Українська Народна Республіка в період Директорії (листопад 1918 – листопад 1920 років) та її місце в багатовіковій історії національної державності

З одного боку, Конгрес висловився проти «організації робітничої диктатури» і за «демократичний лад на Україні». А з другого - не відмовився від «трудового принципу», ухваливши, що місцева адміністрація повинна працювати «в контакті і під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників».

На Конгресі створено низку постійних комісій: оборони, земельну, бюджетну, закордонних справ, продовольства, культурно-освітню та ін. Їм разом із урядом доручено «підготувати закон для виборів всенародного парламенту» - Установчих Зборів об'єднаної Української Народної Республіки.

Великі надії населення покладало на роботу земельної комісії. Проте невдала аграрна політика Директорії викликала значне незадоволення найбідніших селян, поміщиків, заможних селян через ліквідацію приватної власності, конфіскацію земель площею понад 15 десятин.

Директорія здійснила низку демократичних перетворень, зокрема відновлено 8-годинний робочий день, встановлено робочий контроль над підприємствами; надавалася допомога безробітним та іншим нужденним категоріям населення.

До скликання наступної сесії Трудового Конгресу всю повноту влади продовжувала, згідно з Законом «Про форму влади в Україні», зберігати Директорія. Але її закони підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. У міжсесійний період мала ще працювати Президія Конгресу, але ні її складу, ні функцій Конгресу затвердити не встигли (у зв'язку з наступом більшовицьких військ на Київ). Конгрес було розпущено, а Директорія й інші українські установи 2 лютого перебазувалися до Вінниці).

Закон «Про форму влади в Україні» закріпив і статус уряду - Ради народних міністрів - як вищого виконавчого органу. Її склад підбирала і затверджувала Директорія і перед нею уряд ніс відповідальність. Чіткого розмежування компетенції між ними закон не встановив. Розмежувати їхню компетенцію і правовий статус зроблено спробу в підготованому урядом 14 лютого 1919 року проекті закону «Про державний устрій і порядок законодавства УНР», але С. Петлюра як голова Директорії його не підписав. Зате підписав у той же день (14 лютого) інший тимчасовий закон - «Про порядок внесення і затверджування законів в УНР», у якому теж зроблено спробу розмежувати компетенцію Директорії та уряду. Крім того, цим законом передбачалося скликати свого роду передпарламент (не пізніше 1 травня 1920 року) - «Державну народну Раду». Уряд, як і за Центральної Ради, складався з міністерств, які поділялися на департаменти і відділи.

Ми погоджуємося з думкою тих українських науковців, які вважають, що з часу, відколи С. Петлюра став головою Директорії (13 лютого 1919 року) у системі державно-політичної влади в Україні спостерігався поступовий перехід від парламентської до парламентсько-президентської форми державного правління. Про це свідчили два закони, затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року - «Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР» та «Про Державну Народну Раду УНР».

Закони передбачали розмежування влади між Директорією, Державною Народною Радою та урядом. До компетенції голови Директорії входило затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень, він же призначав голову і членів уряду.

Новий державний орган - Державна Народна Рада, що обиралася населенням, планувалась як орган законодавчої влади між сесіями парламенту, контролю за діяльністю уряду. Вона могла висловити урядові чи окремому міністру вотум недовіри - і ті були зобов'язані піти у відставку. Народна Рада складала державний бюджет країни, здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни, укладала прелімінарний (попередній) мир. Але нечітко говорилося про компетенцію уряду та його місце в системі органів державної влади. Щоправда, вищевказані два закони у життя втілені не були. Вони були прийняті всього за кілька днів до падіння УНР.

Що стосується самої Директорії, то після виходу з її складу В. Винниченка, у травні 1919 року вийшов і П. Андрієвський. Незабаром за кордон виїхали А. Макаренко і Ф. Швець. Перед цим було ухвалено постанову, що «верховне керування справами Республіки» покладається на С. Петлюру, а Макаренко і Швець будуть представляти інтереси України за кордоном з правом укладати та підписувати міжнародні угоди. Петлюрі присвоєно титул Головного отамана. Але про встановлення його особистої диктатури, як це дехто стверджує, навряд чи можна говорити. Цікаво, що в деяких документах іноземних представництв того часу він характеризується як «тимчасовий президент, який виконує свої функції до скликання парламенту».

В УНР за Директорії адміністративну владу на місцях представляли волосні, повітові, губернські комісари або отамани, що їх призначала Директорія. Саме в їхніх руках була зосереджена більш-менш реальна влада в провінції. Крім того, у деяких губерніях було відновлено діяльність дореволюційних органів земського і міського самоврядування - земські зібрання й земські управи та міські думи й міські управи. Майже у всіх місцевостях, населених пунктах діяли утворені під час революції ради робітничих і селянських депутатів, ревкоми, комбіди та ін.

Міністерство внутрішніх справ 24 червня 1919 року затвердило Інструкцію «Про тимчасову організацію влади на місцях». Згідно з цією Інструкцією волосний комісар призначався на посаду повітовим комісаром, той - губернським і затверджувався міністром внутрішніх справ. Губернських комісарів призначав той же міністр, а затверджувала Директорія.

При повітових комісарах створювалися комісаріати, при губернських - управління, які поділялися на відділи - загальний, адміністративний, паспортний, міліції та фінансовий.

Порівняно з добою Центральної Ради система адміністративних органів стала більш чіткою і визначеною. Крім того, розширено повноваження комісарів - вони проводили нагляд за виконанням законів і розпоряджень центральної влади, відповідали за проведення мобілізації, керували міліцією, відповідали за забезпечення громадського спокою і правопорядку, здійснювали нагляд над органами самоврядування та ін. Однак, з іншого боку, не було проведено розмежування компетенції між органами державної адміністрації та органами самоврядування, компетенція цих останніх взагалі не була визначена.

В УНР за Директорії формувалася судова система. Майже відразу після повалення гетьманату Директорія видала Закон (2 січня 1919 року) про відновлення діяльності Генерального суду. Змінено тільки його назву - на Найвищий суд. 24 січня відновлено дію Закону «Про затвердження апеляційних судів», що був прийнятий Центральною Радою 1 грудня 1917 року. Продовжували функціонувати, як низова ланка, мирові суди. 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон «Про вибори та призначення мирових суддів».

У зв'язку зі складним внутрішньополітичним становищем в Україні 26 січня 1919 року було прийнято Закон «Про надзвичайні військові суди» (4 серпня 1920 року він був доповнений). Такі суди створювали у прифронтових місцевостях або в місцевостях, де оголошено військовий стан або стан облоги. Надзвичайний військовий суд складався з голови і чотирьох членів. Справи розглядали за участю прокурора, захисника та секретаря. Суд мав право розглядати справи військовослужбовців і цивільних осіб. Вироки не підлягали оскарженню та виконувалися негайно. Щоправда, особи, засуджені до смертної кари, мали право упродовж шести годин звернутися до «Верховної влади» (тобто Директорії) з проханням про помилування або пом'якшення кари (у діючій армії - до Головного отамана). Право нагляду над надзвичайними військовими судами належало Головному військовому прокурору.

Причинами поразки УНР за Директорії були: 1) Директорія не змогла захистити УНР, тому що не мала дисциплінованої і боєздатної армії (Директорія спочатку мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 року, перед здачею Києва - близько 21 тис. Солдати, які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму розійшлися по домівках або легко піддавались агітації більшовиків і переходили на їхній бік. Основною рисою армії стала отаманщина (отамани відмовлялися виконувати накази, діяли свавільно, вдавалися до самоуправства)); 2) серед керівників Директорії не було єдності у поглядах на перспективу національно-державного будівництва, упродовж своєї діяльності Директорія не спромоглася створити ефективних вищих і місцевих органів державної влади; 3) здійснення аграрної реформи затягувалося, вона мала популістський характер. Така ситуація призвела до масових селянських виступів. Окрім цього, у селян були відсутні загальнонаціональні інтереси. Вони виявили байдужість у справі захисту власної держави; 4) не підтримала Директорію інтелігенція, оскільки адвокатів, лікарів, професуру, вчителів шкіл та ін. зараховували до «поміщиків і капіталістів».

Однією з вагомих причин падіння УНР за Директорії була військова агресія більшовицької Росії, підтримана місцевими більшовиками, що зайняли значну частину українських земель. З внутрішніми негараздами та проблемами УНР за Директорії могла б впоратися, а ось із зовнішньою агресією з боку значно сильнішої сусідньої держави не змогла.

Українська Народна Республіка в період Директорії мала важливе історичне значення. Це була чергова спроба українського народу відновити національну державу, спроба звільнитися від вікової влади чужинців, влади, яка різними способами нав'язувала своє панування, своє право, свою ідеологію, свою історію. Великим позитивом було й те, що українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу; значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу; українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам'ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу, в тому числі і сучасних умовах захисту України від агресії Російської Федерації.

Список використаних джерел

український директорія політика республіка

1. Винниченко В.К. Відродження нації (Історія української революції, марець 1917 р. - грудень 1919 р.). Київ: Політвидав України, 1990. Т. 3. 542 с.

2. Гай-Нижник П.П. Повалення Гетьманату П. Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 р.). Гілея. 2011. №47 (5). С. 18-29; №48 (6). С. 88-99; №52 (Спецвипуск). С. 5-15.

3. Гай-Нижник П.П. Пошук державної моделі УНР: ідея і крах «трудового принципу» (грудень 1918 р. - липень 1919 р.). Український історичний журнал. 2016. №1. С. 79-80.

4. Гай-Нижник П.П., Лейберов О.О. УНР у період Директорії: пошук моделі державного устрою (кінець 1918-1919 рр.). Ніжин: Лисенко М.М., 2013. 212 с.

5. Гриценко А.П. Декларація дипломатичної місії УНР у Варшаві від 2 грудня 1919. Енциклопедія історії України: у 10 т. / ред. В.А. Смолій. (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2004. Т. 2: Г-Д. 518 с.

6. Жуковський А. І., Субтельний О.М. Нарис історії України / ред.: Я. Грицак, О. Романів. Львів: НТШ, 1992. 232 с.

7. Кубів С. І. Століття свободи й незламності. Право України. 2017. №3. С. 9-10.

8. Кульчицький В.С. Історія держави і права України: підручник для студентів вищих навчальних закладів. Київ: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. 624 с.

9. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. Київ: Укр. письменник, 1993. 412 с.

10. Симоненко Р.Г. Варшавський договір 1920 р. Енциклопедія історії України: у 10 т. / ред. В.А. Смолій. (голова) та ін. Київ: Наукова думка, 2004. Т. 1: А-В. 688 с.

11. Соколовська Г.М. Погляди Володимира Винниченка на шляхи формування української державності. П'ятдесят сьомі економіко-правові дискусії: Матеріали міжнар. науково - практ. інтернет-конф., Львів, 26 трав. 2021 р. Львів, 2021. URL: http://www.spilnota. - net.ua/ua/article/id-3761/ (дата звернення: 27.04.2022).

12. Тищик Б.Й., Бойко І. Й. Історія держави і права України: академічний курс: підручник. Київ: Ін Юре, 2015. 808 с.

13. Хрестоматія з історії держави і права України: навчальний посібник для студентів юридичної спеціальності вищих закладів освіти: [у 2-х т.]. / ред. В.Д. Гончаренко; уклад.: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький. Київ: Ін Юре, 2000. Т. 2: Лютий 1917-1996 рр. 728 с.

14. Яневський Д.Б., Крюков Б. І. Конституційні акти України 1919-1920: невідомі конституції України / ред.: Ю.Д. Прилюк, В.Ф. Жмир. Київ: Філос. і соціол. думка, 1992. 269 с.

References

1. Vynnychenko, V. (1990). Vidrodzhennia natsii (Istoriia ukrainskoi revoliutsii, marets 1917 r. - hruden 1919 r.) (Vol. 3). Politvydav Ukrainy (in Ukrainian).

2. Haj-Nyzhnyk, P. (2011). Overthrow Hetmanate Skoropadsky: preparation and implementation of (1918). Hileia, 47 (5), 18-29, 48 (6), 88-99, 52, 5-15 (in Ukrainian).

3. Haj-Nyzhnyk, P. (2016). The Idea and the Collapse of Labor Principle (December 1918 - July 1919). Ukrainian Historical Journal, 1, 79-97 (in Ukrainian).

4. Haj-Nyzhnyk, P., & Lejberov, O. (2013). UNR u period Dyrektorii: poshuk modeli

derzhavnoho ustroiu (kinets 1918-1919 rr.). Nizhyn: Lysenko M.M. (in Ukrainian).

5. Hrytsenko, A. (2004). Deklaratsiia dyplomatychnoi misii UNR u Varshavi vid 2 hrudnia 1919. In V. Smolij (Ed.), Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 10 t. (Vol. 2, P. 314). Naukova dumka (in Ukrainian).

6. Zhukovskyj, A., & Subtelnyj, O. (1992). Narys istorii Ukrainy. (Y. Hrytsak, Ed.). NTSh (in Ukrainian).

7. Kubiv, S. (2017). Stolittia svobody j nezlamnosti. Legal Journal «Law of Ukraine», 3, 9-10 (in Ukrainian).

8. Kulchytskyj, V. (2007). Istoriia derzhavy iprava Ukrainy: pidruchnyk dlia studentiv vyschykh navchalnykh zakladiv. Vydavnychyj Dim «In Yure» (in Ukrainian).

9. Nahaievskyj, I. (1993). Istoriia Ukrainskoi derzhavy dvadtsiatoho stolittia. Ukr. Pysmennyk (in Ukrainian).

10. Symonenko, R. (2004). Varshavskyj dohovir 1920 r. In V. Smolij (Ed.), Entsyklopediia istorii Ukrainy: u 10 t. (Vol. 1, pp. 439-439). Naukova dumka (in Ukrainian).

11. Sokolovska, H. (2021). Pohliady Volodymyra Vynnychenka na shliakhy formuvannia ukrainskoi derzhavnosti. Piatdesiat somi ekonomiko-pravovi dyskusii: Materialy mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi internet-konferentsii. Lviv; Naukova spilnota. Retrieved April 27, 2022, from http://www.spilnota.net.ua/ua/article/id-3761/ (in Ukrainian).

12. Tyschyk, B., & Boiko, I. (2015). Istoriia derzhavy i prava Ukrainy: akademichnyj kurs: pidruchnyk. In Yure (in Ukrainian).

13. Honcharenko, V., Rohozhyn, A., Sviatotskyj, O. (2000). Khrestomatiia z istorii derzhavy i prava Ukrainy: navchalnyj posibnyk dlia studentiv iurydychnoi spetsialnosti vyschykh zakladiv osvity: [u 2-kh t.]. (V. Honcharenko, Ed.) (Vol. 2). In Yure (in Ukrainian).

14. Yanevskyj, D. (1992). Konstytutsijni akty Ukrainy 1919-1920: nevidomi konstytutsii Ukrainy. (Y. Pryliuk & V. Zhmyr, Eds.). Filosofska i sotsiolohichna dumka (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru