Еволюція української козацької державності у другій половині XVII–XVIIІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Ддрагоманова

Факультет менеджменту освіти та науки

Кафедра управління, інформаційно-аналітичної діяльності та євроінтеграції

Реферат

з навчального предмету

«Історія української державності»

на тему:

«Еволюція української козацької державності у другій половині XVII-XVIIІ ст.»

Назарчук А.В.

Київ-2020

Зміст

1. Еволюція Гетьманської держави за правління І. Мазепи

2. Суспільно-політична криза Гетьманщини першої половини XVIIІ ст..

3. Об'єктивні та суб'єктивні передумови ліквідації української державності у другій половині XVIIІ ст..

4. Ліквідація Гетьманщини та Нової Січі та її наслідки для українського суспільства



1. Українська держава за гетьманування Івана Мазепи (1687-1708 рр.)

Мазепа - людина і політик

Іван Степанович Мазепа - визначний державний і політичний діяч, гетьман України в 1687-1709 рр. Народився 20 березня 1639 р. в с. Каменці, нині Мазепинці на Київщині в родині заможного шляхтича. Його батько Степан-Адам Мазепа-Калединський, активний прихильник політики І. Виговського, і мати, Марина (Марія) - Магдалина, дали синові ґрунтовну освіту. Навчався він у Києво-Могилянському колегіумі та єзуїтській школі у польській столиці, а згодом доповнював свою освіту в Голландії, Італії, Німеччині та Франції. Службу розпочинав при дворі польського короля Яна ІІ Казимира. В 1663 р. повернувся в Україну. Вже в 1668-1669 рр. І. Мазепа увійшов до вузького кола правобережної козацької старшини, одружившись із дочкою білоцерківського полковника С. Половця. Завдяки цьому шлюбові колишній королівський придворний близько зійшовся з Петром Дорошенком і за короткий строк від ротмістра надвірної варти досягнув рангу генерального писаря й очолював важливі дипломатичні місії гетьмана до Криму й Туреччини. Під час перебування на службі у П. Дорошенка завершується формування майбутнього українського правителя як особи, складаються його основні моральні й етичні засади, викристалізовуються вартісні орієнтири. Під час чергової поїздки в 1674 р. у Крим був захоплений у полон запорожцями, які доправили його до лівобережного гетьмана І. Самойловича. І. Мазепа і тут зумів привернути до себе симпатії нового гетьмана, і той зробив його вихователем власних синів, а в 1682 р. - генеральним осавулом Війська Запорозького.

У 1687 р., після усунення царем І. Самойловича від влади, І. Мазепа став гетьманом і уклав при цьому «Коломацькі статті», якими визначався статус України-Гетьманщини у складі Російської держави. Протягом більш як 20-річного гетьманування І. Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України проросійську політику. Як стверджує історик О. Бойко, від початку царювання Петра І (1689 р.) «І. Мазепа, добившись аудієнції в царя, щедрими дарами, демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин» - він, до речі, допоміг І. Мазепі стати гетьманом), досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І скаже в розмові з Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі».

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях І. Мазепі для швидкого збагачення. Заволодівши майже 20 тис. маєтків, він став одним із найбагатших землевласників у Європі. Водночас становище переважної більшості українців за гетьманування І. Мазепи значно погіршилось і не лише внаслідок централізаторської політики Петра І, волею якого тисячі козаків гинули у виснажливих воєнних походах, у північних болотах на будівництві фортець і нової російської столиці - Санкт-Петербурга, несли важкий тягар утримання всезростаючої кількості царських військ на території України, а й із-за політики гетьмана, який спирався перш за все на козацьку старшину. Це породжувало соціальне напруження, негативно впливало на ставлення до І. Мазепи переважної більшості населення Гетьманщини. Народ називав його «вітчимом» України. А російські урядники, за твердженням канадського професора О. Субтельного, говорили, що «ніколи не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа».

Така політика українського гетьмана спричинила не лише незадоволення простолюддя, а й призвела до повстання запорожців під проводом Петра Іваненка (Петрика), який закликав трудовий люд повстати проти старшини, яка «смокче народну кров», «визволити Україну з-під влади Москви», та інших виступів, які піднімалися то в одному, то в іншому полку. Тож не дивно, що коли І. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ, український народ в переважній більшості не підтримав гетьмана, розглядаючи шведів як ще одних ймовірних окупантів рідної землі.

Гетьман І. Мазепа був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів, приміщення для Києво-Могилянської академії. Він стояв на ґрунті української козацько-гетьманської державності і соборності України. Намагаючись встановити міцну автократичну гетьманську владу із збереженням традиційної системи козацького устрою, І. Мазепа спочатку виступав за можливість співіснування України з Росією на засадах Переяславської угоди. У перший період Північної війни він підтримував Росію, завдяки цьому опанував у 1704 р. Правобережною Україною. Але довідавшись про плани Петра І скасувати козацький устрій Гетьманщини та її автономію, І. Мазепа розпочав таємні переговори спочатку з польським королем Станіславом Лещинським, а згодом - зі шведським королем Карлом ХІІ. У 1708 р. підписав таємну угоду про прилучення України до антимосковської коаліції. Проте після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві (27 червня 1709 р.) І. Мазепа змушений був тікати від переслідування російських військ у Молдову, яка була у складі Османської імперії, де незабаром і помер. Похований у Святогорському монастирі м. Галаца (нині Румунія).

Отже, життєвий шлях І. Мазепи був звивистим, а його політичне кредо дуже суперечливе. Постать гетьмана донині залишається суперечливою, а його життєпис обріс плетивом фантастичних вигадок. Цьому додатково сприяло те, що за доби Романтизму доля І. Мазепи «силою випадку й моди» (Н. Яковенко) опинилась у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців - композиторів, поетів художників. Свої твори гетьманові присвятили Д. Байрон, В. Гюго, Б. Лепкий, О. Пушкін, Ю. Словацький, Т. Шевченко та інші. Впевнено можна сказати, що жодний інший політичний діяч української історії ХVІІІ ст. не став героєм стількох зарубіжних творів. Так, гетьмани Д. Апостол (1727-1734), К. Розумовський (1750-1764 рр.), на нашу думку, зробили не менше І. Мазепи для утвердження української державності, проте їх зовсім обійшли увагою митці - як зарубіжні, так і вітчизняні. Діяльність цих гетьманів видається менш помітною тому, що не вийшла за рамки внутрішніх подій в Україні. Натомість діяльність І. Мазепи і його завершальний політичний крок перетнулися зіткненням двох найяскравіших постатей європейської історії початку XVIII ст. - шведського короля Карла ХІІ і російського царя Петра І. Перетворення Московії з провінційного царства на одну з найвпливовіших імперій континенту, розпочате завдяки перемозі над Швецією, вписало І. Мазепу в контекст європейської геополітики, а відтак - надало масштабності типовому для України завершенню гетьманської кар'єри (Брюховецький, Многогрішний, Самойлович).

Неоднозначність особи І. Мазепи та його дій ускладнюється тим, що ця людина за характером була дуже суперечливою: з одного боку - високоосвічений, здібний діяч, меценат, який чимало зробив для розвитку української культури; з іншого - людина хитра і підступна, без твердих моральних принципів, що проявилося в його стосунках із близькими людьми.

Характеризуючи політичний портрет українського гетьмана, історик М. Рудницький писав: «Мазепа при всій своїй інтелігентності та енергії не був таким прогресивним героєм. Як справжній державний діяч і добрий дипломат він ішов за потребами своєї доби, хитався, кидався на всі боки, був лисом, вовком і людиною з пристрастями, себелюбством, упертістю та інколи надто великою вірою у свої сили».

Оцінюючи діяльність І. Мазепи загалом, відомі українські історики відзначали його орієнтацію на козацьку верхівку і відчуженість від простого народу. М. Грушевський, який був одним з ініціаторів реабілітації І. Мазепи і котрого аж ніяк не можна запідозрити у відсутності українського патріотизму, вважав, що гетьман був дуже сумнівним надбанням для Гетьманщини, мало підходив на роль самостійного, відповідального правителя. Його плани, на думку вченого, не мали під собою ґрунту, оскільки народ їх не підтримував. Отже, в історіографії немає однозначної оцінки політичного портрета гетьмана.

Всебічному висвітленню різнопланової діяльності І. Мазепи перешкоджала політична обстановка XVIII - ХХ ст. Офіційна точка зору в Росії та Радянському Союзі до початку 90-х років ХХ ст. полягала в тому, що гетьман І. Мазепа вважався зрадником. Сьогодні можна спостерігати протилежну картину: почалася кампанія перевтілення І. Мазепи у героя, при цьому деякі автори намагаються зробити з нього послідовного борця за свободу і незалежність українського народу. При такому однобічному підході повторюються недоліки колишніх хулителів І. Мазепи, але, так би мовити, навпаки.

Прибічники теорії «гетьмана-героя» ігнорують історичні документи, а керуються, як правило, тим, що і їх непримиренні противники: політичними симпатіями та емоціями.

Щодо звинувачення І. Мазепи у «зрадництві», то гетьман зрадив російського царя Петра І, але не зраджував український народ, і це, вважаємо, не повинно підлягати сумніву. Стосовно «лицемірства» І. Мазепи, котрий, мовляв, «з єзуїтською хитрістю» говорив одне, а думав і робив інше, то це загальноприйнято серед багатьох політиків, дипломатів, можновладців усіх часів.

2. Суспільно-політична криза Гетьманщини першої половини XVIIІ ст.

Смерть Б. Хмельницького стала тим поворотним моментом, що змінив хід української національної революції. Всередині козацької еліти зростають деструктивні сили. Не врятувало ситуацію і те, що козача старшина вирішила у квітні 1657 р. встановити спадковість гетьманства-передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому синові Юрію Хмельницькому.

Хмельницький Юрій (1641-1681) - гетьман України у 1657 та в 1659-1663 рр. Отримав добру домашню освіту, навчався у Києво-Могилянській академії. Намагався продовжити справу батька, шукав союзників які б могли гарантувати цілісність і незалежність Української держави. 27 жовтня 1659 р. він пішов на укладення нового договору (Переяславський) з Росією. Цей договір відчутно обмежував суверенітет Української держави.

В цей же час в таборі козацької старшини відбувається розкол, виділяються декілька груп, що мали різні цілі:

· промосковська;

· пропольська;

· протурецька.

17 жовтня 1660 р. під тиском старшини Ю. Хмельницький підписав з Польщею Чуднівський договір. Не маючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму. В 1663 р. він відмовляється від булави. Під час боротьби за булаву підтримує спочатку П. Дорошенка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховля і М. Каменка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татарів і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спроби об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського договору 1681 р. був відісланий до Стамбула.

60і-80і роки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. Восени 1657 р. на Корсунській Раді було здійснено фактично військовий переворот. Гетьманом проголошено Ів. Виговського.

Ів. Виговський (? - 1663 р.) - діяч українського козацтва. Походив з шляхетної родини. За національно-визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького. Проводив антимосковську політику, в 1658 р. розгромив повстання Я. Барабаша і М. Пушкаря, а 27-28 липня під Конотопом розгромив російські війська. Намагався порозумітись з Річчю Посполитою.

16 березня 1658 р. у Гадячі після довгих переговорів Ів. Виговський підписує договір:

· Утворено Велике Князівство Руське, що входило до Речі Посполитої;

· Входило Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства;

· Утворювались національні збори (депутати від всіх станів);

· Виконавча влада - гетьману;

· Гетьмана обирали всі стани ВКР;

· Гетьман керував збройними силами;

· Вводились посади канцлера, підскарбія і Вищий судовий трибунал;

· Діловодство велося українською мовою;

· Карбувалась власна монета;

· Армія з 30 тис. Козаків і 10 тис. найманців;

· Старшина отримувала права шляхти;

· Православні урівнювались з католиками, зберігалось українство;

· Створювався Київський університет.

Однак серед широких кіл козацтва, сам термін Річ Посполита викликав антипатію і тому підтримка Ів. Виговського зменшується. В жовтні 1652 р. на Чорній Раді за вимоги І. Букалича, Т. Цюцюри і В. Золотаренка був усунений від гетьманства. Боярин Ромадановський розпочинає наступ.

Формальним приводом виступу стали молодість, хворобливість і слабохарактерність Ю. Хмельницького. Під тиском росіян українці відмовились від багатьох досягнень. У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння у боротьбі за українські землі. На Волинь рушила армія В. Шереметьєва (20 тис.), другим ешелоном йшли українці (30 тис.). Росіяни потрапили під Чудковим у оточення.

За цих обставин пропольська старшина йде на підписання трагічного Слободянського тракту (18 жовтня 1660 р.). Однак промосковська група старшини на чолі з Я. Сомком під Каневом розгромила війська Ю. Хмельницького. Відбувається по суті розкол держави на Правобережжя, яке контролюють поляки і Лівобережжя. Доба Руїни за влучним словом О. Субтельного «Сягнула свого апогею».

Претендентів вистачає на гетьманську булаву. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулась між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. В Ніжині та Чорній Раді у червні 1663 р. за підтримки запорожців, де він з 1659 р. був кошовим отаманом, та демагогічним обіцянкам він став гетьманом (1663-1668 рр.). Наказав стратити свого претендента Я. Сомка, вчинив розправу на опозицією.

Козацький літописець С. Величко писав «для срібла і злата не тільки дав би виколоти око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Україною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції. В 1663 р. в Батурині погоджується з посиленням присутності російської армії, та встановлення митниць на російсько-українському кордоні. Неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату і утворення князівства на чолі з царевичем Федором.

Загострюється боротьба і на Правобережжі. В 1663 р. в Чигирині обрано правобережнім гетьманом П. Тетерю (1620-1671). Талановитий дипломат він спочатку намагається лавірувати між Польщею і Росією. Прихильник пропольської орієнтації.

В 1663-1664 рр. Приймав участь у поході Яна Козимира на лівобережжя, намагаючись об'єднати українські землі. Одне повстання 1664 р. на Правобережжі, а потім напад І. Сірка заставив його зректись булави.

Глибока криза викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю тенденцію, відновити єдність держави і її незалежність. Лідером цих сил стає Дорошенко П.Д. (1627-1698). Гетьманом став у серпні 1665 р.

В складній ситуації проводить ряд реформ:

· Створює постійне військо (20 тис.);

· Вводить митну лінію і власну монету;

· Проводить політику заселення нових територій.

Перед собою він поставив стратегічне завдання обмежити вплив поляків на правобережжі, поступово об'єднати українські землі. Орієнтується на союз з Кримським ханством і Туреччиною.

В цей час (1667 р.) між Польщею та Росією було підписано Андрусівське перемир'я, що закріпило поділ України. П. Дорошенко робить спробу приєднати Західний регіон. Уряд Речі Посполитої вимушений визнати автономію Правобережної України (кордон по р. Горінь). На початку літа 1668 р. війська П. Дорошенка вступають на Лівобережжя. В цей же час (8 червня) козаки вбивають Ів. Брюховецького. 8 червня 1668 р. козаки проголосили його гетьманом України. Однак сусідні держави розпочали боротьбу проти нього.

На Правобережжі татари підтримали П. Суковія, як кандидата на гетьманство. У березні 1669 р. на Корсунській Військовій Раді було проголошено про прийняття протекторату Туреччини. Принцип удільності подібно до Кримського ханства. Боротьба з польськими військами заставили його рушити на Правобережжя. Він втрачає Лівобережжя. Аналізуючи перебіг подій, один з сучасних дослідників пише «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як з чужинцями».

Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочинає війну з Польщею. Туреччина все більше хоче перетворити Україну в безправного васала.

В липні 1674 р. росіяни здійснюють і Чигиринський похід, однак під тиском турецьких військ відступили. Правобережна Україна знову опинилась під владою П. Дорошенка. Порта вимагає податків, будує мечеті. В цій критичній ситуації гетьман намагається порозумітись з Росією. Восени 1676 р. він складає гетьманські повноваження, складає присягу цареві.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їх панування, виступає гарантом незалежності. Тож не дивно, що втрачаючи політичну незалежність Лівобережна старшина намагалась зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь.

Значна частина земель була у власності і її власниками без змін залишались селяни, міщани, козаки, церква і монастирі, однак частина земельних володінь залишалась без власників (шляхетність). Значна частина земель звільнилась і в наслідок жорстокої громадянської війни. Так Правобережжя втратило 60-70% всього населення. Завдяки цьому значні масиви землі були вільні. По суті у другій половині XVII ст. землеволодіння Східної України повернулось ніби до первісного стану. Однак і землеволодіння і взагалі соціально-економічні відносини Гетьманщини пройшли шлях соціально-економічної еволюції протягом кількох десятиліть.

Традиції привілейованого землеволодіння і кріпацтва були безпосередньо збережені землеволодінням церков і монастирів і шляхетських родів. Ще важливим було те, що вся козацька верхівка виросла в тих же традиціях і найрадикальнішим висновком було те, що місце польської шляхти повинні зайняти нові привілейовані роди з козацтва.

Тогочасне старшинське володіння оформилось у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного, спокійного) володінням була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях що фіксувалися у відповідних юридичних документах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного (рангового) володіння. Землі видавалися за службу на певний термін або ж до смерті. Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорізького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії.

Розширення меж старшинського землеволодіння здійснювалося різними шляхами:

· займанщина вільних земель;

· захоплення громадських місць та угідь;

· загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового загарбання їх власників;

· гетьманські надання та пожалування царського уряду, за службу великому государю з фонду вільних військових маєтностей;

· перетворення рангових земельних володінь на спадкові.

Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись в такий спосіб бодай компенсувати прогресування обмеження політичних прав і вольностей.

Однак як централізовану державу Росію не влаштовувала практика стихійної займанщини. Саме тому з метою посилення контролю за процесом зростання землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель виключно за царськими угодами. Саме завдяки контролю старшина отримала повну визначеність в своїх правах.

За цих обставин у 30-х рр. XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. У період управління Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей же час межа між спадковим і ранговим володінням практично стерлося. Характерною рисою зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків.

Найбільшими землевласниками були О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступались національні землевласники.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалось масованим наступом на землі та права козацтва і селянства. Після поразки Української Національної Революції козача старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилось у забороні козакам вільно розпоряджатися землею, примусовому використанні безплатної козацької праці, забороні козакам торгувати горілкою, насильному перевезенні їх в посполитий стан.

Становище козацького стану погіршувалось. Крім військової служби, козаки охороняли кордони від татар, будували фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації дрібного, рядового козацтва. Не маючи змоги за власний кошт відбувати службу значна частина козаків змушена була виписуватись з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Взагалі суспільний устрій Східної України характеризувався значною нестабільністю. Стани існували, однак між ними не існувало чіткої межі. Обмежити це вдалося лише в XVIII ст.

Селянство залишається основним станом суспільства. Обмеження його прав виявилось ще наприкінці XVII ст. у дедалі більшому поширенні феодальної ренти, зокрема відробіткової, інтенсивність якої у другій половині XVII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалась натуральна і грошова рента. Старшина понад все намагається перетворити їх в кріпаків.

Однак зберігалась і група особисто вільних селян. Це були селяни, що заселяли вільні займанщини. Відносини їх з старшиною налагоджувались договором або загальною практикою.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши остаточно у XVIII ст. цими землями Польща взялась за відновлення своїх порядків. Складовою частиною цього процесу стало повернення земельних угідь власникам. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростає магнатське землеволодіння.

Величезні володіння Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнатські роди захоплювали королівські і шляхетські землі. Внаслідок цього на середині XVIII ст. майже 40 родів контролювали 40% території Правобережжі.

Величезні латифундії вимагали робочих рук. Тому магнати створювали на своїх землях слободи, де селяни звільнялись від усяких повинностей (на 15-30 років). Такі пільгові умови викликали масовий селянський рух з Галичини, Волині, Полісся. Ця народна колонізація сприяла відновленню господарського життя України. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення.

Наприкінці XVII-XVIII ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний розвиток техніки, екстенсивний метод господарювання.

В аграрному секторі виникли прогресивні тенденції:

· підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозмін;

· зростання ролі зернового господарювання;

· збільшення асортименту сільськогосподарських культур (картоплі, кукурудзи, тютюн);

· розширення площ садів, застосування щеплення садів;

· розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві.

Поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина - жито, Волинь - пшениця, Полісся - льон і картопля, конопля, землі між Дністром та Прутом - тютюн).

Відбулись суттєві зміни і в промисловості, торгівлі, фінансових відносинах. Базовою основою ремесел і промислів того часу були ремесло і промисли. Характерними рисами ремісничого виробництва були розширення спектру ремісничих спеціальностей (з 270 у другій половині XVII до 800 у XVIII ст.), поглиблення спеціалізації ремесел (34 спеціальності з деревообробки, 25 будівельної справи), втягування ремесел у процес товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, права відокремлення ремесел та промисловості від сільського господарства підштовхували процес урбанізації в українських землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки, що воно було центром торгівлі і ремесел, як правило давало панові прибуток у 5-10 разів більше ніж село. У цьому контексті й слід отримати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалось понад 100 містечок, то вже в середині XVIII ст. 200 містечок.

Провідними промислами в Українських землях цієї доби було млинарство, вино варіння, селітроваріння, чумацтво. З часом на базі дрібних селянських промислів та міського ремесла під впливом кількісних (зростання розмірів виробництва, концентрації більшої кількості працюючих) та якісних (поглиблення поділу праці, поява найманої робочої сили) змін поступово формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води і вітру. Особливу роль відігравало широке запровадження у виробничий процес водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І пришвидшили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережній та Слобожанщині. Ще у 20-х рр. тут розпочалось будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалось понад 200 підприємств, що становило початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинені мануфактури виникли у 70-х рр. XVIII ст.

Початкові форми мануфактури - це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналась механізація виробничих процесів. До таких процесів належали підприємства, що виробляли залізо (рудні), скло (гути), папір (паперові), селітру (майдани). Розвинуті централізовані мануфактури виникли у текстильній, насамперед суконній промисловості. Найбільшими з них були Ряшківська, Салтівська.

Переважна більшість цих підприємств були казенними, посівними та купецькими. До 1783 р. використовували в основному вільнонайману силу.

Характерною рисою сільського господарства та й всієї промисловості було втягнення його у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяло поглиблення поділу праці, поступова диференціація на землеробські і промислові зони. Основними місцями де відбувалися товарно-грошові операції були ярмарки, базари та торги.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі збиралось 390 ярмарків, у Слобожанщині - 271. У Правобережній Україні наприкінці XVII ст. - 16 ярмарків, у 40-60-х рр. - 42. Як правило ярмарки збирались кілька разів на рік і приурочувались релігійним святам. Найбільшими і найбагатшими були ярмарки у Києві, Ніжині, Кролевці, Стародубці, Харькові, Сумах, Львові. Зокрема товарообіг ніжинського та романського ярмарків сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою внутрішньої торгівлі були торги, що спеціалізувались на продажах певного товару (Глухів - хліба, Ромни - тютюну, Львів - худоба).

Невпинно зростає кількість базарів. На території Лівобережжя їх діяло понад 8 тис., а на Слобожанщині - майже 2 тис. НА базарах, що збирались раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало мішки продукції своїх господарів і вроздріб.

Кожен з елементів внутрішньої торгівлі сприяв формуванню внутрішнього ринку України, зв'язували місто з селом, регіони між собою, стимулювали спеціалізацію окремих районів.

Після усунення Самойловича (1687 р.) гетьманом на Коломацькій раді було обрано І. Мазепу (1644-1709 рр.). Народився в с. Мазепинцях біля Білої Церкви, в шляхетній родині. Отримав чудову освіту, служив при польському дворі. Потім перейшов до П. Дорошенка, а при І. Самойловичі став генеральним осавулом.

25 липня 1787 р. підписано Коломацькі статті, що ще більше обмежували автономію України (без дзвону царя не зменшувати старшини; в Батурині - стрілецький полк; заборонялись зносини з іноземними державами і т. п.). В статтях утверджувались ідеї більш тісного об'єднання Московії та Гетьманщини.

Головною метою гетьмана було об'єднання в межах однієї держави всіх українських земель. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Гетьман прагне створити аристократичну опору - роздає землі старшині. Сприяє її перетворенню на шляхетність. Фактично йшлось про створення власної генерації дворянства, яке мало б не лише титул і спадкову владу, а й землі і залежних селян. Однак небажання спертись в своїх планах на селянство і міщанство дорого коштувало майбутньому гетьману.

Між тим в 1700 р. розпочинається Північна війна. Москва вже в 1700 р. вимагає 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні гинуло від 50% до 75% козаків. Збільшуються податки, скорочується зовнішня торгівля, все більше обмежується автономність Української держави. Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори з С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду з Швецією.

Росія все більше зневажає інтереси української сторони. В 1708 р. цар відмовився надати допомогу. Потрібно зважити, що на політичне рішення гетьмана вимусили і особисті амбіції, прагнення до влади. Внутрішньо політичні прорахунки не дали йому можливості консолідувати українське суспільство.

На початку осені 1708 р. шведські війська вступили на Лівобережжя. 28 жовтня 1708 р. гетьман з групою старшини (П. Орлик, А. Войнаровський) і козачим загоном приєднався до шведів. Російські війська вже 2 листопада взяли Батурин і винищили його жителів, по Гетьманщині прокотилась хвиля репресій. 6 листопада у Глухові під тиском царя гетьманом обрали І. Скоропадського.

До шведів приєднались 2 тис. сердюків та 4 тис. запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. 14 березня 1708 р. російські війська захопили Чортомлинську Січ вирізавши всіх запорожців.

27-28 червня 1708 р. під Полтавою розгорілась битва. Карл XII зазнав поразки і разом з гетьманом втікають в м. Бендери. 22 вересня 1709 р. у с. Варниця, що під Бендерами, помирає І. Мазепа.

3. Об'єктивні та суб'єктивні передумови ліквідації української державності у другій половині XVIIІ ст.

Основна тенденція i логіка iсторичного процесу полягала в тому, що мiцнiюча Російська iмперiя на протязі десятиліть поступово і неухильно обмежувала автономiю козацької України (Гетьманщини), аж поки остаточно не ліквідувала залишки її державностi наприкiнцi ХVІІІ століття.

1. Репресії Петра І на українських землях

Пiсля повстання І. Мазепи основне прагнення російського царя Петра І полягало в тому, щоб помститися українцям i остаточно «прибрати Україну до рук». Як вже повідомлялось, в спеціальному маніфесті вiн оголосив гетьмана «зрадником». За вказівкою царя московська церква запопадливо підключилась до дискредитації Мазепи, забувши про велику меценатську допомогу, яку він на протязі всієї своєї двадцятирічної діяльності надавав у розбудові та реставрації храмів. Ім'я гетьмана було піддано анафемi, яку зараз в Константинополі не визнають, на майданах прилюдно спалювали його чучела.

Втім цього виявилося замало - імператор застосував воєнну силу, провів масові i жорстокі репресії проти українців. Столиця Гетьманщини Батурин була вщент знищена, разом з козацькою залогою загинули всі мешканці - старики, жінки і діти - всього 16 тис. людей, 900 прибічників Мазепи було закатовано в Лебедині. У 1709 р. була зруйнована Запорозька Січ через те, що 6 тис. запорожців на чолі із своїм кошовим отаманом теж виступили проти Москви.

Ще більше розв'язало руки царю його перемога під Полтавою 27 червня 1709 р. Продовжувалися репресії, всього в цей бурхливий час було закатовано 30 тис. прихильників Мазепи, трупи сплавлювали на плотах по річкам для залякування українського населення. Було видано указ, згідно з яким підрозділи російської армії одержували право затримувати і знищувати будь-яких представників вільного козацтва.

Історик Н. Полонська-Василенко слушно наголошує, що перемога Петра І під Полтавою стала насправді «великою катастрофою» для багатьох народів: українців, які зазнали багато лиха і утисків; росіян, рабське пригнічення яких з утворенням імперії ще більше посилилось; європейців, які побачили в абсолютистській і агресивній політиці Росії нову загрозу для свого існування.

2. Обмеження влади українських гетьманів

На початку ХVІІІ ст. продовжилось подальше обмеження української влади. Так, з новим гетьманом Іваном Скоропадським, якого за вказівкою царя було обрано на цю посаду у листопаді 1708 р., Петро І вже навіть не став укладати традиційної угоди. Мало того, до гетьмана було приставлено наглядача у ранзi мiнiстра i два полки росiйського гарнiзону для «охорони». Положення козаків погiршувалось тим, що за наказом царя вони змушені були брати участь у далекій Північній війні під командуванням російських чи німецьких офіцерів, виконувати важкі роботи по зведенню на холодних болотах нової столиці імперії, різних фортифікаційних споруд. Все це призводило до значних людських втрат, гинуло до 50-70% складу мобілізованих українських загонів.

1721 р. цар офіційно перейменував Московію і проголосив її Російською імперією. Використанням грецького слова «Росія» наші сусіди намагалися привласнити історію, славу і спадок середньовічної Київської Русі та її великих князів, приєднати родючі українські землі. Централiзацiя полiтичної влади ще бiльше посилилась, царський уряд все більше втручався у внутрішні справи України, козацьку артилерію було вивезено до Московії, а в нашому краї розмістилися царські війська, що утримувалися коштом місцевого населення і стали для всіх серйозним небажаним тягарем.

У 1722 р. Петро І видав спецiальний указ про створення в Українi установи росiйського уряду - Малоросiйської колегiї, яка здійснювала всебічний контроль за дiяльнiстю гетьмана і старшини, перебирала на себе багато функцій адміністративної, фінансової та судової влади. Такого полiтичного удару і приниження І. Скоропадський, вже людина поважного віку, не змiг пережити, незабаром занедужав i помер.

Пiсля цього цар взагалі заборонив традицiйнi вибори гетьмана. Всі питання по управлінню краєм вирішувала царська Малоросійська колегія. Козаків десятками тисяч продовжували відсилати на далекі будівництва, де вони гинули від незвичного для них холодного клімату і хвороб. Масово знищувались давні Київські літописи, у старовинній бібліотеці Києво-Печерської лаври, де вони зберігались, сталася велика пожежа, яку вважали умисним підпалом.

У цей час козацька старшина призначила «наказним» гетьманом (виконуючим обов'язки) полковника Павла Полуботка. Він був енергійною і патріотично налаштованою людиною. Незважаючи на свiй тимчасовий статус, намагався протидіяти намiрам царя лiквiдувати українську автономiю, виступав проти діяльності Малоросійської колегії, високих податків і навіть подав царю відповідну петицію. Через свої незалежні погляди П. Полуботок разом із козацькою старшиною були викликані до столиці, заарештовані і кинуті до Петропавлівської в'язниці. Мабуть, від розпачі і катування він захворів i після тяжких моральних i фiзичних страждань помер. У наступні роки продовжувала діяти заборона на обрання гетьмана і вся повнота влади в Україні була зосереджена в руках царських чиновників з Малоросійської колегiї.

Тимчасове відновлення гетьманського правління відбулося лише у 1727 р. з приходом на російський престол Петра ІІ, якого називали «руйнівником дідових перетворень». Новим українським гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734). Втім у виданих царським урядом «Решительных пунктах» відбулося подальше обмеження прав козацького самоврядування. Москва офiцiйно не визнавала Гетьманщину самостійним державним утворенням, українські органи влади фактично позбавлялись своїх номiнальних функцiй і майже повнiстю пiдмiнялися росiйськими установами. Разом з тим, незважаючи на цi обмеження, новий гетьман зумiв чимало зробити для своєї Вітчизни: він вiдновив своє право призначати старшину та полковникiв, зменшив представництво росiян в адмiнiстрацiї та кiлькiсть росiйських полкiв в Українi, реорганізував судову систему, утворив Нову Січ тощо.

Втім процес подальшого включення українських земель до складу Російської імперії невпинно продовжувався. Після смерті Д. Апостола вдруге скасовується право обирати гетьмана, вся повнота влади в Україні повністю переходить до рук імперської бюрократичної системи - «Правління гетьманського уряду». Історики наголошують, що під час її діяльності Гетьманщина занепала, відбулася масова роздача українських земель російським поміщикам, а також різним колоністам - німцям, сербам та іншим.

3. Останній гетьман Кирило Розумовський.

У 1750 р. становище на Гетьманщині тимчасово поліпшується. Це було пов'язано з обранням гетьманом 22-річного Кирила Розума (Розумовського), який доводився молодшим братом чоловіку імператриці - Григорію (за морганатичним шлюбом).

Нащадок козацького роду з Чернігівщини, молодий і по-європейські освічений новий гетьман чимало зробив для розвитку України. За часи своєї діяльності йому вдалося скасувати російську установу «Правління гетьманського уряду», вивести з українських земель царські війська, була відновлена діяльність Київської митрополії тощо. Гетьманщина все більше перетворюється на державу європейського типу, яка самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню полiтику, розпоряджається фінансами, проводить судову реформу, модернізує козацьке військо, створює школи та університети, розвиває українську культуру тощо.

Втім незабаром доба «золотої осені» в розвитку Гетьманщини докорінно змінюється, через несподівані зміни в Російській імперії. Внаслідок воєнного перевороту до влади приходить імператриця Катерина ІІ, яка у 1764 р. примушує К. Розумовського зректися булави. Цей факт означав остаточне скасування посади гетьмана - найважливішої ознаки державності.

Наступного року було лiквiдовано козацьке самоврядування на Слобожанщинi, мiсцевих козакiв позбавили прав i привiлеїв; 1775 р. ? вдруге і остаточно було зруйновано Запорозьку Сiч, а кошовий Петро Калнишевський потрапив в ув'язнення на Соловецькі острови, де прожив до 113 років. Козацькі землi було передано росiйським вельможам, нiмецьким та сербським колонiстам; 1781 р. Гетьманщину було подiлено на три намiсництва (губернiї), якi були включені до складу Росiї і безпосередньо підпорядковані російському генерал-губернатору; 1783 р. перестало існувати козацьке вiйсько, що було перетворено на підрозділи росiйської армiї; фактично і юридично було закріпачено українське селянство, тобто перетворено на безправних рабів тощо. Все це означало, що у 1764-1783 рр. були остаточно ліквідовані всі залишки української державності, сама Україна перетворилася на колоніальну провінцію Росiйської iмперiї, посилилось пригнічення української народу, руйнування його культури, проводилася цілеспрямована і жорстка русифікація.

4. Ліквідація Гетьманщини та Нової Січі та її наслідки для українського суспільства

У період Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.) Запорізька Січ, як державна й військова організація, поступово втрачала свою роль.

Це було визначено декількома обставинами:

· У результаті Національно-визвольної війни козацьке військо звільнило значну територію України;

· На звільнених тиранах почалося формування гетьманських владних інститутів;

· Міста Гетьманщини перетворювалися на політичні центри Української держави;

· Богдан Хмельницький створив регулярну армію, що складалося з козаків та селян;

· центр міжнародного політичного життя був перенесений до гетьманської столиці;

· Запорізька Січ підпорядковувалася гетьманській організації.

Під час Національно-визвольної боротьби на Запоріжжі залишилися невеликі козацькі загони, очолені кошовим, якого призначив Богдан Хмельницький. Представників Січі гетьман навіть не запрошував на козацькі ради. На його думку, на той час запорожці вже не відігравали такої значної ролі в житті суспільства, як на півстоліття раніше.

Запорізька Січ у період Руїни

Після підписання Богданом Хмельницьким Березневих Статей Січ почала відокремлюватися від Гетьманщини й відігравати власну роль у політичному житті України. Уже за часі Руїни Запоріжжя відновило свої позиції, тут переховувалися опозиційні до гетьманської влади сили.

Проте на самій Січі вже не було колишньої єдності - поступово тут виникло декілька політичних творів:

· Проросійський,

· орієнтований на Туреччину й Крим.

Після підписання між Польщею та Росією в 1667 році Андрусівського миру Запоріжжя мало перейти під юрисдикцію Росії та Польщі. Та якщо Річ Посполита жодним чином не впливала на козацтво, то стосунки запорожців з Росією значно зміцнили. Незважаючи на всі зусилля Москви заручитися підтримкою Запоріжжя, козаки поступово змінювали свою орієнтацію, вони прагнули миру з турками й татарами, а натомість були налаштовані проти Москви.

У 1667 році поширилися чутки, нібито московські залоги мають зайняти Кодак і Кременчук. У результаті запорожці вбили царського посла Ладиженського, який їхав з посольством до татар, а кошовий Петро Суховієнко уклав з Кримом договір про боротьбу з Московською державою.

Після підписання з Польщею «Вічного миру» Запорізька Січ офіційно увійшла до складу Російської держави. Московський цар, воліючи використати у власних інтересах запорізьких козаків, надав їм чимало привілеїв, зокрема:

· передав у володіння нові території;

· забезпечив грошима, провіантом та бойовим спорядженням;

· не втручався в козацьке самоврядування ту суд.

Проте це не заважало козакам виступати проти Москви, особливо, коли йшлося про побудову московських фортець. Так, у 1687-1689 рр. запорожці протестували проти зведення московських фортів під Самарою, у 1700 році - на кордоні з Туреччиною. Питання про залоги було одним з каменів спотикання між запорожцями і гетьманом Іваном Мазепою.

Чортомлицька (Стара) Січ

Центром Запоріжжя була Чортомлицька Січ, розташована на о. Чортомлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро його протоки Чортомлик. Заснована як фортеця 1652 року, а її перший детальний опис датований 1672 роком. Згідно з цим описом Чортомлицька Січ була оточена глибоким ровом, тринадцяти метровим валом та оснащена баштами. У центрі укріпленої фортеці лежав великий майдан та стояли будинки старшини. На Січі постійно перебувало від 6 до 12 тис. козаків.

Характер внутрішніх відносин не змінився. Керівним органом козацтва Чортомлицької Січі була загальна військова рада; як і раніше, відбувалися вибори козацького керівництва. За старою традицією січове товариство поділялося на курені та паланки. Чортомлицька Січ мала підпорядковуватися гетьману Лівого берега. Та кошові намагання уникати цих стосунків, підтримуючи прямі контакти з московським урядом. На запорізьких землях розташовувалися російські війська, якими командували царські воєводи.

У вільний від походів час козаки вели інтенсивне господарське життя, що ґрунтувалося на рибальстві, мисливстві, бджільництві, скотарстві й хліборобстві. Досить значного поширення на Січі досягли й військові ремесла: виготовлення пороху, зброї, а також традиційне для козацтва добування солі. Запоріжжя підтримувало тісні економічні зв'язки з Лівобережною та Правобережною Україною, Слобожанщиною та Росією. Із Січі вивозили на продаж коней, худобу, рибу, віск, мед, хутра тощо, а завозили сюди хліб, сукна, зброю, боєприпаси.

За кілька століть на Січі посилилося соціальне розшарування серед козацтва:

· козацька старшина зосередила у своїх руках великі земельні володіння й багатства;

· козацькі «низи» були в повній залежності від запорізької «верхівки»;

· козаки, що походили з колишніх селян - утікачів, змушені були працювати в маєтностях своїх керівників.

Усе наведене вище призвело до соціального протистояння. Проте на Січі не було кріпосницьких порядків, тому сюди тікали всі знедолені з різних кінців України. Січ залишилася могутнім бастіоном української державності.

Найвідомішими кошовими отаманами Чортомлицької Січі, які переобирались кілька разів, були Іван Сірко та Кость Гордієнко.

Зруйнування Січі

Відносини Запоріжжя з Іваном Мазепою були досить напруженими, але коли гетьман розпочав Війну з Московщиною, Січ його підтримала. Кошовий отаман Кость Гордієнко вирушив зі своїм військом у похід і відразу розпочав боротьбу з московськими залогами, що стояли Ореллю й Сокілкою, а згодом допомагали шведам у битві під Полтавою.

Участь запорожців у повстанні обурила Петра І, і він вирішив, що просто зобов'язаний зруйнувати кубло бунтівників. Наприкінці квітня 1709 року три московські полки, очолювані Петром Яковлєвим, вирушили човнами з Києва на Чортомлицьку Січ. На своєму шляху вони здобули міста, у яких стояли запорізькі залоги, зокрема Келеберлу, Переволочну, Новий і Старий Кодак, після чого жорстоко розправилися з козаками.

Під час цього карального походу кошовий Петро Сорочинський перебував у Криму, де проводив переговори з татарами про надання козакам військової допомоги. Тому керівництво обороною Чортомлицької Січі взяв на себе Яким Богут. Він наказав перекопати рови довкола Січі і дуже скоро фортеця з усіх боків була оточена водою.

Спочатку Петро Яковлєв намагався домовитись з козаками про переговори, але після відмови січовиків став обстрілювати фортецю з гармат. Однак ця атака не заподіяла запорожцям майже ніякої шкоди: ядра просто не долітали до мети. Тоді нападники почали наступ на човнах, у результаті чого втрат зазнали тільки московські війська, бо запорожці підпустили їх на близьку відстань, а потім обстріляли човни з гармат і рушниць. Утративши 300 вояків, кількох офіцерів та полковника, що керував наступом, головнокомандувач московських військ опинився в скрутному становищі.

Та знайшовся зрадник. Полковник Гнат Галаган розпочав з козаками переговори, обіцяв їм помилування, але одночасно з тим провів військо Петра Яковлєва під Січ. 25 травня 1709 року, коли запорожці вже склали зброю, росіяни увірвалися до Січі і учинили там страшну різанину. На щастя, частині запорожцям удалось втекти. Та все ж у результаті цієї навали 26 курінних отаманів і 250 простих козаків потрапили в полон (з них 156 осіб страчено, а інших відправлено до Сибіру).

Московські війська забрали 40 гармат, 12 гаківниць, 62 рушниці, 13 прапорів і всі інші військові знаряддя. Наостанку вони зруйнували укріплення й спалили курені. Чортомлицька Січ перестала існувати.

Відновлення Запорізької Січі

Нова Січ. Запорожці, що змогли врятуватися під час розправи з козаками на Старій Січі, 1709 року з дозволу уряду турецького султана Ахмета ІІІ заснували Кам'янську Січ. Однак уже в 1711 році московські війська й полки І. Скоропатського напали на фортецю й зруйнували її. Тому в 1711 році запорожці заснували Олешківську Січ.

Олешківська Січ. Після знищення Чортомлинської Січі, 1709 році, запорожці розділилися:

· перша частина козаків переселилася на територію Лівобережжя (землі Січі за указом Петра I були приєднані до Миргородського полку);

· друга частина козаків, яка пішла за І. Мазепою, перейшла на територію Туреччини;

· третя знайшла собі притулок у володіннях кримського хана.

Саме третя частина козаків заснувала Олешківську Січ (біля сучасного міста Цюрюпінска).

Життя запорожців під владою Криму було важким:

· Січі заборонялося мати укріплення, артилерію;

· Козацтво зазнавало різноманітних утисків у промислах, йому заборонялося ловити рибу, торгувати, видобувати сіль;

· Козаки були обкладені податками, використовувались за наказом хана на різноманітних роботах.

Кримчаки зневажали козаків:

· часто здійснювали напади;

· грабували села;

· брали людей у полон;

· глумилися над святинями.

Тому козаки зверталися з проханням до російського уряду дозволити їм повернутися на Україну.

Нова Січ. Нарешті в 1734 році, в зв'язку з наближенням війни з Туреччиною, козакам дозволили повернутися та заснувати Нову Січ. Вона виникла на правому березі Дніпра в урочищі Базавлук, неподалік від зруйнованої росіянами в 1709 році Чортомлицької Січі. Козаки також звели декілька фортець уздовж кордону з кримським ханством.

В Нові Січі влада зосереджувалась в руках верхівки. Від «Старої Січі» її також відрізняло й те, що значна кількість козаків стала працювати в сільському господарстві, узялася за промисли й торгівлю.

У Новій Січі мешкало 15-20 тисяч осіб. Більшість із них жили не на Січі, а на слободах, яких налічувалось більше ніж 100.

Усі козаки перебували на службі в царського уряду, за що одержували платню грішми, порохом, свинцем, борошном та крупами.

1750 року, в зв'язку з відновленням гетьманства в Україні, Запоріжжя було передане до відомства К. Розумовського.

Військо Нової Січі, яке розподілялося на 38 куренів, царський уряд намагався використати в майбутніх війнах проти Криму та Туреччини. А поки що запорожці мали охороняти південні кордони Московської імперії від нападів турків і татар. Під час російсько-турецьких воєн козаки діяли спільно з російським військом.

...