Візія Симона Петлюри діяльності Івана Огієнка як головноуповноваженого уряду УНР (листопад 1919 — жовтень 1920 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Візія Симона Петлюри діяльності Івана Огієнка як головноуповноваженого уряду УНР (листопад 1919 -- жовтень 1920 рр.)

Олександр Завальнюк

Кам 'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Досліджується ставлення Голови Директорії УНР Симона Петлюри до управлінської діяльності головноуповноваженого (ГУ) уряду УНР Івана Огієнка у межах його компетенції... Цей аспект має актуальне значення, оскільки дає можливість з'ясувати взаємини в команді державотворців в один із найскладніших періодів революції.

Метою статті є з'ясування обставин призначення І. Огієнка на посаду ГУ уряду УНР та поглядів і оціночних суджень Симона Петлюри щодо виконання покладених на нього урядом обов'язків та доручень Голови Директорії. Для її досягнення використано такі методи дослідження, як загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація, індукція, дедукція), суміжних наук (політичні антропологія і психологія) та спеціально-історичні (структурно- функціональний, хронологічний, історико-біографічний, вибірковий).

Наукова новизна: уперше найбільш повно простежено прихильне і критичне ставлення С. Петлюри до певних кроків І. Огієнка на посаді ГУ, як вияв вимогливості до особистості державного діяча, та оцінку конкретної діяльності, а також захист його гідності і честі наприкінці 1919 - на початку 1920 рр.

Висновки. І. Огієнко якісно і практично у повному обсязі виконував покладені на нього завдання, разові накази та розпорядження керівництва держави. Опротестовуючи протиправні дії польського війська та адміністрації на Поділлі, облікував їх та доповідав своєму керівництву. С. Петлюра використав надіслані І. Огієнком, компрометуючі польську сторону, матеріали для свого офіційного протесту, а також захисту честі та гідності ГУ Загалом він вважав, що свої обов'язки той виконував чесно, самовіддано, в інтересах української держави, хоча бачив у нього і певні недоліки, продиктовані при-сутністю іноземного військового контингенту. І. Огієнко залишався в політичній команді глави держави і після ліквідації інституту ГУ.

Ключові слова: Симон Петлюра, Іван Огієнко, головноуповноважений уряду УНР, польська військова присутність, захист українського інтересу.

SYMON PETLIURA'S VISION OF IVAN OHIIENKO'S FUNCTION AS THE CHIEF COMMISSIONER OF THE UPR (NOVEMBER 1919 - OCTOBER 1920)

Olexandr Zavalniuk

Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko National University

The attitude of Symon Petliura, the Head of the Directory of the Ukrainian People's Republic, towards the managerial activity of the Chief Commissioner of the Government of the Ukrainian People's Republic, Ivan Ohiienko within his competence is investigated.

The objective of the article is to clarify the circumstances of I. Ohiienko's appointment for Chief Commissioner of the UPR government and Symon Petliura's views and evaluative judgments on the performance of the government's duties and instructions of the Head of the Directory. To achieve the objective, such research methods as general scientific (analysis, synthesis, systematization, induction, deduction), of related sciences (political anthropology and psychology) and special-historical (structural-functional, chronological, historical-biographical, selective) were used. петлюра огієнко українська республіка

Scientific novelty. It is the first-time substantial research of S. Petliura's favorable and critical attitude towards certain steps of I. Ohiienko in the position of Chief Commissioner, as a manifestation of demands to the personality of the statesman, and estimation of particular activities, and also protection of his dignity and honor at the end of 1919 - the beginning of 1920.

Conclusions. I. Ohiienko essentially and practically carried out the tasks assigned to him, as well as one-time orders and instructions of the state leadership. Objecting to illegal actions of the Polish army and administration in Podillia, he kept a record of them and then reported to his leadership. S. Petliura used the materials, compromising the Polish side, sent by I. Ohiienko for his official pro-test, as well as for advocating the honor and dignity of the Chief Commissioner. In general, S. Petliura believed that I. Ohiienko performed his duties honestly, selflessly, in the interests of the Ukrainian state, although he noticed certain shortcomings, dictated by the presence of a foreign military contingent. Ivan Ohiienko kept on remaining in the political team of the head of state.

Key words: Symon Petliura, Ivan Ohiienko, Chief Commissioner of the UPR government, Polish military presence, protection of Ukrainian interest.

Постановка проблеми

Сучасна українська держава розбудовується у складних внутрішніх і зовнішніх умовах, має чимало повністю не вирішених теоретичних і практичних проблем, пов'язаних, у першу чергу, з безпекою, покращенням життя народу, вищим цивілізованим рівнем розвитку країни. У вирішенні цього складного історичного завдання у певній мірі корисним є досвід державотворення, набутий в період Української революції 1917 - 1921 рр., зокрема під час надзвичайно критичної ситуації, за якої незайняту російськими військами територію УНР з центром у Кам'янці-Подільському довелося тимчасово уступити для контролю і адміністрування майбутньому союзнику - відновленій Речі Посполитій, яка мала підтримку Антанти і могла протистояти спільному ворогу. Рада Народних Міністрів, перш ніж покинути державний центр, призначила мі-ністра ісповідань, ректора Кам'янець-Подільського державного українського університету Івана Огієнка головноуповноваженим уряду УНР з метою захисту інтересів українських інституцій і громадян в умовах поль-ської окупації, наділивши його відповідними особливими обов'язками, які він безперервно виконував з 16 листопада 1919 р. до 9 липня 1920 р., спілкуючись з керівництвом країни і доповідаючи йому про ті чи інші проблеми у польсько-українських стосунках на ввіреній йому території. Роль цієї неординарної, відповідальної особистості, наділеною пріоритетним державним мисленням, у захисті українського інтересу є прикладом для десятків сучасних українських діячів, які працюють в органах, що забезпечують український інтерес на міжнародній арені.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Вивчаючи різні аспекти діяльності І. Огієнка як головноуповноваженого уряду УНР, дослідники частково звертали увагу на його взаємовідносини з керівником української держави С. Петлюрою. У працях українських дослідників (В. Ляхоцький, 1998; І. Тюрменко, 1998 - 1999; О.Завальнюк, 1997, 2015) та ін. піднята нами тема лише заторкнута, не ставши предметом спеціального дослідження. Вчені обмежуються окремими ілюстраціями співпраці обох діячів, в цілому позитивно оцінюючи їх, зовсім уникаючи аналізу фактів, які засвідчують про певну напруженість у цих відносинах, і пояснення зміни висновків С. Петлюри щодо діяльності ГУ І. Огієнка з критичних на помірковані.

Метою статті є з'ясування обставин призначення І. Огієнка на посаду головноуповноваженого уряду УНР та поглядів і оціночних суджень Симона Петлюри щодо виконання покладених урядом на ГУ обов'язків та доручень самого Голови Директорії. Для її досягнення використано такі методи дослідження, як загальнонаукові (аналіз, синтез, систематизація, індукція, дедукція), суміжних наук (політичної антропології і психології) та спеціально-історичні (структурно-функціональний, хронологічний, історико-біографічний, вибірковий).

Виклад основного матеріалу

В історичних джерелах і наукових працях не вказано, хто із українських керівників подав ідею призначити Івана Огієнка на посаду головноуповноваженого уряду УНР. Відомо, що 15 листопада 1919 р. вечірнє засідання Ради Народних Міністрів (РНМ) у Кам'янці- Подільському, через відсутність її голови І. Мазепи, відбувалося під головуванням С. Петлюри. Саме тоді невстановлений голова комісії (структури, яка займалася евакуацією державних установ з тимчасової столиці) доповів про ситуацію, обґрунтував потребу від'їзду уряду і глави держави). Тексту доповіді у опублікованому «Журналі засідань Ради Народних Міністрів» не вміщено. Як зафіксував секретар того засідання В. Крушинський, було запропоновано «доклад голови комісії ухвалити і встановити...», що (далі повідомлялося про від'їзд уряду і призначення у залишеному районі го- ловноуповноваженого (ГУ) представника української вищої виконавчої влади, якому допомагатиме ще не створений комітет, що складатиметься із представників усіх центральних установ. Постанови цього органу набували сили і проводилися у життя лише за згоди ГУ, завдання якого, як спе-ціального представника уряду, полягало у тому, щоб «захищати інтереси громадян перед тою неукраїнською владою, яка займе м. Кам'янець». Для виконання цієї місії, зокрема «на видатки по піклуванню громадян УНР» та «на забезпечення шпиталю та хворих», йому виділили кошти в розмірі 30 млн. грн. У тому ж рішенні було записано: «На пост уповноваженого призначити ректора місцевого університету і міністра ісповідань, професо-ра І. Огієнка» (Директорія, 2006, с. 575). Джерело не повідомляє, чи обговорювалась кандидатура претендента на посаду ГУ, чи це питання було погоджено заздалегідь. Сам І. Огієнко, майже через півстоліття по тому, пи-сав, що «позостатися в Кам'янці й боронити Україну до останку ніхто не погодився - всі міністри кидали Україну. Погодився тільки один міністр ісповідань - проф. Іван Огієнко» (Огієнко, 1968, с. 17). Цьому, як зазна-чив сам мемуарист, передувала його, як на нашу думку, не зовсім коректна заява про те, що виїзд державних органів з України є зрадою. У зв'язку з цим запропонував «передати всю владу у цей тяжкий час одному обраному Уповноваженому Міністрові, передати йому всю владу, і нехай він позоста- єтьься в Україні й рятує її перед напасними поляками, як може... І ніяк не можна позоставляти Україну без Уряду, бо все впаде, як тільки УНР покине Україну» (Огієнко, 1968, с. 16). Це свідчення, що вперше з'явилася майже через півстоліття після вказаного засідання уряду, не може, на нашу думку, сприйматися як реальний факт (у першому, журнальному, виданні цієї праці 1936 р. наведених слів ГУ немає) (Огєнко, 1936, с. 554).

Скоріш за все, пропозицію посісти нову посаду було зроблено лише Огієнкові, оскільки це було вигідно двояко. По-перше, університет мав постійно працюючого ректора (попередні його відлучення через міністерську діяльність негативно сприймалися в колективі), а по-друге, вища влада УНР в особі цього міністра отримувала гідного, принципового і рішучого представника, який до того вже доводив, що уміє захищати український інтерес. Запропоновану кандидатуру підтримав С. Петлюра. Перед своїм від'їздом він, як стверджує І. Огієнко, зустрівся з новопризначеним і мав з ним коротку розмову, яку підсумував так: «Не знаю, що буде далі... Полякам не вірю, з ними писаної угоди нема, не дають... Бережіть Україну, як можете» (Огієнко, 1968, с. 18). Пізніше С. Петлюра назве головноупов- новаженого уряду УНР міністром, наділеним воєнно-політичними об- ставинами листопада 1919 р., «особливими повноваженнями» (Симон Петлюра..., 1999, т. ІІІ, с. 248).

Залишаючи Кам'янець-Подільський І. Мазепа офіційно видав Огієнкові від імені уряду перелік його повноважень, названих «Повновластю», яка була опублікована в місцевій пресі (Інститут головноуповноваженого..., 2018, с. 18). Згодом, 14 лютого 1920 р., її оновили і розширили як додаток до попередньої (Тюрменко, 1998, с. 261). Можна стверджувати, що ці документи були правовою основою діяльності українського міністра, рівень відповідальності якого нагадував обов'язки заступника глави уряду. У цих документах не йшлося про звітність високопосадовця перед Головою Директорії УНР та Головою Ради Народних Міністрів УНР, утім І. Огієнко це практикував, зважаючи на складність і не прогнозованість ситуації в умовах специфічного і дошкульного українцям двовладдя. Разом з тим комунікація ГУ з керівниками держави та уряду, які несли пряму відповідальність за країну, була назрілою потребою за цілком очевидної не толерантної поведінки польських військових і цивільних чинників та діяльності у Кам'янці- Подільському опозиційних до Директорії та уряду блоку політичних сил.

Негативно реагуючи та опротестовуючи як багаточисельні факти, пов'язані із заволодінням іноземцями державним майном УНР, так і протиправні заходи щодо українських громадян і заведення у місті порядків, не сумісних із законодавством УНР, І. Огієнко намагався вчасно поставити до відома С. Петлюру, який з 12 грудня перебував у Варшаві (Огієнко, 1968, с. 44-45). Утім досягти цього було непросто: польські чиновники затримували за Збручем кур'єрів ГУ, не давши їм змоги доставити спец- пошту до адресата. Згодом головноуповноважений знайшов можливість передати Голові Директорії копії документів про протиправну поведінку польського військового контингенту та цивільної влади на Поділлі, які були максимально долучені до «Меморандуму» С. Петлюри Ю. Піл- судському «в справі відношення польських властей до військ і урядовців Української Народньої Республіки і окремими урядовцями, а також в справі державного і приватнього майна УНР, що привезене було на територію Державними Установами Республіки і окремими урядовцями, а також в справі поводження польських військових властей на території України, занятій польським військом по пропозиції Головного Отамана України». Використавши у «Меморандумі» отримані з Кам'янця-Подільського критичні документи і матеріали, до яких підписант поставився з «найбільшою увагою», від імені української держави було висловлено протест проти протиправних дій польських військ і чиновників на Поділлі. Крім того, С. Петлюра взяв під захист представника вищої української влади у Кам'янці-Подільському. Зокрема, він вважав, що протести І. Огієнка проти захоплення жовнірами українського державного, громадського і приватного майна «без ваги, обчислення, обмірення, без опису і часто без розписок, на міліарди карбованців» були справедливими, а за формами досить коректними. С. Петлюру обурили несправедливі звинувачення ніби ГУ протидіяв польським властям, заява про готовність застосувати проти нього «належні кроки». Ці принизливі випади представника довудства (командування) проти І. Огієнка С. Петлюра розцінив як демонстрацію незаслуженої образи, скерованої як проти самого діяча, так і «супроти Влади УНР, членом якої є п. Огієнко і яка знаходиться формально і бажано, аби знаходи-лась і по суті, в заприязнених дружніх відносинах з Польським Панством».

Не погоджувався глава УНР і з тим, що поляки називали І. Огієнка «тимчасовим міністром». Відповідаючи на це приниження українського повноважного представника, він роз'яснив польській стороні, що «п. Огієнко є повноправний Член Кабінету Міністрів Уряду УНР» і засудив застосовані щодо І. Огієнка обмеження і протиправні, недружні дії (не відправляли телеграми і перехоплювали його листи), за яких він не зміг налагодити повноцінні зв'язки з Української дипломатичною місією у Польщі.(Доценко, 1924, с. 135, 137-140). Заступництво глави держави за свого міністра, якого іноземці чогось вважали представником «недодержави», робило йому честь, було кроком цілком моральним і відповідало національним інтересам країни.

ГУ уряду УНР знайшов можливість передавати поточну інформацію про ситуацію на території, на яку поширювалися його повноваження, для друку у львівській соціалістичній газеті «Вперед» (вона доставлялася до Варшави і опрацьовувалася в оточенні С. Петлюри). З 25 листопада 1919 по 24 березня 1920 рр. тут було вміщено 18 повідомлень з Кам'янця- Подільського (Інститут головно уповноваженого..., 2018, с. 199-232). Крім того, відповідну інформацію від головноуповноваженого отримав і О. Доценко, старший ад'ютант С. Петлюри, який прибув з Варшави до Кам'янця- Подільського на початку лютого 1920 р. Посланець керівника держави вважав, що «Огієнко поводився у Кам'янці, при всіх своїх не достатках, з достоїнством, обороняв українське громадянство та українські установи од польських зазіхань, виривав од поляків, що тільки можна було вирвати і все робив, керуючись все ж тільки інтересами нації. Невдоволених його діяльністю було багато, але хто був невдоволений? Ті, що і самі собою часами були невдоволені і ніколи нічого не робили та все критикували» (Доценко, 1924, с. 166). Не буде помилкою стверджувати, що саме так він доповів про діяльність ГУ С. Петлюрі, який йому цілком довіряв.

Від голови Директорії І. Огієнко отримував різні накази, які стосувалися певних вимог щодо вирішення різних питань, зокрема, щодо виплати коштів в сумі 200 млн. грн. для забезпечення роботи Української дипло-матичної місії у Польщі (Симон Петлюра..., 1999, т. ІІІ, с. 169). Були й інші фінансові доручення. Звісно, усі вони були виконані, Утім, якби ГУ виконав телеграфне розпорядження С. Петлюри та І. Мазепи від 17 листопада 1919 р. про припинення діяльності державного підприємства із виготовлення грошових знаків (Огієнко, 1968, с. 24), то для виплат подібних сум у ГУ просто не знайшлося б готівки.

Усі інші накази і доручення С. Петлюри виконувалися І. Огієнком без якихось застережень. Щоправда, були й такі, які виконати було непросто. Так, 31 березня 1920 р. С. Петлюра надіслав І. Мазепі та І. Огієнку листа із пропозицією створити у Кам'янці-Подільську Особливу державну комісію із представників проурядових партій та окремих міністерств з метою вироблення законопроектів, статутів та інструкцій, «які б охоплю- вали все державне керування Республікою». У першу чергу, мали бути критично проаналізовані усі чинні закони щодо «державного законодавчо- адміністративно-судебного апарату», а відтак вироблені проекти законів про майбутній парламент України, виборів до нього, механізм формування міністерств, різних ланок органів державного управління і самоврядування (Симон Петлюра..., 1999, т. ІІІ, с. 192-193). Для такої масштабної роботи потрібно було відшукати багато фахівців у галузі державного права, що ні І. Мазепі, який знаходився з військом у Зимовому поході, ні І. Огієнку, який мав обмежений штат в управлінні ГУ, виконати було не під силу. Тому й не дивно, що про діяльність такої структури нічого невідомо. Подібної проблеми в І. Огієнка не виникло, коли він отримав затверджену С. Петлюрою постанову уряду від 25 березня 1920 р. (документ набув юридично сили тільки 29 травня 1920 р.) про поліпшення матеріального стану діючих державних службовців і евакуйованих з інших місць працівників державних установ (Симон Петлюра..., 2006, т. ІУ, с. 398-399).

Коли переговори з поляками у квітні 1920 р. вийшли на фінішну пряму і було ясно, що незабаром розпочнеться воєнна кампанія проти більшовиків в Україні, С. Петлюра обмірковував питання про заходи із відновлення на визволеній згодом території органів української влади. У зв'язку з цим доцільність посади ГУ уряду УНР втрачала свою попередню актуальність. Тому глава держави у телеграмі, адресованій трьом міністрам, зокрема й І. Огієнку, які знаходилися у Кам'янці-Подільському, наголосив, що у зв'язку з цим «робота Головноуповноваженого Міністра Огієнка мусить бути зужена, [а] у мірі відновлення праці центральних установ ліквідуватися» (Симон Петлюра..., 1999, т. ІІІ, с. 203-204). Щоправда, для припинення діяльності інституції ГУ потрібна була урядова постанова, затверджена Головою Директорії.

Про цінування С. Петлюрою державницької позиції і високих управлінських якостей І. Огієнка свідчить, зокрема, його теплий і конструктивний лист до ГУ у Тарнові від 5 вересня 1920 р. про плани повергнення в Україну і пропозицію тимчасово проводити засідання уряду: «...Дуже прошу Вас, Вельмишановний Іване Івановичу, і далі нести на собі труд головувати в Раді [Народних] Міністрів [готувалася відставка глави уряду

В. Прокоповича. - О. З.] і вести її засідання. Ваш великий досвід державний, випробувана енергія та такт дають певність, що при тісному контакті і найповнішому порозумінню поділ праці дасть можливість досягти добрих результатів. Разом з тим, дуже просив би Вас, коли ласка Ваша, оповістити мене, що саме зроблено в Раді [Народних Міністрів]. За час моє відсутності і надалі не одмовиться знайомите мене з ходом роботи. Був би вдячний Вам, коли б Ви потрудилися познайомити із змістом цього листа і других товаришів. Вибачайте за ті клопоти і працю, які накладаються на Вас, до того примушують державні інтерес. Наперед вдячний Вам за Вашу поміч в спільній і дорогій нам усім справі, поміч таку потрібну в цій складній і трудній ситуації, з якої ми повинні вийти - і я певен, вийдемо переможцями на рідну Вкраїну» (Симон Петлюра..., 2016, с. 454). Тож ви-ходить, що, на переконання глави держави, з усіх міністрів, які переїхали до Галичини, найбільш придатним для професійного проведення засідань РНМ був один - І. Огієнко, який мав переваги над іншими своїм інтелектом і досвідом державного управління.

Не випадково, С. Петлюра не підтримав прохання ГУ, які він подавав тричі, про відставку. Автор цієї статті майже чверть століття тому, опрацювавши значний комплекс переважно опублікованих джерел, дійшов ви-сновку, що керівник держави ставився до І. Огієнка як до державного діяча високого рівня, бачив у його постаті позитивні риси. До них можна віднести: «1) непідробний патріотизм, 2) виразну національну свідомість, 3) на-ціленість на утвердження і розбудову Української незалежної, соборної держави; 4) некорисливе служіння державі і народу, 5) величезну обізнаність в галузі історії, культури і церкви, 6) сильні організаторські [якості] і здатність до самоутвердження, 7) безкомпромісність і колегіальність, 8) діловитість, 9) наполегливість, педантичність і шляхетність, 10) толерантність та ін.» (Завальнюк, 1997, с. 153-154). До них варто додати й інші: чесність, конструктивність, глибоке усвідомлення своїх обов'язків і готовність їх виконувати якісно і повному обсязі, забезпечуючи, як правило, їх позитивний результат, велика відповідальність за доручену справу, здат-ність доводити розпочате до завершення, прозорість своїх офіційних кроків, уміння згуртовувати для вирішення державних справ найбільш здібних працівників, рахуватися з їхньою думкою та особиста жертовність заради успіху української державної ідеї і практики.

Віддаючи І. Огієнку належне у його прикладному служінню Україні, С. Петлюра разом з тим ставився до нього як до одного із представників команди державотворців, яка навіть у екстремальних ситуаціях мала неодмінно діяти безпомилково, у правовому полі, дотримуючись усіх чинних українських законів. Тому, ознайомившись із надісланими йому протоколами засідань Комітету при ГУ з середини листопада 1919 до кінця січня 1920 рр., він дійшов висновку, що створений головноуповаженим орган діяв не як дорадчий орган (що передбачалося рішенням уряду від 15 листопада 1919 р.), а «вирішав справи, які Головнуоповноваженого не торкались і які могли підлягати розв'язанню лише Ради Народних Міністрів. Складені у вимоговій формі: «асигнувати», «видати» і т. и. протоколи цього комітету подавались го- ловуповноваженому, який на них писав: «затверджую».... Мені відомо, що... Огієнкові в м. листопаді, при залишенні Урядом УНР Кам'янця, було асигновано певну кількість грошей на певну мету, але асигнування по протоколах згаданого Комітету далеко перевищують кредит Головноуповноваженого, а тому виникає думка, що Головноуповноважений користувався грішми з якихось инших джерел» (Симон Петлюра..., 1999, с. 247-248).

Не виключено, що глава держави, який отримував різні доноси на Огієнка від його недругів, на якийсь час засумнівався у ньому: а чи, бува, не перебільшив той своїх повноважень, вирішуючи фінансові питання, пов'язані з підтримкою українських інституцій (200 млн. грн.), допомоги тисячам урядовців, які залишилися у Кам'янці-Подільському і якими ГУ мав опікуватися (5 млн. крб.), підтримкою шкіл Кам'янецького повіту (понад 11 млн. крб., які оформили як позичку від держави). Виходячи з цього, С. Петлюра запропонував голові РНМ В Прокоповичу у вересні 1919 р. винести на одне із урядових засідань два принципові питання: 1) «про скасування повноважень, наданих Міністрові Огієнкові в листопаді 1919 р.» (воно було явно не на часі, оскільки усі міністри знаходилися за Збручем і не могли у повній мірі виконувати свої обов'язки) і 2)про утворення комі- сіі для розслідування грошових витрат «без мого затвердження... як Радою [Народних Міністрів], так і Нарадою [Народних] Міністрів» і офіційно обговорення її звіту на уряді (ця проблема стосувалася фінансування діяльності І. Огієнка щодо виконання ним своїх повноважень (надання допомоги отцям-василіанам (2 млн. крб.), фінансування друку записок і лекційних курсів професорів К-ПДУУ (2 млн. крб.), підвищення платні урядовцям та надання їм великодньої допомоги, підтримки університету (суми не зазначені) тощо. Виконати це доручення було складно, оскільки воно стосувалося попереднього складу уряду, який у травні 1920 р. подав на демісію. Та й не відомо взагалі, чи успадкувала РНМ на чолі з В. Прокоповичем його архів (Симон Петлюра..., 1999, т. ІІІ, с. 248-249).

Наразі невідомо чи було виконано це доручення Опубліковані журнали засідань спочатку Кабінету Народних Міністрів, а через деякий час РНМ, яка знаходилася у Тарнові, а з 29 вересня по 28 жовтня 2020 р. пра-цювала у Станіславові, свідчать, що за прем'єрства В. Прокоповича (як голова уряду, провів останнє засідання 12 жовтня 1920 р.) ці питання до порядку денного не включалися жодного разу. Більше того І. Огієнко, ви-конуючи доручення С. Петлюри, про яке йшлося у його згаданому вище листі, провів 4 засідання Ради Народних Міністрів (13-14, 18 і 30 вересня 1920 р.) як заступник її голови (Директорія..., 2006, т. 2, с. 201-234). Претензій до його роботи ніхто не висловлював.

Новий глава уряду А. Лівицький, можливо, отримав подібне завдання, хоча у тих же журналах засідань РНМ про це немає жодного свідчення. Історик І. Тюрменко віднайшла неопублікований протокол урядового засідання, датований 17 жовтня 1920 р., на якому було прийнято підготовлений І. Огієнком законопроект про ліквідацію посади і управління ГУ уряду УНР. На основі цього рішення 31 жовтня 1920 р. голова Директорії С. Петлюра, голова РНМ А. Лівицький та головноуповноважений міністр І. Огієнко підписали постанову про ліквідацію зазначеного управління (Тюрменко, 1999, №6, с. 110). Утім, чи вона була результатом виконання доручення С. Петлюри, чи її прийняття продиктовано тодішнім складним воєнно-політичним становищем республіки (поляки підписали з більшовиками перемир'я і зобов'язалися не надавати військову допомогу українській армії, що опинилася у безвихідному становищі, чи, зрештою, керівництво країни зрозуміло безперспективність цієї структури для роботи державних органів на еміграції, до якої готувалися - остаточно не з'ясовано. Попри те, І. Огієнко з ліквідацією структури, яку він офіційно очолював упродовж 11 місяців, продовжував ставитися до С. Петлюри цілком прихильно. І коли 18 листопада 1920 р. у м-ку Фрідрихівка Проскурівського повіту, неподалік польсько-українського кордону, зібралася востаннє на батьківщині РНМ за участю С. Петлюри, щоб обміркувати катастрофічне становище, у якому опинилася УНР, і прийняти рішення про перехід на підконтрольну полякам територію, колишній ГУ заявив, що завдання уряду, які він це бачить, полягає в тому, щоб «зберегти Голову Директорії - Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, в особі якого ототожнюється ідея державности Української Народньої Республіки. Армія і Уряд необхідно зберегти, аби при сприятливих умовах розпочати [відновити - О. З.] визвольну боротьбу. Необхідно зберегти урядовців, а також і Українських громадян, що примушені були по політичних обставинах залишити Батьківщину» (Симон Петлюра..., 1999, т. ІІІ, с. 308). Зрештою, усі згадані категорії таки опинилися за Збручем, де розпочали своє важке еміграційне життя. Наступив новий етап і у відносинах між С. Петлюрою та І. Огієнком.

Висновки

На посаді головноуповноваженого уряду УНР І. Огієнко працював під дистанційним контролем у більшій мірі глави держави С. Петлюри, у меншій - голови уряду І. Мазепи, якісно виконував покладені на нього складні довготривалі державні завдання, а також разові накази та розпорядження, опротестовував протиправні дії командування іноземного війська та чужої адміністрації, які завдавали матеріальних і моральних збитків українцям, організував їх облікував та доповідав своєму керівництву. С. Петлюра використав надіслані І. Огієнком компрометуючі польську сторону матеріали для свого офіційного протесту, захисту честі та гідності ГУ Загалом він вважав, що свої обов'язки той виконував чесно, самовіддано, в інтересах української держави, хоча бачив у нього і певні недоліки (деяке перевищення повноважень, що було продиктовано тодішньою не прогнозованою ситуацією, украй складними обставинами співіснування з польською владою). Це не вплинуло на їхні подальші стосунки, І. Огієнко і далі залишався в команді Голови Директорії, яка проводила державницьку політику, дбала про забезпечення керованості слабкою країною.

Перспективи дослідження піднятої проблеми пов'язані із розширенням джерельної бази і з'ясуванням характеру взаємин та рівня співпраці між Головою Директорії УНР С. Петлюрою та міністром ісповідань І. Огієнком на еміграції.

Список використаних джерел і літератури:

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 р.: Док. і матеріали. (2006). Київ: Вид-во ім. О. Теліги, Т 1, 688 с.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 р.: Док. і матеріали. (2006). Київ: Вид-во ім. О. Теліги, Т 2, 744 с.

Доценко, О. (1924). Літопис Української Революції. Матеріяли й документи до історії Української революції. [Тарнів]-Львів, Т ІІ. Кн. 5, 341 с.

Завальнюк, Олександр. (1997). Державна співпраця І. Огієнка і С. Петлюри у 1919 - 1920 рр. Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка (1882 - 1972) в контексті українського національного відродження (до 115-річчя від дня народження): Наукові доповіді другої Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (18 - 19 лютого 1997року). Кам'янець-Подільський, Київ, 71-74.

Завальнюк, О. М. (2015). Іван Огієнко і керівники української держави у 1917 - 1920 рр.: співпраця на ниві національного відродження. Іван Огієно і сучасна наука та освіта: наук. зб. Серія філологічна. Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Поділ. нац. ун-т ім. І. Огієнка, Вип. ХІІ, 114-124.

Завальнюк, О. М. (1997). І. І. Огієнко і польське адміністрування на території Поділля (листопад 1919 р. - липень 1920 р.). Наукові праці Кам'я- нець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Поділ. пед. ун-т, Т.1(3), 143-158.

Інститут головноуповноваженого уряду Української Народної Республіки у висвітленні періодики 1919 - 1920 рр.: зб. матеріалів. Кам'янець-Подільський: ТОВ “Друкарня «Рута», 242 с.

Ляхоцький, В. (1998). Фонд головноуповноваженого уряду УНР на Поділлі як джерело дослідження заключного етапу визвольних змагань 1917 - 1921 рр. Студії з архівної справи та документознавства. Київ, Т 3, 101-113.

Огієнко Іван. Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва. (1935). Наша культура: науково-літературний місячник. Варшава, Кн. 7.

І. Огієнко - на тяжкій службі Народові: Головноуповноважений Міністер Уряду Української Народньої Республіки 1919 - 1920. (1936). Наша культура: науково-літературний місячник. Річник другий. Варшава, Кн. 7 (16).

Огієнко, Іван. (1968). Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. Вид. 2-е, доп. Вінніпег: Тов-во «Волинь», 96 с.

Сергійчук, В. (упоряд.). (1999). Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи / упоряд. В. Сергійчук. Київ: Вид-во ім. О. Теліги, Т ІІІ, 616 с.

Сергійчук, В. (упоряд.). (2016). Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи Вишгород: ПП Сергійчук М. І., Т V, 632 с.

Тюрменко, І. І. (1998). Державницька діяльність Івана Огієнка (митрополита Іларіона): Монографія. Київ, 1998, 282 с.

Тюрменко, І. І. (1999). Іван Огієнко - головноуповноважений уряду УНР (листопад 1919 - жовтень 1920 рр.). Український історичний журнал, 5, 101-109.

Тюрменко, І. І. (1999). Іван Огієнко - головноуповноважений уряду УНР (листопад 1919 - жовтень 1920 рр.). Український історичний журнал, 6, 101-111.

References:

Dyrektoriia, Rada Narodnykh Ministriv Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. Lystopad 1918 - lystopad 1920 r.: Dok. i materialy. (2006). U 2-kh tomakh, 3-kh chastynakh / Uporiad.: V. Verstiuk (kerivnyk) ta in. Kyiv: Vyd-vo im. O. Telihy, T. 1, 688 p. [in Ukrainian]

Dyrektoriia, Rada Narodnykh Ministriv Ukrainskoi Narodnoi Respubliky. Lystopad 1918 - lystopad 1920 r.: Dok. i materialy. (2006). U 2-kh tomakh, 3-kh chastynakh / Uporiad.: V. Verstiuk (kerivnyk) ta in. Kyiv: Vyd-vo im. O. Telihy, T. 2, 744 p. [in Ukrainian]

Dotsenko, O. (1924). Litopys Ukrainskoi Revoliutsii. Materiialy y dokumenty do istorii Ukrainskoi revoliutsii. [Tarniv] - Lviv, T. II, Kn. 5, 341 p. [in Ukrainian]

Zavalniuk, Oleksandr. (1997). Derzhavna spivpratsia I. Ohiienka i S. Petliury u 1919 - 1920 rr. Dukhovna i naukovo-pedahohichna diialnist 1.1. Ohiienka (1882 - 1972) v konteksti ukrainskoho natsionalnoho vidrodzhennia (do 115-richchia vid dnia narodzhennia): Naukovi dopovidi druhoi Vseukrainskoi naukovo-teoretychnoi konfer- entsii (18-19 liutoho 1997 roku). Kamianets-Podilskyi, Kyiv, 71-74. [in Ukrainian]

Zavalniuk, O. M. (1997). I. I. Ohiienko i polske administruvannia na terytorii Podillia (lystopad 1919 r. - lypen 1920 r.). Naukovi pratsi Kamianets-Podilskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu. 1st. nauky. Kamianets-Podilskyi: Kamianets-Podil. ped. un-t, T. 1 (3), 143-158. [in Ukrainian]

Zavalniuk, O. M. (2015). Ivan Ohiienko i kerivnyky ukrainskoi derzhavy u 1917 - 1920 rr.: spivpratsia na nyvi natsionalnoho vidrodzhennia. Ivan Ohiieno i suchasna nauka ta osvita: nauk. zb. Seriia filolohichna. Kamianets-Podilskyi: Kamianets-Podil. nats. un-t im. I. Ohiienka, Vyp. VII, 114-124. [in Ukrainian]

Instytut holovnoupovnovazhenoho uriadu Ukrainskoi Narodnoi Respubliky u vysvitlenni periodyky 1919 - 1920 rr.: zb. materialiv / [uporiad. i avtory vst. st. O. I. Marchuk, O. M. Zavalniuk]. Kamianets-Podilskyi: TOV «Drukarnia «Ruta», 242 p. [in Ukrainian]

Liakhotskyi, V. (1998). Fond holovnoupovnovazhenoho uriadu UNR na Podilli yak dzherelo doslidzhennia zakliuchnoho etapu vyzvolnykh zmahan 1917 - 1921 rr. Studiiz arkhivnoi spravy ta dokumentoznavstva. Kyiv, T. 3, 101-113. [in Ukrainian]

Ohiienko Ivan. (1935). Moie zhyttia. Avtobiohrafichna khronolohichna kanva. Nasha kultura: naukovo-literaturnyi misiachnyk. Richnyk druhyi. Varshava, Kn. 7 (16). [in Ukrainian]

I. Ohiienko - na tiazhkii sluzhbi Narodovi: Holovnoupovnovazhenyi Minister Uriadu Ukrainskoi Narodnoi Respubliky 1919 - 1920. (1936). Nasha kultura: nau- kovo-literaturnyi misiachnyk. Richnyk druhyi. Varshava, Kn. 7 (16). [in Ukrainian]

Ohiienko Ivan, prof. (1968). Riatuvannia Ukrainy. Na tiazhkii sluzhbi svoiemu narodovi. Vyd. 2-e, dop. Vinnipeh: Tov-vo «Volyn», 96 p. [in Ukrainian]

Serhiichuk, V. (uporiad.) (1999). Symon Petliura. Statti. Lysty. Dokumenty. Kyiv: Vyd-vo im. O. Telihy, T. III, 616 p. [in Ukrainian]

Serhiichuk, V. (uporiad.) (2016). Symon Petliura. Statti. Lysty. Dokumenty.

Vyshhorod: PP Serhiichuk M. I., T. V, 632 p. [in Ukrainian]

Tiurmenko, I. I. (1998). Derzhavnytska diialnist Ivana Ohiienka (mytropolyta Ilariona): Monohrafiia. Kyiv, 282 p. [in Ukrainian]

Tiurmenko, I. I. (1999). Ivan Ohiienko - holovnoupovnovazhenyi uriadu UNR (lystopad 1919 - zhovten 1920 rr.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 5, 101-109. [in Ukrainian]

Tiurmenko, I. I. (1999). Ivan Ohiienko - holovnoupovnovazhenyi uriadu UNR (lystopad 1919 - zhovten 1920 rr.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 6, 101-111. [in Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru