Теоретичні підходи до вивчення історії українського парламентаризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретичні підходи до вивчення історії українського парламентаризму

Криховецький Іван Зіновійович, доктор юридичних наук, доцент, віце-президент ЗВО «Університет Короля Данила»

Мета. Метою нашого дослідження є визначення теоретичних підходів та характеристика ключових понять в контексті вивчення історії українського парламентаризму, на прикладі представницьких органів влади створених в імперії Габсбургів другої половини ХІХ -- початку ХХ ст. Методика. Методологічну основу дослідження склав комплекс загальнонаукових, спеціально наукових й історичних методів, а також принципи історизму та об'єктивності. Результати. Розкрито ключові теоретичні і категоріально-понятійні підходи до вивчення історії українського парламентаризму.

Наукова новизна. Встановлено, що теоретичною основою дослідження діяльності Галицького сейму є поняття парламентаризм, нормотворча діяльність, алегат та ін. Усі вони, по-перше, вказують, що крайовий сейм був класичним прикладом представницького органу влади із вираженими законодавчими функціями. По-друге, доводять, що саме Галицький і Буковинський сейми були першими класичними парламентськими інституціями до роботи яких залучалися українські посли. Окрім того, існування сеймів мало вагомий вплив і на тогочасне суспільство, адже існуюча виборча система передбачала залучення широких прошарків суспільства до політичних процесів. Практична значимість. Результати дослідження можуть бути використані у подальших історико-правових дослідженнях, підготовці спецкурсів.

Ключові слова: парламентаризм, історія держави, крайовий сейм, нормотворча діяльність, сервітут, алегати, пропінація.

Theoretically go to the review of history of Ukrainian parliamentarism

Ivan Krykhovetskyi, Doctor of Laws, Associate professor, Professor of the Department of Law of King Danylo University

Purpose. The aim of our study is to identify theoretical approaches and characterize key concepts in the context of studying the history of Ukrainian parliamentarism, on the example of representative authorities created in the Habsburg Empire in the second half of the ХІХ -- early ХХ century. Method. The methodological basis of the study was a set of general scientific, special scientific and historical methods, as well as the principles of historicism and objectivity. Results. Key theoretical and categorical-conceptual approaches to the study of the history of Ukrainian parliamentarism are revealed. The etymology of the concept of parliamentarism is determined, as well as the historical tradition of the formation of parliamentary institutions in Ukraine in the XIX - early XX centuries.

Scientific novelty. It is established that the theoretical basis for the study of the Galician Seimas is the concept of parliamentarism, rule-making activities, allegations, etc. All of them, first of all, point out that the regional seimas was a classic example of a representative body of power with pronounced legislative functions. Secondly, it is argued that the Galician and Bukovinian Seimas were the first classical parliamentary institutions to involve Ukrainian ambassadors. In addition, the existence of the Seimas had a significant impact on the society of that time, because the existing electoral system provided for the involvement of broad sections of society in political processes. Practical significance. The results of the study can be used in further historical and legal research, preparation of special courses.

Key words: parliamentarism, history of the state, regional seimas, rule-making activity, easement, allegates, propination.

парламентаризм імперія габсбург влада

Постановка проблеми

В умовах сьогодення, історія української державності, владних інститутів, традицій законотворення є затребуваною та актуальною, як з наукової, так і суспільної точок зору. Особливу увагу в цьому ракурсі заслуговує традиція парламентських інституцій. Саме парламентаризм є свідченням приналежності України до європейської традиції державотворення, демократичних ідеологем, ліберального типу ідеології й дотримання принципів народовладдя. Ще з Давньоруських часів, у державній практиці утвердилося існування представницьких органів влади з широкими повноваженнями. Однак, утвердження парламентаризму стало можливим тільки в умовах впровадження чітких конституційних форм державного правління, коли парламент чи будь-який інший представницьких орган був не тільки опозицією чи альтернативою владі монарха, а формував разом з ним цілісний державний апарат, закладаючи підвалини до системи поділу гілок влади на законодавчу та виконавчу.

Для української історико-правової традиції, питання витоків парламентаризму залишається дискусійним по сьогоднішній день. Як рудимент радянського минулого, утвердження парламентаризму асоціюється виключно з утвердженням радянських органів влади, але якщо це дійсно так, то «антинародний» характер радянських органів влади, в тому числі й Верховної Ради УРСР, нівелюють будь-які твердження про традиційно український характер законотворчої практики, що мала місце в той час.

На нашу думку, для України, традицію класичного парламентаризму варто виводити з ХІХ ст. коли на західноукраїнських землях, що входили до складу імперії Габсбургів, було запроваджено представницькі органи влади - імперський парламент та крайові сейми. Характерно, що крайові сейми створені у 1861 р. не були першими органами публічної влади, адже ще в кінці XVIII ст. під впливом реформ освіченого абсолютизму в Австрійській імперії, було створено станові сейми, які були швидше даниною місцевій аристократії за виявлений лібералізм. Певні спроби запровадження парламентських інституцій було впроваджено у 1848-1849 рр. коли в умовах «Весни народів», окремі українці Галичини та Буковини були обрані послами до імперського парламенту, але робота останнього з настанням контрреволюції була припинена. Відповідно, саме Галицький та Буковинський сейм можна вважати першим повноцінними парламентськими інституціями на території України.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Серед сучасних дослідників відсутній єдиний підхід до пошуку витоків українського парламентаризму та теоретичних підходів до його вивчення. Методологічною основою нашого дослідження стали праці Ч. Вайза, В. Горбатенка, В. Гошовської, П. Кислого, Є. Мироненка, В. Питльованої, В. Петришина, В. Рум'янцева, Н. Тимочка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка та ін.

Постановка завдання

Метою нашого дослідження є визначення теоретичних підходів та характеристика ключових понять в контексті вивчення історії українського парламентаризму, на прикладі представницьких органів влади створених в імперії Габсбургів другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу дослідження

Характеризуючи теоретичні підходи до вивчення українського парламентаризму, доцільно конкретизувати кілька ключових проблем: по-перше, пошук історичних витоків українського парламентаризму; по-друге, визначити зміст і розуміння поняття парламентаризм; по-третє, охарактеризувати основні поняття, які властиві для системи парламентаризму досліджуваного періоду.

Стосовно пошук історичних витоків українського парламентаризму, то серед українських науковців немає усталеної думки на рахунок цього питання. Частина науковців продовжуючи радянську наукову традицію вказують про правонаступність Верховної Ради України та Верховної Ради УРСР, як наслідок початком українського парламентаризму вважають 1920-ті рр. Є також група українських дослідників, які початком українського парламентаризму вважають формування представницьких органів влади у 1917 р., тобто Центральну Раду [7, с. 71]. У цьому випадку, основним аргументом є той факт, що цей представницький орган влади сформувався в умовах відродження української державності. Ми не погоджуємося, ані з першою, ані з другою точкою зору. По-перше, українська традиція державотворення більша як радянська, і органи влади, які функціонували були створені однозначно не на початку 1920-х рр. По-друге, Центральна Рада з моменту свого створення не займалася повноцінною законодавчою діяльністю.

Є також і частина фахових українських науковців, що пропонують вважати початком українського парламентаризму 1990 рік, коли було прийнято «Декларацію про державний суверенітет». Цю думку активно відстоює Ю.Шемшученко, і аргументує її тим, що саме Декларація закріпила за Верховною Радою статус законодавчого органу влади [12, с. 99]. Ця думка має рацію, за винятком того, що парламентські інституції, що функціонували на українських землях мають тривалу історичну традицію.

Власне парламентською інституцією, що існувала на українських землях і поднювала українську та західноєвропейську традицією парламентаризму був Галицький сейм. Відповідно, ми схильні вважати, що витоки класичного парламентаризму на українських землях слід шукати в другій половині ХІХ ст., коли в Галичині та Буковині, під впливом конституційних перетворень було започатковано крайові сейми, що стали вищими представницькими органами влади в краї. Закономірно, що це не була українська форма парламентаризму, однак практичний досвід отриманий українцями в стінах Галицького і Буковинського сеймів, а також імперського парламенту, був надзвичайно вагомим. З огляду на це, слушною є думка українських дослідників, які вказують, що парламентаризм не потрібно ототожнювати «з якими-небудь конкретними формами державного правління» [4, с. 5].

Власне теза про недоцільність ототожнення парламентаризму з конкретними формами державного правління, є ключовою в контексті нашого дослідження. По-перше, такий підхід властивий для більшості сучасних країн та більшості європейських держав ХІХ - початку ХХ ст. По-друге, таке формулювання дозволяє чітко прослідкувати історичну традицію державотворення й досвід існування окремих владних інституцій на теренах України, навіть в умовах відсутності національної державності.

Стосовно розуміння поняття парламентаризм, то «Політологічний енциклопедичний словник», трактує його, як поняття, що охоплює і форму організації державної влади, і конкретний спосіб управління державою, механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої і судової гілок влади, і систему взаємодії держави і суспільства [3; 6, с. 463].

Стосовно змісту і розуміння парламентаризму, то ми погоджуємося із формулюванням запропонованим В. Гошовською, що «парламентаризм - це діюча система державного управління, яка прагне до забезпечення правового функціонування життя суспільства» [1, с. 58]. Слід зауважити, що дослідниця зауважує, що це сучасне розуміння парламентаризму, а для ХІХ - початку ХХ ст. воно було зовсім іншим, але в межах Галичини виконувало практично таке ж завдання - регулювало суспільні відносини і забезпечувало внутрішній розвиток суспільства. Відповідно, сучасне розуміння парламентаризму як, процесу функціонуванням парламенту - постійно діючого єдиного органу законодавчої влади, сформованого за принципом загального, рівного, прямого виборчого права [2], не відповідає реаліям ХІХ - початку ХХ ст.

Виходячи з цього, під «системою парламентаризму» ми розуміємо сукупність органів державної влади, яка функціонує на основі конституційних норм і покликана регулювати суспільні відносини в країні, чи в окремому регіоні (у випадку федеративного чи монархічного устрою).

Одночасно, вважаємо доцільно конкретизувати розуміння поняття «парламентаризму» у європейській політичній і правовій практиці. Там сформувалося два підходи. Перший розуміє парламентаризм - як спосіб, форму контролю над виконавчою владою; другий - як спосіб поділу влади за якого саме парламент підтверджує демократичну легітимність політичної системи [14].

Ну і ключова проблема в контексті аналізу саме української традиції парламентаризму ХІХ - початку ХХ ст., є характеристика властивої для того часу професійної термінології. Основоположним терміном, що розкриває характер і зміст системи парламентаризму є «нормотворча діяльність», яка була складовою в роботі депутатів сейму і виступала основним інструментом в процесі регулювання внутрішнього господарського, фінансового та культурно-освітнього життя. На думку О. Петришина, «нормотворчість - це діяльність уповноважених на це суб'єктів з розроблення, розгляду, прийняття та офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, яка здійснюється за визначеною процедурою» [9, с. 201]. Ми цілком погоджуємося із таким формулюванням, оскільки не зважаючи на сучасний зміст, воно цілковито відображає процес законотворення другої половини ХІХ ст., розкриваючи не тільки процес прийняття нормативно-правових актів, а й учасників цього процесу. Згідно офіційного статусу, основним обов'язком депутатів крайових сеймів імперії Габсбургів було формування нових законів, що мали регулювати суспільні та соціально-економічні відносини в провінції. По-перше, сфера повноважень і поле законодавчої ініціативи було досить вузьким і зводилося до регулювання господарських, адміністративних, фінансових і культурно-освітніх питань і то у випадку. Якщо вони не попадали під пряму дію імперського законодавства. По-друге, прийнятий у стінах сейму нормативно-правовий акт, набував чинності тільки у випадку його підписання імператором, що не завжди відбувалося вчасно. Однак, слід зауважити, що нормотворча діяльність сеймів була обмеженою, а його вплив на політичне життя провінції визначався правовим статусом провінції в складі імперії та рівнем політичної активності народності, що заселяла провінцію.

У сучасному розумінні, прийняті в сеймах закони, які були не ратифіковані, можна кваліфікувати, як законодавчі проекти, оскільки вони не мали юридичної сили.

Загалом, дослідження діяльності крайових сеймів ХІХ ст. суттєво збагачує історико-правову науку новою термінологією. При цьому одні з цих понять є традиційними, а інші - новими. Так, такі поняття, як «стенограма», «алегат», «депутат» є традиційними для системи парламентаризму, а їх сучасне розуміння відповідає їхньому змісту другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Стенографування сеймових засідань було обов'язковим і законодавчо регулювалося. На превеликий жаль не всі стенографічні звіти з часу функціонування крайових сеймів збереглися, в окремі роки вони просто не велися. Алегати, виходячи з етимологічного розуміння поняття були своєрідними додатками до стенограм - збірниками прийнятих у сеймі законів, що отримали імперську ратифікацію. Статус «депутата» у ХІХ ст. практично не відрізнявся від сучасного: державне утримання, право законодавчої ініціативи, статус у суспільстві.

Новими категоріально-понятійними формами, можна вважати такі поняття, як «індемнізаційний рахунок», що був - специфічною формою компенсації поміщикам і землевласникам за ліквідацію кріпацтва. Дискусії стосовно затвердження індемнізаційних рахунків були досить активними, оскільки депутати, мали можливість в такий спосіб розпоряджатися значними матеріальними ресурсами й відповідно отримувати підтримку від колишніх поміщиків-землевласників. Також, багато колишніх поміщиків і великих землевласників були депутатами сейму. Для прикладу в Галичині індемнізація офіційно була затверджена 1858 р. і передбачала повернення 5% облігаціями впродовж 40 років [10].

Стосовно поняття «сервітут», то воно формально має два значення. З одного боку, сервітут - це обмежене право користування землею, а з іншого - обмежене речове право на користування землею іншого власника, з певними обмеженнями, що встановлювалися законом або договором [13, с. 594]. Сервітути набули особливого поширення після скасування кріпацтва у 1848 р. й стали основним об'єктом критики з боку селянства та сеймових послів, які представляли інтереси селян. Причиною цього було те, що у народній правосвідомості ліса, озера, річки, пасовиська, та інші об'єкти спільного користування, не могли комусь належати і були у вільному доступі для всіх хто мав на меті їх використовувати [8, с. 141].

Специфічним і властивим для системи парламентаризму ХІХ ст. було поняття «пропінації». Це поняття було рудиментом феодалізму і передбачало виняткове право поміщиків на виробництво та реалізацію алкоголю. В окремий період це право активно почали набувати євреї. З огляду на високу вартість акцизу, який необхідно було сплачувати в державний бюджет, а також монополію окремих етнічних груп, не всі бажаючі, навіть ті які мали матеріальні ресурси могли отримати право пропінації. Це питання окрім фінансової складової мало своїм наслідком важливу соціальну проблему - ріст алкоголізму серед українського населення, а також боргових зобов'язань перед виробниками та реалізаторами алкоголю.

Висновки

Таким чином, теоретичною основою вивчення історії парламентаризму в Україні є поняття парламентаризм, нормотворча діяльність, алегат та ін. Усі вони, по - перше, вказують, що крайові сейми імперії Габсбургів, зокрема Галицький та Буковинський, були класичними прикладами представницького органу влади із вираженими законодавчими функціями. По-друге, доводять, що саме крайові сейми були першими класичними парламентськими інституціями до роботи яких залучалися українські посли. Окрім того, існування сеймів мало вагомий вплив і на тогочасне суспільство, адже існуюча виборча система передбачала залучення широких прошарків суспільства до політичних процесів.

Список використаних джерел

1. Гошовська В. Спеціальність «Парламентаризм» у сучасних умовах підготовки керівних кадрів. Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. 2012. Вип. 4. С. 57-63.

2. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні: На тлі світового досвіду. К.: Абрис, 2000. 414 с.

3. Мироненко Є. Політологічний аналіз теорії дослідження парламентаризму: умови розвитку в сучасній Україні. Персонал: журн. інтелект. еліти. 2007. № 6

4. Гошовська В.А., Пашко Л.А., Задоя К.Ф. Парламентаризм в Україні. Державно-управлінські механізми реалізації функцій законодавчої влади: навч.-метод. матеріали. К.: НАДУ, 2013. 48 с.

5. Питльована В. Повноваження Галицького станового сейму (1775-1848 рр.). Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ, 2009. №3. С. 1-6.

6. Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд.: В.П. Горбатенко; за ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. К.: Ґенеза, 2004.

7. Рум'янцев В. Центральна Рада: становлення українського парламентаризму. Вісник Академії правових наук України. 1997. № 4. С. 71.

8. Сервітутне право на українських землях Російської та Австро-Угорської імперій в ХІХ ст. Держава і право. 2010. Вип. 50. С. 135-142.

9. Теорія держави і права: підручник / За ред. О.В. Петришина. Х.: Право, 2015. 368с.

10. Тимочко Н. Економічна історія України: навч. посіб. К.: КНЕУ, 2005. 204 с.

11. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник. К. : Юрінком Інтер, 2008. 480 с.

12. Шемшученко Ю.С. Проблеми українського парламентаризму у світлі конституційної реформи в Україні. Стратегічні пріоритети. 2008. № 2 (7). С. 99.

13. Юридичний словник-довідник / За ред. Ю. С. Шемшученка. К.: Феміна, 1996. С. 594.

14. Tiilikainen T. The concepts of parliamentarism in the EU's political system: approaching the choice between two models. FIAA Working Paper, 2019. № 108.

References

1. Hoshovska V. (2012). Spetsialnist «Parlamentaryzm»» u suchasnykh umovakh pidhotovky kerivnykh kadriv [Specialty «Parliamentarism» in modern conditions of management training]. Visnyk Natsionalnoi akademii derzhavnoho upravlinnia pry Prezydentovi Ukrainy, 4, pp. 57-63. (in Ukrainian)

2. Kyslyi P., Vaiz Ch. (2000). Stanovlennia parlamentaryzmu v Ukraini: Na tli svitovoho dosvidu [Formation of parliamentarism in Ukraine: Against the b ackground of world experience]. K.: Abrys. 414 p. (in Ukrainian)

3. Myronenko Ye. (2007). Politolohichnyi analiz teorii doslidzhennia parlamentaryzmu: umovy rozvytku v suchasnii Ukraini [Political science analysis of the theory of the study of parliamentarism: conditions of development in modern Ukraine]. Personal: zhurn. intelekt. Elity, 6. (in Ukrainian)

4. Hoshovska V.A., Pashko L.A., Zadoia К.F. (2013). Parlamentaryzm v Ukraini. Derzhavno-upravlinski mekhanizmy realizatsii funktsii zakonodavchoi vlady: navch.-metod. Materialy [Parliamentarism in Ukraine. State-administrative mechanisms of realization of functions of legislative power: teaching method, materials]. K.: NADU, 48 p. (in Ukrainian)

5. Pytlovana V. (2009). Povnovazhennia Halytskoho stanovoho seimu (1775-1848 rr.) [Powers of the Galician Estates of the Sejm (1775-1848)]. Naukovyi visnyk Lvivskoho derzhavnoho universytetu vnutrishnikh sprav, 3, pp. 1-6. (in Ukrainian)

6. Horbatenko V.P. (Comps.). (2004). Politolohichnyi entsyklopedychnyi slovnyk [Political science encyclopedic dictionary]. K.: Geneza. (in Ukrainian)

7. Rumiantsev V. (1997). Tsentralna Rada: stanovlennia ukrainskoho parlamentaryzmu [Central Rada: the formation of Ukrainian parliamentarism]. Visnyk Akademiipravovykh nauk Ukrainy, 4, p. 71. (in Ukrainian)

8. Servitutne pravo na ukrainskykh zemliakh Rosiiskoi ta Avstro-Uhorskoi imperii v XIX st. [Easement law in the Ukrainian lands of the Russian and Austro-Hungarian empires in the XIX century] (2010). Derzhava іpravo, 50, pp. 135-142. (in Ukrainian)

9. Petryshyna О.V. (Ed.). (2015). Teoriia derzhavy і prava: pidruchnyk [Theory of State and Law: a textbook]. Kh.: Pravo, 368 p. (in Ukrainian)

10. Tymochko N. (2005). Ekonomichna istoriia Ukrainy: Navch. posib. [Economic History of Ukraine: Textbook, way]. K.: KNEU, 204 p. (in Ukrainian)

11. Shapoval V. (2008). Konstytutsiine pravo zarubizhnykh krain. Akademichnyi kurs: pidruchnyk [Constitutional law of foreign countries. Academic course: textbook]. K. : Yurinkom Inter, 480 p. (in Ukrainian)

12. Shemshuchenko Yu. (2008). Problemy ukrainskoho parlamentaryzmu и svitli konstytutsiinoi reformy v Ukraini [Problems of Ukrainian parliamentarism in the light of constitutional reform in Ukraine]. Strateh. Priorytety, 2 (7), p. 99. (in Ukrainian)

13. Shemshuchenka Yu.S. (Ed.). (1996). lurydychnyi slovnyk-dovidnyk [Legal dictionaryreference book]. K.: Femina, p. 594. (in Ukrainian)

14. Tiilikainen T. (2019). The concepts of parliamentarism in the EUs political system: approaching the choice between two models. FIAA Working Paper, 108. (in English)

Размещено на Allbest.ru