Підготовка кваліфікованих працівників для промисловості проводилась: у спеціально створених для цього навчальних закладах системи трудових резервів - ремісничих, залізничних та інших училищах, в школах фабрично-заводського навчання, а також безпосередньо на підприємствах і будовах, методом індивідуального, бригадного або курсового навчання, а також шляхом підвищення кваліфікації.

Учні вказаних училищ і шкіл перебували на повному державному утриманні. В разі недобору в ці заклади проводилась мобілізація молоді для навчання методами пропаганди (силами комсомолу) або адміністративного примусу. Такі радикальні заходи були зумовлені потребою в найкоротший термін забезпечити промисловість кваліфікованими робітниками. У 1955 р., коли кадрова проблема втратила гостроту, примусову мобілізацію скасували. З розвитком виробництва в промисловій сфері перед системою професійної освіти поставали нові і більш складні завдання, пов'язані зі зміною вікового складу учнів, збільшенням терміну навчання. У зв'язку з цим у 1952 р. в системі трудових резервів були створені технічні училища.

Крім підготовки кадрів у системі державних трудових резервів, робітники набували кваліфікацію безпосередньо на виробництві. Найбільш поширеними формами були індивідуальне та бригадне навчання в промисловому виробництві. Один молодий робітник або група робітників (бригада) прикріплювались до бригадира або майстра, який виконував обов'язки інструктора без відриву від виробництва. Для підвищення професійного рівня робітників на підприємствах утворилася ціла мережа шкіл і курсів підвищення кваліфікації. Паралельно виникали школи передових методів праці, якими керували кращі виробничники.

Протягом післявоєнного періоду активно розвивалась система вищої освіти. Відновили роботу провідні університети УРСР - Київський, Харківський, Одеський, Львівський. Почали працювати усі ВНЗ, які діяли перед війною, крім того з'явилось 16 нових ВНЗ. У провідних вищих навчальних закладах з'явилися факультети з нових галузей науки і техніки (наприклад, фізико-технічний факультет для підготовки фахівців з ракетної техніки у Дніпропетровському університеті). Всього в Україні наприкінці четвертої п'ятирічки діяли 160 ВНЗ і 500 технікумів. У них навчалися відповідно 20 тис. студентів та 265 тис. учнів. Особливістю тогочасної вищої освіти була висока частка студентів на заочних та вечірніх відділеннях (до 50 %). Заочна та вечірня форми навчання давали реальну можливість багатьом молодим робітникам отримати вищу освіту та покращити свою кваліфікацію. Недоліком тогочасної освіти була надмірна заідеологізованість та заполітизованість навчально-виховного процесу. Розвиток системи середньої та вищої освіти дозволив за короткий час подолати гостру нестачу кадрів у народному господарстві.

Паралельно з освітою активно розвивалась вітчизняна наука. У повоєнні роки було відновлено систему наукових установ. Традиційно вона включала установи АН УРСР, галузевих інститутів, створених при міністерствах і відомствах, а також колективи наукових кафедр та установ ВНЗ. Академію наук після смерті О. Богомольця у 1946 р. очолив академік О. Палладін, відомий біохімік. До складу АН УРСР входили наукові центри у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Сталіно, Львові.

У післявоєнні роки відбулися зміни в організації наукових досліджень в республіці. У листопаді 1945 р. створено сільськогосподарське відділення АН УРСР, в 1954 р. - її Кримська філія. Загальна кількість науково-дослідних установ збільшилася з 267 в 1945 р. до 462 в 1950 р. Поступово зміцнювалась матеріально-технічна база наукових закладів і зростав їх кадровий потенціал.

Зусилля вчених були спрямовані передусім на вирішення актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєння і техніки, реалізацію «плану перетворення природи», висунутого Й. Сталіним у 1948 р.

Українські вчені взяли активну участь у розробці космічної програми, яку почали реалізовувати у післявоєнний період. З нею тісно пов'язаний розвиток реактивної авіації. Вагомий вклад у створення радянських реактивних апаратів вніс український вчений А. Люлька - видатний конструктор турбореактивних двигунів. У післявоєнний період він очолював конструкторське бюро, яке розробляло турбореактивні двигуни, зокрема для літаків Су-11 та Іл-22. Вчені з України брали також участь у реалізації ядерної програми, зокрема, генерал-лейтенант М. Духов був одним з творців атомної бомби.

Ядерна програма стимулювала розвиток фізики. У 1946 р. в Києві запустили перший в СРСР атомний реактор. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розпочато дослідження фізики атомного ядра. В Харківському фізико-технічному інституті АН УРСР розвивались такі напрямки, як металургія атомної енергетики, ядерна фізика надвисоких та середніх енергій, фізика наднизьких температур, радіофізика.

Під керівництвом С. Лебедєва в Інституті електротехніки в Києві в 1948-1951 рр. виготовлено першу в континентальній Європі електронну цифрову обчислювальну машину (МЕОМ).

Суттєві зрушення відбувались у сфері технічних наук. В Інституті електрозварювання АН УРСР ім. Є. Патона розроблений новий метод електрошлакового зварювання, який успішно використовувався для зварювання кожухів доменних печей, створення суцільнозварних мостів, суден. Б. Патон, син та учень Є. Патона, створив теорію автоматів дугового зварювання. За досягнення у сфері металозварювання Б. Патон і Д. Дудко в 1950 р. удостоєні Державної премії СРСР.

У 1948 р. розпочалися дослідження у галузі порошкової металургії. В Інституті чорної металургії АН УРСР у 1948-1951 рр. розроблений і випробуваний метод одержання залізного порошку. Роботи в цій галузі значно активізувалися після створення у 1952 р. лабораторії спеціальних сплавів, на базі якої в Києві виник Інститут матеріалознавства.

У 1946 р. створений Інститут філософії, а у 1949 р. - сектор держави і права при АН УРСР. Активно діяли українські літературознавці. Були зібрані рукописи класиків української літератури Т. Шевченка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського та ін. Видані зібрання творів: десятитомник Т. Шевченка, п'ятитомник Л. Українки, повне зібрання творів І. Котляревського.

Вказані здобутки були досягнуті українськими вченими у надзвичайно складних умовах. У науці існували максимальна централізація управління, партійний ідеологічний диктат щодо змісту досліджень. Це часто призводило до грубого та некомпетентного втручання з боку державних чиновників у наукові дискусії. Як наслідок, спостерігались ідеологізація та політизація науки. Суспільні та гуманітарні науки підпорядковувались державній пропаганді, діяльність вчених була у жорстких ідеологічних рамках. Відбувалось протиставлення радянської та «буржуазної» науки; проголошений принцип партійності науки, який став інструментом репресій проти наукових опонентів. Політизація науки та некомпетентне адміністративне втручання призводили до таких потворних явищ, як у біології «лисенківщина», пов'язана з діяльністю Т. Лисенка, який у кінці 30-х років став президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ). Ідеї цього «вченого» та його послідовників були відверто антинауковими, адже не підтверджувались експериментально. Проте Т. Лисенко вмів переводити наукову дискусію з наукової площини у політичну, звинувачуючи своїх опонентів у нелояльності до радянської влади та шкідництві. Його риторика справляла враження на слабо обізнаних з проблемами біологічної науки представників влади і навіть особисто на Й. Сталіна. Прихильники Т. Лисенка висували відверто абсурдні ідеї про те, що пшениця може перероджуватись на жито, овес - на бур'ян, тваринні клітини - трансформуватись у рослинні.

У серпні 1948 р. відбулася сесія ВАСГНІЛ, на якій Т. Лисенко піддав гострій критиці генетику. Після цього розпочалася кампанія боротьби з генетикою. Було ліквідовано відділ генетики Інституту зоології АН УРСР. Видатні українські вчені-генетики звільнені з посад, дехто з них був репресований. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Делоне, І. Поляков та ін. Відмова від розвитку генетики призвела до руйнування основ селекційної роботи у сільському господарстві.

Феномен «лисенківщини» породжений тоталітарною природою комуністичного режиму. Радянське керівництво прагнуло від науки негайного результату, тому, зокрема, беззастережно підтримувало «ідеї» Т. Лисенка, який обіцяв фантастичні результати у найкоротший термін. «Лисенківщина» завдала величезної шкоди аграрному виробництву, вплинула на відставання сільського господарства в СРСР.

Жертвою некомпетентного втручання чиновників у сферу науки була також кібернетика, яку офіційно визнали «буржуазною наукою». Проте навіть у таких важких умовах українським вченим вдалося досягти значних успіхів у цій сфері.

Досвід української науки післявоєнного періоду переконливо доводить недопустимість політизації та ідеологізації будь-якої науки, грубого втручання державних чиновників у зміст наукових досліджень.

Кампанія ідеологічного тиску на інтелігенцію отримала назву «ждановщини», від прізвища члена Політбюро ЦК ВКП (б) Жданова, який здійснював керівництво ідеологічними кампаніями в цей період. В УРСР «ждановщина» проявилась в першу чергу у формі боротьби з націоналізмом. У березні-грудні 1947 р. КП (б) У очолював Л. Каганович, який розпочав цькування української інтелігенції, у першу чергу літераторів та істориків.

Наприкінці 1948 р. розпочалась кампанія боротьби проти «низькопоклонства перед Заходом». У січні 1949 р. в газеті «Правда» з'явилась редакційна стаття «Про одну антипартійну групу театральних критиків», яка започаткувала кампанію боротьби з космополітизмом. Ці кампанії були спрямовані у першу чергу проти інтелігенції єврейського походження, зокрема в Україні проти письменників і художників О. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Кацнельсона.

Нова критика творчої інтелігенції в рамках «боротьби з українським націоналізмом» розпочалась у липні 1951 р., коли в «Правді» з'явилась редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі». В статті прозвучала критика відомого вірша В. Сосюри «Любіть Україну». Цей патріотичний вірш в згаданій статті названий «ідейно шкідливим твором». Гостра критика подібного змісту прозвучала на адресу М. Рильського, якого звинувачували у «серйозних ідеологічних помилках». Нищівна критика розповсюджувалась також на музику, зокрема, опери Г. Жуковського «Від усього серця» та К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Українських митців звинувачували у «націоналістичних збоченнях», архаїзації мистецтва, ігноруванні проблем сучасності.

Кампанії проти діячів української культури передбачали публічну, гостру, часто образливу, критику їхньої творчості. Українські літератори позбавлялись можливості публікувати свої твори, їх примушували проголошувати принизливе каяття у неіснуючих «політичних помилках».

За звинуваченням у націоналізмі з січня 1949 р. по вересень 1952 р. із партії було виключено 22175 осіб. Звинувачення у більшості випадків були безпідставними. Критика здійснювалась по шаблону.

Ідеологічний тиск на культуру мав негативні наслідки. Поглибилась ізоляція від світової культури, максимально обмежувалась свобода творчості. Усе це в кінцевому рахунку гальмувало розвиток української культури, призводило до її провінціалізації, сприяло поширенню догматизму та дилетанства.

Таким чином, суспільно-політичне, соціально-економічне життя України у післявоєнний період здійснювалося в умовах культу особи Й. Сталіна, масових політичних репресій. Соціально-економічне становище населення повільно покращувалось, хоча наслідки війни давали про себе взнаки ще багато років. Відбудова системи освіти та науки в Україні відбувалась досить суперечливо. Поряд із незаперечними досягненнями, особливо в сфері освіти та технічних наук, мали місце грубе втручання партійних та радянських керівників в сфери наукової діяльності, нерозуміння ними світових тенденцій науково-технічного прогресу.

Розділ 4. Зміни в системі освіти

Після визволення України від німецько-фашистської окупації першочерговими завданнями стала відбудова зруйнованих і пошкоджених шкіл, будівництво нових, охоплення усіх дітей навчанням. Уже в 1945 р. в республіці працювало 27,2 тис. шкіл, в яких навчалося понад 5 млн. дітей. Основна увага освітян приділялася охопленню дітей обов'язковим навчанням та підготовці до переходу до обов'язкової семирічної освіти. Підвищення освітнього рівня, формування кадрів інтелігенції посідали важливе місце у загальній системі заходів, спрямованих на дальше соціально-економічне і культурне піднесення суспільства. Фінансування освітянської галузі у 1950 р порівняно з 1940 р. збільшилося втричі. За період 1946-1950 рр. тільки за рахунок державних асигнувань, виділених Міністерству освіти, було збудовано 703 школи на 200 тис учнівських місць, 163 школи були побудовані за рахунок коштів промислових підприємств. У сільській місцевості за рахунок колгоспів було відбудовано або побудовано 2400 шкільних приміщень на 256 тис. учнівських місць. З січня 1949 р. була запроваджена загальна семирічна освіта в селах і десятирічна - у містах.

У перше повоєнне п'ятиріччя масштабні заходи проводилися по ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення західних областей України. У школах, гуртках з ліквідації неписьменності навчалося понад 200 тис. осіб.

Відбувалося вдосконалення мережі загальноосвітніх шкіл, будувалися нові шкільні приміщення. Багато семирічних шкіл реорганізовувалися у середні: якщо у 1950/51 навчальному році в Україні працювали 3223 денні середні школи.

Дедалі більше уваги почало приділятися організації навчання молоді без відриву від виробництва. Постановою Ради Міністрів УРСР 1953 р. було проаналізовано стан роботи шкіл робітничої молоді та намічено конкретні заходи щодо подолання недоліків у їх організації. Мережа вечірніх та заочних шкіл почала розширюватися, зміцнювалася їх матеріально-технічна база, удосконалювався навчально-виховний процес.

У другій половині 50-х років майже усі учні після закінчення семирічної школи мали можливість продовжувати навчання у десятирічній школі. Здійсненню семирічного всеобучу і розвитку середньої освіти сприяло створення, починаючи з 1956/57 навчального року, шкіл - інтернатів. У середині 60-х років кількість шкіл-інтернатів збільшилася у 10 разів і в них навчалося 212 тис. учнів. З 1960 р. почали діяти школи продовженого дня.

З середини 50-х років почалася політехнізація в освітніх закладах України. Урядовим розпорядженням у травні 1955 р. підприємствам, колгоспам і радгоспам було дозволено передавати школам обладнання, яке не використовується у виробництві, але придатне для потреб навчального процесу. У 1954/55 були внесені корективи до навчальних планів загальноосвітніх шкіл, вводилися нові предмети: ручна праця для учнів І-ІV класів і практичні заняття у шкільних майстернях і на навчально-дослідних ділянках для учнів V-VIII класів. Для учнів старших класів, які вже оволоділи теоретичними знаннями, вводився практикум з машинознавства, електротехніки і сільського господарства. У школах поступово запроваджувалося викладання теоретичних і практичних знань з найпоширеніших у промисловості, на транспорті та у сільському господарстві професій. Школи спеціалізувалися на професії залежно від місця розташування і наявності технологічних можливостей. Багато шкіл укладали договори з підприємствами і колгоспами та організовували на них учнівські ділянки і цехи. Отже, у навчальних планах і підручниках політехнічній освіті учнів відводилося важливе місце.

З метою забезпечення підґрунтя для розгортання науково-технічної революції і ліквідації відставання СРСР у галузі науки і техніки від країн Заходу на розвиток освіти держава почала виділяти більше коштів, як, до речі, й на розвиток наукової та технологічної галузей. Проблеми відповідності освіти і, зокрема її найважливішої ланки - загальноосвітньої школи викликам НТР спонукали істотне реформування освіти, починаючи з 1958 р., хоч в окремих підручниках ці реформи деякі автори пов'язують тільки із схильністю до реформаторства М.Хрущова. Після обговорення опублікованого у пресі проекту реформування школи Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР».

У післявоєнний час в Україні набувають розвитку середні спеціальні навчальні заклади, в яких готувалися спеціалісти середньої кваліфікації для різних галузей народного господарства, науки та культури. Вони вирішували важливе загальнонародне завдання - завершення загальної обов'язкової середньої освіти та надання можливості молоді раніше залучатися до виробничої праці. У середньому в Україні серед осіб, що здобували середню освіту, близько 20% були випускниками технікумів, училищ та інших середніх спеціальних навчальних закладів.

Вже з початку 50-х років сформувалася відпрацьована система підготовки спеціалістів середньої кваліфікації для різних галузей економіки.

Збільшення чисельності учнів технікумів і училищ в основному завдяки підготовці спеціалістів на заочних і вечірніх відділеннях цих закладів. Розширення мережі вечірніх і заочних відділень технікумів пояснювалася гострою потребою в спеціалістах середньої кваліфікації, оскільки на виробництві у післявоєнний період працювало багато практиків, які не мали відповідної освіти. Були навіть окремі галузі народного господарства, де кількість інженерів переважала чисельність фахівців із середньою освітою.

З метою поліпшення підготовки кадрів середньої кваліфікації урядовими постановами були встановлені відповідні пільги для навчання молоді без відриву від виробництва: у 1954 р. встановлювалися додаткові оплачувані відпустки для студентів заочних і вечірніх відділень вузів і технікумів, а з 1956 р. за ними зберігалась заробітна плата на період складання державних екзаменів та захисту дипломних проектів.

Встановлювалися також інші пільги: вступникам на вечірні і заочні відділення надавалася додаткова десятиденна відпустка для складання екзаменів, оплата підприємствами проїзду заочників на екзаменаційну сесію, встановлювався один раз на тиждень вільний від роботи день з його 50% оплатою тощо. У червні 1956 р. постановою союзного уряду скасовувалася плата за навчання в середніх і вищих навчальних закладах.

Особлива увага зверталася на необхідності забезпечення ґрунтовного ознайомлення учнів середніх спеціальних і студентів вищих навчальних закладів з новітніми досягненнями вітчизняної та зарубіжної науки і техніки та передовим досвідом виробництва. Але значне, майже чотириразове збільшення контингенту учнів технікумів за період з 50-го і до кінця 80-х років зумовлювалося не тільки забезпеченням сприятливих умов для навчання та поєднання навчального процесу з виробничим. Воно передусім

було викликано зростаючими потребами галузей економіки, які згідно з п'ятирічними планами мали розвиватися швидкими темпами і вимагали великої кількості спеціалістів. До таких галузей відносилися: будівництво, хімічна промисловість, металургія, транспорт, електромашино - і приладобудування, гірнича галузь та ін.

Сотні тисяч випускників середніх спеціальних закладів щорічно поповнювали ряди інтелігенції, працюючи в усіх галузях народного господарства і культури республіки.

Висновки

Проведений під час дослідження історіографічний аналіз розкриває фрагментарність розгляду обраної теми у контексті інших проблем повоєнного розвитку українських земель. Праці радянських дослідників, написані в умовах жорсткої цензури та державного пресу, акцентували увагу лише на досягненнях у розвитку освітньої системи. Їх автори майже не торкалися проблеми протистояння влади та українського підпілля в сфері освіти та культури.

Післявоєнна розруха, в роки якої відбувалось відновлення та становлення радянської освітньої системи, негативно позначалася на матеріально-технічній базі навчальних закладів та становищі педагогічних кадрів. Найбільших ресурсів потребувало шкільництво західних областей УРСР, позаяк нестача освітніх приміщень у міжвоєнний період, нищення та пограбування шкіл в роки нацистської окупації, під час фронтових боїв призвело до катастрофічної ситуації в цій сфері. Під шкільні приміщення відводилися будинки репресованих чи висланих місцевих жителів. Зусиллями радянської влади та громадськості вдалося відновити та розширити мережу шкіл, налагодити постачання підручниками, зменшити число неписьменних, забезпечити більшості населення доступ до освіти, що однозначно є позитивним моментом.

У післявоєнний період відчувався дефіцит освітянських кадрів, зберігався низький відсоток освіченості населення, недостатньою була кількість навчальних закладів з підготовки вчителів. Давалась взнаки і політика недовіри до місцевих фахівців з радянського боку. Проблему дефіциту лояльних до влади кадрів вирішували шляхом направлення у західні області України освітян, партійних, державних службовців, «силовиків», робітників та представників інших професій зі східних регіонів УРСР та інших республік. Саме вони мали стати опорою влади на місцях. Повсякденне життя вчителів, особливо сільських характеризувалося бідністю, відсутністю власного житла, поганими матеріально-побутовими умовами, що засвідчують численні звіти, матеріали перевірок та скарги педагогів регіону. Завдяки збільшенню фінансових асигнацій на забезпечення вчителів та викладачів, до кінця 1950-х рр. ситуацію вдалося виправити. Рівень життя педагогів покращився, хоча проблеми матеріального забезпечення зберігалися.

Аналогічними були проблеми матеріально-технічного та кадрового забезпечення для закладів професійно-технічної та вищої освіти. Однак, до кінця 1950-х рр. було значно розширено мережу середніх спеціальних 194 навчальних закладів та установ вищої освіти, які забезпечували підготовку кадрів для різних галузей господарства, науки і культури. Першочерговим завданням радянського керівництва у повоєнний період було поширення комуністичної ідеології, процес впровадження якої був перерваний війною. Продовжувалось зміцнення тоталітарної системи, елементами якої, крім панування єдиної ідеології, було встановлення контролю за всіма сферами життя, стандартизація поведінки і мислення, репресії та переслідування інакодумців. Сталінський режим прагнув якнайшвидше здійснити соціалістичні перетворення та створити необхідні умови для остаточної інтеграції західноукраїнського регіону до складу СРСР.

У цих планах ключова роль відводилась освітньому простору, адже через шкільну мережу, систему професійно-виробничої та вищої освіти суспільству насаджувались комуністичні ідеали, виховувалося нове покоління «радянської людини». Безпосередній нагляд за навчально-виховним процесом у школах, педагогічних училищах, інститутах, університетах та діяльністю інтелігенції здійснювали обласні комітети КП(б)У.

Культурно-освітня політика держави підпорядковувалася завданню будь-якими засобами побороти український національно-визвольний рух. Надзвичайно важливе місце відводилось навчальним закладам педагогічного профілю, які займались підготовкою педагогічних кадрів для всіх ступенів освіти. Радянський педагог мав стати пропагандистом і агітатором більшовицьких ідеалів, вихователем молодого покоління «майбутніх будівників комунізму». Ефективним фактором пропаганди та контролю влади за учасниками навчально-виховного процесу були піонерські та комсомольські організації.

Учнівська та студентська молодь опинилась в епіцентрі протистояння радянської влади та націоналістичного підпілля, що безпосередньо позначилось на їхньому становищі. Процеси утвердження тоталітарної держави призводили до поширення у всіх сферах суспільного життя однотипності поглядів, стандартизації мислення. Школярів від початкової ланки до випускного класу виховували в дусі матеріалістичного світогляду, відданості комуністичній партії, ненависті до «українських буржуазних націоналістів». Студентів закликали не просто здобувати фахові знання, а засвоювати марксистсько-ленінський світогляд, брати безпосередню участь у державному будівництві. Дієвим елементом контролю за суспільною думкою було залучення молоді до комуністичних молодіжних організацій.

За допомогою усіх можливих засобів агітації і пропаганди школярів та студентів, позбавлених зв'язку з іншим світом, переконували, що єдино правильним шляхом політичного розвитку є соціалізм, а всі хто виступають проти цього - вороги та зрадники народу. Існуюча система розвивала у свідомості переважної частини молоді інстинкт самозбереження, що виявлявся у приховуванні своїх справжніх поглядів, думок, переконань. Повернення більшовицької влади у 1944 p. на територію Західної України, посилення тиску на населення, ускладнювали можливості ОУН з проведення масштабної скоординованої діяльності серед учнів та студентів.

Система навчально-виховних установ займає одне з центральних місць у процесі взаємодії людини з оточуючим середовищем і державними інституціями та, в свою чергу, залежить від політичних, соціально-економічних та культурних процесів, що відбуваються в країні. В умовах реформування сучасної системи освіти в Україні необхідно врахувати недоліки та прорахунки радянської освіти, виокремлювати її позитивні моменти. Базовою складовою молодіжної політики держави має бути виховання критично мислячого, національно свідомого та соціально активного громадянина. З огляду на це, безумовно цінним буде досвід національно-патріотичного виховання шкільної та студентської молоді в минулому.

Джерела та література

1. Багацький В. В., Кормич Л. І. Історія України: підручник / В. В. Багацький, Л. І. Кормич. - Вид. третє, доп. і переробл. - К. : Алерта, 2010.

2. Бойко О. Д. ІсторіяУкраїни : підручник / О. Д. Бойко. - 5-те вид., допов. - К. :Академвидав, 2014 (Серія «Альм-матер»).

3. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1998.

4. Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту в Україні 60 - 90-х років ХІХ ст. (видання друге). - К., 2011.

5. Борисенко В., Бульвінський А., Візер С. Еволюція українсько-російських відносин у другій половині XVII ст. - К., 2006.

6. Борисенко В., Візер С. Державотворчі та національно-духовні процеси в Україні першої половини XVII ст. - К., 2010.

7. Борисенко В.Й., Телегуз І.О. Національна освіта і формування української модерної нації у 1921-1934 роках: європейські тенденції та радянські реалії. - К., 2012.

8. Верига В. Нариси з історії України (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.). - Львів, 1996. 9. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ -ХХ ст. - К., 1996.

10.Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т. - К., 1991 - 1998. 11.Грушевский М. Очерк истории украинского народа. - К., 1991.

12.Дорошенко Д. Нариси історії України: В 2-х т. - К., 1991.

13.Залізняк Л. Стародавня історія України. - К., 2012.

14.Економічна історія України: історико-економічне дослідження в 2-х томах. - К., 2011. - Т. 1 - 2.

15.Іванова Л. Г. Національна ідея в українській суспільно-політичній думці (І половина ХІХ століття). - К., 2010.

16.Іванова Л.Г., Доценко О.Г. Український суспільно-політичний рух у другій половині XIX ст. - К., 2010.

17.Іванова Л.Г., Доценко О.Г. Сорокові роки ХІХ ст.: новий етап суспільно-політичного руху в Україні. - К., 2013.

18.Історія України: підручник для студентів неісторичних спеціальностей вищих навчальних закладів / [О. М. Бут, М. І. Бушин, Ю. І. Вовк та ін.]; за заг. ред. д.і.н., проф. М. І. Бушина, д.і.н., проф. О. І. Гуржія; М-во освіти і науки України, Черкас. держ. технол. ун-т. - Черкаси: ЧДТУ, 2016.

19.Історія українського селянства. В 2-х т. - К., 2006. - Т. 1. - 2.

20.Історія української культури. В 5-ти т. - К., 2001 - 2011. - Т. 1 - 5.

21.Історія русів (український переклад І. Драча). - К., 1991.

22.Історія України в особах: ХІ - ХVІІІ ст. - К., 1993.

23.Історія України в особах: ХІХ-ХХ ст. - К., 1995.

24.Історія України / під заг. ред. В. Смолія. - К., 2000.

25.Історія України: нове бачення: В 2-х т. - К., 1995-1996.

26.Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1990.

27.Культура і побут населення України. - К., 1993.

28.Історія українського козацтва: Нариси у двох томах / відп. ред. В. Смолій. - К., 2006 - 2007. - Т. 1 - 2.

29.Нариси історії української революції 1917 - 1921 рр. - К., 2011 - 2012. - Кн. 1 - 2. 30.Теоретична спадщина Михайла Драгоманова в сучасних вимірах / гол. ред. В. Борисенко. - К., 2011.

31.Україна крізь віки: У 15-ти т. - К., 1997 - 1999.

32.Шевчук В., Тараненко М. Історія української державності. - К., 1999.

Додаток

Размещено на Allbest.ru