Український визвольний рух 1940-1950-х років: інституціоналізація досліджень (вибрані аспекти)

3) фундаментального збірника документів про діяльність націоналістичного підпілля та повстанської армії, за матеріалами якого мала готуватися історична довідка [6, с. 7].

Таким чином, теоретичні постулати у зроблених історичних висновках, кожен, хто бажає, міг звірити із документальною частиною. Ідея документально перевірити твердження щодо членів ОУН та бійців УПА мала різкий спротив у представників лівих партій, радянської ветеранської організації, які звернулися до законодавчої та виконавчої гілок влади з «... вимогою націлити урядову комісію на «викриття злочинної діяльності ОУН-УПА» та переформатуванням (за зразком «угодні», «не угодні» - В.У.) складу робочої групи» [6].

Результатом величезної пошукової та аналітичної роботи стала публікація у 2000 р. попередньої історичної довідки «Проблема ОУН-УПА» [9] обсягом в 129 сторінок і зроблений на її основі «Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант)» [10].

У 2005 р. була надрукована книга «Організація український націоналістів і Українська повстанська армія» [6], яка стала своєрідним вінцем напрацювань робочої групи істориків. Впродовж 1998-2004 рр. робоча група науковців надрукувала на базі Інституту історії України 27 книг загальним обсягом 5723 с., більшість з яких були монографіями «білих плям» в історії українського націоналістичного підпілля та Української повстанської армії [6].

Таким чином, оцінюючи інституційну складову у діяльності окремих органів влади України впродовж 1994-2004 р. у питанні дослідження українського визвольного руху, варто констатувати, що вона обмежилася рамками прийнятих ухвал, створення тимчасових комісій Верховної ради України, президентських ініціатив та доручень, урядової комісії. З огляду на реалії суспільно-політичної ситуації в різних регіонах очільники Української держави, представники окремих політичних сил, особливо представлених у парламенті, загалом обрали «тактику невтручання в «проблему ОУН-УПА» [11, с. 128], що фактично консервувало цю проблему, але аж ніяк не знімало протистояння навколо неї, продовжуючи розколювати українське суспільство.

У контексті висвітлення питання інституціалізації досліджень українського самостійницького руху, в умовах часто повільного утворення державою нових інституційних органів, що мають відновлювати та зберігати національну пам'ять Українського народу, надзвичайно важливу роль відіграли незалежні наукові громадські установи.

Чільне місце у цьому переліку належить створеним у різні роки, часто тимчасових регіональних центрів, які досліджували окремі проблеми українського визвольного руху і виконали своєрідну роль інституційних центрів у своїх регіонах. Так, ще в березні 1992 р. з ініціативи світлої пам'яті професора Я. Дашкевича, громадських (зокрема комбатантських) організацій у м. Львові при відділенні Інституту української археографії НАН України, утворено Центр документації національно-визвольної боротьби, який за фінансової підтримки держави та діаспорних організацій поставив за мету збір матеріалу до історії національно-визвольної боротьби 40-50-х років XX ст. у містах Києві та Львові [12, с. 214].

У квітні 2007 р. при Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, на основі Президентського указу та ухвали Президії НАН України, на правах відділу було утворено Центр досліджень українсько-польських відносин. У 2010-2012 рр. Центр працював над виконанням держбюджетної теми: «Українсько-польські взаємини в контексті європейської історії: роль історичної спадщини у формуванні сучасних культурних і політичних пріоритетів України і Польщі» [13]. У переліку основних напрямів наукових досліджень співробітників Центру - українсько-польські наукові відносини 20-30-х років XX ст.; українсько-польські військово-політичні відносини в роки Другої світової війни; етносоціальні структура депортованих українців з міст Надсяння, Холмщини, Лемківщини в 1944-1946 рр.; сучасна англомовна історіографія українсько-польських відносин; упорядкування бібліографії українсько-польських взаємин за 1991-2009 рр.

У переліку наукових здобутків дослідників Центру: колективні монографії («Історія - ментальність-ідентичність. Вип. IV: Історична пам'ять українців і поляків у період формування національної свідомості в XIX - п. п. XX століття» [14], А. Боляновського «Убивство польських учених у Львові в липні 1941 року: факти, міфи, розслідування» [15], Х. Чушак «Немає вільної Польщі без вільної України: Україна та українці у політичній думці польської опозиції (1976-1989)» [16], підготовка наукових збірників (Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість) [17] та наукових статей.

Центр досліджень українсько-польських відносин координував проведення наукових конференцій і семінарів - «Історична пам'ять українців і поляків у період формування національної свідомості в XIX - п. п. XX ст., 2010 р. [18], «Східна Європа: Шоа і міжнаціональні відносини у 1941-1944 роках: маловідомі сторінки життя у Львові в умовах нацистської окупації», 2011 р. [19] та ін.

При Києво-Могилянській академії відкрито Центр історії державотворення на чолі з В. В'ятровичем. Метою Центру була організація та проведення різнотематичних наукових досліджень та навчальної діяльності у сфері історії українського державотворення, зокрема різносторонніх аспектів діяльності українського національно-визвольного руху [20]. Прикметною особливістю праці Центру стало поєднання наукових досліджень з навчальним процесом, що мало на меті підвищити якість навчання студентської молоді. Науковою проблематикою діяльності Центру були: історія українсько-єврейських взаємин у 1920-1950-х роках, місця й позиції у них українського націоналістичного руху; підготовка та видання англомовної хрестоматії документів про діяльність націоналістичного підпілля та Української повстанської армії у 1920-1950-х роках XX ст.

У контексті реалізації регіональних досліджень українського визвольного руху науковцями Інституту історії та політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України започатковано діяльність Наукового центру досліджень українського визвольного руху [21, с. 5, 14]. Обравши наукову тему «Український національно-визвольний рух на Прикарпатті у XX столітті», співробітники Центру основну увагу сконцентрували на підготовці академічного археографічного видання, яке б висвітлювало усю гостроту історичного процесу, пов'язану з передумовами, причинами, генезою, особливостями розгортання українського самостійницького руху на Станіславщині [22, с. 5]. Науковим плодом праці дослідників стало видання двох томів документів і матеріалів про національно-визвольну боротьбу на Прикарпатті у 30-50-х роках XX ст. [23], організація всеукраїнських наукових конференцій: «Роман Шухевич в українському національно-визвольному русі XX століття» (2007 р.) [24], «Степан Бандера в українському національно-визвольному русі XX століття» (2008 р.) [25].

Висновки

Таким чином, проведений аналіз інституціалізації досліджень українського самостійницького руху дає змогу виокремити певні узагальнення.

У період розгортання національного відродження кінця 1980 - поч. 1990-х років та в перші роки незалежності відбувався складний процес легітимізації проблематики українського визвольного руху, що зумовлювалося як клубком суперечностей подолання пострадянського тоталітарного минулого, яке впродовж десятиліть методично «вбивало» комуністичною інформаційно-пропагандистською машиною у свідомість не одного покоління шаблонні «кліше», в яких суб'єкти українського самостійницького руху поставали «злочинцями», «зрадниками», «поплічниками нацистів». З іншого боку, складністю процесів початкового етапу розбудови незалежної України, відсутністю чіткої системної програми державного будівництва у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Значну роль у розробці, популяризації проблематики українського визвольного руху відіграли науково-громадські установи, які завдяки меценатській, грантівській фінансовій допомозі, певною мірою за державної підтримки налагоджували співпрацю міх науково-дослідницькими, університетськими закладами, органами місцевої державної влади та місцевого самоврядування, в умовах доволі кволої державної політики комомерації виконали функції своєрідних інституційних органів у дослідженні актуальних питань українського самостійницького руху 30-50-х років XX ст.

Список використаних джерел