Масові репресії 1920-30-х років та їх наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський національний університет ім. Петра Могили

Факультет політичних наук

Кафедра історії

РЕФЕРАТ

З дисципліни: «Історія України»

Тема: «Масові репресії 1920-30-х рр. та їх наслідки»

Студентки 3 курсу 334 групи

Галузі знань: 03- Гуманітарні науки

Спеціальності: 032- Історія та археологія

Денисюк Ірини Василівни

Перевірила: к.і.н., ст.викл. Шевченко Н.В.

Миколаїв - 2022

Зміст

Вступ

Розділ 1. Винищення селянства. Голодомор 1932-1933рр

Розділ 2. Репресії проти української інтелігенції

Розділ 3. Сталінські чистки у апараті КП(б)У

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність. Актуальність теми полягає у тому, що дослідження епохи сталінізму, масових репресій 1920- 1930 рр., викриває весь трагізм тієї епохи та не дає сучасному поколінню забути про жертви репресій - десятків тисяч безневинних людей. Довгий час з політичних причин цей злочин проти народу - репресії - замовчувався, вченим не було доступу до архівних документів тієї пори, тому узагальнення існуючих досліджень цієї проблематики вважаємо також досить актуальним.

Предмет дослідження є епоха сталінізму, утвердження тоталітарного суспільства.

Об'єктом дослідження є масові репресії 1930 років на території СРСР, союзних республік, їх передумови, проведення, кількість репресованих, причини репресування, каральні органи, які здійснювали репресивні заходи.

Репресії в Україні є однією з найстрашніших сторінок в історії нашого народу. Хоча найбільшого розмаху репресивно-каральна діяльність радянського тоталітаризму набула всередині 1930-х років, за часів правління Й. В. Сталіна (Джугашвілі), слід зазначити, що вона не була “викривленням” ленінської політики, яке це намагалися й досі намагаються представити деякі апологети комуністичної ідеї, а стала її логічним продовженням. Права національностей (в тому числі й українців) завжди ігнорувалися більшовицькою теорією і практикою. Це, зокрема, визнавали й самі українські комуністи. Для одного з провідних більшовиків Християна Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник: “Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця”. Один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні Георгій Пятаков відверто заявив, що партія повинна остаточно відкинути гасло права націй на самовизначення. З цього приводу він казав: “Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо”.

Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб дозволити таким поглядам формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулював досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню прав пригноблених народів на культурний розвиток і самоврядування, доти, - і тут йшло дуже важливе застереження, - доки це не перешкоджало пролетарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою буржуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці - вони тягнули за собою заходи карально-репресивного порядку.

Тож, здійснюючи нечувані до того за своїм розмахом і жорстокістю репресії Й. Сталін фактично йшов у фарватері ленінської політики. Наприкінці 1920-х років більшовики були готові посилити курс на побудову комуністичного суспільства. Під проводом Сталіна вони скасували неп і продовжували нав'язувати народові соціально-економічні та політичні зміни - настільки всеохоплюючі і радикальні, що їх часто називають “ другою революцією ”. Та поряд із масовими зрушеннями 1930-х років відбулося повернення до деяких традиційних аспектів російської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний поворот означав кінець намаганням прокласти власний “шлях до комунізму”. Ще раз, як за правління царів, Україна фактично стає чимось подібним до однієї з частин більшого цілого. Але українці, як ніколи раніше в своїй історії, були змушені заплатити страхітливу ціну за досягнення цілей, яких вони перед собою не ставили.

Розділ 1. Винищення селянства. Голодомор 1932-1933рр

Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою - до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства. [15]

Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зерно заготівель 1927-1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими і відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав “саботажем”, Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу компанію “суцільної колективізації”.

Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможні селяни, Сталін закликав до “ліквідації куркульства як класу”. Ця класична тактика за принципом “поділяй та володарюй” була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки і використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5% селян. Але зображення урядом куркулів як “кровопивців-лихварів” та “експлуататорів” своїх односельців рідко відповідало дійсності. [6]

Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася “трійка”, до якої входили представник ДПУ, голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які фактично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін - підкуркульник.

Що ж фактично означала “ліквідація куркульства як класу”? Фактично це виливалося в страхітливі за своїм розмахом каральні акції. Тих, хто чинив найзапекліший опір, розстрілювали або масово вивозили у табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату і особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Найпоширенішою формою розкуркулювання стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги і вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. [10]

Перший етап розкуркулювання тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. селянських господарств (із загальної кількості 5045 тис. господарств у 581 районі). На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств або 2,5%. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин. Всього експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тис. господарств. З понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них загинули.

Все це разом із загальною деградацією виробництва і зумовило голод, який ще більше посилився після встановлення нереальних планів хлібозаготівель. Хлібозаготівлі з урожаю 1931 р. тривали до весни 1932 р., після чого хліба в селі не залишилося. Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вцілити, приховували справжні розміри врожаю, почалися репресії. Сталін власноруч підписав постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”, прийняту 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР. Згідно з нею селян засуджували за кілька колосків до розстрілу або на 10 років. [20]

Для вилучення у селян останнього хліба в Україну приїхала комісія на чолі з В. Молотовим, яка почала з того, що в жовтні 1932 р. встановила Україні хлібозаготівельний план в обсязі 282 млн. пудів, тобто стільки, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932 року по 1 лютого 1933 р. молотовська комісія додатково “заготувала” в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Запасів на початку 1933 р. не залишилося. За вказівкою Молотова, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, горох, тобто всі запаси їжі, після чого людям залишалося тільки вмирати голодною смертю. Ті майже 90 районів, що заносилися на так звану “чорну дошку”, тобто попадали в число боржників, з відома Молотова, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто вже не міг виїхати. Чекісти в поїздах забирали у людей продовольство, яке вони купили на останні гроші і везли своїм голодним родичам. За вказівками С. Косіора і П. Постишева у селян вилучали і насіннєве зерно. Такий наказ наприкінці грудня 1932 р. видав сталінській емісар Л. Каганович, який підміняв В. Молотова в Україні, коли той у справах виїздив до Москви. [3]

Померлих було стільки, що ще один уповноважений Сталіна на вилучення продовольства в Україні Мендель Хатаєвич розпорядився кидати покійників, які померли від голоду, у криниці, а потім засипати. Той же Хатаєвич у 1933 р. з гордістю заявляв: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!” [21]

За підрахунками історика і очевидця тих трагічних подій П. Василевського, кількість жертв голоду складала 7125850 осіб. Міжнародна наукова конференція дійшла висновку, що кількість жертв від голоду складає 9 млн. чоловік. Результати перепису населення (січень 1937 р.), що показали зниження населення в країні на 15 млн. чоловік, було знищено, а учасників перепису - репресовано.

Незважаючи на голод, експорт зерна зростав: 1929 р. - 2,6, 1930 р. - 48,4, 1932 р. - 51,8, 1933 р. - 17,6 млн. центнера. Водночас тільки тих 2 млн. т, які вивезли за кордон, було достатньо, щоб врятувати мільйони людей.

Такі були наслідки злочинного винищення сталінським режимом українського селянства, що стало одним з найжахливіших зразків репресивно-каральних заходів радянської тоталітарної машини проти власного народу. [5]

репресія українськи інтелігенція каральний

Розділ 2. Репресії проти української інтелігенції

Індустріалізація та колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. На Україні це означало, що мрії, ілюзії та вже досягнуті успіхи в самоврядуванні, що характеризували сповнені надій 20-ті роки, були приреченими. Систематично знищуючи майже всі аспекти автономності, Сталін прагнув перетворити республіку просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації.

На першому етапі наступу Сталіна проти потенційної опозиції на Україні (реальний опір йому був дуже слабким) основною мішенню стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917 - 1920 рр., а також видатні діячі культури та науки. ОДПУ, фабрикуючи “таємні антирадянські організації”, застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних в пресі показових процесах. У такій спосіб політична поліція виправдовувала покарання засуджених, дискредитуючи всіх, хто поділяв їхні погляди, й готуючи ґрунт до наступних арештів. [19]

Уперше до цієї тактики на Україні вдалися у 1929 - 1930 рр., коли в належності до таємної націоналістичної організації під назвою “Спілка визволення України” (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючи Сергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. “Виявленій” організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР. Використавши цей судовий процес для створення атмосфери підозрілості та небезпеки, радянські власті перейшли до широкого наступу на інтелектуальну еліту. [1]

Як можна було сподіватися, однією з перших установ, що зазнали головного удару в цьому наступі, була Всеукраїнська Академія наук. Після процесу СВУ, під час якого називалися імена багатьох членів Академії, уряд увів цензуру на її видання, став закривати найдіяльніші її секції і виганяти “буржуазних націоналістів”. У 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, а самого вченого під приводом того, що він причетний до ще однієї таємної організації, вислали до Росії, де він у 1934 р. помер. Набагато суворіших переслідувань зазнали багато його колег і майже всі учні.

Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинувачені у співпраці з цією організацією першоієрархи церкви були змушені скликати у січні 1930 р. собор і саморозпуститися. Незабаром митрополита Миколу Борецького, десятки єпископів та сотні священиків було заслано до трудових таборів.

Найдошкульнішого удару по українській еліті було завдано у січні 1933 р., коли Сталін призначив своїм особистим представником на Україні Павла Постишева. Разом з Постишевим прийшли новий голова ОДПУ Всеволод Балицький і тисячі російських функціонерів. Стало ясно, що скінчилися дні, коли українці самі “правили бал” на Україні.

Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на кошти і припинити українізацію. Тисячі місцевих чиновників він замінив своїми людьми. Водночас він розпочав наступ на українізаторів. Засудивши підкреслювання “національної специфіки” як “небажання підпорядковуватися всесоюзним інтересам”, він говорив про українізацію як про “культурну контрреволюцію”, націлену на розпалювання “національної ворожнечі в пролетаріаті”, на “ізоляцію українських робітників від благотворного впливу російської культури”.[17]

Головним об'єктом цих наскоків був комісар освіти М. Скрипник. Не дочікуючись невідворотного арешту, 7 липня 1933 р. він накладає на себе руки. Так само кількома місяцями до нього вчинив М. Хвильовий. Інший ідеолог українського національного комунізму Шумський помер на засланні. По мірі того як набирало обертів правління терору Постишева, страчувалися чи висилалися в табори тисячі представників нової радянської інтелігенції, що з'явилася у 20-ті роки. За деякими підрахунками, з 240 українських письменників тоді зникло 200. Із 85 вчених-мовознавців ліквідували 62. Оголошували шпигунами й заарештовували філософів, художників, редакторів. До сибірських таборів заслали навіть Матвія Яворського та його співпрацівників з українського інституту марксизму-ленінізму, що розробляли марксистську історію України. Закрили експериментальний театр Курбаса “Березіль”, а сам Курбас, які і драматург М. Куліш, також зникли у трудових таборах. Прославлені на весь світ фільми Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з'їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували, а потім, розстріляли. Щоб урятуватися, деякі письменники, такі як П. Тичина та М. Бажан стали писати під диктовку Москви.

Розпочате у 1930 р. знищення українських установ тепер сягнуло апогею. Комісаріати освіти, сільського господарства, юстиції, сільськогосподарська академія, редколегії газет, літературних часописів, енциклопедій, кіностудії оголошувалися “гніздами націоналістів-контрреволюціонерів” і піддавалися чисткам. У листопаді 1933 р. підбиваючи підсумки своєї праці, Постишев вихвалявся, що “виявивши націоналістичний ухил Скрипника, ми змогли звільнити... структуру української соціалістичної культури від усіх... націоналістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників. [9]

Розділ 3. Сталінські чистки у апараті КП(б)У

У 1933 р., коли ще не зринула перша хвиля репресій, Сталін розпочав нові. Тепер вони були спрямовані насамперед проти членів партії. Чистки не були чимось новим, їх періодично проводили у 1920-х роках для звільнення партії від пасивних, опортуністичних, розхлябаних та інших непридатних для боротьби членів. Але в 1930-х роках вони набули нових зловісних, страхітливих рис. Членів партії виключали в основному за “ідеологічні помилки й прорахунки”, тобто за те, що вони насправді чи за підозрою не погоджувалися з політикою Сталіна. Виключення з партії звичайно вело до розстрілу чи заслання. В результаті терор став ознакою життя не лише широких мас, а й навіть комуністичної верхівки. [14]

За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чисток стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Крім націоналізму, членів партії звинувачували у “фашизмі”, “троцькізмі”, “відсутності більшовицької пильності” та “зв'язках з емігрантськими колами та чужоземними державами”. В результаті між січнем 1933 та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали. Навіть Л. Троцький визнавав, що “ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи і незалежності”.[3]

Якщо хвилі репресій, що котилися по Україні, на початку 1930-х років були в основному спрямовані проти українців, то “Велика чистка” 1937 - 1938 рр. охопила весь Радянський Союз. Вона ставила метою змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна і пронизати всі рівні радянського суспільства, особливо вищі ешелони, почуттям незахищеності, рабської залежності й покори “великому вождеві”. У низці показових судових процесів були дискредитовані, а згодом розстріляні майже всі “батьки-засновники” більшовизму (і потенційні суперники Сталіна). Політична поліція, що тепер називалася НКВС, без упину фабрикувала “змови” терористичних груп, пов'язуючи з ними дедалі ширше коло людей. Звичайним явищем був смертний вирок, що зразу ж виконувався, чи у кращому випадку тривалий термін ув'язнення в сибірських концтаборах. Щоб забезпечити собі невичерпний запас “зрадників”, слідчі НКВС зосереджувалися на питаннях: “Хто вас завербував?” і “Кого завербували ви?”. Отримані “визнання” часто прирікали випадкових знайомих, друзів і членів сімей. Навіть коли зростала загроза війни в Європі, була розстріляна значна частина військового командування - єдина база потенційної опозиції.

І знову Україна опинилася серед республік, що зазнали найдошкульніших ударів. На відміну від чисток 1933 р. під час яких репресували противників колективізації і українізаторів, у 1937 р. Сталін вирішує ліквідувати все керівництво КП(б)У та весь українській радянській уряд. Постишев (цей присланий з Росії безжальний виконавець чисток 1933 р.) після голодомору, очевидно, став сумніватися в правильності сталінських методів і почав підтримувати українські інтереси. І він, і керівництво української компартії відмовилися проводити чистку в таких масштабах, яких вимагав Сталін. Навіть після того, як Постишева усунули, а на Україну в серпні 1937 р. прибули три особистих представника Сталіна - В'ячеслав Молотов, Микола Єжов і Микита Хрущов, комуністичне керівництво України у складі Станіслава Косіора, Григорія Петровського і Панаса Любченка продовжувало опиратися чисткам. В результаті в червні 1938 р. 17 міністрів українського радянського уряду було заарештовано і страчено. Голова Ради міністрів Любченко скінчив життя самогубством. Загинули майже всі члени ЦК і Політбюро ЦК КП(б)У. За підрахунками, репресій зазнали близько 37% членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік. За словами нового “віце-короля” Москви в Києві Микити Хрущова, українська компартія “була вичищена до блиску”.[6]

Висновки

Сталінська “революція згори” спричинилася до приголомшуючих змін в умовах життя українців та інших народів СРСР. Основною складовою економіки стала промисловість. Міста почали швидко зростати, що через кілька десятиліть перетворило їх на головні осередки населення країни. Докорінних змін зазнало сільське господарство, однією з основних тут була ліквідація приватного землеволодіння. Ці зміни й особливо колективізація на Україні проводилися із застосуванням нечуваного насильства і ціною величезних людських жертв. Хоч би які блага принесла Україні радянська модернізація, безперечним є те, що блага ці коштували невиправдано дорого. [13]

На додаток до матеріальних змін Сталін справив на політичне і культурне життя України вплив, який важко осягнути. Найтяжчі втрати від сталінських компаній терору зазнали інтелігенція і селянство - дві верстви, що становили соціальну базу українського націоналізму. В результаті рух за самоутвердження українців, що, здавалося, набирав сили у 1920-х роках, утратив незліченну кількість прибічників. Цей удар особливо відчувався у середовищі двох поколінь української інтелігенції - тих, хто активно діяв до революції, й тих, хто вийшов на передній план у 1920-ті роки. Саме ці покоління мали відіграти у процесі будівництва нації вирішальну роль, й саме вони були винищені Сталіним. Знекровлюючі наслідки страшних демографічних утрат 1930-х років допомагають зрозуміти ту відносну кволість політичної волі та культурний занепад, що виявлятимуть у наступні роки радянські українці. Нарешті, Сталін повернув назад розвиток дуже важливої та багатообіцяючої тенденції на Україні. У 1920-х роках модернізація великою мірою перепліталася з українізацією. Але коли в 1930-х роках Сталін знищив українську еліту й поновив політику русифікації, модернізація знову набрала російського вигляду. Водночас українською культурою маніпулювали так, щоб вона знову зосередилася в традиційному для себе ототожненні з консервативним і відсталим селом. [11]

Підсумовуючи вищесказане можна дійти до таких загальних висновків:

1. Репресії в Україні були цілеспрямованою політикою винищення соціальної бази українського національного руху.

2. Репресії призвели до страшних наслідків. Один лише голодомор 1932 - 1933 р. забрав близько 9 млн. життів; скільки ж українців загалом було розстріляно, замордовано в застінках НКВС та померло в таборах невідомо й досі.

3. Репресії в Україні були не “викривленням” ленінської політики, а її логічним продовженням, що витікала з самої суті радянської тоталітарної системи, яка, в свою чергу, спиралася на традиційний російський великодержавний шовінізм, що сягає ще часів Російської імперії.

Більшовицька ідеологія і практика комуністичного будівництва принесли нашому народу незліченні страждання, висвітлення питання репресій в Україні є тому неспростовним підтвердженням, як підтверджує воно і правильність того шляху, який обрала Україна наприкінці ХХ століття - шляху побудови самостійної, незалежної, соборної Української держави. [4]

Список використаної літератури

1. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953 рр. - У 2 х кн. - К.:Либідь, 1994.-кн. 1;

2. Белади Л., Краус Т. «Сталин». М. 1990;

3. Бенько А. Машина репрессий 1937-1941 гг. на Украине. - Киев - Днепродзержинск, 1993;

4. Бут А., Добров П. «Экономическая контрреволюция» в Украине в 1920-1930 е годы ХХ века: от новых источников к новому осмыслению. - Донецк, 2000;

5. Вестник Московского университета. Серия. История. - М., 1989. - №4;

6. Ветеев В., Панов В. Оправданию не подлежит. - М., 1989;

7. Волкогонов Д. «Триумф и трагедия». М., 1989;

8. Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917-1927 рр). - К., 2000;

9. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX століття. Нариси політичної історії - К.: Либідь, 1993;

10. Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. - К., 1991;

11. Данилов А., Косулина Л. «История России ХХ век». М. 1998;

12. Земсков В. Спецпереселенцы (по документам НКВД-МВД СССР). - Социологические исследования. - 1990. - №11;

13. Коваль М. Тотальна війна на знищення // Історія України: нове бачення. - у 2 х т. - К., 1995;

14. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - К., 1989. - Т. 2;

15. Кравченко В.І., Красноносов Ю.М., Панченко П.П., Перепелиця А.І. України у 20-30 роки ХХ ст. Мовою документів та очевидців. - Донецьк, 2002;

16. Лихолобова З.Г. Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30 х років в Україні. - Донецьк, 1996;

17. Медведев Р. «О Сталине и сталинизме». М., 1990;

18. Нікольський В. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // Укр. іст. журн. - 2001. №2;

19. Поспелов П. (председатель редакции). «История КПСС». М. 1965;

20. Сторінки історії Компартії України. Запитання і відповіді. - К., 1990;

21. Щетинов Ю. Режим личной власти: к истории формирования - Реабілітовані історією. АН України. - Київ-Полтава, 1992.

Размещено на Allbest.ru