Вітчизняна історіографія щодо вивчення проблем матеріальних і людських ресурсів часів правління Микити Сергійовича Хрущова

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІТЧИЗНЯНА ІСТОРІОГРАФІЯ ЩОДО ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМ МАТЕРІАЛЬНИХ І ЛЮДСЬКИХ РЕСУРСІВ ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ МИКИТИ СЕРГІЙОВИЧА ХРУЩОВА

Анатолій Карасевич

кандидат філософських наук, професор кафедри соціальних і правових дисциплін, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Оксана Карасевич

кандидат історичних наук, завідувач лабораторії «Відродження нації», Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини

Анотація

У статті на матеріалах вітчизняної історичної літератури всебічно проаналізовано умови й підстави конкретних законодавчих положень і рішень, які повинні були забезпечити українське село у період 1953 - 1964 рр. матеріально-технічними і людськими ресурсами. Здійснено переосмислення праць вітчизняних і зарубіжних істориків, а також з'ясовано стан і ступінь наукової розробки зазначеної проблематики, визначено методику подальшого напряму дослідження проблеми.

Ключові слова: радянська історіографія, сучасна історіографія, Українська РСР, М. Хрущов, комуністична партія, українське село, аграрні перетворення, сільськогосподарське виробництво, модернізація, матеріально- технічне та кадрове забезпечення, машинно-тракторні станції, механізація, селяни-колгоспники.

Abstract

Anatoliy Karasevich

PhD, professorof the Department of social and legal disciplines,

Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University,

Honored Worker of Education of Ukraine

Oksana Karasevich

PhD, head of the laboratory «Renaissance of the Nation»,

Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University

DOMESTIC HISTORIOGRAPHY ON THE STUDY OF PROBLEMS OF MATERIAL AND HUMAN RESOURCES DURING THE TIME OF MYKITA SERHIYOVYCH KHRUSCHOV

The article on the materials of national historical literature comprehensively analyzes the conditions and grounds of specific legislative provisions and decisions that were to provide the Ukrainian village in the period 1953 - 1964 with material, technical and human resources. At the same time, the works of domestic and foreign historians were reconsidered, the state and degree of scientific development of this issue were clarified, and the methods of further research of the problem were determined.

Keywords: Soviet historiography, modern historiography, Ukrainian SSR, M. Khrushchev, Communist Party, Ukrainian village, agrarian transformations, agricultural production, modernization, material and technical and personnel support, machine-tractor stations, mechanization, peasants-collective farmers.

Постановка проблеми

Формування первинного історичного бачення політики радянської влади щодо матеріального й кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва «хрущовської доби» відбувалося у специфічних умовах тогочасної дійсності. Особливо на цьому позначились ідеологічна й економічна конфронтації Радянської держави з країнами Заходу.

Внаслідок проведеного аналізу авторами показано, що як у період правління М. Хрущова, так і у подальшому модернізація виробництва сільськогосподарської продукції в Україні подавалася дослідниками, виходячи з чітких настанов Комуністичної партії, рішень її з'їздів, пленумів та інших партійних форумів. Характерною ознакою усієї тодішньої радянської історіографії була зосередженість на проблемах сучасності й пропагуванні настанов партійних лідерів.

Авторами доведено, що дискусія про боротьбу соціалістичного та капіталістичного типів економік за право називатися ефективнішими у вирішенні питань матеріального виробництва та загального добробуту більшості громадян ставила перед дослідниками різного профілю низку історіографічних завдань. При цьому радянські науковці намагались показувати у вигідному світлі вже здійснені радянською владою реформи в аграрній сфері, які торкались, насамперед, тематики усуспільнення засобів виробництва одночасно з розподілом отриманих прибутків і освоєння технічних новинок колгоспним селянством.

Проаналізовано, що у діяльності Хрущова є підстави виділяти два періоди: ранній, в якому він поводився відносно демократично, і пізній (з 1960 р.) - власне волюнтаристський. Відповідно до цього управлінська модель «авторитарного патерналізму» у системі «керівник - підлеглий» відображалася на вертикалі влади у радянській державі, впливала на наукові інституції, їхні плани, програми і самих дослідників.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Аналіз наукових досліджень і публікацій відображений згідно політичної ситуації у державі та усталеної у сучасній історичній науці класифікації. Є всі підстави розглядати чотири історіографічні періоди у вивченні питань матеріальних і людських ресурсів сільськогосподарського виробництва України періоду 1953 - 1964 рр.:

1953 - 1964 рр. - етап формування емпіричної бази, а також початок наукового осмислення питань матеріально-технічного і кадрового забезпечення українського села. Процес відбувався синхронно із самими реформами за цими напрямами. До першого періоду історіографії ми відносимо монографії Ю. Арутюняна, М. Вилцана, Р. Бордова, В. Гельмана і В. Бударіна, М. Вайнера, Алфєрьєва та багатьох інших дослідників радянського періоду;

1965 - 1985 рр. - оцінка матеріально-технічного і кадрового забезпечення українського села 1953 - 1964 рр. дослідниками «брежнєвського періоду». Серед ґрунтовних робіт цього двадцятиріччя варто виділити «Народне господарство Української РСР у післявоєнні роки (1946 - 1964 рр.)», «Історію селянства Української РСР» (том 2) та інші колективні праці, а також монографічні роботи О. Голованова, В. Добротвора, Т. Дерев'янкіна, Кульчицького, Л. Беренштейна, В. Петренка, А. Санцевича, М. Лавріновича, М. Вилцана, П. Панченка, В. Алфєрьєва та ряду інших дослідників;

1985 - 1990 рр. - зміни в оцінках матеріальних і людських ресурсів сільськогосподарського виробництва України часів правління М. Хрущова у період «горбачовської перебудови». Серед найбільш плідних авторів цього історіографічного періоду - І. Дорош, Л. Вітрук, Г. Богуш, Ю. Ольсевич, Ю. Коломієць, М. Вівчарик, П. Панченко, С. Кульчицький, Г. Сургай, В. Мау. Серед публікацій у періодичних фахових виданнях того часу, присвячених проблемам селянства першість уже традиційно належала авторам, які друкувалися в «Українському історичному журналі», - П. Панченку, В. Чишку, О. Бондаренку, І. Кожукалу, Ю. Курносову та ін.;

1991 - 2017 рр. - розгортання наукової критики дослідників попередніх десятиліть та розширення спектру оцінок матеріально-технічного і кадрового забезпечення українського села 1953 - 1964 рр. дослідниками незалежної України. Тут варто виділити колективні й індивідуальні монографії В. Михайлюка, В. Барана, П. Гайдуцького, М. Лобаса, Л. Беренштейна, П. Панченка, М. Вівчарика, С. Кульчицького, Я. Грицака, В. Литвина, В. Даниленка, І. Романюка, а також - низку видань узагальнюючого характеру, підготовлених економістами.

Метою статті є аналіз вітчизняної історіографії 1953 - 1964 рр. під час вивчення матеріальних і людських ресурсів «застійних» часів правління Микити Хрущова і їх значущість впродовж епохи Леоніда Брежнєва і Михайла Горбачова.

Виклад основного матеріалу

Вивчення питань матеріальних і людських ресурсів сільськогосподарського виробництва України 1953 - 1964 рр. отримало предметне і досить потужне відображення у радянській та сучасній українській історіографії. Праці політологів і соціологів, істориків і економістів-аграрників та інших суспільствознавців, залежно від історіографічної ситуації, систематично розробляли і поповнювали знання про політику правлячої партії та радянського уряду у справі забезпечення сільського господарства Української РСР у післясталінське десятиліття сільськогосподарською технікою, матеріально-технічними ресурсами та кваліфікованими виробничими кадрами: агрономами, зоотехніками, інженерами, механізаторами та фахівцями основних масових професій, насамперед трактористами, комбайнерами, доярками. Монографічні і менш об'ємні науково-дослідні праці, написані відтоді дослідниками, становлять чималий перелік історіографічних джерел і свідчать про тривалий історіографічний процес із формування та подальшого збагачення окресленої ділянки історичних та політичних знань. Ці історіографічні джерела - роботи українських і російських радянських та сучасних дослідників - разом із історичними джерелами (що використовувалися нами у процесі роботи) та теоретико-методологічними засадами дослідження, дали можливість з'ясувати тенденції розвитку історичних знань про динаміку матеріально-технічного оснащення та підвищення фахового рівня працівників сільськогосподарського виробництва України у «хрущовську» добу.

Історіографічні тексти першого історіографічного періоду - 19531964 рр. - розподіляються на три частини: ідеологічні, історичні й економічні. У них модернізація виробництва сільськогосподарської продукції в Україні подавалася, виходячи із аналізу сутності і дієвості партійної політики, рішень і Постанов її з'їздів, пленумів та інших партійних зібрань.

Низку історіографічних завдань поставила перед дослідниками дискусія про боротьбу соціалістичного та капіталістичного типів економік за право називатися ефективнішими у вирішенні питань матеріального виробництва та піднесення загального добробуту громадян. Під час формування так званих «аргументів історії» радянські дослідники мусили показувати у вигідному світлі проведені радянською владою, під керівництвом КПРС, аграрні реформи. У цьому контексті вони зосередилися насамперед на двох основних проблемах: усуспільнення засобів виробництва та освоєння колгоспним селянством технічних досягнень. Але при цьому у дискусії із західними дослідниками найдієвішими методами наукової полеміки радянські вченні вважали не так наукові, як, власне, ідеологічні випади.

Українські дослідники-прихильники переваг радянської економічної моделі над західною перебували у полоні догм, сформованих компартією, тоді як навіть близькі СРСР країни «народної демократії» відрізнялися плюралізмом думок щодо цього питання. У Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Югославії та інших країнах соціалістичного табору суцільна колективізація сільськогосподарського виробництва фактично ігнорувалась. Їх керівництво у більшості випадків воліло йти шляхом кооперативного фермерства, дбаючи про технічну модернізацію та виробничо-економічний розвиток одноосібних селянських господарств, власне приватновласницького сектору. Потрібно зауважити, що в Українській РСР під час дискусії із західними дослідниками радянські автори відповідних праць фактично дублювали основні положення критиків «буржуазних теорій», директивно сформульовані російською наукою у Москві.

Треба зауважити, однак, що деякі історіографічні тексти 1953 - 1964 рр. порушували також і конкретні проблеми матеріального і кадрового забезпечення українського села доби Хрущова. Серед них дозована критика ряду парторганізацій за слабку участь у виробничій діяльності колгоспів, постановка питання щодо реальної матеріальної зацікавленості колгоспного селянства, дискусія про достатність державних капіталовкладень у сільськогосподарське виробництво України, аналіз характеру трудової міграції з причин надання шефської допомоги селам та програми освоєння цілини; квола безініціативна робота управлінців сільського господарства на місцях тощо.

Помітною є апологетична традиція радянських істориків «хрущовської» доби щодо проблем пролетаріату і промислових регіонів навіть у тих публікаціях, які, здавалося б, були цілком присвячені селянству. Слід також спеціально зазначити, що далеко не всі праці цього періоду мають ґрунтовну джерельну базу. На історіографічну ситуацію 1953 - 1964 рр. впливав своєю політичною позицією як сам Хрущов, так і власне і тогочасне партійне ідеологічне замовлення. У цьому контексті є сенс виділяти більш демократичні (до 1960 р.) і авторитарні (після 1960 р.) умови висвітлення основних проблем життя і праці селянства, аграрного сільгоспвиробництва та аграрної економіки в Україні у цілому.

Разом із істориками, у добу Хрущова активно розробляли достатньо ґрунтовні теми, які торкалися сільського господарства і українські економісти, що дозволило низці тогочасних істориків навіть визнати їх провідну роль в історико-аграрних дослідженнях.

Слід, проте, зазначити, що економічна наука Української РСР навіть на академічному рівні керувалася передовсім замовленням компартії СРСР та її республіканської філії в Україні. Так, проект семирічного плану економічного розвитку СРСР, що обговорювався у 1958 - 1959 рр. і був прийнятий до невпинного виконання ХХІ з'їздом КПРС, мав саме такий - ідеологічно- замовний - характер. Це був своєрідний пробний крок напередодні прийняття нової стратегії розвитку СРСР - завершальний курс на побудову комуністичного суспільства, який з трибуни ХХІІ з'їзду запропонував делегатам і країні Хрущов.

Новий семирічний план розвитку народного господарства, як зазначав М. Бубновський, ставив перед селянством України нові складні завдання. Тому вимоги до кадрів партійних, радянських і колгоспних керівників мали значно зрости. Відповідно до цього, на зміну керівникам, які не відповідали професійним критеріям, мали прийти ініціативні й енергійні працівники, «які добре знають колгоспне і радгоспне виробництво», здатні забезпечити прискорені темпи збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів [1, с. 39]. Така позиція, коли відповідальність за труднощі у досягненні на той час часто завідомо нереальних планових показників перекладалася з вищого керівництва на виконавців, була для нього цілком зручною.

Вагоме місце займали публікації, присвячені проблемі усунення відмінностей між містом і селом, у тому числі пов'язаних з науково-технічним прогресом. Так, В. Тітов вважав, що «соціалістичне» місто з його «високо індустріальною» культурою і численними кваліфікованими кадрами робітничого класу та інтелігенції повинно відіграти величезну роль у розвитку сільського господарства [2, с. 59]. На його думку, «однією з найважливіших форм зв'язку міста й села є шефство промислових підприємств, будівельних організацій, наукових і культурних закладів над колгоспами, радгоспами і МТС, що охоплює організаційно-господарську, технічну й культурну допомогу» [2, с. 59]. Міста і справді оснащували сільське господарство потужною технікою і направляли в МТС, колгоспи і радгоспи інженерно-технічних працівників, агрономів і зоотехніків, тим самим сприяючи організаційно-господарському зміцненню сільського господарства.

Проте зовсім інакше трактування цьому подає Р. Карташов [3, с. 49]. Він зауважує, що тогочасна економічна ситуація в країні свідчила про невиправдано різкі відмінності у розвитку великої індустрії, матеріального становища міського населення з одного боку, й сільського господарства та населення села з іншого. Причини цього крились у несправедливому перерозподілі державою коштів і матеріальних ресурсів. Пріоритетним напрямом розвитку економіки було насамперед покращення показників роботи промисловості. Це фактично унеможливлювало постійну і всебічну підтримку підприємств сільськогосподарського машинобудування [3, с. 49].

Ледь не центральне місце у ньому посідала наукова розробка питань про роль Української РСР у розв'язанні основного економічного завдання СРСР, а воно, як відомо, полягало тоді у тому, щоб «наздогнати і випередити капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення». З іншого боку, важко, однак, не помітити, що у рамках питання створення національного доходу чи не вперше за всі роки радянської влади увагу економістів було зосереджено на потребах трудових ресурсів і власне життєвому рівні трудящих. Але увага ця була досить обмеженою і становила не більше 10% предметних досліджень українських економістів.

У «брежнєвський» період історіографії (1965-1985 рр.) матеріальне та кадрове забезпечення українського села «хрущовської доби» зображувалося у контексті традиційного історико-ідеологічного опису діяльності комуністичної партії у Радянському Союзі. Тексти мало чим відрізнялися від попереднього періоду. Хіба, що сам М. Хрущов, як головний фігурант реформ, зникає з поля зору авторів. На передній план виходить Леонід Брежнєв і рішення, ухвалені вже за нього. Дослідники намагаються розібратися у послідовності аграрних перетворень 1950 - 1960 рр., встановлюють тяглість і особливість передачі аграрної політики від одної політичної команди до іншої.

У брежнєвський період характерними стали чисельні білянаукові й абсолютно непрактичні дискусії стосовно питань сільськогосподарського виробництва в Україні. Історіографія того часу багата на приклади несумлінного використання джерел і взагалі доволі рідкого їх використання. Історична ретроспектива максимально осучаснювалась, а самі історики не хотіли (та й не могли) вивчати порушені проблеми глибше.

Для доби «перебудови» (1985-1991 рр.) характерними стали дві нові тенденції історіографічної оцінки аграрних перетворень Микити Хрущова та ставлення до висвітлення проблем забезпечення українського села з сільськогосподарського виробництва. визнання правильності курсу, взятого державою сільського господарства матеріально-технічного і кадрового метою підвищення продуктивності Перша полягала у поверненні до у країні у 1953 р. щодо підтримки

Другою тенденцією радянської історіографії «горбачовського» періоду щодо вивчення питань матеріальних і людських ресурсів в українському селі 1953 - 1964 рр. є помітна, а інколи і різка критика заходів Хрущова, які, й направду, були провальними, половинчастими або ж несвоєчасними. Серед таких - вказувалось на неможливість колгоспів ефективно скористатися технікою, викупленою у МТС, критика постійних укрупнень - розукрупнень та ліквідації так званих «неперспективних сіл».

У цілому є підстави зробити висновок, що, попри різне політичне замовлення на історичне висвітлення реформ Хрущова у 1950 - 1960-х рр., і «хрущовський», і «брежнєвський», і «горбачовський» періоди історіописання мають дуже багато спільних рис, адже деякі канони були просто непорушні (як- то, зображувати партію успішним менеджером, показувати переваги соціалістичного способу виробництва над західним тощо). Характерною ознакою усієї радянської історіографії зберігалась зосередженість на проблемах сучасності. Тобто, історія будь-якого питання, незалежно від хронологічних рамок, політично актуалізувалася і не потрапляла до друкованих видань, якщо не містила посилань на «генеральні завдання» компартії на найближчі роки. Або не були використані «геніальні» праці з досліджуваних проблем Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова та інших керівників КПРС і СРСР. Це власне ті ідеологічні явища, які об'єднують дослідників усіх трьох радянських періодів історіографії нашої теми.

Українські дослідники періоду незалежності (1991-2013 рр.) істотно відійшли від політико-ідеологічного трактування питань матеріальних і людських ресурсів сільськогосподарського виробництва Української РСР 1953 - 1964 рр. Вони по-новому, об'єктивно і ґрунтовно, розглянули політичну і правову базу вирішення матеріальних та кадрових питань сільськогосподарського виробництва України «хрущовської» доби. Серед висновків вказувалося, зокрема, про те, що керівництво Української РСР майже не виявляло помітної самостійності у вирішенні питань матеріальних і людських ресурсів українського села, а повністю дублювало директиви Кремля [4, с. 12]

Сучасні дослідники (Л. Беренштейн) виділяють мінімум 7 масштабних програм, які ініціював М. Хрущов в аграрно-селянському питанні, і які впливали на матеріальне та кадрове забезпечення українського села. Чотири з них були присвячені проблемам організації сільськогосподарського виробництва, дві - сутності відносин власності в аграрному секторі та способам використання виробленої продукції і одна - питанням управління сільським господарством і його кадрового забезпечення [5, с. 82]

Цілинна кампанія, як перша програма серед грандіозних задумів Микити Хрущова і його однодумців, у сучасній українській історіографії оцінюється по-різному. У 1954 р. лютнево-березневий пленум ЦК КПРС прийняв Постанову «Про подальше збільшення виробництва зерна у країні і про освоєння цілинних і перелогових земель». Держпланом СРСР було прийнято рішення освоїти у Казахстані, Сибіру, Поволжі, на Уралі і в інших районах СРСР не менше 43 млн га цілинних і перелогових земель [6, с. 481].

Була дискусія - як розвивати сільське господарство - інтенсивним або екстенсивним шляхом? До дискусії було залучено спеціалістів сільськогосподарського виробництва, наукову еліту із названої галузі знань. І хоча аргументи за інтенсифікацію були значно переконливішими, однак партійне керівництво країни у особі Микити Хрущова «переконало» на екстенсивний шлях розвитку.

Саме тому освоєння цілинних і перелогових земель у 1954 р. почалося головним чином зі створення радгоспів та без будь-якої попередньої підготовки, при повній відсутності інфраструктури, своєрідної специфічної логістики, яка включала наявність відповідних доріг, зерносховищ, кваліфікованих кадрів, ремонтної бази для техніки. Чомусь «забули» звернути увагу на природні умови степів з їх піщаними бурями та суховіями, придатної до місцевих умов культури обробки ґрунтів і адаптованих до клімату сортів зернових. В той час програми наукової спільноти не розглядалися, а життєдайні чинники підмінялися необґрунтованими пропозиціями зверху.

У 1954-1961 рр. на освоєння цілинних земель було витрачено 20% всіх вкладень СРСР у сільське господарство. Через це аграрний розвиток традиційних районів землеробства суттєво загальмувався. Проблеми поглиблювалися відправленням на цілину значної кількості фахівців тракторів і комбайнів. Тільки у 1954-1956 рр. з України, згідно комсомольських путівок і партійних рекомендацій у цілинні райони відправили близько 50 тисяч чоловік [7, с. 47].

Так вже після Жовтневого (1953 р.) Пленуму ЦК Компартії України науковці з оптимізмом вітали новину, про те, що Микита Хрущов зобов'язав Міністерство сільського господарства і заготівель УРСР, обкоми, міськкоми і райкоми партії направити до МТС і спеціалізованих станцій - 3800 інженерів-механіків, 1800 техніків-механіків, і для постійного працевлаштування в колгоспах - 26 тис. агрономів [8, с. 6].

Завдяки екстраординарному зосередженню коштів і людей, а також природним факторам нові землі у перші роки давали надвисокі врожаї і від половини до третини всього виробленого у СРСР хліба, але через швидке виснаження земель та ерозію ґрунтів вже на початку 1960-х були роки.

Обраний у СРСР курс на освоєння цілинних і перелогових земель консервував екстенсивний шлях розвитку сільського господарства: був втрачений час та ресурси на інтенсифікацію розвитку, створення нових технологій тощо. Ленінське визначення «світлого майбутнього» було таким: «Комунізм є радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Хрущов вніс суттєве доповнення: «плюс хімізація сільського господарства». І розгорнулось будівництво хімічних заводів з виробництва добрив і ядохімікатів. У подальшому це призвело не до крилатої фрази «Догнати і перегнати Америку!», а до продуктової залежності СРСР від капіталістичних країн з високою культурою аграрного виробництва: США, Канади, Аргентини та інших [9, с. 8].

З одного боку, дослідники стверджують, що вона стала символом екстенсивних методів сільськогосподарського виробництва. З іншого - науковці знаходять аргументи й на користь виправдання гарячкового освоєння цілини: швидке зростання значної потрібної кількості зернової продукції, спроба змінити достатньо обтяжливий статус України як житниці всього СРСР тощо. Але за будь-яких обставин, цілинна кампанія стала не просто витратною для українського села й економіки Української РСР в цілому, адже вона призвела до значної викачки матеріальних ресурсів і кадрових резервів з України упродовж 1954 - 1960 рр. на користь інших республік СРСР, зокрема, Казахстану та Росії.

Аналогічно до першої програми, по-різному оцінюється також друга масштабна кампанія Хрущова - кукурудзяна. Уважають, що кукурудза «підкорила» радянського керівника в Америці, де він побував з офіційним візитом 1959 р. Микита Сергійович відвідав господарство фермера Роквела Гарста у штаті Айова. Повернувшись додому, Микита Сергійович, нібито, наказав засіяти кукурудзою весь Радянський Союз. Із 1955 - 1962 рр. площі, відведені під кукурудзу, збільшили вдвічі: з 18 до 37 млн га. Але експеримент провалився, бо теплолюбна «цариця ланів» не давала врожаїв на холоді.

На початку 1990-х р. ряд дослідників стверджують, що експеримент із виділенням під кукурудзу значних земельних фондів країни лишень зашкодив вирішенню продовольчої проблеми. Щоправда, були і такі дослідники, які вважали, що такий висновок справедливий не до всіх регіонів СРСР. На Україні, насамперед, в її південних областях ця зернова культура давала добрі врожаї як зерна, так і зеленої маси для потреб тваринництва.

Під час аналізу третьої «хрущовської» кампанії - освоєння земель чорного пару і травосіяння - сучасні українські історики в основному сходяться у своїх висновках. Вони зазначають, що значення природних лук і пасовищ експериментаторами недооцінювалося. У результаті їхнього розорювання сталася ерозія земель, скоротилася кормова база тваринництва, а із-за нестачі у раціоні потрібної кількості зеленої маси зросла захворюваність тварин.

Фактично такою ж безглуздою сучасні дослідники нарікають і четверту помітну надпрограму Хрущова - вимога негайно різко збільшити в рази виробництво тваринницької продукції, що, навпаки, призвело до карколомного погіршення становища тваринницької галузі.

П'ята програма Хрущова теж серйозно вплинула на матеріально-технічне та кадрове забезпечення українського села. В її основі лежав кабінетний задум ефективно реформувати сільське господарство через спочатку укрупнення колгоспів, а потім - перетворення їх на радгоспи.

Сучасні вчені доводять, що фактично йшлося про вилучення у колгоспів частини власності (землі, майна, коштів) для нових державних господарських структур. Майно, передане тоді в українських селах, радгоспам оцінюється карколомною на той час сумою у понад 1 млрд. карбованців. Реорганізація МТС, започаткована у 1958 р. Хрущовим із метою передати колгоспам техніку машинно-тракторних станцій, не мала належного ефекту, адже викуповуючи зазначену техніку по завищеним цінам колгоспи значно, на роки вперед, ослабли фінансово. Нам імпонує думка Л. Ровчак, яка, аналізуючи комплекс праць, вказаного періоду присвячених МТС, зазначає, що більшість із них вийшли друком саме в період діяльності машинно-тракторних станцій або відразу після їхньої реорганізації, за умов «коли дослідники повинні були всіляко доводити «переваги соціалізму», і не мали права на критичний підхід до висвітлення негативних явищ у суспільстві, а отже, і у сільському господарстві» [10, с. 4]. Тому значна кількість праць мала фактографічний і описовий характер. У цьому ж контексті дослідниця аналізує праці, видані у «хрущовський» і «брежнєвський» періоди, та праці, що побачили світ у доби «перебудови». Окрім того, Л. Ровчак слушно наголошує на тому, що автори праць 1950 - 1960-х рр. «оцінювали стан справ у сільському господарстві республіки, не порівнюючи з показниками інших країн, не враховуючи потреби суспільства у сільськогосподарській продукції» [10, с. 5].

Наполеглива «радгоспизація» українського села, як сутність п'ятої програми Хрущова, отримала логічне продовження у шостій - політиці обмеження особистих присадибних господарств селян. І якщо на початку 1950-х рр. Микита Сергійович виступав за їхній розвиток, то наприкінці 1950-х став ревно боротися з ними. Хрущов проголосив, що селянські присадибні господарства лише гальмують розвиток колгоспів та про наближення способу життя сіл до міського рівня розвитку, а селянської праці - до робітничої.

Щодо загальних реформ - управління сільським господарством і його кадрового забезпечення започаткованою у 1957 р. ліквідацією всіх галузевих міністерств СРСР, яким на заміну прийшли - раднаргоспи створені за територіальним принципом, яких в Україні було спочатку 11, потім - 14, а після укрупнення - 7. Спроба Хрущова таким чином раціоналізувати управління, в тому числі сільського господарства, не дала належного ефекту.

Сучасні дослідники також уважають, що, виходячи із природи самої тоталітарної системи, «хрущовські» реформи сільського господарства, насправді залишалися ланкою одного ланцюга існуючої радянської командно-адміністративної системи. Спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво у добу Хрущова майже не відрізнялися від сталінського бачення ролі індустріалізації в житті суспільства. Дослідники не бачать також принципової різниці у підходах до аграрних перетворень у радянському селі у часи Хрущова та в часи Брежнєва.

Детальний аналіз сучасними науковцями фахового рівня конкретного втілення урядових рішень у частині матеріального забезпечення українського села дає підстави стверджувати, що «хрущовське» правління у цьому плані розділилося на два періоди: а) піднесення 1953 - 1958 рр. і б) занепаду 1959 - 1964 рр. Обидва періоди позначилися волюнтаристськими підходами у господарюванні. Роблячи ставку на пришвидшення науково-технічної революції в СРСР, Хрущов із недовірою ставився до сільськогосподарських наукових кадрів.

У питаннях забезпечення сільськогосподарського виробництва України у 1953 - 1964 рр. спеціалістами усі дослідники відзначають хронічну нестачу фахівців в українському селі упродовж «хрущовської» доби. Науковці вказують на відсутність мотивації і власне матеріальної зацікавленості фахівців працювати у сільськогосподарському виробництві, непродуманість реформи освіти і її слабкий саме освітянський ефект, викачку кваліфікованих кадрів з України під час цілинної кампанії, яку багато хто з молоді сприймав як шанс залишити село назавжди.

Тому стверджувати категорично про ефективну підготовку кадрів у сільському господарстві України «хрущовської» доби сучасна історіографія немає ніяких підстав. В публікаціях, присвячених аналізу кадрової політики партії в українському селі дослідники брежнєвського періоду надмірну увагу приділяли прикладам самовідданої праці працівників середньої ланки і зосереджувалися переважно на доведені важливості у виробничому процесі виконавчої дисципліни й авторитету працівників. У цілому, як зазначає О. Михайлюк, у часи Л. Хрущова і після його усунення, у працях, присвячених фахівцям сільського господарства, власне сільськогосподарській інтелігенції та іншим високопрофесійним кадрам українського села, фактично не порушували серйозних питань про роль спеціалістів при вирішенні виробничих проблем, натомість у них часто йшлося про активізацію їх участі у культурно-освітній роботі, а надто політико-пропагандистській, серед рядових хліборобів [11, с. 60].

У цілому, розуміючи вроджені вади аграрної політики комуністичної партії, науковці не лише доби відлиги, але пізніше і застою, у своїх наукових працях не могли, однак, критикувати всю радянську систему, яка перманентно породжувала все нові практичні проблеми, як з кадрового, так і матеріального забезпечення українського села.

Висновки

Беручи до уваги запропоновану авторами версію дослідження слід констатувати, що у цілому, завдяки комплексним зусиллям українських дослідників різних періодів на сьогодні ми маємо досить зважену, об'єктивну картину ідеологічних і політичних зусиль партійного керівництва щодо поліпшення стану матеріально-технічного та кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва в Україні 1953 - 1964 рр.

Здійснені у цій царині значні зусилля, які мали на меті загальне підвищення ефективності радянської моделі господарювання на селі не дали належного ефекту і залишилися лише благими намірами і замовними ідеологічними і політичними програмами.

Не зважаючи на низку амбітних програм і починань, їх результати, як правило, мали половинчастий характер, а нерідко і взагалі заводили сільського трудівника у глухий кут, звідки йому у майбутньому доводилося вибиратися ціною значних економічних витрат і моральних розчарувань.

село хрущовський законодавчий кадровий

Література

1. Бубновський М. До нових успіхів в розвитку сільського господарства. Комуніст України. 1955. № 9. С. 32-44.

2. Тітов В. Шефська допомога міста селу. Комуніст України. 1955. № 2. С. 59-66.

3. Карташов Р. Розвиток сільського господарства СРСР після Вересневого Пленуму ЦК КПРС (1953 р.). Питання історії. 1957. № 11. С. 48-64.

4. Даниленко В. Спроби «соціалізації» радянської економіки в роки хрущовської «відлиги» (1955-1965 рр.). Україна XX століття: культура, ідеологія, політика. 2011. Вип. 16. С. 5-20.

5. Беренштейн Л. Аграрні проблеми у діяльності М. С. Хрущова. М. С. Хрущов і Україна: матеріали наукового семінару, присвяченого 100-річчю від дня народження М. С. Хрущова, м. Київ, 14 квітня 1994 р. Київ: Інститут історії України НАН України, 1995. С. 79-87.

6. Ковпак Л. В. Цілинних земель освоєння. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редколегія: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. Київ: Наукова думка, 2013. Т. 10: Т-Я.

7. Шульга І. Комуністична партія України - організатор шефства робітничого класу над колгоспним селом республіки (вересень 1953 - 1955 рр.). Український історичний журнал. 1959. № 1. С. 43-51.

8. Новий великий крок у розвитку соціалістичного сільського господарства. Комуніст України. 1958. № 3. С. 1-10.

9. Зміцнити МТС керівними та інженерно-технічними кадрами. Механізація сільського господарства. 1953. № 12. С. 5-9.

10. Ровчак Л. Машинно-тракторні станції в Україні (50-ті рр.): автореф. дис.... канд. іст. наук: 07.00.01. Донецьк, 2000.19 с.

11. Михайлюк В. Історіографія розвитку аграрних відносин в Україні (70-ті - початок 90-х рр.). Київ: Ред.-вид. рада Укрдержагроуніверситету, 1992.181 с.

References

1. Bubnovs'kyy, M. (1955) Do novykh uspikhiv v rozvytku sil's'koho hospodarstva [To new successes in the development of agriculture]. Komunist Ukrayiny - Communist of Ukraine. 9, 32-44 [in Ukrainian].

2. Titov, V. (1955) Shefs'ka dopomoha mista selu [City assistance to the countryside]. Komunist Ukrayiny - Communist of Ukraine. 2, 59-66 [in Ukrainian].

3. Kartashov, R. (1957) Rozvytok sil's'koho hospodarstva SRSR pislya Veresnevoho Plenumu TsK KPRS (1953 r.) [The development of agriculture in the USSR after the September Plenum of the Central Committee of the CPSU (1953)]. Pytannya istoriyi - Questions of history. 11, 48-64 [in Ukrainian].

4. Danylenko, V. (2011) Sproby «sotsializatsiyi» radyans'koyi ekonomiky v roky khrushchovs'koyi «vidlyhy» (1955-1965 rr.) [Attempts to «socialize» the Soviet economy during the years of Khrushchev's «thaw» (1955-1965)]. Ukrayina XX stolittya: kul'tura, ideolohiya, polityka - Ukraine of the XX century: culture, ideology, politics. 16, 5-20.

5. Berenshteyn, L. (1995) Ahrarni problemy u diyal'nosti M. S. Khrushchova [Agrarian problems in the activities of M. S. Khrushchev]. Proceedings from: naukovyy seminar «M. S. Khrushchov i Ukraina», prysvyachenyy 100-richchyu vid dnya narodzhennya M. S. Khrushchova - Scientific seminar «M. S. Khrushchev and Ukraine», dedicated to the 100th anniversary of the birth of M. S. Khrushchev. (pp. 79-87). Kyiv [in Ukrainian].

6. Kovpak, L. V. (2013) Tsilynnykh zemel' osvoyennya [Virgin lands development]. Entsyklopediya istoriyi Ukrayiny - Encyclopedia of the history of Ukraine. Kyyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

7. Shul'ha, I. (1959) Komunistychna partiya Ukrayiny - orhanizator shefstva robitnychoho klasu nad kolhospnym selom respubliky (veresen' 1953 - 1955 rr.) - The Communist Party of Ukraine - the organizer of patronage of the working class over the collective farm village of the republic (September 1953 - 1955). Ukrayins'kyy istorychnyy zhurnal - Ukrainian historical journal. 1, 43-51 [in Ukrainian].

8. Novyy velykyy krok u rozvytku sotsialistychnoho sil's'koho hospodarstva [A new big step in the development of socialist agriculture]. Komunist Ukrayiny - Communist of Ukraine. 1958, 3, 1-10 [in Ukrainian].

9. Zmitsnyty MTS kerivnymy ta inzhenerno-tekhnichnymy kadramy [Strengthen MTS with management and engineering personnel]. Mekhanizatsiya sil's'koho hospodarstva - Agricultural mechanization. 1953, 12, 5-9 [in Ukrainian].

10. Rovchak, L. (2000) Mashynno-traktorni stantsiyi v Ukrayini (50-ti rr.) [Machine and tractor stations in Ukraine (50s)]. Extended abstract of candidate's thesis. Donets'k [in Ukrainian].

11. Mykhaylyuk, V. (1992) Istoriohrafiya rozvytku ahrarnykh vidnosyn v Ukrayini (70-ti - pochatok 90-kh rr.) [Historiography of the development of agrarian relations in Ukraine (70s - early 90s)]. Kyyiv: Red.-vyd. rada Ukrderzhahro universytetu [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru