Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

НАН України

Інститут історії України

Сектор досліджень з історії Київської Русі

Меморандум Ярослава Осмомисла (Про походження ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.)

В. Ричка, д.і.н., професор, г.н.с.

Київ, Україна

Анотація

Розглядається комплекс ранніх галицьких звісток Київського літопису ХІІ ст.

Мета статті полягає у встановленні їх походження та ймовірних шляхів проникнення до літописного зводу.

Методологічну основу дослідження визначає універсальний принцип історизму з притаманними йому методами герменевтичних процедур і контент-аналізу мовного коду літописних текстів.

Наукова новизна. Висунуто гіпотезу про походження галицьких письмових свідчень 1144-1158 рр. Київського літопису зі складеної в Галичі наприкінці 1150-х рр. підбірки текстів, умовно названої «меморандумом Ярослава Осмомисла».

Висновки. Спонукою до створення серії розрізнених пам'ятних записів були домагання галицького князя покласти край претензіям свого двоюрідного брата Івана Ростиславича (Берладника) на належну йому частку володінь у Галицькій землі. Заручившись підтримкою впливових руських і польських князів та угорського короля Ярослав відправив до Києва 1159 р. свого посланця Ізбіґнева Івачевича з метою домогтися екстрадиції Івана Берладника. Ця місія вимагала від нього укладення серії задокументованих свідоцтв для підтвердження власницьких прав Ярослава Володимировича на утримувані ним галицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делеґованих до участі в київському трибуналі поважними володарями. Хоча ретельно підготовлена Ярославом Осмомислом акція провалилася, представлене його посланцем у Києві «досьє» не було, як уявляється, приречене на безвісність. Ним скористався укладач Київського літопису, ущільнивши його у серію галицьких звісток на хронологічному проміжку 1144-1158 рр. Контекстуалізовані серед інших повістевих сюжетів літописного твору, вони не демонструють слідів імпровізаційної словесної техніки, притаманної природі «усних джерел».

Ключові слова: Київський літопис, галицькі звістки, Ізбіґнев Івачевич, меморандум Ярослава Осмомисла, Галич, Іван Берладник.

Abstract

Memorandum of Yaroslav Osmomysl (about the origin of the Early Halych Notes of the Kyiv Chronicle of the twelfth century)

V. Rychka, Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Professor, Chief Research Fellow, Sector of Research on the History of Kyivan Rus, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine

The article considers a set of early Halych notes of the Kyiv Chronicle of the 12^th century.

Aim of the work is to establish their origin and probable ways of penetration into the chronicle.

The methodological principle of the study is determined by the universal principle of historicism with its inherent methods of hermeneutic procedures and the content of the analysis of the language code of chronicle texts.

Scientific novelty. The hypothesis about the origin of the Halychian written evidence of 1144-1158 of the Kyiv Chronicle from the one compiled in Halych in the late 50` of the 12^th century is put forward. A selection of texts, tentatively named by the author of the memorandum of Yaroslav Osmomysl.

Conclusions. The impetus for the creation of a series of scattered memoirs was the claim of the Halych prince to put an end to the claims of his cousin Ivan Rostyslavych (Berladnyk) to his share of possessions in the Halych land. Enlisting the support of influential Rus and Polish princes and the Hungarian king, Yaroslav sent his envoy Izbignev Ivachevych to Kyiv in 1159 in order to obtain the extradition of Ivan Berladnyk. This mission required him to draw up a series of documented certificates to confirm Yaroslav Volodymyrovych's property rights to the Halych parishes he held. Their oral framing was to be the testimony of the ambassadors delegated to participate in the Kyiv tribunal. Although the action carefully prepared by Yaroslav Osmomysl failed ingloriously, the “dossier” submitted by his envoy in Kyiv did not appear to be doomed to obscurity. It was used by the compiler of the Kyiv Chronicle, consolidating it into a series of Halych notes from the chronological period 1144-1158. Contextualized among other narrative plots of the chronicle, they do not show traces of improvisational verbal technique inherent in the nature of “oral sources”.

Keywords: Kyiv Chronicle, Halych notes, Izbignev Ivachevych, memorandum of Yaroslav Osmomysl, Halych, Ivan Berladnyk.

Київський літописний звід кінця ХІІ ст., що є безпосереднім продовженням «Повісті временних літ», являє собою складний за характером і жанровою структурою літературний твір. У ньому відклалися річні записи, а також різні за формою й обсягом ширші оповіді, серед яких дослідники вирізняють низку окремих повістейДив.: Бестужев-Рюмин К.Н. О составе русских летописей до конца XIV в. - Санкт Петербург, 1868. - С.77-84. М.С. Грушевський називав їх «дружинними» чи лицарськими повістями (див.: Грушевський М.С. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. - Т.3. - К., 1993. - С.35).. Проблема їх походження, авторства та місцевої приуроченості досі залишається предметом жвавих суперечок. Одним із таких дискусійних питань стало встановлення шляхів походження та природи галицьких свідчень у Київському літописі.

Більшість дослідників розпізнавали їх чіткі текстуальні ознаки у прикінцевій частині цього літописного зводу. Галицький цикл оповідань Київського літопису, на думку М.С. Грушевського, розпочинається від 1173 р., під яким описано родинну трагедію галицького князя Ярослава Володимировича (Осмомисла). За цим своєрідним прологом «більш густою, прагматичною серією ідуть потім сі галицькі звістки від смерті Ярослава 1187 р. і закінчуються поворотом на галицький стіл його сина Володимира під р. 1190. Вони особливо інтересні як можливі фрагменти галицької повісті»Грушевський М.С. Історія української літератури. - Т.3. - С.27..

Руку галицького літописця Б.О. Рибаков убачав у вміщеному в Київському літописі опису наслідків дністровської повені в Галичі 1164 р., та прибуття до двору Ярослава Осмомисла наступного року двоюрідного брата тодішнього візантійського імператора Мануїла І - Андроніка Комніна. Інший галицький книжник, на його думку, описав події 1187-1188 рр. З'явившись при дворі київського князя Рюрика Ростиславича в 1189-1190 рр., він «вписав у літопис Рюрикового літописця біографію Володимира Галицького і славетні рицарські діла його шурина й покровителя Ігоря Сіверського»Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве». - Москва, 1972. - С.159.. До числа галицьких письмових свідчень у Київському літописі П.П.Толочко відносив запис про перебування в Галичі Андроніка Комніна, текст літописної статті 1187 р., в якій розповідається про смерть Ярослава Володимировича та його заповіт й оповідання про боротьбу за галицький стіл після його смертіТолочко П.П. Давньоруські літописи і літописці Х-ХІІІ ст. - К., 2005. - С.195-197..

М.Ф. Котляр звернув увагу на ще один, більш ранній комплекс галицьких звісток у Київському літописі. Дослідник розпізнавав у ньому низку повістевих творів про князя Володимирка Володаревича, його сина Ярослава Осмомисла та онука Володимира. Повість про галицького князя Володимирка була, на його думку, найбільшою з них - вона охоплює події 1145-1152 рр. При цьому історик не бачив підстав стверджувати про те, що «київські книжники запозичили всі свідчення про Галицьку землю й Галич із тамтешніх писемних джерел. За стилістикою, слововжитком, зображувальними засобами тощо ці відомості в більшості мають усний характер. А фіксація їх у зводі належить уже київським літописцям або редакторам... Рука гіпотетичного галичанина в Київському літописі не помітна. Отже відкривається можливість говорити про усну традицію надходження галицьких звісток у Київський звід і думати про шляхи її проникнення»Котляр Н.Ф. Галицкая традиция в киевском своде XII в. // Древнейшие государства Восточной Европы: 2011 год: Устная традиция в письменном тексте / Отв. ред. Г.В. Глазырина. - Москва, 2013. - С.263..

Апеляція до «усних джерел» літописних кодексів стала в дослідницькій практиці давньоруського джерелознавства зручним, сказати б рятувальним прийомом для виправдання неспроможності прояснення інших шляхів проникнення тих чи інших свідчень у писемні текстиЯк справедливо зауважив С.М. Каштанов, «у розпорядженні медієвіста взагалі немає “усних джерел”. Коли йдеться про середньовічні “усні джерела”, мається на увазі інформація, спочатку почерпнута з усних джерел, але котра збереглася тільки в письмовому вигляді. Фольклор є формою народної історіографії, утім не джерелом, на підставі якого можливо реконструювати реальну подію» (див.: Каштанов С.М. Есть ли у медиевиста «устные источники»? // Там же. - С.218).. Попри провідну, безсумнівно, роль усної міжперсональної комунікації в ХІ-ХІІ ст. писемність стала доволі значущим інформаційним компонентом середньовічної культури. Це засвідчують численні знахідки археологів у культурних шарах давньоруських міст (зокрема й Галичини) інструментів для письма - писал, бронзових застібок до книг, різноманітних написів на керамічних і кістяних виробах, а також вислих свинцевих печаток із написом «Дъніслово»Петегирич В.М. Археологічні джерела про писемність на південно-західних землях Київської Русі // Київська Русь: культура, традиції. - К., 1982. - С.44.. Ними запечатувалися конфіденційні («всередині слово») послання, що їх князівські управлінці доставляли потрібним адресатам. У містах Київської Русі зосереджувалися органи світського та церковного управління, діяльність яких не могла обходитися без, нехай ще доволі скромного за своїм обсягом, письмоводства. Від початку ХІІ ст. вивищується значення княжих дворів, які стали інституціональними центрами політичної системи Русі, вузловими комунікативними точками, місцем пересікання потоків інформації і спілкування.

Одним із таких регіональних осередків державної влади був відкритий перед західноєвропейськими культурними впливами княжий двір Галича. Свідчення пізнішого Галицько-Волинського літопису дозволяють скласти уявлення про його організаційну структуру та чималий штат палацових слуг, серед яких були й досвідчені канцеляристи. Дипломатичне і приватне листування князя, його розпорядження, звіти про видатки та прибутки, інвентарні описи тощо мали бути зафіксованими на письмі. Подібна практика письмоводства, безперечно, уже існувала й у період княжіння в Галичі Володимира Володаревича та його сина Ярослава. В їхньому оточенні і слід, на мою думку, шукати автора ранніх галицьких письмових свідчень Київського літопису.

Найбільш підходящим часом для спонук створення розрізнених пам'ятних записів їхнього володарювання, гадаю, були 1150-ті рр., на які припала смерть Володимирка й початок княжіння в Галичі його сина Ярослава. Із-поміж інших проблем, що дісталися йому у спадок від енергійного та діяльного батька, був тягар довголітньої ворожнечі з їхнім безземельним родичем Іваном Ростиславичем. Ярослав Володимирович побоювався свого двоюрідного брата, прозваного Берладником, і наполегливо, але доволі безуспішно переслідував давнього ворога. Про одну з таких спроб його домагання екстрадиції утримуваного київським князем Ізяславом Давидовичем Івана йдеться в літописній статті 1159 р.: «В то же лето нача Ярославъ Галичьскыи искати Ивана Ростиславича. стрьичича своего»Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - Т.2 [2-е изд.]. - Москва, 2001 - Стб.496..

Іван був представником старшої лінії Ростиславичів, єдиним сином рідного брата Ярославового батька та ще за життя останнього претендував на Галич. Ці претензії знаходили співчутливу підтримку з боку місцевого боярства. На різдвяні свята 1144 р., коли Володимирко вирушив на лови до Тисмениці, «в то же время послашася Галичане по Ивана. по Ростиславича въ Звенигородъ и въведоша к собі в Галичъ. Володимиръ то слышав. съвкупи дружину и приде на нъ к Галичю»Там же. - Стб.316-317.. Йому вдалося розгромити у запеклій і довготривалій битві військо Івана. Умілі дії Володимира не дали тому можливості зачинитися в місті («застоупиша и от града и нелзі бяше възвратитися ему у град»), через що довелося навернутися на втечу («И пробіже сквозі полкъ к Дунаю и оттуда полемъ прибіже ко Всеволоду Киеву»Там же. - Стб.317.). Як бачимо, Іван Ростиславич спершу подався знайомими, вочевидь, шляхами на південь, до Дунаю. Зв'язками цього руського князя з дунайською вольницею з центром у БерладіЦя місцевість охоплювала правобережні терени Нижнього Подунав'я та частину Нижнього Припруття в пониззі Дунаю. Ширше див.: Коновалова И.П., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. - Москва, 2000. - С.71-74.Памятники русского права. - Вып.2: Памятники права феодально-раздробленной Руси XII-XV вв. / Сост. А.А.Зимин. - Москва, 1953. - С.26.Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. - Т.2: ХІ-ХІІІ в. - К., 1992. - С.422.Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.329., мабуть, і пояснюється походження його прізвиська. У відомій своїй грамоті у справі митних оплат у подунайських городах, що включає дивні для ХІІ ст. подробиці й дату (1134 р.), він титулував себе берладським князем: «[...] аз, Иванко Ростиславичь от стола Галичского, кнезь Берладськы сведчую купцем месибринськым да не платет мыт у граде нашем у Малом у Галичи на изклад, разве у Берлади и у Текучом и о у градох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угорьскым и руськым и ческым, а то да платет николи жь разве у Малом у Галичи. А кажить воевода. А на том обет».

На думку М.С. Грушевського, попри те, що цей документ містить підозрілі для ХІІ ст. подробиці й недолугу дату, «вповні відкидати грамоту Берладника, як фальсифікат, не можна - надто багато є в її змісті, в її подробицях такого, що не легко положити на рахунок вигадки. Дивну графіку й взагалі філологічну сторону можна до певної міри об'яснити пізнішим копіюванням, а також і тим, що писар міг бути місцевий чоловік, з Подунав'я, з книжною мовою тодішньої Руси не обізнаний».

Учений обережно припускав, що грамоту датовано березнем ""44 р., коли Іван по своїй лютневій втечі з Галича міг бути в Берладі. Вперше Івана названо Берладником у літописних джерелах під ""46 р., коли він, за свідченням Київського літопису, «прибіг з війни» до Святослава Ольговича в Новгород-Сіверський («тогда с полку прибеже к нему Иван Берладник»"⁴). Це може свідчити про те, що його ім'я в тогочасній суспільній свідомості вже міцно поєдналося з назвою примарно далекого галицько-руського анклаву на Нижньому Дунаї.

Іван Ростиславич домагався реалізувати своє право на частку володінь у Галицькій землі, усі волості якої опинилися в руках Володимира Володаревича. Сподіваючись знайти підтримку серед впливових державців тогочасної Русі він подався до двору київського князя Всеволода Ольговича, який тоді саме розсварився з Володимиром Галицьким. Під №46 р. у літописі сповіщається про похід організованої ним коаліції князів на галицький Звенигород. Проте він не став успішним для її учасників. Передчасна смерть Всеволода у серпні того ж року поклала початок довготривалій і запеклій боротьбі, що зав'язалася за київський стіл між старшим онуком Мономаха Ізяславом Мстиславичем та його молодшим сином Юрієм Володимировичем. Іван Ростиславич став на службу до згадуваного вже Святослава Ольговича. Згодом бачимо його у брата Ізяслава Мстиславича - Ростислава СмоленськогоДив.: Там же. - Стб.338. Зі смоленським княжим двором був тісно пов'язаний і його син Ростислав Берладничич, якого в 1189 р. кликали «мужі галицькі» до себе в Галич на княжіння («он же слышавь радь бысть. испросися оу Давыда. бяшеть бо Давыдь прияль его к собі. И еха из Смоленьска в борзі. ко ОукраинІ Галичьскои»; див.: Там же. - Стб.663)., а потім він опиняється у Суздалі.

Про труди і дні Івана, що обіймають майже ціле десятиріччя, практично нічого не відомо. Аж під 1158 р. у літописі з'являється розлоге повідомлення про появу його в Києві. Закутого в кайдани, Івана привів Юрій із Суздаля з наміром віддати, усупереч хрестоцілувальній обітниці, на розправу своєму зятеві Ярославові Осмомислу («В то же веремя привелъ Гюрги. Ивана Ростиславича. рекомаго Берладника. исъ Суждаля. окованого. хотя и дати Ярославу зяти своему»Там же. - Стб.488.). Угоду про передачу Івана Ростиславича галицькому князеві було укладено заздалегідь, адже в Києві вже чекали на нього Ярославові люди («прислалъ бо бяше Ярославъ оуже по Берладника. Святополка князя и Коснятина СІрославича с многою дружиною»). Та через втручання київського митрополита Костянтина оборудка не відбулася. Ставленик Юрія на митрополичу кафедру рішуче виступив на захист Івана («и нача молвити митрополитъ. игумени вси. Гюргеви рекуче: гріхь ти еси есть ціловавши к нему хрестъ держиши в толиці нужи. а и еще хощеши выдати на убиство»Там же.).

Юрій прислухався до цих слів і зберіг Іванові Берладнику життя. Однак волі йому не подарував, а вирішив повернути до суздальської в'язниці. Та дорогою у Суздаль чернігівський князь Ізяслав Давидович відбив Івана й забрав його до себе у Чернігів («поставь прекы. мужи своя. и поя и к собі Чернигову. и тако же избави Богь Ивана от великия тоя нужа»Там же. Там же. - Стб.497.). Ізяслав, який ласився на київський престол, тим самим хотів, подібно до Ізяслава Мстиславича, тримати в напрузі галицького князя.

Після смерті Долгорукого Ярослав Володимирович не відмовився надати «галицьку поміч» Ізяславові Давидовичу, який заступив Юрія на київському столі. Демонструючи свою лояльність до київського князя, Ярослав у той же час не полишав надії домогтися видачі утримуваного ним Івана Берладника. Заслання і скора смерть у Чернігові митрополита Костянтина розв'язала йому руки. Ярослав Осмомисл заручився підтримкою чернігівських князів Святослава Ольговича та Святослава Всеволодовича, смоленського Ростислава, володимирського Мстислава, луцького Ярослава, дорогобузького Володимира Андрійовича, угорського короля й польських князів («Ярослав бо бяше подьмолвиль князі РускиІ. и короля. и Лядьския князя да быша ему были помочьници на Ивана. и обіщашася ему вси»). Вони дотримали слова та, як сповіщається у продовженні цього повідомлення, уміщеного в Київському літописі під 1159 р., відправили до Києва своїх посланців: «и послаша послы Киеву кь Изяславу Давидовичю. Ярославь Галичьскии. ИзбигнІва. Святославь Олговичь Жирослава Иванковича. Ростиславь Мьстиславич (и) Мьстиславь Изяславичь. Жирослава Васильевича Ярославь Изяславичь. Онофрья. Володимерь АндрІевичь. Гаврила Васильевича Святослав Всеволодичь Киянина. король мужа своего. и от Ляховь - мужь свои».

Прибуття до двору київського князя такої представницької делегації передбачало, мабуть, організацію публічних слухань у «справі» Івана Берладника. Першорядна роль у цих дебатах відводилася, безперечно, представникові галицького князя Ярослава Володимировича. Ким був цей його посланець на ймення Ізбіґнев?

На сторінках літописних текстів його згадано двічі - у наведеному вище повідомленні та у статті 1152 р., де йдеться про війну київського князя Ізяслава Мстиславича з батьком Ярослава - Володимиром Галицьким. У битві над Сяном поблизу Перемишля з дружиною Ізяслава та союзними йому угорськими й чорноклобуцькими полками Володимирове військо зазнало нищівної поразки («и въГхаша отвсюду оу полкъ Володимерь. и тако потопташа Г. и многы ту избиша. а друзии истопоша а другыж изоимаша»). Галицькому князеві пощастило врятуватися («Володимеръ. же видивъ силу Оугорьскую. поскочи перед ними. и вмлтасл въ Оугръ1. и в Черныи Клобукы. токмо единъ оутече. съ Избъ1гнГвом же съ Ивачевичемъ. в городъ Перемъ1шль»Там же. - Стб.449.).

Імовірно, Ізбіґнев Івачевич був князівським воєводою або іншим, наближеним до галицького володаря, придворним. Його ім'я виказує польське походженняУ «Повісті временних літ» під 1106 р. згадується син польського князя Владислава І на ім'я Ізбіґнев, котрий утік від брата Болеслава Кривоустого в Русь до Святополка (див.: Лаврентьевская летопись. - Вып.1: Повесть временных лет // ПСРЛ. - Т.1. - Ленинград, 1926. - Стб.281). На князівській службі у Володимиркового батька - перемишльського князя Володаря певний час був сумнозвісний польський аристократ Петрок (Петро) Властович (про історію його зрадництва див.: Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.319).. Появу цього чужинця на службі в Галичі можна пов'язати з участю Володимирка в поході на Польщу взимку 1142-1143 рр. Разом із полками Святослава Всеволодовича й Ізяслава Давидовича Володимир Галицький тоді рушив на допомогу польському князеві Владиславові ІІ. Той був одружений із дочкою київського Всеволода Ольговича і сподівався на допомогу могутнього тестя в міжусобній війні зі своїми молодшими братами - Болеславом Кучерявим та Мешком ІІІ Старим («В ту же зиму посла Всеволодъ сына своего Святослава. и Изяслава Давивидча. съ Володимеромъ с Галичьскым. в помочь Володиславоу. на братью его на меншюю. на БолиславичГ»). Виконавши свою місію, руські державці повернулися додому не з порожніми руками («и въевавъше възратишася. боле вземше мирных Ляховъ нежели ратьных»Лаврентьевская летопись. - Вып.2: Суздальская летопись по Лаврентьевскому списку // ПСРЛ. - Т.2. - Стб.310. Пор.: Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.313.). Із-поміж цих «мирних і ратних ляхів» міг бути й Ізбіґнев Івачевич, котрий своїми професійними здібностями, очевидно, привернув увагу галицького правителя та був узятий ним до свого двору. Його кар'єра на князівській службі складалася, либонь, успішно, тіснішою ставала прив'язаність Ізбіґнева до дому свого покровителя. Він став свідком поразки галицького війська і приниження Володимирка в перемишльському полоні, очевидцем та учасником його перемовин з угорським королем Ґезою ІІ й Ізяславом Мстиславичем і замирення з ними. Імовірно, Ізбіґнев долучився до складання договірних документів (хресних грамот) та самого обряду хрестоцілу- вання. Процедура присяги з утвердженням її непорушності на хресті передбачала, як засвідчувала руська політична практика, участь у ній свідків із боку обох договірних сторін. Ізяслав Мстиславич своїм представником обрав, зазначається в літописі, київського боярина Петра Бориславича. У Володимира Галицького атомність вибір був невеликим. Підходящою кандидатурою став Ізбіґнев Івачевич, спільно з яким князь ділив тягар перемишльського полону.

Він, правдоподібно, був вірним слугою Володимирка, після чиєї смерті - і його сина Ярослава. Разом із Тудором Єлчичем та Коснятином Сірославичем він водив у походи галицькі полки, був помічником й опікуном молодого князя. Коли в лютому 1154 р- Ізяслав Мстиславич рушив на Галич війною вони виявили турботу про свого юного володаря, кажучи:

«Ты еси. молодь. а поеди прочь и на нас позоруи. како ны будеть отець твои кормилъ и любиль. а хочемь за отца твоего честь. и за твою головы своя сложити. и ріша князю своему. ты еси оу нас князь одинь. оже ся тобі што оучинить. то што намь діяти. а поіди княже к городу. ать мы ся бьемь сами. сь Изяславомь. а кто нас будеть живь. а прибігнеть к тобі. а тогда ся затворимь в городі с тобою и тако послаша князя своего прочь. а сами поіхаша биться»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.466-467..

Ярославові воєводи були не тільки професійними воїнами, але й вправними майстрами в письмі. Одному з них - Коснятину Сірославичу - навіть якось удалося вміло підробити князівську грамоту («сьписавьше грамоту ложьную»)Див.: Там же. - Стб.549.. На думку О.Пріцака, «він володів різними стилями, зокрема стилем мови актів». Його кваліфікація дозволяла «підфальшувати грамоту князя, якщо того вимагала державна потреба»Пріцак О. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». - К., 2007. - С.142.. Проте Ізбіґнев Івачевич був, мабуть, ще вправнішим, адже ж невипадково саме йому Ярослав Володимирович довірив очолити посольство до київського володаря, аби переконати того видати Івана Берладника. Із такою відповідальною справою міг упоратися надійний, не пов'язаний кровними узами з місцевим боярством, що симпатизувало Іванові, досвідчений, доброї канцелярської підготовки урядник княжого двору, можливо, його референдарій. Імперативи амбітного посідача галицького престолу перетиналися з його відданістю. Підготовка каральної експедиції в минуле задля полювання на Івана вимагала задокументованих свідоцтв підтвердження власницьких прав Володимирка і його спадкоємця Ярослава на утримувані ним галицькі волості. Усним їх обрамленням мали стати свідчення послів, делеґованих до участі в київському трибуналі поважними володарями.

Хронологічні рамки цієї компіляції - називатимемо її «меморандумом Ярослава Осмомисла» - охоплюють порівняно невеликий період у межах 1144-1158 рр. Його прологом став стислий опис історії утвердження Володимирка в Галичі. Укладач чи редактор Київського зводу помістив його у вигляді короткого сповіщення під 1141 р. слідом за повідомленням про укладення шлюбу дочки київського князя Всеволода Ольговича з польським князем, поставлення на переяславську єпископію святителя Євфимія («сего же літа преставися оу Галичи Василкович Ивань. и прия волость его Володимерко. сіде во обою волостью княжа в Галичи»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.308.).

Досі Володимирко княжив у Перемишлі, який отримав після смерті свого старшого брата Ростислава, віддавши Звенигород його синові Івану. Задністрянський Галич став старшим столом, столицею всієї Галичини, котра впродовж 1140-х рр., за словами М.С. Грушевського, опанувала Середнє Подністров'я так, «що одною рукою сягає по київське Побужжя та на Погорину, а другою - в околиці Нижнього Дунаю»Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т.2. - С.416.. Представленій у меморандумі розповіді про ворожнечу між Володимирком і його покривдженим небожем, що переросла у збройну сутичку, у Київському зводі передує повідомлення про конфлікт Володимира Галицького з київським князем Всеволодом Ольговичем.

Між ними перед тим було досягнуто якихось домовленостей, скріплених хресними грамотами. Але в 1144 р. вони розсварилися буцімто через те, що у Володимирі-на-Волині Всеволод посадовив свого сина Святослава («В то же літо розкоторася Всеволодъ с Володимірком про сына оже сіде сын его Володимири. и почаста на ся искати вины. и Володимерко изверже емоу грамотоу хрестъную. Всеволодъ же с братею иде на нь»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.314-315.). До складу організованої Всеволодом коаліції ввійшли Ігор і Святослав Ольговичі, Володимир Давидович, Святослав Володимирович, Ізяслав та Ростислав Мстиславичі, Святослав Всеволодович, Борис і Іліб Всеволодковичі, Ростислав Глібович, а також польський князь Владислав («того же літа ходиша Ольговичи на Володимирька. Всеволод съ братома съ Игоремъ Святославом. Давид Володимиръ. и Вячеславъ. Володимеричь. Мьстиславича два Изяславлъ Ростиславъ. и Святославъ Всеволодичь. Всеволодовича два. Борисъ и ГлЪбъ. и Ілібовичь Ростиславъ. и Володиславъ Лядьскии князь»Там же. - Стб.315.). В Іпатіївському списку Київського літопису перша половина оповідання про цей похід на «многоглаголивого» Володимирка упущена. Воно читається в Лаврентіївському кодексі, що дозволяє довідатися про те, як розпочиналися воєнні дії:

«[...] всідоша на кони на Володимерка на Галичь и остуда же Изяслава Давидовича посла в Половці повести і на Володимера же. и совокупи вси князи Рускиі Всеволодъ. и идее к Теребовлю. и выиде противу имъ Володмеръ весь совкупивъся. к Теребовлю. и Оугры приведъ. Бана королева оуя. и не могоша битися. зане бяшеть межи има ріка Сереть. идоша обои подлі ріку. за неделю къ Звенигороду. и на Рожни поли не могоша ся бити. зане Володимеръ стоя на Голыхъ горах. и иде Всеволод (в оригіналі помилково: Володимир - В.Р.) Звенигороду»Лаврентьевская летопись. - Вып.2. - Т.2. - Стб.311..

Схоже, що оповідач був серед учасників цього походу. Відступаючи перед Всеволодом, чиє військо рухалося понад Серетом угору, Володимирко, - свідчить він, - пішов вододілом Дністра й Бугу та закріпився на узвишші Голих гір, що здіймалися над ЗвенигородомПро локалізацію Голих гір і місцезнаходження літописного Звенигорода див.: Грушевський М.С. Звенигород Галицький (історично-археологічна розвідка) // Його ж. Твори: У 50 т. - Т.6: Серія «Історичні студії та розвідки (1895-1900)». - Л., 2004. - С.394-395.. Тим часом наспів Ізяслав Давидович із половцями («при- де же к нему (Всеволоду - В.Р) Изяславъ Давидовичь с Половци. переем два города. Оушицю и Микулинъ»). Згадка про захоплення Ізяславом галицьких городів була цілком доречною в контексті загальної концепції меморандуму 1159 р.

Подальший виклад подій викликаний був, очевидно, необхідністю пояснити несприятливі для Володимира Іалицького обставини, що спричинили його поразку у цій війні:

«И ста Всеволодъ по сеи стороні града. а Володимиръ ста об ону сторону сшедъ с горы. а межю ими ріка Білка. и повелі имъ Всеволодъ. чинити гати. комоуждо своемоу полкоу. и завтра. переидоша рікоу. и взяша горы за Володимеромъ. Володимеръ же мня. яко к немоу идоуть. и ста исполчивъся передъ городом. на болоньи симъ же бяше. полком нілзі битися. с ними тісноти ради. зане бяху болота пришли. но оли на подъ горы. тім же взидоша Роустии полци на горы. и заидоша от Перемышля и от Галича»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.315..

Піднявшись на узвишшя, полки Всеволода вийшли на галицьке військо з тилу. Це змусило занепокоїтися дружинників Володимира («видивше же то Галичане. съчьноуша рекоучемы сде стоимы. в онамо жены наша возьмоуть»Там же.). Побоюючись паніки у своєму стані й можливого наступу Всеволода далі на Галич і Перемишль, Володимир змушений був вступити в переговори. Виверткий та хитрий галицький князь не до Всеволода відправив своїх послів, а до його брата Ігоря, кажучи: «Оже мя оумиришь съ братомъ. то по Всеволожи животі помогоу ти про Киевъ». Того ж дня під вечір мирну угоду було укладено. Отримавши чималу грошову компенсацію за воєнні витрати («и вда Всеволодоу Володимирко. за троудъ тысячу и четыреста гривенъ серебра»Там же. - Стб.316. Іронічним обрамленням цього повідомлення («переди много глаголивъ. а посліди много. заплатив») слід, мабуть, завдячувати редакційному втручанню київського літописця.), Всеволод повернув галицькому князеві Ушицю та Микулин. галицький звістка ярослав осмомисл київ

Важливим тут є фіксація власницьких прав Володимирка. Адже саме у цих і ще деяких інших городах Пониззя намагався 1159 р. утвердитися Іван БерладникДив.: Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.497.. Мабуть, подібні спроби викроїти собі волості на південній околиці Теребовлящини мали місце й раніше, адже городяни тоді раділи появі князя в Наддністрянському краї.

У цій же літописній статті 1144 р. вміщено розповідь про спробу Івана Рости- славича захопити Галич. Змовники обрали для цього вдалий час. Після різдвяних свят, коли Володимирко подався на ловецькі забави, «послашася Галичане по Ивана. по Ростиславича въ Звенигородъ и въведоша к собі в Галичь». Дізнавшись про це, Володимирко, «съвкоупи дружиноу», пішов на нього війною:

«[...] и приде на нь к Галичю. и ста около города. и бьяхуся кріпко. и мнози падяху от обоихъ. и бишася олъ 3 неделі. в неделю же мясопустною на ночь. высьоупи на ні Иванъ. с Галичаны. и много бишася. и побиша оу Ивана дроужины много. и застоупиша и от града. и нелзі бяше възвратитися емоу оу градъ. и пробіже сквозі полкъ к Доунаю и отоуда полемъ прибіже ко Всеволодоу Киевову. Галичане же всю неділю бишася по Ивані. с Володимиром. и ноужею отворишася. в неделю мясопоустную. Володимеръ же вшедъ в Галичь. многы люди исіче. а иныя показни казнью злою»Там же. - Стб.317..

Ця стисла, насичена живими подробицями замальовка, на мою думку, належить перу місцевого галицького автора. Позбавлена слідів усної імпровізаційної техніки, вона охоплює короткий проміжок часу з чітко визначеними на його осі хронологічними реперами празникових днів.

Продовження галицького за походженням, як уявляється, тексту знаходимо в літописній статті 1146 р., що відкривається звісткою про організацію київським князем Всеволодом Ольговичем чергової коаліціїДо її складу Всеволод залучив своїх братів, Ігоря і Святослава, якого залишив у Києві, Ізяслава й Володимира Давидовичів, В'ячеслава Володимировича, Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, а також заручився підтримкою зятя - польського володаря Владислава ІІ та ще й половецької кінноти. для походу на Галичину з метою добути Іванові його Звенигородську волость. Разом із попереднім це оповідання складало, гадаю, основний зміст меморандуму Ярослава Осмомисла. Його первісний текст у цій частині не узгоджено стилістично і вражено пропуском семи рядків після слів «и бысть многое множество вои идоша к Галичю на Володимирка. и бысть дожчь и стече снігь Божимъ промысломъ. и тако идяхоу на колихъ и на санехъ». Із подальшого викладу стає зрозумілим, що військо наблизилося до Звенигорода. Описуючи хід цієї програшної для покровителя Івана Берладника війни, автор у звичній для нього манері письма подає її хронологію, яка охоплює події трьох днів облоги й визначає внутрішню драматургію оповідання. Так, у перший день нападники спалили навколо міста острог. На другий день, бажаючи здатися, мешканці зібралися на вічові збори, жорстоко придушені воєводою галицького князя Володимирка Володаревича («створиша віче Звенигородьчи. хотяче ся передати и бі у нихъ воевода Володимирь моуж Иванъ Халдіевичь. изома оу нихъ моужи 3. и оуби я и когождо ихъ перетенъ на- полъ поверже. я. исъ града. тем и загрози имъ. и начаша ся Звенигородьци отолі бити безъ льсти»Ипатьевская летопись. - Т.2. Стб.320.). На третій день городяни відбили відчайдушну спробу коаліційного війська захопити місто («в 3 же день пристоупиша вси ко градоу. по зорямъ. бишася до поздьноі вечерні и зажгоша городъ въ трехъ местехъ. гражане же Божиею помощью оугасиша»). Автор цього повідомлення не приховує свого задоволення щасливим завершенням облоги, приписуючи порятунок Божому заступництву («Богъ же и святая Богородица избави городъ. отъ лютыя рати. и възваша. коури. иели- сонъ. с радостью великою хваляще Бога и пречистую его матерь»Там же.). Укладене ним в уста мешканців християнське молитовне звернення «Киріє елейсон» («Господи, помилуй») характерне для середньовічної польської літургійної практикиУ розповіді Галицько-Волинського літопису про Ярославську битву, уміщеній під 1249 р., зокрема, сповіщається: «Ляхы кріпко идоущимъ на Василка. керьлішь поющимъ. сильнъ гласъ ревоуще в полкоу ихъ» (див.: Там же. - Стб.803)., де це кількаразово повторюване призивання не перекладалося з грецької, а лише транслітерувалося.

Іван Ростиславич залишився без Звенигорода, і без якогось іншого наділу в Галицькій землі. Тяжко хворий Всеволод Ольгович уже нічим не міг йому зарадити. Після його смерті у серпні 1146 р. першорядними гравцями на політичній шахівниці Русі стали Ізяслав Мстиславич та Юрій Долгорукий. Між старшим онуком Володимира Мономаха і його молодшим сином розгорнулася запекла й довготривала боротьба за київський стіл, що точилася в 1146-1154 рр. Її перебіг покладено в основу найбільшого з-поміж повістевих творів Київського літопису - про князя Ізяслава, складеного, на думку багатьох дослідників, київським боярином Петром Бориславичем. Із його іменем Б.О. Рибаков пов'язував два основних масиви літописних статей із постульованого ним великокнязівського літопису Ізяслава Мстиславича (1146--1154 рр.) та Рюрика Ростиславича (1176-1196 рр.). Літописною спадщиною Петра проголошується чи не більша половина всього обсягу Київського літописного зводуДив.: Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор «Слова о полку Игореве»; Его же. Пётр Бориславич: Поиск автора «Слова о полку Игореве». - Москва, 1991. - С.167-168. Пор.: Франчук В.Ю. Киевская летопись: Состав и источники в лингвистическом освещении. - К., 1986. - С.77-83.. Утім, не думаю, що перу цього київського вельможі (та конокрада у вільний від літературних вправ час) належить левова частина текстів Київського літопису.

Петро Бориславич і справді був, як ми вже бачили, серед тих «мужів», яких відрядили в Перемишль угорський король та Ізяслав (свої шатри вони встановили за містом на березі річки Вягри) з «чесним хрестом» до Володимирка, який мав заприсягтися й на тому цілувати хреста, «што Рускои земли волости, то ти възврати все. и Изяслава тим не отлучити»Ипатьевская летопись-- Т.2. - Стб.453.. Він був посланцем князя Ізяслава зі складеними тоді хресними грамотами до Володимирка в Галич. Описом цього посольства та обставин раптової смерті галицького князя й завершується літописна стаття 1152 р. Проте в обох випадках їхня зустріч відбувалася не наодинці. Чому б й Ізбіґневу Івачевичу не бути з-поміж свідків та учасників тих перемовин? Яскравий опис приїзду Петра до Галича, його переговорів із Володимиром, обставин смерті останнього не схожий на звіт київського боярина своєму князеві. Петро не міг ані бачити Володимира, ані чути мовлені ним слова після свого від'їзду з Галича. Приписуваний йому повістевий твір складено на основі різнорідних джерел, у тому числі галицького походження.

Тільки галицький автор здатен був представити Володимира Володаревича в образі братолюбця й миротворця. Він і пригадав виграшний для галицького князя епізод волинської війни 1149 р. між Юрієм Долгоруким та Ізяславом Мстиславичем. У той час, коли його брат Володимир знемагав у Луцьку від затяжної шеститижневої облоги міста військами Долгорукого, а сам Ізяслав зібрався виступити з міста Володимира на допомогу братові, Володимир Галицький рушив із Галича і став зі своїми полками на ріці Полоній між Володимиром і Луцьком, тим самим роз'єднавши їх («и тако разеха Г. добрыи бо князь Володимиръ. братолюбиемъ светяся. миролюбиемъ величася. не хотя никому зла того для межи ими ста хотя е оуладити»Там же. - Стб.391.). Посередницька роль Володимира у цьому конфлікті вивищується застосуванням дзеркального прийому прямої мови. Спочатку слово надається Ізяславові Мстиславичу, який відправив свого посла до Володимирка з проханням помирити його з Юрієм Долгоруким («Изяславъ же посла к Володимеру Галичьскому. свату Дюргеви. глаголя ему оуведи мя въ любовъ къ строеви моему и своему сватоу Дюргеви. азъ въ всемъ виноватъ перед Богом и перед нимъ»Там же.). Володимир радо відгукнувся на цей заклик. Усупереч спротиву Юрієвого сина Ростислава та Юрія Ярославича, котрі перешкоджали примиренню, він ще наполегливіше («князь же Галичьскыи Володимиръ болма слашеть к Вячеславу и къ Гюргеви и къ Изяславу ладя») домагався миру між ворогуючими сторонами, кажучи: «Бог поставил насъ волостели. в месть злодГемъ и в добродГтель благочестивымъ то како можемъ молитися къ създавшему насъ. отце нашь остави. намъ прегрГшения наша. якоже мы оставляемь прегрГшения наша (Мт. 6: 14). сыновець ваю Изяславъ. акы от ваю рожденъ. передъ вами не твориься правъ. но кланяеться и милости ваю хочетъ. азъ же не просто ходатаи межи вами. ангела Богъ не сослеть. а пророка в нашГ дни нГтуть. ни апостола»Там же. - Стб.392..

Оригінальна та несподівана кінцівка вкладеної в уста Володимирка «промови» спонукала істориків минулого добачати у цих словах інтелектуальну незалежність галицького князя й навіть говорити про його «інтеліґентність». Очевидно, таким «ін- теліґентом ХІІ ст.» був не «оборотний і вирахований, безоглядний і цинічний», словами М.С. Грушевського, Володимир ГалицькийВін був прагматичним політиком, котрий «зручно йшов до могутності й сили, помагаючи собі лисячим хвостом там, де не міг узяти вовчим зубом» (див.: ГрушевськийМ.С. Історія України-Руси. - Т.2. - С.434)., а прихильний до нього (у чому важко запідозрити київського боярина) місцевий майстер літературного письма.

Правомірно поставити під сумнів й авторство Петра Бориславича щодо вміщених у літописній статті 1150 р. свідчень про перебування Володимира на Київщині, куди він привів своє військо на допомогу Юрієві Суздальському. Петро не міг бути очевидцем його зустрічі зі своїм сватом на околицях Києва поблизу «Олегової могили». У цей час Петро разом із сюзереном уже були в гущавинах Чортового лісу, що врятувало полки Ізяслава від посланих услід за ними кіннотників Святослава Всеволодовича й Бориса Юрійовича. Володимир тим часом поїхав уклонитися мощам святих мучеників князів-страстотерпців Бориса і Гліба до київського Вишгорода («и Кха Володимиръ къ святыма мученикома. поклониться и тако поклонився святою мученику»). Після чого він повернувся до Києва, де відвідав три найголовніших храми («приеха къ святои Софьи. и отода еха ко святеи Богородици Десятиньнеи. и отуда еха къ святое Богородици Печерьскои манастырь»Ипатьевская летопись. - Т.2. - Стб.403.). Автор цих рядків, очевидно, супроводжував князя в його пересуванні містом. Він не міг не помітити настороженість мешканців («Кияне же оубоявъшеся Володимира Галичьскаго»), зайнятих приготуваннями до інавгурації Юрія Долгорукого. Відразу після цієї церемонії відбулася його зустріч із галицьким князем («Дюрги же седе в КиевК. съимися с Володимеромъ. в Печерьскомъ манастыри. и створиста любовъ межи собою. велику»). Вони дійшли згоди, поділивши між собою волості на києво-волинському порубіжжі, що засвідчено в наступних рядках:

«[...] тогда же Володимеръ поиде. от Дюргя в Галичь. поя оу него сына Мьстислава. идущю же ему къ Дорогобужю. выбеже Мьстиславъ Изяславичь из Дорогобужа и иде к Лючьску къ строеви своему. Святополку. Володимеръ же отя городы все ида и приде к Лючьску. Святополкъ же и Мьстиславъ затворися в городК Володимеру приходившю и не може что створити. и иде в Галичь. а Мьстислава Дюргевича посадиша в Пересопници»Там же. - Стб.403-404..

Володимирко прибрав до своїх рук Погорину, що стало потім предметом тяжби з Ізяславом Мстиславичем. Той шукав заступництва Андрія Юрійовича, якому батько дав Туров, Пінськ і Пересопницю («а проси ми оу отца волости Погориноу [...] стрыи ми волости не дасть. не хочеть мене в Рускои земли. а Володимеръ Галичкои. по его велению волость мою взялъ и опять к Володимерю моему хочеть прити на мя»Там же. - Стб.405.). Він скаржився на Володимира Галицького також угорському королю, дорікаючи зятеві: «Ты ми еси самъ реклъ. якоже Володимеръ не смееть головы въсклони- ти. я же есмь Гюргя ис Киева выгналъ и Гюрги передо мною бегаеть. а Володимеръ пришедъ свечася со Ольговичи. и погналъ мя ис Киева»Там же.. Угорський володар, почувши це, почав ладнати своєї військо й невдовзі рушив у похід на Русь, щоб провчити Володимира («а вКдалъся будеть Володимеръ кого заемъ»). Та Володимир мав в Угорщині «своїх людей». Ці «приятелі», як називає їх літописець, прислали галицькому князеві вістку про те, що через Карпати на нього йде король. Отримав він її поблизу Белза. Відтак галицький князь покинув тут свої громіздкі обози й чимдуж подався навперейми угорському війську до Перемишля («Володимеръ же в то веремя стояше оу Белза. и ту оуслышавъ оже король оуже вшелъ в Гору. и ту поверга возы свои. а самъ гна съ дружиною своею к Перемышлю»). Тим часом, королівські загони вже встигли захопити Володимирове місто Санок і багато сіл в околицях Перемишля.

«Володимерь же то видівь оубояяся. и послаша архиепископу Кукнишеви и ко иніма двіма пискупами. и кь мужемь королевымь. и тако домолився и вда золото много и оумьзди я. да быша воротили короля и тако оумоливша короля поити домовь. король же послуша ихъ поча молвити се ныне же оуже есть не веремя. рікьі ся смерзывають. а подемъ домови. оже оуже рікьі ся оустановять. а тогда како ны с ними Бог дасть. бяшеть бо о Дмитрові дни оуже. король же то рекъ поиде. много зла створивь Володимеру. и земли его».

Підозрювати галицьке походження цього фрагмента літописного тексту спонукає наявність діалектизмів («поити домовь», наприклад) та характерний для повідомлень галицького циклу спосіб їх жорсткої хронологічної прив'язки («бяшеть бо о Дмитрові дни», тобто 26 жовтня).

Навесні "5" р. угорський король відправив до Ізяслава Мстиславича "0-тисячне військо, з яким той вирушив із Володимира-на-Волині в новий похід на Київ. Шлях пролягав через околиці Пересопниці, Зарічеськ, Дорогобуж, через річку Горину на Корчеськ. Вірний своєму союзницькому обов'язку Володимир Галицький, з'єднавшись з Андрієм Юрійовичем біля Мильська, разом із дорогобузьким князем Андрієм Володимировичем подалися вслід за Ізяславом («пустиста сторожи перед собою а сама поидоста по ним»Там же. - Стб.406. Там же. - Стб.411.). Невідомо ким зроблений опис стрімкого маршу Ізяславового війська на Київ вирізняється неабиякою літературною майстерністю. Розповідь сповнена подробиць організації польового побуту. У ній яскраво змальовано нічну атаку на Білгород брата Ізяслава Володимира, панічну втечу звідти сина Юрія Долгорукого Бориса до батька в Київ і далі до Городця на Дніпровському Лівобережжі. Вона завершується описом тріумфу Ізяслава й кінських перегонів, улаштованих уграми по обіді на Ярославовім дворі. Слідом за цим укладач Київського літопису вмістив текст, що виказує, незважаючи на його деформованість, руку галицького автора:

«Володимеру же того не відущю сь Андріем и стаста оу Мичьска и пославша сторожі и испытаста. оже Дюрги оу Городьци оуже. а Изяславь Киеві. слышавь же Володимерь Галичьскои. оже Изяславь оуіхаль оу Киеве. а Гюрги выбАль ис Киева. Володимерь же рече Андріеви Гюргечи. и Володимеру Андріевичю. како есть княжение свата моего. аже рать на нь из Володимира идеть а како того не оувідати. а ты сын его сідиша Пересопници. а друпык Білгороді.како того не оустеречи. и рече сь гнівомь кь Андріеви Гюргевичю. оже тако княжите сь своимь отцем а правите сами а я не могу на Изяслава один поити. Изяславь вчера со мною хотіль ся бити. на вашего отця идя. а на мя ся оборачивая ловя ся бити со мною. аже нене вьіхавь вь всю Рускую землю. а не могу азь один на нь поіхати. и то рекь вьзвратися в Галичь [...] Андріеви рече и Володимеру. а вы поідьта ко своему отцю Андріи же и Володимерь. поіхаста туда на оустье Припети. на Давыдову боженку. оттолі же іхаста вь Острьскии городокь кь отцю своему Дюргеви»Там же. - Стб.416-417..

Початок і завершення цієї тиради ушкоджено втручанням укладача Київського літопису, який розірвав її вставкою про вимогу Володимирка грошової контрибуції від громади порубіжного города Мичська: «[...] и рече Мичаномъ дайте ми серебро что вы азъ хочю. пакы ли я възму вы на щитъ они же не иміяхуть дати. чего оу нихъ хотяше. они же емлюче серебро озоу оушью и съ шии. сливаюче же серебро дая- хоуть Володимеру Володимеръ же поимавъ серебро и поиде такоже емля серебро по всимъ градомъ. оли до своеи земли»Там же. - Стб.417..

Більша частина літописної статті 1151 р. присвячена докладному опису чергової спроби Юрія Суздальського захопити Київ. У контексті цієї історії Володимирко згадується лише у двох епізодах. Ідеться про запізнення його з галицькою поміччю Юрію («Володимеръ же Галичьскыи пошелъ бяшеть к Гюргеви свату своему в помочь. егоже и надіяшеться. и якоже бы оу Божьскаго ту бы ему вість. оже Вячеславъ и Изяславъ и Ростиславъ победили суть Гюргя. и Половци его избиша. яко же слыша то Володимеръ. и так осо тщаниемъ оборотяся поиде к Галичю») та здобуту ним перемогу біля города Сапогиня над уграми, яких вів до Києва на допомогу батькові Мстислав ІзяславичТам же. - Стб.440-442.. Джерело походження цих звісток визначити складно.

Перемога над Юрієм розв'язала Ізяславові Мстиславичу руки в боротьбі з його запеклим ворогом Володимирком. Зібравши чимале військо, до якого приєдналися полки В'ячеслава Юрійовича, братів Володимира і Святополка Мстиславичів, Володимира Андрійовича Пересопницького, київський князь повів їх на захід до річки Сян, де біля Ярослава з'єднався з угорцями. Як пам'ятаємо, у битві під Перемишлем галицькі сили зазнали нищівної поразки. Володимиркові пощастило більше. Він не поліг на полі бою, а разом з Ізбіґневом Івачивичем прорвався через ворожі загони до Перемишля. Тут відбулося його замирення з Ізяславом й угорським королем та церемоніал складання присяги з цілуванням хреста св. Стефана. Щойно повернувшись у свій Володимир, Ізяслав послав посадників у Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошев і Гнойницю, але цих міст Володимирко йому не віддав. Отож після придушення чергової спроби Юрія Долгорукого утвердитися в Києві Ізяслав Мстиславич відрядив Петра Бориславича до Галича. Чим закінчилася ця подорож ми вже знаємо.

Розглянемо літописну розповідь про останній для Ізяслава похід на Галич. Вона складає основний зміст статті 1153 р. Київського зводу. Оповідач виказує добру обізнаність зі складом організованої Ізяславом коаліції, часом її виступу в похід і топографічними прикметами, що визначають напрямок їхнього руху.

«Томъ же літі. Изяславъ Мьстиславичь. нача доспівати на Ярослава Володимирича. къ Галичю. и якоже бы трьми неділями до мясопущь (за три неділі до м'ясниць, що припадало на середину січня 1154 р. - В.Р.) и поиде Изяславъ скупя силу свою на Галичь и Вячьславль полкъ поя съ собою. Изяславъ Давидовичь пусти с ним свои полкъ. и сынъ его Мстислав приде с Переяславьскимъ полком. и вси Чернии Клобукы»Там же. - Стб.465..

На києво-волинському прикордонні поблизу Тихомля до них приєдналися війська Ізяславових братів - Володимира з Дорогобужа і Святополка з Володимира. Дочекавшись прибуття полків Володимира Андрійовича із Берестя вони рушили в напрямку міста Володимира («и тако скупяся. всі оу Володимиря поиде къ Станкову. и ту же Галичьскии князь вышелъ полкы. своими Изяславъ же пусти Володимира Андреевича и сына своего Мьстислава. и Чернии Клобукы бится с ними. о ріку. о Серетъ»). А сам Ізяслав повів свої сили до Теребовлі.

«Оутрии же день Федоровы неделі (тобто у середині лютого - В.Р.) въ вторник переиде ріку Серетъ. и бысть въ тъ день мьгла велика. яко не видити до конець копья Изяславъ перешедъ ту и ста. и бысть къ Ярославу Галичкому вість вечеръ. оже Изяславъ идеть к Теребовлю и то слышавъ Ярославъ. поиде через Сновь к Теребовлю и не оутяже къ бродомъ. Изяславъ бі перешелъ до них ріку Серетъ и сторожеве же Изяславли видивши полкы Галичьския пригнавши повідаша Изяславу. Изяславъ же исполци полкы своя. поиде противу и якоже быша близъ себе. и Богъ разгна мьглу и бысть ясно. и тако сташа полци межи собою зряща на ся»Там же. - Стб.466..