінки і спілкування людини, зокрема, сучасної. Окреслена тема висвітлена занадто широко, що унеможливлює детальний розгляд окремих її аспектів, приміром культури світських прийомів та церемоніалів Західної України у світлі етикету епохи бароко - романтизму.

Значущими для осягнення теми, що наразі студіюється, є й праці Л. Лещенко «Культурологічно-історичний контекст становлення європейської раціональності» (2003 р.) (Лещенко, 2003), Н. Вернигори «Історична динаміка антропного виміру естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі» (2004 р.) (Вернигора, 2004), Т. Никоненко «Культурно-мистецькі салони в Україні кінця XVШ - першої половини XIX століття» (2005 р.) (Никоненко, 2005), В. Русавської «Гостинність в українській побутовій культурі ХІХ ст.» (2007 р.) (Галенко, Камінський & Кірсенко, 2001), Р. Михайлової «Художня культура Галицько-Волинської Русі» (2007 р.) (Смолій, 2000), С. Йосипенка «Духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть (історико-філософський аналіз)» (2009 р.) (Павленко, 2007), Л. Троєльнікової «Художньо-освітній простір як культуротворчий чинник розвитку українського суспільства у XX столітті» (2009 р.) (Проценко, 2004) тощо.

Сучасна українська історіографія представлена також працями з дипломатичної етики, серед яких слід виокремити такі: О. Сагайдак «Дипломатичний протокол та етикет» (2012 р.) (Сагайдак, 2012, 262 с.), Г. Руденка «Основи дипломатичного протоколу» (1996 р.) (Вернигора, 2004)., Т. Чухліба «Гетьмани і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр.» (2009 р.) (Лещенко, 2003)., О. Кулика і П. Сардачука «Елементи дипломатичного протоколу і дипломатичної практики в історії України» (2000 р.) (Никоненко, 2005).

Значний внесок у вивчення історії дипломатичного протоколу та ділового етикету зробили польські вчені C. Іканович, С. Сидорович, Т. Орловський, Ю. Пікарський. Останній є автором ґрунтовного дослідження «Таємниці дипломатичного протоколу» (1997 р.), виданого Міністерством закордонних справ Польщі. Серед інших європейських дослідників істотно збагатив вивчення цієї проблеми Е. Піткевич. У цьому контексті особливо цінною бачиться його книга «Ввічливість для кожного» (1997 р.) (Йосипенко, 2009). Серед доробку автора з проблематики етикету також є роботи «Протокол дипломатичний» (1998 р.), «Гарні манери» (1987 р.), «Етикет менеджера, мистецтво хорошого тону в бізнесі» (1990 р.), «Вечірки у бізнесі і не тільки» (Троєльнікова, 2009). Науковий інтерес становить розвідка «Таємничій дипломатичний протокол» С. Сидорович (Чухліб, 2009).

З-поміж підручників, посібників і монографій, за якими навчаються майбутні дипломати вищих навчальних закладів Польщі, слід відзначити: «Протокол дипломатичний. Церемоніал і етикет» (2010 р.) Т. Орловського (Кулик & Сардачук, 2000), «Протокол дипломатичний в житті менеджера» (2004 р.) і «Дипломатичний протокол і гарні манери» (2009 р.) С. Ікановича, «Стандарти етикету і дипломатії» і Ж. Пікарського (2011 р.).

Названі польські вчені здебільшого розглядають концептуальні питання дипломатичного протоколу, а саме: базові засади створення церемоніальних і дипломатичних процесів та їхні основні складові (представництво, місія, право, недоторканість, етикет, протоколи, візити, акти, зв'язки, листування, привілеї), а також не менш важливі аспекти дипломатичного етикету - порядок знайомств, обмін візитними картками, уклони, привітання, звертання, вибачення, тематика спілкування, культура мовлення, вбрання, прикраси, подарунки, сувеніри, пропозиції, екскурсії, вечірки, прощання, від'їзди тощо.

У працях названих польських дослідників зазначається, що знаменною датою в історії протоколу стало 1 січня 1585 р., коли французький король Генріх III (Валуа) дав вказівку створити офіс «введення іноземних послів і правителів». Започаткування дипломатичних офісів мало політичне підґрунтя. Мета їхнього створення полягала у започаткуванні постійно діючого секретаріату, що здійснював би дипломатичні місії за кордоном, а також з великими почестями зустрічав у себе на батьківщині іноземних гостей. Назва «un introducteur d'ambasadeurs» (представник посольства), яка виникла у той час, до сьогодні не змінилася (Pietkiewicz, 1990, с. 21). Тобто впродовж XVI-XVII ст. на землях Польщі почав складатися інститут цивілізаційного дипломатичного протоколу й етикету, що був тісно пов'язаний із землями етнічної України.

Натомість українська дослідниця Сагайдак О. вважає, що «поняття «дипломатичний протокол» у сучасному розумінні цього терміну бере свій початок від Віденського конгресу 1815 року». Суттєвим поштовхом для утвердження дипломатичного протоколу як важливого історико-культурного аспекту дипломатичних відносин, авторка вбачає французьку революцію та наполеонівські війни, які спонукали до прийняття цілої низки надзвичайно важливих рішень щодо встановлення в Європі «нового порядку» (Сагайдак, 2012, 262 с.).

Необхідність введення поняття «дипломатичний протокол» на той час була спричинена участю великої кількості політичних діячів, представників аристократії та генералітету, дипломатів найвищих рангів та інших посадовців у засіданнях Конгресу. З метою запобігання конфліктних ситуацій та різного роду непорозумінь щодо місця та першості тих чи інших осіб при вирішенні політичних питань, а також у побутових ситуаціях, тоді «... було встановлено єдиний порядок першості, який, на відміну від попереднього, базувався здебільшого на засадах звичаєвості і був оформлений у вигляді протоколу. З того часу в дипломатію і увійшов термін «дипломатичний протокол»» (БШоготсг, 2001, с. 10).

Дійсно, протокол як частина етикету відносин нобілітету різних європейських країн, від кінця ХVШ і до середини ХІХ ст. набув характеру регламентованого усталеного підходу до порядку проведення міждержавних перетрактацій. Значною мірою цей процес був обумовлений інтенсивністю політичних подій на європейському континенті наприкінці ХVШ ст. - потрійний переділ Речі Посполитої і, відповідно, активізацією міждержавних контактів. Українські землі, зокрема їхня західна частина, стали одним із центрів геополітичних процесів окресленого відрізку часу, а отже, зазнали політичного, економічного та культурного впливу основних учасників європейських трансформацій: Польщі, Литви, Росії, Пруссії, Австро-Угорщини, Франції, Туреччини та ін., що не могло не позначитись на нормах дипломатичного, службового та побутового етикету.

У зв'язку із тим, що значна частина західноукраїнських земель перебувала в межах кордонів Речі Посполитої, російські джерела характеризували притаманні їм культуротворчі особливості як «ополячені малоросійські». Це спричинило певний джерелознавчий «вакуум» довкола аспектів розвитку світського етикету на землях етнічної України, не пов'язаних із «російським світом» (тобто великоруською культурою). Тому тривалий час про власне українську великосвітську етикетну культуру та її складові церемоніал і протокол у російській історіографії взагалі не йшлося.

У контексті вивчення проблеми становлення церемоніалу, в тому числі дипломатичного, що увібрав багато від світського етикету, ґрунтовним є дослідження відомого історика та прозаїка Л. Юзефовича. У своїй книжці «Шлях посла. Руський посольський звичай. Обіход. Етикет. Церемоніал», він висвітлив питання історії розвитку російського дипломатичного етикету кінця XV - першої половини XVII ст.

Учений зібрав значну кількість документального матеріалу, класифікував його та проаналізував норми дипломатичного етикету, що понад два століття існували виключно в усній формі дипломатичних традицій. Автор відтворив світ дипломатичного етикету, який формувався впродовж зазначеного хронологічного періоду. Ретроспективні історичні дослідження Л. Юзефовича перегукуються із сучасністю, адже деякі фрагменти древніх посольських традицій збереглися до сьогоднішнього дня (Юзефович, 2008, с. 102-109).

Важливим історіографічним доробком із означеної проблематики є праці українського науковця В. Ціватого «Європейський політико-дипломатичний діалог в інституціональному просторі міждержавних відносин доби раннього нового часу (ХVІ-ХVШ ст.)» (Ціватий, 2016, с. 72-81) і «Європейська та українська дипломатична практика і протокол доби раннього нового часу: типове і особливе» (Ціватий, 2001, с. 266-271). Вчений досліджував історію інституціалізації політико-дипломатичних систем провідних європейських держав, в тому числі становлення української дипломатії та елементів дипломатичного протоколу (посольства, дипломатичне листування, дипломатичний церемоніал).

Суттєвим внеском у дослідження культурних надбань української минувшини стала робота М. Поповича «Нарис історії культури України» (1998 р.), 5-й та 6-й розділи якої присвячені висвітленню світоглядних основ, способу повсякденного життя та традицій різних верств українського суспільства, в тому числі нобілітету кінця ХVШ - першої половини ХІХ ст. Серед іншого автор піддав детальному аналізу французькі культурні впливи епохи «Просвітництва» на моду, мовлення, манери поведінки української шляхти, а також дослідив їхні подальші трансформації в пізніший період «Класицизму» і «Романтизму» (Попович, 1998, 728 с. ).

Ґрунтовні дослідження українського науковця з етикетних відносин О. Сагайдак викладені у кількох виданнях, присвячених дипломатії, зокрема, у навчальному посібнику «Дипломатичний протокол та етикет», перевиданому в Україні кілька разів. Ця праця присвячена історії дипломатичних прийомів. У ній акцентується увага на необхідності дотримання вимог ввічливості при провадженні протокольної діяльності дипломатичного представництва. Авторка розкриває традиції дипломатії багатьох держав світу (Великобританії, Франції, Німеччини, Італії, Сполучених Штатів Америки, окремих країн Північної та Південної Америки, Азії, Близького Сходу, Австралії) і виокремлює ті із них, що хоч якоюсь мірою вплинули на формування етикету українських світських заходів (Сагайдак, 2012, 262 с.).

Загалом варто зазначити, що проаналізовані праці не вичерпують розгляд проблеми формування саме світського етикету, церемоніалу, протоколу на західних землях України наприкінці ХVШ - впродовж першої половини ХІХ ст. Однак вони свідчать, що загальний масив напрацювань, присвячений у переважно дипломатичному протоколу та церемоніалу. Разом із цим, особливо бракує праць з етикету світських заходів і прийомів на теренах Західної України кінця ХVШ - першої половини ХІХ ст.

Досить вагома кількість документів із означеної проблематики зберігається в Інституті рукопису Центральної наукової бібліотеки імені Володимира Вернадського, Центральному державному історичному архіві (м. Київ) (ЦДІК, ф. 127), а також у відділі стародруків і рідкісних видань Національної історичної бібліотеки України та бібліотеки Національного університету України імені Тараса Шевченка.

Окрім цього, значний пласт інформативного матеріалу вміщують описи історії та побуту українських і польських шляхетських родів: Острозьких, Собєських, Потоцьких, Пястів, Сапєг, Конєцпольських, Тарновських, Понятовських, Яблоновських, Любомирських, Чарторийських, Тишкевичів, Ржевуських, Огінських, Радзивіллів, Сангушків, Вишневецьких, Ходкевичів тощо, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві м. Києва, Центральному державному історичному архіві м. Львова, Державному архіві Вінницької області, Державному архіві Житомирської області, Державному архіві Тернопільської області, Державному архіві Хмельницької області, Національному історичному архіві Білорусі в Гродно та Національному архіві Республіки Білорусь у Мінську, низці архівів Польщі, починаючи з архіву Чарторийських у Кракові та Національного архіву в Кракові (насамперед, з відділу старопольського на Вавелі).

Так, у Державному архіві Тернопільської області зберігаються матеріали Кременецького городового магістрату (Ф. 37, 539 од. зб., 1776-1876 рр.), зокрема окремі адміністративно-господарські справи даного регіону, що частково проливають світло на тодішні взаємини між представниками чиновницького корпусу та шляхтою. Окремі відомості щодо традицій і звичаєвого права присутні у матеріалах Державного архіву Хмельницької області. У ньому, приміром, зберігаються справи доби австрійського панування на українських землях (1784 р. - середина ХІХ ст.), пов'язані із місцевим дворянством (Ф. 122 - Кам'янецький повітовий предводитель дворянства, 354 од. зб., 1834-1912 рр. та Ф. 123 - Подільський губернський предводитель дворянства, 1374 од. зб., 1808-1917 рр.).

З давніх актів у Державному архіві Вінницької області, зокрема у 4-х його фондах, зберігаються справи повітових предводителів дворянства. Це Бершадський (Ф. 837, 2 од. зб., 1796 р.), Вінницький (Ф. 200, 927 од. зб., 1827-1916 рр.), Липовецький (Ф. 611, 2 од. зб., 1840-ві рр.) і Могилів- Подільський (Ф. 806, 2 од. зб., 1839-1848 рр.) фонди. За ними можна встановити імена найбільш впливових особистостей регіону того часу в культурній сфері. Окрім цього, проливають світло на верифікацію перетрактацій та елементів етикету окремих відомих постатей - представників волинського дворянства доби Наполеона та наступних кількох десятиліть матеріали фонду №146 «Волинське дворянське депутатське зібрання» (6663 од. зб., 1800-1917 рр.).

Окремі позиції звичаєвого права та норм поведінки у суспільстві Західної України другої половини XVIII ст. зафіксовані у архівних джерелах Львова. Так, особливий науковий інтерес становить справа від 5.06.1753 р., «Август III вирішує суперечку між райцями міста та українською громадою Львова про право останніх бути обраними до міських урядів», що зберігається в Центральному державному історичному архіві України у місті Львові (ЦЩАУЛ, Ф. 129, оп. 1, спр. 966, арк.1-4. На 8 аркушах).

Однак більш інформативним джерелом у контексті вивчення даної теми став унікальний документ про правила гарного тону, що був вміщений у зшиток «Букваря языка словенского», виданого 1790 р. Цей «звід етикету» Нового часу оприлюднений М. Возняком в статті «Український «savoir- vivre» з 1770 р.» у виданні «Україна: науковий трьохмісячник українознавства» (Возняк, 1914, с. 35-55). Перший і найбільш відомий примірник цього видання сьогодні зберігається у збірці Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. Слід зауважити, що донедавна побутувала думка про львівське походження вказаного видання.

Нещодавно був віднайдений другий примірник цього раритетного видання, що нині є частиною зібрань Національного музею книги та друкарства України в місті Києві. Це був перший «звід» етикетних настанов (ймовірний автор - священик Микола Шадурський) для різних соціальних станів на зразок польських і французьких «порадників». Написана українською мовою, книга була видана у друкарні Почаївської лаври.

Ця публікація суттєво відрізнялася від настанов російського видання доби Петра I «Юності чесне зерцало» авторства єпископа Гавриїла Бужинського (Юзефович, 2008, с. 102-109) тим, що вміщені у ній поради адресувались не тільки дітям і молодим людям можновладців, але й стосувались усіх суспільних верств. При цьому навіть у назві першого українського видання вже фігурувало поняття «свіцька». Тобто мистецтво управління собою та стосунками в суспільстві стало основою світського, ділового та протокольного етикету.

У білоруських і польських архівах зберігаються справи родів Радзивіллів, Потоцьких, Тишкевичів, Огінських, Понятовських, Чарторийських, які мали маєтності одночасно на етнічних землях України, Білорусі, Польщі та Литви. У цих справах відображені різні аспекти побутових, судових, культурних та економічних взаємовідносин у середовищі шляхти.

Окремий інтерес становлять матеріали внутрішньовідомчого архіву Міністерства культури України, де зберігається архів міжнародного відділу з питань протоколу і церемоніалу, а також законодавчі акти з дипломатичного протоколу, що наявні у бібліотеці Міністерства закордонних справ України.

етикет церемоніал протокол нобілітет

Висновки

Отже, дослідження питань історіографії та аналіз джерел з етикету тієї чи іншої епохи дозволяє більш ширше змалювати загальну картину історичної дійсності, адже, як зазначає В. Ціватий: «за дрібницями етикету та елементів дипломатичного протоколу поставали питання політики держави, її ідеології, престижу верховної влади» (Ціватий, 2001, с. 268). У зв'язку із цим, і зважаючи на недостатній рівень розкриття теми історії української етикетної культури західноукраїнських земель кінця XVIII - першої половини XIX ст. в сучасній історіографії, наукові розвідки в цій царині є актуальними для сьогодення.

Перспективи подальших досліджень полягають у розкритті освітянських культурологічних тенденцій ментальності українського народу доби першої половини XIII-XVIII ст.

Список використаних джерел і літератури

1. Булгарин Ф.В. (2001). Воспоминания. Москва: Захаров.

2. Вернигора Н.М. (2004). Історична динаміка антропного виміру естетичного ідеалу в західноєвропейській культурі (дис. ... канд. іст. наук: спец. 17.00.01 - Теорія та історія культури). Київ, 173 с.

3. Возняк М. (1914). Український «savoir-vivre» з 1770 р. Україна: Науковий трьохмісячник українознавства, (3), 35-55.

4. Галенко О.І., Камінський Є.Є., Кірсенко М.В. (2001). Нариси з історії дипломатії України. Київ: Альтернативи, 733 с.

5. Йосипенко С.Л. (2009). Духовна культура України XVII - першої половини XVIII століть (історико-філософський аналіз) (автореф. дис. ... д-ра філософ. наук: спец. 09.00.05 - історія філософії). Київ, 28 с.

6. Кулик О.Д., Сардачук П.Д. (2000). Елементи дипломатичного протоколу і дипломатичної практики в історії України: навч. посіб. Львів, 172 с.

7. Лещенко, Л.Ю. (2003). Культурологічно-історичний контекст становлення європейської раціональності (автореф. дис. ... канд. іст. наук: спец. 17.00.01 - Теорія та історія культури). Київ, 20 с.

8. Михайлова Р.Д. (2009). Художня культура Галицько-Волинської Русі: (автореф. дис. ... д-ра мистецтвознав.: спец. 26.00.01 - Теорія та історія культури). Київ, 36 с.

9. Никоненко Т.М. (2005). Культурно-мистецькі салони в Україні кінця XVIII - першої половини XIX століття (дис. ... канд. іст. наук: спец. 17.00.01 - Теорія та історія культури). Київ, 190 с.

10. Павленко С.О. (Упорядн.). (2007). Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 1144 с.

11. Попович М.В. (1998). Нарис історії культури України. Київ: «АртЕк», 728 с.

12. Проценко О.П. (2004). Етикет як аксіологічний вимір культури поведінки і спілкування (автореф. дис. ... д-ра філософ. наук: спец. 09.00.07 - Етика). Київ, 369 с.

13. Руденко Г.М. (1996). Основи дипломатичного протоколу. Київ: Вид-во Бліц-Тнформ, 184 с.

14. Русавська В.А. (2007). Гостинність в українській побутовій культурі ХІХ ст. (автореф. дис.. канд. іст. наук: спец. 17.00.01 - Теорія та історія культури). Київ, 23 с.

15. Сагайдак О.П. (2012). Дипломатичний протокол та етикет: підручник. 2-е вид., виправлене. Київ: Знання, 262 с.

16. Смолій В.А. (ред.). (2000). Історія Української культури: у п'яти томах, (1). кторія культури давнього населення України. Київ: Наук. думка, 1136 с.

17. Троєльнікова Л.О. (2009). Художньо-освітній простір як культуротворчий чинник розвитку українського суспільства у XX столітті (автореф. дис. ... д-ра мистецтвознав.: спец. 26.00.01 - Теорія та історія культури). Київ, 40 с.

18. Ціватий В.Г. (2001). Європейська та українська дипломатична практика і протокол доби раннього нового часу: типове і особливе. Науковий вісник Дипломатичної академії України, (5), 266-271.

19. Ціватий В.Г. (2016). Європейський політико-дипломатичний діалог в інституціональному просторі міждержавних відносин доби раннього нового часу (XVI- XVIII ст.). Проблеми всесвітньої історії, (2), 72-81.

20. Чайковський, М. (1891). Записки Михаила Чайковского (Садыкпаши). Киевская старина, 6.

21. Чухліб Т. (2009). Козаки і монархи. Міжнародні відносини ранньомодерної Української держави 1648-1721 рр. Київ: Вид-во імені Олени Теліги, 616 с.

22. Юзефович Л. (2008). Путь посла. Русский посольский обычай. Обиход. Этикет. Церемониал. Наука и жизнь, 2, 102-109.

23. Ikanowicz C., Piekarski J.W. (2009). Protokol dyplomatyczny - dobre obyczaje. Warszawa: Wyd. SGH, 229 р.

24. Ikanowicz C. (2004). Protokol dyplomatyczny w zyciu menedzera. Warszawa: Polskie Zrzeszenie Hoteli, 80 р.

25. Orlowski T. (2010). Protokol Dyplomatyczny. Ceremonial & etykieta, Polski Instytut Spraw Migdzynarodowych. Warszawa, 460 р.

26. Piekarski J.W., Jelonkiewicz А. (2011). Standardy etykiety i dyplomacji. Global Business Center, 54 р.

27. Pietkiewicz E. (1987). Dobre obyczaje. Warszawa, 444 р.

28. Pietkiewicz E. (1990). Etykieta menedzera, czyli sztuka dobrych manier w prowadzeniu interesow. Warszawa: Lettrex, 125 р.

29. Pietkiewicz E. (1998). Protokol dyplomatyczny. Wyd. 4 popr. i uzup. Warszawa: Mi- nisterstwo Spraw Zagranicznych, 330 р.

30. Pietkiewicz E. (1997). Savoir vivre dla kasdego, swiat Ksiqski. Warszawa, S. 1, 236 р.

31. Sidorowicz S. (2001). Tajemnicze protokolu dyplomatycznego. Wiedza i zycie, 8

References

1. Bulharyn F.V. (2001). Vospomynanyia [Memoirs]. Moskva: Zakharov. [in Russian].

2. Vernyhora N.M. (2004). Istorychna dynamika antropnoho vymiru estetychnoho idealu v zakhidnoievropeiskii kulturi [Historical dynamics of the anthropic dimension of the aesthetic ideal in Western European culture] (dys. ... kand. ist. nauk: spets. 17.00.01 - Teoriia ta isto- riia kultury). Kyiv, 173 s. [in Ukrainian].

3. Vozniak M. (1914). Ukrainskyi «savoir-vivre» z 1770 r. [Ukrainian «savoir-vivre» from 1770]. Ukraina : Naukovyi trokhmisiachnyk ukrainoznavstva, (3), 35-55. [in Ukrainian].

4. Halenko O.I., Kaminskyi Ye.Ye., Kirsenko M.V. (2001). Narysy z istorii dyplomatii Ukrainy [Essays on the history of Ukrainian diplomacy]. Kyiv: Alternatyvy, 733 s. [in Ukrainian].

5. Yosypenko S.L. (2009). Dukhovna kultura Ukrainy XVII - pershoi polovyny XVIII stolit (istoryko-filosofskyi analiz) [Spiritual culture of Ukraine XVII - first half of XVIII centuries (historical and philosophical analysis)] (avtoref. dys. ... d-ra filosof. nauk: spets. 09.00.05 - Istoriia filosofii). Kyiv, 28 s. [in Ukrainian].

6. Kulyk O.D., Sardachuk P.D. (2000). Elementy dyplomatychnoho protokolu i dyplomatychnoi praktyky v istorii Ukrainy [The elements of diplomatic protocol and diplomatic practices in the history of Ukraine]: navch. posib. Lviv, 172 s. [in Ukrainian].

7. Leshchenko L.Yu. (2003). Kulturolohichno-istorychnyi kontekst stanovlennia yevropeis- koi ratsionalnosti [Cultural and historical context of the formation of European rationality] (avtoref. dys. ... kand. ist. nauk: spets. 17.00.01 - Teoriia ta istoriia kultury). Kyiv, 20 s. [in Ukrainian].

8. Mykhailova R.D. (2009). Khudozhnia kultura Halytsko-Volynskoi Rusi [Art Culture of Galicia-Volhynia Rus] (avtoref. dys. ... d-ra mystetstvoznav: spets. 26.00.01 - Teoriia ta istoriia kultury). Kyiv, 36 s. [in Ukrainian].

9. Nykonenko T.M. (2005). Kulturno-mystetski salony v Ukraini kintsia XVIII - pershoi polovyny XIX stolittia [Cultural and artistic salons in Ukraine in the late XVIII - first half of the XIX century] (dys. ... kand. ist. nauk: spets. 17.00.01 - Teoriia ta istoriia kultury). Kyiv, 190 s. [in Ukrainian].

10. Pavlenko S.O. (Uporiadn.). (2007). Doba hetmana Ivana Mazepy v dokumentakh [The era of Hetman Ivan Mazepa in documents]. Kyiv: Vyd. dim «Kyievo-Mohylianska akademi- ia», 1144 s. [in Ukrainian].

11. Popovych M.V. (1998). Narys istorii kultury Ukrainy [Essay on the cultural history of Ukraine]. Kyiv: «ArtEk», 728 s. [in Ukrainian].

12. Protsenko O.P. (2004). Etyketyak aksiolohichnyi vymir kultury povedinky i spilkuvannia [Etiquette as an axiological dimension of culture of behavior and communication] (avtoref. dys. ... d-ra filosof. nauk: spets. 09.00.07 - Etyka). Kyiv, 369 s. [in Ukrainian].

13. Rudenko H.M. (1996). Osnovy dyplomatychnoho protokolu [Fundamentals of diplomatic protocol]. Kyiv: Vyd-vo Blits-Inform, 184 s. [in Ukrainian].

14. Rusavska V.A. (2007). Hostynnist v ukrainskii pobutovii kulturi ХХ st. [Hospitality in the Ukrainian household culture of the XIX century.] (avtoref. dys. ... kand. ist. nauk: spets. 17.00.01 - Teoriia ta istoriia kultury). Kyiv, 23 s. [in Ukrainian].

15. Sahaidak O.P. (2012). Dyplomatychnyi protokol ta etyket [Diplomatic protocol and etiquette]: pidruchnyk. 2-he vyd., vypravlene. Kyiv: Znannia, 262 s. [in Ukrainian].

16. Smolii V.A. (red.). (2000). Istoriia Ukrainskoi kultury [History of Ukrainian Culture]: u piaty tomakh, (1). Istoriia kultury davnoho naselennia Ukrainy. Kyiv: Nauk. dumka, 1136 s. [in Ukrainian].

17. Troielnikova L.O. (2009). Khudozhno-osvitnii prostir yak kulturotvorchyi chynnyk rozvytku ukrainskoho suspilstva u XX stolitti [Artistic and educational spaces as a cultural factor in the development of Ukrainian society in the XX century] (avtoref. dys. ... d-ra mystetstvoznav: spets. 26.00.01 - Teoriia ta istoriia kultury). Kyiv, 40 s. [in Ukrainian].

18. Tsivatyi V.H. (2001). Yevropeiska ta ukrainska dyplomatychna praktyka i protokol doby rannoho novoho chasu: typove i osoblyve [European and Ukrainian diplomatic practice and protocol of the early modern period: typical and special]. Naukovyi visnyk Dyplomatychnoi akademii Ukrainy, (5), 266-271. [in Ukrainian].

19. Tsivatyi V.H. (2016). Yevropeiskyi polityko-dyplomatychnyi dialoh v instytutsional- nomu prostori mizhderzhavnykh vidnosyn doby rannoho novoho chasu (XVI-XVIII st.) [European political-diplomatic dialogue in the institutional space of the interstate relations of the Early Modern Period (XVI-XVIII centuries)]. Problemy vsesvitnoi istorii, (2), 72-81. [in Ukrainian].

20. Chaikovskyi M. (1891). Zapysky Mykhayla Chaikovskoho (Sadbik-pashy) [Notes of Mikhail Tchaikovsky (Sadik Pasha)]. Kyevskaia staryna, 6. [in Ukrainian].

21. Chukhlib T. (2009). Kozaky i monarkhy. Mizhnarodni vidnosyny rannomodernoi Ukrainskoi derzhavy 1648-1721 rr. [Cossacks and monarchs. International relations of the early modern Ukrainian state of 1648-1721 years]. Kyiv: Vyd-vo imeni Oleny Telihy, 616 s. [in Ukrainian].

22. Yuzefovych L. (2008). Put' posla. Russkiy posol'skiy obychay. Obikhod. Etiket. Tseremonial. [The path of the ambassador. Russian embassy custom. Everyday life. Etiquette. Ceremonial]. Naukay zhyzn, 2, 102-109. [in Russian].

23. Ikanowicz C. (2004). Protokol dyplomatyczny w zyciu menedzera. Warszawa: Polskie Zrzeszenie Hoteli, 80 p. [in Polish].

24. Orlowski T. (2010). Protokol Dyplomatyczny. Ceremonial & etykieta, Polski Instytut SprawMigdzynarodowych. Warszawa, 460 p. [in Polish].

25. Piekarski J.W., Jelonkiewicz А. (2011). Standardy etykiety i dyplomacji. Global Business Center, 54 p. [in Polish].

26. Pietkiewicz E. (1987). Dobre obyczaje. Warszawa, 444 p. [in Polish].

27. Pietkiewicz E. (1990). Etykieta menedzera, czyli sztuka dobrych manier w prowadzeniu interesow. Warszawa: Lettrex, 125 p. [in Polish].

28. Pietkiewicz E. (1998). Protokol dyplomatyczny. Wyd. 4 popr. i uzup. Warszawa: Ministerstwo Spraw Zagranicznych, 330 p. [in Polish].

29. Pietkiewicz E. (1997). Savoir vivre dla kasdego, swiat Ksiqski. Warszawa, S. 1, 236 p. [in Polish].

30. Sidorowicz S. (2001). Tajemnicze protokolu dyplomatycznego. Wiedza i zycie, 8. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru