Ремісничо-кустарні підприємства Поділля у ХІХ ст. (за матеріалами РДІА)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Подільський національними університет імені Івана Огієнка

Ремісничо-кустарні підприємства поділля у ХІХ ст. (за матеріалами РДІА)

Андрій Задорожнюк

Анотація

ремісничий кустарний губернія подільський

Мета статті. На основі архівних джерел (документів із фондів РДІА (РГИА, СПб)) дослідити розвиток ремісничих і кустарних підприємств Подільської губернії у ХІХ ст.

Методологія. У процесі написання статті використано комплекс загальнонаукових (аналіз, синтез, метод порівняння, діалектичний) та спеціально-наукових методів історичного пізнання (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, проблемно-хронологічний).

Наукова новизна полягає у необхідності вивчати різні аспекти розвитку ремісничих і кустарних закладів Подільської губернії у ХІХ ст. за документами із фондів різних архівосховищ.

Висновки. На основі аналізу документів із фондів РДІА були виявлені особливості у розвитку міської промисловості Подільської губернії ХІХ ст., які полягають, насамперед, у дрібно-кустарному характері економіки регіону. Впродовж усього досліджуваного періоду основою промислового розвитку, зокрема міст краю, залишалися ремісничі організації. При цьому, спостерігається еволюція цехової системи організації праці. На зміну старим, традиційним у краї цехам, приходять цехи зразка 1850 р. Однак основним виробником на Поділля залишається ремісник.

Ключові слова: Поділля, промисловість, підприємство, кустар, ремісник, архів, документ.

Abstract

Handicraft enterprises of podillya in the XIX century (according to RDIA)

Andriy Zadorozhnyuk

Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko National University

The objective. The purpose of the article is to investigate the development of handicraft and handicraft enterprises of Podolsk province in the XIX century on the basis of archival sources (documents from the funds of RDIA (RGIA, St. Petersburg).

Methodology. In the process of writing the article used a set of general scientific (analysis, synthesis, method of comparison, dialectical) and special scientific methods of historical cognition (historical-genetic, historical-comparative, historical-typological, problem-chronological).

The scientific novelty lies in the need to study various aspects of the development of handicraft and handicraft establishments of the Podolsk province in the XIX century. according to documents from the funds of various archives.

Conclusions. Based on the analysis of documents from the RDIA funds, peculiarities in the development of industry of the Podolsk province of the XIX century were revealed, which consist, first of all, in the small-scale artisanal nature of the region's economy. Throughout the study period, the basis of industrial development, in particular the cities of the region, remained craft organizations. At the same time, there is an evolution of the shop system of labor organization. The old, traditional shops in the region are replaced by shops of the 1850 model. However, the main producer in Podillya remains an artisan.

Key words: Podillya, industry, enterprise, artisan, craftsman, archive, document.

Основна частина

Постановка проблеми. Проблема промислового виробництва на Поділлі у ХІХ ст. недостатньо вивчена в історіографії, хоча окремі її аспекти привертали увагу дослідників (Сецинский, Е.Й., 1904, Прусевич, А.Н., 1916, Дерев'янкін, Т.І., 1960, Лазанська, Т.І., 1999). Увага дослідників була зосереджена на вивченні найбільш розвинених галузей промисловості регіону - мукомельної, винокурної і цукроварної, тоді як ремісничо-кустарне виробництво часто залишалося поза увагою дослідників. Після входження Поділля до складу Російської імперії, губернатори здійснювали пильний контроль над станом економіки краю. Надані із місцевих адміністрацій свідчення про розвиток фабрично-заводських і ремісничих закладів щорічно заносилися до звітів губернаторів. Кожен із них містив розділ «Про стан фабрик і заводів». Однак, на думку Т. Дерв'янкіна, «даними фабрично-заводської статистики у більшості випадків не можна користуватися без особливого їх опрацювання (Дерев'янкін, Т. І., 1960, с. 10). Інший автор - К. Пажитнов, виходячи з положення, що 2-3 робітника дають господарю настільки мізерний прибуток, що він мусить працювати поряд із ними, а 5 робітників вже звільняють господаря від ручної праці, стверджує, що «власне ремісничими є підприємства, на яких господар працює сам або з одним найманим робітником, а також заклади з числом найманих працівників від 2 до 4 чол. (Пажитнов, К.А., 1952, с. 165).

Мета статті полягає у вивченні, на основі архівних джерел (документів із фондів РДІА), дослідити розвиток ремісничих і кустарних підприємств Подільської губернії у ХІХ ст.

Виклад основного матеріалу. При вивченні названої теми, особливо відчутний нестаток джерельної бази. Вагомим підґрунтям у дослідженні ремісничо-кустарного виробництва слугують документи, що зберігаються в фондах Російського державного історичного архіву. Серед них першорядне значення мають звіти подільських губернаторів про стан промисловості та ремесел на Поділлі за 1804-1805, 1807, 1828, 1879 рр., а також статистичні відомості про розвиток кустарних підприємств окремих галузей (цегляна, скляна, ливарна, винокурна).

Необхідно відзначити, що частина представлених у них відомостей публікувалися з 1870 р. у вигляді губернських оглядів. Вони складалися за певним планом, але могли містити особисті думки губернаторів з приводу проведення тих чи інших соціальних, економічних та політичних нововведень. Це обумовлює дослідницький інтерес до цієї категорії джерел, дозволяє аналізувати підходи місцевої адміністрації до вирішення соціально - економічних проблем. Такі звіти зберігаються у фондах Ради міністра внутрішніх справ (ф. 1281), Канцелярії міністра внутрішніх справ (ф. 1282), Департаменту загальних справ (ф. 1284), Господарського департаменту МВС (ф. 1287), Відділення мануфактур-експедиції державного господарства МВС (ф. 16), Департамент торгівлі и мануфактур Міністерства Фінансів (ф. 20), а також Комітету міністрів (ф. 1263) та Ради міністрів (ф. 1286).

Так, у звіті за 1804 р. подаються відомості про 55 промислових підприємств, з яких 4 виникли у 1804 р. (РДІА, ф. 1281, оп. 11, спр. 105). Серед новозаснованих - дві капелюшні фабрики у Кам'янці, одна з яких належала купцю Антонію Теперу, інша іноземцю Кіліяку Росмаку. Капелюхи виготовлялися переважно на замовлення. Третя фабрика, що виникла у 1804 р., - суконна. Вона належала Давиду Ароновичу і знаходилася в м. Межирові Літинського повіту. Четверта фабрика спеціалізувалася по виправці шкір і виступала власністю поміщика Триєцького (м. Сокілець, Ушицького повіту). Привертає увагу і документ польською мовою (датований 1804 р.), який засвідчує, що в м. Ярмолинці існувала також капелюшна фабрика, де працювали три майстри: Францішек Зановський, Якуб Закжбецький та Антоній Майєр (РДІА, ф. 16, оп. 1, спр. 3, арк. 550).

Поряд із новозаснованими були підприємства, які припинили своє існування. Так, у 1805 р., через брак лісів, закрилися склоробні заводи поміщиці Тржезецької в Ямпільському повіті (с. Гута Лучанська) та поміщика Вітославського в Ушицькому повіті (с. Яцьковецька Гута). Припинилося виготовлення селітри в таких поселеннях як с. Нігин Кам'янецького повіту (власник Хаїм Мошкович) та м. Збриж (власник Гершко Нотович). З'ясовується, що ці заводи були тимчасовими і влаштовувалися «до вироблення в тих місцях селітреної землі» (РДІА, ф. 1281, оп. 11, спр. 105). Також перестали функціонувати поташні в Літинському повіті. Загалом, серед поданих у 1805 р. 59 підприємств - 14 спеціалізувалися по виготовленню селітри і поташу. А розмежування фабрик проводилося за трьома категоріями: 1) підприємства, пов'язані з переробкою природньої (мінеральної) сировини (виробництво скла, міді, селітри та ін.); підприємства, пов'язані з переробкою продуктів рослинного походження (поташні, папірні та ін.); підприємства, пов'язані з переробкою продуктів тваринного походження (суконні, капелюшні, шкіряні, сап'янові, саловарні та ін.).

Таким чином, на основі поданого губернатором розподілу виробництва у Подільській губернії, з'ясовуємо, що на облік бралися переважно переробно-сировинні підприємства. Мануфактури, як зазначено у звіті, були «малозначними і працювали лише на місцевий ринок» (РДІА, ф. 1281, оп. 11, спр. 105, арк. 27).

Згідно зі звітом 1805 р., найбільше переробних підприємств було у Могилівському повіті. Так, у Могилеві діяли 4 сап'янових фабрики, що належали відповідно Кайтану Куцькому, Кайтану Манусевичу, Якобу Паустовичу та Киркору Чайковському. Трьома саловарнями володіли Кайтан Баранович, Якуб Калускович та Микола Чайковський.

У 1805 р. були відкриті й такі промислові підприємства, як гамарня (виробництво міді) у м. Зінькові, селітарня у м. Смотричі та суконні - (по одній) у м. Деражня (власник шляхтич Кароль Шафирович) і в м. Сокілець (власник іноземець Карл Гендерф) (РДІА, ф. 1281, оп. 11, спр. 105, арк. 29).

Цінну інформацію з досліджуваної проблеми містить звіт за 1807 р. На Поділлі в той час налічувалося 48 підприємств. Найбільшими серед них були: суконна та гутна фабрики в Балтському повіті (садиба графа Салтикова). Суконна фабрика виготовляла солдатське сукно. Фабрики по виготовленню скла існували в Летичівському, Могилівському та Ушицькому повітах. На них виготовлялися переважно штофи Штоф - міра рідини, рівна 1/10 відра або 1,2299 л., напівштофи та аптекарський посуд. В 1808 р. подільські фабрики виготовили 117672 шт. скляного посуду, що в п'ять раз перевищувало виготовлення скляного посуду у сусідній Волинській губернії (тут було виготовлено 23155 шт.) (РДІА, ф. 16, оп. 1, спр. 4, арк. 2). В 1811 р. був відкритий скляний завод у с. Варинці Летичівського повіту, в садибі князя Голіцина. Тут вироблялося віконне скло та «чисте скло» Скляні відливки для ручок - держаків столових приладь. для столових приладь. Однак, як зазначено у звіті «виробництво не розвивається через те, що скло в основному купується в м. Києві» (РДІА, ф. 1281, оп. 11, спр. 107, арк. 103).

Згідно зі звітом подільського цивільного губернатора за 1828 р. у містах і містечках Подільської губернії існувало 32 підприємства. Серед них: гамарні були влаштовані в м. Браїлові (Вінницький повіт) та в м. Межирові (Літинський повіт). Гамарня в Браїлові заснована ще в 1762 р. і належала власнику містечка. Губернатор зазначав, що функціонуванню підприємствам заважало «виготовлення євреями по хатах мідного посуду» (РДІА, ф. 1281, оп. 11, спр. 107, арк. 101). Окрім названих підприємств, є свідчення і про папірню, що знаходилася у містечку Миньківці, Ушицького повіту (заснована в 1802 р.). Відомо також, що в краї діяло й 13 суконних фабрик, які розташовувалися в магнатських маєтках. Крім них функціонувало три сап'янові фабрики в м. Могилеві, 2 капелюшні фабрики в м. Кам'янці (іноземців Кизиветера та Берхмана), завод по виготовленню свічок в м. Сатанові (належав римо-католицькому костелу) і чотири поташні, що знаходилися в магнатських садибах. Збереглися відомості й про завод по розведенню тутових дерев та шовкопрядів Підприємства по забезпеченню сировиною шовкового виробництва. у м. Могилеві (належав шляхтичу Валеріану Трубному). В цьому ж місті існував тютюновий завод (належав міщанину Шнеєру Булгарському) та завод по виготовленню люльок для паління (власники міщани М. Тутхель та Г. Гольденштейн).

Російський державний історичний архів містить також значний матеріал про промисловість Поділля другої половини ХІХ ст. Так, у фонді «Департаменту торгівлі і мануфактур» знаходяться відомості про наявність промислових підприємств Подільської губернії у 1879-1895 рр. Згідно із переліком підприємств за 1879 р. на Поділлі значного розмаху набуло виробництво цегли. Заводи знаходилися в основному у містах і містечках губернії, а їх кількість досягала 34. Так в Балті їх налічувалося - 5, у Вінниці - 2, в Кам'янці - 4, в Літині і Летичеві - по одному, в Хмільнику - 5, в Барі - 4, в Проскурові - 3, в Ольгополі - 1, і т.д. Вони виготовляли сиру й випалену цеглу і черепицю, мали від 1 до 4 печей. В основному на такому заводі працював один майстер (власник заводу) і декілька робітників. Зокрема, на цегляному заводі Михайла Хмельницького в передмісті м. Кам'янця-Подільського (Боришковецькій Мукші) працював сам господар і 4 робітники. Вони виготовляли 30 тис. штук цегли протягом року, яка коштувала 10 руб. за одну тисячу (РДІА, ф. 20, оп. 12, спр. 170, арк. 31).

Багато цегляних заводів належало євреям. Зокрема, в м. Хмільник всі цегельні знаходилися у їх власності. Господарі-євреї самі виступали майстрами і мали по декілька робітників-міщан з Хмільника. Ці заводи були невеликими і містилися в дерев'яних сараях, де знаходилася пічка для випалу. На цегляних заводах Подільської губернії часто працювали майстри і чорнороби з Чернігівської губернії (поселення Добрянки). Так, в м. Калинівка Вінницького повіту, власник заводу - прусський підданий Людвиг Вальков - наймав 6 чоловік з Чернігівської губернії. Аналогічної практики дотримувався поміщик с. Уладівка Вінницького повіту граф Альфред Потоцький. В нього працювало 80 чоловік з Чернігівської губернії. Часто цегельні виникали поряд з цукровими заводами. Зокрема, в м. Бершадь, Ольгопільського повіту товариство цукрового заводу орендувало у місцевого поміщика цегельню, продукцію якої повністю направляло на будівництво заводу. Майстер і 5 робітників також були з Чернігівської губернії (РДІА, ф. 20, оп. 12, спр. 170, арк. 39).

У згаданому вище документі містяться відомості про наявність заводів по відливу дзвонів. Одне підприємство знаходилося в с. Захарівці Проскурівського повіту і належало селянину Івану Островському. Він відливав дзвони різної величини, а також переробляв старі. В 1879 р. ним було виготовлено 65 виробів. Майстром виступав сам власник, який наймав чотирьох робітників. Друге підприємство знаходилося в Немирові (Брацлавський повіт) і належало Івану Семенову. Він також сам був майстром і наймав одного робітника. В м. Немирові знаходився третій завод, що належав селянину Карлу Скопинському. Як і попередній, він сам майстрував і відлив дзвонів у 1879 р. на 120 пудів (РДІА, ф. 20, оп. 12, спр. 170, арк. 43).

Таким чином, як в цегельному, так і в дзвоноливарному виробництві домінувала ручна праця майстра та чорноробів, а підприємства носили дрібно-кустарний характер, де продукція виготовлялася переважно за давніми традиціями.

Із звітів губернаторів першої половини ХІХ ст. з'ясовуємо, що обліковувалися і заносилися до звітів лише сировинно-переробні підприємства. Однак, щоб охопити всю виробничу сферу, Міністерство внутрішніх справ запровадило в 1850 р. обов'язковий запис до ремісничих цехів виробників різних професій в містах і містечках західних губерній. Згідно з «Розписом ремісничих цехів…», всі ремісники міст і містечок записувалися до 18 ремісничих цехів, кожен з яких об'єднував майстрів суміжних спеціальностей (РДІА, ф. 1287, оп. 7, спр. 76). Цехи були складними і самостійними. До складних цехів належали:

• екіпажний (об'єднував каретників, візників, колісників, ковалів, шорників, сідельників);

• мідно-бронзовий (об'єднував столярів, різчиків, позолотників, токарів, гребінщиків, щіточників, парасольщиків, корзинщиків);

• інструментальний (об'єднував слюсарів, механіків, оптиків, годинникарів, загалом інструментальних майстрів);

• кравецький (об'єднував кравців, шапочників, капелюшників, скорняків);

• ткацький (об'єднував ткачів, прядильників, красильників, золотошве - їв, ситцепечатників, майстрів волосяних виробів);

• мистецький (об'єднував живописців, іконописців, граверів, літографів, типографів, скульпторів, музикантів, різчиків по металу і каменю);

• шкіряних виробів (об'єднував чоботарів, черевичників, рукавичників, сап'янщиків, пергаментщиків, загалом майстрів шкіряних, замшевих та резинових виробів);

• пекарський (об'єднував кухмістрів, куховарів, кондитерів, булочників, пряничників, ковбасників, квасників);

• ювелірний (об'єднував майстрів діамантових, золотих та срібних виробів);

• фельдшерський (об'єднував перукарів, цирюльників, майстрів помад, мила, інших косметичних виробів);

• пічний (об'єднував пічників і трубочистів).

• До однорідних цехів належали:

• зброярський (об'єднував зброярів);

• палітурний (об'єднував палітурників);

• тютюновий (об'єднував майстрів тютюну, сигар, папірос і пахитос);

• гончарний (об'єднував майстрів глиняних та порцелянових виробів);

• малярний (об'єднував малярів та стекольщиків);

• скляний (об'єднував майстрів з виробництва скляного посуду).

Оскільки в містах і містечках українських губерній проживала значна частина єврейського населення, положення про цехи передбачало саме для іудейського населення п'ять особливих неремісничих цехів:

• цех служителів синагог і молитовних шкіл (об'єднував рабинів, майстрів по обрізанню та могильщиків);

• торговий цех (об'єднував купецьких приказчиків, конторщиків, бухгалтерів і т. п.);

• візницький цех (об'єднував візників та фурманів);

• садовий цех (об'єднував садівників та городників);

• будівельний цех (об'єднував теслів, каменярів, камнетесів, кровельщи - ків, дорожників, тинькарів, землекопів та представників інших будівельних професій).

На думку урядовців, таке «влаштування» єврейського населення сприяло «залученню цього народу до суспільно-корисної праці» і лише після підтвердження належності євреїв до одного з п'яти цехів, їх «зараховували до корисного стану і називали міщанами 2-го розряду» (РДІА, ф. 1287, оп. 7, спр. 76, арк. 139). Разом з тим євреї, які не ввійшли до жодного з цехів, «повинні були підлягати різним обмеженням, в тому числі посиленому рекрутському набору» (РДІА, ф. 1287, оп. 7, спр. 76, арк. 106).

В загальних положеннях про цеховий устрій говорилося, що «до цехового товариства повинен записатися кожен, хто бажає в місті чи містечку займатися ремеслом, рукоділлям чи промислом» (РДІА, ф. 1287, оп. 7, спр. 76, арк. 127). Для влаштування цеху необхідно було мати в місті чи містечку 25 майстрів (без підмайстрів та учнів). Якщо ж такої кількості майстрів не було, існуючі ремісники входили до іншого, близького за спеціалізацією, цеху. Ремісники могли вступати до цеху на «вічні часи», із зачисленням до цехового стану та на певний період, без зміни соціального статусу.

Тимчасова приписка до цеху дозволялася:

• купцям всіх трьох гільдій (вони мали право займатися ремеслом в тих містах, де були записані і могли утримувати стільки робітників та учнів, скільки побажають);

• іноземцям, які не склали присяги на підданство;

• ремісникам з інших міст і селянам, які прибули до міста чи містечка з паспортами, на термін їх дії;

• відставним нижчим військовим чинам, які мали власні майстерні.

Отже, запроваджене в середині ХІХ ст. «Положення про цехи» надало ремісничим організаціям нової сили і закріпило дрібно кустарний характер міської промисловості регіону. При цьому, воно дозволяє зрозуміти систему, за якою функціонувало ремісниче виробництво, а також розкриває значення багатьох незрозумілих понять (міщани 2-го розряду, нереміс - ничі цехи та ін.), що зустрічаються в документах ремісничо-промислового спрямування другої половини ХІХ ст.

Висновки. Таким чином, на основі аналізу документів із фондів РДІА були виявлені особливості у розвитку міської промисловості Подільської губернії ХІХ ст., які полягають, насамперед, у дрібно-кустарному характері економіки регіону. Впродовж усього досліджуваного періоду основою промислового розвитку, зокрема міст краю, залишалися ремісничі організації. При цьому, спостерігається еволюція цехової системи організації праці. На зміну старим, традиційним у краї цехам, приходять цехи зразка 1850 р. Однак основним виробником на Поділля залишається ремісник.

Список використаних джерел і літератури

1. Дерев'янкін, Т.І. (1960). Мануфактура на Україні в кінці XVIII - першій половиніXIXст. (Текстильне виробництво). Київ: Вид-во АН УРСР, 127 с.

2. Лазанська, Т.І. (1999). Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистикиXIX ст.). Київ: Інститут історії України, 282 с.

3. Пажитнов, К.А. (1952). Проблема ремесленных цехов в законодательстве русского абсолютизма. Москва: Изд-во АН СССР, 212 с.

4. Прусевич, А.Н. (1916). Кустарные промыслы Подольской губернии. Гончарный промысел. Каменец-Подольский: Тип. Подольского Губернского Правления, 116 с.

5. Российский государственный исторический архив (РГИА, СПб.).

6. Сецинский, Е.Й. (1904). Материалы для истории цехов в Подолии. Труды Подольского церковного историко-археологического общества. Вып. 10. Каменец-Подольск: тип. С.П. Киржацкого, 102 с.

References

1. Derev'yankin, T.I. (1960). Manufaktura na Ukrayini v kintsi KHVIII - pershiy polovyniXIX st. (Tekstyl'ne vyrobnytstvo). Kyiv: Vyd-vo AN URSR, 127 p. [in Ukrainian]

2. Lazans'ka, T.I. (1999). Istoriyapidpryyemnytstva v Ukrayini (na materialakh torhovo-promyslovoyi statystyky XIX st.). Kyiv: Instytut istoriyi Ukrayiny, 282 p. [in Ukrainian]

3. Pazhytnov, K.A. (1952). Problema remeslennykh tsekhiv u zakonodavstvi rosiys'koho absolyutyzmu. Moskva: Yzd-vo AN SSSR, 212 p. [in Russian]

4. Prusevych, A.N. (1916). Kustarnye promysly Podol'skoy hubernyy. Honcharnyy promysel. Kamenets-Podol'skyy: Typ. Podol's'koho Huberns'koho Pravlenyya, 116 p. [in Russian]

5. Rossijskij gosudarstvennyj istoricheskij arhiv (RHIA, SPb.)

6. Setsynskyy, E.Y. (1904). Materialy dlya istoriyi tsekhov v Podoliyakh.

7. Trudy Podol'skoho tserkovnoho istoryko-arkheolohichnoho suspil'stva. Vyp. 10. Kamenets-Podol'sk: typ. S. P Kyrzhatskoho, 102 p. [in Russian]

Размещено на Allbest.ru