Європейський фронтир і проблеми початків козацтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Європейський фронтир і проблеми початків козацтва

Леонтій Войтович

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кафедра історії середніх віків та візантиністики

Львів, Україна

Проблеми початків козацтва і їх формування в рамках европейського фронтиру далі є актуальними. Повільно долаються давні стереотипи, зокрема версія появи козацтва в результаті трансформації селян-втікачів від феодального гніту в умовах ординської загрози. Але все ще відроджуються версії уходництва або ж походження козаків від бродників. У пропонованій студії проаналізовано вражливі сторони існуючих версій. Розглянена ситуація у причорноморських степах в період розпаду Золотої Орди і появи Кримського ханства, проблема оборони степових кордонів. Проаналізовано появу на фронтирі ординських козаків, початки і умови формування українського козацтва і його зв'язок з нижчими військовими станами Великого князівства Литовського та участь шляхти і окремих князівсьвих родин у цих процесах. Повністю підтримано версію Сергія Леп'явка стосовно формування українського козацтва. Прослідковано зміну чисельности, структуру і організацію, озброєння, логістику козацького війська, причин активности у морських походах.

Окрема увага приділена козацькій еліті, її стосункам з адміністрацією, прагненням і сподіванням, спробам організувати реєстрове війська і підпорядкувати козацтво державній владі, зокрема рекомендації київського біскупа Иосифа Верещинського. Показано, що уряд не вникав у ситуацію фронтиру, навіть намагався ліквідувати козацтво, не маючи йому відповідної альтернативи. При цьому під час кожного загострення на різних кордонах, зокрема у Прибалтиці чи на сході з Московською державою, уряд розгортав мобілізацію козацтва, відкладаючи на майбутнє вирішувати пов'язані з ним проблеми. Врешті ця невдала політика уряду підштовхнула козацтво до епохи польсько-козацьких війн, які підготували падіння самої Речі Посполитої.

Ключові слова: европейський фронтир, козацтво, Дике поле, бродники, низове військо, Иосиф Верещинський.

EUROPEAN FRONTIER AND THE PROBLEMS OF BEGINNINGS OF THE COSSACKS

Leontiy VOITOVYCH

The Ivan Franko National University of Lviv,

Department of History of Middle Ages and Byzantine Studies,

Lviv, Ukraine

The problems of beginnings of the cossacks and their forming within the framework of European frontier still remain actual. Old stereotypes are slowly overcome, in particular version of appearance of the cossacks as a result of transformation of peasants-fugitives in the conditions of threat from the Horde. The weak sides of existent versions are analyzed in the offered research. The article covers a situation in steppes near the Black sea in the period of disintegration of Gold Horde and the appearance of the Crimean khanate. The appearance of cossacks from Horde, the beginnings and terms of forming of Ukrainian cossacks and are analyzed in this paper. The version of Sergij Lepjavko is fully supported in relation to forming of Ukrainian cossacks. The author also investigated the change of quantity, structure, armament, the logistic of cossack army, as well as the reason of their activity in marine hikes. Separate attention is paid to cossack elite, its relationsships with administration.

Key words: European frontier, the cossacks, Wild field, the brodnicks, Yosif Vereschinski.

Европейський фронтир, своєрідна “сторона кордону як явища, що легко могло перетворитися у справжній військовий фронт”, тобто мілітарна зона, яка відділяла європейську християнську цивілізацію від кочових суспільств, пролягала причорноморськими степами від кінця ІХ ст., коли християнство нарешті утвердилося на Русі. Поява могутньої Монгольської імперії і її Західного відламу - Золотої Орди відсунуло європейський фронтир до меж королівства Руси (Галицько-Волинської держави), чиє військо в XIV ст. сусіди вважали нездоланним захистом від ординців. Розпад Золотої Орди і перехід причорноморських степів до Великого князівства Литовського, знову пересунули європейський фронтир далі на південь. Поява окремого Кримського ханства, яке підштовхували одне проти другого Велике князівство Московське та Велике князівство Литовське, які перебували у постійній конфронтації, покликоло проблему оборони південних кордонів.

Система оборони південних КОРДОНІВ обох держав бажала крашого, що значно полегшувало ординцям їх завдання. Московська держава щоліта (зимою Дике поле було непрохідне) виряджала в поле спеціяльний наряд - до 20 тис. помісного війська, яке татари легко обходили, користуючись неузгодженістю дій окремих командирів і слабкою мобільністю противника. Борис Годунов (1551-23.04.1605) розпочав колонізацію південних степів, просуваючи далі на південь лінії оборони, укріплені засіками, розвідувальними заставами та фортецями, удосконалюючи службу в нарядах. Його наступники продовжили цю практику. Але ефективність тієї організації оборони була низька. У Польсько-Литовської держави взагалі не було жодної системи оборони південних кордонів крім ріденького ланцюжка застарілих замків зі залогами у кілька десятків воїнів, підсилених ополченцями міст та містечок. Тому в 1482 р. Менґлі-Гірей легко дійшов аж до Києва і без особливих зусиль навіть здобув його, бо укріплення Києва від домонгольських часів тільки трохи підремонтували київські Ґедиміновичі. Так само виглядали укріплення інших нових і старих міст. Прикордонні старости не мали ні сил ні коштів для організації хоча б сторожової служби. А важкі панцерні дружини удільних українських князів не мали жодних шансів догнати ординців, які вміло уникали з ними зіткнень. Непридатність шляхетського ополчення повністю проявилась у виправах в Дике поле, зокрема в 1497 р., а сумна статистика ординських нападів та її резонанс у суспільстві змушували шукати виходу у виплатах “упоминків” та спробах домовитися або вплинути на Гіреїв через їх сюзеренів Османів, що постійно завершувалося невдачами.

І за таких умов фронтир народив спецефічне явище, яке використали обидва супротивники - козацтво.

Степові простори Дешт-і Кипчаку (Дикого поля) були багаті звіриною та птицями, а численні ріки - рибою та бобрами. Крім того тут добували селітру (одну з головних складових пороху) та на численних солончаках сіль (основний консервант цієї епохи). Однак саме перебування в Дикому полі вимагало досконалого володіння зброєю і наявності такої зброї, що була дуже дорогою, а від права володіти зброєю практично виключено селянство, яке відлучили від зброї ще в ранньому середньовіччі. І це дозволяє повністю відкинути заідеологізовані стереотипи про селян-втікачів від феодального гніту, які стали козаками. З цієї ж причини дуже обережно слід ставитися і до досі популярної теоріїуходництва. Важко собі уявити сезонних пасічників чи, навіть, мисливців відповідно озброєних і у панцирах, без чого в XV ст., як і без належної військової оргазізації, вижити в Дикому полі було би неможливо.

Також не виглядає переконливим відродження інтересу до версії походження козаків від бродників, які були окремим етносом, близьким до аланів, або ж корпорацією, яка обслуговувала броди і торговельні шляхи в низів'ях Дунаю, Дністра, Південного Бугу та Дніпра. Востаннє бродники згадані під 1353 р. у складі війська великого князя рязанського Олега Івановича на війні з Москвою. Зрозуміло, що ці бродники ніяк не могли бути пов'язані з нащадками бродників, які наприкінці ХІІ ст. допомагали болгарам проти візантійців. Існування подібної корпорації в XIV от. у причорноморських степах між Дніпром і Дунаєм, заповнених великими ординськими містами, більш ніж сумнівно.

Зрозуміло, що першими господарями окраїн Дикого поля були степовики- ординці. В ординських улусах на їх межах ближче до осілого населення зосереджувалися нукери та улани, які не хотіли перебувати в системі ординської організації з її жорстким поділом на десятки та сотні і виконанням наказів мурз та емірів. Такі ординці не лише полювали та рибалили в прикордонній зоні, а на свій страх та ризик організовували наскоки на осіле населення та купецькі каравани, збуваючи свою здобич в ординських ставках та містах на ринках. Звалися такі розбійники - козаками11. Ординська верхівка часто переслідувала козаків, але переважно не заваджала їх існуванню, а при потребі використовувала як провідників під час походів, а купці з охотою скупали їх здобич по дешевій ціні, взамін продаючи по дорогій ціні необхідні припаси та харчі. На зиму ці козаки приставали до ординських зимівників, проїдаючи тут свої ресурси, щоби влітку знову відійти в степ. Подібні степові “промисловики” стали організовуватися у ватаги і на степових окраїнах українських та російських князівств. Серед них значну частину складали звиклі до степу рештки половців та чорних клобуків, які раніше були пов'язані з руськими князями. Ці неординські козаки теж дозволяли собі шарпати купецькі каравани, а також ординські стани. На зиму вони відходили у прикордонні міста, збуваючи свою здобич та результати “промислів”. Адміністрація прикордонних земель користала з їх досвіду та допомоги і не заваджала їх діяльності. Під їх прикриттям, напевно, діяли найвідчайдушніші уходники.

Зачатки їх організації припадають десь на 1393-1411 рр., коли васал великого князя литовського Вітовта внук Мамая князь Олександр (Лексада) Глинський на степових кордонах нижче порогів почав формувати з козаків різного походження за орденськими зразками низове військо . Трохи пізніше такі козаки зафіксовані під 1444 р. у Рязанському князівстві, де вони взяли участь у боях з казанським царевичем Мустафою, на лижах, будучи озброєні сулицями, рогатинами і шаблями. Перші українські козаки, згадуються в 1489 р. як провідники війська, очоленого принцом Яном Альбрехтом, сином короля Казимира Ягелончика, які добре знали степ. А у 1492 р. для захисту від козаків кримський хан Менглі-Гірей відбудував стару литовську фортецю Дашків як Очаків і спорудув біля о. Тавані (поблизу нинішньої Каховки), де ширина ріки не перевищувала 500 кроків, фортецю Іслам-Кермень. європейський фронтир козацтво

Тому, на мій погляд, слід погодитися з обґрунтованим висновком Сергія Леп'явка, що козацтво виникло на базі різноманітних нижчих військових станів Великого князівства Литовського, які не мали земельних володінь і власних гербів: панцирних і путних бояр, замкових слуг та інших. Вони злилися з нащадками козаків князя Олександра Глинського, від яких перебрали ряд тюрських назв, термінів і звичок. До них приєдналася також дрібна шляхта і, навіть, нащадки удільних князів. Переважна більшість козацьких вождів походила з шляхти, менше з міщан. З середини XVI ст. в козацькому середовищі 1581), гетьман Свірговський Іван (1574), кошовий отаман Павлюк (1575), гетьман князь Богдан Ружинський (1575-1576), гетьман Шах Яків (1577-1578), гетьман Лук'ян Чорнинський (1578, 1586), гетьман Арковський (1578), гетьман Дем'ян Скалозуб (1579-1580), князь Ружинський Остафій (1581-1583), гетьман Орешовський Ян (1581-1590), кошовий отаман Зборовський Самійло (1583-1584), гетьман князь Ружинський Михайло (1584-1586), кошовий отаман Кулага Захар (1585), гетьман Богдан Микошинський (1586, 1594, 1595), князь Ружинський Микола (1587), князь Ружинський Кирик (1588), гетьман Чановицький Войтех (1590), гетьман Косинський Криштоф (1590-1593), гетьман Полоус Федір (весна 1595,1596,1598), гетьман Лобода Григорій (весна 1595 - 20.03.1596), гетьман Шаула Матвій (20.03-24.03.1596), гетьман Наливайко Северин (Семерій?) (24.03-28.05.1596), реґіментар реєстру Байбуза Тихон (1596-1599), гетьман Кремпський Кароль (літо 1596), гетьман Нечковський Христофор (літо 1596), гетьман Кішка Самійло (1599-1602), гетьман Крутневич (Кортневич) Гаврило (1602-1603), гетьман Куцко (Куцкович) Іван (1602-1603), гетьман Косий Іван (1602-1603), гетьман Ізапович Григорій (кінець 1606), гетьман Зборовський (1606, 1608), гетьман Олевченко (1609), гетьман Андрієвич Каленик (1609-1610, 10.1624-01.1625, літо 1632), гетьман Тискіневич Григорій (травень 1610), гетьман Конашевич-Сагайдачний Петро (1610? - 03.1617, 10.1617-03.1620, 08.1621-10.04.1622), гетьман Василь Стрілковський (1616), гетьман Барабаш Дмитро Богданович (03-10.1617), гетьман Стецик (Стецько) (1618), гетьман Неродич-Бородавка Яків (03-23.08.1620), гетьман Голуб Оліфер Євстахович (03.1622-10.1624, перша половина 1626), гетьман Пирський (01-09.1625), гетьман Жмайло Марко (09-5.11.1625), гетьман Дорошенко Михайло (5.11.1625-12.1628, з перервами), гетьман Вовк Костянтин (друга пол. 1626), гетьман Чорний Григорій (12.1628-09.1629), гетьман Іванович Левко (09-12.1629), гетьман Федорович-Трясило Тарас (1630-1632), гетьман Конашевич-Бут Павло (17.05-28.05.1630), гетьман Орендаренко Тиміш Михайлович (28.05.163022.09.1631), гетьман Кулага-Петражицький Іван (22.09.1631-літо 1632), кошовий Бубновський Леонтій (1632), кошовий Перев'язка Семен (1632), гетьман Діденко Андрій Гаврилович (літо 1632-04.1633), гетьман Дорошенко Дорофій (04-8.06.1633), гетьман Острянин (Остряниця) Яків (8.06.1633-1634, 12.1637-3.06.1638), регіментар реєстру Караїмович Ільяш (весна 1634, 24.12.1637-1648), гетьман Сулима Іван (1634-09.1635), гетьман Григорович Максим (осінь 1635), гетьман Михнович-Бут Павло (Павлюк) (1636-24.12.1637), гетьман Томиленко Василь (1636-08.1637), гетьман Кононович Сава (літо 1637), гетьман Гуня Дмитро (3.06-28.06.1637), кошовий отаман Півтора-Кожуха Карпо (1647), отаман Гулак (Булюк?) Максим (1647), гетьман Хмельницький Богдан Зиновій Михайлович (21.01.1648-27.07.1657), гетьман Забуський Семен (28.07-9.08.1649), гетьман Худолій (02-03.1650), гетьман Хмельницький Юрій Богданович (27.07-24.08.1657, 14.09.1659-01.1663, 1677-1678, 1685, князь Малоросійської України, 1678-1681), гетьман Барабаш Яків (09.1657-05.1658), гетьман Виговський Іван Афанасійович (25.08.165714.09.1659), наказний гетьман Безпалий Іван (10.1658-10.1659), гетьман Іскра Іван Якович (січень 1659), наказний гетьман Сомко Яким (10.1660-06.1663), гетьман Тетеря Павло (01.1663-07.1665), гетьман Брюховецький Іван Максимович (06.1663-8.06.1668), гетьман Опара Степан (07-08.1665), гетьман Дорошнгко Петро Дорофійович (08.1665-19.09.1676), гетьман Суховій Петро (кінець 1668-літо 1669), гетьман Многогрішний Дем'ян (12.1668-05.1672), гетьман Ханенко Михайло (літо 1669- 4.03.1672), гетьман Іван Самойлович (05.1672-07.1687), гетьман Гоголь Остап (05.1675-5.01.1579), гетьман князь Юрій Дука (1681-1683), гетьман Станіслав Куницький (осінь 1683 - зима 1684), гетьман Драгинич Яній (1683-1684), гетьман Могила Андрій (зима 16841686), гетьман Мазепа Іван Степанович (25.07.1687-03.1710), наказний гетьман Гришко (1692), гетьман Петрик (1692-1696), наказний гетьман Самусь (1696-1704), гетьман Скоропадський Іван Ілліч (7.12.1708-14.07.1722), гетьман Орлик Пилип (03.1710-1742), наказний гетьман Полуботок Павло Леонтійович (07.1722-18.12.1723), гетьман Апостол Данило Павлович (1.10.1727-17.01.1734), гетьман Розумовський Кирило Олексійович (1750-1764) (Леонтій Войтович. Османська імперія і Кримське ханство. Фронтир: московсько-литовське суперництво, козацтво, граничари, гайдуки. Войтович Л., Овсінський Ю. Історія війн і військового мистецтва. Т. 1. Від зачатків військової організації до професійних найманих армій. (Харків, 2017), 848-891. верхівка вже формувалася з родовитого козацтва, переплетеного між собою родинними зв'язками.

Перші покоління козаків до часів князя Дмитра Вишневецького-Байди носили дідівське озброєння - легкі захисні панцири, байдани, колонтарі, бехтерці, шоломи. Були озброєні списами, шаблями і луками, які ще використовували до середини XVII ст. Лук був значно ефективніший стосовно густоти стрільби на одній відстані з ручною вогнепальною зброєю, а зі скорострільности перевищував вогнепальну зброю у 5-10 разів. Але козацтво вчасно оцінило ефективність вогнепальної зброї, яка стала основною з другої половини XVI ст. Це були переважно трофейні “яничарки” - турецькі мушкети, на той час значно кращі за европейські. Козацька піхота була знайома зі стрільбою випалами (залпами). Вона прославилася у морських походах, висадці десантів, здобутті фортець та інших блискавичних операціях. У походах вони використовували весельно-парусний тип кораблів, т. з. “чайки”, які завдяки очеретяному поясу мали високу надійність на воді навіть у штормову погоду. Військо мало польову артилерію та численну дрібнокаліберну артилерію (фальконети) на чайках і в польових укріпленнях. Козаки були знайомі з мистецтвом інженерної атаки фортець, про що свідчать епізоди з московського походу 1618 р., та технікою мінної війни (саме на підкопі від вибуху порохової міни загинув гетьман Богдан Ружинський). Постачання війська було проблематичним, особливо амуніцією. У забезпеченні необхідними військовими матеріялами (селітрою, свинцем, оловом, різними видами зброї) важливу роль відігравали черкаські та канівські старости, а також українські князі та маґнати, пов'язані з козацтвом, про що найкраще свідчать регулярні заборони соймів та королівські універсали.

Загальна кількість українських козаків була невеликою і зростала повільно. Черкаський і канівський староста Остап (Євстахій) Дашкович (1455-1535), який з допомогою козаків успішно воював з ординцями, у 1532 р. вперше на соймі поставив вимогу про організацію постійного козацького війська для захисту дніпровських перевозів чисельністю 2 тис. піхоти, 500 осіб кінноти та військової флотилії. Але перший козацький реєстр чисельністю 300 осіб організований аж 5 червня 1572 р.. Наступні козацькі реєстри складали: 500 осіб (1578), 1000 (1590, 1617), 2200 (1601), 3000 (1619), 5000 (1624), 6000 (1625, 1630), 7000 (1634), 6000 (1637) і 40 тис. (1649). Реальне число козаків завжди було більшим за реєстри.

Іноді нереєстрові козаки числилися як джури , вони отримували частину військової здобичі, а часом з ними ділилися і платою, відпущеною урядом на реєстр. Реєстрові і нереєстрові козаки мали однакову організаційну структуру. Козацькі вожді спочатку іменувалися отаманами і кошовими отаманами31, а вже від 1514 р. стали називати себе гетьманами за взірцем військової верхівки Речі Посполитої. Так само за зразками Речі Посполитої були утворені уряди генеральної старшини: суддя, осавул, писар, обозний, хорунжий і бунчужний.

Спочатку військо ділилося на сотні, які називалися за прізвищем сотника. Сотні ділилися на десятки, що називалися за прізвищами десятників. З ростом чисельності військо стало ділитися на полки, які спочатку мали назву за прізвищем полковника. Окремі гетьмани (Г. Лобода, А. Наливайко, П. Конашевич-Сагайдачний) мали свої гетьманські полки, які називалися за їх іменем. Інші гетьмани мали свої менші підрозділи - роти чи сотні. При полковниках також були осавули, писар, хорунжий і обозний, званий отаманом. Полк складався переважно з п'яти сотень. На практиці це означало 500-800 козаків, не рахуючи джур-пахолків. Рідше - до тисячі козаків. Менше 500 козаків числив мало який полк. Часом у складі полку виділялися підрозділи з двох-трьох сотень, очолені осавулами. Так було, наприклад, у війську гетьмана Якова Шаха і гетьмана Самійла Кішки.

Проти досконало розробленої ординської тактики нападів і збору ясиру, яку описав Боплан козаки протиставили доволі ефективну тактику контрборотьби. Для попередження про небезпеку зі сторони татар або турків виставлялися бікети (бекети), споруджувалися редути, фіґури та використовувалися скіфські кургани (могили). Редути почали з`являтися на зламі XVI-XVII ст. під впливом французьких військових інженерів переважно на Лівобережжі. Ці польові земляні укріплення у вигляді прямокутника служили для прикриття і розміщення кінних козацьких стеж чисельністю до 50 чоловік, які чатували на можливих шляхах татарських загонів. Редути розміщалися так, щоби між ними можна було передати світловий сигнал (як правило розпалений вогонь). Для швидкої передачі сигналів про небезпеку використовувалися фіґури. Вони складалися із 20 однодонних просмолених бочок, розташованих кругами по 6, 5, 4, 2 бочки. Один ряд ставився на другий, утворюючи конусоподібну фіґуру. Фіґури охороняли 2-3 козаки, які при появі ворога, залежно від його сили підпалювали одну або дві фіґури і, таким способом, по ланцюгу давали знати про наближення противника. Широко використовувалися і скіфські кургани-могили, які перетворювали в редути і на вершині яких розміщалися дозорці та виставлялися фіґури. На деяких навіть встановлювали гармати. Така система спостереження, розвідки, оповіщення і зв'язку забезпечувала козакам можливість успішно розгортати сили, щоб перехоплювати ординське військо, хоча це вдавалося не так часто, особливо в ранні періоди становлення козацтва.

На Низу Дніпра на о. Томаківка в середині XVI ст. з'явилося перше чисто козацьке укріплення - Січ. Томаківську Січ зруйновали ординці в 1593 р. Її укріплення мали форму правильного прямокутника, висота валу сягала 1,6 м., ширина в основі - 11 м. Вал був прикритий ровом. Описи Томаківської Січі не збереглися. Князь Дмитро Вишневецький-Байда у 1554 р. збудував укріплення на о. Хортиця, які здобули ординці в 1557 р. Нову Січ козаки заложили на о. Базавлук в гирлі річок Чортомлика, Підпільної і Скарбної. Більшість козаків збиралася на Січ тільки влітку. Домовиті козаки мали свої господарства, так звані зимівники - укріплені хутори або садиби по прикордонних містах. На зиму на Січі залишалося невелике число бездомних козаків, так званої голоти, переважно вихідців з інших станів. Хоча літом козаки займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством та іншими промислами (зокрема видобутком солі та селітри), запастися на зиму достатньою кількістю харчів було проблематично. Запорозька кухня була доволі бідною (знаменитий куліш - проста каша, солонина, сушене м'ясо та сушена риба). Козаки брали активну участь у торгівлі з Кримом, яка не припинялася, попри на постійні сутички. Свою військову здобич вони спускали торговцям з передмістя Січі, а виручені кошти - вкладали в свої господарства або витрачали в тих же прикордонних містах. Домовиті козаки мали родини, а в своїх господарствах використовували найману працю. На Січі склалася своя система управління на чолі з кошовими отаманами, які не завжди підтримували гетьманів на уряд.

Умови Дикого поля та суперництво переважно з ординцями з їх легким озброєнням призвели до зменшення та майже повної відмови від захисного озброєння. При цьому козацьке військо за рахунок високого рівня вишколу і оснащення вогнепальною зброєю не уступало також турецькому, московському чи молдовському війську. Зрозуміло, що за наявності важкої кінноти у противника доводилося діяти переважно під захистом ваґенбурґу (укріплення з обозних повозок) чи польових укріплень. Легка козацька кіннота не могла протистояти важкій панцирній кінноті, зокрема польським крилатим гусарам. В окремих випадках, коли на боці противника була значна перевага в артилерії, як, наприклад, при Солониці 16-28 травня 1596 р., де майже 8 тис. козаків не встояли перед 2,5 тис. війська (переважно важкої кавалерії) польного гетьмана Станіслава Жолкєвського, який підтягнув важку артилерію, це завершувалося поразками.

В польових укріпленнях під Хотином (4-29 вересня 1621 р.), маючи достатню артилерію і польсько-литовську важку кінноту, козацька піхота зарекомендувала себе якнайкраще. Це ж саме стосується участі козаків у Тридцятирічній війні у складі імперської та французької армії. У битві при Білій Горі 8 листопада 1620 р., перебуваючи на правому крилі імперського війська в складі корпусу фельдмаршала Й. Ц. Тіллі (1559-1632), 400 козаків-мушкетерів в результаті потужних випалів (залпів) відігнали 2 тис. гусарів протестантського війська. При цьому козацькі мушкетери були надійно захищені німецькою важкою кавалерією. Це ж саме відбувалося і під Дюнкерком.

Феномен українського козацтва виходить далеко за рамки східноевро- пейського фронтиру. З однієї сторони протистояння мусульманського і християнського світів, підігріте агресивною зовнішньою політикою Османської імперії, з іншої сторони - ослаблення Великого князівства Литовського в умовах постійних воєн з Московським князівством, агресивна політика якого невпинно зростала, відсутність достатніх ресурсів для оборони степового кордону і наростання релігійних протиріч всередині Польсько-Литовської держави значною мірою позначилися на формуванні цього феномену. Ситуація вимагала постійного професійного війська, утримувати яке уряд не мав ні можливості, ні бажання. Більше того релігійне протистояння, за яким вимальовувалися також етнічні протиріччя, що згодом вибухнули національною революцією, штовхали польських політиків до постійної ідеї ліквідувати саме козацтво. Залишене на самозабезпечення, користуючись підтримкою українських маґнатів та прикордонної адміністрації, українське козацтво почало трансформуватися в окремий лицарський стан, який ніс на собі риси як давнього ленного лицарства (з тою різницею, що роль ленів виконувала самочинна займанщина пусток), основним засобом добування ресурсів якого поступово ставала військова здобич, найманого професійного війська і військових поселенців фронтиру. З цих причин становлення козацтва як професійного війська затягнулося майже на століття до початку XVII ст. За цей час сформувалася ціла козацька територія з паралельною адміністрацією і фактичним козацьким контролем, який місцева державна адміністрація мусила сприймати як необхідну умову виживання і оборони власної території. Уряд не використав останньої можливости перетворити козаків у граничарів, обмежившись половинними реформами, які легалізували частину козацтва у вигляді реєстру, верхівка якого отримала шляхетство з узаконенням земельних володінь, тоді як кресові маґнати отримали можливість формувати свої держави, загострюючи соціяльне становище в реґіоні. Перші козацькі виступи налякали польську еліту і вона почала шукати шляхи ліквідації козацтва, при цьому продовжуючи звертатись до нього як при появі зовнішньої загрози, так і у власних авантюрах у залежних від Туреччини дунайських князівствах та Прибалтиці. У результаті після Хотинської війни у Середньому Подніпров'ї сформувалася ціла козацька теритрія, яка охоплювала значну частину Київського, Брацлавського і Подільського воєводств, з постійним професійним військом, яке і далі утримувалася за рахунок використання неузаконеної землі, військової здобичі, захопленої під час самочинних походів в підконтрольні Туреччині землі51 , найманої військової служби сусіднім володарям від правителів дунайських князівств до імператора Священної Римської імперії, московських царів і кримських принців та виплати реєстру, який влада намагалася скоротити, а командири розширити, зараховуючи випищиків у пахолки та джури і ділячись з ними частиною цієї плати. При цьому козацька територія і чисельність самого війська як і його структура та адміністрація мали постійну тенденцію зростати.

Реально вирішити козацьку проблему у низці своїх творів (1592-1597 рр.) запропонував київський католицький біскуп доктор богослов'я Йосиф Верещинський (бл. 1530/1539-1598), який походив з української шляхти гербу Корчак. На думку біскупа, реорганізоване під королівською опікою козацтво мало трансформуватися у лицарську шляхетську школу. Він пропонував передати козакам територію від Запорожжя до Орші. Очолювати їх мав князь, якому підпорядковувалися козацький гетьман і 13 полків. Князь зі своїм полком мав отримати Переяслав з околицями. Козацький гетьман зі своїм полком мав стаціонувати у Лубнах. Інші полки мали мати свої центри у Пирятині, Старому, Борисполі, Острі, Любечі, Гомелі, Чечерську, Пропойську, Кричеві, Мстиславлі та Радомлі. Козацьке військо мало утримуватися за рахунок земельних надань і економії коштів, які уряд сплачував Кримському ханству за відмову від регулярних нападів у вигляді упоминок. Це військо мало обороняти південні кордони, які ординці постійно порушували, і, головно, служити заслоном проти агресії Московської держави. Козаків нешляхетного походження мали нобілітувати за бойові заслуги. Виглядає, що ці ідеї народилися у колі князів Ружинських і Вишневецьких. Біскуп Верещинський бачив козацьким князем польського короля і великого князя литовського Сигізмунда ІІІ, для якого це було би просте розширення титулу, а князі Ружинські та Вишневецькі - когось зі свого середовища. Можливо через це Ружинські конфліктували з біскупом. Верещинський тримав свою кафедру у Фастові, демонструючи успіхи в колонізації краю і закликаючи европейських володарів до хрестового походу проти турків. Свої ідеї біскуп також поширював у листах до польських достойників, зокрема і до польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. Польська еліта не помітила цього проєкту і сама підштовхнула козацтво до епохи польсько- козацьких війн, які підготували падіння самої Речі Посполитої.

REFERENCES

Andrusjak Mykola. Istoria kozachchyny. Munchen, 1950. (in Ukrainian).

Antonovych Volodymyr. Istoria malorusskoho kazachestva. КІЄУ, 1882. (in Russian).

Antonovych Мyhajlo. tozacke vijsko u Smolenskij vijni. Varszava, 1937. (in Ukrainian).

Antonovych Myhajlo. Perejaslavska kampanija 1630 r. Praha, 1944. (in Ukrainian).

Arcybaszev Nikolaj. Povestvovanie о Rossii. Kn. 3. Моskva, 1843. (in Russian).

Archiv Jugo-ZapadnojRossii. Ch. 7. Т. 1. Kyiv, 1887. (in Russian).

Baran Oleksandr. fezaky na ^perate^^ sluпbi v rokah 1635-1636. Ukrainskyj istoryk. 1979. № 1. (in Ukrainian).

Baran Oleksandr. Kozacko-perskiperehovory v tvorahPietro della Valle. Vmnipeg, 1985. (in Ukrainian).

Batiuk Taras. Vziattja Kafy v 1616 r. v svitli novovyjavlenyh dпerel. Problemy humanitarnyh nauk. Nаukovi zapyski DDPU. Vyp. 14. Drohobych, 2004. (in Ukrainian)

Batiuk Taras. Zbrojni syly Ukrainy v protystojanni turecko-tatasrskij ekspansii u druhij polovyni XVI - na pochatku XVII st. : Istoriografia problemy. Drohobyckij krajeznavchyj zbirnyk. Vp. 10. Drohobych, 2006. (in Ukrainian).

Batiuk Taras. tozacki zbrojni formuvannja u ІІ polovyni XVI - perszij chverti XVII st. Problemy humanitarnyh nauk. Vyp. 14. Drohobych, 2006. (in Ukrainian).

Bibliografia Literarury Polskiej - Nowy Korbut. T. 3. Piamennictwo Staropolskie. Warszawa, 1965. (in Poland).

Bojechko Vasyl', Chaban Anatolij. Rol' zarubiпnyh terytorij v procesi genezysu kozactva. Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 1999. N° 2. (in Ukrainian).

Boplan Hijom Levasser de. Opys Ukrainy, kilkoh provincij Korolivstva Polskoho, scho tjahnutsja vid kordoniv Moskovii do hranyc' Transilvanii, razoM z ikhnimy zvychajamy, sposobom пyttja і vedennja wojen. Kyiv, 1990. (in Ukrainian).

Borschak Ilko. fezaky Khmelnyckoho pid Dunkirkhenom (1645): pо nevydanych dokumentakh arkhiviv vijskovoho ministerstva i ministerstva zakordonnyh sprav u Paryir. Ukrainska trybuna. (1922. 7.01). (in Ukrainian).

Brekhunenko Viktor. Ukrainske kozactvo v koli shidnoevropejskih khrystyjanskih kozackih spilnot. Istoria ukrainskoho kozactva. T. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Brekhunenko Viktor. Hetman chy starszyj? Za lasztunkamy nomenklatury kozackich providnykiv (XVI - persza polovyna XVII st. Naukovi zapysky Nacionalnoho universytetu Kyevo-Mohylanska akademia. T. 130. Istoryczni nauky. Kyiv, 2012. (in Ukrainian).

Bubenok Oleh. Jasy i brodniki v stepjah Vostochnoj Evropy (VI - nachaloo XIII v.). Kiev, 1997. (in Russian).

Butkov Piotr. Ob ІМЄПІ kazak. VestnikEvropy. Моskva, 1822. (in Russian).

Celevych Oleh. Uchast' kozakiv u Smolenskij vijni 1633-4 rr. Zapyski NTSZ. T. 28. Lviv, 1899. (in Ukrainian).

Cherkas Borys. Ukraina v politycznomu protystojanni Velykoho knjazivstva Lytovskoho z Moskovskoju derпavoju і Krymom u 20-h rokah XVI st. Ukraina ta Rosija: problemy politycznych і sociokulturnyh vidnosyn. Kyiv, 2003. (in Ukrainian).

Cherkas Borys. Ukrainske kozactvo naprykici XV - u perszij polovyni XVI ст. Istoria ukrainskoho kozactva. T. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Cherkas Borys. fezacke vijsko do seredyny XVII st. Istoria ukrainskoho kozactva. T. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Chornovol Igor. Teоria komparatyvnych frontyriv. Regionalna istoria Ukrainy. Vyp. 3. Kyiv, 2009. (in Ukrainian).

Chornovol Igor. Vidpovidnyky poniattia frontier u inszyh mowah. Historia - Мегіаіпокж - Тоїі'атотж. Rosja i Europa Zachodnia w polskiej i ukraicskiej historiografii XIX i XX wieku. Gdaesk: Wydawnictwo Uniwersytetu Gdaoskiego, 2013. (in Ukrainian).

Chornovol Igor. Коmparatyvnifrontyry. Svitovyj і vitczyznianyj vymir. Kyiv: Krytyka, 2015. (in Ukrainian).

Chukhlib Taras. Proekt “fezackoho kniazivstva” - ^torycz^ alternatyva politycznoho ustroju Hetmanschuny? Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 2014. N° 4 (517). (in Ukrainian).

Daszkevych Jaroslav. Ukrainsko-іranski perehovory naperedodni Khotynskoi vijny. Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 1971. № 9. (in Ukrainian).

Daszkevych Jaroslav. tozactvo na Velykomu kordoni. Ukrainske kozactvo: suchasnyj stan ta perspektyvy doslidпennja problemy (materialy dla krugloho stolu). Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 1990. № 12. (in Ukrainian).

Daszkevych Jaroslav. Ukraina na Velykomu Kardoni. Davnia і serednioviczna istoria Ukrainy. Na poszanu Iona Vynokura z nahody joho 70-riczcza. Kamianec'-Podilskij, 2000. (in Ukrainian).

Dokumenty rosijskih arhiviv z istorii Ukrainy. T. 1. Dоkumenty dо Istorii zaporozkoho kozactva 1613-1620 rr. Upoijadnyki L. Voitivych, L. Zaborovskij, J. Isaevych, F. Sysin, А. Turilov, B. Florja. Lviv, 1998. (in Ukrainian).

Domanyckyj Volodymyr. tozachyzna na perelomi XVI і XVII stolit' (1591-1603). Zapyski NTSZ. T. 60. Lviv, 1904; T. 61. Lviv, 1904; T. 62. Lviv, 1904; T. 63. Lviv, 1905; T. 64. Lviv, 1905. (in Ukrainian).

Dzyra Jaroslav. Tatarо-turecki napady na Ukrainu XIII-XVI st. za Chronikamy Belskoho i Stryjkovskoho. Ukrainskij istoryko-geografichnyj zbirnyk. Vyp. 1. Kyiv, 1971. (in Ukrainian).

Florja Borys. Z Istorii vzajemovidnosyn ukrainskoho kozactva і rosijskoho urjadu (80-90-tI rоky XVI st.). Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 1978. № 9. (in Ukrainian).

Fomenko Viktor. Pro kozacki chovny “chajky” ta “duby” (XVII-XVIII st.). Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 1968. № 8. (in Ukrainian).

Gуrka Olgierd. BiaiogrydіKilia a wyprawa 1497r Warszawa, 1932. (in Poland).

Hajvoronskij Aleksej. Sozvezdie Heraev. Simferopol', 2003. (in Russian).

Hajvoronskij Aleksej. Poveliteli dvyh materikov. T. 1. Kiev-Bakhisaraj, 2007. (in Russian).

Henzel' Vladyslav. Problema jasyra v polsko-tureckih оtnoszenrjah XVI-XVII vv. Rossija, Pol'szaiPrichernomorje vXV-XVIIIvv. Моskva, 1979. (in Russian).

Honca Georgij. Moldavia i Osmanskaja agressia vposlednej chetverti XV- pervoj treti XVI st. Kiszinev, 1984. (in Russian).

Hordeev Andrej. Istoria kazachestva. T. 1. Моskva, 1992. (in Russian).

Hraboveckyj Volodymyr, Havrylenko Vоtalij. Nevidomyj universal і najdavnisza kozacka peczatka hetmana Hrygorija Lobody. Seredni viky na Ukraini. Vyp.1. Kyiv, 1971. (in Ukrainian).

Hruszevskij Myhajlo. Hetman Bohdanko. Zapyski NTSZ. T. 16. Lviv, 1897. (in Ukrainian).

Hruszevskij Myhajlo. tozaky v 1470-h rr. Zapyski NTSZ. T. 56. Lviv, 1903. (in Ukrainian).

Hruszevskij Myhajlo. Istoria Ukrainy-Rusy. T. 5. Lviv, 1905. (in Ukrainian).

Hruszevskij Myhajlo. Istoria Ukrainy-Rusy. T. 6. Lviv, 1907. (in Ukrainian).

Hruszevskij Myhajlo. Istoria Ukrainy-Rusy. T. 7. Kyiv-Lviv, 1909. (in Ukrainian).

Hubarev Georgij. Kazaki i ih zemlja v svete novyh dannyh. Vtoraja kniha o kazakah. Buenos- Ajres, 1974. (in Russian).

Hulevych Vladyslav. Kazymyr Jagajlovych і Mengli Hirej : vid druziv do vorohiv. Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 2013. №2 1 (508). (in Ukrainian).

Iljinskij Vadym, Szapovalov G. Zemelno-majnovyj stan na Zaporiппi u XIV-XV st. jak chynnyk zasnuvannja kozackoho vijska nyzovoho. Muzejnyj visnyk. Vp. 15/2. Zaporiii'a, 2015. (in Ukrainian).

Jakovlev Aleksej. Zasecznaja cherta Moskovskogo gosudarstva vXVII veke: ocherk iz istorii oborony juzmoj okrainy Moskovskogo gosudarstva. Москва, 1916. (in Russian).

Javornyckij Dmytro. Istoria zaporozkih kozakiv. Т. 1. Lviv, 1990. (in Ukrainian).

Khalimonenko Hrygorij. Instytut kozactva: turkskoho I ukrainskoho. Shidnyj svit. 1993. №2 1. (in Ukrainian).

Kotlar Mykola. Шо taki brodnyky (Dо problemy vynyknennja ukrainskoho kozactva. Ukrainskyj istorychnyj пurnal. Kyiv, 1969. N° 5 (in Ukrainian).

Krasnov Nikolaj. Kazachij flot. Vojennyj sbornik. (1885). (in Russian).

Krokhmaljuk Jurij. Vоjennyi szlakh Sahajdachnoho na Mоskvu 1618 r. (Strategiczno-pоlityczna studia. Lviv, 1936. (in Ukrainian).

KronikaMarcina Bielskiego. T. 2. Sanok, 1856. (in Poland).

Krypiakevych Ivan. Zaporozke vijsko. Istoria ukrainskoho vijska (vidkniaпyh chasiv до 20- h rokivХХ st.). Vyd. 4. Lviv, 1992. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Pro pryrodu stanovych pryvileiv ukrainskoho kozactva. Problemy ukrainskoi medievistyki. Kyiv, 1990. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Dо problem stanovlennja kozackoho stanu. Druhyj Miпnarodnyj kongres ukrainistiv. Lviv, 23-28 serpnja 1993 r Dopovidi і povidomlennja. Istoria. Ch. 1. Lviv, 1993. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Kozacki vijny kincjaXVIst. v Ukraini. Chernihiv, 1996. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Ukrainske kozactvo u miпnarodnych vidnosynach (1561-1591). Chernihiv, 1999. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Velykyj Kordon Evropy jak faktor formuvannja ukrainskoho kozactva.

Zaporiiija, 2001. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Analogy ukraiskoho kozactva u zachidnomu sviti. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Lepjavko Sergij. Ukrainske kozactvo u miпnarodnych vidnosynach XVI - seredyny XVII st. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Ljakh Sergij. Vypyschyki. Ukrainske kozactvo. Kyiv-Zaporiija, 2006. (in Ukrainian).

Lubavskij Matvej. Nachalnaja istoria malorusskogo kazachestva. пurnal Ministerstva Narodnogo Obrazovanija. 1885. №2 7. (in Russian).

Lubomirski Janysz. Bernard Pretwicz і jego apologia na sejmie 1550 r. Biblioteka Warszawska. 1886. Lipiec. (in Poland).

Lvov Leonid. Otnoszenija meпdu Zaporoпskoj Sechju i Krymom. Odessa, 1895. (in Russian).

Lytvynov Volodymyr. Renesansnyj humanizm v Ukraini. Idei humanizmu epokhy Vidrodпennja v ukrainskij filosifii XV-poczatku XVIst. Kyiv, 2000. (in Ukrainian).

Mocja Oleksandr. Ukrainski kozaky ta ikh rycarski analohy v serednjovicznij Evropi. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

MonumentaPoloniae Vaticana. T. 1. Krakjw, 1913. (in Latin).

Mycyk J., Plokhij Sergij, Storoпenko Ivan. Jak kozaky vojuvaly. Dnipropetrovsk, 1991. (in Ukrainian).

Nikonovskaja letopis'. Ch. 3. Polnoe sobranie russkich letopisej. Т. 11. Sankt-Peterburg, 1897. (in Russian).

Olijnyk Oleksandr. Zaporozkyjzymivnyk. Zaporoija, 1997. (in Ukrainian).

Pismapolityczne. Wyd. K. Turowski. Krak^, 1858. (in Poland).

Podhorodecki Lech. Hetman StanisіawЇуіkiewski. Warszawa, 1968. (in Poland).

Podhorodecki Lech. Sicz Zaporoska. Warszawa, 1970. (in Poland).

Podhorodecki Lech, Raszba Noj. Rozgrom turecko-tatarskih polczysch (1621 r.). Ukrainskyj istorychnyj lurnal. Kyiv, 1971. N° 9. (in Ukrainian).

Rohoпskij letopisec. Polnoe sobranie russkih letopisej. Т. 15. Vyp. 1. Sankt-Peterburg, 1922. (in Russian).

Rudnyckij Stepan. tozacko-polska vijna r. 1625. ZаpyskiNTSZ. Т. 17. Lviv, 1897. (in Ukrainian).

Rudnyckij Stepan. Ukrainski kozaky w 1625-30 rr. Zаpyski NTSZ. Т. 31-32. Lviv, 1899. (in Ukrainian).

Rusina Olena. Ukrainapidtataramy і Lytvoju. Kyiv, 1998. (in Ukrainian).

Russev Evgenij. Borba moldavskoho narodaprotiv Оttomanskoho iga. Kiszinev, 1968. (in Russian).

Russkaja voеnnaja sila. Istoria razvitija voennoho dela ot nachala Rusi do nastojascheho vremeni. Pod red. А. N. Petrova. Т. 1. Izd. 2. Моskva, 1897. (in Russian).

Sas Petro. IosyfVereschynski. Istoria Ukrainy vosobahIX-XVIIIst. Kyiv, 1993. (in Ukrainian).

Sas Petro. Zaporolci u polsko-moskovskij vijni naprykici smuty (1617-1618 rr.). Bila Cerkva, 2010. (in Ukrainian).

Sas Petro. Khotynska vijna 1621 roku. Bda Cerkva, 2012. (in Ukrainian).

Scherbak Vitalij. Formuvannja kozackoho stanu v Ukraini. Kyiv, 1997. (in Ukrainian).

Scherbak Vitalij. Dпerela formuvannja ukrainskoho kozactva. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Scherbak Vitalij. Rejestrovi kozaky na derпavnij sluпbi. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Scherbak Vitalij. Козацьке землеволодіння. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Smolij Valerij, Stepankov Valerij. Derпavna ideja za kozackoi doby. Istoria ukrainskoho kozactva. Т. 1. Kyiv, 2006. (in Ukrainian).

Sopov Aleksandr. Istoriografija voprosa о proishoпdenii kazachestva. Problemy izuchenija i propagandy kazachjej kultury. Majkop, 1998. (in Russian).

Sopov Aleksandr. Istoricheskie predszestvenniki kazakov, stanovlenie i razvitie kazachestva. VestnikAdygejskoho gos. un-ta. 2006. № 1. (in Russian).

Sopov Aleksandr. Brodniki - predszestvenniki kazakov. Voprosy kazachjej istorii i kultury. Vp. 4. Майкоп, 2009. (in Russian).

Sopov Aleksandr. Proishoпdenie kazachestva: vozvraschajas' k probleme. Vestnik Moskovskogo gos. un-ta. Seria 8. Istoria. Mоskva, 2011. № 1. (in Russian).

Spieralski Zigmund. Obrona potoczna. PamiKtnik VIII Powszechnego Zjazdu Historykyw Polskich w Krakowie 14-17 wrzewnia 1958. Warszawa, 1958. (in Poland).

Storoпenko Andrej. IosifVereschynskij, biskup kievskij (1540-1598 hh.). Jeho пyzn' i literaturnaja dejatelnost'. Sbornik statej i materialov po iatorii Jugo-Zapadnoj Rossii. Vyp. 1. Kyiv, 1911. (in Russian).

Sydorenko Vadym. Vognepalna zbroja selansko-kozackoi pikhoty XVI-XVII st. Ukrainskyj istorychnyj lurnal. Kyiv, 1965. № 9. (in Ukrainian).

Telegin Dmytro. Chasy kozacki. Sichi zaporozki. Kyiv, 1997. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Kniazivski dynastii Shidnoi Tvropy (kinec 'ІХ-pochatokXVI st.). Sklad, suspilna іpolitychna rol '. Lviv, 2000. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Vijsko і vijskova оrganizacja. Istoria ukrainskoi kultury. Т. 2. Ukrainska kultura ХІІІ - perszoi polovyny XVII stolit'. Kyiv, 2001. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Halycke knjazivstvo na Nyпnjomu Dunai. Halych і Halycka zemlja v derпavotvorchyhprocesah Ukrainy. Halych, 2008. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Halycka zemlja i Vizantia u ХІ-XIV stolittjah. Drohobyckyj krajeznavchyj zbirnyk. Vyp. 14-15. Drohobych, 2011. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy [Wojtowycz Leontiy]. Rua halicka a Bizancjum w XI-XIV w. : wybrane problemy. Zeszyte Naukowe Uniwersytetu Jagieiiocskiego. Prace Historyczne. T. 138. Krakj'w, 2011. (in Poland).

Voitovych Leontiy. Galician Ruthenia and Byzantium in 11-13th century: selected issues. Colloquia Rusica. T. 1. Ruft ftredniowieczna a s№siedzi (IX - pornwa XIII wieku). Krakуw, 2011. (in English).

Voitovych Leontiy. Zarodпennja profesijnoho vijska. Ukraina: kulturna spadschuna, nacionalna svidomist', derпavnist'. Vyp. 21. Scripta manent. Juvilejnyj zbirnyk na poszanu Bohdana Jakymovycha. Lviv, 2012.), (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. tozacka pikhota: оzbrojennja, оrganizacja, bojovi moпlyvosti na tli evropejskoi linijnoi pikhoty kincja XV - seredyny XVII st. Problemy istorii krain Centralnoi na Shidnoi Evropy. Zbirnyk naukovyh prac'. Vyp. 3. Kamjanec-Podilskij, 2012. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Halych u politychnomu пytti Evropy XI-XIV stolit'. Lviv, 2015. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Jaroslav Osmomysl: sproba portreta. Ukraina: kulturna spadschuna, nacionalna svidomist', derпavnist'. Vyp. 28. Ivan Krypjakevych u rodynnij tradycii, nauci, suspilstvi. Lviv, 2016. (in Ukrainian).

Voitovych Leontiy. Osmanska mperia і Krymske khanstvo. Frontyr: moskovsko-lytovske supernyctvo, kozactvo, hranychary, hajduki. Voitovych L., Ovsinskij J. Istoria vijn i vijskovoho mystectva. Т. 1. Vid zachatkiv vijskovoi оrhanizacji dо profesijnyh najmanyh armij. Kharkiv, 2017. (in Ukrainian).

Volynkin Nikolaj. Predszestvenniki kazachectva - brodniki. VestnikMoskovskogoo gos. un- ta. Serija 8. Istoria. Моskva, 1949. (in Russian).

Vynar Lubomyr. Pochatki ukrainskoho reestrovoho kozactva. Ukraiskyj istoryk. 1964. N° 2-3. (in Ukrainian).

Vynar Lubomyr. Kozacka Ukraina. Vybranipraci. Lviv-Nju-Jork-Paryп, 2003. (in Ukrainian). Winkler Edward. Projekt biskupa Wereszczyoskiego regularnej armji polskiej na kresach.

Przegl№dpowszechny. Krakуw, 1922. (in Poland).

Wbjcik Zbignew. Dzikie Pola w ogniu: O kozaczyzni w dawniej Rzeczi Pospolitej. Warszawa, 1960. (in Poland).

Wbjcik Zbignew. Czy Kozacy zaporoscy byli na smпbie Mazarina. Przegl№d Historyczny. T. 64. Zesz. 3. Warszawa, 1973. (in Poland).

Yakymovych Bohdan. Zbroini Syly Ukrainy: narys istoriyi. Lviv, 1996. (in Ukrainian). Yakymovych Bohdan. Fenomen nashoi istoriyi. Do 500-кшсрсрнф ukrainskoho kozactva.

Ukraina i ukrainci: podiyi daleki i blyzki. (Lviv, 2017). (in Ukrainian).

Zahorovskij Vladimir. Belgorodskaja cherta. Voroneп, 1969. (in Russian).

Размещено на Allbest.ru

...