Ктиторське право у Візантійській імперії

Размещено на http://www.allbest.ru

Ктиторське право у Візантійській імперії

Омельчук Володимир Васильович, кандидат історичних наук, заступник Головного редактора газети «Українська літературна газета»



Анотація

Україна, модернізуючи державні інститути, потребує активного вивчення світового досвіду. Логіка адміністративних реформ передбачає аналіз зарубіжного досвіду аналогічних перетворень. Надання Православній Церкві України Томосу і роль Президента України у цьому зумовила підвищену увагу до регламентування державно-церковних взаємовідносин.

Мета статті - проаналізувати особливості інституту ктитора у Візантійській імперії.

Наукова новизна полягає у дослідженні та виокремленні особливостей правового статусу ктиторствау Візантійській імперії, визначення напрямів його розвитку.

регулювалися як канонічними нормами, так і державно-церковними актами, зокрема монастирськими типиками, едиктами й новелами імператорів. ктиторське право візантійський

Юстиніан поглиблює нормативно-правове регулювання ктиторства. Якщо у доюстиніа- нівську добу це питання розглядали едикт Маркіана і Валентиніана ІІІ від 455 р. про заповіти церквам і едикт Зенона від 470 р. про заповіти на користь святих, мучеників та янголів, то за Юстиніана лише за період з 530 до 554 р. видано 2 едикти і 5 новел, безпосередньо присвячених ктиторству, а також 6 новел, які тією чи іншою мірою коментували ктиторське право.

Законодавство встановлювало для ктитора такі права:

носити почесний титул ктитора;

представляти єпископу своїх кліриків для посвяти у церкву чи монахів у монастир, причому рекомендація ктитора не обов'язкова для єпископа;

опосередковано (через свого представника - адміністратора) управляти заснованою установою.

Ктитор виступав з позовами від імені заснованої установи, вів її справи у суді. Він отримував різні пожертви майнового чи немайнового характеру, при цьому не маючи права на відчуження майна. Ктитор регулював питання, пов'язані із внеском при вступі до монастиря, відповідав за прийняття до монастиря нових членів.

Василевс прагнув максимально обмежити права ктитора на користь єпископа, в юрисдикції якого знаходився монастир. Передмова до 7 Новели Юстиніана декларувала бажання припинити наступ приватних осіб на монастирське майно та звузити права ктиторів на майно заснованих ними монастирів. Виникнення ктиторського права відбувалося після присвячення речі, тобто після формальної передачі ктитором майна, призначеного для спорудження (відновлення) йутримання церковного інституту.

67 Новела Юстиніана істотно обмежила права ктитора, звівши їх до опіки над монастирем, заснованим ним. Титул ктитора набував і той, хто через неможливість спорудити нову установу, відновлював стару. Згідно із законом Зенона, управління майном, яке передавалося за заповітом на церковні потреби, відбувалося за волею укладача заповіту, але у встановленому законодавством порядку. Єпископ стежив, щоб ктитор та його правонаступник не змінювали характер пожертви. У випадку спроби такої зміни він міг навіть усунути управителя чи самого ктитора. Згідно із законодавством Юстиніана ктитор вже не управляв пожертвуваним майном, а призначав управителя, підзвітного єпископові. Юстиніан ввів єпископську юрисдикцію над усім посвяченим майном. Згідно з Новелою 67 Юстиніана для усього пожертвуваного майна вимагався інвентарний опис, який зберігався в єпископа.

Ктитор у заповіті визначав спадкоємця, який призначав управителя пожертвуваним майном. У такому разі єпископ не управляв, а лише стежив за правильним управлінням. Якщо спадкоємець відтягував призначення управителя згідно з волею укладача заповіту, тоді єпископ сам перебирав управління пожертвуваним майном і призначав економів, причому ктитор не міг призначити навіть ігумена без погодження з єпископом. Спадкоємець ктитора - епітроп - зобов'язаний був підтримувати успадкований монастир згідно з приписами ктитора та чинним законодавством. Епітропи могли робити доповнення у типику лише за умови надання їм права заповідальних розпоряджень.

Ктитори могли передавати заснований монастир у спадок своїм дітям та іншим особам. Разом із монастирем передалося приписане до нього землеволодіння. Опіка над монастирем зберігається за ктитором до його смерті. Після цього вона переходила до спадкоємця. За припинення родини монастир набував самостійності. Ктитор міг передати клірику, монаху чи великому монастирю келію чи дрібний монастир, зберігши за собою право на отримання певних доходів. Після смерті ктитора отримувач набував право повної власності і володіння цим об'єктом.

Висновки

Інститут ктитора у Візантії став важливим інструментом захисту прав як монастирів, так і їхніх засновників. Ктиторським правом виступає система прав і привілеїв, які набували фізична чи юридична особа (ктитор) на підставі заснування (спорудження) монастиря. На думку окремих науковців, вони були подібні jus patronatus, оскільки визначалися як особливий привілей особі, що збудувала храм. Проте ктиторство було переважно не правом, а зобов'язанням засновника монастиря в інтересах Церкви.



Omelchuk Volodymyr V.,

Ph.D. in History,

Defender of the Head Editor of the newspaper «Ukrainian Literary Newspaper»

KTETOR'S LAW IN THE BYZANTINE EMPIRE

Abstract

Ukraine, modernizing state institutions, needs an active study of world experience. The logic of administrative reforms involves the analysis of foreign experience of similar transformations. The granting of the Tomos to the Orthodox Church of Ukraine and the role of the President of Ukraine in this led to increased attention to the regulation of state-church relations. It is no coincidence that we are interested in the legal heritage of Byzantium as an organic component of the global heritage.

The purpose of the article is to analyze the features of the institution of the ktetor in the Byzantine Empire.

The scientific novelty lies in the study and identification of the features of the legal status of patronage in the Byzantine Empire, determining the directions of its development.

The rights and duties of the ktetors were regulated by canons of church councils and law acts, including monasteries typikons, edicts and emperors novellaes.

Justinian continued to develop legal regulation of ktetor's activity. If in pre-Justinian times these relations were regulated by the Marcian and Valentinian III edict from AD 455 about wills for churches and Zeno edict from AD 470 about wills for saints, martyrs and angels, in Justinian times only for the period from 530 to 554 there were issued 2 edicts and 5 Novellaes, directly devoted to fundraising, as well as 6 Novellaes, which in some articles commented Ktetor's Law.

The legislation established the next ktetor's rights:

to carry the honorary title of ktetor;

to present his clerics to the bishop for dedication to the church or to the monks in the monastery, while the recommendation of the ktetor was optional for the bishop;

- to manage the established institution indirectly, being represented by an administrator.

The ktetor was a plaintiffin the name of established institution and conducted its cases in courts. He received various property and non-property donations, without any right to alienate property. The ktetor regulated the contribution issues in the process of monastery entering, and he was responsible for the admission of new members to the monastery.

Basileus strived to limit the rights of the ktetor as much as possible in favor of the bishop, who had jurisdiction over the monastery. Introduction to the Justinian's 7th Novellae Constitutiones declared the will to stop the attack of private individuals on monasteries property and to restrict the ktetor's rights on the property of the monasteries they founded. The emergence of the ktetor's right was associated with the transfer of the thing - after the formal transfer of the ktetor's property for the construction (restoration) and maintenance of the church institution.

Ktetor's rights were significantly limited by the 67th Justinian's Novellae, having restricted them to the custody of the monastery he founded. The ktetor title was also assigned to those who due to the impossibility to build a new institution, restored the old one. According to Zeno's law, the management of property which was given by will for church needs carried out due to the will of the testator, but in the way prescribed by law. The bishop looked after the ktetor and his successor to ensure the nature of the donation immutability. In case of their attempt to change it he could even remove an administrator or the ktetor. According to Justinian's law, the ktetor stopped managing the donated property by appointment of a manager, who was accountable to the bishop. Justinian imposed episcopal jurisdiction over all consecrated property. According to 67th Justinian's Novellae, all donated property required an inventory, which was kept by the bishop.

The ktetor determined the heir in his Will and he appointed the administrator of the donated property. In this case, the bishop did not rule, but only monitored the proper management. If the heir delayed the governor appointment according to the will of the testator, the bishop took over the management of the donated property by himself and appointed oikonomos (property manager), afterwards ktetor could not appoint even an abbot without the bishop's consent. The ktetor's heir - the epitrope - was obliged to maintain the inherited monastery in accordance with the donor instructions and current legislation. The epitrops could make additions to the monastery typikon only if they were given the right of testamentary dispositions.

The ktetors could bequeath the founded monastery to their children and others. The land ownership assigned to the monastery was also transferred with it. Custody of the monastery stayed after the ktetor until his death. After that it passed to his heir. After the end of the ktetor's house, the monastery gained independence. Ktetor could transfer a cell or a small monastery to a cleric, monk or large monastery reserving the right to receive certain income. After the ktetor's death the recipient acquired the right of full ownership and possession of the object.

Conclusions. Development of the ktetor institute in Byzantium has to be noted as an important instrument for protection of monasteries and their founders rights.

Ktetor's Law is a system of rights and privileges endowed to individuals or legal entities (ktetor) after the foundation (construction) of a monastery. According to some scholars, they were similar to jus patronatus, as they were endowed as a special privilege to the ktetor or founder of an ecclesiastical institution. However, the patronage was mainly not a right but an obligation of the monastery founder in the interests of the Church.

Key words: ktetor, ktetor's Law, bishop, typikon, system of rights and privileges, possession, basileus foundation of a monastery, legal status of monasteries, epitrope, successor.



Постановка проблеми

Україна, модернізуючи державні інститути, потребує активного вивчення світового досвіду. Логіка адміністративних реформ передбачає аналіз зарубіжного досвіду аналогічних перетворень. Історія держави і права зарубіжних країн дає нам чисельні приклади ефективних державно-правових новацій. Не випадково світову правничу науку так цікавить досвід нормативно-правового забезпечення державно-церковних взаємовідносин Візантійської імперії, з огляду на вплив на формування моделей регулювання релігійних процесів. Правова спадщина Візантії стала органічним складником глобального надбання.

Надання Православній Церкві України Томоса і роль Президента України у цьому зумовила підвищену увагу до регламентування державно-церковних взаємовідносин. Насамперед, йдеться про розмежування суто внутрішньоцерковної діяльності та питання діяльності окремих церковних інститутів у суспільстві.

Метою статті є аналіз особливостей інституту ктитора у Візантійській імперії. Завданням є аналіз міри наукового розроблення та джерельної бази проблеми, кристалізація статусу ктитора (засновника) монастиря, його еволюція на різних етапах розвитку державно-правової моделі Візантії.

Наукова новизна полягає у дослідженні та виокремленні особливостей ктиторства у Візантійській імперії, визначення напрямів його розвитку.

Стан дослідження проблеми. Сучасному стану проблематики й історичним аспектам державно-церковних відносин та ролі держави у визнанні автокефалії церкви в Україні присвячено ряд праць І. Мища- ка [1; 2; 3]. Характеризуючи наукове розроблення проблеми у візантійському праві, передусім відзначимо роботи роботи Р. Мор- ріс [4] і К. Галаріоту [5]. О. Каждан звернув увагу на близькість харістікаріату та кти- торського права. Останнє визначено як право світської особи на отримання прибутку із заснованої нею установи [6, с. 109]. М. Сю- зюмов виокремив монастирі, засновники яких прийняли монашество, але при цьому залишилися мешкати у своєму проастії, перетвореному в монастирський. Він визначав цю частину ктиторських монастирів VIII - початку ІХст. різновидом власності міської знаті [7, с. 26]. М. Морозов розглядав типики у формі духовних заповітів як основні у ХІ - ХІІІст. [8, с.116]. Вчений звернув увагу на ктиторство за Юстиніана [9], співвідношення ктиторства і церковної власності. На його думку, канонічне право не розглядало ктитора як носія майнових прав у заснованій ним установі, оскільки присвячене майно набувало статусу церковної власності [10, с. 77, 85]. С. Троїцький провів порівняльний аналіз норм ктиторського права Візантії та Сербії за Неманичів [11]. М. Івановіч означив вплив візантійських норм на інститут ктитор- ства [12] та на церковно-монастирський імунітет [13]. Д. Яніч зауважила обмеження кти- торського права єпископською юрисдискці- єю, зводячи права засновника до зовнішніх функцій[14, с.334]. Окремі аспекти ктитор- ства автор окреслив у власних статтях та монографії [15; 13].

Виклад основного матеріалу. Згідно з 67 новелою Юстиніана ктиторське право - система прав і привілеїв, які набували фізична чи юридична особа (ктитор, ктртыр) після заснування монастиря. Вони подібні jus patronatus, оскільки визначалися як привілей особи, яка збудувала храм. Один із різновидів цього права - харістікаріат. Проте ктиторство - це переважно зобов'язання засновника храму в інтересах Церкви. Юстиніан змінив статус ктитора. Якщо у доюстиніанів- ську добу ктиторство розглядали едикт Мар- кіана і Валентиніана ІІІ від 455 р. про заповіти церквам і едикт Зенона від 470 р. про заповіти на користь святих, мучеників та янголів, то за Юстиніана лише за період з 530 до 554 р. видано 2 едикти і 5 новел, безпосередньо присвячені ктиторству, 6 новел коментували ктиторське право [8, с. 107-109]. Набуття статусу ктитора після акту пожертви монастирю випливало з нормативно-правових актів. Так, Спафарій Димитрій Птелеот отримав статус ктитора монастиря Полігірос, передавши у його власність заповітом володіння.

Законодавство Юстиніана встановлювало для ктитора право:

носити почесний титул ктитора;

представляти єпископу своїх монахів у монастир (ця рекомендація не обов'язкова для єпископа);

через представника (адміністратора) управляти заснованою установою.

Статус ктитора регулювався як канонічними нормами, так і державно-церковними актами Візантії [14, с. 334]. Окреме місце займають статути (типики) монастирів. Статут афонських монахів, виданий Іоан- ном Цимісхієм, звільняє від виконання ан- гарій [6, с. 115]. Поряд із правовими здобутками монастирів вони фіксують загальний стан [17, с. 89]. Серед пізньовізантійських виділимо статут МихаїлаVIII Палеолога монастирю Св. Димитрія [18, с. 7]. Типик міг починатися з передмови, в якій укладач визначав причини заснування монастиря. Типик Константинопольського монастиря Вседержителя (Пантократора), написаний Іоанном Комнином у 1136 р., починався прославлянням василевса [19, с. 66-67].

Статути писали засновники монастирів [20, с. 63], визначаючи кількість переданого ними майна. Христодул, згідно з Типиком, передав монастирю чотири кораблі [21, с. 55]. Типик поділявся на літургічну та дисциплінарну (пролог) частини. Остання знайомить із внутрішнім розпорядком монастиря, історією зовнішнього життя. У Типику Пакуріана літургійна частина відсутня, містився тільки пролог [20, с. 63-64]. У Статуті, написаному Михаїлом Атталіатом у 1077 р. для монастиря Всемилостивого Спаса у м. Редесто (Македонія), викладалися норми внутрішнього устрою монастирів, монастирської нерухомості, прибутки та видатки [22, стлп. 147]. Евергетидський Статут передбачав щомісячний несподіваний обшук монастирських келій. Такі перевірки передбачав Статут Ніла Тамасійського[23, с.55]. Устрій монастирів, заснованих на горі Гале- сій, регламентував Діатипосис, складений Лазарем Галесійським. Його юридичний характер засвідчило затвердження василевсом Константином ІХ Мономахом та Константинопольським Патріархом Михаїлом Керула- рієм[24, с.79]. Типики містили посилання на попередні імператорські акти. Типик Афа- насія посилався на хрисовул Никифора Фоки, наданий Лаврі у 964 р. [25, р.246]. Типики могли укладатися безпосередньо від імені василевса чи його дружини (типики монастиря Христа Людинолюбця і жіночого монастиря Богородиці Благодатної укладено від імені імператриці Ірини Дукени) [24, с. 83]. Типики набували статусу указу після підтвердження василевсом. Два афонські статути ХІ ст. підтверджені Константином ХІ і Олексієм І. Статут Св. Маманта наданий Георгієм Калоїдою у 1159 р.

Основний тип ктиторських типиків мав форму духовного заповіту. Всі його положення обов'язкові для виконання спадкоємцем ктитора - епітропом. Останні могли робити доповнення у типику лише тією мірою, наскільки ктитор їм надавав право заповідальних розпоряджень [8, с. 116]. Ктитор доручав правонаступнику забезпечення контролю за виконанням положень Типику, загальну опіку над обителлю, посередництво у спорах усередині монашої громади. Наступник не міг змінювати на шкоду обителі Типик, перемінювати ігумена, приймати чи виганяти монахів, віддавати їм розпорядження, вимагати звітності щодо прибуткової та видаткової статті монастиря в ігумена, економа, монахів [26, с. 63].

Типик Пакуріана складено грецькою, вірменською і грузинською мовами. Грецький текст виступає прототипом, покликаний бути юридичним документом у зовнішніх і внутрішніх зносинах монастиря. Під загрозою вічного прокляття в ньому заборонено змінювати навіть склади. Юридичну силу цього тексту підтверджують підписи ктитора і Патріарха Євфімія, відсутні в інших редакціях [27, с. 14].

Окремими главами у типиках регламентувалися питання чисельності, складу, літургійної діяльності монастиря, кількість осіб, які мали нею займатися [28, р. 1042-1043]. Настанови із внутрішньої діяльності монастирів могли існувати в письмовому й усному вигляді. Так, Савва вже перед смертю зібрав найбільш авторитетних монахів Лаври і призначив із них свого наступника. При цьому той мав непорушно притримуватися настанов, отриманих у письмовому вигляді [29, с. 42].

Майже всі ктиторські типики, починаючи з Хст., фіксують самоврядність монастирів [30, с. 113]. В окремих типиках є відмінності щодо цього. Типик Атталіата передбачав, що обрання ігумена залежить від волі ктитора та його спадкоємця. Якщо монастир набував незалежності, ігумена обирала монастирська громада з подальшим затвердженням ігуменом Студійського монастиря. Статут Пантократора передбачав, що остаточно ігумена затверджував василевс. Григорій Пакуріан визначав процедуру обрання ігумена монахами монастиря [8, с. 120-121]. У типику константинопольського монастиря Св. Маманта ХІІ ст. містяться погрози Божими карами й анафемою кожному (навіть монарху чи Патріаху), хто спробує підпорядкувати обитель [26, с. 63].

Григорій Пакуріан (Бакуріані) заборонив приймати до заснованого монастиря грецьких монахів та священиків [31, с. 395]. Рішення про прийом нових членів, якщо це дозволяв майновий стан установи, міг приймати ктитор [8, с.119].

Засновником монастиря могла бути приватна особа[14, с.334]. Історик та посадовець Михайло Атталіат (магістр, а згодом проедр) заснував і у 1077 р. написав для заснованого монастиря Всемилостивого Спаса в м. Редесто статут. Збудований при монастирі птохотрофій утримували за рахунок ктитора [22, стлп. 109].

Константинопольський Собор 861 р. ухвалив, що особа, яка надала маєток для організації монастиря, не може вважатися його власником (Правило 1)[32, с.358]. Це означало відхід від superficies solo cedit класичного римського права, який зберігав силу щодо споруд цивільного і господарського призначення. Подекуди земля, на якій засновували монастир, передавалася державою ктитору в дарунок, а вже згодом переходила монастирю. Освячені за волею єпископа монастирі мали назавжди зберігати свій статус і не могли перетворюватися у приміщення світського характеру (24 Правило Халкідонського Собору 451р.) [33, с.11-12].

Відмінність статусу монастиря визначалася підпорядкуванням. Найвищий статус мали царські та патріарші (ставропігіальні) монастирі через заснування їх імператором чи патріархом. Імператриця Феодора збудувала чоловічий монастир Св. Пантелеймона. До царських монастирів належав монастир Пантократора, монастир в ім'я Великомученика Димитрія Мироточивого у Константинополі. Представників у ці монастирі призначав василевс [8, с. 115].

Єпископів і митрополитів поступово позбавили права ставропігії. Лише Константинопольський патріарх міг засновувати монастирі навіть у чужих єпархіях [34, с.70]. Вже VII Правило Константинопольського Собору (861 р.) заборонило єпископам спорудження власних монастирів за рахунок церковних коштів. Коментарем Вальсамо- на зауважено, що створення монастирів не заборонялося, якщо заснування забезпечувалося власними коштами ієрархів, наводячи приклади заснування монастирів патріархами Фотієм, Олексієм та Феофілак- том [35, с. 45]. До патріарших ктиторських належав монастир Успіння Богородиці у Константинополі. Статус ставропігіального монастиря міг ініціювати ктитор. Ктитори монастирів Богородиці Макринітіси та Іоан- на Передтечі Нова Петра домоглися постанови патріарха про підпорядкування монастирів його юрисдикції. Незалежні монастирі хрисовулом за поданням ктитора звільнялися від будь-якої влади. До таких належав монастир Михаїла Атталіта, який у Статуті 1077 р. вказав, що після смерті останнього ктитора з його родини монастир стає самоврядним. Ктитор монастиря Св. Христодула отримав підтверджуючий хрисовул Олексія І від 1088 р., звільняючий обитель від усілякої влади [8, с. 115-116].

Статус ктитора передбачав право згадування імені в ектеніях, закріплений типиком[8, с.117-119]. Ктитор у типику міг закріпити поминання для своїх найближчих родичів (Григорій Пакуріан зробив це братові) [37, с.574].

Ктитор виступав із позовами від імені монастиря, вів його справи у суді, отримував різні пожертви майнового чи немайнового характеру, не маючи права на відчуження майна, регулював питання, пов'язані з внеском при вступі до монастиря, прийняттям нових членів [8, с.112, 119].

Водночас, передмова до 7 Новели Юсти- ніана декларувала бажання припинити наступ приватних осіб на монастирське майно та звузити права ктиторів на майно заснованих монастирів. Виникнення ктиторського права відбувалося після присвячення речі (формальної передачі ктитором майна, призначеного для спорудження (відновлення) й утримання монастиря). Єпископ чи уповноважений ним пресвітер, перебуваючи на закладанні монастиря, встановлювали хрест на місці майбутнього вівтаря і після молитов давали дозвіл на спорудження [8, с. 110-111].

67 Новела Юстиніана звела права ктитора до опіки над монастирем. Титул ктитора набував і той, хто через неможливість спорудити нову установу, відновлював стару. За законом Зенона управління майном, яке передавалося за заповітом на монастирські потреби, відбувалося за волею укладача заповіту у встановленому законодавством порядку. Єпископ стежив, щоб ктитор та його правонаступник не змінювали характер пожертви. У разі спроби зміни управитель чи ктитор усувався. Ктитор вже не управляв пожертвуваним майном, а призначав управителя, підзвітного єпископові, який зберігав інвентарний опис майна.

Ктитор заповітом визначав спадкоємця. Той призначав управителя пожертвуваним майном. Єпископ лише стежив за правильним управлінням. Якщо спадкоємець відтягував призначення управителя згідно із волею укладача заповіту, то єпископ для управління пожертвуваним майном призначав економів. Ктитор не міг призначити навіть ігумена без погодження єпи- скопа[10, с.83-84]. Спадкоємець ктитора (епітроп) зобов'язувався підтримувати успадкований монастир згідно з приписами ктитора та чинним законодавством. Епітро- пи могли робити доповнення у типику лише за умови надання права заповідальних розпоряджень. Таке право могло обмежуватися ктитором, або взагалі усуватися шляхом субституції [8, с.116-117].

Ктитор міг передати монастир у спадок дітям, іншим фізичним та юридичним особам. Лука Тесаїт збудував монастир Св. Пантелеймона, перед смертю передавши його духовним заповітом синові Олексію. Про це Олексій у 1232 р. видав запис ігуменові Лемвіотиси Герману, передаючи монастир ігумену як ме- тох, разом із приписаним землеволодінням. Передавач став монахом Лемвіотиси [8, с. 39]. Михаїл Атталіат наголосив, що опіка над монастирем зберігається за ктитором до його смерті, після чого переходила до старшого сина Феодора. Зі смертю останнього опіка переходила до його нащадків. Перевага мала надаватися старшим синам перед молодшими, чоловічим представникам родини перед жіночими. За припинення родини монастир набував незалежності. Обитель Св. Іоанна Предтечі у Стровілі ктитор Константин Кава- лур передав духовним заповітом сестрі. Ктитор монастиря Св. Мамми (Маманта) Георгій Каппадокійський передав опіку брату Феок- тисту[8, с.118]. Ктитор міг передати клірику, монаху чи великому монастирю келію чи дрібний монастир, зберігши за собою право на доходи з майна. Після смерті ктитора отримувач набував право повної власності і володіння об'єктом [33, с. 14-15]. Якщо ктитор помирав, не завершивши будівництва, монастир виступав спадкоємцем ктитора на правах сина (14 новела Юстиніана). Від однієї до двох третин майна ктитора мало бути витрачено на завершення будівництва [6, с. 72].

Михаїл Атталіат у Статуті заснованого у Редесто монастиря від 1077 р. зауважив, що ктиторові належить ефорія, власність і про- нія. Влада ктитора (ефора) давала право на отримання двох третин прибутків заснованої установи [6, с. 109-110]. Ктитор міг накласти на монастир додаткові зобов'язання. Так, рід Гаврів заснував монастир Св. Георгія у Херіані і передав йому землі та кошти, зазначивши статутно зобов'язання настоятеля і монахів забезпечувати продовольством монастир Св. Євгенія у Трапезунді [38, с. 82].

Статусу ктитора могли позбавити у разі невиконання зобов'язань щодо монастиря. Тоді наступником призначалася особа, спроможна забезпечити діяльність монастиря, як у разі з Св. Саввою [14, с. 337].

Монастир могли перезаснувати. Для прикладу, Св. Симеон подібну процедуру провів із Ксенофонтовим монастирем на Афоні. Засновник (раніше впливовий чиновник) використав свої кошти, зв'язки, юридичну практику в конфлікті з афонітами й переза- твердженні монастирського статуту [4]. При перезаснуванні (відновленні) ктитор монастиря набував окремих прав. Георгій Каппа- докієць, відновивши монастир Св. Маманта, просив права на його передачу на умовах харістікії своєму братові[6, с.110]. Якщо ктиторами виступали впливові чиновники, особливо члени родини василевса, монастир претендував на додаткові привілеї. Засновником (відновлювачем) монастиря міг виступати особисто василевс. Никифор Фока, приятель ігумена та засновника Великої Лаври Афанасія, став її співзасновником, будучи воєначальником. З його вступом на престол Велика Лавра отримала статус імператорського монастиря [39, с. 89].

Статус другого ктитора за умови вагомого внеску до скарбниці монастиря міг набути епітроп. Так Микола Маліасін набув статус другого ктитора за облаштування монастиря Макринітіси. Подібного статусу набула сестра ктитора Константина Кавалура за облаштування монастиря Св. Іоанна Предтечі у Стровілі[8, с. 116-118]. Водночас права другого ктитора, беитерод ктцтшр (перезасно- вника) були обмежені. Ці обмеження запозичені в сербському праві [12, с. 49]. Дружина царя Душана Єлена отримала статус другого ктитора Карейської келії. Ця келія різнилася за своїм статусом від обителей Святої гори на Афоні, які мали статус імператорських монастирів. Карейська монаша громада існувала за нормами відлюдництва. Розділ, присвячений Карейській келії у Хіландарському типику, забороняв після смерті св. Савви робити їй пожертви. У 1316 р. монахи заборонили сербському королю Мілутіну називатися ктитором Карейської келії, покликаючись на заповіді Св. Савви [40, c. 14-15]. Статус другого ктитора Ватопеда отримав Св. Савва. У Ка- рейській келії він склав типик обителі, ставши її ктитором[14, с.336]. Хоча ктитором Пантократорського монастиря став василевс Іоанн Комнин, його дружина Ірина отримала право поминання імені в Синаксарі 13 серпня як засновниця монастиря, а згодом і в Типику від 1136 р. [41, с.537-539].



Висновки

Проведений аналіз свідчить про гнучкість інституту ктитора у Візантії. Ми маємо можливість відстежити відмінності статусу ктитора від другого ктитора (співктитора) чи ктитора-перезасновника. Ктитор мав право виступати від імені заснованого ним монастиря в органах державної влади. Ктитори виступали укладачами типиків монастирів, визначаючи дисциплінарну та літургічну складову діяльності монастиря.

Інститут ктиторства виступив важливим інструментом гармонізації прав як монастирів, так і їхніх засновників у Візантії. Правовий статус ктитора змінювався під впливом імператорської влади і церковних ієрархів. Візантійські норми ктиторського права запозичені у державно-правові моделі середньовічних Болгарії та Сербії, що чітко простежується при заснуванні монастирських установ і продовженні чинності типиків.



Список використаних джерел

МищакІ. М. Трансформація міжнародно-правових норм у сфері свободи совісті та віросповідання в конституційне законодавство України. Конституційні засади модернізації України. К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2012. С. 303-311.

МищакІ.М. Удосконалення конституційного законодавства України у сфері свободи совісті та віросповідання відповідно до міжнародно-правових норм та стандартів. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2012. № 4. С. 37-40.

МищакІ.М. Дипломатична діяльність УНР щодо визнання автокефалії Української церкви у 1919-1920 роках. Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. 2019. № 4. С. 23-30.

Morris Rosemary. Symeon the Sanctified and the re-foundation of Xenophon BMGS. Vol. 33. Issue 2 (1 September 2009). P 133-147.

Galariotou Catia. Byzantine ktetorika typika: a comparative study REB. №45. 1987. Р. 77-138.

КажданА.П. Деревня и город в Византии ІХ - Х вв. Очерки по истории византийского феодализма. М.: Изд-во АН СССР, 1960. 431 с.

СюзюмовМ.Я. Город. История Византии. В 3 т. Т 2 / отв. ред. А. П. Каждан. М.: Наука, 1967. С. 23-33.

МорозовМ.А. Монастыри средневековой Византии: Хозяйство, социальный и правовой статусы. СПб.: Изд-во СПбГУ, 2005. 174 с.

Морозов М. А. Реформа ктиторского права в период правления Юстиниана. Власть, политика, право в античности и средневековье: сб. ст. / отв. ред. Е. П. Глушанин. Барнаул : Изд-во Алт. Ун-та, 2003. С. 84-94.

МорозовМ.А. Церковная собственность и ктиторство в Византии при императоре Юстиниане. Труды ист. фак. СПбГУ. 2010. № 2. C. 77-87.

Троицки] С. Ктиторско]е право у Византии и у неманичкой Срби]и. Глас Српской Академии Наук. 1935. Т 169. С. 5-54.

ИвановиЬМ. «Заборавлени» ктитори у средтовековно] Срби]и Инициал. Часопис за средтовековне студи/е. № 6 (2018). С. 47-72.

ИвановиЬМ. Разво] институци]е иму- нитета у српско] средтовековно] држави до кра]а владавине крала Милутина. Исто- ри/ски часопис. Km. LXVI (2017). С. 49-83.

]атиЬ Драгана. Црквена имовина и ктиторска делатност српских владара до друге половине ХVІ века. Црквене студщв, Ниш / Church Studies, Nis. № 11. 2014. С. 334-344.

ОмельчукВ.В. Церква як інструмент правового захисту та соціального забезпечення у Візантійській імперії. Юридична наука. 2014. № 2. С.67-77.

ОмельчукВ.В. Нормативно-правове забезпечення державно-церковних взаємин у Візантійській імперії. К.: Золоті ворота, 2014. 576 с.

СметанинВ.А. О специфике перманентной войны в Византии в 1282-1453 гг. АДСВ. Свердловск, 1973. Вып. 9. С. 89-101.

КажданА. П. Источники История Византии. В 3 т. Т 3 / отв. ред. Г. Г. Литаврин. М.: Наука, 1967. С. 5-14.

Безобразов П. В. Материалы для истории Византийской империи. ЖМНП. Шестое десятилетие. Ч. OGLIM Ноябрь. 1887.

С. 65-78.

АрутюноваВ.А. К вопросу об «avupmnoi» в «Типике» Григория Пакуриана. ВВ. Т.КХІХ. 1968. С. 63-76.

КоноводовИ.В. Монастырский флот в системе материального обеспечения византийских монастырей Х-ХІІ вв. Известия Вол- гогр. гос. пед.ун-та. 2013. № 3 (78). С. 54-58.

Соколов И. Атталиат Михаил. ПБЭ. Т.2. 1901. Стлп. 143-148.

КажданА.П. Византийский монастырь ХІ - ХІІ вв. как социальная группа. ВВ. Т 31. 1971. С. 48-70.

ПентковскийА.М. Евергетидский монастырь и императорские монастыри в Константинополе в конце ХІ-ХІІ века. ВВ. Т 63 (88). М., 2004. С. 76-88.

Ath. Typikon: Typikon of Athanasios the Athonite for the Lavra Monastery / trans. George Dennis. DOS. - XXXV: Byzantine monastic foundation Documents. Vol. 1 / ed. by J. Thomas and A.C.Hero. Washington, D.C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 1998. P 245-270.

УспенскийФ.И. Типик монастыря св. Маманта в Константинополе. Летопись Ист.-филол. общества при Имп. Новороссийском ун-те. 1892. T 2. Визант. отд. Ч. 1.

25-84.

Арутюнова-ФиданянВ.А. «Пове- стование о делах армянских» (VH в.) и «Типик Григория Пакуриана» (ХІв.): греческий язык армяно-халкидонитских памятников. Вестник ПСТГУ. Серия ІІІ: Филология. 2014. Вып. 5 (40). С. 9-21.

Heliou Bomon: Typikon of Nikephoros Mystikos for the Monastery of the Mother of God ton Heliou Bomon or Elegmon [trans. A. Bandy] DOS. - XXXV: Byzantine monastic foundation Documents. Vol. 1 / ed. by J. Thomas and A. Constantinides Hero. Washington,

C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 1998. P 1042-1092.

ВаньковаА.Б. «То, что я заповедал, сохраняйте невредимым»: основатель монастыря и сохранение / передача традиции в ранневизантийских монастырях V - VІ вв. Восточная Европа в Древности и Средневековье: мат. конф. (отв. ред. Е. А. Мельникова). М., 2010. C. 39-43.

ГердЛ.А. «Тактикон» Никона Черногорца как источник по истории харисти- кариата в Византии. ВВ. Т 55 (80). Ч. 1. 1994. С. 111-115.

МорозовМ.А. Мировоззрение пограничной военной знати Византийской империи в ХІ в. на примере Катакалона Кекавмена и Григория Пакуриана История: Мир прошлого в современном освещении: сб. науч. ст. / под ред. А. Ю. Дворниченко. СПб. : Изд-во СПбГУ, 2008. C. 385-397.

БердниковъИ. Канон по его церковно-юридическому смыслу и фактическому составу. Синопсис церковных канонов; их издания; каноны в Западной церкви; практическое значение канонов Вселенской Церкви. ПБЭ. Т VHL 1907. Стлп. 315-388.

ХвостоваК.В. Спорные вопросы византийской земельной собственности. ВВ. Т 64 (89). 2005. С. 3-22.

Каждан А. П. Государство и церковь во второй половине ІХ-Х вв. История Византии. В 3 т. Т 2 / отв. ред. А. П. Каждан. М.: Наука, 1967. С. 155-171.

ПентковскийА.М. Типикон патриарха Алексия Студита в Византии и на Руси. М.: Изд-во Моск. Патриархии, 2001. 432 с.

ПринцингГ. Автокефалната визан- тийска църковна провинция България / Охрид. Доколко независимы били нейните архиепископы. Исторически преглед. 2011. Г. LXVII. Кн. 5-6. С. 75-102.

Соколовъ И. Грузинский монастырь в Византии. Христианское чтение. 1906. № 10. С. 570-583.

Карпов С. П. История Трапезундской империи. СПб. : Алетейя, 2007. 624 с.

КрсмановиЬ Бojaнa. Знача] Атона и Охридске Архиепископи]е у политици Ва- сили]а ІІ на Балкану. ЗРВИ. №XLIX. 2012. С. 87-112.

БеляковаТ. А. Сербская царица Елена и Карейская келья св. Саввы: к интерпретации источников. Славянский альманах. 2015. Вып. 1/2. С. 13-24.

ДмитриевскийА.А. Пандократорс- кий константинопольский монастырь XII в. и его Типик, данный Императором Иоанном Комненом. Труды КДА. 1895. Т 8. С. 537-585.

References:

Myshchak,I.M. (2012). Transformatsiia mizhnarodno-pravovykh norm u sferi svobody sovisti ta virospovidannia v konstytutsiine zakonodavstvo Ukrainy. Konstytutsiini zasady modernizatsii Ukrainy. K.: Instytut zakonodavstva Verkhovnoi Rady Ukrainy, 303-311 [in Ukrainian].

Myshchak,I.M. (2012). Improvement of the Constitutional Legislation of Ukraine in the Field of Freedom of Conscience and Religion in Accordance with International Legal Norms and Standards. Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, 4, ЗУ- 40 [in Ukrainian].

Myshchak, I. M. (2019). Diplomatic activity of UNR on the recognition of the autocephalia Ukrainian church in 1919-1920. Scientific Papers of the Legislation Institute of the Verkhovna Rada of Ukraine, 4, 23-30. https://doi.org/10.32886/ instzak.2019.04.02 [in Ukrainian].

Morris, Rosemary (2009). Symeon the Sanctified and the re-foundation of Xenophon BMGS, Vol. 33, Issue 2, 133-147.

Galariotou, Catia. (1987). Byzantine ktetorika typika: a comparative study. REB, 45, 77-138.

Kashdan,A. (1960). Derevnia y horod v Vyzantyy ІХ - Х vv. Ocherky po ystoryy vyzantyiskoho feodalyzma. M. [in Russian].

Siuziumov, M. (1967). Horod. Ystoryia Vyzantyy. V 3t. T. 2 / otv. red. A. Kashdan. M., 23-33 [in Russian].

Morozov,M.A. (2005). Monastyry srednevekovoi Vyzantyy: Khoziaistvo, sotsyalnyiy pravovoistatusy. SPb. [in Russian].

Morozov,M.A. (2003). Reforma ktytorskoho prava v peryod pravlenyia Yustynyana Vlast, polytyka, pravo v antychnosty y srednevekove: sb. st. / otv. red. E. Hlushanyn. Barnaul, 84-94 [in Russian].

Morozov,M. (2010). Tserkovnaia sobstvennost y ktytorstvo v Vyzantyy pry ymperatore Yustynyane Trudy yst. fak. SPbHU, 2, 77-87 [in Russian].

Troytskyj, S. (1935). Ktytorskoje pravo u Vyzantyjy y u nemanychkoi Srbyjy Hlas Srpskoi Akademyjy Nauk, T 169, 5-54 [in Serbian].

Yvanovych,M. (2018). «Zaboravleny» ktytory u srednovekovnoj Srbyjy Ynytsyjal. Chasopys za srednovekovne studyje, 6, 47-72 [in Serbian].

Yvanovych,M. (2017). Razvoj ynstytutsyje ymunyteta u srpskoj srednovekovnoj drzhavy do kraja vladavyne krala Mylutyna. Yctoryjsky chasopys, Kn. LXVI, 49-83 [in Serbian].

Janych, Drahana. (2014). Tsrkvena ymovyna y ktytorska delatnost srpskykh vladara do druhe polovyne XVI veka. Church Studies, Nis, 11, 334-344 [in Serbian].

Omelchuk,V. V. (2014). Tserkva yak instrument pravovoho zakhystu ta sotsialnoho zabezpechennia u Vizantiiskii imperii. Yurydychna nauka, 2, 67-77 [in Ukrainian].

Omelchuk,V. V. (2014). Normatyvno- pravove zabezpechennia derzhavno-tserkovnykh vzaiemyn u Vizantiiskii imperii. K. [in Ukrainian].

Smetanyn,V. (1973). O spetsyfyke permanentnoi voiny v Vyzantyy v 1282 - 1453 vv. ADSV, Vyp. 9, 89-101 [in Russian].

Kashdan,A. (1967). Ystochnyky. Ystoryia Vyzantyy. V 3t. T. 3 / otv. red. H. Lytavryn. M., 5-14[in Russian].

Bezobrazov,P. V. (1887). Materyaly dlia ystoryy Vyzantyiskoi ymperyy. ZhMNP, Ch. SSLIV, Noiabr, 65-78 [in Russian].

Arutiunova,V. A. (1968). K voprosu ob «avupmnoi» v «Typyke» Hryhoryia Pakuryana. VV, XXIX, 63-76 [in Russian].

Konovodov,Y. V. (2013). Monastyrskyi flot v systeme materyalnoho obespechenyia vyzantyiskykh monastyrei X-XII vv. Yzvestyia Volhohr. hos. ped. un-ta, 3 (78), 54-58 [in Russian].

Sokolov,Y. (1901) Attalyat Mykhayl. PBE, T. 2, Stlp. 143-148 [in Russian]

Kashdan,A.P. (1971). Vyzantyiskyi monastyr XI - XII vv. kak sotsyalnaia hruppa. VV, T. 31, 48-70 [in Russian].

Pentkovskyi,A.M. (2004). Everhetydskyi monastyr y ymperatorskye monastyry v Konstantynopole v kontse XI - XII veka. VV, 63 (88), 76-88 [in Russian].

Ath. Typikon. (1998). Typikon of Athanasios the Athonite for the Lavra Monastery / trans. G. Dennis. DOS. - XXXV: Byzantine monastic foundation Documents, Vol. 1. Washington, D.C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 245-270.

Uspenskyi,F. Y. (1892). Typyk monastyria sv. Mamanta v Konstantynopole. Letopys Yst.-fylol. obshchestva pry Ymp. Novorossyiskom un-te, T. 2. Vyzant. otd. Ch. 1, 2584 [in Russian].

Arutiunova-Fydanian,V. A. (2014). «Povestovanye o delakh armianskykh» (VII v.) y «Typyk Hryhoryia Pakuryana» (XI v.): hrecheskyi yazyk armiano-khalkydonytskykh pamiatnykov. Vestnyk PSTHU, Seryia III: Fylolohyia, 5 (40), 9-21 [in Russian].

Heliou, Bomon (1998). Typikon of Nikephoros Mystikos for the Monastery of the Mother of God ton Heliou Bomon or Elegmon / trans. A. Bandy. DOS. - XXXV: Byzantine monastic foundation Documents, Vol. 1. Washington,

C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, 1042-1092.

Vankova,A.B. (2010). «To, chto ya zapovedal, sokhraniaite nevredymym»: osnovatel monastyria y sokhranenye / peredacha tradytsyy v rannevyzantyiskykh monastyriakh V - VI vv. Vostochnaia Evropa v Drevnosty y Srednevekove: mat. konf. (otv. red.

Melnykova). M. Р. 39 - 43 [in Russian].

Herd,L.A. (1994). «Taktykon» Nykona Chernohortsa kak ystochnyk po ystoryy kharystykaryata v Vyzantyy. VV, 55 (80), Ch. 1, 111-115 [in Russian].

Morozov,M.A. (2008). Myrovozzrenye pohranychnoi voennoi znaty Vyzantyiskoi ymperyy v Khl v. na prymere Katakalona Kekavmena y Hryhoryia Pakuryana. Ystoryia: Myr proshloho v sovremennom osveshchenyy: sb. nauch. st. / pod red. A. Dvornychenko. SPb., 385397 [in Russian].

Berdnykov,Y. (1907). Kanon po eho tserkovno-yurydycheskomu smyslu y faktycheskomu sostavu. Synopsys tserkovnykh kanonov; ykh yzdanyia; kanony v Zapadnoi tserkvy; praktycheskoe znachenye kanonov Vselenskoi Tserkvy. PBE, T. VIII, Stlp. 315388 [in Russian].

Khvostova,K.V. (2005). Spornye voprosy vyzantyiskoi zemelnoi sobstvennosty. VV, 64 (89), 3-22 [in Russian].

Kashdan,A. (1967). Hosudarstvo y tserkov vo vtoroi polovyne ІХ - Х vv. Ystoryia Vyzantyy. V 3 t. T. 2 / otv. red. A. Kashdan. M., 155-171 [in Russian].

Pentkovskyi,A.M. (2001). Typykon patryarkha Aleksyia Studyta v Vyzantyy y na Rusy. M. [in Russian].

Pryntsynh,H. (2011). Avtokefalnata vyzantyiska tsrkovna provyntsyia Blharyia / Okhryd. Dokolko nezavysymy byly neinyte arkhyepyskopy. Ystorychesky prehled, LXVII, Kn. 5-6, 75-102 [in Bulgarian].

Sokolov,Y. (1906). Hruzynskyi monastyr v Vyzantyy. Khrystyanskoe chtenye, 10, 570-583 [in Russian].

Karpov,S.P. (2007). Ystoryia

Trapezundskoiymperyy. SPb. [in Russian].

Krsmanovych,B. (2012). Znachaj Atona y Okhrydske Arkhyepyskopyje u polytytsy Vasylyja II na Balkanu. ZRVY, XLIX, 87-112 [in Serbian].

Beliakova,T. A. (2015). Serbskaia tsarytsa Elena y Kareiskaia kelia sv. Savvy: k ynterpretatsyy ystochnykov. Slavianskyi almanakh, Vyp. 1/2, 13-24 [in Russian].

Dmytryevskyi,A.A. (1895). Pandokratorskyi konstantynopolskyi monastyr XII v. y eho Typyk, dannyi Ymperatorom Yoannom Komnenom. Trudy KDA, 8, 537-585 [in Russian].

Размещено на Allbest.ru

...