Просторово-часові аспекти декомунізації топоніміки міста Києва

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ АСПЕКТИ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ ТОПОНІМІКИ МІСТА КИЄВА

Олексій Гнатюк

Анатолій Мельничук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Анотація

У статті розглянуто хронологічні та просторові закономірності перебігу процесу декомунізації топонімії м. Києва в період 1989-2018 рр. Нерівномірна інтенсивність постсоціалістичної трансформації топонімії в часі, яка проявляється у вигляді чотирьох специфічних хвиль декомунізації, чітко обумовлена фоновим політичним процесом. При цьому генетико-семантична структура нової топонімії та характер розміщення окремих категорій топонімів вказують на пріоритетність окремих контекстів національної історії як складників державної ідеології. Топонімія, яка з'явилася безпосередньо в результаті декомунізації, відрізняється істотно більшим ідеологічним навантаженням, зокрема акцентом на увічнення пам'яті українських державних діячів та засудження радянського комуністичного режиму. Підтвердженням важливості історичного центру української столиці як ключового елемента символічного простору міста є підвищена концентрація ідеологічно-забарвлених топонімів, що віддзеркалюють акценти політики історичної пам'яті та підходи до конструювання нової національної ідентичності. Не менш важливу роль при реалізації топонімічної політики відіграє статус об'єкта найменування як головного чи другорядного. Незважаючи на подібність топонімічного процесу в Києві та містах- сусідах у північній та центральній правобережній Україні, Києву загалом притаманна особлива модель топонімічної політики, обумовлена його столичним статусом.

Ключові слова: топоніміка, перейменування вулиць, декомунізація, Київ, політика історичної пам'яті.

декомунізація топонімія історичний національний

Abstract

Spatial-temporal aspects of toponymy decommunization in the city of Kyiv. Oleksiy Gnatiuk, Taras Shevchenko National University of Kyiv. Anatoliy Melnychuk, Taras Shevchenko National University of Kyiv

The article deals with the temporal and spatial patterns of the toponymy decommunization process in Kyiv during 1989-2018. The uneven intensity of the post-socialist toponymic transformation, manifested in the form of four specific waves of decommunization, is clearly conditioned by the background political process. The genetic and semantic structures of the new toponymy, as well as locational patterns, reveal the priority of certain historical contexts as constituents of contemporary national ideology. The toponymy, resulting directly from the decommunization process, has expressed ideological burden comparing with the other place names; in particular, it emphasizes the memory of Ukrainian statesmen and condemns the Soviet communist regime. Increased concentration of ideologically-colored place names, reflecting actual historical memory policy and approaches to constructing a new national identity, confirms the importance of the historic canter of Kyiv in the urban symbolic space. The status of a street as a primary or a secondary also influences the toponymic policy. Despite the similarity of the toponymic process to the neighboring cities in the northern and central right-bank Ukraine, Kyiv has developed a distinctive model of toponymic policy due to its capital status.

Key words: toponymy, renaming of streets, decommunization, Kyiv, historical memory policy

Вступ

Політичні режими, маючи на меті зміцнення своїх владних позицій, завжди прагнуть утілити своє бачення історії, систему цінностей та ідеологію в міському публічному просторі (Czepczynski 2008; Forest & Johnson 2011). Міські ландшафти та асоційовані з ними смисли впливають на суспільство, формуючи його ідентичність та колективну пам'ять. Формування нової ідентичності може відбуватися шляхом усунення, переміщення, відновлення, переосмислення чи створення різних елементів міського ландшафту. Постсоціалістичні режими не є винятком і також намагаються здійснювати реконфігурацію просторово-часового континууму культурних ландшафтів та пов'язаної з ними ідентичності. До того ж, така реконфігурація вважається однією з ключових постсоціалістичних трансформацій (Verdery 1999; Light 2004), що реалізується на практиці правлячою елітою через політику історичної пам'яті та ідентичності і є предметом дискусії, прийняття чи заперечення широкого кола зацікавлених сторін.

Основними процесами перебудови постсоціалістичної ідентичності в країнах Центральної та Східної Європи є «європеїзація» (McNeill & Tewdwr-Jones 2002; Gospodini 2004; Young & Kaczmarek 2008; Czepczynski 2008; Sezneva 2009) та звернення до різних досоціалістичних епох, наприклад -- передвоєнних чи середньовічних часів, які нині сприймаються як найбільш успішні, знакові в історії держави, регіону, територіальної громади. Вибір конкретної «золотої епохи» здебільшого залежить не лише від рівня економічного та/або культурного чи політичного процвітання країни, але й від здатності відповідних цінностей та наративів забезпечити досягнення найвищої національної єдності (Young & Light 2001; Young & Kaczmarek 2008). Серед інших аспектів трансформації -- відродження поліетнічності (Young & Kaczmarek 2008; Sezneva 2009) та ресакралізація публічного простору (Mezentsev & Mezentseva 2017).

Перейменування вулиць -- традиційний, перевірений та ефективний спосіб упровадження та розповсюдження авторизованої версії національної історії з головним наміром створення нової колективної пам'яті (Azaryahu & Kook 2002; Azaryahu 2011). Характер та зміст перейменувань відображає цілі, тактику та етос нових політичних еліт (Gonzalez Faraco & Murphy 1997), акцентуючи історичні особистості, події та факти, корисні для встановлення нової версії історії (Graham et al. 2000). Топоніми мають подвійне значення: вони є дзеркалом фактичних владних відносин і водночас інструментом, що використовується політичними режимами для трансформації або стирання існуючої ідентичності та створення нової (Guyot & Seethal 2007). Закономірно, що зміни назв вулиць є невід'ємною частиною формування нових публічних символічних ландшафтів після падіння соціалістичної системи в країнах Центральної та Східної Європи (Stanic et al. 2009; Stiperski et al. 2011). Майже кожна країна цього регіону протягом останніх десятиліть мала досвід масового перейменування міської топоніміки. Взаємозв'язок між офіційною політикою історичної пам'яті та назвами вулиць було виявлено та проаналізовано в колишній Німецькій Демократичній Республіці (Sanger 2006), Польщі (Drozdewski 2014), Чехії (David 2013), Словаччині (Bucher et al. 2013), Угорщині (Palonen 2008), Румунії (Light 2004; Niculescu-Mizil 2017), Хорватії (Crljenko 2012; Stanic et al. 2009; Sakaja & Stanic 2017), Боснії і Герцеговині (Robinson et al. 2001; Palmberger 2017), Латвії (Balode 2012), Росії (Gill 2005). У низці публікацій підкреслюється суперечливість та неоднозначність процесу перейменування (Azaryahu 1997; Light 2004), існування альтернативних інтерпретацій історичного минулого поруч з офіційною канонізованою версією (Palonen 2008).

Протягом останніх десятиліть в Україні також з'являються дослідження, спрямовані на опис трансформацій міської топоніміки в досоціалістичну, соціалістичну та постсоціалістичну епохи, розробку класифікації урбанонімів, характеристику мотиваційної бази їх запровадження, а також ширші аспекти політики пам'яті. Зокрема, наявні роботи в розрізі окремих міст -- Києва (Males 2006, 2014a, 2014b, 2016; Hyrych 2007, 2013; Sebta 2013; Makhortykh 2014a, 2014b), Харкова (Takhtaulova 2015), Одеси (Kudreiko 2015), Запоріжжя (Kudreiko 2015), Луганська (Mahrytska 2013), Кривого Рогу (Tytarenko 2015), Кропивницького (Liashenko 2005), Бердичева (Moiseenko 2014), Вінниці (Karoyeva 2017), Львова (Hrytsak 2017), Тернополя (Bachynska & Tyshkovets 2014; Kudreyko 2015), Івано-Франківська (Venhryniuk 2012), Хмельницького (Kudreyko 2015), регіонів (Halai 2009; Domaranskyi 2011; Neher 2013, 2014), а також у міжрегіональному/національному вимірі (Borysenko 2011; Gnatiuk 2013; Shulhan 2013; Maiorov et. al. 2017; Gnatiuk 2018).

Масова обов'язкова декомунізація, яка розпочалась в Україні 2015 р. згідно із Законом «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символів» (Zakon Ukrainy 2015a), створила широкі можливості для вивчення закономірностей цього процесу як у загальнонаціональному масштабі, так і в розрізі окремих регіонів, поселень та об'єктів. Історія змін топоніміки в постсоціалістичних країнах показує, що часто існують істотні розбіжності між локальними та загальнонаціональними політичними елітами, а також між різними частинами ідеологічного спектру локальних еліт, що робить процеси перейменувань джерелом боротьби за символічну владу (Stiperski et al. 2011; Shevel 2011; Bucher et al. 2013; Crljenko 2012; Portnov 2013; Palmberger 2017; Fedinec & Csernicsko 2017; Maiorov et. al. 2017). Зауважимо, що в Україні, навіть після початку обов'язкової декомунізації, органи місцевого самоврядування залишилися потужними гравцями в боротьбі за символічне маркування міських просторів, результатом чого є регіональні відмінності імплементації декомунізаційного законодавства. Зокрема, ідентифіковано три основні регіональні стратегії перейменування міської топонімії в рамках декомунізації, які відображають цілі й тактику місцевих органів влади. Суть цих стратегій полягає в акцентуванні різних сторінок національної історії та політизації/деполітизації топоніміки. Якщо політичні еліти західної та центральної частини країни позиціонують Україну як безпосереднього ідеологічного спадкоємця Української Народної Республіки, то на південному сході країни спостерігається спроба пропагувати Україну як правонаступницю козацької держави. Водночас на крайньому сході (Донбас і Запорізька область) нова топоніміка загалом відтворює радянську ідентичність у менш заідеологізованому форматі. Крім того, в південно-східних регіонах стратегія перейменування передбачала максимальне зменшення частки меморіальних назв, особливо тих, що стосуються військово-політичного контексту, надаючи перевагу ідеологічно нейтральним категоріям топоніміки (характеристичні та образно-поетичні топоніми), а також відновленню історичних назв. Козацька епоха розглядається українськими політичними елітами як найбільш компромісний елемент національної ідентичності, що не викликає суспільного відторгнення незалежно від політичних уподобань, ідеологічних переконань та регіону проживання. Майже аналогічна роль належить українській революції 1917-1921 рр., символіка якої широко представлена в топоніміці по всій країні, окрім крайнього сходу. Водночас діяльність Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії (ОУН-УПА) й радянської армії залишаються темами, що розділяють українське суспільство, зокрема регіональні політичні еліти (Gnatiuk 2018).

У цьому контексті постсоціалістична трансформація топоніміки міста Києва як столиці України являє собою перспективний об'єкт для мультидисциплінарних досліджень. Зауважимо наявність кількох інформативних та аналітичних розвідок, які висвітлюють напрями та чинники трансформації топонімії Києва в різні політичні епохи (Males 2006, 2014a, 2014b, 2016; Riznyk 2007; Hyrych 2007, 2013; Sebta 2013; Makhortykh 2014a, 2014b). Проте, низка аспектів, що ілюструють розвиток топоніміки Києва як цілісної та водночас внутрішньо диференційованої структури, дослідження якої доцільно здійснювати із залученням класичних для географії методів просторового аналізу, залишається нерозкритою. Крім того, бракує ґрунтовних досліджень останнього, найбільш інтенсивного періоду зміни урбанонімів Києва внаслідок реалізації політики декомунізації.

Важливість Києва як об'єкта дослідження обумовлена декількома аспектами. По-перше, Київ -- найбільше місто України. З 1989 по 2019 рр. у столиці виникло майже 500 нових топонімів, більше половини з яких стали результатом політики декомунізації. Наявність такого численного матеріалу сприяє достовірності статистичного аналізу та висновків, зроблених на його основі. Низка інших міркувань обумовлена власне столичним статусом міста. Київ, зокрема його символічний простір -- «вітрина» держави. Саме в столичному місті можна очікувати найбільш акцентоване висвітлення офіційної ідеології, найбільш послідовну реалізацію політики історичної пам'яті. Як головне місто країни, Київ має слугувати взірцем для інших міст у сфері практичної реалізації топонімічної політики, її моделей, підходів, процедурних рішень. Водночас Києву, як столичному місту держави з істотними історико-культурними регіональними відмінностями, слід демонструвати синтез моделей топонімічної політики інших регіонів, а у його символічному просторі повинні відбитися регіональні історичні наративи Заходу і Сходу, Півночі та Півдня країни. Як видається, топонімічний процес у столиці дійсно являє собою «золоту середину» між містами Західної України, де докорінна зміна символічного простору міст з утвердженням нового національного епосу відбулась добровільно, швидко та без істотного спротиву, та містами південного сходу, в яких процес декомунізації затягувався до останнього, був форсований національним законодавством та відбувається відповідно до моделі максимальної «деідеологізації» символічного простору (Gnatiuk 2018). Саме в столичному місті зазвичай мають місце індикаторні зміни трендів, які за сприятливих умов отримують потенціал до подальшого поширення територією країни. Зокрема, Київ був одним із лідерів серед міст України за темпами та часом початку декомунізації як після проголошення незалежності, так і після Революції Гідності. Топоніміка столиці реагувала на тонкі зміни національної політичної кон'юнктури, що залишилися практично непоміченими у більшості інших міст суміжної частини країни. Так само показовими є спроби (внаслідок чергових змін політичного ландшафту) ревізії деяких здобутків декомунізації, а саме -- судове оскарження перейменування проспектів Києва на честь провідників ОУН-УПА Степана Бандери та Романа Шухевича, що мало місце влітку 2019 р. і викликало гостру реакцію з боку Київської міської ради та Українського інституту національної пам'яті. Таким чином, можна сказати, що топоніміка Києва виступає експериментальним полігоном для свого роду «обкатки» тих чи інших підходів, ідей, моделей найменування та перейменування.

Методика дослідження

Об'єктом дослідження у даній роботі були всі перейменування вулиць, площ, провулків, проїздів, проспектів, набережних та інших подібних елементів планувальної структури міста Києва в його адміністративних межах, здійснені від початку декомунізації міської топоніміки (1989 р.) до 2018 р. Далі терміни «об'єкт» та «вулиця» використовуються для позначення всіх вищезазначених елементів міського ландшафту.

Особливу увагу привернули до себе топоніми, які, прямо чи опосередковано, виникли як результат політики декомунізації, тобто ліквідації наявної топоніміки, пов'язаної з радянською комуністичною ідеологією. Специфічною спорідненою групою топонімів були назви, що виникли внаслідок так званої дерусифікації, фактично -- позбавлення колоніального спадку, згадок про колишню метрополію (наприклад, перейменування Московського проспекту). Оскільки цей процес відбувався в загальному руслі політики декомунізації, то в цій статті назви, що виникли замість дерусифікованих, також розглядаються як результат декомунізації. Всі інші випадки найменування (наприклад, у результаті виникнення нових об'єктів планувальної структури) та перейменування (з причин, не пов'язаних із ліквідацією комуністичної чи колоніальної топоніміки) утворюють фоновий топонімічний процес, який не був предметом нашого аналізу, але використовувався з метою виявлення сутнісних характеристик топоніміки, що виникла в результаті декомунізації.

Авторами було використано генетично-семантичну класифікацію топонімів, запропоновану в попередніх дослідженнях трансформації топоніміки постсоціалістичних країн (Stiperski et al. 2011; Bucher et al. 2013; Gnatiuk 2018). Стисло викладемо її основні принципи.

Топоніми, які з'являлись на карті Києва унаслідок перейменування або присвоєння назв новим об'єктам, було розподілено між чотирма основними категоріями:

I. Відновлені історичні назви: об'єкт отримав одну зі своїх колишніх назв. Семантика відновлених історичних назв до уваги не бралася, і подальша класифікація відновлених історичних назв не здійснювалася.

II. Нові назви: об'єкт отримав нову назву, якої ніколи не мав раніше.

Первинний поділ топонімів на відновлені історичні та нові був важливим з огляду на визначення домінуючої моделі перейменування та відповідної мотивації (відновлення історичної справедливості, апеляція до історичного минулого vs. творення нової ідентичності, зокрема через увічнення певних персоналій тощо).

У свою чергу, нові назви поділяються на три категорії:

1. Топографічні (або характеристичні), що вказують на реальні властивості самого об'єкта, його розташування відносно інших елементів міського ландшафту або зовнішніх об'єктів поза містом (наприклад, площа Вокзальна, вулиця Театральна, провулок Західний).

2. Меморіальні (або комеморативні) назви. Вони увічнюють пам'ять певних реальних історичних постатей, організацій, подій, явищ тощо, які можуть бути, а можуть і не бути безпосередньо пов'язані з об'єктом (наприклад: вулиця Михайла Грушевського, площа Майдан Незалежності, провулок Конотопської битви).

3. Образно-поетичні назви. До цієї групи належать топоніми, які не стосуються реальних характеристик об'єкта і, як правило, мають певне позитивне емоційне навантаження (наприклад, вулиця Сонячна, проїзд Радісний, провулок Мрійливий).

Відновлені історичні назви, топографічні назви та образно-поетичні назви разом утворюють категорію немеморіальних назв, оскільки присвоюються без явної мети увічнення когось або чогось; здебільшого такі топоніми не мають ідеологічного навантаження.

Меморіальні назви було розподілено за двома основними підкатегоріями: військово-політичні та інші. До першої підкатегорії увійшли топоніми на честь державних політичних та військових діячів, історичних подій, політичних та ідеологічних об'єднань, організацій. За можливості, для цих топонімів визначалися історичні контексти (епохи), умовно названі таким чином: Київська Русь та Галицько- Волинське князівство (княжий період); польсько-литовський період; козацька держава; Російська та Австро-Угорська імперії (імперський період); боротьба українського народу за незалежність 1917-1921 рр., ОУН-УПА та споріднені визвольні рухи сер. ХХ ст.; радянський період; період незалежності (в тому числі Революція Гідності та конфлікт на сході України). Другу підкатегорію склали інші меморіальні назви, семантично пов'язані здебільшого зі сферами культури, науки, освіти, релігії. Назви на честь персоналій поділялись за зв'язком їх денотатів з радянською епохою і радянською владою на дорадянські, підтримувані радянською владою (радянські +), репресовані радянською владою (радянські -), екс-радянські (видатні особи, які мали стосунок до України, але з ідеологічних та політичних причин проживали поза межами СРСР), пострадянські. Також до категорії інших меморіальних назв увійшли топоніми на честь географічних об'єктів (міст, країн тощо), якщо така назва не походить від фактичної просторової орієнтації самого об'єкта найменування, тобто не належить до категорії топографічних, топоніми на честь професій тощо.

Для кожного нового топоніма фіксувався рік його появи, що дало можливість простежити як загальну динаміку топонімічного процесу, так і динаміку його окремих складових, а також відповідні структурні зміни, на основі чого стало можливим виявлення основних трендів топонімічного процесу та його періодизація за досліджуваний відрізок часу.

Оскільки важливість денотата топоніма, тобто історичної особи, події, ідеї тощо зазвичай корелює з розміщенням та статусом об'єкта, якому присвоєно відповідну назву (Crljenko 2012), а культурний ландшафт може розглядатись як просторова проекція аксіологічної системи, що віддзеркалює цінність та значимість окремих локацій (Uzarevic 1997), також аналізувалась залежність характеру найменувань від розміщення (в центр-периферійному розрізі) та статусу (містобудівного, зокрема символічного та історико-культурного) вулиць.

Аналіз центр-периферійного розподілу виділених категорій топонімів проводився двома методами. По-перше, обчислювалися відносні пропорції кожної генетико-семантичної категорії топонімів окремо в історичному та діловому центрі Києва (делімітованого у рамках трьох історичних міських місцевостей - Старого Києва, Подолу та Печерська) та на периферії міста (усі інші території). По-друге, відстані від топонімів кожної генетико-семантичної категорії до центру міста характеризувались за допомогою базової описової статистики з визначенням медіани, верхнього та нижнього квартилів і діапазону розподілу значень. Відстані обчислювалися від умовно прийнятого центру міста (Майдану Незалежності) до геометричного центру відповідного об'єкта. Цей підхід є вдалим для аналізу розміщення малих вулиць, але призводить до систематичного зміщення великих за протяжністю вулиць доцентрового спрямування до периферії, що слід мати на увазі при інтерпретації результатів.

Аналіз залежності політики найменування від статусу об'єкта здійснювався шляхом обчислення відносних пропорцій кожної генетико-семантичної категорії топонімів окремо для головних, другорядних та третьорядних вулиць за їх містобудівним значенням. Розподіл вулиць за статусом на три категорії здійснювався відповідно до ДБН.2.3-5:2018 «Вулиці та дороги населених пунктів» (DBN 2018), згідно з якими розрізняють магістральні вулиці загальноміського значення, магістральні вулиці районного значення та місцеві вулиці й дороги. При класифікації враховувалося також символічне значення міських просторів та їх відвідуваність мешканцями й туристами. Таким чином, до категорії головних вулиць (площ) потрапили основні транспортні магістралі загальноміського значення, площі, сформовані їх перехрестями, напрямки проходження маршрутів громадського транспорту, основні пішохідні зони, а також місця, що фігурують як популярні туристичні дестинації. До групи другорядних вулиць включено магістральні вулиці районного значення, тоді як третьорядні вулиці - це зазвичай невеликі вулиці, провулки та проїзди з майже винятково місцевим рухом транспорту, які практично ніколи не відвідуються мешканцями інших частин міста та туристами.

Аналіз центр-периферійного розподілу, як і аналіз розподілу за статусом об'єкта, здійснювався для «декомунізованих» топонімів, а також для всього масиву нової топонімії Києва за досліджуваний період.

Основними джерелами інформації про найменування та перейменування вулиць у місті Києві протягом досліджуваного періоду були матеріали Департаменту суспільних комунікацій Київської міської державної адміністрації (Departament suspilnykh komunikatsii KMDA, 2019) та Офіційного порталу Києва (Ofitsiinyi portal Kyieva, 2019), а також Офіційний довідник вулиць міста Києва (Ofitsiinyi dovidnyk vulyts mista Kyieva, 2015).

Політико-правові чинники декомунізації

Перед висвітленням безпосередніх результатів дослідження вважаємо за необхідне навести стислий огляд політико-правових чинників, які визначали динаміку та спрямованість процесу найменування й перейменування назв вулиць міста Києва в 1989-2018 рр. Ідентифікуються дві групи чинників: зовнішні, пов'язані з політичним процесом у країні, та внутрішні, пов'язані як з топонімічною політикою на рівні міста, так і з процедурними аспектами найменування і перейменування вулиць.

На загальнонаціональному рівні зміни політичного режиму визначали зміну ідеологічних пріоритетів, а отже -- задеклароване чи латентне коригування політики історичної пам'яті. Два «тектонічні» зсуви в топонімічній політиці України пов'язані з переломними подіями на шляху становлення сучасної української держави. Перший -- демократизація суспільного життя у СРСР у рамках перебудови та проголошення незалежності України. Другий -- офіційне засудження злочинів радянського комуністичного режиму та проголошення політики декомунізації символічного простору країни після перемоги Революції Гідності. Водночас менш масштабні коригування політики національної пам'яті чітко простежуються і між цими ключовими зсувами в кореляції з політичним виборчим циклом.

На підйомі національного патріотичного духу після проголошення незалежності органи місцевого самоврядування приймали рішення про декомунізацію ландшафту та символічного простору -- ліквідацію радянських назв вулиць, відновлення історичних назв, знесення пам'ятників комуністичним діячам тощо. Однак цілісна та послідовна державна політика щодо радянського ідеологічного спадку на поч. 1990-х була відсутня. Компартія України хоча формально й була заборонена указом Президії Верховної Ради в серпні 1991 р., проте дуже швидко відродилася під тією самою назвою та майже незмінними гаслами. Крім того, існували ризики політичної дестабілізації в країні через форсоване впровадження політики декомунізації внаслідок неготовності до цього широких верств населення переважної частини країни. Чи не єдиним заходом Президента Леоніда Кравчука, спрямованим на декомунізацію публічного простору, було доручення від 1992 року, за яким центральні та місцеві органи влади, керівники підприємств і установ мали «до 1.08.1993 р. завершити ліквідацію символів і атрибутики неіснуючих СРСР та УРСР», не допускаючи при цьому «псування архітектурних споруд і пам'ятників»; остання примітка фактично дозволила проігнорувати це доручення (Hrytsenko 2017).

За таких обставин, реалізація того чи іншого сценарію декомунізації та побудови нової національної ідентичності цілком залежала від позиції місцевої влади, яка, у свою чергу, істотно різнилася залежно від регіону. У Західній Україні, особливо в Галичині, ще на поч. 1990-х рр. було ліквідовано практично всі радянські топоніми та прибрано радянську символіку, включно з монументами радянським державним і партійним лідерам. Водночас у центральній частині країни початковий декомунізаційний порив був нетривалим і обмежився лише центральними частинами міст та найодіознішими радянськими діячами, а на Сході та Півдні радянська спадщина залишилася практично недоторканою.

Поступовий спад діяльності з декомунізації міського ландшафту в сер. 1990-х рр. був зумовлений політичними та економічними причинами, а саме -- згасанням ейфорії перших років державної незалежності, а разом з тим і слабшанням синдрому радикального символічного розриву з радянським минулим (Riznyk 2007). На порядку денному стояли питання економічної кризи, галопуючої інфляції та девальвації, наростання соціальних диспропорцій, тому ідеологічні питання відійшли на другий план.

За іронією долі, прийшовши до влади на проросійських лозунгах, Леонід Кучма мав складні відносини з політичним керівництвом Росії, тому досить швидко почав шукати союзників у націонал-демократичному політичному таборі, а в зовнішній політиці дотримувався тактики «багатовекторності». На президентських виборах 1999 р. Л. Кучма, вже як правоцентристський та проєвропейський кандидат, протистояв лідеру українських комуністів Петрові Симоненку. Після повторної перемоги Л. Кучми, у грудні 1999 р. прем'єр-міністром стає Віктор Ющенко, відомий своїми проєвропейськими поглядами та засудженням радянської ідеології. А на початку 2000 р. відбулося переформатування парламентської більшості (так звана «оксамитова революція»), яку сформували націонал-демократичні сили, лояльні до президента. Це створило сприятливі умови для продовження декомунізації (одними з перших рішень нової парламентської коаліції був демонтаж комуністичної символіки на будівлі Парламенту й скасування дня Великої Жовтневої Соціалістичної Революції як державного свята). Проте вже у вересні 2000 р. політичне життя в Україні повністю змінює «касетний скандал». Президент Л. Кучма опиняється фактично в міжнародній ізоляції та знову змінює зовнішньополітичний вектор у бік тіснішої інтеграції на пострадянському просторі.

Ситуація змінилася після Помаранчевої Революції 2004 р. та обрання президентом В. Ющенка. Його політика в галузі історичної пам'яті позначилася першими серйозними спробами суспільної реабілітації ОУН-УПА, зокрема пропозицією визнання вояків УПА, членів ОУН, Української головної визвольної ради, Карпатської Січі та Української військової організації учасниками боротьби за українську незалежність. У 2007 та 2010 рр. В. Ющенко видав укази про присвоєння лідерам ОУН-УПА, С. Бандері та Р. Шухевичу, звання Герой України. Проте ключовим епізодом, на якому вибудовувалася історична політика в Україні за часів В. Ющенка, став Голодомор 1932-1933 рр. У 2006 р. Верховна Рада схвалила внесений Президентом Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» (Zakon Ukrainy 2006), що офіційно визнає Голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду українського народу. Пізніше В. Ющенко заявив, що вважає Голодомор найбільшою гуманітарною катастрофою людства, та оголосив 2008 рік роком пам'яті жертв Голодомору. У 20082010 рр. у Києві було збудовано Меморіал жертв Голодомору, складовою якого став музейний комплекс. Запозичуючи досвід країн Центральної Європи, насамперед Польщі та Словаччини, 2006 року постановою Кабінету міністрів (а фактично -- за ініціативою Президента) створюється Український інститут національної пам'яті (УІНП) -- «центральний орган виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу» (Postanova 2006).

Послідовну реалізацію ідей Президента істотно стримувала перманентна політична криза, ідеологічні розбіжності між партіями-учасницями парламентських коаліцій, більшість яких сповідували більш помірковані погляди, та наявність потужної парламентської опозиції з проросійськими та прорадянськими сентиментами. Проте, як показано вище, саме в період після Помаранчевої революції до історичного дискурсу було повернуто важливі сторінки національної історії, які не вкладалися в концепцію радянської історіографії, уперше розпочато діалог про примирення протиборчих сторін військових конфліктів ХХ ст. та на офіційному рівні засуджено окремі аспекти діяльності комуністичної партії як злочинні.

Ці кроки до створення нового національного історичного наративу обірвалися 2010 р. з приходом до влади Віктора Януковича, перемога якого ґрунтувалася на ідеологічному заграванні з виборцями південних та східних регіонів України, де прорадянські та проросійські настрої залишалися особливо сильними. До того ж, українські комуністи традиційно були головними союзниками правлячої Партії регіонів у Парламенті. Тому правління В. Януковича характеризувалося поверненням до радянського ностальгійного наративу, прикрашеного національним колоритом, і зближенням інтерпретації національної історії з Росією та її політичними сателітами. Відповідно, радянська та російська спадщина зберігалася і популяризувалася як невідчужувана й важлива частина національної історії; офіційне визнання ОУН-УПА було знято з порядку денного. Ставлення до пам'яті про Національну революцію 1917-1921 рр. також було в кращому випадку прохолодним. У квітні 2010 р. Донецький апеляційний суд скасував укази про присвоєння С. Бандері та Р. Шухевичу звання Герой України, а в грудні 2010 р. УІНП було реорганізовано з пониженням статусу (з «центрального органу виконавчої влади» до «дослідницької урядової установи») та урізанням персоналу. Посаду директора Інституту обійняв історик Валерій Солдатенко, постійний член Комуністичної партії з 1969 р. (після призначення на посаду він призупинив членство).

На думку Оксани Шевель та Андрія Портнова, політика національної пам'яті в Україні до 2014 р., переривчаста та глибоко суперечлива, була в багатьох аспектах імпровізацією, що віддзеркалила коливання між конкуруючими ідеологічними наративами, а також пошук стратегії, яка б легітимізувала нову незалежну Україну та її пострадянську еліту, не спровокувавши національний, мовний та/або релігійний конфлікт (Shevel 2011; Portnov 2013).

Революція Гідності 2013-2014 рр. відкрила принципово нову сторінку політики національної пам'яті. Від самого початку учасники Євромайдану вимагали не лише відновлення курсу на інтеграцію України з ЄС, і не лише повалення правлячого політичного режиму, але також і докорінної зміни символічного простору країни, прикладом чого стало масове знищення пам'ятників Леніну та іншим комуністичним лідерам, так званий «Ленінопад», спровоковане поваленням пам'ятника Леніну в Києві 8 грудня 2013 р. Готовність громадськості до переоцінки історії доповнювалася готовністю влади використати новий історичний наратив задля виправдання власної легітимності та спротиву зовнішній агресії. Зважаючи на російську агресію, питання декомунізації почало розглядатися не лише в рамках суто гуманітарної політики, але і як елемент національної безпеки (Fedinec & Csernicsko 2017). За результатами дострокових виборів, що відбулися в жовтні 2014 р., комуністи вперше не пройшли до Парламенту, а представники колишньої Партії регіонів опинилися в меншості.

Наслідком став карт-бланш зі сторони центральної влади країни для науковців УІНП, який отримав функцію надання наукового обґрунтування нової державної ідеології. З 25 березня 2014 р. Інститут очолив Володимир В'ятрович, професійний історик, колишній директор архівів Служби безпеки України та керівник Центру дослідження визвольного руху, відомого своїми дослідженнями ОУН-УПА. У листопаді 2014 р. Інститут відновив свій статус центрального органу виконавчої влади «у сфері відновлення та збереження національної пам'яті українського народу», включаючи такі наукові та ідеологічні завдання, як усебічне вивчення історії української державності та національної спадщини, інтеграція національних меншин та корінних груп в українське суспільство, популяризація історії України та її видатних особистостей, поширення відповідної інформації в Україні та світі та подолання історичних міфів. Зокрема, Інститут повинен був здійснити заходи щодо увічнення пам'яті учасників українського визвольного руху, Української революції 1917-1921 рр., воєн, жертв Голодомору 1932-1933 рр., а також голоду 1921-1923 рр. та 19461947 рр., жертв політичних репресій та осіб, які брали участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а також у антитерористичних операціях. 9 квітня 2015 р. Парламент прийняв так званий Пакет законів про декомунізацію, підготовлений УІНП та представлений депутатам особисто його директором, зокрема закони, які визначають спектр обов'язкових до перейменування топонімів, прописують строки та порядок «топонімічного очищення» та містять рекомендації щодо нових назв, які повинні прийти на зміну комуністичній топоніміці: «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символів» (Zakon Ukrainy 2015a), «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX ст.» (Zakon Ukrainy 2015b), «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років» (Zakon Ukrainy 2015c).

У жовтні 2015 р. УІНП опублікував перелік з 520 особистостей, а також низку абстрактних імен та понять, які підпадають під дію законів про декомунізацію, з відповідними поясненнями (Dekomunizatsiia 2015). В інструкції наголошувалось, що цей перелік не є вичерпним, і рішення щодо конкретної особи, топоніма чи меморіального об'єкта слід приймати індивідуально. Інститут також опублікував детальні інструкції щодо процедури декомунізації, зокрема перейменування вулиць. Хоча право вибору нових назв для перейменованих об'єктів належить органам місцевого самоврядування, Інститут особливо рекомендував ушанувати пам'ять героїв Небесної сотні та військовослужбовців, які загинули в конфлікті на Донбасі, а також борців за незалежність України у XX столітті. Підкреслюється важливість урахування широкого кола діячів історії України як національного, так і місцевого значення.

Таким чином, уперше було дано чіткі відповіді на гострі питання побудови національної ідентичності:

1. Хто є українськими національними героями та антигероями в історії?

2. Яким є офіційне ставлення української держави до комуністичного та націонал-соціалістичного режимів?

3. Яким є національний наратив Другої світової війни?

4. Яким є механізм ліквідації радянської ідеологічної спадщини?

Важливо також, що Революція Гідності та збройний конфлікт на сході України породили новий прошарок героїв та подій, придатних (і до того ж офіційно рекомендованих) до вшанування. Ці сучасні герої стали певним доповненням до більш віддалених історичних контекстів або й їх альтернативою, що надало можливість органам місцевого самоврядування уникнути гострих питань, які розділяють суспільство, та долучитися до дискурсу, який об'єднує практично всі регіони країни.

Практична реалізація національної політики історичної пам'яті у сфері топоніміки завжди відбувалась крізь призму місцевих процедур. Після перших демократичних виборів до республіканських та місцевих органів влади навесні 1990 р. новообрана Київрада поновила статус Комісії з найменувань та пам'ятних знаків як свого дорадчого органу (з 1992 р. ця комісія функціонує при Київській міській державній адміністрації). У 1992 р. Київрада затвердила «Положення про порядок найменування об'єктів міського підпорядкування, вшанування пам'яті видатних діячів і подій, встановлення пам'ятних знаків у місті Києві». В уточненій редакції Положення 1995 р. визначалися принципи найменування та перейменування топоніміки Києва, з огляду на роль Києва як столиці вільної, незалежної, сучасної європейської держави, міста з тисячолітньою історією, одного з центрів міської цивілізації. Зокрема, визначалась необхідність урахування історико-географічних критеріїв, київських традицій та особливостей, місцезнаходження, призначення, географічних, топонімічних, архітектурних та інших особливостей об'єктів найменування. Окремим пунктом було прописано, що історико-географічні назви міських топонімів зміні не підлягають.

У 1998 р. до процедури розгляду топонімічних проектів було в чергове долучено Київраду; при цьому самостійного права подавати топонімічні пропозиції до Київради набула також Комісія з гуманітарних питань Київради, а Київська міська державна адміністрація (КМДА) зберегла за собою право надавати назви взагалі без погодження -- ані з комісією, ані з Київрадою. У 2004 р. було змінено відомче підпорядкування Комісії з найменувань, її склад суттєво оновлено та розширено завдяки введенню до неї представників різних політичних сил, а також ухвалено нову редакцію Положення, відповідно до якого «назви, які мають історико-географічне та культурне значення, тривалу традицію вживання, вносяться до Переліку назв об'єктів міського підпорядкування, які не підлягають зміні» (Riznyk 2007).

Практично напередодні Революції Гідності, 13 листопада 2013 р. Київська міська рада приймає рішення N 432/9920 «Про затвердження Порядку найменування об'єктів міського підпорядкування, присвоєння юридичним особам та об'єктам міського підпорядкування імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій у місті Києві» (Rishennia 2013). Порядок було розроблено згідно із Законом України «Про присвоєння юридичним особам та об'єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» та з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2012 року N 989 «Про затвердження Порядку проведення громадського обговорення під час розгляду питань про присвоєння юридичним особам та об'єктам права власності, які за ними закріплені, об'єктам права власності, які належать фізичним особам, імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій» (Postanova 2012).

Порядок містить такі вимоги щодо найменування вулиць, провулків, проспектів, площ, бульварів, узвозів, проїздів, майданів, набережних:

1. Найменування повинні відповідати особливостям ландшафту міста. При їх найменуванні в якості основи використовуються найменування населених пунктів (у тому числі сіл, селищ, старовинних слобод), урочищ, пагорбів і лісів, річок, струмків, озер і ставків, що увійшли до міської межі міста Києва;

2. Найменування повинні відображати найбільш істотні індивідуальні характеристики вулиці як об'єкта найменування. При цьому нове найменування не повинно повторюватися в межах міста;

3. Найменування вулиці має органічно включатися в існуючу міську топонімічну систему. При найменуванні нових вулиць не допускається утворення назв, які порушують історично сформовану топонімічну систему міста Києва;

4. Найменування вулиці має бути вмотивоване й містити в собі необхідний обсяг топонімічної інформації.

Іншою важливою новацією Порядку стала вимога обов'язкових консультацій із мешканцями, які постійно проживають на вулицях, провулках, проспектах, бульварах, узвозах, проїздах, які планується перейменувати. Організатором проведення консультацій із мешканцями є сам ініціатор перейменування; він же має право самостійно визначити форму цих консультацій -- громадські слухання, збори, збір підписів, зустрічі. Результати консультацій подаються на ім'я київського міського голови одночасно з ініціативою про перейменування. При присвоєнні юридичним особам та об'єктам імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, у разі позитивного рішення Комісії з питань найменувань, пропозиція додатково виноситься на громадське обговорення протягом двох місяців на офіційному веб-сайті КМДА.

Відповідно до Порядку, проекти рішень Київської міської ради про найменування об'єктів міського підпорядкування погоджуються і подаються для включення до порядку денного засідань Київської міської ради постійною комісією Київради з питань місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв'язків та інформаційної політики і постійною комісією Київради з питань культури та туризму.

Отже, процедура перейменування від часів перебудови поступово ставала більш складною та зарегульованою, але водночас і більш демократичною: відбувся відхід від практики одноосібного прийняття рішень виконавчою владою міста, виникла можливість прямого впливу громади міста на результат топонімічного процесу завдяки запровадженню таких інструментів участі, як консультації та громадське обговорення.

Чотири хвилі декомунізації топоніміки м. Києва

Загалом протягом досліджуваного періоду в столиці України виникло 475 нових назв вулиць; з них 236 топонімів з'явилося в результаті ліквідації комуністичної топоніміки. Із топонімами, які виникли внаслідок дерусифікації, ця цифра зростає до 245. З них абсолютну більшість становлять меморіальні топоніми (63,3%); на другому місці відновлені історичні назви (19,6%); образно-поетичні й топографічні назви становлять майже однакові частки в загальній структурі топонімів (по 8-9%).

Серед військово-політичних меморіальних топонімів трохи менше половини складають назви, пов'язані з боротьбою українського народу за незалежність 19171921 рр. (42,3%). Наступні за важливістю історичні контексти -- період незалежності (23,1%), козацька доба (15,4%) та діяльність ОУН-УПА (13,5%). З княжим періодом пов'язано лише два топоніми (3,9%), а з радянською епохою -- 1 (1,9%). Зовсім не виявлено назв, які увічнювали б державницький контекст імперської епохи та польсько-литовського періоду. Серед інших меморіальних топонімів найбільшими групами виявились персоналії радянського періоду, причому частка репресованих радянською владою дещо переважає частку тих, хто перебував із радянським керівництвом у безконфліктних взаєминах (питома вага кожної групи наближається до 30%). Наступна за важливістю група назв -- дорадянські (23%). Пострадянські та екс-радянські назви становлять по 9% від усіх інших меморіальних топонімів.

Хоча найменування та перейменування вулиць Києва відбувалось практично безперервно, як фоновий топонімічний процес, так і поява топонімів в результаті декомунізації мали виразні зміни інтенсивності в часі. Водночас якщо динаміка фонового топонімічного процесу визначалась етапами розширення території забудови міста, то динаміка декомунізованої топоніміки пов'язана з супутніми політичними процесами в країні. Дві особливо виразні хвилі інтенсивного зникнення ідеологічно забарвлених назв охоплюють 1990-1993 рр. (хвиля національного патріотичного піднесення після відновлення національної незалежності) та 20152017 рр. (після Євромайдану та Революції Гідності, у рамках офіційної політики декомунізації). Дві інші, менш виразні, але чітко ідентифіковані хвилі, припадають на 1999-2000 рр. (початок президентства Л. Кучми та правління першої правоцентричної коаліції у Парламенті) та на 2006-2010 рр. (президентство В. Ющенка). Кожна хвиля декомунізації мала різкий сплеск кількості перейменувань на початку з наступним поступовим затуханням та відрізнялась специфічною структурою топонімів (Рис. 1, 2).

Рис. 1. Динаміка кількості та структури топонімів, що виникли в Києві в результаті процесу декомунізації в 1989-2018 рр.

Рис. 2. Динаміка кількості та структури військово-політичних меморіальних топонімів, що виникли в Києві в результаті процесу декомунізації в 1989-2018 рр.

Перша хвиля масової ліквідації радянської топоніміки Києва розпочалась наприкінці 1980-х із початком горбачовської перебудови. Упродовж 1987-1989 рр. газета «Вечірній Київ» ініціювала на своїх сторінках чимало дискусій із питань можливого перейменування певних вулиць української столиці та оголосила читацькі конкурси на присвоєння нових назв певним вулицям (Riznyk 2007). У 1989 р. мав місце перший прецедент: вулиця Жданова була перейменована на честь гетьмана Петра Сагайдачного. Після перших демократичних виборів до Київської міської ради навесні 1990 р. перейменування стають масовими. Пік активності перейменувань припадає на 1990-1993 рр., після чого інтенсивність цього процесу починає спадати. Зокрема, у 1995, 1997 та 1998 рр. не відбулося жодного перейменування в рамках процесу декомунізації. Можливою причиною різкого спаду інтенсивності декомунізації з 1994 року є зміна двох «мікроепох» київської влади -- епохи І. Салія (1992-1993 рр.) та епохи Л. Косаківського (1993-1996 рр.), що засвідчує радикально неоднаковий ефект одних й тих самих механізмів присвоєння назв (єдиний замовник + єдиний дорадчий орган = обов'язкове до виконання рішення) залежно від волі конкретного можновладця (Riznyk 2007).

Під час першої хвилі було перейменовано тридцять сім вулиць та площ Києва, тобто 15,8% від загального обсягу топоніміки, що підпала під процес декомунізації після 1989 р. Абсолютна більшість перейменованих об'єктів розташована в історичному центрі міста й концентрується навколо головної площі столиці -- Майдану Незалежності; на периферії міста було перейменовано лише поодинокі вулиці, здебільшого основні міські магістралі.

В абсолютній більшості випадків вулицям у центральній частині міста було повернуто історичні назви, за тими винятками, коли історична назва не відповідала логіці конструювання нової національної ідентичності. Наприклад, вулиця Карла Маркса, яка в дорадянські часи носила ім'я російського імператора Миколи II, отримала назву на честь архітектора Владислава Городецького, а вулиця Сергія Кірова, раніше названа на честь російського імператора Олександра І, стала вулицею Михайла Грушевського. Важливо, що такі вулиці, де відновлення історичної назви виглядало недоречним, відіграли роль вакантних місць для першого увічнення пам'яті нових національних героїв, яким однозначно не було місця на карті столиці в дорадянську і, тим більше, радянську епохи. Периферійні вулиці столиці, які сформувалися в радянську епоху, отримали топографічні назви. Загалом же частка меморіальних і топографічних назв серед нової топоніміки першої хвилі порівняно невелика, а образно-поетичні назви повністю відсутні.

Нові меморіальні назви, яких порівняно небагато (усього сім), пов'язані з діячами української національної революції 1917-1921 рр. (Михайло Грушевський -- історик, голова Центральної Ради Української Народної Республіки; Микола Василенко - історик, міністр освіти та голова Державного Сенату за часів Гетьманату), діячами епохи козацтва (Богдан Хмельницький -- козацький гетьман, очільник визвольної війни 1648-1654 рр. проти Речі Посполитої; Пилип Орлик -- козацький гетьман у вигнанні, союзник повсталого проти Петра І Івана Мазепи, автор першої української Конституції), діячами ОУН (Олег Ольжич -- український поет, археолог, член проводу ОУН у 1937-1944 рр.) та українським архітектором польського походження Владиславом Городецьким (1863-1930), автором багатьох знаменитих архітектурних пам'яток, зокрема Будинку з химерами у Києві. Як бачимо, за винятком козацьких гетьманів, увічнені діячі були не лише політичними чи військовими діячами, але й «за сумісництвом» митцями та науковцями. Крім того, головну площу Києва (та всієї України) було перейменовано на честь здобуття незалежності (Майдан Незалежності), а сусідню площу Ленінського Комсомолу -- на площу Європейську, що символізувало європейські прагнення України та Києва як її столиці.

Загалом, перша хвиля перейменувань мала характер не так заперечення чи засудження комуністичної ідеології чи, тим більше, радянської спадщини, як повернення історичних назв вулицям та площам столиці. Перейменування мали на меті часткове відновлення дорадянської ідентичності Києва та формування нового, більш придатного для столиці незалежної держави іміджу його центральної частини, де зосереджено державні та муніципальні адміністративні установи (будівлі Адміністрації Президента, Парламенту, Кабінету Міністрів, Київської міської ради, різноманітні міністерства і відомства), та яку найчастіше відвідують гості столиці. Було відновлено назви таких знакових для Києва історичних місць, як Михайлівська площа (одна з ключових площ Старого Києва), Контрактова площа (серце громадського життя Подолу, одного з ключових історичних районів Києва), вул. Банкова (місце розташування Адміністрації Президента), а також таких вулиць середмістя, як Мала Житомирська, Михайлівська, Прорізна, Софіївська, Костельна, Притисько-Микільська, Протасів Яр, Лютеранська, Трьохсвятительська, Жилянська, Інститутська, Шовковична.